Текст книги "Крабат"

Автор книги: Отфрід Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Кінець року

Нарешті минули тяжкі, виснажливі ночі. Тільки близна від батога на шиї Міхала нагадувала хлопцям про Майстрову розправу. Мірошниченки знову працювали лише вдень, а денна робота забирала менше сил. Вечори тепер були їхніми, кожен віддавався улюбленому заняттю: той грав на губній гармошці, той розповідав бувальщини, той вирізав ложки. Все було, як раніше. Пухирі на руках висохли, натерті місця на спині та грудях зажили. Мірошниченки почали вчитися наполегливіше й успішніше. Усе, що Майстер вичитував із Чаклунської книги, вони запам'ятовували. Тільки Юро, відповідаючи, іноді затинався, забував – та що з нього візьмеш!

Було це відразу після свята Михаїла. Майстер послав Петара з Крабатом до Гоєрсверди купити солі та ще якогось краму. Він ніколи не посилав кудись одного мірошниченка, дуже рідко – двох. Мабуть, на те були причини, може, якісь там приписи.

На світанку вони запрягли воза й вирушили в дорогу. На Козельбрух упав туман, та коли вони виїхали з лісу, зійшло сонце і туман розсіявся.

Невдовзі прибули до Шварцкольма.

Крабат іще сподівався побачити канторку. Коли їхали селом, він роззирався навколо – та марно. Не побачив її серед дівчат, що стояли з відрами біля криниці. І біля тієї криниці, що на краю села, її також не було.

Крабатові стало сумно. Він так давно не бачив її! Ще з великодньої ночі! Може, пощастить йому на зворотному шляху? А краще взагалі не надіятися, то й розчарування не буде!

Його бажанню, проте, судилося збутись. Скупившись, вони по обіді поверталися назад. Він побачив її неподалік криниці на краю села серед зграї курей, що сокорили. В одній руці вона тримала солом'яну мірку, а іншою брала з неї зерно й сипала курам.

– Тю-тю-тю-тю!

Крабат упізнав її відразу. Кивнув їй головою легенько, щоби Петар не помітив. Канторка теж кивнула йому – так вітаються незнайомі. Здавалося, що для дівчини зараз важливіші кури, ніж вони.

Великий червонястий красень-півень клював зерно біля самісіньких її ніг. Крабат йому позаздрив. От би з ним помінятися місцями!

Цьогорічна осінь була затяжною. Набридливою, холодною, туманною й дощовою. В поодинокі сухі дні хлопці запрягали воза і їхали по торф на зиму. Решту часу вони проводили у млині, у клуні, в коморі, у стайні, в повітці. Кожен радів, знайшовши для себе роботу під дахом.

Вітко з весни дуже вигнався, але лишився худий, як дошка.

– Треба йому на голову покласти цеглину, бо він ростиме тільки вгору! – якось пожартував Андруш.

А Сташко порадив годувати його, як гусака для різдвяного стола:

– Щоб і тлущу нагуляв, і м'ясця наростив, а то як городнє опудало!

У Вітка вже руденький пушок під носом і на бороді вибився. Але він не помічав його. А Крабат помітив, бо спостерігав за новачком постійно. Йому кортіло достеменно знати, як дорослішають за рік на три роки.

Перший сніг цьогоріч випав пізно, в ніч проти святого Андрія. І знову неспокій охопив мірошниченків. Усі стали мовчазними, нестриманими, сварилися навіть через якусь дрібницю. Невдовзі й дня не минало, щоби хтось не кидався на когось у гніві з п'ястуками.

Крабатові спала на думку торішня розмова з Тондою. Невже страх від того, що хтось із них має померти, знову паралізував волю кожного? Чому він не подумав про це раніше? Адже не забув про пустку з рядком горбиків! Щоправда, не полічив, скільки їх там – сім чи вісім, може, й більше. Тепер і він відчув страх, що охопив його товаришів. Адже кожен із них, і він також, може бути першим у тій черзі? За винятком, звичайно, Вітка. Але хто? І чому?

Дедалі частіше Крабат витягав із кишені Тондиного ножа, відчиняв його, оглядав лезо. Воно було чисте та блищало. Отже, йому, Крабатові, небезпека не загрожує. Але завтра все може змінитись!

У повітці вже стояла домовина. Крабат виявив її випадково, коли ходив перед Святвечором по дрова. Її було прикидано тисом. Крабат навряд чи помітив би її, якби не стукнувся об неї коліном.

Хто зробив домовину? Відколи вона тут і для кого?

Ці питання мучили Крабата решту дня і вечора аж до сну.

Крабатові сниться сон. Він виявив у повітці домовину, соснову, прикидану тисом. Обережно піднімає віко – вона порожня.

Він вирішує розбити її. Йому нестерпно від того, що вона тут і чекає на когось.

Крабат дістає з-за пояса тесака. Він рубає дошки уздовж, від краю до краю. Потім трощить їх на тріски, хоче віднести Юрові для розпалу.

Оглядається, шукає очима кошика. Та раптом чує: цюк! Обертається і бачить – домовина цілісінька!

Крабат удруге береться рубати домовину. Порубав на друзки і знову – цюк! – вона ціленька.

Крабата охоплює лють. Він утретє кидається з тесаком на домовину, трощить, січе, кришить і – цюк! – вона ціла, як була.

Крабата охоплює жах, він вибігає з повітки й мчить навмання. Сніг валить – світа не видно. Крабат не знає, куди біжить. Йому страшно: домовина може переслідувати його. По якімсь часі він зупиняється, нашорошує вуха, оглядається.

Не чути човгання дерев'яних ніг, ні глухих ударів об домовину, всього того, чого він боїться… Натомість лунають кроки попереду, торохтить, шарудить груддя змерзлого піску…

Крабат іде на той шум і досягає пустки. Крізь сніжну пелену йому поталанить розгледіти постать.

– Гей! Хто ти? – силкується гукнути до неї.

Та не може вимовити ні звуку. Одібрало мову. Хоче наблизитися, не може й кроку ступити. Ноги примерзли до землі.

«Що за чортівня! Паралізувало мене? Я мушу ступити хоч кілька кроків… я мушу… я мушу…»

Напружує всі сили, тіло вкривається потом. Але ноги не слухаються: не може зрушити з місця. А сніг падає, і падає, і поступово засипає його…

Крабат прокинувся увесь спітнілий. Відкинув покривало, зняв сорочку. Потім підійшов до вікна й подивився у двір.

Світало, почався ранок першого різдвяного дня. Цілу ніч сипав сніг.

Крабат пішов умитися біля колодязя. На снігу він побачив свіжий слід. Слід вів од млина до Козельбруха.

Чий же це слід?

І тут йому зустрівся Міхал із киркою та лопатою в руках. Згорблений, змарнілий, він ледве волочив ноги. Що він робив у лісі? Крабат хотів був заговорити з ним, але той лише кивнув головою. Вони порозумілися без слів.

Від тої ночі Міхала наче підмінили. Став замкнений, відгородився від усіх, навіть від Мертена. Наче мур виріс між ним і Крабатом.

Наближалась новорічна ніч.

Майстер кудись поїхав од самого ранку. Мірошниченки піднялися до себе, полягали спати.

Крабат, хоч і вирішив не змикати очей, заснув, як усі. Опівночі враз прокинувся і прислухався.

Пролунав гуркіт… потім крик… запала тиша.

Мертен, найкремезніший з-поміж мірошниченків, заплакав, як дитина.

Крабат укрився з головою і вп'явся пальцями в сінник. Він бажав собі одного: померти.

Уранці Міхала знайшли неподалік жорен. Він лежав на підлозі під сволоком, що обірвався зі стелі. Мірошниченки перенесли його до наймитської. Там вони попрощалися з товаришем.

Після обіду домовину понесли до пустки. Поспіхом засипали яму мерзлим піском. І відразу всі пішли до млина.

Крім Мертена.

Рік третій

Цар маврів

Майстра не було ще кілька днів, і млин не працював. Мірошниченки то валялися на тапчанах, то тулилися до гарячої грубки. А Мартен мовчав од ранку до вечора. Коли Юро приніс одяг Міхала й поклав на краю осиротілого тапчана, він схопився й побіг до клуні, де в сіні просидів аж до ранку. Повернувся байдужий, як і перше, до всього: він нічого не бачив, нічого не чув, нічого не робив, сидів, наче скам'янілий.

Крабат не знаходив собі місця, його мучили думки про Тонду і Міхала. Чи померли вони випадково? Обидва в передноворічну ніч! З чиєї злої волі? За чиїми злими приписами?

Мірошник іще не повернувся.

Увечері, напередодні Свята трьох царів, Вітко саме йшов погасити ліхтар, двері спальні раптом відчинилися. На порозі з'явився Майстер, блідий, як крейда. Окинув поглядом спальню, не помітивши (або не хотів помічати) відсутності Міхала.

– Мерщій до роботи!

Він повернувся і не показувався аж до ранку.

Хлопці поспіхом одяглися і, гупаючи, збігли сходами. Петар зі Сташком кинулися відкривати шлюз. Інші почали носити мішки з комори й засипали зерно у ківш. Зашуміла вода в лотоці, скрипнуло й закрутилося колесо, заторохтіли жорна. У хлопців полегшало на душі. Млин меле!

«Млин знову меле! Життя триває…», – подумав Крабат.

Із меливом вони упорались опівночі. Повернулися до спальні й побачили на Міхаловому тапчані хлопчину років чотирнадцяти. Він був маленький як на свій вік, і що всіх здивувало – обличчя мав чорне, а вуха червоні. Його обступили колом і з цікавістю розглядали. Крабат, тримаючи ліхтаря, світив на нього. Хлопчина враз прокинувся. Злякавшись білих привидів, стрепенувся. Крабатові здалося, що він знав цього хлопця. Але звідки?

– Не бійся нас, – заспокоїв його Крабат. – Ми – мірошниченки. Як тебе звати?

– Лобошем. А тебе?

– Крабатом. А це…

Але хлопчина перебив його.

– Крабатом? Я знав одного хлопця, якого звали Крабатом, але…

– Що – але?

– Але той був молодший.

І тут Крабат згадав.

– Ти малий Лобош із Маукендорфа! – вигукнув він. – А чорний, бо грав чорного царя!

– Так! Але це востаннє. Тепер я учень тут, у млині.

Хлопець сказав це з гордістю. Мірошниченки промовчали.

На сніданок Лобош прийшов у Міхалевому одязі. Він спробував змити з обличчя сажу, але вийшло не зовсім: у кутиках очей і навколо носа залишилися чорні плями.

– Пусте! – сказав йому Андруш. – У борошенниці за півдня ти станеш білим!

Хлопчина був голодний. Він наминав кашу, як добрий молотник. Крабат, Андруш, Сташко і Лобош їли з однієї миски.

– Якщо ти й працюєш, як їси, – всміхнувся Сташко, – то нам лишається байдикувати й посиденьки справляти.

Лобош запитально поглянув на нього:

– Я повинен їсти менше?

– Їж, їж! – заспокоїв його Крабат. – Набирайся сил. Вони тобі тут знадобляться. У нас голодний той, хто лінується їсти!

Лобош замість далі молотити, схилив набік голову й примруженими очима втупився в нього.

– Ти, мабуть, його старший брат.

– Чий брат?

– Ну, того, іншого Крабата! Я ж казав, що знав одного.

– Того зі Штімбруха, який потім дав драла від вас у Грос-Правітці?

– Звідки знаєш? – здивувався Лобош. І ляснув себе по лобі. – Бач, як можна дати чуха! – вигукнув він. – А я тоді гадав, що ти від мене на півтора-два роки старший…

– На всі п'ять, – уточнив Крабат.

У цей момент до наймитської ввійшов Майстер; мірошниченки, зіщулившись, принишкли.

– Хлопче! – він підійшов до новачка. – Для початку ти забагато базікаєш! Прикуси язика!

Він перевів погляд на Сташка, Крабата й Андруша:

– Хай їсть кашу, а не просторікує! Втовкмачте йому це!

Майстер вийшов, гримнувши дверима.

Лобош ураз відчув, що ситий. Поклав ложку, понурив голову, втягнувши в плечі. А коли за мить підвів очі, то побачив, що йому навпроти Крабат киває головою, ледь помітно, але хлопець його зрозумів. Тепер він знав: у нього в млині є друг!

Не минула й Лобоша виснажлива праця в борошенниці. Після сніданку Майстер завів його до комірки.

– А чим він кращий за нас? – буркнув Лишко. – Ну, трохи ковтне борошняного пилу! Від цього ще ніхто не вмер.

Крабат не став йому перечити. Він думав про Тонду. Про Міхала. Якщо хочеш допомогти Лобошеві, не треба дратувати Лишка, навіть через дрібниці. Важливо не дати йому приводу для підозри!

Та зараз він не зможе йому допомогти. Крабат уявив собі Лобоша: зліплені повіки, забитий борошняним пилом ніс, а і кругом – біле курище. Він мете, мете, а сліду нема.

Крабат ледве дочекався обіду. Коли хлопці сходилися на обід, він майнув до борошенниці, скинув засув, відчинив двері.

– Виходь! Обід!

Лобош, скоцюрбившись, причаївся у кутку, обхопивши руками голову. Коли почув Крабатів голос, умить підхопився й з мітлою поплентався до дверей.

– Я не впорався, – майже прошепотів він, – хоча дуже старався, але потім кинув роботу й сидів. Як ти гадаєш, Майстер вижене мене?

– Ні, у нього немає причин, – заспокоїв його Крабат.

Він пробурмотів закляття, намалював у повітрі магічний знак. Борошняний пил у комірчині враз здійнявся, ніби його підхопив вітер. Біла видовжена хмарка прошуміла над Лобошевою головою, вихопилась із дверей і понеслася до лісу.

Тепер борошенниця просто блищала чистотою. Хлопець із подиву аж рота роззявив.

– А… як це ти?

Крабат не відповів, а лише сказав:

– Пообіцяй, що про це не розкажеш жодній живій душі! А зараз гайда обідати, твій суп холоне.

Увечері, тільки-но новачок Лобош ліг спати, Майстер покликав до себе мірошниченків і Вітка. Те, що рік тому, напередодні Свята трьох царів, сталося з Крабатом, тепер сталося з Вітком – його, за всіма цеховими мірошницькими приписами, перевели з учнів у мірошниченки. Ганцо і Петар ручалися за рудоголового.

Майстер лезом тесака провів по голові й раменах Вітка: «Як вимагає статут Гільдії мірошників…»

У коридорі на Вітка очікував Андруш із порожнім мішком. Його накинули на голову новоспеченого мірошниченка, щойно той вийшов від Майстра, і понесли до млинової зали для «перемелення».

– Будьте м'якосердими! – остеріг хлопців Ганцо. – Не забувайте, що він дуже худий!

– Худий чи тлустий, байдуже, – засміявся Андруш, – адже мірошниченко не якийсь там кравчик! Він повинен витримувати все! Братове, я правду кажу?

Вітка м'яли, викачували у борошенниці, бо того вимагав мірошницький звичай, але не так довго, як Крабата минулого року. Андруш припинив ритуал, Петар зняв мішка, Сташко посипав голову рудого мукою. Ще його на руках підкинули тричі й спіймали. Потім випили за здоров'я Вітка вина.

Воно було не гірше за торішнє. Проте веселилися хлопці не так буйно, як того разу. Усе через Мертена. Він, як і перше, мовчав увесь день: коли їли, коли працювали і коли «перемелювали» Вітка. Присів на краю борошенниці, байдужий, похмурий, незворушний.

– Гей! – крикнув Лишко. – Чого сидиш, наче тебе мішком з-за рогу прибили! – Сміючись, він простягнув Мертенові дзбан вина. – Випий до дна! Ти нас своїм кислим виглядом уже допік!

Мертен підвівся й мовчки вдарив по дзбану, розлив вино. Обидва, наче півні, стояли, налаштовані кинутися один одного. Мірошниченки затамували подих. Запала мертва тиша.

Раптом у коридорі пролунали кроки – слабкі, нерішучі. Вони наближалися. Усі, навіть Мертен із Лишком, подивилися на двері.

Крабат, що стояв найближче, відчинив їх.

На порозі з'явився Лобош. Він був у самій сорочці, вкрившись покривалом.

– Це ти, царю маврів?

– Я… Я! Я боюся! Мені самому там, на горищі, страшно. Хіба вам іще не хочеться спати?

На крилах

Ох і цей Лобош! Усім від першого дня до душі припав. Навіть Мертенові, хоча той це виражав не словами – то головою кивне, то привітно гляне чи рукою змахне.

З іншими Мертен, як і перше, був безмовним, замкненим у собі. Машинально виконував свою роботу, не перечив ні старшому мірошниченкові, ні Майстрові, покірно робив те, що йому наказували. Навіть під час занять у п'ятницю, коли Майстер, прочитавши уривок із Чаклунської книги, велів йому повторити, Мертен затято мовчав. Проте Майстер сприймав це спокійно. «Ви ж знаєте, – нагадував він, – вивчення таємних наук – справа добровільна. А тому мені байдуже, чи ви їх опануєте, чи ні».

У Крабата душа боліла за Мертена. Він відчував, що мусить поговорити з ним. Якось трапилося так, що він, Петар і Мертен перегортали зерно на току. Тільки-но стали до роботи, як прийшов Ганцо і забрав Петара порати коней.

– Поки що працюйте вдвох, – сказав він. – А якщо котрийсь звільниться, одразу пришлю його до вас.

– Гаразд, – сказав Крабат.

Він почекав, коли Ганцо з Петаром підуть і зачинять за собою двері. Поставивши в кутку лопату, він підійшов до Мертена й поклав йому на плече руку.

– Знаєш, що мені колись Міхал сказав?

Мертен запитально подивився йому в очі.

– Мертві завжди мертві. Він казав мені це двічі. Коли вдруге казав, додав: хто в млині помирає, того забувають, наче його на світі не було. Щоб інші могли жити – бо вони мусять жити.

Мертен його вислухав спокійно. Потім зняв Крабатову руку зі свого плеча й мовчки взявся за роботу.

Крабат не знаходив собі ради. Як Мертенові допомогти? Як до нього підступитися? Тонда, напевно, щось порадив би, та й Міхал теж.

Добре, що хоч Лобош у нього є! Хлопчині нітрохи не легше, ніж було його попередникам-новачкам, але якби не він, Крабат, то навряд чи цар маврів попервах витерпів би.

Крабат, хоч і нечасто, але щоразу, як тільки мав нагоду, наче ненароком, опинявся біля Лобоша, коли той працював. Щоби перемовитися кількома словами і, як це робив Тонда, покласти йому на плече руку й додати нових сил. І, як Тонда, остерігав:

– Тільки не показуй, що тобі полегшало. Бережися, щоби Майстер не помітив. Та й Лишко, він йому все виказує.

– Хіба заборонено допомагати? Що тобі буде, коли хтось узнає?

– Нехай це тебе не обходить. Головне, щоб ти сам себе не виказав!

Лобош, хоч і малий, але, на диво, метикуватий. Він уміло вдавав, що йому препогано, охав, стогнав, і всі тому вірили. Повечерявши і вставши з-за столу, він ледве плентався горішніми сходами до спальні. Снідати з'являвся вкрай знеможений, здавалося, ось-ось упаде з лави.

Як бачимо, Лобош був не тільки кмітливий, а й чудовий актор. Якось Крабат зустрів його за млином – Лобош сколював кригу.

– Хочу тебе спитати, – нерішуче почав малий. – Відповіси?

– Якщо зможу!

– Ти ось допомагаєш мені, відколи я тут у млині. Допомагаєш і водночас боїшся, щоби Майстер не довідався, бо тоді тобі перепаде на горіхи. Чи не так?

– Ти про це хотів спитати?

– Ні! Про інше!

– Про що ж?

– Скажи, чим я можу віддячити тобі?

– Віддячити?

Крабат хотів уникнути відповіді, але передумав.

– Колись я розповім тобі про своїх друзів, про Тонду і про Міхала. Обох уже нема. Якщо ти мене вислухаєш, то це й буде твоя віддяка.

Наприкінці січня настала відлига. Ще вчора був скутий морозом увесь Козельбрух, а сьогодні вранці повіяв західний вітер, надто теплий для цієї пори. Пригріло сонце, і сніг розтанув за кілька днів. Лише в яругах, у ровах і в коліях де-не-де виднілися брудні його рештки. Але вони – ніщо поряд із брунатними луками, вкритими чорнющими кротовими купинами, та мерехтливою першою зеленню, що пробилася з-під пожухлої трави.

– Погода, як на Великдень! – раділи мірошниченки.

Проте лагідний західний вітер завдавав хлопцям дедалі більше прикрощів. Він їх утомлював, дратував. Вони довго не могли заснути, переверталися з боку на бік. Спали неспокійно, голосно говорили уві сні, їм снилися страховиська. Лише Мертен нерухомо лежав на сіннику, він не говорив навіть уві сні.

У ці дні Крабат думав про канторку. Він вирішив порозмовляти з нею на Великдень. Часу лишилося ще чимало, і це його трохи заспокоювало. Проте думка про зустріч ні на мить не виходила йому з голови.

Три ночі поспіль йому снилося, що він ходив до канторки, але так і не дійшов до неї – щоразу щось заважало, що, – він не міг потім пригадати.

Що ж не допускало його до неї?

Початок сну він пам'ятав дуже виразно. Йому поталанило непомітно вийти з млина. До Шварцкольма вибирав не звичну дорогу, а болотяну стежку, якою Тонда колись вів його з торфовища додому. А от що було далі – Крабат не пам'ятав. І це його мучило.

Якось серед ночі, прокинувшись од завивання вітру, Крабат відразу почав пригадувати сон. Але хоч як старався, хоч як напружував пам'ять – марно. Він знову заснув, і ось нарешті побачив той сон до кінця…

Крабат вибігає з млина. Він дочекався слушної хвилини, щоб ніхто не бачив, щоб ніхто не помітив. Його тягне до Шварцкольма, до канторки. Вибирає не звичну дорогу, а болотяну стежку, якою Тонда колись вів його з торфовища додому. І раптом його ноги починають грузнути в багні. Опускається туман, уже нічого не видно. Невже він загубив стежку? Крабат навмання бреде далі.

Та з кожним кроком він дедалі глибше грузне: вже до кісточок… майже до колін… Він потрапив у трясовину. Що дужче він напружує сили, аби видістатися на тверде, то глибше його затягує.

Болото – холодне, як лід. Густа, в'язка чорна маса сягає вже за коліна, ось уже до поперека, ще мить – і вона зімкнеться над його головою. Ще є час кликати на допомогу. Але хто його тут почує? Та попри цю безглузду думку починає кричати щосили:

– Допоможіть! Рятуйте! Тону!

Туман густішає. Враз Крабатові привиділися дві постаті, зовсім близько. Здається, він упізнав їх. Це – Тонда і Міхал. Вони наближаються.

– Стійте! – кричить він до них. – Не підходьте! Тут трясовина!

Постаті зливаються в одну. І та одна далі рухається до нього, кидає йому мотузка з прив'язаною на кінці дощечкою. Крабат хапається за неї, відчуває, що його витягують із твані на тверде.

Це відбувається швидше, ніж Крабат отямлюється… Збентежений стоїть він перед своїм рятівником і хоче йому подякувати…

– Ет, дрібниці! – каже Юро.

Юро? Лише тепер Крабат помічає, що Юро його врятував.

– Якщо хочеш потрапити до Шварцкольма, краще летіти!

– Летіти? Як ти собі це уявляєш?

– Дуже просто! На крилах!

Юро враз щезає в тумані.

«Летіти!… Летіти на крилах!» – подумки повторює Крабат. Дивно, що це йому не спало на думку!

Перекинувшись вороном, що він робив щоп'ятниці, він розпрямляє крила й злітає в небо. Кілька змахів крильми, і він виривається з туману. Він летить до Шварцкольма!

Над селом світить сонце. Внизу, біля криниці, він бачить канторку: вона годує курей. Раптом його накриває чорна тінь. Пронизливий крик яструба, лопотіння крил, посвист… В останню мить Крабат встигає повернути круто праворуч. Яструб не влучив.

Крабат розуміє, що на карту поставлено його життя. Каменем шугає вниз, сідає серед табуна курей, ті, налякані, розбігаються хто куди. Тепер він біля канторки, у безпеці, прибирає людської подоби. Примружившись, дивиться в небо. Яструб зник.

Раптом біля криниці виростає Майстер. Гнівно простягає руку до Крабата:

– Іди за мною слідом!

– Чому? – дивується конторка.

– Він належить мені!

– Ні!

Одне лишень слово «ні», а прозвучало так, що їй увесь світ не заперечив би.

Вона обнімає Крабата за плечі, оповиває великою вовняною хусткою. Хустка м'яка, тепла, гріє, наче бурка.

– Ходімо! – каже вона. – Ходімо ж!

І вони йдуть разом, не озираючись.