Текст книги "Крабат"

Автор книги: Отфрід Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Спроба втечі

Лише вранці помітили, що зник Мертен. Постіль не розстелено, покривало акуратно складено на краю тапчана, куртка й фартух – у тумбочці, під табуреткою – дерев'яні черевики. Ніхто не бачив, коли він пішов. На сніданок не з'явився.

Тоді всі кинулися шукати його, та марно.

– Накивав п'ятами! – підсумував Лишко. – Треба повідомити Майстра.

Проте Ганцо перегородив йому дорогу.

– Ти що – з місяця впав? Це – справа старшого!

Усі гадали, що Майстер, почувши новину, розгнівається й кричатиме, лаятиметься, проклинатиме втікача. Проте нічого цього не було.

Як розповів Ганцо хлопцям за обідом, Майстер поставився до повідомлення скоріш прохолодно. Він сказав: «У Мертена глузд за розум завернув!» На запитання: «Що робити?» – промурмотів: «Нічого! Сам повернеться!»

– Але від його погляду, – провадив Ганцо далі, – я весь похолов. Стою і думаю: зараз перетворюся на крижину. Хоч би з Мертеном усе обійшлося!

– З якого дива? – вигукнув Лишко. – Хто надумав тікати з млина, той знає, що його жде! То чого так хвилюватися! Він товстошкірий – усе витерпить.

– Ти впевнений у цьому? – спитав Юро.

– Аякже! – сказав Лишко ще й грюкнув п'ястуком по столу. Щоби ніхто не сумнівався.

Плю-х-х! Йому в писок вихлюпнувся з миски суп. Густий, гарячий, щойно з плити. Лишко завищав від болю.

– Хто? Хто це зробив? – закричав він, витираючи очі, щоки.

Було ясно, що це – витівка котрогось із хлопців. Лише простакуватий Юро не побачив у цьому нічого лихого і пошкодував за розлитим супом.

– Наступного разу, – сказав він, – ти, Лишку, не лупи по столу, або хоч не так сильно!

Сталося те, чого так боявся Крабат. Надвечір, як почало сутеніти, з'явився Мертен. Мовчки, понуривши голову, він став на порозі.

Майстер не лаяв на нього, не дорікав, а сказав:

– Ну що, нагулявся?! Мабуть, не сподобалося, якщо так рано причимчикував? Чи, може, щось інше змусило повернутись?.. Не хочеш розмовляти зі мною? Давно помітив, що ти рота не розтуляєш. Ну й не розтуляй, мені байдуже! Як і те, що ти тікаєш! Можеш іще раз спробувати! Хоч сто разів! Ще ніхто звідси не втік, і тобі, Мертене, не судилося!

Мертен стояв, наче скам'янів.

– Можеш удавати, що тобі байдуже! Але ми, я і всі одинадцять, – він показав на мірошниченків і Лобоша, – краще знаємо, що з тобою діється. Геть з очей!

Мертен піднявся на горище, ліг на тапчан.

Після цієї розмови всі почувалися дуже зле. За винятком Лишка.

– Треба його відмовити тікати вдруге, – запропонував Ганцо.

– То поговори з ним! – сказав Сташко. – Мені здається, що він не послухає.

– Боюся, що він взагалі не озветься, – скрушно повідомив Крабат.

Уночі погода змінилася. Вітер ущух, вдарив мороз. На вікнах з'явилися візерунки. Вранці, вийшовши за ворота, хлопці побачили, що вода в калюжах, у жолобі біля колодязя замерзла. Кротові горбочки скам'яніли, земля знову взялася крижаною корою.

– Це погано для посівів, – сумно сказав Петар. – коли мороз, а нема снігу, озимина вимерзає.

Крабат зрадів, побачивши Мертена за сніданком. Той наминав кашу, аж за вухама лящало. Мабуть, добре зголоднів, мандруючи.

Потім стали до роботи. Ніхто й гадки не мав, що Мертен знову зважиться тікати, та серед білого дня. Але він утік, і це всі помітили, сівши за обідній стіл.

Мертена не було два дні та дві ночі. Досі ще ніхто не спромігся щезати на стільки часу. Вже думали, що його й сліду нема. Та якби ж то! Третього дня вранці Мертен повернувся. Його побачили ще здалеку: брів, похитуючись, луками. Ледве доплентався – виснажений, обморожений. Страшно глянути!

Крабат і Сташко зустріли його за порогом і завели до наймитської. Петар зняв із нього черевика, Кіто – іншого. Ганцо послав Юра принести миску з холодною водою, потім сунув туди побілілі ноги Мертена й заходився розтирати.

– Треба негайно вкласти його у ліжко. Я вірю, що ми його виходимо!

До наймитської несподівано ввійшов Майстер. Він якийсь час не зводив очей з хлопців і мовчав. Мабуть, чекав, доки закінчать поратися коло Мертена. Тільки-но вони його взяли на руки, він сказав:

– Постривайте, я йому маю дещо сказати. – Він наблизився до Мертена. – Дві спроби втечі, Мертене, гадаю, для тебе досить. Нема такої дороги, яка тебе вивела би звідси – від мене ти не втечеш!

Він повернувся і вийшов.

Але ще того ранку Мертен вибрав третю дорогу і, як гадав, останню.

Звісно, хлопці й здогадуватися про це не могли. Вони занесли його до спальні, напоїли гарячим питвом, укрили кількома покривалами. Ганцо залишився біля нього, присів на сусідньому тапчані. Чекав, поки Мертен засне. А коли пересвідчився, що його допомога хворому поки що не потрібна, спустився вниз. Треба було працювати.

Уже кілька днів Крабат зі Сташком шпорталися коло жорнових каменів, гострили їх. Чотири посади вони вже нагострили, щойно взялися за п'ятий, як двері млинової зали враз розчахнулися і влетів блідий, як смерть, Лобош із виряченими від жаху очима.

Він махав руками і щось кричав, але його не чули, поки Ганцо не зупинив млина.

– Він повісився! – кричав Лобош. – Мертен повісився! У клуні. Мерщій туди!

Всі кинулися до клуні. У найдальшому кутку висів Мертен на мотузку, прив'язаному до сволока.

– Хлопці, він ще живий! – вигукнув Сташко. – Негайно переріжмо мотузка!

Андруш, Ганцо, Петар і Крабат миттю дістали ножі, але ступивши три кроки, враз стали, як умуровані. Жоден з них не міг ступити й кроку до Мертена. Наче зачароване коло оточувало його.

Тоді Крабат узяв пальцями за кінчик ножа, прицілився, кинув і – поцілив мотузка.

Він сподівався, що переріже його, але ніж безпорадно упав на долівку.

Враз позаду хлопців пролунав сміх.

То сміявся Майстер, зайшовши до клуні. Він зневажливо дивився на них, наче на купу лайна. Потім нагнувся і підняв ножа.

Чирк – і почувся слабкий удар.

Цієї ж миті вішальник глухо упав на землю. Прямо під ноги Майстрові. З грудей Мертена вирвався хрип.

– Партач! – з огидою сплюнув Майстер.

Він підвів голову – і відразу також упав Крабатів ніж, що доти висів у повітрі.

Мірошниченки почувалися приниженими та обпльованими. Всі, без винятку.

– Я визначаю, кому тут помирати! Тільки я! – вигукнув наостанок Майстер, повернувся і вийшов.

Петар і Сташко взяли Мертена й понесли на горище.

Крабат підняв із землі ножа, якого подарував йому Тонда, і, перш ніж скласти його, витер колодочку соломою.

Сніг на озимині

Мертен зліг, і надовго. Його лихоманило, він задихався, не міг нічого ковтати. Лише за кілька днів він, нарешті, з'їв ложку супу.

Ганцо подбав, аби хтось із хлопців постійно наглядав за ним. Чергували й уночі, побоюючись, що Мертен у нестямі щось собі заподіє. Адже Майстер цілком зрозуміло сказав: жодного шляху до втечі з млина немає.

«Я визначаю, кому тут помирати!» – ці Майстрові слова запали Крабатові в голову. Чи не в них криється відповідь на питання, яке так мучить його: хто винен у смерті Тонди і Міхала? Це – лише здогад, але для нього дуже важливий. Одного дня обов'язково все проясниться, і тоді Майстра не мине кара. Але треба діяти так, щоб його не сполохати. Треба вдавати з себе наївного, сумлінного й слухняного мірошниченка – і готуватися до відплати. А головне – якомога старанніше навчатися чаклунства.

Жодної сніжинки не випало тими лютневими днями, зате лютий мороз не слабшав. Мірошниченки щоранку починали з лотока, сколюючи там кригу. І лаяли холоднечу, згадуючи при цьому тепло, що передчасно прийшло і зникло.

Одного морозяного дня, коли мірошниченки саме сідали за обідній стіл, з лісу на галявину вийшло трос чоловіків. Один – високий, дебелий, у розквіті літ, двоє інших – немічні сивобороді дідугани.

Лобош перший їх помітив. Бо ж окатий, усе на світі бачив.

– До нас гості! – голосно сказав він.

Тепер їх побачили всі. Вони прямували дорогою, що вела зі Шварцкольма. Всі троє – в чорних бурках, шапках-вушанках.

Відколи Крабат живе у Козельбрусі, жоден селянин до них не заходив. І ось ці йдуть, і навіть твердою, впевненою ходою.

Ганцо відчинив їм двері. Мірошниченки, цікаві, з'юрмилися в коридорі.

– Вам чогось треба?

– Порозмовляти з мірошником.

– Я – мірошник. – Майстер непомітно вийшов зі своєї кімнати й пішов назустріч селянам. – Чого вам?

Високий зняв шапку.

– Ми зі Шварцкольма. Я – староста, а ці двоє – старійшини. Передаємо тобі вітання від усіх односельців і просимо тебе, мірошнику, нас вислухати. Річ у тім… Нехай тебе це не дивує…

Майстер обірвав його владним жестом.

– Без зайвих слів! Що привело вас сюди?

– Ми хочемо попросити в тебе допомоги.

– Якої?

– Бачиш, мороз… а на полях снігу катма… – почав староста, мнучи в руках шапку. – Якщо найближчими днями не випаде сніг, озимина загине…

– А я тут до чого?

– Просимо тебе, мірошнику, зробити так, щоб пішов сніг.

– Щоб пішов сніг? Яким чином?

– Ми знаємо – ти можеш, – вів своєї староста. – Зроби так, щоби пішов сніг.

– Ми ж не задармо, – запевнив один із дідуганів. – Матимеш за те дві сотні яєць, п'ять гусок і сім курок.

– Аби тільки сніг пішов, – додав другий дідуган. – А то пропаде наш урожай, голодуватимемо.

– Ми і наші діти, – уточнив староста. – Змилуйся над нами, зроби так, щоби пішов сніг!

Майстер почухав нігтем підборіддя.

– Минуло стільки років, а ви й очей тут не показували. А тепер, коли я вам знадобився, враз з'явилися.

– Ти – наша остання надія, – сказав староста. – Якщо не пошлеш нам снігопаду, ми загинемо. Ти ж не відмовишся нам допомогти, мірошнику? Благаємо тебе на колінах, як Господа Бога! – І всі троє вклякнули перед Майстром, схиливши на груди голови.

– Послухайся нас! Зваж на наше прохання!

– Нізащо! Забирайтеся звідси! Яке мені діло до вашої озимини? Ви – там, ми – тут, – він показав на мірошниченків. – Ми не пропадемо з голоду. Я про це потурбуюся, і сніг нам ні до чого! А ви, сліпі кроти, відчепіться від мене зі своїми яйцями й курми! Здихайте з голоду, так вам і треба! А я й пальцем не поворухну задля вас і вашого кодла! Не надійтеся!

– А ви? – староста звернувся до мірошниченків. – Може, ви нам допоможете, панове мірошниченки? Зробіть це, заради Бога, задля наших бідолашних дітей! Ми вам за вашу добрість віддячимо!

– Цей дідуган зовсім з'їхав з глузду! – вигукнув Лишко. – Зараз я на них собак спущу!

Він пронизливо засвистів. Тут же здійнявся скажений багатоголосий гавкіт.

Староста підхопився, шапка випала йому з рук.

– Тікаймо! – вигукнув він. – Вони загризуть нас!

Він і двоє дідів, піднявши поли бурок, дременули з млина просто через луку й невдовзі зникли в лісі.

– Ти, Лишку, чудово придумав! – похвалив Майстер. – Просто геніально! – І поплескав його плечу. – Здихалися їх! Цей день селюки пам'ятатимуть до нових віників! Більше не поткнуться сюди!

Крабат пройнявся жалістю до старости та його супутників. Як грубо Майстер повівся! Вони ж нічого поганого не вчинили! Чому він їм відмовив? Це ж йому завиграшки – подивився б у Чаклунську книгу і промовив би кілька слів, підхожих для цього випадку. Жаль, що Крабат їх не знає, бо Майстер їх цього ще не вчив. А то він сам на свій страх і ризик накликав би снігу. Та й Ганцо з Петаром і ще декотрі також долучилися б, щоби випробувати свої знання.

Тільки Лишко втішався, що допоміг Майстрові випровадити прохачів. Аж носа задер: витівка із собаками була успішною. Селяни повірили й накивали п'ятами.

Але з ним за цю підлу витівку поквитались. Уночі він спросоння зірвався з несамовитим криком. Потім повідав, що йому приснилося, наче зграя чорних презлющих собак на нього накинулась і почала шматувати.

– Який жах! – поспівчував йому Юро. – Щастя, що то лише сон був!

П'ять разів нападали на Лишко чорні собаки, п'ять разів схоплювався він із вереском і всіх будив. Він так їм набрид, що його витурили.

– Бери своє покривало і гайда спати у клуні! Там воюй зі своїми собаками досхочу. І досхочу там верещи! А нам уже доволі!

Прокинувшись уранці, хлопці своїм очам не повірили: сніг! Надворі біло-біло! Мабуть, він падав усю ніч, і зараз ішов, густий, лапатий.

Ох і радітимуть селяни! І в Шварцкольмі, і в усіх довколишніх селах. Невже Майстер схаменувся й усе-таки допоміг?

– Може, це Капелюш? – висловив здогад Юро. – Може, він випадково зустрівся селянам, і ті попросили його. А він такий, що не відмовить!

– Напевно, Капелюш! Таки він! – погодились решта. – Той не відмовить!

Ні, не Капелюш! Знову в обід, і знову ж таки Лобош перший їх побачив, з'явилися староста зі старійшинами із Шварцкольма. Цього разу вони приїхали саньми. Привезли Майстрові все, що обіцяли: сім курок, п'ять гусок, дві сотні яєць.

– Дякуємо тобі, мірошнику з Козельбруха! – низько вклонившись, сказав староста. – Дякуємо тобі! Ти врятував наших дітей! Ти ж знаєш, ми люди бідні! Візьми, що в нас є, ми принесли тобі це на знак нашої подяки. А за добрість твою хай тобі Бог заплатить.

Майстер слухав їх, скривившись. Потім, ледве себе стримуючи, сказав:

– Хто вам допоміг, не знаю! Але не я. Забирайте своє добро з собою і котіться до дідька! – Повернувся й пішов до своєї кімнати. Було чутно, як грюкнув засув.

Селяни стояли зі своїми дарами ні в сих ні в тих.

– Повертайтеся додому! – сказав їм Юро. – Вдома випийте по чарочці, по дві і забудьте про цей випадок!

Крабат дивився услід саням, аж поки вони не зникли в лісі. Звідти ще якийсь час долинало скрипіння полозів, передзвін дзвіночка, цьвохкання батога й вигуки старости, що поганяв коней: «Вйо! Вйо!»

Я – Крабат

Незабаром розтанув сніг, почалася весна. Крабат навчався як одержимий. Він давно всіх обійшов. Майстер не скупився на похвалу. Бо ж не знав, що хлопець так старається, щоби наблизити годину розплати.

Третьої неділі перед Великоднем Мертен уперше підвівся з тапчана й сів собі за повіткою проти сонця. Був блідий, худющий, аж світився. Але, як і перше, мовчав, казав лише найнеобхідніші слова: «так», «ні», «дай», «візьми».

Страсної п'ятниці Лобоша прийняли до Чорної школи. Як здивувався малий, коли Майстер обернув його на ворона! Він радісно пурхав по кімнаті, черкаючи крильми череп і Чаклунську книгу. Тричі довелося Майстрові гукнути «киш», і лиш тоді вороня опустилося на жердину. Таке собі кумедне чорне пташа з рухливими очками й настовбурченим пір'ям.

Майстер читав:

«Це вміння подумки розмовляти з іншою людиною так, щоби вона чула й розуміла її слова, що немовби виходять із неї самої…»

Сьогодні мірошниченкам нелегко було зосередитися – Лобош їх постійно відволікав: кумедно крутив очками, вертів шиєю, стріпував крильцями. Здавалося, Майстер читав Чаклунську книгу лише для самого себе.

Зате Крабат не пропустив жодного слова. Відразу збагнув, що ця наука для нього і для канторки – вельми важлива. Слово за словом запам'ятовував він чаклунське закляття.

А перед сном, лежачи на сіннику, він повторив його кілька разів, щоб не забути ніколи.

У суботу, напередодні Великодня, як почало темніти, Майстер знову послав їх по магічні знаки. Цього разу Крабатові випало йти з Лобошем. Вони взяли по два рядна, адже хмарилося, збиралося на дощ. Із млина вийшли останніми. Крабат квапив напарника, боявся, щоб інші не зайняли їхнього місця. Та коли прийшли, виявилося, що побоювалися даремно.

На узліссі назбирали хмизу, кори, розклали невеликий вогонь. Крабат пояснив хлопчині, чому вони тут.

Щулячись, Лобош закутався в рядно. Як добре, що він тут не сам. Зі страху помер би, і тоді на цьому місці поставили б іще одного дерев'яного хреста, трішечки меншого…

Трохи поговорили про Чорну школу, про те, як краще навчитися чаклунства. Помовчали… І тут Крабат сказав:

– Якось я тобі пообіцяв, що розповім про Тонду і Міхала…

Тільки-но став розповідати, як подумав, що він сидить на тому ж місці, де тоді сидів Тонда, спершись спиною об хрест, а навпроти, по той бік багаття, такий самий хлопчина, яким він був у той недалекий час…

Знехотя пригадував подробиці з життя і смерті Міхала й Тонди, але що далі він розповідав, то більше переконувався, що Лобош має знати про них усе. І про смерть Воршули, про те, як Тонда попереджав, що мірошниченки з Козельбруха приносять дівчатам нещастя.

Малу-помалу він розповів усе, що знав. Тільки про таємницю промовчав, – щоби не зашкодити магічній силі леза.

– Ти знаєш, хто винен у смерті Тонди і Міхала?

– Здогадуюсь, – стиха відповів Крабат. – І якщо моя підозра підтвердиться, відплачу!

Близько опівночі почало мжити. Лобош натягнув рядно на голову.

– Не вкривайся так, – порадив йому Крабат, – бо не почуєш дзвонів і співу в селі.

Невдовзі у Шварцкольмі задзвонили великодні дзвони, і за мить над селом полинув голос канторки. Його підхопив хор дівчат, потім знову зазвучав голос канторки.

– Як гарно співає! – по хвилі промовив Лобош. – Аби це почути, можна й змокнути.

Добру годину сиділи мовчки. Лобош зрозумів, що Крабат не має бажання розмовляти. Але його це анітрохи не турбувало. Те, що він довідався про Тонду і Міхала, цілком заволоділо його думками і, напевно, не на одну ніч.

Дівчата співали, дзвони безугавно дзвонили.

Ось і дощик ущух. Крабат навіть не помітив. Для нього не існувало тепер ні дощу, ні вітру, ні холоду, ні тепла, ні світла, ні темряви. Тільки канторка, тільки її голос… А як сяяли її очі у світлі великодньої свічки!

Ні, цієї ночі, вирішив Крабат, він не виходитиме з себе. Адже Майстер навчив їх умінню подумки розмовляти з іншою людиною так, щоби «вона чула і розуміла чужі слова, які немовби виходять із неї самої».

Перед світанком Крабат проказав закляття і спрямував усю свою силу, яка була в його серці, на канторку. І ось він уже відчув, що досяг її і – заговорив до неї:

«Один хлопець просить, тебе, канторко, вислухати його. Ти не знаєш його, але він тебе давно знає. Коли набереш у глек великодньої води і повертатимешся з дівчатами додому, відстань трохи, йди сама. Цей хлопець хоче тебе зустріти. Але так, щоб не помітили інші. Те, що він хоче тобі сказати, стосується тільки тебе і його, а більше нікого на світі».

Тричі він благально звертався до неї, щоразу з тими самими словами.

Світало. Замовкли дзвони, дівочий спів. Настав час обмінятися з Лобошем магічними знаками Таємного братства. Крабат відколов Тондиним ножем від хреста дві тріски і встромив їх у тліючий жар. Потім навчив Лобоша малювати магічний знак.

– Я мічу тебе, брате…

І ось вони повертаються додому.

Крабат так квапився, наче хотів прийти до млина раніше за всіх. Малий Лобош ледве встигав за ним. Неподалік Козельбруха Крабат ураз зупинився й почав шукати щось у кишенях. Потім почухав себе на потилиці й сказав:

– Здається, я його біля хреста забув!

– Що забув?

– Та ножа!

– Тондин подарунок?

– Так!

Лобош знав, що ніж був для Крабата єдиною пам'яткою про Тонду. – Тоді вертаймося назад, пошукаємо!

– Ні! – заперечив Крабат. – Я сам побіжу. Так швидше буде. А ти сядь під кущем і чекай!

– Ти так гадаєш?

– Авжеж!

Лобош сів під кущем на торішню пожухлу траву, а Крабат тим часом поспішив до місця, повз яке мали пройти дівчата, несучи додому великодню воду. Заховався він у затінку загорожі.

Аж ось і дівчата з глеками! Канторки серед них нема. Отже, почула, отже, зрозуміла!

Нарешті з'явилася канторка, щільно закутана вовняною хусткою.

Він вийшов на дорогу й попрямував їй назустріч.

– Я – Крабат, мірошниченко з Козельбруха! Не бійся мене!

Канторка пильно подивилася йому в обличчя, зовсім спокійно, так, наче чекала на нього.

– Я знаю тебе. Бачила уві сні. І ще одну людину, яка прагнула заподіяти тобі зло. Але нам було байдуже до цього, тобі й мені. Відтоді я чекала на тебе, сподівалася, що зустріну. І ось ти тут!

– Так, я тут. Але я не можу тут довго лишатись. Мене чекають у млині.

– І мені час додому. Ми ще побачимось? – Вона вмочила кінчик хустки в глек з водою і мовчки, без поспіху, наче робила це все життя, стерла з його лоба магічний знак.

Крабат відчув, що наче змили з нього ганебне тавро. Як добре, що вона є на світі, і стоїть тут поруч, і дивиться йому в очі.

Сни

Лобош, очікуючи, заснув під кущем на узліссі. Коли Крабат розбудив його, той утупився в, нього й спитав:

– Знайшов?

– Що?

– Ножа!

– Ах, ножа! Ось він! – Крабат витяг з кишені ножа й відпустив лезо – воно було чорне.

– Треба його добре почистити. Найкраще змастити собачим лоєм.

– Я так і зроблю.

Вони поквапилися. На півдорозі до млина зустріли Юра з Вітком. Вони були біля далекого хреста і тому також припізнювалися.

– Хлопці, до дощу встигнемо? – спитав Юро й подивився на Крабата так, наче помітив якийсь ґандж.

Ох, магічний знак!

Крабат злякався. Якщо він повернеться до млина без знака, то викличе в Майстра підозру. А це може скінчитися для них обох – його і канторки – лихом.

Він понишпорив у кишенях із надією знайти вуглину. Хоча знав, що її там нема.

– Мерщій біжімо! – схопився Юро. – Бо всім перепаде!

Уже вибігли з лісу, як зірвалася буря. З Юра і Крабата вітер зірвав шапки. Вперіщив дощ. Поки дісталися млина, всі змокли до рубця.

Майстер їх нетерпляче чекав. Нагнувшись, кожен пройшов попід воловим ярмом, і кожен отримав свого ляпаса.

– А де, кат вас бери, знаки?

– Знаки? – здивувався Юро. – Та ось же, – і ткнув пальцем себе в лоб.

– Там пусто! – закричав Майстер.

– От триклятий дощ, усе змив!

Мірошник на мить задумався.

– Гей, Лишку! Принеси-но вуглину з грубки! Поквапся ж!

Грубими мазками він намалював знаки всім чотирьом. Немов вогонь обпік їх – чи то вуглина була гарячою чи то знак пік.

– До роботи!

Так тяжко і так довго вони ще не працювали. Наче ціла вічність минула, поки зійшли ті знаки з потом.

Лобош, малий Лобош, першим відчув полегшення. Сповнений радості, підкинув над головою повен мішок зерна.

– Охо-хо! Подивіться, який я дужий!

… А потім, решту дня, вони веселилися: смакували великодні коржики, пили вино, співали й танцювали. І слухали історії про Капелюша. Андруш, захмелівши, виголосив тост про чесноти мірошниченків, а мірошників послав під три чорти!

– І за це годиться випити! – вигукнув він. – Чи, може, хтось мені хоче заперечити?

– Ні! Ні! – хором відповіли, піднявши келихи. Тільки Сташко не погодився.

– Кажеш під три чорти їх послати! – закричав він. – Нехай сам нечистий прийде і скрутить кожному з них голову! Отак – крр-ах! Я за це!

– Ти маєш рацію, брате! – Андруш обійняв його. – Хай би чорт забрав усіх мірошників, а нашого – першим!

Крабат умостився на лаві в кутку, але неподалік, щоби не вирізнятися з-поміж товаришів. І все-таки він лишався осторонь забави. Поки хлопці співали, сміялися й виголошували тости, він думав про канторку. Про їхню сьогоднішню зустріч, про те як стояли одне біля одного й розмовляли.

Він пригадав кожне їхнє слово, кожен порух, погляд. За спогадами непомітно збігав час. До нього дуже близенько підсів Лобош.

– Хочу тебе спитати… – Лобош виглядав стурбованим.

– Запитуй, – із силуваною невимушеністю озвався Крабат.

– Андруш щойно такого наговорив! І Сташко теж! А що, коли Майстер довідається…

– Ет, пусті балачки, не більше. Чи не так?

– А мірошник? А якщо йому Лишко викаже? Що їм за це буде?

– А нічого! Нічогісінько!

– Здається мені, що ти й сам цьому не віриш. Хіба мірошник може таке вибачити?

– Може, але тільки сьогодні. Сьогодні можна лаяти мірошника на всі заставки. Посилати на його голову чуму й холеру! Кликати нечистого, щоби скрутив йому в'язи. Сьогодні це його не розгнівить. Навпаки!

– Невже?

– Мірошник міркує так: кожному треба хоч раз на рік вилити з душі все, що в ній накипіло. Тоді він легше стерпить злигодні, а їх у нашому млині, як сам бачиш, хоч греблю гати.

Не той тепер Крабат, що був раніше. Не ходив по землі, а літав під небесами. Робив усе легко, завиграшки, залюбки ставав до розмови з хлопцями, щиро відповідав їм, а насправді був далеко-далеко – біля канторки. А канторка була біля нього, і світ довкола них дедалі яснішав, зеленішав.

Досі Крабат не помічав зелені. Його вразило розмаїття її відтінків. Тільки в трави їх не злічити! А скільки їх у зелені березових, вербових листочків, у зелені моху, що де-не-де переливається у блакить! А в молоденькій палахкотливій зелені на березі ставка, на живоплоті, на кущах, а в темній прихованій зелені старих козельбруських сосон, то похмуро-зловісних, майже чорних, то золотаво-сяйливих у променях надвечірнього сонця.

Кілька разів йому снилася канторка: вони йшли разом чи то лісом, чи то садом. Стояла теплінь, канторка була в легенькій світлій курточці. Проходячи попід крислатими деревами, Крабат обійняв її за плечі. Вона нахилила до нього голову, її волосся лоскотало йому щоку. Хустина зісковзнула їй на шию. Він хоче, щоби вона зупинилась і повернулась, тоді він побачить її личко. Але він знає – краще цього не робити, щоби хтось інший, хто вміє проникати в чужі думки, не побачив її.

Усі помітили, що з Крабатом щось коїться. Він геть перемінився, і цього не побачив би лишень незрячий. Але тільки Лишко взявся винюхувати, в чім тут причина.

Було це серед тижня перед Зеленими святами. Ганцо доручив Крабатові й Сташкові нагострити камінь одного з посадів. Вони зняли його й поставили на козли неподалік дверей у млиновій залі. Штирем і клевцем хлопці заходилися поглиблювати канавки у камені. Потім Сташко пішов точити свого штиря, а ця робота, звісно, забарна. В цей час до зали зайшов Лишко, несучи купу порожніх мішків. Крабат його помітив, коли той заговорив. Лишко взагалі мав звичку підкрадатися.

– Ну! – лукаво підморгнувши, звернувся він до Крабата. – Як її звуть? Вона білявка чи чорнявка?

– Хто?

– Та, про яку ти думаєш останнім часом. Ми ж не сліпі, бачимо, що одна особа закрутила тобі голову – уві сні, а може, й наяву… Хочеш, допоможу зустрітися з нею. Знаю один спосіб, ну, розумієш, із власного досвіду… – І роззирнувшись довкола, прошепотів Крабатові на вухо: – Тільки назви її ім'я – і все піде, як по маслу…

– Годі! Мелеш казна-що! Працювати заважаєш!

Уночі Крабатові приснився той самий сон. Знову вони з конторкою йдуть серед крислатих дерев. Теплий літній день. Ось вони вийшли на галявину, прямують далі. Враз чорна тінь промайнула над ними. Крабат хутенько накрив канторку своєю курткою. «Мерщій ходімо звідси! Він не повинен побачити твого обличчя!» Взявшись за руки, вони побігли назад у затінок дерев.

Крик яструба, пронизливий, гострий, наче ножем уцілив у його серце. І він прокинувся…

Увечері Майстер покликав Крабата до себе. Ставши перед ним і відчувши на собі погляд його єдиного ока, хлопець запідозрив щось лихе.

– Хочу з тобою поговорити. – Мірошник сидів у кріслі, наче суддя, схрестивши руки на грудях, з закам'янілим обличчям. – Ти, Крабате, знаєш, що я покладаю на тебе великі надії. Ти багато чого з таємної науки вже опанував. Не кожному це під силу. Проте останнім часом я засумнівався в тому, чи можу тобі довіряти. У тебе з'явилися якісь таємниці. Ти щось приховуєш від мене. Може, краще ти добровільно, без примусу, про все мені розкажеш. Скажи відверто, що тебе непокоїть? Подумаємо разом, як тобі допомогти! Ще є час!

Крабат жодної миті не вагався з відповіддю.

– Мені нема чого сказати тобі, Майстре!

– Насправді нема чого?

– Авжеж! – впевнено підтвердив Крабат.

– Тоді йди! Дивись, а то потім пошкодуєш!

У сінях на нього чекав Юро. Він потяг його до себе на кухню, замкнув двері.

– Я маю дещо для тебе, Крабате!

Юро сунув йому в руку якусь річ: то був маленький, сухий корінець, прив'язаний до потрійної нитки.

– На, повісь на шию, а то накладеш головою за свої сни.