Текст книги "Крабат"

Автор книги: Отфрід Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Подарунок на пам'ять

У другій половині жовтня несподівано потепліло. Сонце гріло, як улітку. Хлопці скористалися з чудових днів, щоби привезти кілька хур торфу. Юро запряг волів, Сташко з Крабатом навантажили воза дошками й брусами, а зверху примостили дві тачки. Прийшов Тонда, і вони поїхали.

Торфовище було по той бік Чорної води, у верхів'ї Козельбруха. Цього літа в найспекотніші дні Крабатові довелося працювати там. Підсобляв Міхалові й Мертенові, бо ще не навчився орудувати торф'яним ножем і штиховою лопатою. Крабат відвозив тачкою масні блискучі скиби торфу на сухе місце і складав їх.

Світило сонце, на узліссі в калюжах віддзеркалювалися берези. Трава на купині пожовкла, верес давно відцвів. На кущах зрідка яріли червоні намистинки ягід, зблискували сріблясті ниточки павутиння.

Крабатові пригадалися дитячі роки в Ойтріху. В такі осінні дні у лісі він збирав хмиз, соснові шишки. Інколи навіть у жовтні знаходив білі гриби, опеньки, рижики, сироїжки. Цікаво, чи є гриби тепер? Адже погода ще зовсім тепла…

На пагорбку поблизу торфовища Юро зупинив волів.

– Приїхали! Розвантажуймо!

Вони поклали в найвужчому місці Чорної води бруси, кругляки й міцно їх закріпили. Далі за містком настелили дощок одну за одною, а щоби не провалювалися в болото, Сташко попідкладав під них гілля. Але відстань до торфовища виявилася довшою, ніж вони гадали. Юро запропонував привезти ще дощок, проте Сташко сказав, що це зайве. Він виламав березову гілку й пішов дерев'яним настилом, промовляючи у такт ході закляття й б'ючи гілкою по дошках. Настил почав довшати й невдовзі вже сягав торфовища.

Крабат стояв приголомшений.

– Не збагну, – вигукнув він, – навіщо ми працюємо, коли все, що робимо своїми руками, можемо начаклувати?

– Можемо, – відповів Тонда, – тільки від такого життя, Крабате, тебе невдовзі знудить. Окрім того, не працюватимеш – нічого й не матимеш! І блукатимеш, як бездомний собака!

Неподалік торф'яної ями стояла повітка. У ній лежав сухий торішній торф. Хлопці тачками перевозили його настилом, а Юро складав на хуру. Скінчивши роботу, він умостився спереду.

– Вйо! – крикнув на волів і поїхав до млина.

До його повернення Тонда, Сташко і Крабат перевозили до повітки цьогорічний торф і там складали. Працювали без поквапу, часу мали досить. Тут і з’явилась у Крабата ця ідея. Він спитав старшого мірошниченка й Сташка, чи дозволять вони йому відлучитися.

– Куди?

– По гриби. Тільки свиснете, я відразу повернуся.

– Якщо певен, що ти їх тут знайдеш…

Тонда погодився, Сташко теж.

– Сподіваюся, ти прихопив ножика!

– Якби я його мав, то…

– Позичу свого, – сказав Тонда. – На, тільки не згуби!

І показав, як відчиняти ножика: натиснути кнопку на обідку рукояті – і всього! Вискочило лезо, чорне, як сажа, ніби Тонда довго тримав його над полум'ям свічки.

– А зараз ти! – Він склав ножика й подав його Крабатові. – Покажи, чи зумієш!

Крабат натиснув кнопку на крицевому обідку – вискочило лезо, блискуче, як сонце. Хлопець остовпів.

– Щось не те? – спитав Сташко.

– Н-ні! Все гаразд!

– Тоді гайда! А то всі гриби розбіжаться!

Чотири дні хлопці працювали на торфовищі, чотири рази ходив Крабат по гриби. І все марно, натрапив лишень на кілька почорнілих червивих підберезників.

– Не переймайся! – заспокоїв його Сташко. – Та й пора вже не грибна! Але якби ти собі трохи допоміг, то…

Він промовив якесь закляття і, розвівши руки, обернувся навколо себе сім разів. На торфовищі відразу з’явилося щонайменше сім десятків грибів. Ніби кроти, витикалися вони з-під землі щільненько – шапка до шапки, утворюючи чарівне коло. Боровики, підберезники, красноголовці, сироїжки – ну, як на підбір, міцненькі, чисті.

– Ой! – здивувався Крабат. – Навчи мене, Сташку!

Він відчинив ножика й кинувся збирати гриби. Але тільки-но він наближався, гриби починали зморщуватися й зникати під землю, і так хутенько, наче їх хтось за ниточку смикав.

– Не тікайте! – закричав Крабат, але гриби всі до одного щезли.

– Не сумуй! – засміявся Сташко. – Начакловані гриби дуже гіркі та й для живота небезпечні! Минулого року я після них ледь дуба не врізав.

Увечері четвертого дня Сташко з Юром поїхали навантаженою торфом хурою додому. Тонда з Крабатом поверталися до млина навпростець через болото. Над купиною й осоками почав клубочитися туман. Крабат зрадів, відчувши під ногами твердий ґрунт. Вони вийшли до пустки.

Тепер вони могли крокувати пліч-о-пліч. Цю відкриту місцину мірошниченки чомусь обминали. Вона видалася Крабатові знайомою. Йому пригадався давній сон. Він тікав… пустка… тут вони поховали старшого мірошниченка. Але ж Тонда, дякувати Богові, живий, Крабат відчуває його лікоть.

– Хочу тобі зробити подарунок, Крабате. – Він дістав ножика з кишені. – На! На пам'ять!

– Ти що, покидаєш нас?

– Може, й покину.

– А як же Майстер? Не повірю, що він тебе відпустить!

– Іноді відбувається таке, у що важко повірити!

– Не кажи так! Не йди! Я не хочу, щоби ти покидав нас! Не можу уявити собі млина без тебе!

– У житті часом буває таке, чого навіть уявити собі неможливо! Але до цього треба бути готовим, Крабате!

Пустка – невеличка галява, завбільшки з тік, – була облямована кривими соснами. Навіть у сутінках Крабат помітив рядок довгастих пласких горбиків, схожих на могили на занедбаному кладовищі: зарослі вересом, без хрестів, без каменів. Чиї вони?

Тонда зупинився.

– Бери ж! – Він простягнув Крабатові ножика. Хлопець збагнув, що відмовлятися не можна. – Ножик має одну особливість, про яку ти повинен знати. Якщо тобі загрожує небезпека, смертельна небезпека, тоді його лезо міняє колір.

– Воно стає чорним?

– Так. Ніби ти потримав його над полум’ям свічки.

Без священика та без хреста

За теплою осінню не забарилася рання зима. Після Свята всіх святих два тижні падав сніг. Крабатові знову довелося відкидати сніг, прочищати під’їзну дорогу до млина. З появою молодика прибув незнайомець з півнячим пером на капелюсі. Він їхав навпрошки крізь замети, не лишаючи на снігу слідів.

І все-таки снігопад не був для Крабата великим лихом. А до справжніх морозів ще далеко. От тільки мірошниченки чомусь хмурнішали з дня на день. З наближенням Нового року вони частіше сердилися, через якусь дрібничку дратувалися, сварилися.

Навіть спокійний Андруш не був винятком. Одного разу Крабат жартома зліпив сніжку й жбурнув у нього, збивши з голови шапку. Андруш накинувся на необачного жартівника з п’ястуками й таки відгамселив би, якби не Тонда, що розборонив їх, ставши поміж.

– Погляньте-но на цього задиру! – спалахнув Андруш. – Іще мамине молоко на губах не обсохло, а в нього вже руки сверблять! Начувайся, хлопче, бо так натовчу пику, що не впізнаєш сам себе.

На відміну від товаришів, Тонда залишався, як і раніше, розважливим і привітним. Але Крабат відчував, що старший мірошниченко також чимось журиться, хоча на виду й не показував. «Може, за своєю дівчиною сохне?» – припустив Крабат. І враз йому пригадалася заспівувачка з хору – канторка. Краще б він зовсім забув про неї! Але як можна забути?

Настали Різдвяні свята. Для мірошниченків це були звичайні будні. Невеселі, вони йшли на свою роботу. Крабатові захотілося бодай трохи їх підбадьорити. Він приніс із лісу кілька ялинових гілок і поставив їх на стіл. Коли хлопці прийшли вечеряти, то спаленіли від гніву.

– Що це? – вигукнув Сташко. – Викиньте цей непотріб!

– Викиньте! Викиньте! – залунало звідусюди. Навіть Міхал і Мертен почали лаятись.

– Хто приніс, хай і виносить, – заявив Кіто.

– І то негайно! – пригрозив Ганцо. – Інакше я йому зуби полічу!

Крабат почав виправдовуватися, але Петар обірвав його.

– Геть! – гримнув він. – Бо зараз всиплю гарячих!

Крабат виніс ялинові гілки з наймитської, але так і не збагнув нічого. Що ж він зробив поганого? Чому вони розсердились? А може, й нічого такого він не зробив, просто останнім часом усі сердяться й сваряться через дрібниці. Тільки дивно, що раніше ніхто ні разу йому не дорікнув, що тут він – молодший учень, який мусить терпіти. А тепер, коли настала зима, кожному кортить дошкулити йому. Невже вони так поводитимуться з ним до кінця навчання? Ще аж два роки…

Невдовзі Крабат спитав старшого мірошниченка, що сталося з хлопцями.

– Вони бояться, – коротко відповів Тонда.

– Чого?

– Не можу сказати. Дуже скоро сам дізнаєшся.

– А ти, Тондо, теж боїшся?

– Більше, ніж ти думаєш.

Новорічної ночі спати полягали раніше, ніж звичайно. Майстер увесь день не з'являвся на очі. Може, він усамітнився в Чорній кімнаті, як це робив частенько, або роз’їжджав на санях засніженими полями.

Ніхто про нього й не згадав.

– На добраніч! – побажав мірошниченкам Крабат, як і належить учневі.

Але сьогодні й це було зайвим.

– Стули пельку! – гримнув Петар, а Лишко пожбурив у нього черевиком.

– Дайте хлопцеві спокій! – сказав Тонда. – А ти, Крабате, лягай і спи!

Тонда накрив його ковдрою, поклав йому руку на лоб.

– Засинай, Крабате. І хай тобі щастить у новому році!

Зазвичай Крабат спав усю ніч, поки його хтось не розбудить. Але цього разу він сам прокинувся близько опівночі. Дивно! Горіла лампа. Хлопці також не спали, але лежали на тапчанах.

Вони ніби чогось очікували. Лежали затамувавши подих, жоден не поворухнувся.

У всьому будинку стояла мертва тиша; Крабатові враз здалося, що він оглух.

Аж раптом тишу розітнув несамовитий крик із коридора, і хлопці зітхнули – хто з відчаю, хто з полегшенням.

Може, сталось якесь нещастя? Хто кричав, ніби його різали?

Крабат, не довго роздумуючи, зірвався на ноги й миттю опинився біля дверей. Хотів побігти сходами, щоби подивитися.

Узявся за клямку – двері виявилися запертими з того боку.

Хтось поклав йому руку на плечі й заговорив. Це був Юро, нетямущий Юро, Крабат упізнав його голос.

– Повертайся на свій сінник, – сказав він.

– Але ж хтось моторошно кричав! Унизу! – задихаючись, промовив Крабат.

– Тобі приснилося, – заперечив Юро, – ми почули б.

Він відвів Крабата до його тапчана.

– А Тонди… нема? – спитав Крабат.

– Нема, – відповів Юро. – Лягай, Крабате, і спробуй заснути. І не скімли. Скімленням собі не зарадиш.

Вранці Крабат побачив Тонду. Він лежав долілиць внизу біля сходів. Крабат не міг повірити, що Тонда помер. Плачучи, він кинувся до нього.

– Тондо, скажи що-небудь! Ну скажи!

– Встань, Крабате! – покликав його Міхал. – І не плач, чуєш, не плач! Сльозами тут не зарадиш!

Він із двоюрідним братом Мертеном перенесли тіло до наймитської й поклали на лаву.

– Що з ним сталося? – спитав Крабат.

Міхал хотів відповісти йому, та завагався.

– Напевно, в темряві… перечепився на сходах і…

– Напевно…

Крабат іще не міг отямитися. Сташко з Андрушем відвели його нагору.

– Лишайся тут! Унизу ти тільки плутатимешся в усіх під ногами, – сказав Андруш.

Крабат присів на краєчку тапчана.

– Коли його ховатимуть? – спитав він.

– Напевно, сьогодні по обіді.

– А Майстер?

– Без нього обійдемося, – грубо відповів Сташко.

Пополудні ялинову домовину з небіжчиком винесли з млина й понесли до пустки. Ховали Тонду поспіхом, без священика, без хреста, без свічок і плачу…

Крабат затримався біля свіжого горбика землі.

Він хотів помолитися за Тонду. Та не міг згадати жодної молитви.

Рік другий

За приписами та звичаями Гільдії мірошників

Майстер десь пропадав і в наступні дні. Без мірошника млин не молов. Мірошниченки то валялися на тапчанах, то юрмилися коло теплої груби. Їли мало, гомоніли також вряди-годи. Про Тонду не згадували. Ніби й не було старшого мірошниченка на ім'я Тонда в Козельбрусі.

Тепер на його тапчані в ногах лежали його ж таки речі, чисті, акуратно складені: штани, сорочка, куртка, пасок, фартух, зверху шапка. Їх приніс Юро ввечері під Новий рік. Хлопці намагалися не дивитися на них.

Крабат сумував, почував себе самотнім, нещасним. Загибель Тонди не була випадковою, переконувався він дедалі більше, коли думав про це. Було щось таке, чого він не знав, що від нього приховували. Якась таємниця? Чому Тонда не довірив її йому?

Запитання, запитання… Вони тиснули на нього, як нестерпна ноша. Хоч би чимось заклопотатися! Без діла Крабат геть розклеївся.

Один Юро в ці дні, був, як завжди, у клопотах. Топив піч і грубки, варив, дбав, щоб їжа на столі з'являлася вчасно. Хоча здебільшого її ніхто й не торкався.

Четвертого дня вранці Юро перестрів у коридорі Крабата й сказав:

– Зроби мені добре діло, Крабате. Заготуй трісок для розпалу!

– Гаразд! – зрадів Крабат і пішов за ним на кухню.

Оберемок соснової дровини для скіпання лежав коло плити. Юро пішов до мисника взяти ножа для Крабата. Але той сказав, що в нього є ніж.

– Тим краще! Починай, тільки не поріжся!

Крабат дістав ножа й заходився відколювати з полінця тріску. І тут йому здалося, ніби з Тондиного ножа струмує жива сила. Задумливо зважив його на руці. Вперше після новорічної ночі до нього повернулась рішучість, він відчув у собі нову впевненість.

Непомітно ззаду підійшов Юро й заглянув через плече.

– Гарний ніж, – сказав він, – не бачив, щоби ти його коли-небудь показував.

– Подарунок, – похвалився Крабат.

– Чи не від дівчини часом?

– Ні! Від мого друга. – Й по хвилі додав: – Такого друга вже не буде ніколи!

– Ти впевнений?

– Так, цілком упевнений!

Того ж ранку, коли поховали Тонду, мірошниченки одностайно обрали Ганца за старшого. Той погодився.

Майстер з’явився лиш увечері напередодні Свята трьох царів.

Хлопці вже вклалися спати, Крабат саме хотів задмухати ліхтар, і раптом двері спальні відчинилися. На порозі виріс Майстер, блідий, як крейда. Він пробіг гострим поглядом по тапчанах, наче не помітив відсутності Тонди. А може, не хотів помічати?

– Ану до роботи! – закричав він. Повернувся і знову зник. Його не бачили аж до ранку.

Хлопці посхоплювалися, відкинувши покривала, і спішно вдяглися.

– Не гайтеся! – підганяв Ганцо. – Майстер не любить чекати, ви ж його знаєте!

Петар і Сташко побігли відкрити шлюз на ставку. Решта носили мішки з зерном, засипали у ківш. Запустили млин. І враз загуркотіло, заторохтіло, скреготнули жорна – і хлопцям відлягло від душі.

«Млин меле!», – думав Крабат. – «Життя триває…»

З роботою впоралися близько опівночі. Повернувшись до спальні, хлопці побачили нового власника Тондиного тапчана. На ньому спав щуплявий, блідий, рудоволосий хлопчина. Вони оточили його й розбудили – як розбудили Крабата колись, рік тому. І як тоді їх злякався Крабат, так само тепер злякався рудий, поглянувши на одинадцять привидів біля свого ліжка.

– Не бійся! – заспокоїв його Міхал. – Ми – мірошниченки. Тобі нічого тремтіти перед нами! Як тебе звати?

– Вітко. А тебе?

– Міхал. А це – Ганцо, старший мірошниченко. А це мій двоюрідний брат Мертен, а це Юро…

Уранці, з'явившись на сніданок, Вітко був у Тондиному одязі. Одяг гарно лежав, наче на нього шитий. Кому він досі належав, хлопчина не запитував, та його це й не цікавило. Проте Крабатові від цього полегшало на душі.

Увечері – новий учень увесь день прибирав у борошенниці і тепер спав без задніх ніг – Майстер зібрав мірошниченків і Крабата теж у своїй кімнаті.

Одягнений у чорний плащ, він сидів у своєму кріслі: дві запалені свічки перед ним на столі, між свічками тесак – і його трикут, теж чорний.

– Я зібрав вас, – почав Майстер, – як вимагає статут Гільдії мірошників. Чи є учень між вами? Нехай виступить наперед!

Крабат відразу не зрозумів, що Майстер про нього говорить. Але штурханець Петара в спину змусив Крабата усвідомити це, і він ступив кілька кроків уперед.

– Назви своє ім'я!

– Крабат.

– Хто ручається за це?

– Я! – сказав Ганцо і став поряд із Крабатом. – Я ручаюся за цього хлопця і за його ім'я.

– Один не запустиш млина! – суворо сказав мірошник.

– І я! – впевнено промовив Міхал і також став біля Крабата з іншого боку. – Двоє – це пара. А свідчити в парі, цього достатньо. Я ручаюся за цього хлопця і за його ім'я.

Потім між Майстром і Крабатовими поручниками відбулася розмова згідно з приписами Гільдії мірошників. Майстер розпитав обох, де, коли і як учень Крабат вивчав млинарство. Відповідачі запевнили мірошника, що Крабат знає всі тонкощі млинарського ремесла.

– Ви можете ручитися за це?

– Ми ручаємося, – відповіли Ганцо й Міхал.

– Гаразд, тоді учня Крабата ми можемо перевести в мірошниченки, як того вимагають приписи і звичаї Гільдії мірошників.

Перевести? В мірошниченки? Крабат не повірив своїм вухам. Невже термін його навчання збіг – тепер, уже після першого року?

Майстер підвівся й надів трикута. Тоді взяв тесака і підступив до Крабата. Проводячи лезом спершу по Крабатовій голові, потім по його раменах, він голосно промовляв:

– Від імені Гільдії мірошників я, твій Учитель і Майстер, у присутності всіх мірошниченків оголошую: ти, Крабате, більше не учень. Віднині ти рівний серед рівних, і, будучи мірошниченком, ти мусиш дотримуватися звичаїв Гільдії мірошників!

Майстер вклав у руку Крабата тесак, щоби носив за поясом, – привілей кожного, хто ставав мірошниченком – і відпустив його та всіх хлопців зі своєї кімнати.

Крабата ця подія просто приголомшила. Він останнім вийшов із кімнати й зачинив за собою двері.

У коридорі йому ні сіло ні впало натягнули на голову мішка, підхопили за руки, за ноги й понесли кудись.

– На перемел його! – упізнав він Андрушів голос.

Спробував випручатися – марно. Хлопці, галасуючи, регочучи, принесли його до млинової зали, поклали в борошенницю та давай качати, м'яти.

– Отак його, отакечки! – старався, мнучи хлопця, Андруш. – Шовковим будеш! Справжнім мірошниченком!

Крабата викачували, місили, як тісто в діжці, йому аж у голові запаморочилось. Насамкінець хтось добряче стусонув його в тім'я.

– Припини, Лишку! Нам його треба перемолоти, а не вколошкати! – накричав старший мірошниченко Ганцо.

Нарешті. Крабатові дали спокій. Він таки почувався, ніби його пропустили крізь жорна. Петар зняв з його голови мішка, Сташко ще висипав йому на голову пригорщу борошна.

– Братове, тепер він перемелений! – оголосив Андруш. – Тепер він таки справжній мірошниченко і не осоромить нас.

– Ура! – закричали Петар і Сташко. Вони з Андрушем керували цим ритуалом. – Качати його!

Знову вхопили Крабата за руки й за ноги, його тричі підкинули і тричі спіймали. Потім послали Юра принести з льоху вина. Крабат мусив цокнутися келихом із кожним.

– За твоє здоров'я, брате! Будь щасливий!

– Будь здоровий і щасливий, брате!

Мірошниченки продовжували бенкетувати, а Крабат сидів віддалі на купі порожніх мішків. Гула голова і не безпричинно: адже він стільки пережив за цей вечір. Згодом підійшов до нього Міхал і присів поруч.

– Бачу, ти не все збагнув, що відбувалося?

– Ні, не все. Як міг Майстер перевести мене в мірошниченки, якщо термін мого навчання ще не скінчився?

– Твій перший рік у млині зараховано за три, – пояснив Міхал. – Ти, Крабате, й сам не помітив, як подорослішав, відколи сюди прибув – рівно на три роки.

– Чи можливо таке?

– Можливо! Тут, у млині, відбуваються дивні речі. А втім, їх ти мусиш помічати.

М'яка зима

Зима, яка почалася – сніжна, м'яка, така й лилася. З кригою перед шлюзом, на греблі й у ставку цьогоріч хлопці мали небагато клопоту. Вона незабарно танула, іноді три-чотири дні її взагалі не було. Зате снігу кидало пригорщами без упину – новачкові чиста біда, не міг дати йому ради.

Спостерігаючи, як худий, червононосий Вітко вовтузиться з розчищанням, Крабат ураз збагнув, що Міхал сказав правду про три роки, на які він подорослішав. Власне, він і сам мав би давно це помітити: з голосу, з тіла, з сили, так і з того, що на початку зими в нього під носом, на щоках, на підборідді зійшов легенький пушок, непримітний, але він відчув його, коли провів по ньому пальцями.

В останні тижні Крабат дедалі частіше думав про Тонду, йому бракувало товариша скрізь, страждав, що не може відвідати його могили. Вже двічі вирушав, але щоразу, ступивши сотню, дві кроків, провалювавсь у сніг. Цілі гори його лежали в Козельбрусі. Проте він вирішив скористатися першою нагодою і спробувати втретє. Але невдовзі йому приснився сон.

… Весна. Сніг розтав, вітер висушив калюжі. Крабат іде Козельбрухом, надворі і день, і ніч. Місяць на небі, і сонце сяє. Вже близько пустка. Раптом Крабат бачить у тумані постать. Вона йде назустріч. Ні, вона віддаляється. Він певен, що це Тонда.

«Тондо, – гукає він, – зупинись! Це я – Крабат!»

Йому здалося, що постать зупинилась. Крабат пришвидшує крок, постать іде далі.

«Зупинися, Тондо!»

Крабат біжить. Щодуху біжить. Відстань скорочується.

«Тондо!»

Зупиняється – перед ним канава. Глибока й широка, без містка, і жодної дошки поблизу, щоби покласти на береги і перейти.

За канавою – Тонда. Він стоїть спиною до Крабата.

«Чому тікаєш від мене, Тондо?»

«Я не тікаю від тебе. Ти маєш знати, що я на іншому березі. Залишайся на своєму березі».

«Хоч обернися до мене обличчям!»

«Не можу, Крабате. Але я чую тебе і відповім тобі лишень на три запитання. Запитуй, що хочеш знати».

Що він хоче знати? Багато чого!

«Хто винен у твоїй смерті, Тондо?»

«Найбільше я сам».

«А ще хто?»

«Сам дізнаєшся, Крабате, якщо будеш пильний. І останнє запитання.»

Крабат гарячково думає. Ще стільки запитань у нього…

«Я дуже самотній. Відтоді, як ти пішов, у мене більше нема друга. Скажи, кому я можу довіритися?»

Тонда й тепер не дивиться на нього.

«Повертайся, Крабате. Довірся тому, хто перший покличе тебе на ймення. На нього ти можеш покластися. А наостанок скажу: не те важливо, що ти відвідаєш мою могилу. Я знаю, що ти думаєш про мене – і це важливіше».

Тонда поволі підводить руку, прощаючись. Він розчиняється в тумані – навіть голови не повернув, зник.

«Тондо! Тондо! – кричить Крабат. – Не покидай мене!»

Він кричить, благає… І ось він уже чує своє ім'я:

«Крабате, прокинься! Прокинься, Крабате!»

Біля його тапчана, схилившись, стояли Міхал з Юром. Крабат не відразу усвідомлює: він іще спить чи вже прокинувся?

– Хто мене кликав?

– Ми, – відповів Юро. – Ти так кричав уві сні!

– Я? – здивувався Крабат.

– Нам стало жаль тебе. – Міхал узяв його руку. – У тебе гарячка?

– Ні. Сон приснився… – І спитав: – Хто з вас перший почав мене гукати? Скажіть. Мені це треба знати!

Міхал і Юро переглянулися й пояснили, що не пам’ятають.

– Але наступного разу, – додав Юро, – кинемо жеребок, кому з нас першим тебе будити. То вже знатимемо, не сумніваючись.

Крабат був певен, що Міхал перший його покликав. Юро, звичайно, хлопець сумлінний, з добрим серцем, але дурник. Тонда, безперечно, мав на увазі Міхала. Відтоді Крабат звертався тільки до Міхала, коли хотів щось спитати чи порадитись.

І Міхал не розчарував його, з радістю відповідав на будь-яке запитання. Тільки раз він уникнув відповіді, коли Крабат заговорив про Тонду.

– Мертві не оживають, – сказав Міхал, – хоч би скільки ти про них говорив.

Міхал де в чому скидався на Тонду. Крабат уважав, що він потай підтримує новачка, не раз бачив його біля Вітка – постоїть, про щось погомонить. Так і Тонда минулої зими опікувався ним: підійде, поговорить, допоможе.

І Юро по-своєму допомагав новенькому, змушуючи його щоразу наїдатися досита.

– Їж, хлопчику, їж, – припрошував він, – швидко виростеш, будеш здоровим і сильним.

Серед тижня, після Стрітення, відновилися роботи в лісі. Шість хлопців, серед них і Крабат, мали перевезти до млина деревину, заготовлену минулої зими. Не легка це справа, коли лежить глибокий сніг.

Цілий тиждень розчищали дорогу до колод, хоч і дуже старалися всі, а надто Міхал із Мертеном.

Андруш, щоправда, не розумів їхнього завзяття. Він працював більше задля того, щоби зігрітися.

– Хто трудиться і мерзне, – віслюк, – пояснив він, – а хто потіє, – йолоп!

У лютневі дні почало пригрівати, у хлопців щодня промокали ноги. Ввечері вони довгенько вовтузилися коло своїх черевиків, змащували їх товстим шаром тлущі, потім старанно втирали її, щоби не зашкарубли, коли сушитимуться на гарячій грубці всю ніч.

Кожен виконував цю марудну роботу сам, окрім Лишка; він доручив її Віткові. Міхал, побачивши це, вишпетив його.

Але Лишко почав огризатись:

– Що я зробив такого? Мої черевики мокрі, а учень на те й учень, щоби працювати.

– Не на тебе! – спокійно сказав Міхал.

– Ах, так! – спалахнув Лишко. – Не сунь свого носа не в свої справи! Не ти тут старший!

– Не я, – погодився Міхал. – Але я певен, що й Ганцо тобі цього не подарує. Тож шмаруй свої черевики сам! А то перепаде тобі на горіхи – і ніхто в світі не дорікне мені, що я тебе не попереджав!

Той, кому невдовзі перепало на горіхи, був, проте, не Лишко.

У п'ятницю ввечері мірошниченки в подобі воронів принишкло сиділи на жердині в Чорній кімнаті. Майстер повідомив:

– Я довідався, що один із вас потай допомагає новачкові, недозволеним способом полегшує йому роботу. За це йому буде кара. – І, звернувшись до Міхала, спитав:

– Хто тебе напоумив допомагати хлопцеві – відповідай?

– Я пожалів його. Ти, Майстре, доручаєш йому занадто тяжку роботу.

– Ти так уважаєш?

– Так!

– А тепер уважно вислухай мене!

Майстер підхопився з крісла і, впершись руками об Чаклунську книгу, подався грудьми вперед.

– Кому і що я доручаю, не твоє собаче діло! Забув, що Майстер – я? Мій наказ є мій наказ – і квит! А зараз я тобі прочитаю лекцію, яку ти пам'ятатимеш поки й віку! Киш звідси!

Він витурив мірошниченків із кімнати і залишився віч-на-віч із Міхалом.

У тривозі лягли хлопці спати. До опівночі чули вони моторошний крик, крякання, а потім до спальні, похитуючись, увійшов Міхал. Він був блідий і розгублений.

– Що такого він із тобою вчинив? – спитав Мертен.

Міхал знеможено похитав головою.

– Облиште мене!

Мірошниченки легко здогадалися, хто виказав Майстрові Міхала. Вранці у млиновій залі вони почали радитися, як відплатити Лишкові.

– Сьогодні вночі ми стягнемо його з тапчана й віддухопелимо, – запропонував Андруш.

– Кожен своїм києм! – уточнив Мертен.

– Після цього його обстрижемо, а обличчя вишмаруємо! – промурмотів Ганцо.

Міхал мовчки сидів у кутку.

– І ти щось порадь! – гукнув до нього Сташко. – Це він тебе продав!

– Гаразд! Скажу!

Міхал почекав, поки мірошниченки вгамуються. Потім заговорив спокійно, розважливо, як зазвичай говорив Тонда.

– Лишко вчинив підло, це правда, – почав він. – Але те, що ви задумали, не краще. Я розумію, що в стані гніву кожне слово не зважиш на золотих шальках! Ну, покричали, погаласували – і годі! Забудьте про все це! Не змушуйте мене червоніти за вас.