Текст книги "Ге, людина з Моого"

Автор книги: Ота Шафранек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

6
ПІДВЕЧІРОК ДЛЯ ВЕЛЬМИ МИЛИХ ГОСТЕЙ.
ДИВОВИЖНИЙ ПОРТРЕТ.
ЛАДІСЛАВ ВИЯВЛЯЄ ВВІЧЛИВІСТЬ

Ладіслав рвучко обернувся назад.

– І це все? – запитав він.

– Вже кінець? – запитала Геленка.

Мені видно було її в дзеркальце. Під густими віями в неї блищало, наче в очі їй нападало дощу.

– Кінець нашій подорожі, – мовив маляр. – У цьому домику моя робітня, і тут я мешкаю. Якщо ви, добродію, не хочете лишати авто на вулиці, я відчиню ворота і можете заїхати аж у садок.

Ми спинилися на краю буйного морогу.

В саду росли сливи, яблуні, горіхи й кущі троянд. Між деревами не було стежечок, скрізь зеленіла трава.

Перш ніж вийти з автомобільчика, я вирішив узяти в кишеню ліхтарик, і Робітня займала велику кімнату, відокремлену від саду скляною стіною. Посеред робітні на мольберті стояв портрет вродливої синьоокої дівчини, що ледь усміхалася. Здавалось, вона нахилилася з полотна, щоб ліпше чути, про що тут балакають. Я подумав, що така дівчина завше розуміла б тебе, навіть якби й справді погано чула. У мене було таке враження, ніби я вже десь її бачив. Кортіло запитати маляра, хто вона, але не хотілося видатись йому настирою, отож я тільки похвалив витонченість малюнка.

Ладіслава й Гелену зацікавила обстанова одного з кутків робітні. Там стояв маленький столик з низенькими стільцями, шкільна дошка, кольорова крейда, ще один столик з дитячими книжками й журналами, півень-гойдалка, невеличкий друкарський верстат.

– Ви маєте дітей? – поцікавився Ладіслав.

– Їх мають усі люди, – відповів маляр. – Або, точніше, кожна дитина завше також трохи твоя. Ніколи не знаєш, – додав він, – коли відчиняться двері й до тебе в гості прийдуть діти.

Ми переконалися, що він завше радий таким гостям. Приніс нам тарілку сушених фіг і фініків і побіг до кухні готувати підвечірок.

– Як ви гадаєте, він мешкає тут сам? – пошепки запитав мене Ладіслав.

– У передпокої висить солом'яний дамський капелюшок, – сказала Геленка.

– Бачу, без тебе ніде вода не освятиться, – мовив Ладіслав.

Я пояснив йому, що Геленка теж має право взяти участь у нашій розмові, тим паче, що вона кмітливіша за нас обох. Ми капелюшка не завважили, а він напевно-таки висить у передпокої, а це означає, що в домі є дама.

Ладіслав заперечував, що якби тут була дама, вона сама зготувала б нам підвечірок. Ми переконали його, що в нього застарілі погляди, і Геленка за це сьогодні вперше усміхнулася мені.

– Як ви гадаєте, чи буде він іще оповідати? – раптом запитала вона.

– Хто? Про що?

– Наш маляр про себе й свою сестричку.

– Може, він більше її не бачив. Отож, може, йому не треба про це й згадувати. Ви звернули увагу, що йому вже не хотілося оповідати далі? Либонь, дуже щасливо ця історія не скінчилася.

– Либонь, – зітхнула Геленка.

– В такому разі, – вигукнув Ладіслав, напхавши рота фініками, – не треба йому про це навіть згадувати! З нашого боку це було б нетактовно. Ліпше гуляймо в мооганина.

В захваті він аж підвівся зі стільця й грюкнув кулаком по столу.

– Бувши тобою, Ладіславе, я б не тішився так із того, що вам приніс мешканець Моого, – озвався я.

– Ха-ха! – палко вигукнув Ладіслав. – Я аж тремчу зі страху. Ану-ну, цікаво, що ж він приніс?

– Чого репетуєш? – осадила його Гелена. – Закричиш іще раз, і пан маляр візьме тебе за шкірку та викине надвір. – Вона впала в гнів і розчервонілася. – Хулігана такого, – додала.

Не знаю, навіщо вона додала слово «такого». Ладіслава це діткнуло й без «такого», голова його обернулася на вогненну кулю. Обоє стояли очі-на-очі, обоє спаленілі, коли ввійшов маляр з тацею, на якій бряжчали тарілки, миски, чашки, кавник.

Ладіслав зрозумів, що поводився б як справжній нечема, коли б якраз цю хвилину мстився за свою образу.

Нас пригостили чаєм, молоком, полуницями, рогаликами, маслом, медом, соложениками, стиглими черешнями, шоколадом.

– Це ваш нормальний підвечірок? – поцікавився Ладіслав.

– Це підвечірок для вельми милих гостей, – усміхнувся маляр.

– Як по-мооганському називається підвечірок? – звернувся Ладіслав до мене.

– Ми, моогани, їмо тільки раз на день і називаємо це кланкдаве.

Геленка сиділа навпроти мене. Я завважив, що іноді вона дивиться то на маляреве обличчя, то на обличчя дівчини з портрета. Але вона робила це тільки мимохідь. Головне її заняття було накладати собі чайною ложечкою полуниці. Коло полуниць вона заходилася насамперед, хоч і знала, що Ладіслав тим часом із'їсть більшу частину решти ласощів. Дівчина була йому вдячна, що він не допався відразу до полуниць.

Спостерігши, що Гелені припали до смаку полуниці, маляр вирішив принести до них вершків і квапливо вийшов до кухні.

– Бачите, який він засмучений? – звернулася до мене Геленка.

– Бо ти не зоставила йому жодної полуниці, – сказав Ладіслав. – Ти що, перший раз у гостині?

Геленка вдала, що не почула.

– Йому дуже смутно. Погляньте: адже ж правда, що ця дівчина подібна до нього? Я гадаю, що це вона.

– Вона? Хто вона?

– Його сестра.

– Вони таки трішки подібні між собою; Можливо. А втім, ні.

– Я б дуже хотіла, щоб він доповів цю історію до кінця. Може, він сам хоче її доповісти. Може, чекає, коли ми його попросимо.

– Гаразд. Але це треба зробити обережно, чемно й тільки тоді, коли трапиться нагода, розумієте, діти?

Тільки-но маляр зайшов до вітальні, ми відразу ж змовкли. Він стурбовано запитав, чи нам не нудно.

– Ну що ви, – відповів Ладіслав. – Ми щойно пообіцяли собі, що витягнемо це з вас до кінця.

Нас із Геленкою наче громом ударило. Ладіслав побачив, що сказав це не дуже обережно й нечемно. Але він зніяковів лише на мить, а тоді напустився на нас:

– Не розумію, що ви за люди – все вам у мені щось та не до вподоби.

Ліпшої нагоди чекати я вже не міг, тож сказав:

– Якщо вже Ладіслав почав так відверто, то будемо всі одверті з цієї хвилини. Скажу вам правду: ваша оповідь про своє дитинство так нам сподобалася, що ми залюбки послухали б її продовження. Але якщо вам приємніше говорити про щось інше, то ми негайно змінимо програму. А ще я хочу вам сказати під секретом, що такі смачні соложеники я ще не їв ані на Землі, ані на Моого.

Слухаючи мене, маляр підійшов до скляної стіни, спинився і, стоячи до нас спиною, дививсь кудись у далечінь. За деревами видніли далекі горби по той бік Влтави й величезний клапоть неба.

Поміж хмарами вже сяяли сині дороги. Може, ними в споминах зараз походжав маляр зі своєю сестрою.

Нараз він обернувся й мовив:

– Гаразд, я доповім вам цю історію.

Геленка. глянула на мене й усміхнулася.

7
У ПРАЗІ ЩЕЗЛО НЕМОВЛЯ.
 КОМУ Й НАВІЩО ВОНО ЗНАДОБИЛОСЯ

Було це п'ятнадцять літ тому. Був кінець березня, щодня світило сонце. Повітря ще пахло снігом, сяяли вимиті вікна, виблискував нікель дитячих візочків.

На вулиці люди підставляли сонцю обличчя, щоб засмагнути. Всі сьогодні були трохи щасливіші, ніж учора. Тільки одну матір спостигло тяжке горе. Вона пішла на віноградський [1]

[Закрыть]критий ринок, а візочок з дитиною лишила на пішоході; повернулася, а, візочка нема. Цілий ринок почав шукати дитину, продавці й ті шукали, розпитували, а потім викликали міліцію. Мати з розпуки не могла вже й плакати. Довкола неї метушилися люди, шукали в поближніх парках і будинках. А вона заціпеніло стояла на пішоході. І раптом чує сміх своєї дитини. Обертається, а візочок стоїть коло неї.

Назавтра так само щезло дитя з-під крамниці на Англійському проспекті й так само повернулося туди. Потім це повторилося перед аптекою у Вршовіце, [2]

[Закрыть]на набережній біля Жофіна.

Матері боялися вже й на хвильку кидати дітей без догляду. Але біля Жофіна за візочком пильнувала жінка. Вона сиділа на лаві й читала книжку; раптом підводить очі, дивиться, а візочка нема.

Кожна мати тремтіла зі страху, що з нею теж може таке статися, хоч і чула, що злодій має звичку повертати вкрадених дітей. Що, коли саме її дитя він не поверне? Біля Жофіна зібралися сотні людей, утішали матір і чекали на злодія. Зненацька хтось крикнув, кажуть, якийсь хлопець, що за сто кроків од них стоїть візочок і в ньому плаче дитя.

Ладіслав не втримався й зауважив, що це був цілком добрий злодій.

– Облиш, – смикнула плечем Гелена, – цілком добрий злодій. Ти знаєш, як воно матері, коли в неї вкрадуть дитину? Я не знаю, якби це в мене хто вкрав, я б його, певно, роздерла.

Маляр поважно глянув на неї й кивнув головою.

– Так, як Геленка, думала кожна мати. Того злодія теж трохи не розідрали.

– Хто його спіймав?

– Юрба розгніваних людей. Злодієм виявився десятилітній хлопчак. Перед ним ураз виросла стіна обурених батьків. Кожен будь-що хотів відучити його красти дітей.

Ладіслав уявив собі юрму розгніваних батьків і здригнувся.

– Чому він це робив, скажіть, на бога? Я б на його місці не крав, а коли б уже крав, то не дітей. Навіщо красти дітей?

– Бачиш, Ладіславе, йому подобалося бути старшим братом. У нього не було іншого приятеля, крім своєї маленької сестрички. Потому він зостався сам, і йому здалося, що то були найщасливіші хвилини його життя, коливін дбав про ту крихітку. І ще йому здалося, що він помре з туги. Він украв чуже дитя, побавив, погицав на руках, потримав у себе дві години, а тоді віддав назад. Хлопець був убгав собі в голову, що він – старший брат усіх дітей. І, по суті, це зосталося в нього й по сей день. Хоч він уже давно не краде дітей. Ми всі здогадалися, хто був той злодюжка. Нам кортіло запитати, чи зустрілися вони ще коли-небудь, він і сестра, але навіть Ладіслав проковтнув це запитання. Щоб не припиняти розмови, він наскіпався на Гелену: – Ну й злюка ж ти. Виходить, ти розідрала б пана маляра. Ти це сказала, сказала! –

І вдався до нас, аби ми потвердили, що вона справді так сказала.

– Але ж я не знала, навіщо йому ці діти. Маляр поклав долоню на її ясне волосся й погладив його.

8
МИ РАДІЄМО КАРОЛІНИНІЙ З'ЯВІ.
В ЩО ОБЕРНУЛАСЯ НАША РАДІСТЬ.
ВІДПОЧИВАЄМО НА МАТРАЦАХ.
ЛАДІСЛАВОВА ТАЄМНИЦЯ

– Йозіфку! – покликав хтось у передпокої спокійним і ніжним дівочим голосом.

– Перепрошую, – мовив маляр і хутенько вибіг з кімнати.

Не встигли ми й отямитись, як він уже вертався з дамою, котру ми одразу ж упізнали на портреті.

– Кароліна! – повідомив маляр. Геленка глипнула на мене: «А я що казала?»

Потому маляр відрекомендував нас одне одному. Він забув моє мооганське ймення, що я його назвав під деревом. Ладіслав підбіг до нього на допомогу:

– Добродій Ге Гуа. – В нього була чудова пам'ять.

Коли Кароліна трохи здивувалася, зачувши таке ймення, він пояснив їй, що я – людина з планети Моого.

Вона відразу ж перестала дивуватися й потисла мені руку.

Їй, певне, було вже за двадцять, але вона ще не перестала бути дитиною, найпаче коли чогось раділа. Нині вона не тямилася з радості, що до них завітали гості. Зібрала порожні тарілки й вибігла до кухні.

Ми тим часом сиділи за столиком, мовчали й усміхалися одне одному. Нараз Геленка засміялася вголос, за нею я, потому маляр, Ладіслав; ми реготали, мов божевільні, відкидалися назад, піднімали коліна, вищали й питцали, хоч ніхто не сказав ані словечка. Ми просто раділи, – певно, тільки тому, що в маляра є сестра Кароліна, а в Кароліни є брат Йозіфек. Вернувшись за хвилю до кімнати, Кароліна запитала нас, чого ми так регочемо. Ми не могли їй нічого відповісти, власне, ми вже не сміялися, а ревли. «Не знаємо, ми не знаємо!» – вигукнув маляр, і сміх напав нас ізнов. Тепер сміялася вже й Кароліна. Вона іржала, як лоша, й була така кумедна, коли сміялася, що ми вже сміялися з її сміху. Замість уст – роззявлений писок, ніс ізморщився, замість очей – дві шпаринки, сама вона зіщулилася під стіною, а потім сіла на підлогу. Ладіслав лежав горілиць і пацав ногами, Геленка стояла навколюшках і затулила обличчя руками, немовби плачучи, маляр повзав рачки, а що робив я, вже й не пам'ятаю. Думаю, що бігав з кімнати надвір і назад.

Коли сміх пройшов, ми почулися страшенно стомленими. Кароліна запропонувала вийти в садок на свіже повітря, – там, мовляв, ми трохи відійдемо.

Надворі то світило сонце, то насували хмари. Знову потепліло. Олива пахла срібно, а троянда – жовто. Маляр кинув нам на вогкий травник два надимальних матраци, на рожевому ліг я з Ладіславом, а на синьому сіли Кароліна з Геленкою; ми дещо їли, дещо пили, дещо розповідали, а потім маляр запитав нас, може, ми хочемо послухати магнітофон.

– Ні, ні, – відповів Ладіслав, – радше пограймося.

Геленка повернулася до Кароліни:

– Скажіть, ви іще не забули, як гуляли з братом у доброї родини?

Дівчина запропонувала, щоб ми всі тикали собі навзаєм і кликали одне одного на ймення. З цієї самої хвилини ми почали кликати одне одного «Йозіфку, Геленко, Кароліно й Ге».

Ладіслав бив себе в груди й гордо казав:

– Я з мооганином на ти. Я з мооганином на ти.

Геленка повторила запитання:

– Іще не забула, Кароліно?

– Я вже точно й не знаю, чи пам'ятаю це сама, а чи мені оповів Йозіфек. Мені закарбувалося в пам'яті, що ми з ним завше щось собі уявляли. Були ми також левом і приборкувачкою, замість воза в нас був будинок із садком, і ми ходили по небу. Діти завше уявляють собі щось незвичайне, коли те, що існує, нічого не варте.

– Ваша правда, – потвердив Ладіслав і, захоплено усміхаючись, тихенько проказав – Якби ви знали, що я собі зараз уявляю.

З цієї хвилини для нас усе перестало існувати, крім того, щоб довідатись, що ж уявляє собі Ладіслав. А він крутив головою – мовляв, такі таємниці нікому не відкривають.

Кароліна погодилася з ним і попросила нас, щоб ми його ні до чого не силували.

– Е ні, – мовила Геленка, – ми пообіцяли собі, що будемо відверті. Як відверті, то відверті, які тут можуть бути таємниці. Я ж теж уже вибовкала, що здумую собі.

– А ви не будете з мене сміятись? – запитав Ладіслав. – Глядіть же.

Він метнувся до будинку й привів за хвилю маляра. Поклавши виявити свою таїну, він хотів мати якнайбільше слухачів. Показав маляреві на своє місце на матраці й почав. Оповідаючи, він бігав поміж нас, ходив, зупинявся, присідав навпочіпки, схоплювався, брався за голову й хитався.

9
НАЙСЛАВЕТНІША ЛЮДИНА СТОЛІТТЯ. ЇЇ ШЛЯХИ, ВИНАХОДИ Й БИТВИ.
Я ВИКЛИКАЮ ЇЇ НА ДВОБІЙ І РОЗДРАТОВУЮ

– Я – найрозумніша людина в світі й маю неймовірну силу. Найбільшу силу в світі. І все знаю.

Приїжджаю до першого-ліпшого міста, скажімо, до Каїра в Єгипті, і там мені дають математичну задачу, надзвичай складну, вже п'ять тисячоліть ніхто не годен вгризти її. Я хвилю дивлюся на неї, потім кажу: «Олівець, папір. Ось вам розв'язання».

У кожній країні я живу в президента або в короля. Куди б я не пішов, скрізь повно люду, практично немає нікого, хто не хотів би принаймні здалеку побачити мене: люди вилазять на дерева, на дахи, на ліхтарі, щоб уздріти мене. Небачена слава. Я – жаданий гість найславетніших художників, королі запрошують до себе на обід, бо я для них – єдина розвага.

Я безнастанно мандрую, а як трапиться, що наш літак налучиться на грозу і пілот не знає, що робити, я кажу, аби він на хвилю сповірив мені кермо – воно потребує міцної, впевненої руки, це таки так.

Приїжджаю до міста, там іде шаховий турнір на звання чемпіона світу. Перемагає Петросян. Я заходжу туди, чому б ні. «Зіграємо, товаришу Петросян?» – «Будь ласка». Роблю хід. І вже бачу, що знов будуть овації. Третій хід, четвертий, п'ятий. «Якщо не помиляюсь, товаришу Петросян, вам мат». Москва шаленіє. Ха-ха.

Абіссінський король потребує розумної поради. Річ цілком нормальна. Щохвилі хтось мене просить: «Допоможи, Ладіславе».

Вночі йду купатися, як там називається та їхня річка? Зараз ізгадаю. Іду купатися. «На. бога, не йдіть туди, в річці лютує крокодил-людожер». – «Що тут дивного, ясний королю? Я, звісно, волів би мати діло з гумовим крокодилом, але з цим, може, виграємо теж».

За нами плавом пливуть двірські, король у плавках, слуги. Темно, світить місяць, річка, на воді від берега до берега крокодил, хвостом до нас. Чекає, що я робитиму. Як ви гадаєте, що я робитиму?

– Прив'яжеш крокодила за хвіст до берега й підеш купатися трохи вище або нижче, – сказав маляр.

– Ні, я вчиню інакше, Йозіфку, – сказав Ладіслав. – Я виходжу на хвіст і хвилю йду по ньому, як по мосту. Двір трохи не божеволіє, король кричить і лякає крокодила. Крокодил починає шамотатися, сюди-туди, я щосили намагаюсь утримати рівновагу. Крокодил занурюється під воду, я, звісно, теж, ми довго там вовтузимося. Що, по-вашому, я з ним учинив?

Ми не маємо ніякісінького уявлення, що в такій ситуації може вчинити людина, навіть коли вона й найрозумніша в світі, Ладіслав пояснює нам:

– Я затикаю йому під водою ніздрі і таким робом топлю його. Це мій нормальний спосіб обходження з крокодилами. Треба мати сатанинську силу й весь час пильнувати, щоб крокодил не скинув вас.

Ми йому несказанно вдячні за цю пораду.

– А як, по-вашому, я даю собі ради з тигром? Найпоширеніший спосіб ловів – верхи на слоні, тим часом як я волію полювати пішки, в очереті.

Ви, либонь, читали, що то за радість – полювати на тигра в очереті. Тигрячою стежкою йдуть тільки у колосок. Останніми ступають носії. Коли трохи перегодя ловці роблять між собою переліку, то, як правило, завше бракує двох останніх носіїв. Тигр нишком підкрався до них іззаду й нечутно, одним ударом лапи або тільки клац зубами…

Кароліна просить, щоб він далі не оповідав про ці жахи, а ліпше провадив про свою хоробрість.

– Так ось, – мовить Ладіслав, – коли я йду на тигрів, то не ставлю з самого заду носіїв, а стаю туди сам. Отже, я роблю навпаки, ніж ваша мама в цирку. Йду останній і тримаю перед собою люстерко. Все, що діється позаду, мені добре видно. Зненацька з очерету вигулькує тигр. Як ви гадаєте, що я зроблю? Перше, що я зроблю, це нахилю люстерко й пущу тигрові у вічі зайчика. Поки він отямиться, я раз-два повернуся кругом, націлюся, бабах! А он іще один. Бабах!

Хвилю ми всі регочемо й робимо «бабах! бабах!», перебивши в такий спосіб багацько тигрів.

– Це люстерко на лови тигрів тобі не завадило б запатентувати.

– Таких патентів, Йозіфку, в мене вже є хтозна-скільки. Я винайшов літак, що не падає, корабель, що не тоне, центральне опалення для вулиць. Що іще? Іще невразливість. Я не кажу вже про дрібніші винаходи: машина, що шиє вітер, музикальний вертоліт, відчіпний балкончик з літальним апаратом.

Винагороди, премії й гонорари я більше не беру. Бо куди б я їх дівав, правда ж? Гроші мені взагалі ні до чого.

– А це чому? – дивується Геленка.

– Певно, тому, що я скрізь маю все задарма.

– Та невже?

– Геленко, – кажу я, – якщо ти, приміром, будеш продавати в аптекарській крамниці й до тебе зайде найславетніша людина нашого століття по зубну пасту, хіба ти не посоромишся правити гроші? Він запитається, скільки коштує паста. Ти скажеш: «Славний Ладіславе, прошу вас, не говоріть про гроші. Візьміть іще мочалку, порошок для ванни, пахуче мило і, може, вам треба пустушок, візьміть собі товарів на десять тисяч, візьміть собі задарма всю крамницю, тільки дозвольте ще хоч хвилину подивитись на вас».

Геленка сумнівалася, щоб заради Ладіслава пішла на такі жертви. Їй узагалі не вкладалося в голові, що Ладіслав може зажити такої слави.

– Услався, й ти теж пожинатимеш лаври, – порадив їй Ладіслав. – Я оце недавно здорово прославився. Радіо перервало передачу останніх вістей і оголосило, що десять супротивців викликають мене на двобій. І що ж зробив я? Притьмом подався до Будинку радіо й кажу: «Я готовий коли завгодно зустрітися на Страговському стадіоні, панове. Чим хочете битися? Мені однаковісінько. Я чемпіон світу зі стрільби, фехтування й метання гранати. Мені байдуже. Вибирайте собі зброю».

Вони забажали роздати гранати. Стадіон повний-повнісінький, як під час спартакіади. Переді мною десять супротивців, відстань сто метрів. Вони лягли за сталевим щитом, я не ховався нікуди.

Коли вони почали кидати в мене гранати, я читав напам'ять вірші, люди плакали, кричали, щоб вони перестали бавитися з вибухівкою. Та мої супротивці викидали всі. десять гранат, і радість їхня тут же згасла. Вони спромоглися кинути всього на п'ятдесят метрів.

Тепер настала моя черга. Я крикнув, аби вони подумали. Аби спершу замість себе виставили десять опудал. Для проби. Вони так і зробили. А в мене це був щасливий день, панове: я кинув на сто один метр, та ще й з гаком. З опудал угорі літала куделя. Люди: «Слава! Слава! Слава!» Я зачекав, поки змовкли вигуки. А тоді: «Панове, може, бажаєте стати на місце опудал?» Один із супротивців відказує мені: «Ми бачимо, Ладіславе, що ви дуже дотепний. Ходімо змагатися з дотепності». Гаразд.

Оце був номер, панове. Дотеп на дотеп. Хто нас не чув, мені його щиро жаль. Нарешті мусили визнати, – я маю на увазі своїх супротивців, – що вони хотіли забагато, сподіваючись покласти мене на лопатки з дотепності. Боже, що коїлося потім з людьми. Я мусив прочитати іще один свій вірш. Я також залюбки диригую оркестром. Панове, аби ви бачили, як я диригую оркестром!

Геленка радо почула б бодай один дотеп, що ними Ладіслав переміг десятьох супротивників.

Ладіслав тут же відказав, що їй треба було прийти тоді на стадіон, коли вона така цікава, і що йому її теж щиро жаль, що вона там не була.

Від усього нашого товариства я заявив, що там випадком не був жоден із нас і що це цікавить нас так само, як і Геленку.

Я знайшов у городі два ціпки. Довшого дав Ладіславові й викликав його на двобій. Вирішив, що будемо берегти свої обличчя й що битимемося головно для того, щоб мати змогу провадити цікаві розмови. За давніх часів це була звичка шляхетних суперників – обмінюватися не тільки ударами, але й дотепами. Спробуймо й собі за їхнім взірцем.

– Я нітрохи не сумніваюсь, – мовив я, – що чемпіон світу з бою на шпагах переважить мене спритністю й відвагою. Сам я не маю надії на звитягу. Але один із ваших найславетніших попередників, мосьє Сірано де Бержерак, буцімто сказав: «Що менше надії, то більше краси в битві». Я беру його собі за взір. І за прикладом того мосьє хочу битися й хвастати аж до кінця.

Замір мій усім сподобався, найпаче Ладіславові. Кароліна звернула нашу увагу, що для двобою нам треба по два секунданти. Ладіслав вирішив узяти собі її й Йозіфка. Мені залишилася Геленка.

Я ласкаво попросив її бути моїм секундантом і низько вклонився їй. Вона запиталася, чи це нічого, що вона тільки одна. Я підбадьорливо відказав, що мені це не вадить, тим паче, що Ладіслав уже пішов на мене зі своїм ціпком.

Ми, мов навіжені, стрибали один довкола одного й ширяли ціпками в повітря.

– Мені сказали, – засміявся я, – що мене хтось викликав на герць. Але те, що ви тут виробляєте, нагадує мені скоріше балет. Ви завше так стрибаєте?

– Ні, добродію, тільки коли радію.

– А чого ви радієте, вельмишановний?

– Що ви так злецько прикриваєтесь.

– Я зовсім не прикриваюсь. Чого, перед чим, на бога?

– Кажіть, добродію, відважніше.

– Мені додає відваги ваша несміливість. Дозволяєте ударити? Не будете дуже кричати, коли я лусну вас?

– Тільки щоб не було лоскотно, добродію.

– Годі! – вигукнув я і пошпурив ціпком. – Бачу, Ладіславе, що тобі не бракує ані спритності, ані хоробрості. Нічого тобі не бракує, окрім віддиху. Годі, походи трохи, Ладіславе, перш ніж сісти.

Чемпіон світу ледве відсапував, але ширнув ціпком і вигукнув:

– Я звертаю увагу секундантів, аби вони запам'ятали, хто перший кинув зброю. Я ще не ввійшов у раж, тільки готуюсь до нападу, і на язиці мені крутиться неймовірний дотеп.

Ми спробували погамувати Ладіслава. Він дихав, як дірявий орган, і дедалі розпалювався.

– Може, там, на Моого, ви й звикли переривати в найцікавіший момент, але в нас, на Землі, б'ються, допоки один із супротивців не спустить дух. Може, вам зробилося моторошно? Зробилося, еге ж? У такому разі в нас кажуть: «Здаюся, я здаюся», а не: «Ви засапались».

До мене підійшла Кароліна й зажадала, аби я вибачивсь перед Ладіславом.