Текст книги "Ге, людина з Моого"

Автор книги: Ота Шафранек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

18
ШШШ.
ЗМОВА.
МЕНЕ БЕРУТЬ У ПОЛОН

Мені вже не стало терпцю. Я метнувся до дверей, розчинив їх і показав на них рукою: – Мелектете бембе!

– Все без людей, – почув й на відповідь.

– Руагеузен лапа апа.

Йозіфек підійшов до мене з виделкою, очевидно, щоб захистити, якщо невидимий нападе на мене.

– Белдехве, белдехве! – кричав я.

– Ціла планета для нас, – провадив жаб'ячий голос якомога спокійніше. Він явно глузував з мене.

Кароліна вибігла аж на поріг.

– Як це ви хочете зробити? – запитала вона в порожнечу.

– Шшш, – озвалося на відповідь і знов, – шшш, – а потім голос почав слабшати в міру того, як невидимий віддалявся, аж поки зовсім умовк.

– Забрався геть? – несміливо запитав Йозіфек.

Мені раптом спало на думку, що, виганяючи мооганина, він не був упевнений у своїй відвазі. В голосі його й погляді було щось таке, – а втім, я цього не казатиму, – одне слово, не вельми велике бажання заколоти невидимого. Не знаючи, що робити тепер з виделкою, він почав крутити її між пальцями так швидко, що утворилося срібне коло.

Я оббігав цілий сад, гукаючи у всі кутки, аби допевнитись, що лепетливий мооганин зник.

Повернувшись до будинку, я побачив, що Йозіфек усе ще стоїть на порозі й над рукою йому свистить срібний диск. Якби я був не бачив усього з початку, то тепер нізащо не вгадав би, як це в нього виходить.

Кароліна присіла між обома дітьми навпочіпки й по-материнському обняла їх. Тільки-но я переступив поріг, як вона здивовано запитала мене:

– Що воно таке, це «шшш»?

– За будинком виграє веселка, – сказав я. – І така гарна.

– Що за «шшш», чому «шшш»?

Всі не спускали з мене очей. Я мовчав.

Ладіслав щось зосереджено обмірковував. Він надув щоки, а коли випустив повітря, знову почувся цей бридкий звук. Геленка сказала, щоб він перестав. Ладіслав, звісно, не міг зразу перестати, ще трішки подувся, а тоді криво всміхнувся.

– Коли хлопці кажуть «та-та-та», це означає, що вони стріляють з автомата. А цей, коли каже «шшш», має на увазі промені. Правда, Ге, що він має на увазі промені? – запитав Ладіслав.

– Так, – потвердив я.

Мені стало шкода, що нашій щирій дружбі прийшов кінець. Та з жалю мені не хотілося нічого пояснювати, хоч і була в цьому потреба.

Я повернувся до них спиною й за хвилю почув позаду шепіт і якесь шемрання. Рвучко обернувшись, я побачив, що Ладіслав з Геленкою про щось шушукають, Йозіфек одним вухом слухає їх, а другим пильнує за мною. Кароліни в кімнаті не було.

Діти вдавали, ніби ні про що не шепотілися, а Йозіфек – ніби він і гадки не мав пильнувати за мною.

Проти мене було замислено змову, я це добре бачив і з сумом чекав, коли вони почнуть діяти.

Геленка люб'язно всміхалася.

– Ге, – звернулася вона до мене, – може, ти покажеш нам ту веселку за будинком?

Діти ніяк не могли знайти веселку. Тоді я показав на неї рукою, і ту ж мить Ладіслав сягнув мені в кишеню. Ліхтарик, як на те, перекосився, і Ладіслав довго вовтузився з ним. Я не хотів користатися з його невдачі й дав йому змогу витягти зброю.

За хвилю він уже цілився з неї в мене й наказував іти до будинку. Ми пішли. Ладіслав зажадав, аби я звів руки вгору. Я відмовився.

В кімнаті я сказав Йозіфкові, що було б краще, якби зброю тримав дорослий. Але Ладіслав сприйняв це як одразу й заявив, що він не такий дурний, аби стріляти, хіба вже йому дуже закортить.

– Гаразд. У такому разі хай її не тримає ніхто. Поклади пістолет перед собою на стіл, як шериф, – сказала Геленка.

Ладіславові дуже сподобалося бути шерифом, він сів і розпочав допит.

– Ти наш полонений, Ге, – сказав він, – ти мусиш давати відповіді на наші питання й робити те, що ми тобі звелимо.

– Я відповідатиму своєю волею, – сказав я. – І робитиму те, що вважатиму за потрібне.

– Так не піде.

– Піде.

– Шшш, – прошипів Ладіслав і взяв зі столу ліхтарик.

Я тримався досить гордо, щоб нікому не піддатися! Я не потребував ні заступництва, ні захисту. І все ж таки відчув полегкість, коли зайшла Кароліна, коли вона звеліла Ладіславові, аби він мерщій віддав мені ліхтарик.

На ній тепер була блакитна літня сукня: Певно, вона переодяглася під барву неба. Її ясно-золотиста шкіра, темно-золотаві очі й ця блакитна сукня – такої приємної гри кольорів я не бачив уже давно.

Але поки я розводився тут про кольори, Ладіслав відмовляється слухатись Кароліни. До цього її дратує ще й Йозіфек, приєднавшись до Ладіслава.

– Що ж воно виходить? – мовив Йозіфек. – Полонений матиме зброю, а ми будемо допитувати його беззбройні? Це буде найдивніший допит в історії полонених взагалі. Крім того, мені здається, що моогани чимось намащуються або роблять собі якесь впорскування, щоб їм не шкодило це проміння. Так воно чи ні, Ге?

– Приблизно, Йозіфку. Ми захищені від променів.

– Будь ласка, – розсердився Ладіслав. – Усі переваги будуть на його боці. Це нечесно, так не годиться!

– Хто з вас має право говорити про чесність? – урвала його Кароліна. – Ти, Ладіславе, чи ти, Геленко, чи ти, Йозіфку? Ви напали на Ге в ту хвилину, коли він виказував вам свою люб'язність, підступно захопили його зброю, і сором казати, що було й що могло бути далі. Чим завинив Ге, що ви раптом повелися з ним так нечесно? Тепер у тобі, Ладіславе, мабуть, спить Ладіслав Славний і не бачить твого нечемного вчинку. Геленко, ти вчинила несправедливо, дозволивши це. Йозіфку, досі ми ні разу не кривдили наших гостей. Нині ти вперше частуєш віроломством, гвалтом, а оскільки йдеться й про цих дітей, то й негожим прикладом.

Замість подяки, я поцілував Кароліні руку.

Хоч Йозіфкові й дісталося найбільше, він отямився перший.

– Признаюся, – мовив він, – що я вперше в житті хотів полонити гостя. Точніше, не заперечував проти того, щоб із Ге поводилися, як із ворогом. Але хіба ти не чула, чим погрожував нам його шановний колега? На бога, прошу тебе, не гнівайся на мене, і нехай не гнівається й Ге, якщо ми хибно витлумачили собі те, що вигукував невидимий мооганин і що він шипів. Із цієї хвилини ми всі троє вбачаємо в кожному мооганині ворога, чи він називається Ге, чи якось інакше. А ворог не стає приятелем від того, що переступить твій поріг. Із слів Ге я знаю, що вони хочуть з нами порадитися й нічим не скривдять нас. А інший мооганин сказав, що вони не будуть з нами радитися, а відразу – «шшш». Або нас дурить один, або другий. Я висловлююся трохи гостро, але небезпека з боку мооган здається мені ще гострішою.

– Буду вашим бранцем доти, поки ви вислухаєте мене й знову вшануєте своєю довірою! – вигукнув я.

19
КАРОЛІНИНА ШЛЯХЕТНІСТЬ.
Я ДАЮ ВЕЛИКУ ПРИСЯГУ.
ВСЕ ЩЕ В ПОЛОНІ, АЛЕ СТАНОВИЩЕ ТРОХИ ПЕРЕМІНИЛОСЯ

– Я вірю тобі, Ге. І ти не бранець мені, – запевнила мене Кароліна.

Я відказав на це, що я лиш простий зореплавець і не маю чим віддячити їй. Нехай вона це знає. Мої дороги пролягли крізь глибоку пітьму до далеких світів. Коли я знов лаштуватимусь у дорогу, то назву свій корабель «Каролінина шляхетність». І якщо він справді відповідатиме своїй назві, то затьмарить навіть найяскравішу зірку.

Слухаючи мене, Кароліна нахилилася вперед, ледь усміхаючись, і виглядала зараз точнісінько так, як на портреті, що перед ним оце стояла. Сказала, що цей комплімент пахне старосвітщиною.

На жаль, ми були не самі, щоб я міг і далі розводитися на цю тему. Йозіфек глянув на годинника й заклопотано спитав, чи не запізниться вона на виступ. Почувши, що вже за п'ять хвилин шоста, Кароліна квапливо вибігла з кімнати.

Мені стало неприємно, що якийсь виступ важливіший для Кароліни за мою долю. Але Йозіфек цілком неочікувано звернувся до мене з проханням, щоб я відвіз його сестру на Вацлавський майдан.

Я, звісно, не дав Йозіфкові навіть докінчити й вигукнув, що з великою охотою відвезу її куди завгодно.

– Що, що? – здивувався Ладіслав, не годен більш нічого видобути з себе.

Я метнувся готувати в дорогу свого автомобільчика. Поминаючи розчинене вікно, я почув схвильований Ладіславів голос:

– Ти ні з ким навіть не порадився і випускаєш його з полону. Коли так, я йду додому, а моогани можуть навіть зробити собі з Землі перепічку на вечерю. Мені однаковісінько.

Я пообіцяв у вікно, що ми залишимо його Землю круглою й що не з'їмо її, навіть якщо він і справді піде додому.

– Слухай-но, Ладіславе, – мовив Йозіфек, – Ге ж доброхіть здався нам. Це означає, що йому добре в полоні й що він не тікатиме.

Мій автомобільчик стояв чисто вимитий дощем і, віддзеркалюючи скісне проміння сонця, виглядав мов у казці. Я опустив непромокальний верх і заходився витирати переднє скло.

Зненацька до мене підійшла Геленка.

– Ге, ти скажеш мені правду?

– Скажу, Геленко.

І щосили почав глянсувати скло. Та його частина, що крізь неї дивитиметься Кароліна, мусить бути прозора, мов кришталь.

– Ге, скажи мені, чи існують насправді моогани? Ге, моїм полоненим ти не будеш, я цього не хочу, але скажи, заприсягнися, що ти мооганин.

– А хто ж іще?

– Ти не хочеш заприсягтися. Ти звичайнісінька людина, еге ж?

– Моогани присягають навколішках, Геленко. Погодься, що я зіпсував би собі штани, якби вкляк оце зараз у траву. Не можу ж я супроводжувати даму з мокрими зеленими колінами.

– Ти завше з усього викрутишся. Як же я можу після цього тобі вірити? Ге, скажи це тільки мені. Ви будете пускати на людей проміння?

В цю мить до нас підійшла решта. І тоді я вкляк у траву, переплів над головою пальці рук і почав заприсягатися:

– Геленко, складаю тобі велику присягу, щоб ти могла мені повірити. А під цією присягою я мушу казати тільки правду.

Моогани розділилися на два табори. Одні радять удатися до проміння, а тоді перебратися на порожню планету. Ми, другий табір, не хочемо, щоб загинула бодай одна людина, бодай одна комашка на Землі від мооганського проміння. Ми боротимемось за вашу безпеку. Але ми ще не знаємо, як і де розмістимо мешканців Моого. Це наша помилка, може, навіть фатальна. Ми неодмінно мусимо це вирішити. Бо переможе перший табір, той, що від його імені промовляв невидимий.

Оце вся правда про мооган. Хто повірив, нехай поцілує мене спершу в одне, а потім у друге око й скаже: «Устань, друже».

Я заплющив очі. Й ту ж мить відчув на повіках дотик теплих уст, озвалися слова: «Устань, друже». То була Геленка. Відтак до мене нахилилися шорсткі губи, й чоловічий голос мовив: «Устань друже, – Йозіфек. – З нашого боку було чистісіньке безглуздя посягати на твою свободу, – додав він. – Отож ми щось придумаємо для тебе, щоб твій табір виграв». Утретє на очі мені лягли два масних поцілунки. «Устань, друже. Ми щось придумаємо для тебе, але з полону я тебе не випущу. Я хочу мати бранця». Хто ж іще, як не Ладіслав. Каролінин поцілунок був легкий, як роса. Вона не мусила ще раз виказувати мені свою довіру, але я все ж таки чекав, і вона мені не відмовила. «Устань, друже. Ми поспішаємо».

Я підхопився на ноги й за мить сидів уже за кермом.

– Може, ти візьмеш і дітей? – попросила Кароліна.

Я рвучко відчинив задні дверцята, Геленка з Ладіславом сіли позаду.

– Йозіфек сказав, – провадила Кароліна, – що дітям сьогодні не треба додому, отож ми нашвидку склали план на вечір та ніч.

Я завів мотор і згідливо кивнув головою. Перед тим як рушити, я завше дивлюся в дзеркальце, чи мене хто обганяє. В саду це була зайва обережність, але за звичкою я подивився в дзеркальце й побачив Йозіфка, що викочував із дверей мотоцикл.

Ми рушили. Повітря було чудове, небо чисте, а від Кароліни пахло незнайомими парфумами.

– Що ж це за план? – поцікавився я.

– Я хотіла б, щоб ви побачили мою роботу. Дітей я вже запросила, а тепер запрошую й тебе, щоб ви прийшли повболівати за мене.

– Так, так. А що ж ти робитимеш, Кароліно?

– Це єдине, на що я ще трішки здатна, Ге.

Ми проїздили мокрими вулицями, осяяними західним сонцем. Щоразу, дивлячись у дзеркальце, я бачив позаду Йозіфка, який їхав на мотоциклі. Що ж це робитиме Кароліна? Без сумніву, вона не друкуватиме на машинці, таку роботу ніхто нікому не демонструє, хоч і знає її якнайкраще. До того ж за друкарок ніхто не вболіває.

Думки мої перепинив Ладіслав.

– Другий пункт нашої програми буде вечеря, – мовив він. – А третій – сон.

– Вечеря мене дуже цікавить. Я заведу вас до тихого ресторанчика у Старому Місті, – сказав я.

– У цьому до ресторану? – зітхнула Геленка, маючи на оці свою білу майку та вузькі жовті штани. А також, очевидно, смугасту Ладіславову майку.

Я подумав, що мій убір теж не найкращий після того, як я давав навколішках присягу. Але Кароліна сказала, що мої зелені коліна роблять мене загадковішим, що дітям теж не можна в чомусь закинути, хіба, може, в тому, що вони майже голі. Але цю ваду, гадала вона, легко вдасться виправити, якщо я додам газу й зупиню авто біля дитячого універмагу.

– Ура! – крикнув. Ладіслав мені на вухо. Він стояв навколішках у мене за плечима й стежив за спідометром. – Ану додай газу, бранцю! Я наказую тобі, чуєш?

Цього його бажання задовольнити я не міг. Ми їхали Нусельською із швидкістю шістдесят кілометрів на годину, а для цього району це й так було занадто.

Для Ладіслава ж це була черепаша хода. Він занудьгував у мене за спиною.

– Слухай-но, бранцю, – звернувся він раптом до мене. – Ти не спитав дозволу, а хочеш їхати до ресторану.

– Це мій план, Ладіславе, якщо бранець має право на плани. Частувати друзів – моє покликання, якщо, звісно, бранцеві це дозволено.

– Як виняток, я дозволяю тобі, Ге, але не знаю, чи пускають увечері дітей до ресторану?

Він думав, що не пускають, і в його словах бриніло невдоволення з того, як іще погано влаштований наш світ.

Кароліна запевнила його, що в супроводі дорослих, тим паче завидна, дітям дозволено заходити і до найкращих ресторанів, а коли вони ще поводяться так чемно, як Ладіслав і Геленка, їм скрізь раді.

Ладіслав заспокоївся й сказав Геленці, що вони сьогодні здорово погуляють, бо обоє дуже чемні дітки.

З радості, що в мене вже нема ворогів, що всі ми кудись їдемо, де дивитимемось на Каролінину роботу, що я належу до табору добрих мооган, я не додумався до чогось кращого, як щосили натиснути на клаксон. Залежно від того, де я натисну, мій клаксон видає ніжні тони. Якщо я натисну його щосили, грає оркестр сурмачів.

З такою тріумфальною музикою ми вдерлися в центр міста, супроводжувані мотоциклом, як урядове авто.

Жаль, що надворі було ще видно. Я ще, здається, не сказав, що мій автомобільчик увечері має барву спиртового полум'я. Перехожим здається, що повз них пролетіла синява блискавка, тільки трохи повільніше, ніж звикле.

Але вечір іще не настав.

Ми спинилися на Пршікопе і весело заквапилися до дитячого універмагу.

Скупившися, ми могли бути ще веселіші. Та між нами й автомобільчиком виріс грубий людський мур.

Я посадовив Ладіслава собі на плечі, щоб нічого не сталося з його полотняного курткою, облямованою шкірою й оздобленою шкіряними гудзиками. Ми намагалися пробитись до машини. «Вибачте». «Вибачте». «Будьте такі ласкаві, пропустіть нас». За мною йшла Кароліна, несучи над головою Геленчину рожеву сукню з зеленими квітками (певно, сукня була покоротка на Геленку, зате дуже пасувала до її смаглявого лиця).

Ми, може б, і протиснулися, якби були інакше вдягнені. Та на Ладіславову пораду ми воліли вернутися до розхрестя, перебігли на протилежний хідник, а звідти легко дісталися до місця навпроти нашого автомобільчика. Метнулися до нього через вулицю, де не. було переходу, бо що нам іще лишалося робити?

Отож, як бачите, дуже гарні автомобільчики мають свої незручності. Тільки-но ми спинилися перед «Алгамброю», [5]

[Закрыть]довкола нас почала збиратися юрба цікавих. Я вже не міг відчинити дверцят. І тоді я від'їхав трохи вище й поставив там машину.

Коли я повернувся до «Алгамбри», то побачив довжелезну чергу, аж до Національного музею. Люди дисципліновано йшли по троє вряд, щоб побачити автомобільчик.

20
НАРАДА ДОРОСЛИХ.
ШТУКАР, ЛЮДИНА БЕЗ НЕРВІВ.
КАРОЛІНА.
ГЕЛЕНЦІ РОБИТЬСЯ НЕДОБРЕ.
ЛАДІСЛАВА НАПАДАЮТЬ НЕСТЯМКИ, ТА, НА ЩАСТЯ, ВСЕ КІНЧАЄТЬСЯ ГАРАЗД

У вестибюлі «Алгамбри» нас чекав уже Йозіфек. Над касою висіла афіша:

«Великий естрадний концерт

для нагороджених хліборобів.

Початок о 19 годині».

Кароліна повела нас просторими сходами, відтак освітленим підземним коридором до артистичних убиралень.

– Що тут роблять ці дітлахи? – вигукнув хтось зненацька.

Із сутіні вийшов чоловік з чорними вусами й бородою. Він був у чорних штанях, білому жилеті, а на голові мав циліндр.

– Вони дивитимуться концерт, – відказала Кароліна, – і я хочу, щоб їм було добре видно.

– Привіт, Кароліно, – мовив чоловік, відтак підійшов до Ладіслава, заворушив чорними кошлатими бровами, намагаючись надати собі грізного вигляду.

Та Ладіслав, – між іншим, він сам про це сказав, – був не полохливий і дивився хоробро вгору на танок брів.

– Під циліндром у мене голубка, – прогув чоловік, – вона знесла мені яйце, але його там немає. Ти, бува, не взяв його?

Ладіслав забрався в боки.

– Ні.

– Справді ні? Ану покажи!

Чоловік сягнув у Ладіславову кишеню, обшиту шкірою, і витяг звідти голубине яйце. Я знаю, що Ладіслав не вкрав його. Але не знаю, як міг штукар витягти йому з кишені яйце. Точніше, як воно там опинилося.

Такий фокус, звісно, належить до незвичайних трюків, але ми теж нітрохи не здивувалися. Засміявся тільки штукар. Він зняв циціндр, на голові йому справді сиділа голубка; птаха зовсім не ворушилася, може, це було опудало або вона спала. Штукар поклав яйце у своє густе кошлате волосся, надів циліндра, узяв дітей за руки й кудись подався з ними.

Любі дітки навіть не озирнулися. Геленка в зефіровій рожевій сукні виступала, мов балерина.

Наше товариство сьогодні вперше ненадовго розділилося. Кароліна сказала, що, як свідчить циферблат її шоколадного годинника, вона має ще хвильку вільного часу.

– Сядьмо на оцій лавочці.

Коли ми всі троє сіли на вбогій лавочці, на якій сидить звикле пожежник, Кароліна взяла мене і Йозіфка під руки:

– Може, ми зараз з'ясуємо між собою, які жахи ще готують моогани, – я маю на увазі лихих мооган, – на нашій матінці Землі? Розумієш, Ге, я боюся, аби діти потім не схоплювалися спросоння.

Я відповів, що найгірше вже сказано. Якщо ще сьогодні ввечері ми дамо раду великій загадці мооган, то відвернемо від земної кулі страшну небезпеку. Потім ми і діти спатимемо вночі мертвецьким сном. А коли справдиться мій прогноз щодо Геленки й Ладіслава (тобто що одне за одним стрибне і в вогонь, піде на страшні муки), всіх нас чекає приємна, солодка ніч.

Кароліна зажадала, аби я гарантував, що так воно й буде.

– Мусиш їй загарантувати, – сказав Йозіфек, – щоб вона могла спокійно працювати.

В цю хвилину відчинилися двері навпроти, і жінка в білому халаті гукнула Кароліні, що їй уже час.

– Вір нам, Кароліно, і все буде якнайкраще.

І хоч я, по суті, нічого певного не пообіцяв, Кароліна полегшено зітхнула. Йозіфек, жартома дав їй коліном стусана, тричі ляснув по потилиці й прошепотів:

– Ні пуху ні пера!

Потім за Кароліною зачинилися двері, і ми з Йозіфком пройшли кількома коридорами, спустилися залізними сходами, піднялися кам'яними й опинилися в залі, де між колонами за столами сиділо багато нагороджених хліборобів.

Зала ледь затемнена, сцену освітлюють рефлектори. Там діється щось незвичайне. Я вирішив спершу знайти наших дітей, а тоді спостерігати за сценою.

Незабаром я знайшов їх. Вони сидять самі в ложі неподалік од сцени.

– Ну, як ви тут? Не нудьгуєте? – питає Йозіфек, коли ми сідаймо поруч них в оксамитові крісла.

Геленка прикладає палець до уст, щоб ми не галасували, а Ладіслав показує на сцену, щоб ми теж дивилися.

Артист у білій єдвабній сорочці і в темних панчохах поставив на стіл стілець, на нього другий, третій. Стільці йому кидає помічник у синій формі з золотими гудзиками.

– Гоп! – каже артист, і помічник кидає стілець.

– Цей номер зветься «Людина без нервів», – шепоче Йозіфек.

Артист стоїть на четвертому стільці, гоп, летить п'ятий, він хапає його, поволі й старанно ставить на хисткій піраміді стільців, хоче його випробувати, сідає, стілець зненацька хилиться, артист скрикує й летить сторч головою.

Публіка зойкнула, вся зала миттю підхопилася. Що сталося?

– Анічогісінько, – бурмоче Йозіфек. – Це його трюк. Він натренувався падати з п'ятого стільця.

Артист удає, що впав через нещасливий випадок, обмацує, себе, чи цілий, навіть мить вагається, немов утратив уже певність. Але потому все ж таки зважується і знов підіймається по стільцях нагору.

Публіка не відає про ці хитрощі й аплодує його хоробрості й успіху. Людина без нервів уклоняється з п'ятого стільця, гоп, нагору летить шостий стілець, гоп, сьомий, кожного з них артист ретельно вирівнює, ставить. Тепер це все справді не жарт – піраміда хилиться то в один бік, то в другий, як щогла на хвилях.

Чи бачили ви коли-небудь, як на стрімку скелю здирається альпініст? Приблизно так страхує себе Людина без нервів, кожен наступний сантиметр свого стрімкого сходу; здається, вже вичерпано всі можливості, і все ж таки вона знаходить їх. Тільки в альпініста скеля не хитається. Людина без нервів скоріше схожа на муху.

Гоп, артист хапає дев'ятий стілець. Цей стілець має тільки задні ніжки. Навряд щоб артист сів на ньому. Та він сідає й починає розгойдуватись.

Тепер у залі дихає хіба артист і, може, ще Йозіфек.

Усю цю споруду зруйнував би навіть гучний звук. Замість радіти, що вона тримається під ним купи, артист випробовує її, розгойдуючись на стільці, сидіти на якому непросто і в стані спокою.

Під час антракту нам було гаряче, бо ми до останньої хвилини гучно плескали в долоні. Після таких овацій артисти охоче виконують нові номери, але від Людини без нервів ми не могли цього й сподіватися. Може, вона мала поставити іще один стілець? Куди? Піраміда й так була аж до самої стелі. Ладіслав так повеселів, що усміхався навіть своєму бранцеві.

– А тепер? Що буде тепер? Та, Йозіф-ку? – запитав він.

– Тепер буде Кароліна.

– Хм. – Відтак удався до Геленки. – Ти радієш, капосне дівчисько?

– Ще й питаєш.

– В такому разі, я ще дужче, – признався Ладіслав.

Раділи й хлібороби, які сиділи в залі й ще ніколи не бачили Кароліни.

Задзеленчав дзвінок, пригасли люстри, спалахнули рефлектори, під стелею щось зашурхотіло, й додолу почала спускатися трапеція, залізна жердка на двох линвах.

Досі мені здавалося, що Кароліна найгарніша з усіх людей і що я ніколи не побачу когось гарнішого.

Та ось на сцену вибігла дівчина, в тисячу раз чарівніша за неї. Це, звісно, теж Кароліна, але така ніжна, така легенька, така щасна.

На ній зелене трико зі срібною лускою, волосся перев'язане срібною биндою. В такому строї вона могла б сидіти на троні й панувати над русалками. Замість цього вона сідає на трапеції, що разом з нею підіймається до шатра зали. Замість цього вона крутиться, тримаючись за трапецію однією рукою, щоб розважити публіку та своїх друзів у ложі.

– Тепер увага, – каже Йозіфек. Він звертається до сестрички, не до нас. Не дивиться на неї з тим холодним спокоєм, що дивився на Людину без нервів. Я бачу, що в думці він разом з Кароліною робить ті самі вправи. Злегенька підводиться зі стільця, коли Кароліна повисла за п'яти й розгойдала трапецію. Тихо лічить. Опалі Каролінині кучері мають над залою, срібна луска блищить, аж очам боляче, а Йозіфек тихо лічить.

Геленка не витримує цього видовища й відвертає очі. Ладіслав притискає кулаки до щік, Йозіфек шепоче:

– Сім, вісім.

Коли трюк скінчився і Кароліна сидить уже на трапеції й дякує з височини за бурхливі оплески, ми всі втираємо піт. Але попереду іще важчий номер. Кароліна розгойдує трапецію, злітає на ній до самої стелі і раптово спускається, зачепившись підборіддям за жердку, а руки відвівши назад.

Тепер ми вже знаємо, на яку «роботу» привезли сюди Кароліну. Отже, її покликання – висіти маленькими п'ятами або підборіддям на тоненькій поперечці, проноситись запаморочливим півколом над прірвою, десятки разів падати глибоко вниз, десятки разів злітати високо вгору. Йозіфек совається на стільці, летить разом з сестричкою, відлічує півкола, все буде добре, неодмінно мусить бути добре. Але я все одно дивуюся, що він не заборонить своїй тендітній Кароліні в такий жахливий спосіб заробляти собі гроші й славу. Щодо мене, то я стократ волів би дивитися, як вона друкує на машинці.

Геленка підвелася й почала шукати виходу з ложі. Я пішов слідом за нею, щоб у разі потреби допомогти їй.

В коридорі вона сказала мені:

– Ге, мені зробилося недобре.

– Це пройде, Геленко. Ми більш не будемо дивитися.

– Та я ж не дивилася. Мені раптом здалося, що зараз станеться лихо.

– Нічого не станеться, не бійся. Кароліна вміє вгорі ходити чи то пак літати. Ходімо вип'ємо чогось прохолодного.

– Ге, я мала на оці інше лихо, – мовила Геленка по дорозі до буфету й зупинила мене. – Недавно в школі ми страхали одне одного, що було б, якби на нас раптом упала воднева бомба. Тільки бух – і в одну мить нам каюк, від нас геть нічого не зостанеться. Про ваші промені ще ніхто не знає. А мені там у ложі раптом здалося, що зараз упаде бомба або що вже летять ваші промені. Цілий світ закам'яніє, як у «Сплячій красуні», Кароліна повисне за п'яти, той, хто п'є пиво, закам'яніє з кухлем біля уст, ми на. цих оксамитових стільцях, а може, лишимось живі, але закам'яніємо і все закам'яніє, і все закам'яніє – ху, мені знов робиться недобре.

З зали долинули гучні оплески, і здалеку здавалося, що там лопотить дощ. Геленка зблідла, їй підігнулися коліна. Я відніс її на ослінчик під стіною й не відходив од неї ані на крок, утішав, гладив по голові.

– Не бійся, – повторював я, – не бійся, Геленко. Ти носиш у своєму серці багато доброти, як і всі люди. Не станеться, не може цього статися, щоб загинув світ; Усе жорстоке щезає з землі, діти завше мають більше розуму й радості в житті, ніж їхні батьки, отож світ стає дедалі розумніший і безпечніший. Твоя земля не допустить цього, справедливі держави не допустять цього. Не бійся нічого, Геленко, століття минатиме за століттям і мільйони століть цей світ обертатиметься між сонцем і зірками, ясний, теплий і живий. Ти теж проживеш свій час, зазнаєш, що таке сльози і страх за життя, що таке надія й одчай. Усього звідаєш, і хтозна, може, іще діждешся, коли люди стануть безсмертні.

Тоді ти вже ніколи ні з ким не розлучишся. Будеш старша за дерева, старша за гори, але матимеш вічно молоді очі, вічно пливтимеш на цій планеті, на цій незвичайній веселій планеті.

– Неодмінно! – мовила Геленка.

Я гадаю, вона повірила моїм словам. Я говорив немарно.

– А чому б ні? – сказав я. – Коли всі армії на землі буде роззброєно, коли, нарешті, всі люди матимуть що їсти й дах над головою, вони прагнутимуть до повнішого щастя, ніж його дає ситий шлунок і добре мешкання. Вони шукатимуть це щастя і знайдуть його в науці. Якомога більше знати, розуміти й уміти. Від розуміння – маленький крок до порозуміння, а це вже не дозволяє ні в школі, ні десь-інде будь-якої кривди, брутальності й пихи. Життя тоді буде таке приємне, що триста років промайнуть, як одна коротка хвилина.

Отож треба розтягти ту хвилину. І тричі по триста років спливуть, як вода. Але тобі не схочеться вмирати ані за тисячу літ…

Я замовк, бо над нами виріс Ладіслав. Він, звісно, не дарував мені, що я знову порушив приписи для полонених, пішовши без його дозволу. Не чекаючи мого виправдання, він сказав, що Йозіфек зараз приведе Кароліну й що вони допіру бачили штукаря, того, який недавно хотів настрахати нас.

– Ми подивилися два його трюки і сказали: ходімо. Я дивуюся тим хліборобам, що вони не висвистали його. Бідолаха нещасний. Кролики з поли, голубка дід циліндром. Якщо я куплю собі за одинадцять крон чародійство з інструкцією, він може сховатися зі своїм напусканням брів. Що було з Геленкою? Ну скажіть, Ге, правда, що їй бракує в голові клепки? Факт, що бракує.

Та ми нічого не пояснювали Ладіславові й дивилися на нього, як два привітних велетні на малого базіку. Він утрачав свою красномовність, упевненість, глипав на нас і погойдувався на ногах.

– Ну то що? – мовив він.

– Нічого, – відказав я, – ти образив Геленку негарними словами. Ми чекаємо, поки ти візьмеш їх назад.

– А як це воно робиться? – посміхнувся він. – Де ті слова? Я покладу їх назад на язика.

Ладіслав почав ловити долонями повітря й висолопив язика.

Ми далі дивилися на нього миролюбно, з деякою цікавістю.

– А бранцям нічого мене повчати, – заявив Ладіслав.

– Я тільки тихенько.

– А я тобі наказую – говори, говори, говори.

– Гаразд. Попроси Геленку, щоб пробачила тобі.

– Ні.

– Тоді я мовчу.

– Говори!

– Попроси Геленку…

– Ні!

– Хай не просить, – озвалася Геленка, – але хай погодиться, що розум його вичерпався, бо він не має слушності.

– Ой, тримайте мене! Звідки в неї ці ідеї… – Та хлопцеві раптом стало жаль самого себе, що розум його вичерпався й що ми в своїй підкресленій небалакучості стоїмо високо над ним. Він закопилив губу й сказав:

– Я помилився, тобі не бракує в голові клепки.

Його раптова покора справила на нас чудове враження. Ми також довідалися, що до нього вернувся розум. Інакше він не спромігся б попросити вибачення.

Розум справді повернувся до нього і, як з'ясується далі, трохи не на користь усього людства й усіх мооган.