Текст книги "Ге, людина з Моого"

Автор книги: Ота Шафранек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

10
ЧИ ЗІПХНУВ ЛАДІСЛАВ СЛАВЕТНИЙ ІЗ РЕЙОК ТРАМВАЙ?
СМУТНИЙ КАРОЛІНИН ВИГЛЯД.
Я ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО

– Ні, не роби цього, Ге!

Я озирнувся. Це кричала Геленка.

– За віщо ти маєш вибачатись? – сказала вона. – Що щадиш його? Що ти достойний противник? Леле, замість подякувати тобі, він іще дере носа, зухвалець! Славетний Ладіслав. Ліпше облиш, Ладю, бо я розповім, як ти хотів зіпхнути з рейок трамвай.

І Ладіслав ту ж мить перестав бути найславетнішою людиною в світі. Промимрив, що був тоді ще малий. Усім нам він видався раптом маленьким і нещасним.

– Можете нам про це не оповідати, – мовила малярева сестра.

– Так нехай не гороїжиться, – відказала Гелена.

– І ти зіпхнув з рейок той трамвай, Ладіславе? – поцікавився я.

Кароліна підійшла до Ладіслава й пригорнула його до своїх грудей.

– Не зіпхнув, – відмовила вона за нього.

– Не зіпхнув, – потвердила Гелена. – Але хотів і набрався великого сорому. Чому про це треба мовчати? Йозіфек теж зізнається, що осоромився, і це ліпше, ніж хвалитися славою, якої в нього немає.

Ладіслав прогугнявив, що Геленці недавно записали зауваження в щоденнику – вона вчила Сашу Марушакову непристойної пісеньки.

Геленка відказала, що вона хоч уміє співати, а Ладіслав може хіба хрипіти.

Вони знов наскіпалися одне на одного й почали страшно сваритися в чужому домі.

Кароліна й маляр мало не плакали. Їм здавалося, що вони погані господарі, коли ми так негарно в них бавимося.

Я більше не годен був цього витримати й гримнув:

– Тихо!

Це почула тільки Кароліна й окинула мене смутним поглядом. У неї жовто-золоті очі, як у матері, й дещо нагадують розкраяну помаранчу. Вони блищать доти, поки не посмутніють.

– Обіцяю тобі, Кароліно, – мовив я, – що вони будуть любитися.

Кароліна сумнівалася в цьому. Я відвів її вбік.

– У них іще не було нагоди, – провадив я, – аби одно за одного пішло на муки, скочило у вогонь. Я дам їм цю можливість. Вони будуть любитися, Кароліно.

Відтак попросив її, щоб вона розпитувала мене про мою планету Моого й сама нітрохи не сумнівалася, що там мій дім. Інакше все зіпсується.

Ми домовились іще про дещо, а тоді повернулися до нещасного Йозіфка та наших сварливих діток.

Кароліна вела мене під руку, гордо піднявши голову й прибравши поважного вигляду. В оксамитових штанях до колін і в білій блузочці, вона крокувала, як малий пишний принц.

– Скажи мені, Ге, – мовила Кароліна голосно, так, щоб її почули діти, – де ти навчився битися на шпагах? Звідки ти знаєш про Сірано де Бержерака? Ти стільки всього знаєш, наче ходив до земної школи й гарно вчився.

Діти вгамувалися.

– Що, граємося вже в мооганина? – вигукнув Йозіфек. – Геленко, дозволь нам. Всяка гра розумніша, ніж сварка.

Геленка мовчки визнала, що маляр має слушність.

Настала моя хвилина.

– Ви кажете про гру, – мовив я. – Це означає, що ніхто з вас не бере мене за правдивого мооганина. Як знаєте. Що ж, бавмося. Але це все одно, що до вас прийшов у гості правдивий носоріг, а ви хочете гуляти з ним у носорогів. До вас прийшов справдешній мооганин. Я Ге, людина з Моого.

11
Я ОПОВІДАЮ ПРО ПЛАНЕТУ МООГО.
МЕНЕ ВРИВАЄ НЕВИДИМИЙ.
ЧИ ПОБАЧИМО МИ МАЙБУТНЄ ЗЕМЛІ?

– Кароліну цікавить, звідки я знаю так багато про вашу Землю. Я приніс ці знання, Кароліно, з нашої планети. Земна куля й Моого у всьому подібні між собою, так, як я подібний до вас. І в нас тече прісна вода в річках, а гігантські обшири залиті солоними океанами. В городцях квітнуть троянди, лиш трошечки відмінні од ваших, з-під землі ми добували залізо й вугілля. Ми знали, що таке сніг, хурделиця, дощ, а по зимі в нас наставала весна.

За прадавніх часів моогани не мали інших адрес, хіба «У печері», «В кронах дерев» або «На дорогах». Потім їм довелося зазнати, що таке рабство, королівське панування, кріпаччина, тяжка праця й війни. Шляхтичі викликали один одного на двобій, і якби тоді ваш Сірано де Бержерак прилетів на Моого, далеко зі своєю шпагою він, певно, не пробився б.

Фортеці й замки, старі парки, ставки з білими лебедями, казкові палаци, оздоблені золотом і коштовним склом, а в них сто пахолків на одного пана, а в них ліжко з заслонами. Знакомиті їли, пили, телефонували, їздили верхи і в авто, читали, писали, лікувалися й за іграшки жили до ста п'ятдесяти років.

Незнакомиті, убогі вставали до світа, бо мусили впорати всю працю на Моого. Хтось мусив це зробити. Вони вже майже не лягали спати, і їда теж забирала їм мало часу.

Та навіщо я оповідаю про те, що вам добре відомо. Певна річ, вони збунтувалися. Революція. Воля. Кінець війнам. Довга славна епоха справедливості й миру. Моого – планета сповнених надій. Ми живемо в здоров'ї й достатку п'ять-сім століть.

І ми все можемо, – я знаю, що нагадую вам Ладіслава, – але я справді не годен пригадати чогось такого, що б ми не могли. Мрія про всемічного, всезная Ладіслава була б для мооганина дещо скромна. Кожен мооганин потрапить більше, ніж Ладіслав годен і здумати собі. Керувати літаком, таким примітивним, як у вас, може навіть шестирічна дитина. Голови наших дітей натоптані глибокими знаннями з геології й психології, з астрономії й мовознавства. Вони розуміють мову кожної тварини. Останнім часом вони вислуховують і черепах. Уміють лікувати квіти. Йозіфек каже, що діти завше трохи кращі, ніж їхні батьки. Я з ним цілком згоден. Мені здається неможливою річчю видертися по дощі на хмари. А наші діти роблять це запросто. – Я також, – перепинив мене Ладіслав.

– Видерешся по дощі на хмари? – запитав я для певності.

Ладіслав мовчки притакнув і кивнув мені, щоб я оповідав далі. Несподівано знову пустився дощ.

Я негайно скористався з цієї нагоди й звернувся до Ладіслава:

– Може, спробуєш?

– Цього не втнуть навіть ваші діти, – відказав Ладіслав. І тут же поцікавився, чи це не я викликав цей короткочасний дощик.

– Я ні.

– Це я, – почулося, хоч з нас ніхто навіть уст не розтулив.

– Хто це сказав? – запитала Геленка. Очі їй розширилися, а голос ослаб.

Кароліна подивилася на маляра. – Це, бува, не ти? – Либонь, невидимий мооганин, – відказав маляр.

– Тоді негайно припиніть це, – зажадав Ладіслав від невидимого.

Але дощ тільки припустив.

– Мооганин слухає лише мооганина, – озвався голос. Він був неприємний. Здавалося, то говорить жаба, яка не вміє гаразд по-чеському.

– Ходімо до будиночка, – попросила Геленка і трохи знітилася.

– Не бійся, – сказала Кароліна. – Йозіфек черевомовець, як наш тато. Це, безперечно, був він.

Йозіфек не заперечив цього, ані не потвердив. Ми пішли до будинку. Позаду залишили дощ і таємничий голос. Він хоч і належав Йозіфкові або моєму невидимому колезі, міг промкнутися з нами до будинку.

Геленка забажала, щоб ми всі сіли вкупочці. Отож ми, дорослі, втиснулися в дитячі стільчики й на дитячий ослінчик довкола дитячого столика. Діти всілися біля наших ніг на килимку.

– Оповідай, Ге, оповідай далі.

Але я не поспішав. Я обмірковував, як їм це розповісти. Вони навіть не здогадувалися, яке нелегке й страшне завдання дістав я на Моого. Наполягали, щоб я оповідав, і не знали, яке лихо накликають на себе.

Я вирішив іще трохи повагатися, а відтак оповідати тільки про щасливе життя на Моого.

– Шкода, що у вас нема мооганського планетоскопа, яким ми фільмуємо в нас далекі планети.

– І земну кулю теж?

– Ми познайомилися з нею передусім з фільму, і то досить докладно. Бачили на екрані, що тут діялося шістдесят років тому – так довго до нас іде звідси світло.

– Це означає, що ви бачили нас… 1905 року.

– Трохи раніше, Йозіфку. Цей фільм нас показували 1879 року, згідно з вашим літочисленням. Відніміть шістдесят років і ви дістанете час, коли у вас іще найкраще світло вночі давав Місяць, а найшвидшим видом транспорту була карета. Коли ми сіли на Землю, то дуже здивувалися, як багато тут змінилося за сто п'ятдесят літ.

– Скільки тривала подорож із Моого до нас?

– Вісімдесят два роки, – відповів я Ладіславові.

– Ти, Ге, народився в дорозі? – випалила Геленка.

– Ні, на Моого.

– То скільки ж це воно тобі років?

– Восени виповниться сто одинадцять.

– Може, й так. Але тобі можна дати щонайбільше… щонайбільше…

Усі почали вгадувати, скільки мені можна дати років, Кароліна запевняла, що максимум тридцять. Я пояснив їм, що мооганин у сто літ прожив тільки п'яту частину свого віку і його можна прирівняти до п'ятнадцятирічного землянина.

Ладіслав підрахував, що, тільки досягши ста років, мооганин може піти в кінотеатр, і дивом дивувався.

– Я б не витримав, скажу я вам.

– Але в нас не роблять жодної різниці між молодими й старими. Від дітей у нас нема взагалі таємниць і навпаки – діти кличуть до себе чотирьохсотп'ятдесятилітнього діда, щоб він погрався з ними.

– Щиро сказати, Моого все більше мені до мислі! – вигукнув Йозіфек. – І якщо минуле Моого схоже на наше, то в нас може бути й подібне майбутнє. Отож дивитися через планетоскоп на Моого – майже те саме, що дивитися на майбутнє земної кулі. А це ж надзвичай цікаво, вам не здається?

– Оце так сенсація, – мовив Ладіслав.

– То давай свій фільм, Ге, – сказала Геленка.

12
МИ СІДАЄМО В ТЕУТЕНДОМОНІ.
НІЧНИЙ ПРИВАЛ НА МАЙДАНІ МОДИ

– Шкода бачити далеку планету тільки в кіно. Я знаю її так досконало, що можу поводити вас по всьому краю, по всіх містах, від моря до моря. Ви тільки приготуйте свої очі і ходіть за мною, куди я вас поведу.

Зараз буде місто, там моя домівка, і називається воно ТЕУТЕНДОМОН.

По-чеському воно називалося б Місто з проміння. Було це ще не так і давно, коли в Теутендомоні будинки не ставили, а ткали з теплого різнобарвного проміння. Все виглядало, як у казці – парки, сади, і в них будинки з проміння. Не кажучи вже, що це давало чимало зручностей.

Єдина вада була в тому, що наше місто обминали птахи. Либонь, їх лякало, що будинки тільки здаються будинками, але на них не можна ні сісти, ні звити собі кубельце. Крім того, проміння ніжно мерехтіло, переливалося. Одне слово, це, мабуть, не сподобалося птахам, і наш Теутендомон та решту променевих міст вони стали вважати для себе непридатною територією.

Ми довго не чули пташиного щебету і далі миритися з цим не могли. Сади не можуть обійтися без пташви, і моогани теж. Ми радше обійдемося без проміння. Зібрали раду, обміркували пропозиції, проголосували. І тепер – ставимо з каменю будинки, вілли, домики й хатини.

– Але вони вже не такі гарні, як будинки з променів, – сказала Геленка. – Ті, певно, були страх які гарні.

– Шкода на це тратити проміння, – сказав Ладіслав.

– Чого там шкода!

– Може, воно ще на щось придалося б.

– Якщо хочеш знати, воно не перестало нам слугувати і досі й ще довго не перестане. Проміння холодне, гаряче, легке і всепроникне. Промінням ми розпушуємо грунт, збираємо врожай, кришимо скелі, рівняємо терен, приймаємо променевий душ, перемо в промінні шмаття, смажимо м'ясо, проміння наші ліки і найгрізніша зброя.

Я сягнув у кишеню й поклав на стіл довгастий ліхтарик.

– Променевий пістолет, – мовив я.

– Звичайнісінький електроліхтарик, – виправила мене Гелена.

– Якщо я звичайна людина, то це звичайний електричний ліхтарик. Але я не радив би нікому засвітити його. Куди впаде його проміння, там загине все живе. Це особиста зброя кожного мооганина, кожен мооганин бере її з собою в дорогу, і кожен надіється, що ніколи не скористається нею.

Я знову сховав ліхтарик. Усі дивилися на мене похмуро, а Кароліна – з докором у помаранчевих очах. Певно, вона не погоджувалася з тим, що моогани винайшли таке лихо.

– Ге, – зненацька звернулася до мене Геленка, – скажи: ти друг людям чи ворог?

Я озирнувся й побачив, що кожен із моїх чотирьох слухачів нетерпляче жде од мене відповіді.

– Скажи, Геленко, – відмовив я, – ти друг мооганам чи ворог?

– Як це я можу знати? – Та все ж таки вона на мить задумалася. – З усіх мооган я знаю тільки тебе. А ти нас, людей, спостерігаєш уже давно і вже знаєш, чи любиш людей.

– Я люблю їх. Люблю їх так, що волів би загубитися між ними на Землі й своїх кількасот літ прожити тут із вами, може, й оженитися тут, мати щоденні клопоти, працю й купу дітей.

В цю хвилину всі пишалися своєю земною кулею. Хоч яка вона ще не досконала, а все ж таки це найкраща планета у всесвіті. Ладіслав голосно зареготав і заляскав себе по колінах, Йозіфек уклонився від імені всієї земної кулі, Кароліна дивилася мені у вічі й усміхалася, а Геленка була вдоволена, як учителька, що їй я добре відповів на іспиті.

Тепер я міг повернутися до Міста з проміння.

– Зараз там вечоріє. Хочете сей мент опинитися в місті? Я волів би спуститися туди на тхолензі. Що ви сказали? Що це таке? Вертоліт з мініатюрним, проте дуже сильним мотором. Під гвинтом прилаштовано парасолю, а під нею до жердини підвішено сидіння. На взір сидіння під парасолею – оце і є тхоленг. Ми літаємо в ньому над містом і на короткі відстані.

Ми сідаємо у парк тхоленгів. Теутендомон під нами схожий на зоряне небо, від обрію до обрію пітьма, всіяна прегарними вогнями. Наша парасоля світить зелено. Підведіть голови, тхоленги над нами світять рожево, а он голубі, червоні, жовті, бузкові.

Вечір, над містом світять барвисті парасолі, ми падаємо, наближаємося до музики і надзвичай веселого гомону. Сідаємо на травнику між тисяч барвистих тхоленгів.

Увага! Увага! Ви вперше ступаєте на прекрасну зірку Моого. Там, за темними деревами, сяють вогні Теутендомона.

Місто має свою сталу течію тепло-вологого повітря з присмаком океану. Що шість годин іде легенький живущий дощ, о шостій ранку – злива. Досить тільки вдихнути теутендомонського повітря, і ви вже почуваєтесь, наче після ковтка доброго вина.

А тепер я відкрию вам, чому ми вдерлися до Теутендомона згори. Бо з парку ми вийдемо на майдан Моди й там переберемося на мооган.

Майдан величезний і майже порожній. Мало кому спаде на гадку шукати собі одіж такої пізньої години. Довкола нічого не видно, крім освітлених відкритих вітрин, де повно вбрання та всіляких прикрас. Оце, друзі, модне в нас цього року. Легенькі речі різноманітного крою й з оздобами. Я зараз покличу консультантів, щоб вони дали вам поради, як краще одягтися. А я перевдягнуся сам. Зустрінемося на цьому самому місці…

13
ВУЛИЦЯ ЗАБАВОК.
ЩО МИ ТАМ БЕРЕМО СОБІ.
ТАНОК НА ВУЛИЦІ ГОРІХОВИХ ТОРТІВ.
РОЗМОВА НА ОСОБИСТИХ ХВИЛЯХ.
СТОЯЧІ МОТОЦИКЛІСТИ.
ЗМАГАННЯ В ОВОЧЕВІЙ ЮШЦІ

– Вже перебралися? Тепер ви як правдиві моогани. А як пасує Кароліні. Тобто Кароліні й Геленці. Молоді елегантні мооганки. Персні на ноги вам дали? У нас це модно. Я гадаю, вам не зашкодить те, що ми підемо босі, взуття тут давно нема ніякого, так само як і головних уборів.

А тепер уже можемо йти, куди нас понесуть наші оздоблені перснями ноги. Що тобі, Кароліно?

– Я хочу запитатися, кому ми маємо подякувати за це вбрання. Тобі, Ге?

– Чому мені і взагалі чому дякувати?

– Вибач, але я не знаю, чи ти заплатив за це вбрання, чи нам його тільки позичили.

– Його там просто видають, Кароліно. – А чиє воно?

– Наше з цієї хвилини. Тхоленг теж був наш, поки ми його потребували. А зараз він нічий, або всіх, або знову буде наш, як схочете.

Ми йдемо вулицею Забавок. Але діти пішли вже спати, і вітрини сяють тут лише для запізнілих перехожих. Можна щось вибрати для вас?

Кароліні шоколадний годинник, він цокає, його можна накручувати, він показує точний час. А коли годинник набридне тобі, вкинь його в ротик – там він розпливеться.

Геленці ось цю кліточку з соловейками, що засинають перед північчю, а ввечері співають, мов живі, а іноді, кажуть, навіть краще.

Йозіфек одержить навушники, які перекладають мову тварин на людську.

А Ладіслав? Ладіславові ми дамо дивовижну прозору кулю. На її дні є містечко, а над містечком синє небо або хмари, залежно від того, на який гудзик він натисне. І на його бажання піде дощ, випаде сніг або вдарить буря з бузковими блискавками та громом.

– Дякую, щиро дякую.

– Отакої! Знову? Скажи, ти дякуєш на Землі, коли зірвеш собі стокротку? Верніться в часи, коли ви були маленькими дітьми. Тоді ви не розрізняли свого й чужого, брали собі все, що вам подобалося.

Коли дорогою ви побачите авто, літака, слона, кавуна, тромбон, коли побачите що завгодно, майте його за своє, доки воно перестане вам подобатися, навіть до самої смерті. Мооганин ніколи не втрачає щасливої вдачі маленьких дітей. Він такий багатий, що має все, і такий убогий, що не має нічого.

Ладіслав кладе мені на коліно руку.

– Скажи, Ге, що було б, якби на Моого з'явився злодій?

– Якби він тут з'явився, йому належало б ціле Моого. Але злодій завше хоче те, що йому не належить, отож тут для нього нема чого красти.

Геленка підвелася на одне коліно й хвилю пильно дивилася на моє обличчя.

– Ге, подивися мені в вічі, – наказала вона.

Я подивився.

– Ге, ти це вигадуєш чи все це правда?

– Це гра, – відказав за мене Йозіфек. – Гра в Моого або в нашу будучину, що кому більш до вподоби.

– Вони кажуть, що це лише гра, – заявила Геленка. – Ти вигадав якийсь Теутендомон, і ми теж ніби там із тобою. Будь ласка, кажи навпростець.

Я мить подумав, відтак мовив:

– Що ж, нехай врешті з'ясується, чи я усе це вигадав, а чи казав правду. Але спершу скажи, Геленко, Що воліла б ти?

– Перше.

– Отже, гарну забаву.

– Але прошу тебе, Ге, вигадуй тільки гарне й дотепне.

– Цього я не потраплю, – відмовив я. За мене раптом обстав Йозіфек.

– Геленко, – озвався він, – коли ти була деревом, ми не зажили жодної справжньої розваги. Ти боялася всіляких нещасть, і я теж трохи боявся з тобою. То чому тепер Ге не має права говорити про свою планету так, як він собі її уявляє або навіть знає?

Я подякував Йозіфкові. Сказав, що вже боявся вести їх далі до Теутендомона. Бо ані там, ані десь-інде на Моого, ба навіть у цілому всесвіті, все ніколи не може бути бездоганне.

– Дай тобі боже здоров'я, мені наче камінь із серця спав, – сказав Йозіфек. – Хоч, як на мене, то я здатен уявити собі повне щастя. А взагалі я не вірю, щоб настала цілковита справедливість. Скільки існуватиме світ, кожна людина матиме свій розум, свою долю, своє щастя, декому не таланитиме у спорті, декому в праці, ще іншому в коханні, отож у людей завжди зостанеться заздрість, жаль, ненависть.

– А ми й досі йдемо вулицею Забавок? – поцікавився Ладіслав, якому наша розмова, певно, видалася довшою за цю вулицю.

– Якраз виходимо з неї на широкий, ясно освітлений проспект.

– Чим тут світять, Ге?

– Лампочками. П'ятдесят років тому нам світив згори нерухомий супутник. Не те, щоб він не виправдав себе, просто лампи при землі гарніші й приємніші. Ми знов вернулися до старих ліхтарів та ламп.

– Ми вже бачимо, чим тут світять, але не бачимо навіщо, – каже трохи нетерпляче Кароліна.

– Ви бачите юрми людей, море голів, ви чуєте гомін голосів, сміх і радість – це моогани вийшли на вечірню прохідку. З ними йдуть оркестри, оркестри стоять також на пішоході. У парках танці.

– Виходить, у Теутендомоні сьогодні свято? – цікавиться Геленка.

– Що ви сказали? Я нічого не чую.

– Сьогодні тут якесь свято? – кричить Геленка.

– Що, що?

– Геленка питається, – кричить маляр і вихоплюється на стільчик, аби його було краще чути, – що тут сьогодні таке!

– Так тут щодня?

– Щодня веселощі?

– Щовечора. Веселощі? Гаразд, нехай будуть веселощі. Ми веселимося, що народилися. І робимо це щодня цілих уже сім чи вісім століть.

Не хочете чимось поласувати? Поблизу є вуличка Морозива, а за рогом – вулиця Горіхових тортів.

Отже, увага, ми звертаємо у вуличку Горіхових тортів. Даруйте, не виходить, уся вулиця танцює. Хіба що протанцюємо крізь неї. Давайте мені руки.

Тра-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля. Співайте разом зі мною. Це найновіший мооганський танок керднон, ви швидко вивчите його, тільки дивіться на мої ноги; ось так треба підстрибувати й співати. Тра-ля-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля.

Ми танцюємо з Кароліною, Геленкою, Йозіфком і Ладіславом кердон і співаємо. Робимо це досить довго, аж поки дістаємося в кінець вулиці. Потім стомлено відсапуємо.

Я кажу:

– Стільки горіхових тортів, а ми навіть не покуштували.

Хвилинку, нам щось гукають з он того низького тхоленга. Вони кликали нас узяти участь у прилюдному досліді з вугіллям, що перейшло в рідинний стан і що його ми відкрили на планеті Гелза. Я вибачився за всіх нас і подякував їм. Таке прилюдне демонстрування нових відкрить тут не рідкість. Навіть математики, коли вони знаходять розв'язання нелегких задач, – зосібна це може зацікавити Ладіслава, – демонструють свій результат на дошці в театрі.

Широкий простір перед нами називається майдан Летючих птахів. Шмат сільського крайобразу оточений будинками. Луг, дерева, гаї й озера. Пішки майдан ви пройдете за три години.

Я веду вас трав'янистою дорогою поміж деревами й водою. Четверо мооган під дубом грають старовинний концерт на старовинних інструментах.

Тс, тс. Не говорімо ані слова, поки поминемо дівчинку край дороги.

Ви звернули увагу? В неї був такий вигляд, наче вона сидя спить.

– А що, власне, вона робить? Чому ми маємо звертати на неї увагу?

– Воа розмовляє з кимось на відстані.

– Як це розмовляє на відстані? Я не розумію, – каже Ладіслав.

– Вона зосереджено про когось думає, може, про свго коханого. Аж поки той озветься до неї. «Думай про мене», – скаже она йому подумкою. «Я думаю про тебе весь час», – відмовить він їй. «Зараз пів на десяту вечора, я сама, й допіру щось таке приємне повіяло в моє обличчя», – каже вона. І так далі. Одне слово, вони гомонять між собою, хоч і не разом у цей момент.

Геленку розмова на відстані дуже зацікавила.

– Скажи, Ге, звідки ти знаєш, про що вони гомонять? Ти їх теж чуєш?

– Ну що ти. Я просто тільки подумав так.

– Скажи, Ге, ми теж навчимося цього?

– А чому ж ні? Ви навчитеся передавати й приймати розмови на особистих хвилях.

Іще має запитання Ладіслав.

– Ви спілкуєтесь виключно на особистих хвилях?

– Так ти можеш з'єднатися з тим, хто тобі вельми близький і хто, можливо, саме в цей мент про тебе думає. Для великої відстані це теж годиться. Закохані, подружжя, приятелі й родини користуються такою поштою навіть з планети на планету. Звичайно, вони спершу домовляються про годину, коли будуть розмовляти.

Десь винайшли вже пристрій, що ним можна ловити й підсилювати особисті хвилі. Але ми домовилися, що не будемо ним послуговуватися. Розмова між двома – тільки для них.

– Факт, – підсумував Ладіслав.

– Погляньте, освітлена просіка, на пні сидить оповідач. Він охоче прочитає вам напам'ять який хочете відомий роман або оповідання. Він знає їх кілька тисяч.

Літера, вишита в нього на рукаві, означає його спритність.

Чому він сам? Де його слухачі? Не знаю. Я не певен, чи живий це оповідач, а чи просто постать із кібернетичним апаратом. Ми могли б перевірити, але якщо виявиться, що то живий мооганин, було б нечемно покинути його. Чи, може, ви хочете послухати кілька годин роман, написаний мооганською мовою?

Моє товариство сходиться на думці, що радше ми зостанемося при сумніві, живий це оповідач, а чи кібернетичний.

– Між деревами гуркотять два старих мотоцикли, мотоциклісти стоять на сидіннях і правлять кермом за допомогою довгих віжок. Низько над ними пливуть два тхоленги.

Що це за дивогляд? Може, потім спробуємо з'ясувати це, а тим часом облишимо. Чому? Так, одне слово, так.

Геленка спокійнісінько нагадує мені, що вона, коли була деревом, нічого не замовчувала.

– Бо твоє дерево не стругало фіглів, про які тобі неприємно було б згадувати.

– Виходить, це теутендомонські мартопляси, Ге? – вигукнув Ладіслав.

– Якщо середньовічні лицарі були мартопляси, то це теж мартопляси. І годі вже про це, будь ласка. Я знаю неподалік звідси накритий стіл, там ми трохи спочинемо і знайдемо ліпшу тему для розмови.

Хоч вони більше й не надокучали мені, проте кожне намагалося відгадати, хто ці стоячі мотоциклісти. Я міг показувати їм різні дива всесвіту, та вони казали б: «Ти ба, хм», – і при цьому думали б тільки про мотоциклістів.

Я чув, як Ладіслав шепоче Кароліні, що ці двоє – розбійники й що з очей їм дивилася смерть. Одного разу двоє таких напали на стареньку жінку в Браніку, [3]

[Закрыть]забрали в неї колекцію золотих монет і золоті зуби, а потім захопили на станції дрезину й дременули аж на Шумаву.

Кароліна відказала, що їй вони більше нагадують грабіжників, аніж лицарів.

Потім я почув, як Геленка шепнула Йозіфкові, які ми щасливі, що ці харцизяки не завважили нас.

– А що, по-твоєму, вони зробили б? – запитав я.

– Та хто їх зна.

А ось уже й стіл. Він на низьких ніжках, довгий, на добрих двадцять метрів, і весь заставлений наїдками та напитками. Частунки подаються стрічкою з кахльованого тунелю. В одному отворі щезають порожні миски та пляшки, а з другого випливають нові перекуски й стоси чистого начиння.

Але це видовище чомусь не дуже цікавить моїх приятелів. Вони хвалять усе й… думають про стоячих мотоциклістів.

На далекому кінці столу тихо частуються й гомонять вісім мооган. Я тільки глянув на них і відразу ж зрозумів, що тут засідає беленфа.

– Погляньте, беленфа, – кажу своїм супутникам.

– Беленфа? – І думають про мотоциклістів.

Стіл, як я кажу, вгинається від лакоминів. Я звертаю увагу землян на великі жовто-зелені горіхи коог, з яких, коли їх дряпнути нігтем, тече густий, мов сметана, м'якуш; на риб, засмажених у соковитій траві ладі, на рожевий сир з тюленячого молока. Вони бездумно куштують, їдять, п'ють. Властиво, не бездумно. Вони думають про мотоциклістів.

Що мені лишається?

– Гаразд, я розкажу вам усе. Ті мотоциклісти їхали на герць.

– На герць? На лицарський?

– Так, на лицарський герць, Йозіфку. Безперечно, Ладіславе, вони не їхали грабувати стареньку жінку, ані кривдити перехожих на майдані Летючих: птахів, Геленко. Приїдуть на просіку, виберуть собі довгі жердки й по знаку суддів, що сидять у тхоленгах, навстоячки на мотоциклах помчать навстріч один одному. І зустрінуться. Точнісінько так, як лицарі на турнірах, різниця тільки в тому, що їх несуть не коні, а мотоцикли.

Як бачите, нема чим хвалитись.

– Але й нема чого так соромитись, – зауважила Кароліна й подивилася на мене усміхненими кутиками очей.

– Але ж ми, Кароліно, сказали дітям, що Моого – це прийдешнє Землі. Що вони тепер подумають?

– Що в нас прекрасне прийдешнє, – заявив Ладіслав. І додав, що молодь, яка гарцює навстоячки на мотоциклах, тільки підтверджує, що життя цього буде варте.

– Не розумію, чому саме треба колотися навстоячки на мотоциклах, – озвалася Геленка. – Але було б іще гірше, якби ваша молодь була свята. Ге, ти ж недавно казав, що, дякувати богові, все ніколи не буде в найкращому порядку. Мені й досі бринять у вухах ці твої слова, і раптом тобі стало сором, що двоє парубків гуляють у лицарів. Оце так так.

Я мусив визнати, що Геленка цілком справедливо вичитала мені за мою непослідовність. Зі мною сталося те, що часто трапляється з дорослими, хоч саме я завше обстоюю, аби нічого не приховувати від дітей. Їх все одно нічого не обмине. І хіба це не щастя для них, коли вони спершу тільки чують про різні чудасії?

– Тоді слухайте. Вони завше були трохи легковажніші, ніж інші люди. Але ось уже кілька століть надто покладаються на певність, що лікарі потраплять і забитого воскресити, і зцілити порубаного на шматки.

Уявіть собі на хвильку, на що здатні палахливі чоловіки, коли смерть нічого не годна з ними вдіяти. Вони б'ються всіма способами, голіруч полюють на диків і з луком ідуть на лева. На скелі деруться без линви й без парашута.

З принципу нехтують безпекою нинішніх літаків, тхоленгів, автомобілів і суден. Самі конструюють давно забуті машини. Ви бачили їхні мотоцикли. Такі речі в нас можна знайти хіба під час археологічних розкопок.

Я весь час говорю про наше наймолодше покоління. Чи можете ви зрозуміти такого парубка, якому немає ще й шістдесяти? Смієтеся, але ж у нього справді ще все життя попереду. І все в ньому аж грає спізнати щастя, піти козирем, довідатися, що люди називають страхом.

Водій на п'ятдесятикілометровій швидкості вистрибує перед авто на рівному шосе й щодуху мчить піхтурою, аби авто не наїхало на нього. А за кілометр до закруту стрибає на капот і повзе до керма.

Тут я урвав свою оповідь, бо відповідаю на привітання двом мооганкам, нітрохи не більшим за конвалії у траві. Питаюся, може, подати їм щось зі столу. Вони кричать, що їх чекає змагання в овочевій юшці, й беруться далі.

Якби Йозіфек не потвердив, що низько при землі бігли дві цілком непомітні дами, всі, певно, подумали б, що я знов щось вигадав. А хто вони такі ті особи? Мооганські карлики?

– Це не карлики, це зменшені дівчата.

– Тобто як зменшені? Ви вмієте зменшуватись? – запитав Ладіслав.

– Набагато більше, ніж вони. Очевидно, не тільки для того, щоб плавати в овочевій юшці. Для нас це була конечна необхідність, коли ми захотіли пізнати планети, де розвинулися високі цивілізації, але в мікроскопічних розмірах. Мавши більш як одну десяту міліметра, там не можна було б жити. Ці дрібненькі дівчатка зустрілися нам у самчас. Це теж один досить кумедний вид спорту. Змагання в басейні з овочевою юшкою; там повно овочів, і вони заважають плавати: Дуже важке змагання. Як на свою поставу, дівчата мають гігантську вагу. Тобто при зменшенні в них зменшився тільки розмір, а вага ні. Організм їхній просто ущільнився, тканини згускли, тільки й того. Плавчихи, аби не піти на спід, перемагають вагу власного тільця, а це щонайменше півцентнера. Для цього їм потрібні нелюдські зусилля. Це швидше атлетика, аніж плавання.

Кароліна попросила дозволу щось сказати. Я кивнув головою.

– Я гадаю, Ге, – мовила вона, – що розумію молодих мооган. Вони не роблять це з буйності чи з легкодумства. Молодий мооганин теж хоче довідатися, куди сягає його відвага й скільки в ньому сили. Кожен хоче це знати, і хто має змогу, неодмінно спробує.

Тому, я гадаю, він шукає, мусить шукати небезпеки. В небезпеці він пізнає свою ціну.

– Саме так, Кароліно. І коли він випробує всі свої навіженства на рідній планеті й не скрутить собі в'язів або скрутить і лишиться живий, він зрозуміє, що небезпека вдома – це не небезпека. Бо тут він з усього може вилизатись.

І тоді для нього вже нема нічого героїчного навіть у плавбі в бурю під одним вітрилом. Без будь-якого зв'язку, сам один, ралить він всесвіт на старому зорельоті. Але поки заблудиться, розіб'ється, загубиться навіки.

Я навіть сказав би, що те, чого не можна відрізнити від принди й дурості, не хоробрість.

А ви як гадаєте?

– Називайте як хочете, тільки це не відвага, – мовила Кароліна, і решта одностайно пристали на це.

Тепер, коли мої супутники вже не думали про стоячих мотоциклістів, вони знову помічали кожну деталь, що на неї я показував. Лише тепер вони звернули увагу, що за нашими столами не сидять, а лежать на боці. Це зручніше й здоровше. Ладіслав пообіцяв собі, що подбає, аби в школі запровадили канапки замість парт. Думка, що її вже запрошуватимуть не сісти, а лягти, видалася Геленці вельми кумедною. І що учень, який не перейде до наступного класу, зостанеться лежати.