Текст книги "Крабат"

Автор книги: Отфрід Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Не забувай, що я – Майстер

Над вхідними дверима Майстер причепив волове ярмо. Повернувшись, мірошниченки повинні були пройти попід ним, зігнувшись, промовляючи: «Я скоряюся силі Таємного братства».

У коридорі їх зустрічав Майстер. Кожному він давав ляпаса у праву щоку й напучував: «Не забувай, що ти – учень!» А потім ще одного у ліву й додавав: «Не забувай, що я – Майстер!»

Кожен мірошниченко мав тричі низько вклонитися перед Майстром і присягнутись: «Я слухатимусь тебе, Майстре, нині й повік!»

Таким же робом Майстер зустрів Тонду й Крабата. Останній ще не знав, що віднині він тілом і душею належить Майстрові. Він приєднався до гурту учнів, що стояли в кінці коридору й чекали, здається, на ранкову кашу – у кожного на чолі, як і в нього з Тондою, магічний знак на лобі.

Не повернулися ще Петар із Лишком.

Та ось і вони. Як тільки обоє згинці пройшли попід ярмом, одержали свої ляпаси, присягнули, відразу зашумів, загуркотів млин.

– Мерщій! – закричав Майстер. – Ану до роботи!

Мірошниченки вмить поскидали куртки, біжучи, закочували рукави сорочок, притьмом опинилися біля жорен, хапали мішки й наповнювали ковші зерном. Млин молов! Усе відбувалося в шаленому ритмі під окрики Майстра.

«Оце так Великдень! – з гіркотою подумав Крабат. – Цілу ніч очей не склепив, ні ріски в роті не мав, а тепер надсаджаюся за трьох!»

Навіть Тонда невдовзі засапався, вкрився потом. Власне, всі вони того ранку добряче спітніли, аж сорочки поприлипали до тіла і штани також.

«Коли ж це нарешті скінчиться?» – спитав себе Крабат.

Куди не гляне – похмурі обличчя. Усе хекає і стогне, пріє й парує. Магічні знаки з лобів дедалі більше змиває піт.

Аж раптом з Крабатом сталося щось неймовірне.

Він ледь піднімається крутими сходами на поміст, тримаючи на собі міх зерна. Пружиться з останніх сил, мобілізує всю волю. Здається, ось-ось підкосяться ноги і він упаде. І враз… утому як рукою зняло. Ноги більше не підгинаються, поперек перестав боліти, і легко дихається.

– Тондо, поглянь! – вигукнув Крабат.

Він підстрибнув – і вже на помості. Завиграшки знімає з плечей міха, бере на руки й під захопливі вигуки товаришів підкидає його вгору, ніби в ньому не зерно, а пух.

Мірошниченків також наче підмінили: сміються, поплескують один одного по плечу, навіть завжди похмурий буркотун Кіто – веселий.

Крабат побіг до комори, щоб узяти чергового мішка.

– Стій! – наказує старший мірошниченко. – Досить на сьогодні!

Шум, гуркіт затихають – млинове колесо зупиняється.

– Братове! – радісно вигукує Сташко. – А зараз гулятимемо!

На столі у високих дзбанах на них уже чекає вино. Ось Юро несе на таці велику сирну паску. Паска рум'яна і, звісно, солодка.

– Їжте, братове, їжте, – припрошує він. – І про вино не забувайте!

Хлопці їдять, п'ють, усі в доброму гуморі. Потім Андруш завів дзвінкої, веселої пісні. Хлопці стали в коло, взялися попідруки, почали вибивати ногами такт пісні:

 
«Сидить коло брами
Мірошник.
Трам, там,
Тар-рам!
Його наймит хоробрий
Збитошник.
Трам, там,
Тар-рам!»
 

Приспів «Трам, там, тар-рам!» співають хором. Далі заспівував Ганцо, далі – кожен наступний у колі, а танцюристи колом, притупуючи, рухалися то в один бік, то в другий, то вперед, то назад.

Настала черга Крабатові заспівувати. Він заплющив очі й проспівав:

 
«Наймит був спритний —
Ґав не ловив.
Трам, там,
Тар-рам!
Він тому мірошнику
В'язи скрутив.
Трам, там,
Тар-рам!»
 

Як скінчили танцювати і співати, знову посідали за стіл. Кубо, найбільший мовчун, поплескав Крабата по плечі й похвалив:

– А в тебе красивий голос!

– У мене? – здивувався Крабат.

Тільки тепер він помітив, що може співати, що в нього відновився голос, який почав ламатися на початку минулої зими.

У понеділок після Великодня хлопці працювали, як і раніше. Але Крабат більше не втомлювався. Будь-яку роботу, яку загадував йому Майстер, він виконував легко. Забулися ті часи, коли Крабат, виснажений, щовечора падав на тапчан мов підкошений.

Крабат вдячно сприйняв таку переміну. Але задумався: як це могло статися? Лишившись наодинці з Тондою, спитав його про це.

– Доречне запитання, – сказав Тонда. – Доки в нас на лобі цей магічний знак, доти ми працюватимемо як воли в ярмі. Тільки-но останній знак зійде потом, як робота для кожного стане легкою. І буде вона легкою з ранку до вечора цілий рік.

– А вночі? Я маю на увазі – після вечері?

– Ні! Тоді кожен хай розраховує на свої сили. Та хочу тебе заспокоїти, Крабате. По-перше, не так уже й часто нас піднімають уночі. А по-друге, це ще можна якось витримати.

Ані про великодню ніч, ані про Тондині страждання вони більше не говорили. Крабатові, втім, кортіло знати, де блукав старший мірошниченко, коли він непорушно сидів біля вогнища й зорив удалеч. А ще він часто згадував розповідь про Воршулу. Водночас йому на думку спадала канторка, власне, її голос, який линув із Шварцкольма опівночі. Він хотів забути той голос, але, на диво, не міг.

Щоп'ятниці після вечері мірошниченки юрмилися коло порогу Чорної кімнати і, перекинувшись воронами, сідали на жердину. Цього Крабат навчився дуже швидко.

Майстер читав мірошниченкам наступний уривок з Чаклунської книги, читав звично тричі, потім усі повторювали – хто скільки запам'ятав. Майстер не дуже цим переймався.

Крабат особливо намагався запам'ятати, як змінювати погоду, викликати град чи кульову блискавку, ставати невидимим, куленепроникним, як виходити з тіла й повертатися до нього. Щоби краще засвоїти чаклунські вправи, закляття, він щоразу повторював їх, коли працював або лягав спати.

Крабатові запали в голову слова з Чорної книги: хто опанує чаклунські премудрості, той здобуде владу над іншими. Отже, можна здобути владу над Майстром! Мета, звичайно, складна, але він мусить будь-що досягти її. І тоді Крабат почав учитися, не жаліючи себе.

Минав другий тиждень після Великодня. Серед ночі у спальні з'явився Майстер із ліхтарем у руці та підняв усіх мірошниченків.

– Ану до роботи! Мій пан кум їде!

Крабат так розхвилювався, що не міг знайти своїх черевиків. Босий побіг за іншими на подвір'я.

Ніч була темна, хоч в око стрель. У сум'ятті хтось наступив черевиком Крабатові на ногу. Той зойкнув від болю.

– Гей, ти, баране, тобі що повилазило!?

Чиясь рука затиснула йому рота.

– Більше ні слова! – прошепотів Тонда.

Лише тепер Крабат помітив, що всі мовчали. Мовчали хлопці й решту ночі. І Крабат разом з ними.

Але думати він усе-таки міг. Яка ж робота чекає на них?

Та ось над'їздить незнайомець із вогняним півнячим пером на капелюсі. Хлопці кинулися до фургона, відстібнули чорний брезент й почали тягати на собі мішки з меливом до мертвих жорен, що стоять поодаль від інших.

Усе відбувалося так, як чотири тижні тому, коли він спостерігав у слухове вікно. Тільки цього разу біля візника на козлах умостився Майстер. Сьогодні він підганяв мірошниченків, цьвохаючи над їхніми головами батогом.

Крабат уже майже забув, як тяжко носити повнісінькі міхи, і як швидко не стає духу. «Не забувай, що ти учень! А я – Майстер!» – ці Майстрові напучення раптом спали на думку хлопцеві.

Лунко виляскує батіг, як навіжені носяться туди-сюди мірошниченки, крутиться млинове колесо, від торохтіння й завивання мертвих жорен здригається млин.

Що ж у мішку? Випорожнюючи його, Крабат придивляється. Але хіба при тьмяному світлі розпізнаєш? Наче кінські кізяки або ялинові шишки… А може, просто камінці, круглі, брудні камінці…

Крабат не може довше роздивлятися – Лишко з мішком, крекчучи, напирає і ліктем відштовхує його.

Міхал із Мертеном коло готового млива – підставляють мішки до жолоба, наповнюють їх і зав'язують. Далі – точнісінько так, як першого разу. До світанку фургон був уже повний, хлопці знову пристібнули брезент. Кучер змахує батогом – ой леле! – фургон зривається з місця так швидко, що Майстер ледве встигає зіскочити на землю.

– Ходімо! – гукає Крабата Тонда.

Вони спустилися до ставка, щоби перекрити шлюз. Чутно, як затихає шум млинового колеса, настала тиша, яку розірвав крик півня, і знову запала тиша.

– Він часто приїжджає сюди? – Крабат киває головою у бік фургона, що вже зник у тумані.

– Тоді, коли в небі з’являється молодик.

– Ти його знаєш?

– Тільки Майстер знає. Він називає його паном кумом. Дуже боїться його.

Вони поволі бредуть по росі до млина.

– Дечого я не розумію. Коли він був тут минулого разу, Майстер працював разом із вами. А сьогодні?

– Тоді йому довелося працювати, щоби нас був дюжина. Тепер нас у Чорній школі знову дванадцять. Тож міг собі дозволити поцьвохкати батогом.

Як мірошниченки бика продавали

Часом Майстер посилав мірошниченків по двоє, по троє на села перевірити на практиці свої знання, здобуті в Чорній школі.

Одного ранку Тонда підійшов до Крабата і сказав:

– Сьогодні ми з Андрушем йдемо до Вітіхенау на товарячий ярмарок. Якщо хочеш, ходи з нами. Майстер згоден.

– З радістю! – вигукнув Крабат. – Хоч якась зміна буде, а то в млині життя таке одноманітне!

Вони прошкували лісом. Був сонячний липневий день. Десь у верхів'ї тріскотіла сойка, вистукував дятел. Малинові кущі гули бджолами й джмелями.

У Тонди й Андруша – радісні обличчя. «Не лишень від гарної погоди», – подумав Крабат. Звичайно, той веселун Андруш завжди в доброму гуморі, але щоби Тонда так задоволено посвистував – він ні разу не чув. А ще він вицьвохкував батогом.

– У тебе такий вигляд, ніби ти вже ведеш його додому! – сказав Тонді Крабат.

– Кого?

– Та бика! Ми ж повинні купити бика у Вітіхенау?

– Навпаки, продати!

– Му-у-у! – враз пролунало за спиною Крабата.

Обернувшись, він побачив на тому самому місці, де стояв Андруш, гладкого рудого бика з лискучою шерстю. Бик дивився на нього цілком дружньо. Крабат протер очі. Раптом і Тонда щез, натомість стояв старенький селянин-лужичанин у постолах, полотняних штанах, жупані, підперезаному очкуром, а в руці – засмальцьований картуз, облямований облізлим хутром.

– Гей! – подивувався Крабат, і тут його хтось поплескав по плечі, сміючись.

Крабат обернувся і знову побачив Андруша.

– Де ти був, Андруше? А де ж бик, якого я щойно бачив?

– Му-у! – заревів Андруш.

– А Тонда?

На очах Крабата селянин ураз перетворився в Тонду.

– Диво з див! – радісно вигукнув Крабат.

– Атож! – вигукнув Тонда. – Ми з Андрушем іще не те покажемо на ярмарку!

– Ти його продаватимеш?

– Так Майстер звелів.

– А якщо Андруша заріжуть?

– Не бійся! Продамо Андруша, а налигача залишимо собі. Тоді він знову зможе обернутися в кого захоче.

– А якщо віддамо з налигачем?

– Гей, ви, облиште ці розмови! – злякався Андруш. – Тоді мені доведеться до кінця своїх днів бути биком і жерти солому й сіно. Ви цього хотіли би своєму товаришеві?

Поява Тонди й Крабата зі своїм биком на ярмарку збурила люд. З усіх сторін до них посунули торгівці худобою, оточили їх. Навіть кілька селян, що вже поспродували своїх свиней та овець, також продерлися крізь розбурхану юрбу. Не кожного дня побачиш такого вгодованого бика! Всім кортить погладити його рукою, поки тварину не забрав хтось із-під носа!

– Скільки правите за свого красеня?

Покупці тиснули з усіх боків, дерли горло, перекрикуючи один одного. М'ясник Краузе з Гоєрсверди запропонував за Андруша п'ятнадцять гульденів, кривий Лойшнер із Кеніґсбрюка шістнадцять.

Тонда лише головою похитував:

– Замало!

– Замало? У тебе в голові дечого замало! Чи ти нас за дурнів маєш?

– Вам видніше, дурні ви, чи ні!

– Гаразд, – вигукнув Краузе, – даю вісімнадцять!

– Мало, краще я його собі залишу, – буркнув Тонда.

Не віддав Лойшнеру за дев'ятнадцять, а Густаву із Зенфтенберга за двадцять.

– Ну й стрими тут зі своєю худобиною, – гримнув м'ясник Краузе. А Лойшнер постукав себе по лобі:

– Я ще не з'їхав з глузду! Не дамся розоритися! Даю двадцять два – і це моє останнє слово!

Здавалося, з торгом зайшли в глухий кут. Та ось крізь натовп почав продиратися незграбний опецькуватий чоловік. Він важко дихав, а його горбкувате обличчя з вибалушеними очима лисніло від поту. На ньому був зелений піджак зі срібними ґудзиками, по оксамитовій червоній жилетці збігав навскіс масивний золотий ланцюжок, впадала в око й набита грошвою калитка на поясі. Це був Бляшке з Каменця, прозваний Бугаєм. Його знали як найбагатшого і найспритнішого гендляра худобою в окрузі.

Він відштовхнув Лойшнера й Густава набік і скрипучим голосом вигукнув:

– Чорт забирай! Який гладкий бик у такого худющого селянина! Беру за двадцять п'ять гульденів!

Тонда почухав у себе за вухом.

– Замало, мій пане!

– Замало? Послухай-но, чоловіче! – Він витяг з кишені срібну табакерку. Клац! – і накривка відчинилася. – Тютюнець незгірш! – І простяг спершу Тонді нюхнути, тоді сам понюхав. – Апчхи! Виходить, правда!

– Будьте здорові, мій пане!

Бугай Блашке гучно висякався у велику картату хустинку.

– Двадцять сім, дідько тебе взяв би – і вдаримо по руках!

– Замало, мій пане!

Бляшке збуряковів.

– Гей, за кого ти мене маєш? Двадцять сім за твого бичка і ні гроша більше! Це кажу тобі я, відомий в окрузі каменецький торгівець худобою!

– Тридцять, мій пане! Тридцять – і він ваш!

– Грабують серед білого дня! Ти мене з торбою пустиш у світ! – Бляшке закотив очі під лоба, схрестив руки на грудях. – Камінь у тебе замість серця! Ні крихти жалю до бідолашного торгівця! Схаменися, старий! Віддай бика за двадцять вісім!

Тонда був невблаганний.

– Тридцять – і баста! Такого розкішного бика я не віддам за нижчу ціну. Якби ви знали, як тяжко мені розлучатися з ним. Ніби свого сина продаю!

Бугай Бляшке збагнув, що старий не збавить ціни. Тільки час змарнуєш! А бик і справді дивовижний!

– Твоя взяла, згоден! Я сьогодні надто добрий! Дозволяю обкрутити себе круг пучки! А це тому, що бідним людям співчуваю. Вдаримо по руках – та й по всьому!

– По руках!

Тонда зняв шапку, щоби Бляшке поклав туди всі тридцять гульденів.

– Ти вже полічив?

– Так!

– Тоді віддавай свого дорогого синочка!

Бляшке взявся за мотузок і хотів був повести бика, але Тонда притримав його за рукав.

– Чого тобі ще? – буркнув товстун.

– Нічого такого, – удавано сором'язливо відповів Тонда. – Дрібничка та й годі.

– Ну, кажи вже!

– Чи не був би пан Бляшке такий добрий залишити мені налигача.

– Налигача?

– На пам’ять. Знаєте, пане, так мені тяжко розлучатися з ним. Нехай мені хоч налигач зостанеться. А я вам натомість дам…

Тонда став розв'язувати очкура, яким був підперезаний. Бляшке тільки підсміхувався, спостерігаючи, як старий лужичанин міняє налигача на очкура, а потім узявся за той очкур і повів Андруша. За найближчим рогом він утішливо засміявся. Чималий зиск матиме! Що то тридцять гульденів за доброго бика? Та за нього в Дрездені він утричі візьме!

За містом у приліску Тонда з Крабатом посідали на траву і стали чекати на Андруша. У селі вони купили трохи сала й хліба, бо вирішили підживитись.

– А ти молодець, Тондо! – сказав Крабат до старшого мірошниченка. – Подивився б на себе збоку, як ти вміло видурював у товстуна гульден за гульденом: «Замало, мій пане, замало…» А яке щастя, що ти згадав про налигача! Я геть забув про нього.

– Досвід! – усміхнувся Тонда.

Залишили кусень хліба й сала для Андруша й загорнули в Крабатову куртку. Вирішили передрімнути, але, стомлені довгою дорогою, відразу міцно поснули. І спали б іще довго, якби їх не розбудило протяжне «Му-у». Перед ними постав Андруш у людській подобі, неушкоджений, цілий.

– Гей ви, соньки! Зі спання не буде коня! Чи нема окрайця хліба?

– Є хліб і до хліба, – сказав Тонда. – Сідай, брате, відпочинь, підкріпись. Як тобі було з Бугаєм Бляшке?

– Було та загуло, – спересердя випалив Андруш. – Спека нестерпна, а ти в бичачій подобі дибаєш вулицею, ковтаєш пилюку. Задоволення мало! Але я не серджусь. В Ослінгері Бляшке завернув до шинку, якого тримає його свояк Кречмер. «О, мій двоюрідний брат з Каменця завітав! Як життя-буття? Як справи?»

– «Загалом стерпно. От тільки спрага доконає, спекотно ж!»

«Ну, цьому ми зможемо зарадити. Пива в нас – пити не перепити, навіть тобі. Заходь до зали й сідай за стіл»

– «А як же мій бик? – бідкається товстун. – Мій тридцятигульденовий красень!»

«А його ми заведемо у хлів і дамо водички та сінця досхочу!»

– Уявляєте? Мені дадуть досхочу сіна! – Андруш настромив ножем великий шматок сала й укинув до рота. – Ну ось, завели мене до хліва. Корчмар гукає прислужника:

«Гей, Кателю, обслужи бика. Дивися, щоб не схуд!»

«Добре, пане!» – промимрив Катель і кинув у ясла великий оберемок сіна.

– А мені, щиро кажучи, бичаче життя вже геть остобісіло. Тож я не довго думаючи і промовив до них людським голосом: «Сіно й солому жеріть самі, а я собі поласую свининою з капустою, ще й пивцем зап'ю!»

– А вони що? – вигукнув Крабат. – Кажи, що було далі?

– Далі? Всі троє так і попадали на землю, а за мить заволали: «Рятуйте!». Я їм на прощання ще помукав, тоді перекинувся ластівкою, щебетнув раз, два – пурх – та й у двері.

– А Бляшке?

– А лихий би його взяв! – Андруш зі злістю схопив батога і цьвохнув щосили. – Я радий, що знову з вами і такий, як був, – рудий, з рябим носом!

– І я радий, – усміхнувся Тонда. – Ти чудово зробив своє діло. І Крабат, гадаю, багато чого навчився.

– Авжеж! – вигукнув Крабат. – Тепер я знаю, яка то втіха, коли вмієш чаклувати.

– Втіха? – старший мірошниченко враз зробився серйозним. – Може, ти й маєш рацію. Іноді це й утіха!

Військовий оркестр

Уже кілька років поспіль курфюрст Саксонії воював зі шведським королем за польську корону. Для цього йому, крім грошей і гармат, потрібні були солдати. Тому його посланці мандрували країною, б’ючи в барабани, й вербували до війська молодих хлопців. Охочих стати під бойові штандарти курфюрста було чимало, особливо на початку війни. Проте їх усе одно не вистачало. Тоді вербувальники замість барабана взяли собі в поміч дещо інше: декотрих вони вмовляли, споюючи вином, інших силоміць гнали на війну. Чого тільки не зробиш заради слави героїчного війська непереможного курфюрста, а ще коли за кожного рекрута дають немалу винагороду!

Команда вербувальників – лейтенант дрезденського піхотного полку, вусатий капрал, два єфрейтори та барабанник, що носив свої барабани на спині, мов верблюд горба, – одного осіннього вечора збилися зі шляху та опинились у Козельбрусі.

Майстра у млині не було, він на кілька днів кудись поїхав, мірошниченки точили ляси в наймитській.

І раптом хтось гучно барабанить у двері. Вийшов Тонда. За порогом стояв лейтенант зі своєю командою.

– Я офіцер його світлості курфюрста Саксонії. Ми заблукали. Вирішили заночувати в цьому триклятому млині. Ясно?

– Ясно, ваша милість. Місця на сіні досить.

– На сіні? – скипів капрал. – Ти, хлопче, з глузду з'їхав! Найкращу постіль для його милості! І то якнайскоріше. А якщо мені хоч трішки гіршу даси, шкуру злуплю! До того ж ми голодні. Неси на стіл усе, що є на кухні, та не забудь вина й пива! І багато! Не послухаєшся, голови тобі не зносити! Ну, ворушись, бодай тебе вовки з'їли!

Тонда легенько свиснув крізь зуби. Хлопці, хоч і були в наймитській, почули.

Коли Тонда й вербувальники зайшли до наймитської, там було порожньо.

– Розміщуйтеся, пани служиві, зі стравами ми не забаримося.

Непрохані гості розмістилися якнайзручніше, розстебнули мундири, розмотали обмотки.

Мірошниченки тим часом на кухні раду радили.

– Мавпи з заплетеними кісочками, – вигукнув Андруш. – Що вони собі дозволяють!

У нього вже й план визрів. Усі, навіть Тонда, захоплено його схвалили.

Андруш зі Сташком за допомоги Міхала і Мертена спішно зготували вечерю: три миски висівок із тирсою посмачили згірклою олією і притрусили махоркою.

Юро побіг до свинарника й повернувся з двома цвілими хлібинами. Крабат і Ганцо набрали у п'ять пивних кухлів затхлої дощової води з бочки.

Коли все було готове, Тонда пішов до вербувальників і звернувся до лейтенанта:

– Якщо ваша милість дозволять, звелю подавати на стіл!

Він клацнув пальцями. І це було особливе «клац», як ми зараз переконаємось.

– Ось частування, ваша милість. У цих тарелях курка з локшиною, баранина з капустою, боби зі смаженою цибулею і шкварками…

Лейтенант обнюхував страви, гублячись, з якої почати.

– Молодець, що приніс усе заразом. Спробуймо спершу курку з локшиною.

– Раджу почати з шинки та корейки, – запропонував Тонда, показуючи рукою на цвілі хлібини, які вніс на таці Юро.

– Проте не вистачає тут найголовнішого! – нагадав капрал. – Від корейки спрага мучить! А чим її втамувати, холери на тебе нема?

Тонда подав сигнал – і маршем увійшли Ганцо, Крабат, Петар, Лишко й Кубо, несучи по кухлю з дощовою водою.

– З вашого дозволу, ваша милість, і за ваше здоров'я! – капрал вихилив усього кухля і обтер вуса. – Не поганий продукт, зовсім не поганий! Самі варили?

– Ні, – відповів Тонда. – Пивоварня, з вашого дозволу, в селі Дощовому.

Вечір ставав дедалі забавніший. Гості їли, пили і ніяк не могли насититись, а мірошниченки дивилися на них і стиха хихикали. Пийте, хоч лусніть! Бочка, як колодязь, – дощівки кухлями не вибереш! Поступово обличчя у вербувальників почервоніли. Барабанник, хлопчина Крабатового віку, після п'ятого кухля перегнувся, бухнувся головою об стіл і захропів. Решта гостей завзято пили далі.

У розпалі «бенкету» лейтенант повернув голову й подивився на мірошниченків. Він раптом згадав про винагороду, що її виплачують за кожного рекрута.

– Ото було би здорово, – вигукнув він, розмахуючи кухлем, – якби ви кинули свого млина й пішли на війноньку! Ну хто такі мірошниченки? Ніхто й ніщо! Купа гною! А от солдат…

– Солдат! – очуняв капрал і грюкнув кулаком по столу, аж підскочила голова барабанника. – Солдат має добру платню й веселе товариство. І всі його люблять, особливо дівчаточка! Бо ж є за що! У солдата хустка в два кольори, блискучі ґудзики на мундирі ще й черевики до колін.

– А війна? – поцікавився Тонда.

– Війна?! – здивовано перепитав лейтенант. – Війна – це найкраще, що може собі солдат побажати. А якщо ти не боягуз і тобі ще й фортунить трохи, то слава й трофеї не забаряться. Заробиш ордена, дослужишся до капрала, а може, й до вахмістра…

– А декотрі, – підхопив капрал, – а декотрі під час війни в офіцери, а то і в генерали вискакують! Побий мене грім, якщо кажу неправду!

– Нема чого тут довго розпатякувати! – втрутився лейтенант. – Бачу, ви хлопці браві, гайда до нас у полк! Беру вас рекрутами. Ну що, по руках?

– По руках! – Тонда потис простягнену лейтенантом руку. Міхал, Мертен і решта зробили те саме.

Лейтенант засяяв од радості. Капрал, хоч і непевно тримався на ногах, додибав до хлопців, щоби заглянути їм у роти.

– Треба, чорт забирай, подивитися, чи міцно сидять у вас зуби! Для солдата вони дуже багато значать, надто передні! Інакше солдат під час бою не обкусить патрона й не вистрілить у ворога його світлості курфюрста, як того вимагає військова присяга.

У всіх мірошниченків зуби були здорові, тільки Андрушеві не сподобалися капралові. Він натиснув великим пальцем на його передні зуби. Хрусь! – два зуби зламалися.

– Дідько тебе взяв би! Який зухвалець! Зуби гнилі, як у старої баби, а преться в солдати! Геть із моїх очей, бо не ручаюсь за себе!

Андруш залишався спокійний.

– З вашого дозволу, поверніть мої зуби, – люб'язно сказав він.

– Ха-ха! – напустився капрал. – Може, застромиш їх у свій капелюх?

– У капелюх? – перепитав Андруш, ніби не розчув. – Ні, тільки не в капелюх!

Він узяв у капрала свої зуби й поставив їх на місце.

– Тепер вони сидять іще міцніше. Може, пан капрал хочуть переконатися?

Мірошниченки посміхалися, а капрал наливався люттю. Лейтенант, що вже рахував гроші за кожну голову, не дуже квапився відмовитись від Андруша, а тому звелів:

– Ану перевір!

Капрал знехотя почав виконувати наказ. Диво! Хоч як намагався він вирвати зуби, але не зміг їх навіть зрушити. Тоді він спробував виламати їх за допомоги свого мундштука.

– Якась нечиста сила! – видихнув засапаний капрал. – Що ж іще? Та не мені вирішувати, чи бути цьому конопатому солдатом. За вами, пане лейтенанте, останнє слово!

Лейтенант почухався за вухом. Хоча був він під хмелем, йому це також здалося дивним.

– Залишмо все до ранку. Перед відходом обстежимо хлопця ще раз. А зараз усім спати!

– Будь ласка! – відгукнувся Тонда. – Для вас, ваша милість, постелено ліжко Майстра, пана капрала чекає постіль у світлиці. А от де покласти панів єфрейторів та барабанника?

– Не сушіть собі голову ними! Їм достатньо буде й сіновалу.

Наступного дня вранці лейтенант прокинувся за будинком у ящику з буряками; капрал очунявся в кориті коло свиней. Обоє лаялися і проклинали все на світі. Мірошниченки – всі дванадцять – вдавали, що дуже здивовані. Як могло таке статися? Уночі вони самі вкладали панів, наче дітей, у ліжка. Як же вони опинилися тут? Може, якісь сноходи? Чи не пиво їх погнало надвір? Щастя, що не набили собі синяків і ґуль! Недаремно кажуть, що в дітей, дурнів і п'яниць найкращий янгол-охоронець.

– Стуліть пельку! – гримнув капрал. – Згиньте з очей та готуйтесь до походу! А ти, конопатий, покажи свої зуби!

Андрушеві зуби витримали випробування. Лейтенант переконався, що хлопець придатний до служби.

Поснідавши, вербувальники вирушили з рекрутами в дорогу. Вони марширували в бік Каменця, до місця відбору рекрутів. Попереду крокували лейтенант із барабанником, позаду – мірошниченки за ранжиром, за ними – два єфрейтори. Замикав колону капрал.

Мірошниченки були в доброму гуморі, чого не скажеш про їхніх супровідників. Що довше вони марширували, то дедалі блідішими й кислішими ставали їхні обличчя, дедалі частіше вони один по одному зникали в кущах. Крабат, що крокував в останньому ряду зі Сташком, почув, як один з єфрейторів сказав:

– О Боже, мені так погано, ніби я з'їв десять фунтів клейстеру!

Крабат весело підморгнув до Сташка й подумав: «Таке буває, коли тирса здається вермішеллю, а махорка кропом!»

Опівдні лейтенант дозволив трохи перепочити на галявині в березовому гаю.

– До Каменця чверть милі. Кому треба в кущі, не гайтеся. Це – остання нагода. Капрале!

– Слухаю, ваша милість!

– Перевірте, чи акуратно склали хлопці свої речі. Пильнуйте, щоби вони не псували шерег і відбивали крок, коли маршуватимемо містом! Під барабанний дріб, звісно!

Після короткого перепочинку колона рушила маршем далі, але вже під барабанний дріб і… під звук сурми.

Сурми?

Андруш склав праву долоню рупором, притулив до рота і, надимаючи повні щоки, почав грати марш шведських гренадерів. Він грав так піднесено, що, звичайно, переміг би найкращих сурмачів світу, якби йому довелося з ними змагатись.

Мірошниченки враз збадьорилися і стали йому підігравати. Тонда, Сташко і Крабат дули в тромбони, Міхал, Мертен і Ганцо – в ріжки, решта поділила між собою більші й менші труби, а Юро грав у бомбардон. Треба сказати, що вони всі, як і Андруш, лише дмухали в складені рупором долоні, а всім здавалося, що грає шведський королівський військовий оркестр.

– Припиніть! – хотів крикнути лейтенант.

– Припиніть! Припиніть, негідники! – силкувався гаркнути капрал.

Але жоден із них не вимовив і слова. Не скористалися вони й з кийків, хоча дуже цього хотіли, бо кожен залишався на своєму місці – один попереду, другий позаду – і марширував разом з усіма. Ні прокльони, ні молитви не допомогли їм спинити музикантів.

Під барабанний дріб і звуки труб колона ввійшла до Каменця на втіху перехожим міщанам. До неї приставали дітлахи і з вигуками «Ур-ра!» марширували слідом. Вікна будинків розчинялися, дівчата махали хусточками, посилали повітряні поцілунки.

Не стишуючи своєї гучної гри, Тонда з товаришами й ескортом кілька разів обійшли міський майдан і вишикувалася перед ратушею. Відразу глядачі вкрили весь майдан. Не забарився й переполошений звуками ненависного шведського маршу командир дрезденського піхотного полку пан Кристіан Фюрхтегот Едлер фон Ляндчаден-Пумпеншторф. Підстаркуватий, розтовстілий за довгі роки служби полковник придибав в оточенні трьох штабних офіцерів і ватаги ад'ютантів. Украй обурений безглуздим спектаклем, що розігрувався на його очах, він роззявив був рота, щоби вилити свою лють найдобірнішою лайкою, але слова застряли в горлі.

Андруш із товаришами, помітивши пана полковника, перейшли на врочистий марш шведської кавалерії. Старого служаку-піхотинця допекло до живого. А оскільки під мелодію кавалерійського маршу більше личить гарцювати на коні, ніж марширувати, то мірошниченки та їхні супровідники пустилися риссю. Видовище було дуже кумедне, але не для пана полковника.

Безмовний, він шаленів од люті і, наче короп у верші, хапав ротом повітря. Йому нічого не залишалось, як дивитися на дюжину рекрутів, що, ніби вершники, підстрибували на міському майдані в такт ворожому кавалерійському маршеві. Хай їм грець, отим музикантам! Але ж лейтенант! Той бовдур геть здурів! Осідлав свою шаблю й скаче, мов хлопчик верхи на патику! Нечувано негідна поведінка офіцера не дозволила полковникові приділити належну увагу капралові з барабанником, що також скакали гопки.

– Ескадрон, стій! – скомандував Тонда, і гра припинилася.

Потім, знявши шапки, всі вишикувалися, помахали полковникові й насмішкувато дивилися на нього. Полковник фон Ляндчаден-Пумпеншторф наблизився до них і гаркнув так, якби одночасно гаркнули дванадцять капралів.

– Хто вас, ідіотів, чорт забирай, надоумив влаштувати цей мавпячий спектакль перед чесним народом? Хто вам дозволив, вошиві голодранці, насміхатися з мене? Я – командир героїчного полку, який укрив себе славою в тридцяти семи битвах і ста п'ятдесяти дев'яти вилазках, заявляю, що виб'ю з вас усю дурість! Я прожену вас крізь шерег солдатів, і ви скуштуєте пару сотень палиць, я…

– Годі! – сказав Тонда, і полковник затих. – Пожалійте своїх солдатів і збережіть палиці! Ми ж, усі дванадцять, що стоять тут перед вами, нездатні до солдатського життя. А недоумки, як оцей, – він показав на лейтенанта, – чи горлопани, як отой, – він кивнув у бік капрала, – ті в армії почуваються, як у Бога за дверима, поки їх, звісно, не вколошкають. А я й мої товариші – з іншого тіста! Начхали ми на ваші мундири з блискучими ґудзиками разом із вашим найсвітлішим курфюрстом. Якщо захочете, можете це йому переказати!

Тієї ж миті мірошниченки перекинулися воронами й шугнули вгору. Крякаючи, вони покружляли над майданом і зникли за обрієм.