Текст книги "Ге, людина з Моого"

Автор книги: Ота Шафранек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

24
ЧИ ПІШОВ БИ ЛАДІСЛАВ ЗА ГЕЛЕНКОЮ У ВОГОНЬ?
ДВОЄ МООГАН НА РОСІЙСЬКОМУ КОЛЕСІ.
ЇХНЯ НЕСПОДІВАНА СМЕРТЬ

– Одного похмурого осіннього дня Геленка не повернеться додому, Ладіславе, вона щезне в імлі. А через багато літ до тебе прилетить мооганка й скаже…

Та мені не дали докінчити… Вони вибухнули водночас, Кароліна й Ладіслав, але жодне з них не помітило з серця, що обурюються разом, отож мої вуха мусили приймати дві бурі водночас. Для зручності читачів подаю кожну з них окремо.

Кароліна:

– Невже моогани й справді здатні на таке? Це ж викрад, звичайнісінький злочин.

Ладіслав:

– Боюся, що далеко з нею ви б не зайшли, вельмишановні моогани. Ви забуваєте, що й на невидимих є пастки.

Кароліна:

– Напасти серед вулиці на дівчину, живосилом забрати її до іншого дому – це схоже на середньовічних турків і маврів, а не на твоїх мооган.

І нарешті Ладіслав:

– Тільки спробуйте, шановні моогани. Затямте собі, що коли тут забракне когось із людей, ви не матимете ніде спокою, поки не віддасте його. Ви більш не підніметесь із нашої Землі. Та якби навіть і врятувалися, якби навіть і врятувалися, кажу я вам, все одно затямте собі. Я скрізь не даватиму вам просвітку.

Ми їхали темною рівниною. В кінці її блищали вогні атракціонів, з репродукторів линули пісні, брязкав дріб.

Йозіфек дуже одстав від нас, і я зупинився, щоб зачекати його. Та мої супутники не знали, чому я не їду далі, й змовкли. Я відчув, як вони напружилися, а в дзеркальці помітив, що Геленка мимохідь бере Ладіслава за руку. Може, щоб уборонити його, а ще скоріше, щоб Ладіслав уборонив її.

Я обернувся до них.

– Ти нагадав мені, Ладіславе, одну історію. По всьому світу шукав брат сестричку, яка десь пропала, йому порадили летіти від планети до планети, скрізь питати про неї. На першій планеті йому довелось вийти на шпиль високої крижаної гори; сестри там не було. На другій іти у вогонь, та й там він не знайшов її. На третій планеті сестричка сиділа в колі між дев'ятьма величезними лютими псами. Найбільший і найбридкіший сидів біля її ніг. «Братику, не йди по мене!» – вигукнула вона.

Пси наїжилися. Найбільший і найбридкіший пес загавкав, щоб вони пропустили непроханого гостя, мовляв, він сам дасть собі з ним раду. «Вернись, братику, вернися». Сестричка плакала, благала, але брат крок за кроком наближався до неї. Чого б він мав вертатися? Обминав псів, наче це були грядки з квітами.

Так він дістався всередину кола, й далі ніхто не стояв йому на дорозі, хіба та потвора з потвор. Пес був весь шолудивий, рябий і цибатий, як олень. «Стій, – загарчав він, – ти хочеш, щоб тебе роздерли за неї?» Брат на мить злякався, але тут же отямивсь: «Я був уже й на крижаній горі, але не замерз». – «Ти згоден, щоб тебе роздерли за неї?» – «Я був уже у вогні, але не згорів». – «Ти згоден, щоб тебе роздерли за неї?» – загарчав пес утретє й клацнув зубами. «Згоден». – «Тоді ти встережеш її ліпше, ніж я. Забирай її». І наказав усім псам, щоби вони пропустили сестричку та її хороброго брата.

Чи сподобалася тобі, Ладіславе, моя притча?

– Ні, не сподобалася. Той братик був макуха. Мухи, з'їжте мене. Ти згоден, щоб тебе роздерли за неї? Згоден. Чим я їй зараджу, коли мене роздеруть на шматки? Я б спершу кинув псам щось таке, що нагадує м'ясо, а це було б гумове тісто. А тоді, коли їм зціпило б зуби, я спокійнісінько пішов би по сестру й ще посміявся б, як ці страховиська мелють губами.

На шосе за нами вже стояв Йозіфек. Він приглушив мотор і запитав:

– Чого ми стоїмо?

Я відповів, що зараз поїдемо далі. В сутіні поруч себе я бачив, як усміхається Кароліна.

– Ти метикуватіший, – сказала вона Ладіславові, – але у всьому іншому цей герой, про якого розповів Ге, – твоя точна подоба. Ти теж пішов би у вогонь.

– Навіть не подумав би!

– За Геленкою?

– Облиште, – поквапилася Геленка відповісти за Ладіслава. – Яка рація питати про такі речі? Ви знаєте, що Ладіслав – виняткова людина і що за ним треба наглядати.

– Дурниці, – мовив Ладіслав. – Ге навмисне оповідає байку, щоби не слухати того, що йому не до вподоби.

– Зовсім ні, – засміявся я. – З самого полудня, Ладіславе, я не хотів слухати нічого іншого, крім того, що ти казав про себе. Я кажу тобі, як той бридкий пес: бери свою сестру. І вам не треба вже боятися туманних осінніх днів, взагалі не треба вже нічого боятися. Ви обоє нікуди не щезнете.

– Це вже наша справа, – гордо відказав мені Ладіслав і задивився на вогні атракціону. Потім сказав, що він хотів би покататися на розкрученій каруселі.

Ми теж не заперечували. Кароліна запитала Йозіфка. Той сказав, що він проти зайвих зупинок на пустирях, але проти розкрученої каруселі не має анічогісінько.

Ми проїхали ще кількасот метрів і спинилися. Довкола нас кружляли вогні, навперебій грала музика, буяли веселощі, як вогонь у каміні.

Ми з Йозіфком розстріляли у тирі ляльок на Каролінин і Геленчин загад. Ладіслав тільки спостерігав за нами, казав, що не має для стрільби настрою. Потім ми з ним так розкрутили карусель, що нам аж голова пішла обертом. З Кароліною ми гойдалися на гойдалці, пустували так, що трохи не повилітали з сидінь. З Геленкою ми їли цукрову вату. А потім усі вирішили покататися на російському колесі.

Це був найосвітленіший і найвищий атракціон у цілому містечку. Ми зачекали, поки до нас дійде черга. Біля щита управління стояв дідусь, який важелем пускав колесо і зупиняв його. Я запитався, чи йому не кортить часом покататися, мовляв, я б замість нього покерував колесом. Не пам'ятаю, що він одказав. Одне слово, мою пропозицію старий одхилив.

Потому біля нас зупинилася порожня кабіна. Ми посідали, Йозіфек побіч Кароліни, я побіч Геленки, а Ладіслав умостився на дні.

– Вас там не забагато? – гукнув нам старий.

Ми попросили, щоб він дозволив нам залишитися разом, якщо можна. Старий махнув рукою й смикнув за важіль. Ми почали підійматися.

Це було дуже високе колесо. Коли ми з вершечка глянули вниз, глибоко під нами мерехтіло блискуче море вогнів.

В Геленчиній пам'яті зринула картина, яку вона бачила з тхоленга.

– Теж як перевернене небо, усипане зорями.

– Чи бачите ви, моогани, зі свого тхоленга щось гарніше? – запитав Ладіслав.

– Теутендомон, – відмовив я, – гарне, казкове місто. Але я не хотів би сперечатися, що воно чарівніше за Прагу.

– Ге, ти дуже добра людина, – сказала Геленка на наш загальний подив. – Я не жартую, і ви всі мусите погодитися зі мною. Чи спало б комусь із вас на думку, що цей дідусь біля російського колеса теж хоче покататися?

– Для мооганина. це цілком природна річ, – відповів я. – Точнісінько так він запропонує гардеробниці в театрі свій квиток. Якщо вона виявить бажання подивитися виставу, він стане на її місце за бар'єр,

– Цього ти в «Алгамбрі» не зробив.

– Бо я вже досить-таки олюднився. Моогани у себе вдома уважніші.

– Особливо коли вони складають план захоплення земної кулі, – сказала раптом Кароліна, несподівано урвавши нашу приємну розмову.

– Як це пов'язати одне з одним? – заклопотано вигукнула Геленка.

Наша кабіна раптом загойдалася, бо слово взяв Ладіслав.

– Воно зовсім не в'яжеться, – мовив він. – Скажи мені, Ге, чи можемо ми в Моого вбачати своє майбутнє?

– Стривайте! – перепинила нас Геленка. – Я скажу вам про наше майбутнє. – І піднесла голос, наче декламуючи вірша: – Те, що було жорстоке, на Землі щезає і щезне, діти завше будуть розумніші за своїх батьків, отож світ ставатиме щораз розумніший і безпечніший… Це я, Ге, чула від тебе. Ти задоволений?

– Ні, не задоволений! – вигукнув Ладіслав. – Одна перспектива: щезне все жорстоке і так далі. Друга перспектива: готується напад на людство. Обидві ці перспективи ми знаємо, Ге, від тебе. То яка ж із них наша?

– То яка ж із них наша? – запитала Геленка.

– То яка ж із них наша? – запитала Кароліна й додала – Як твоя сестра Леєнія, кажу тобі: ти все заплутав, братику..

Знову заговорив Ладіслав, похмуро й безжально:

– Моого або не існує взагалі, або існує, і ти, Ге, не мооганин, або існує розбійницько-загарбницьке Моого, і ти його вивідач, якому доручено збирати дані про Землю. В такому разі я хотів би сказати вам, дами й панове, що я не помилився, полонивши Ге. Я нітрохи не здивуюся, якщо ви зрештою подякуєте мені, що я маю в своїх руках не тільки мооганина, але і його променійовий… промінявий, о боже, що я верзу, випромінний… одне слово, пістолет.

Оскільки в цю його відважну промову закралося стільки сміховинних помилок, ніхто з нас не втримався зо сміху. Ми вже гадали, що нас ізнов нападуть смішки, як пополудні в ательє, коли раптом щось вереснуло: «Ге, до бою!»

Всі здригнулися, і я теж. Ми давно забули про невидимого, та й взагалі нам навіть на думку не спадало, щоб він катався з нами зайцем. Я відчув, як по моїй сусідці пробіг мороз, і обняв її за плечі.

– До бою! – заверещало знов.

– Схаменися, до якого бою? – відповів я роздратовано.

– Сьогодні в кабіні, завтра на всій земній кулі! Люди з кабіни, люди з земної кулі!

Ладіслав устав, зняв окуляри і вдавано рішуче мовив:

– То починай. – І почав сам. Сплеснув руками перед собою, потім над головою, наче ловив мух. – Де він? Де ти?

– Агов, що це ви там виробляєте? – гукнув нам ізнизу дідусь.

Тоді Ладя знову сів і тихо запитав: – Цей крикун що, зовсім, не має плоті?

– Передусім він не має твоєї зваги, – відмовила Кароліна і звернулася до мене: – Ге, брате з Моого, з нашого майбуття: чому ти сидиш, наче води в рот набрав?

Це питання Геленка задала мені тільки обуреними очима, потім звільнила плече від моєї руки:

– Як ви взагалі терпите у себе таких зухвалих безсоромників?

– Людина майбутнього не потерпить їх ані хвилини! – тупнув ногою Ладіслав.

– Людина майбутнього передусім очистить свій світ від цих божевільців, – мовила Кароліна. – Це буде найголовніше для людини майбутнього або справжнього мооганина, головніше навіть за те, що гасне сонце.

– Справжній мооганин – це я!. – пропищав голосок.

Кароліні вже набридло це пищання й скрекіт. Вона попросила Йозіфка, щоб він повернувся до нас плечима. Бідоласі довелося вклякнути на лавку, як малому хлопчикові. Тоді Кароліна звернулася з запитанням до повітря:

– То хто ж тут справжній мооганин?

– Я, я, я, – пищав зриваючись голосок і, на превеликий подив, линув із кабіни, наче невидимий клячав з Йозіфком спиною до нас.

– Невидимий добродію! – вигукнув Ладіслав. – Скажіть тепер це у кабіну, а то я ще подумаю, що бачу вас і що ваше ймення – Йозіфек!

– Я стрибаю! – пропищав жаб'ячий голосок.

Кабіна загойдалася.

25
ПЛАНЕТА ЩЕЗАЄ.
ЗНОВУ ПІД ГЕЛЕНЧИНИМ ДЕРЕВОМ.
ЛАДІСЛАВ ЗВІЛЬНЯЄ МЕНЕ З ПОЛОНУ Й ДІСТАЄ НАГОРОДУ.
ПРОЩАЙ, МООГО!

– Чи можна вже мені сісти? – спитав Йозіфек у сестри.

– Чого ж, сідай, твоя роль скінчилася.

– Я все одно бачив, – мовив Ладіслав, – що кабіною гойднув Ге. Але все інше ви зіграли цілком пристойно. Гра скінчилася, – зітхнув він.

І саме в цю мить спинилося з нами колесо. Ті, що сиділи в найнижчій кабіні, повиходили, на їхнє місце сіли інші. Ми вирішили, що на прощання дозволимо собі зробити іще одне коло.

– Йозіфек програв мені моє Моого, – мовив я з жалем. – Йозіфек і його навіжена сторона.

– Я вхопився тільки за твою ідею з променевим пістолетом, – вибачливо сказав Йозіфек. – Що не кажіть, а це була напружена гра.

– Мені зараз здається, – мовила Геленка, примружила очі, і її темні вії затремтіли, – мені здається, що мені довго-довго щось снилося, то дуже гарне, то дуже страшне. А це справді була тільки гра? Ге, ти все вигадав?

Нам було трохи дивно, але Геленка мала слушність, ми наче прокинулися з тривалого сну. Планета Моого розтанула у вечірньому повітрі, зник Ге, зникла небезпека, пригоди, геройство, вмовк невидимий крикун, і тепер тут сиділо звичайнісіньких троє дорослих людей з двома дітьми, випадкові друзі. Наша кабіна пірнала то в світло, то в гомін, а потім знову падала в пітьму.

– Що не кажи, а це справді було гарно, як ми сіли в Теутендомоні, – зітхнув Ладіслав.

– І те, як ми опинилися на вулицях Забавок, – усміхнулася Геленка.

– І те, як ми танцювали як його… керндон.

– І як ви ладні були піти одне за одного на смерть, – ледь чутно нагадала Кароліна; діти її, мабуть, не почули. Принаймні не дали жодного знаку.

– Шкода, Ге, – сказала Геленка, і вигляд її в цю хвилину був дуже засмучений.

– Якби хоч знаття, – буркнув Ладіслав, – що колись ми долетимо до такої планети.

– Долетимо, – мовив я, – але, певно, на борту нашої Землі. Цим я хочу сказати, що ми вдома дочекаємося такої будучини, звісно, під добрим сонцем і без крикунів.

– Ге, потверди це великою мооганською присягою, – звернулася до мене Кароліна.

Ми саме підіймалися вгору. Хвилі тепло-вологого повітря гойдали нас, а глибоко під нами віддзеркалювалося небо срібних туманностей і ясних зірок.

І я вкляк на дно нашого кумедного зорельота й здійняв над головою руки.

Я заприсягся лиш у тому, в що вірю. Що люди стануть набагато кращі й що ми самі вже повинні жити без страху, в постійній радості. І що я згоден на таке життя.

Закінчив я відомою вже фразою:

– І в цьому я даю велику клятву. Хто повірив, нехай поцілує мене в обидва ока і скаже: «Устань, друже».

Я заплющив очі й відчув три цілунки. Пролунало три знайомих голоси: «Устань, друже». Останній цілунок був легкий, як роса. І Кароліна прошепотіла: «Устань, друже».

Я підхопився на радощах і трохи не полетів у всесвіт.

Дідок більш не дозволив нам кататися. Сказав, що ми пустуємо на колесі дужче, ніж малі шибеники.

Та нам усе одно час було вже додому.

Діти зажадали, щоб я одвіз їх туди, звідки взяв. Мовляв, їхньою вулицею не їздять машини, бо там самі вибої, а звідти їм додому буквально кілька кроків.

Наша подорож скінчилася біля старого каштана.

Йозіфек вимкнув мотор майже одночасно з нами. Ми зайшли під дерево, як і пополудні. Під Геленчине дерево. Вже зовсім споночіло. Кароліна сказала, що її шоколадний годинник показує пів на десяту.

– Зараз почнуть співати мої соловейки, – мовила Геленка.

Ладіслав повідомив нас, що зчинить уночі в прозорій кулі невелику бурю, а може, й землетрус, Йозіфек заявив, що надягає навушники, щоб перекласти нам мову тварин, якщо часом котрась із них тут заговорить.

Потім Ладіслав урочисто звільнив мене з полону й віддав зброю. Я засвітив її й подарував йому замість нагороди за хоробрість. Ладіслав попросив, щоб я почепив цю нагороду йому на груди. Я почепив її на шкіряний ґудзик його куртки.

Всі заплескали в долоні. – Тільки я не знаю, – сказала Геленка, – і навіщо ліхтарик, який освітлює комусь підборіддя.

Ми всі дійшли висновку, що поночі зручніше тримати нагороду в руці.

– А може, я краще триматиму її сама? – запитала Геленка.

Спалахнула коротка суперечка, хто понесе ліхтарик. Ладіслав ширяв світлом по темному околу. Сполохав у полі кота. Кіт нявкнув і щез у пітьмі.

– Знаєте, що пронявчав цей кіт? На добраніч, – переклав Йозіфек із котячої мови.

– На добраніч, на добраніч.

Ми вже прощалися.

– Прощай, мооганине.

– Прощай, Славний Ладіславе.

– Прощай, Моого, – мовила Геленка. – Чи долетимо ми колись до тебе?

Ми дивилися дітям услід. Засвічений ліхтарик гойдався з боку на бік. Його безперечно тримав… угадайте, хто?