Текст книги "Крабат"

Автор книги: Отфрід Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Хай живе Август!

Лишка не побили – його уникали. З ним не розмовляли, не відповідали, коли він щось запитував. Юро приносив йому юшку і кашу в окремому посуді – хто ж стане їсти з однієї миски з викажчиком?

Крабат уважав, що хлопці чинять правильно. Хто виказує своїх товаришів, той заслуговує на зневагу.

Тільки-но на небі з'явився молодик, прибув незнайомець зі своїм мливом. Майстер підпрягся знову. Він дуже старався, ніби хотів показати мірошниченкам, як треба закидати собі на спину мішка. А може, хотів догодити своєму пану кумові?

Наприкінці зими Майстер дедалі частіше відлучався. То верхи, то саньми. Мірошниченків не цікавило те, куди й чому він їздив. А що їх не стосувалося, вважали вони, того знати їм не варто.

Це було ввечері під Йосипів день. Сніг уже розтанув, сипав сильний дощ, мірошниченки ниділи в наймитській, складаючи ціну негоді. І ось, як грім серед ясного дня, Майстер звелів подати бричку: у нього важлива і нагальна справа.

Крабат підсобив Петарові запрягти гнідих, і коли той побіг сказати, що бричка готова, Крабат тим часом виїхав нею до воріт. Він укрився попоною, ще дві попони він передбачливо прихопив для Майстра, адже бричка була легкою, безверхою.

Майстер прийшов у супроводі Петара з ліхтарем. Він був у просторому плащі й чорному трикуті. На його чоботах подзенькували шпори, а з-під довгого шалика виглядала шпага.

«Щось дуже нагальне в нього, – подумав Крабат, – якщо вирушає в негоду!».

Майстер умостився на козлах, обгорнувся попонами й кинув побіжно:

– Хочеш зі мною?

– Я? – здивувався Крабат.

– Тобі ж кортить знати, чому я їду!

Крабатова цікавість перемогла його страх перед дощем. Мить – і він уже в бричці поряд із мірошником.

– А ну покажи, чи вмієш правити баскими! – Майстер простягнув йому батога і віжки. – За годину ми маємо бути у Дрездені!

– У Дрездені? За годину?! – Крабатові здалося, що він не розчув.

– Авжеж! Та вже їдь!

Бричку підкидало на горбкуватій лісовій дорозі. Навкруги чорна пітьма, наче в димарі.

– Швидше! – прикрикнув на нього Майстер. – Можеш їхати швидше?

– Перекинемося!

– Дурниці! Давай віжки!

Решту дороги правив гнідими Майстер. То була дивовижна мандрівка! За мить вони вибралися з лісу, виїхавши на каменецьку дорогу! Крабат міцно вхопився руками за сидіння, а ногами вперся об стінку передка. Дощ бив йому в обличчя, вітер силкувався викинути його з брички.

Раптом перед ними виросла висока стіна. Вони пірнули у в'язку імлисту масу, але ненадовго. Ось уже Крабат бачить голови коней, потім спини, крижі. Гніді вихором несуть бричку далі.

Дощ ущух, засяяв місяць, сріблясто-білі пасма туману снуються над самісінькою землею. Навкруги – скільки око сягає – біла, наче вкрита снігом, рівнина. Напевне, вони мчать луками. Дивно, що не чути ні цокоту копит, ні скрипіння ресор. Не гойдає, не трясе. Крабатові здалося, що вони ідуть по товстому килиму.

Коні мчать пружно, плавко і величаво. Як добре їхати широкою рівниною, коли вгорі світить місяць!

Бричка несподівано підстрибнула, затріщала. Мабуть, вони наїхали на пеньок! А може, на валуна? Справи їхні кепські, якщо зламався дишель чи луснуло колесо!

– Подивлюся, що там!

Крабат став ногою на підніжку, але Майстер одразу вхопив його за комір й потягнув назад.

– Сиди! – Він показав пальцем униз.

Ураз туман розійшовся. Крабат очам не повірив: унизу дах, цвинтар: від хрестів і могил слалися тіні в місячнім світлі.

– Ми зачепилися за баню каменецької церкви. Стережися, бо випадеш! – Майстер рвонув на себе віжки, цьвохнув батогом. – Вйо!

Ще ривок – і бричка понеслася стрілою. Далі вони їхали без перепон, безшумно, по білястих хмарах, осяяних місяцем.

«А я гадав, що це туман!» – подумав Крабат.

Дзиґарі на кафедральному соборі пробили половину десятої, коли Майстер із Крабатом прибули до Дрездена.

Бричка, скрипнувши, плавно сіла на брук майдану перед замком. Тут же з'явився конюх і взяв у Майстра віжки.

– Пане мірошнику, як завжди?

– Безглузде запитання!

Майстер кинув конюхові монету, скочив із брички й наказав Крабатові йти слідом до замку.

Квапливо збігли сходами вгору до порталу.

Шлях їм перепинив офіцер. Довготелесий, із широкою стрічкою через рамено, з нагрудною бляхою, в якій відобразився місяць.

– Пароль?

Майстер, не відповівши, відіпхнув офіцера вбік. Той схопився за шпагу, та видобути її з піхов не зміг. Майстер клацнув пальцями і ніби пришив його до землі.

Мов статуя, стояв він, вилупивши очі й тримаючи правицю на руків'ї шпаги.

– Ходімо! Новачок, напевне! – кинув Майстер.

Вони поспіхом піднімалися мармуровими сходами нагору. Хутенько проминули коридори, зали із дзеркальними стінами й величенними вікнами з важкими, вишитими золотом портьєрами. Сторожа й лакеї, що траплялися на їхньому шляху, мабуть, знали Майстра. Ніхто їх не перейняв, не затримав. Усі мовчки відступали вбік, уклоняючись.

Крабатові було чудно, дивно, все наче уві сні. Замок своїми блиском і розкішшю заворожив його. Та враз згадав, що він у благенькій мірошницькій куртці.

«Лакеї, мабуть, глузливо посміхаються мені в спину, а сторожа морщить носа!», – подумав Крабат.

Його хода раптом стала невпевненою, він спіткнувся… З якого дива? Ах, йому поміж ноги враз потрапила шпага! Але чия, хай йому грець? Зиркнув на себе в дзеркало й отетерів: він був у чорному мундирі зі срібними ґудзиками й галунами, у високих чоботах, а при боці висіла у піхвах шпага. Невже в нього й на голові справжній трикут?! Відколи-то він почав носити напудрену перуку, з кісками?

«Майстре, – ледь не закричав він, – що все це означає?!»

Та не встиг, бо вже опинилися в освітленій свічками залі, в якій було повно військового та іншого люду: капітани, полковники, придворні чиновники, усі в орденах і стрічках.

Назустріч Майстрові вже прямував камердинер.

– Нарешті ви прибули! Його світлість курфюрст чекає на вас! – І перевів на Крабата погляд: – Ви не самі?

– Мій юнкер. Він залишиться тут.

Камердинер махнув рукою одному з капітанів.

– Пане, будь ласка, розважте юнкера!

Капітан узяв Крабата під руку й повів до столика біля вікна.

– Вам вина чи шоколаду, мій любий?

Крабат попросив келих червоного вина. Коли вони з капітаном цокалися, бажаючи здоров'я один одному, Майстер уже перебував у палатах курфюрста.

– Сподіваюся, йому це під силу! – промовив капітан.

– Що – під силу?

– Ви, юнкере, мали би знати, що ваш пан ось уже майже місяць намагається переконати його світлість курфюрста в тому, що радники його світлості, які ратують за мир зі шведами, просто осли і їх треба гнати втришия!

– Авжеж! Авжеж! – підтримав його Крабат, не відаючи, про що йдеться.

Пани полковники й капітани, що стояли неподалік, радісно посміхалися до нього, піднімаючи келихи.

– За війну зі шведами! – вигукнув котрийсь.

– За курфюрста Саксонії, за рішення його світлості продовжувати війну! – підтримав його інший.

– За перемогу чи поразку, тільки би продовжувати війну!

Майстер повернувся близько опівночі. Курфюрст провів його до порога зали.

– Ми дякуємо вам! – сказав він. – Ваша порада цінна й важлива для нас, це вам відомо! Ваші аргументи переконливі, і ми вирішили продовжувати війну!

Пани військовики дзенькнули шаблями, замахали кашкетами.

– Хай живе Август! Слава курфюрстові!

– Смерть шведам!

Курфюрст Саксонії, огрядний, кабанкуватий чоловік із бичачим карком і пудовими п'ястуками, подякував їм, помахавши рукою. Повернувши голову до Майстра, сказав йому кілька слів, яких через шум у залі ніхто не розібрав та й навряд чи вони були призначені для інших вух, і пішов до себе.

Коли пани придворні й військовики жваво обговорювали приємну для них новину, Крабат поспішав за Майстром. Вони полишали замок тим же шляхом, яким прийшли: повз величенні вікна й дзеркальні стіни, проминали зали й коридори, спустилися мармуровими сходами до порталу, де й досі стояв зачаклований довготелесий офіцер із вибалушеними очима, тримаючи правицю на руків'ї шпаги.

– Звільни його від чарів, Крабате!

Треба було лише клацнути пальцями – цього він у Чорній школі вже навчився.

– Вільно! – клацнувши пальцями, вигукнув Крабат. – Пра-во-руч! Кругом марш!

Офіцер вихопив шпагу, віддав їм нею честь і пішов геть.

На майдані перед замком на них чекала запряжена бричка. Конюх доповів, що гнідих напоїв і нагодував, як було велено.

– Ще б пак! Інакше ти запам'ятав би мене на все життя! – промурмотів Майстер.

Вони сіли на бричку. Тільки тепер Крабат помітив, що він у своєму звичайному вбранні. Ну й добре! А то що йому було б робити в млині в трикуті, мундирі та при шпазі?

Коні пронеслися кам'яним мостом через Ельбу. Тільки-но вони залишили місто, Майстер звернув коней у чисте поле. Тут вони знову знялися в небо й полетіли над хмарами.

Місяць стояв доволі низько, збирався лягати спати за горою. Крабат мовчав, поринувши в роздуми. Внизу пропливали міста і села, поля й ліси, озера й ріки, болота з торфовищами й піщаними пагорбами… Мирна земля, тиха і темна.

– Про що думаєш? – поцікавився Майстер.

– Думаю про силу чорної магії. Адже їй підвладні навіть курфюрсти й королі.

У світлі великодньої свічки

Цьогорічний Великдень був пізній і припав на другу половину квітня. Страсної п'ятниці, увечері, Вітка приймали до Чорної школи. Такого худющого, кострубатого ворона Крабат ще ніколи не бачив. Його пір'я червонясто одсвічувало, а, може, це він уявляв собі.

Страсної суботи, вдень, мірошниченки спали, щоби набратися сил. Надвечір Юро почастував їх ситим обідом.

– Наїдайтеся досхочу, – попередив Ганцо. – ви знаєте, що знову за стіл сядемо не скоро.

Лишко знову їв разом з усіма зі спільної миски. Про всі чвари між мірошниченками треба було забути до початку Великодньої ночі – цього вимагав статут Гільдії мірошників.

З першими сутінками Майстер зібрав хлопців і звелів принести магічні знаки. Все відбувалося так, як і рік тому. Як тоді, він їх полічив, переділив, і вони парами залишали млин. Крабат ішов з Юром.

– Куди підемо? – спитав Юро, коли вони брали вовняні рядна.

– На місце Боймелової смерті, звісно, якщо ти не проти.

– Ні, якщо ти знаєш дорогу. На мене вночі не слід покладатися. Я радий, коли в темряві до хліва втрапляю.

– Гаразд, попереду йтиму я, а ти себе пильнуй, не загубися.

Крабат уже раз ішов цією дорогою з Тондою, тепер її треба пройти з Юром. Перетнути Козельбрух – завиграшки, нелегко знайти доріжину, що тягнеться уздовж Шварцкольма.

– Може, доведеться простувати полем, – попередив Крабат.

Їм пощастило: в темряві натрапили на путівець. Проминули зліва вогні села, вийшли на дорогу за Шварцкольмом, трималися неї до першого повороту.

– Десь тут неподалік, на узліссі, – сказав Крабат.

Далі рухалися навмання, обмацуючи руками кожну сосну. Крабат зрадів, відчувши під пальцями чотиригранний слуп хреста.

– Сюди, Юру!

Юро миттю опинився біля напарника.

– І як ти його знайшов? Буцімто хтось показав тобі це місце.

Він дістав із кишені кремінь і кресало, викресав вогню, підпалив кілька хворостин. У відблисках вогника нашукали кори, сухих гілок.

– Розводити вогнище – моя справа, – сказав Юро. – У цьому я трохи тямлю!

Крабат обгорнув себе рядном, сів під хрестом, сперся спиною об нього й підібгав коліна. Саме так Тонда сидів тут рік тому.

Юро витрачав час на розповіді бувальщин. Крабат не дуже прислухався, лише зрідка вставляв: «Так.» або «Ох!» або «Он як!». Але Юро був задоволений своїм слухачем та без угаву плів, що йому на думку спадало. Його нітрохи не обходило, що Крабат слухав вряди-годи.

Крабат думав про Тонду і водночас… про канторку. Вона сама прийшла в його думки. Він з радістю чекав миті, коли знову почує її спів, що злине над селом опівночі.

А якщо не почує її? Якщо інша дівчина заспівуватиме цього року?

Крабат спробував уявити голос канторки і… о диво! – не зміг: голос щез із його пам'яті, пропав, стерся… А, може, це йому здалося?

Але чому від цього він відчув щем? І щем цей якийсь особливий, невідомий: ніби вразив у місце, якого він досі не знав.

Він спробував узагалі позбутися цих думок. «Мене ніколи не цікавили дівчата! – подумки сказав собі. – І не хочу, аби вони цікавили мене коли-небудь. Нічого доброго від них не жди. Одного дня вони принесуть тобі страждання, як уже колись принесли Тонді… „Ось я сиджу тут, – казав він тоді, – а серце моє обливається кров'ю. Вночі, споглядаючи залиті місячним сяйвом луки, я часом виходжу з себе і шукаю те місце, де лежить у землі та, якій я приніс нещастя…“

Крабат уже навчився виходити зі свого тіла й повертатися в нього. Пам'ятав Майстрове застереження: „… може легко статися так, що, залишивши своє тіло, більше не ввійдеш у нього!“ А ще він попереджав, що виходити з себе можна лише після того, як стемніє, а входити – до світанку. Якщо спізнишся – назад вороття ніколи не буде! Твоє тіло закриється і його поховають, як покійника, а ти неприкаянно блукатимеш між життям і смертю, не зможеш ані показати себе, ані заговорити. Хіба що, як той домовик, іноді постукаєш у двері чи заторохтиш глечиками на частоколі або пошпуриш поліном об стіну».

«Тож я, – подумав Крабат, – постійно пам'ятатиму про це, коли виходитиму з себе. Не зважатиму на будь-які спокуси!»

Юро замовк, непорушно, зіщулившись, сидів біля вогню. Крабат міг би подумати, що він спить, але той щоразу докидав у вогонь то хворостинку, то шматок кори.

Настала північ.

І ось знову задзвонили великодні дзвони, як і тоді, над Шварцкольмом полинув дівочий спів. Крабат знав цей голос, нетерпляче чекав на нього, відколи не зміг відтворити його у своїй пам'яті.

Незбагненно, як він міг забути цей голос!?

 
«Христос
Воскрес!
Христос
Воскрес!
Алілуя,
Алілуя!»
 

Крабат, затамувавши подих, слухав. Спершу лунає голос канторки, потім його заступає хор. Хлопець із нетерпінням чекає, коли знову й знову задзвенить голос канторки.

«Цікаво, якого кольору в неї волосся? Каштанове, чорне, чи русяве?» – мимоволі подумав.

Крабат хоче це знати. Хоче побачити канторку. Її голос кличе його до неї.

«Може, вийти з себе? – думає він. – Усього на кілька хвилин! Подивитися і…»

А губи вже самі шепочуть слова закляття, він відчуває, як звільняється од свого тіла, як одним подихом вилітає у чорну ніч…

Ще подивися на вогнище, на зіщуленого Юра, який, здається, ось-ось засне, на самого себе – він рівно сидить, притулений спиною до хреста, ні живий ні мертвий… Усе, що означає Крабатове життя, тепер на волі, поза його тілом…

Крабат якусь мить іще вагається: не так-то легко залишати своє тіло. А може, він покидає його назавжди? Проте відвертає погляд від хлопця, що носить його ім'я, – і летить до села.

Ніхто Крабата не чує, ніхто його не може побачити. А він усе чує і бачить так добре, як зроду не чув і не бачив.

Вулицею йдуть дівчата, співаючи, в руках – ліхтарі й великодні свічки. Вони в усьому чорному, тільки білі стрічки в зачесаних на проділ косах.

Крабат поводиться, як поводився би звичайний Крабат. Він приєднався до одного з парубочих гуртів. Хлопці йдуть обабіч вулиці, супроводжуючи дівчат, жартують, глузують з них.

– Співаєте, наче цілий рік не їли! Зовсім не чути!

– Глядіть, щоби носи собі не підсмажили…

– Ви всі посиніли, як пуп. Гайда до нас, зігріємо!

Дівчата не зважають на парубочі жарти. Сьогодні їхня ніч, вони співають, співають…

Згодом дівчата заходять до хати погрітися. Парубки й собі за ними, господар проганяє їх. Ті кидаються під вікна, зазирають у кімнату.

Дівчата юрмляться коло грубки. Господиня частує їх святковими коржиками й пареним молоком. Та ось із хати виходить господар із довгою палицею.

– Киш! – замахується нею на парубків, – зараз полічу комусь ребра!

Парубки розбігаються, регочучи. Крабат із ними, хоча міг би й не тікати – ніхто ж його не бачить! Гурт зупиняється неподалік і дожидає, коли дівчата випурхнуть із хати й підуть далі.

Крабат уже знає, що в канторки біляве волосся. Вона – струнка, висока на зріст, із гордою поставою – як іде і як тримає голову. Що ж, Крабат задовольнив свою цікавість, можна повертатись до Юра, та й на часі.

Але ж то він бачив канторку на відстані, стоячи на хіднику. А йому хочеться подивитися їй в очі!

Крабат зливається з вогником свічки, яку несе перед собою канторка. Він тепер близенько від її обличчя – так близенько до дівчини він іще ніколи не був. Уважно розглядає її молоде личко, обрамлене білою стрічкою і чорним чепчиком. Очі в дівчини великі й спокійні, вони дивляться на нього, але не бачать його. Чи, може, бачать?

Він пам'ятає, що час, давно час повертатися до вогнища. Але очі дівчини, що сяють під віночками вій, тримають його міцно, він не в змозі відірватися від них. Спів канторки лине ніби здалеку, але тепер її голос йому не важливий, він дивиться в її очі.

Крабат бачить, що почало світати, але не може відірватися від дівочих очей. Він знає, що його життя ось-ось скінчиться, якщо він до світанку не з'єднається зі своїм тілом. Він добре це розуміє – і лишається.

І враз гострий біль, ніби вогняна стріла, пронизав його…

Коли Крабат отямився, він був біля Юра. На його руці жевріла скалка. Він ураз скинув її.

– Ох, Крабате, пробач мені, я ненароком! Ти видався мені якимсь дивним, і я вирішив зазирнути тобі в обличчя. Дістав із вогнища скалку, щоби присвітити собі. А вона візьми та й впади тобі на руку. Покажи-но, сильно обпекла?

– Нічого, стерпно, – Крабат поплював на обпечене місце.

Він був вдячний Юрові за його незграбність, але сказати йому про це не може. Якби не та скалка, він не сидів би тут. Завдяки цьому опікові Крабат зі швидкістю думки повернувся в своє тіло. Останньої миті.

– Світає! – Крабат поглянув на небокрай.

Кожен відколов від хреста тріску, сунув у жар.

 
«Я мічу, тебе, брате,
вуглиною від хреста —
Я мічу тебе, брате,
Знаком Таємного
братства».
 

Повертаючись до млина, хлопці зустріли дівчат. Вони несли глеки з великодньою водою.

Якусь мить Крабат розмірковував, чи не порозмовляти йому з канторкою. Але не зайняв її – адже поряд Юро! Та й дівчина могла злякатися, а їй не можна лякатися.

Історії про Капелюша

І знову волове ярмо над дверима, і знову ляпаси кожному і присягання коритися Майстрові.

Крабат сприймає все це, наче уві сні. Очі канторки… Вони переслідують його. Але ж ті очі дивилися на вогник свічки і не бачили його!

«Наступного разу таки покажусь їй, – вирішив він. – Нехай знає, що це вона на мене дивиться».

Ось і останні мірошниченки повернулися. І враз вода з шумом ринула лотоком, упала на лопаті колеса – і млин запрацював. Майстер погнав усіх дванадцятьох до млинової зали.

Крабат тягав на собі мішки з комори, висипав зерно у ківш (о, скільки того зерна в нього сьогодні висипалося!), і помалу вкривався потом. Його не полишало відчуття, що то не він, а хтось інший надсаджується. І окрики Майстра, які він чув ніби крізь стіну, його не діймали. Кілька разів він ненароком натикався на когось із товаришів – бо витав у думках десь далеко. Раз перечепився на сходах, піднімаючись на поміст, забив коліно. Але болю майже не відчув, лише поправив на собі мішка.

Крабат працював, як віл. Ноги ставали йому дедалі важчими, піт збігав із нього струмками. Він стогнав, кректав під триклятими міхами і залишався байдужий до свого стану. Те, що відбувалось у млині цього ранку, стосувалося лише того Крабата, який сидів під хрестом цілу ніч, і не мало ніякого зв'язку з іншим Крабатом, що був у Шварцкольмі. Інший почувався тут чужим, зовсім не розумів, що діється навколо.

Цього разу Вітко перший радо закричав, і це стало сигналом для загальних веселощів.

Крабат зупинився на мить, потім поплював на долоні й зібрався піддати собі на спину мішка. Але дістав від Юра стусана під бік.

– Кінчай, Крабате!

Удар був у ціль – Крабатові аж дух перехопило. Зате тепер обидва Крабати знову зійшлися в одному і вигукнули одним здушеним голосом:

– Гей, Юру, хочеш, щоб я тобі здачі дав!

Мірошниченки веселилися. Пили, їли ситні, рум'яні великодні коржі – а потім співали і танцювали.

 
«За лісом ставочок,
Хороший млиночок.
Там мельник старенький,
Кривий ще й дурненький!
У місяці маї
Там музика грає:
Взяв мельник старенький
Жону молоденьку.
За лісом ставочок,
Хороший млиночок,
Там мельник старенький,
Кривий ще й дурненький!»
 

Танцювали і співали. Вітко дер горлянку, ніби хотів усіх перекричати своїм високим писклявим голосом.

Перегодя Сташко попросив Андруша розказати якусь бувальщину, може, про Капелюша.

– Гаразд! – погодився той. – Тільки налийте мені вина!

І, відсьорбнувши чималий ковток із келиха, почав:

– Так ось, одного дня Капелюш навідався в Шляйфе, до тамтешнього мірошника. А той, мабуть, ви чули, великий був скупердяга – світ пройдеш, а такого не знайдеш! Постривайте-но! Вітко, напевно, взагалі не знає, хто такий Капелюш…

Вітко, звісно, нічого про нього не знав, але, як з'ясувалося, і Крабат теж.

– Отож, я мушу цим хлопцям коротко розказати, хто і звідкіля він. Капелюш – із лужицьких мірошниченків, як ми з вами, родом, здається, з-під Шопли. Худий, довгий, і вже в літах, але скільки – ніхто цілком певно не скаже. А з вигляду – не більше сорока. У лівому вусі носить золоту сережку. Малесеньку, як горошину, відразу й не побачиш, хіба що коли вона несподівано на сонці зблисне. Одначе за три верстви було видно його капелюха з широкими крисами та високим гострим верхом. Тому й прозвали мірошниченка Капелюшом. З капелюха його пізнавали всюди, хоч не завжди, і про це ви зараз довідаєтеся. Тепер вам ясно, хто такий Капелюш?

Крабат і Вітко кивнули головами.

– Ага, вам треба знати ще дещо. Капелюш – чаклун, можливо, найбільший у Лужиці. А це вже про щось говорить. Куди нам до нього! Він знає Чаклунську книгу від палітурки до палітурки на зубок. Незважаючи на це, Капелюш як був, так і залишився простим мірошниченком. Стати Майстром – не мав охоти. Або, скажімо, суддею чи придворним радником, та й це йому було ні до чого. Просто не хотів – і край. А чому не хотів? Бо вважав себе вільною птахою і нею хотів лишитися. Влітку він мандрував од млина до млина. Якого уподобає, там і найметься. Тільки щоб нікого над ним і нікого під ним – це стало для нього правилом. Ще б пак! Знайти б собі таке місце, чорт забирай!

Мірошниченки схвально загули. Жити так, як Капелюш, закортіло кожному – сам собі пан, не танцюєш під чужу дудку! А вони ж сьогодні знову присяглися Майстрові, і це була присяга на цілий рік млинової неволі…

– Не зволікай, розповідай, Андруше! – вигукнув Ганцо.

– Ти маєш рацію, брате! Я й справді задовго мнуся. Та влийте-но мені ще трохи вина, і слухайте…

Як я вже казав, Капелюш тоді навідався у Шляйфе, до тамтешнього мірошника, а той був скнара несусвітній. Із хліба масло вичавлював, а із супу сіль випарював. Мірошниченків постійно лаяв, бо ті, бачте, в його млині довго не витримують. Та й як їм витримати було, коли роботи – не переробити, а харчу – на комариний скік. Хто ж стерпить?

І ось прийшов Капелюш до того мірошника найматися.

– Хоч зараз ставай до роботи! – зрадів той.

Звичайно, він мусив би помітити, хто перед ним, адже найманець був у гостроверхому капелюсі, а в лівому вусі мав золоту сережку.

Але в тому-то й річ, що Капелюша пізнавали не відразу – з першої зустрічі, а по якімсь часі. Не став винятком і мірошник із Шляйфе; він найняв Капелюша аж на три тижні.

На той час у млині служили два мірошниченки й учень. Усі троє були худі, як тріска, з набряклими ногами, бо пили забагато води. Мірошник не скупився на воду, її тут хоч залийся. Він над харчами трясся. Хліб їли мірошниченки зрідка, а кашу ще рідше, про м'ясо й сало годі було й казати. Інколи їм перепадало по грудочці сиру й півоселедця. Зате й працювали вони, як мокре горить. А піти від мірошника було їм ніяк: позичили в нього трохи грошей, давши боргову розписку.

Якийсь час Капелюш придивлявся до всього. Чув, як щовечора перед сном скиглить із голоду учень. Бачив присохлі до спини животи мірошниченків, коли ті вранці вмивалися біля колодязя.

Одного разу, коли всі сиділи за обіднім столом, а млин працював – хлопці щойно засипали у ківш пшеницю, до наймитської ввійшов мірошник. Наймити, нахнюпившись, сьорбали голу юшку, в якій плавали листочки кропиви та кілька зернин кмину. За такої нагоди Капелюш і вирішив провчити мірошника.

– Гей, майстре! Я тут уже два тижні наглядаю, як ти годуєш своїх людей. Жалюгідно! Скуштуй сам!

Мірошник удав, що не розчув. Показав пальцями на вуха, мовляв, шум заважає, похитав головою, посміхнувся глузливо.

Але йому той посміх ураз як вітром здуло. Капелюш із розмаху хряпнув долонею по столу – і млин зупинився. Ні шуму, ні гуркоту! Тільки дзюрчання води в лотоці поволі вщухало. Оговтавшись від наглого переляку, мірошник зарепетував:

– Мерщій! Ворушіться! – Ти, – він показав на учня, – закриєш шлюз. А ми всі гайда у млин! З'ясуємо, чому він став. Нумо, підводьтесь!

– Не гарячкуй! – дуже спокійно мовив Капелюш. Тепер на його обличчі з'явилася глузлива посмішка.

– Чому?

– Млин зупинив я.

– Ти-и-и…

– Я! Я – Капелюш!

Промінь сонця, мов навмисне, пробився крізь віконце наймитської, золота сережка зблиснула в його вусі.

– Ти – Капелюш?

Мірошникові враз підкосилися ноги. Він добре знав, як обходиться Капелюш із тими господарями, котрі морять своїх наймитів голодом. І як він, на лихо, не розпізнав його, коли наймав? Наче він осліп на ці два тижні!

Капелюш звелів йому принести папір і чорнило. Повернувшись, мірошник почав записувати те, що диктував Капелюш:

«Кожному мірошниченкові й учневі видавати по фунту хліба щоденно. На сніданок – густа ситна каша, вівсяна, перлова або пшенична, зварена на молоці. У неділю й на свята – з цукром. Двічі на тиждень – обід з м'ясом і овочами, щоби кожен міг наїстися досхочу. В інші дні – горох чи боби з солониною, чи локшина підсмажена або якась інша страва, смачна, ситна, з приправами і вволю…»

Мірошник списав уже цілий аркуш, не випустив анінайменшої дрібнички з майбутнього меню для своїх наймитів.

– А зараз підпиши! – наказав Капелюш, коли скупердяга підвів голову. – І присягнися, що виконуватимеш усе, що написав.

Мірошник розумів, що вибору в нього немає. Підписав і присягнувся.

Тільки після цього Капелюш, знову хряпнувши долонею по столу, зняв чари, і млин знову почав молоти. А списаного й підписаного аркуша він передав одному з наймитів, щоби той пильнував як ока в лобі. Потім звернувся з промовою до мірошника, яку той дуже добре чув, незважаючи на шум:

– Я сподіваюся, що ти зрозумів мене правильно. Ти присягнув. А присяга є присяга. Якщо ти хоч раз коли-небудь її зламаєш, то… – Капелюш грюкнув долонею по столу, і млин став. Мірошника знову пройняв страх. – … у тебе, вже безробітного, настане безперервне свято. І ніхто на світі ні за яку ціну не запустить твій млин. Затям собі це назавжди! – Після цих його слів млин запрацював, а Капелюш помандрував собі далі.

Подейкують, що нині мірошниченкам у Шляйфе живеться добре. Вони одержують усе, що їм було обіцяно, в них більше не пухнуть ноги, вони спокійно засинають, і їх не терзає голод.

Мірошниченки були в захопленні від Андрушевої оповіді.

– Ще! Ще! – загукали вони. – Розкажи ще щось про Капелюша! – Прополощи горло вином і далі розповідай!

Андруш підсунув до себе повний дзбан вина і далі заходився розповідати про Капелюша. Про те, як той провчив млинарів у Баутцені й Зорау, Румбурзі й Шлюкенау. На радість і на користь тамтешнім мірошниченкам.

Крабат мимоволі подумав про Майстра. Йому сподобалася подорож із ним до Дрездена і прийняття у курфюрста. І він спитав себе: «А якби Капелюш завітав до них і йому довелося би помірятися силами з Майстром? Хто переміг би?»