Текст книги "Крабат"

Автор книги: Отфрід Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

Вінчик із волосся

За літо Крабат кілька разів скористався своїм правом на недільні прогулянки. І не задля свого задоволення, а щоб не дати Майстрові приводу для більшої підозри. Він не міг позбутися думки, що той заманює його у пастку.

Після пострілу в Юра минуло майже три тижні, а Майстер досі жодним словом із ним не перекинувся. Якось увечері, наче між іншим, побіжно він сказав йому:

– Найближчої неділі ти, мабуть, підеш до Шварцкольма?

– Чому?

– У неділю там храмове свято. Причина, гадаю, вагома?

– Хтозна! Ти ж знаєш, мені нецікаво тинятися самому серед чужих людей.

Вибравши момент, Крабат порадився з Юром.

– Йди! – рішуче сказав він. – Що тобі заважає?

– Не так це просто!

– Від цього багато чого залежить! І нагода порозмовляти з дівчиною!

Крабат отетерів.

– То ти знаєш, що вона із Шварцкольма?

– Знаю. З Великодньої ночі, коли ми з тобою сиділи біля вогнища. Було неважко здогадатися.

– Отже, ти її знаєш?

– Ні! І не хочу знати. А чого не знаю, того з мене й не вирвеш.

– А як же Майстер? Він усе одно пронюхає, що ми зустрілися! Від нього ж не сховаєшся!

– Ти ж бачив, як малювати коло довкіл себе. – Пошпортавшись у кишені, він витяг патичка і простягнув йому. – Бери! Зустрінься з дівчиною, поговори!

У суботу Крабат ліг спати рано. Хотів побути наодинці, зважити всі за і проти: чи стрічатися йому з канторкою? Може, ще не пора посвячувати її у свої справи?

Під час нічних вправ йому дедалі частіше щастило не піддатися наказам Юра. Іноді Юро капітулював перший, але при цьому застерігав: не слід легковажити Майстром.

Крабат від заняття до заняття ставав упевненішим. Та ж переміг Майстра Капелюш! А хто йому боронить? Він розраховував на допомогу своїх помічників – Юра і… канторки.

Водночас Крабата терзали сумніви. Чи має він право втягувати канторку в свою історію? Хто дав йому на це право? Хто дозволив йому ризикувати її життям?

Крабат вагався. Здається, і Юро має рацію: нагода зустрітися з дівчиною – щонайсприятливіша. Коли ще випаде така? Але як розповісти їй те, у чому він сам не розібрався до кінця? А що, коли не все їй розказати тепер, змовчати про день і годину випробування? Не може ж вона зопалу дати йому відповідь! А він так трохи відтермінує той момент, коли їм обом доведеться вибрати непросте рішення.

Хлопці позаздрили Крабатові, який у неділю за сніданком повідомив, що мірошник відпустив його до Шварцкольма: там сьогодні храмове свято.

– Храмове свято! – радісно вигукнув Лобош. – Коли я чую ці слова, то бачу гору калачів і велику миску пирогів! Принеси чогось смачненького!

«Звісно, принесу!» – хотів був Крабат пообіцяти. Але завадив Лишко, в'їдливо сказавши:

– Наївний Лобош гадає, що Крабат не матиме кращого заняття у Шварцкольмі, ніж думати про його пироги?

– Нічого кращого за пироги на храмовому святі не буває! – твердив своє Лобош. Він так рішуче це сказав, що всі засміялися.

Крабат попросив у Юра хустину, в яку загортали хліб, коли йшли на роботи в лісі чи на торфовищі. Акуратно згорнувши її, поклав під шапку.

– Чекай, Лобоше, пирогів, якщо залишаться…

Крабат спроквола вийшов із будинку. Не поспішаючи, перетнув козельбруський ліс і якраз натрапив на польову дорогу, що привела його до Шварцкольма. На тому місці, де вони стрілися з канторкою Великоднього ранку, сів, накреслив навколо себе магічне коло. Було тепло й сонячно, справжня храмова погода. Крабат дивився на село. Дерева в садках уже віддали людям свої плоди, тільки де-не-де забуті яблука відсвічували червоним і жовтим золотом з-поміж зів'ялого листов'я.

Крабат упівголоса проказав чаклунське закляття й думками полинув до канторки.

«Канторко, Крабат сидить тут на моріжку, хоче з тобою поговорити. Вділи йому трохи часу, він тебе не затримає довго. Ніхто не повинен знати, куди ти йдеш, з ким зустрічаєшся. Він чекає на тебе і сподівається, що ти прийдеш».

А зараз йому треба чекати. Він ліг горілиць, заклавши руки за шию, і став обмірковувати все те, що мав сказати канторці. Небо високе і ясно-блакитне, таке буває тільки восени. Крабат дивиться у вишину й відчуває, що повіки злипаються.

Прокинувшись, Крабат побачив біля себе на моріжку канторку. Як вона тут опинилась? Нарешті збагнув…

Вона сиділа й терпляче чекала. На ній – святкова збірчаста спідниця, білий чепчик з оборкою, на раменах – квітчаста шовкова хустка.

– Канторка! Ти давно тут? Чому не розбудила?

– Я не поспішаю. А ще я подумала, що краще, коли ти сам прокинешся.

Крабат сперся на лікоть правої руки.

– Як давно ми не бачились!

– Давно, давно… – Канторка замріяно бгала між пальцями кінчик хустки. – Тільки інколи ти являєшся мені у снах. Ми ходили під високими деревами. Пригадуєш?

Крабат посміхнувся.

– Так, стояло тепле літо. Ти була у світлій сукні… Я пам'ятаю все, ніби це було вчора.

– І мені здається, ніби вчора… – кивнула головою канторка та обернулася до нього обличчям. – Про що ти хотів зі мною поговорити?

– Ой, ледь не забув. Ти можеш урятувати мені життя, якщо, звичайно, захочеш.

– Врятувати життя?

– Так.

– А як?

Крабат розказав, яка небезпека йому загрожує, і про те, що є один-єдиний спосіб допомогти йому – якщо вона відшукає його серед воронів.

– Напевно, це не складно. За твоєї допомоги, звичайно, – сказала вона.

– Не складно? Це може коштувати тобі життя, якщо ти не витримаєш випробування.

Канторка розмірковувала мить.

– Твоє життя мені не менш дороге, як моє. Коли я маю прийти до мірошника, щоби попросити в нього для тебе волі?

– Цього я тобі поки що не скажу. Згодом дам тобі знати, може, пришлю свого друга.

Потім він попросив її описати свій дім – як його знайти. Канторка спитала, чи має він при собі ножа.

– Ось! – Крабат простягнув їй Тондиного ножа. Лезо було чорне, як і весь останній час. Але, опинившись у руках канторки, воно заблищало. Канторка розв'язала чепчика, відрізала пасмечко волосся, сплела вінчика й дала його Крабатові.

– Це – наш знак. Якщо його принесе твій друг, я буду певна, що все, що він мені скаже, передав ти.

– Дякую тобі! – Крабат заховав вінчик до нагрудної кишені куртки. – А зараз повертайся в село. Я прийду трохи згодом. Пам'ятай: на храмовому святі ми – незнайомі!

– То ми з тобою не танцюватимемо?

– Танцюватимемо! Але не дуже часто. Розумієш?

– Так. Розумію.

Канторка встала, розправила на спідниці зборки й пішла стежкою до села. Звідти вже линула музика.

Між будинком управи і громадською клунею прямокутником було розставлено столи, лави, посередині – місце для забави. Коли туди прийшов Крабат, хлопці й дівчата жваво кружляли у танку, старші сиділи за столами й споглядали: худорляві чоловіки в коричневих і синіх святкових костюмах, пихкаючи люльками, попивали пиво; поряд із ними їхні гладкі дружини в недільному вбранні скидалися на барвистих квочок; вони ласували здобою й судили: хто кому до пари, а хто кому не до пари, хто, подейкують, збирається женитись, а хто – виходити заміж.

Музиканти вигравали на підмостках – чотирьох поставлених сторчма барилах і покладених зверху двох половинках дверей од клуні. (Староста постарався!) Скрипка і кларнет настійливо запрошували до танку, контрабас вторував їм. Тільки-но музиканти клали набік свої інструменти, щоби перехилити кухоль-два пива, звідусюди одразу лунали голоси:

– Гей, ви, там нагорі! Ви прийшли грати чи пиво дудлити?

Крабат змішався з гуртом молоді. Танцював то з однією, то з іншою дівчиною, не вибираючи.

Іноді він із канторкою танцював. Невимушено, просто, як з іншими. Проте з тяжким серцем віддавав її комусь із хлопців під час танку. Канторка розуміла, що їм не слід виявляти свої почуття. Вони жартували, говорили про всяку всячину, про що, зазвичай, говорять, коли танцюють. Проте її очі залишались серйозними, тільки Крабат це бачив, тому й уникав її погляду, коли випадково стрічалися їхні очі, щоби не видати себе.

Того й нічого не запідозрили, роздивляючись їх, молодички за столами, також і та, в котрої ліве око невидюще (Крабат її виявив щойно).

Проте потім він ні разу не запросив канторки до танку.

На землю непомітно опустився вечір. Одружені порозходились, а музиканти і молодь перейшли до клуні, де вони грали й танцювали вже на току.

Крабат залишився надворі. Найрозумніше, подумалося йому, зараз податися до Козельбруха. Канторка, звісно, зрозуміє його. Звично припідняв шапку, щоби попрощатися, як ураз відчув щось м'яке й тепле на голові. Це була хустина, яку йому дав Лобош. Зв'язавши її кінці, він пішов між столами й зібрав залишені калачі й пироги. Коли хустина наповнилася до країв, Крабат вирушив додому.

Несподівана пропозиція

Із наближенням зими час для Крабата рухався дедалі повільніше. Інколи йому здавалось, що час зупинився на цілий день.

Коли нікого не було поблизу, Крабата охоплювало бажання пересвідчитися, чи на місці вінчик, якого дала канторка. І тільки-но торкався нагрудної кишені, в ньому з'являлася велика упевненість. «Усе в нас вийде! – подумки казав він собі. – Усе буде гаразд!»

Останнім часом Майстер дедалі рідше відлучався. Може, вирішив остерігатися, передчуваючи якусь небезпеку для себе?

Поодинокими ночами, коли не було мірошника, Крабат із Юром невтомно тренувались. Крабат чимраз частіше перемагав Юра.

Однієї ночі, коли вони сиділи за кухонним столом один проти одного, він ненароком дістав із кишені волосяного вінчика. Без будь-якої мети надів його на мізинець лівої руки. Наступний наказ від Юра він знехтував, на диво, швидко й легко.

– Гей! – витріщився на нього Юро. – Я відчув, що твої сили враз подвоїлись. Поясни: чому?

– Не знаю. Просто випадково!

– Давай подумаємо! – пильніше подивися на товариша Юро. – Щось же додало тобі сил?

– Але що? – Крабат задумався. – Навряд чи вінчик?

– Вінчик?

– Вінчик із волосся. Дівчина дала у неділю, на храмове свято. Я його на мізинець надів щойно. Але який стосунок має він до моїх сил?

– Гадаєш, не має? – невпевнено запитав Юро. – А ми його випробуємо, то й знатимемо.

Тільки-но Крабат зняв із пальця вінчика, як йому опиратися наказам Юра стало так само нелегко, як і перше.

– Ясна річ! – підсумував Юро. – За допомоги цього вінчика ти переможеш Майстра за будь-яких обставин.

– Але яким чином? – збентежився Крабат. – Гадаєш, дівчина може чаклувати?

– Може, але інакше, ніж ми, – впевнено сказав Юро. – Є чаклунство, що вимагає великих зусиль, щоб його навчитися. Різні там магічні знаки, формули, закляття, як, наприклад, у Чорній книзі. А є чаклунство, народжене десь у глибині серця – з турботи про того, кого кохаєш. Тобі, Крабате, це важко збагнути, але ти повинен повірити й такому чаклунству.

Уночі випав сніг. Коли вранці мірошниченки, йдучи до колодязя вмиватися, побачили довкола білий світ, їх знову охопив великий неспокій.

Причина неспокою була їм відома. Тільки один хлопець у млині не відчув того почуття – то був Лобош. Тут він майже не підріс, проте у свої чотирнадцять років виглядав уже на повні сімнадцять.

Одного разу, коли він жартома пошпурив сніжкою в Андруша і той хотів був надавати йому запотиличників, а Крабат розвів їх, Лобош почав допитуватися, який ґедзь покусав хлопців?

– Бояться вони.

– Бояться? Кого?

– Радій, що не знаєш. Невдовзі й ти дізнаєшся.

– А ти, Крабате, не боїшся?

– Більше, ніж ти гадаєш! І боюся не тільки за себе.

Незадовго до Різдва в млині ще раз побував незнайомець із півнячим пером. Мірошниченки стрімголов кинулися звантажувати мішки. Незнайомець не залишився, як звичайно, на козлах, а подався, накульгуючи, за Майстром у дім. Поки він там був, у вікні раз по раз зринало і палахкотіло півняче перо. Здавалося, в кімнаті горіло полум'я.

Ганцо звелів принести смолоскипи. Хлопці мовчки носили меливо до мертвих жорен.

Усе перемололи, засипали в мішки, знову повантажили на фургон.

Над ранок незнайомець вийшов, заліз на козли. Проте не рвонув зразу ж, а звернувся до мірошниченків:

– Хто з вас Крабат?

У голосі – палахкотіло полум'я і тріщав мороз.

– Я, – ледь вимовив Крабат, а в горлі застряв клубок. Незнайомець оглянув його з голови до ніг і кивнув головою.

– Гаразд! – кинув недбало, змахнув батогом і тільки його бачили.

Три дні і три ночі Майстер не виходив з Чорної кімнати. Увечері четвертого дня, напередодні Різдва, він покликав Крабата.

– Хочу поговорити з тобою. Вірю, ти не здивуєшся. Поки що ти вільний вирішувати, чи будеш зі мною, чи проти мене.

Крабат удав, що не зрозумів.

– Не знаю, про що ти говориш.

Проте Майстер не йняв йому віри.

– Не забувай, що я знаю тебе краще, ніж ти гадаєш. Деякі з хлопців уже намагалися повстати проти мене. Тонда, наприклад, і Міхал. Невиправні дурні! Мрійники! Але ти, Крабате, повір мені, розумніший за них. Хочеш бути в млині моїм наступником? Ти цілком годишся!

– Збираєшся покинути млин? – здивувався Крабат.

– Уже ним ситий по самісіньку зав’язку. – Майстер розстебнув комір сорочки. – Хочу бути вільним. А ти за два-три роки станеш Майстром, сам у Чорній школі навчатимеш мірошниченків чаклунських премудростей. Якщо ти погодишся – усе тут буде твоє, і Чорна книга теж.

– А ти куди?

– Подамся до двору, стану міністром, маршалом або канцлером при польській короні – що краще підійде. Придворні мене боятимуться, дами зазиратимуть в очі, тому що буду багатим і впливовим. Усі двері переді мною відчинятимуться, всі проситимуть у мене поради або замовити слівце. Хто мені перечитиме, того я знищу, адже моє чаклунське вміння залишиться зі мною. Своєю владою я зумію скористатися, повір, Крабате. – Майстер увійшов у раж, його єдине око зблискувало, обличчя налилося кров'ю. І, вгамувавши свої почуття, провадив далі: – Ти також зможеш зробити те саме. Через років дванадцять-п'ятнадцять знайдеш серед мірошників собі заміну, передаси йому весь цей скарб – і житимеш у розкоші й славі.

Крабат намагався зберегти ясний розум. Подумав про Тонду і Міхала. Хіба не присягався він помститися за них, за всіх, що поховані у пустці? І за Воршулу, і за бідолашного Мертена зі слідами від мотузка на шиї…

– Тонда мертвий і Міхал мертвий. Хто скаже мені, чи не буду я наступним?

– Обіцяю тобі! – Мірошник простягнув йому ліву руку. – Моє слово і слово мого Пана, який мені це доручив, тверде й непорушне!

Крабат не відповів на простягнену йому руку.

– Якщо не я, то хтось інший?

– Хтось інший буде завжди! – Майстер забрав назад руку, але так, наче змітав щось зі столу. – Але ми можемо вирішити це удвох. Нехай тим іншим буде той, кого не жаль. Лишко, наприклад.

– Він мені, звичайно, огидний. Але тут, у млині, він мій товариш. Я не хочу бути винуватцем його смерті. І співучасником теж – це те саме. І ти, мірошнику, мене до цього не присилуєш! – Крабат не міг стерпіти відрази до мірошника, підхопився й закричав: – Вибирай собі в наступники, кого забажаєш, тільки не мене. Я йду!

Майстер лишався незворушно спокійний.

– Підеш ти чи ні – вирішую я. Ану сядь і вислухай до кінця!

Крабатові не легко було скоритися. Може, пора помірятися з Майстром силами? Але він опанував собою.

– Розумію, тебе схвилювала моя пропозиція. Даю тобі час на роздуми.

– Навіщо? Все одно відмовлюсь.

– Жаль! – Майстер дивився на Крабата, похитуючи головою. – Якщо тебе не влаштовує моя пропозиція – отже, смерть! У повітці вже стоїть домовина.

– Для кого – це ми ще побачимо!

Майстер навіть бровою не зморгнув.

– Ти, здається мені, на щось сподіваєшся. Про наслідки, сподіваюся, ти також знаєш?

– Авжеж! Я більше чаклувати не зможу.

– І ти готовий до цього? – Майстер трохи помовчав, відкинувшись у кріслі, задумався. – Гаразд! Даю тобі вісім днів. Я потурбуюся, щоби ти відчув, що означає жити без чаклунства. Усе, чого ти тут навчився, забудеш умить. А в передноворічний вечір я ще раз спитаю, чи хочеш ти стати моїм наступником. Послухаємо, якої ти заспіваєш.

Напередодні Нового року

Такого тяжкого тижня у Крабата ще не було. Хоча був, пригадав він, на початку його млинарства. П'ятипудові мішки доводилося тягати на собі з комори до млинової зали, з млинової зали до комори. Відколи він утратив змогу чаклувати, йому довелося випити гірку чашу до дна.

Знемагаючи від утоми, він ледь волікся до тапчана, але ще довго не міг заснути. Хто володів чаклунством, міг заплющити очі, промурмотіти закляття – і спати глибоким сном стільки часу, скільки собі визначав.

«Хоч би не позбутися сну взагалі», – побоювався Крабат.

Коли він, зрештою, таки засинав, його терзали лихі сновидіння. Хто насилав їх, він знав.

… Безжальна літня спека. Крабат у лахмітті тягне за шнурок візка з камінням. Напружується з усіх сил, ледве ноги переставляє. Неймовірно хочеться пити, горло зовсім пересохло. Ні струмочка, ні дерева, щоби заховатись у затінку. Триклятий візок! Він має доправити його торгівцеві биками. За жалюгідну платню. Відтоді, як сталася біда – права рука по лікоть потрапила в дробарку – він радий будь-якій роботі.

Страдницький шлях від Гербісдорфа до Каменця. Крабат чує знайомий скрипучий голос: «Як живеться Крабатові-каліці? Чи не краще було би послухатися мене і стати моїм наступником у Козельбрусі? Ти й тепер сказав би „ні“?» Чиї це слова – Майстрові чи його власні думки? Отже, він думає голосом і словами Майстра…

Щоночі йому так чи так снилася його гірка доля. То він старий і хворий, то невинний сидить у в'язниці, то смертельно поранений лежить на стерні й дивиться, як із рани цебенить кров. Наприкінці сну він щоразу чув скрипучий голос Майстра: «Ти й тепер сказав би „ні“, Крабате?»

Сам Майстер приснився йому раз останньої ночі, коли кінчався його термін.

Із приязні до Юра Крабат перекинувся конем. Майстер, одягнений під польського шляхтича, на ярмарку Вітіхенау дав за нього разом із сідлом сто гульденів, вуздечку він також прикупив.

Без жалю ганяє Майстер вороного – полями й пагорбами, через канави й загорожі, крізь хащі й драговиння.

«Пам'ятай, що я – Майстер!»

Шмагає його нагаєм куди попадя, гострими шпорами впивається в тіло.

«Я тобі покажу, на чому горіхи ростуть!»

І чвалом – то круто ліворуч, то круто праворуч.

Незнайоме село. Майстер смикнув за повід. Зупинився перед кузнею.

«Гей, ковалю, де ти, чорт забирай, запропастився?»

Вибігає коваль, витираючи руки об фартух, питає, чого хоче пан вершник.

Майстер зіскакує з коня.

– Підкуй вороного! Розпеченим залізом!

Коваль не йме віри.

– Розпеченим, пане?

– Тобі треба двічі повторювати? Вирушаю в дорогу далеку!

– Гей, Бартеку! – погукав коваль учня. – Потримай коня любого пана!

Рябий хлопчина дуже схожий на Лобоша. Часом не брат його?

– Бартеку, – велить коваль, – візьмеш шматок заліза щонайважчий. Покажемо панові, чи такий, як він хоче!

Коваль повів Майстра до кузні, а Бартек, притримуючи коня, приговорює йому по-лужицькому:

– Заспокойся, конику, заспокойся! Ти весь тремтиш!

Крабат тернувся головою об плече хлопчини. «Якби він зняв з мене вуздечку, – міркує Крабат, – я спробував би врятуватись…»

Хлопчина помітив кров на вусі вороного. Мабуть, натер ремінець?

– Стривай-но, зараз попущу тобі вуздечку, стане краще!

Бартек розстібає ремінці і зовсім знімає вуздечку.

Відчувши себе без вуздечки, Крабат одразу перекидається вороном. Крякаючи, піднімається в небо, летить до Шварцкольма.

Над селом світить сонце, внизу, біля колодязя, стоїть канторка з кошичком у руках і годує курей. Раптом чорна тінь напливає на нього. Яструб! Його крик ріже йому вуха. Майстер! Стрілою Крабат летить униз, у колодязь, перекидається рибою.

Врятований! Та через мить зрозумів, що сам себе загнав у безвихідь.

«Канторко! – подумки волає до неї з усіх сил. – Допоможи мені вибратися з колодязя!»

Дівчина опускає руку у воду. Крабат перекидається золотим перснем й опиняється на її пальці.

Біля колодязя, як грім ясенний, з'являється одноокий пан у червоному польському строї для верхової їзди зі срібним позументом…

– Скажи, добра дівчино, звідкіля в тебе такий чудовий перстень? Покажи-но його мені!

Він простягає руку за перснем.

Крабат перекидається ячмінною зернинкою і падає в кошичок. Вона сипле курям зерно. Сипнула жменю – і він уже на землі, біля її ніг.

Польський шляхтич зник. Чорний, як смола, одноокий півень клює зерно. Але Крабат спритніший за нього. Перекидається лисом і перегризає півневі горло. Суха солома тріщить між його зубами. Чи, може, це тріщить солома під ним у сіннику?

Крабат прокинувся, весь мокрий від поту. Те, що він у сні переміг Майстра, сприйняв як добрий знак. Віднині він повірив у себе. Отже, дні Майстра можна полічити. Він, Крабат, покладе край злу, яке чинить Майстер: йому призначено його знищити.

Увечері він зайшов до Майстра.

– Я відмовляюсь! – рішуче сказав він. – Можеш вибирати собі в наступники, кого хочеш!

Майстер вислухав його досить спокійно.

– Йди до повітки й візьми там кирку й лопату. У Козельбрусі на пустці викопаєш собі могилу. Це буде твоя остання робота!

Не промовивши й слова, Крабат повернувся і вийшов. Біля повітки з темряви виринув Юро.

– Я чекаю на тебе, Крабате. Пора повідомити дівчині про час випробування.

Крабат пояснив Юрі, як знайти хату канторки.

– Скажи їй, що вона може прийти до млина завтра, в останній передноворічний вечір, і попросити мірошника, щоби відпустив мене. – Він дістав із кишені волосяного вінчика. – Покажеш його їй, щоби знала, що ти прибув від мене. Не забудь її попередити, що вона не зобов'язана це робити. Прийде до Козельбруха – добре, ні – також добре. Тоді мені все одно, що зі мною буде. – Він обняв Юра. – Пообіцяй мені, що не вмовлятимеш канторку робити те, чого їй не хотілося б!

– Обіцяю!

Чорний ворон із вінчиком у дзьобі полетів до Шварцкольма.

Крабат зайшов у повітку. Що там у кутку? Домовина? Закинув на плече кирку й лопату. Провалюючись у глибокий сніг, брів до пустки.

Де копати? Ага, ось тут темний квадрат серед білого простирадла. Кому призначено це місце – йому чи Майстрові? «Завтра о цій порі все вирішиться!» – подумав він і ввігнав кирку в мерзлу землю.

Наступного ранку Юро після сніданку відвів Крабата вбік, повернув вінчика. Він поговорив з дівчиною, і та дала згоду.

Надвечір, коли тільки-но почало сутеніти, біля воріт млина з'явилася канторка. У святковому вбранні, з білою стрічкою у косах. Її зустрів Ганцо і спитав, у якій вона справі.

– Хочу поговорити з мірошником.

– Я – мірошник. – Майстер рішуче відсторонив хлопців і ступив крок їй назустріч. Був у чорному плащі, трикуті, блідий, як крейда.

– Чого тобі треба?

Канторка подивилася на нього без страху.

– Віддай мені мого хлопця!

– Твого хлопця? – Майстер зареготав. Його сміх нагадував мекання злого цапа. – Я його не знаю!

– Це Крабат. Я кохаю його.

– Крабат? – Майстер вирішив пристрашити її. – Та чи ти його знаєш? Зможеш відшукати серед інших?

– Я його знаю!

– Так може сказати будь-хто!

Мірошник обернувся до мірошниченків.

– Гайда до Чорної кімнати, станьте в ряд і не ворушіться!

Крабат стояв між Андрушем і Сташком. Він чекав, що вони зараз перекинуться воронами.

– Стійте й мовчіть! А ти, Крабате, тільки пискнеш, вона й помре!

Майстер витяг із кишені чорну хусточку і, зав'язавши дівчині очі, завів її до кімнати.

– Пізнаєш свого хлопця – поведеш із собою.

Крабат злякався – не чекав цього. Як їй допомогти?

Тут і вінчиком не зарадиш!

Канторка пройшла повз ряд раз, другий… Крабат ледве стояв на ногах. Він поплатився своїм життям і життям канторки!

Страх, небувалий страх, здолав його цілком. «Я один винен у її смерті! Один тільки я…»

І тут сталося!

Канторка, проходячи втретє повз ряд мірошниченків, простягла руку до Крабата.

– Це – він!

– Упевнена?

– Так! – Зірвавши хусточку з очей, вона підступила до Крабата.

– Ти вільний!

Майстер похитнувся.

Хлопці стояли, наче скам'янілі.

Перший отямився Юро.

– Беріть речі й рушайте до Шварцкольма! Там можна переночувати на сіновалі.

Мірошниченки мовчки повиходили з кімнати.

Вони знали: Майстер не доживе до ранку, загине опівночі, а млин щезне в полум'ї.

Мертен потиснув Крабатові руку.

– Нарешті Тонда, Міхал та інші відомщені.

Крабат не міг і слова сказати. Наче закляк.

Канторка обняла його за плечі, вкрила своєю теплою вовняною хусткою.

– Ходімо, Крабате!

Вона повела його з млина. Ось вони вже минули Козельбрух, попрямували до села.

– Як це тобі далося? – спитав її Крабат, побачивши між деревами вогні Шварцкольма. – Як ти знайшла мене серед хлопців?

– Я відчула твій страх… Страх за мене!

Коли вони підходили до села, з неба посіявся дрібненький, м'який сніг. Наче біле-біле борошно з великого густого сита!