Текст книги "Ге, людина з Моого"

Автор книги: Ота Шафранек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Ота Шафранек
ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО

Повість

Малював Вадим Ігнатов

_{Перекладено за виданням:}

_{Ota Šafránek, Jsem Ge, muž z Mooha. Státní nakladatelství dětskě knihy, Praha, 1965.}

1
 ЗНАЙОМСТВО ЗІ СКЛЯНИМ АВТОМОБІЛЬЧИКОМ, ВІДТАК З ГЕЛЕНКОЮ, ЛАДІСЛАВОМ І МАЛЯРЕМ, ЩО ЗНАЄ НЕБОГРАФІЮ.
ЩО Я ЗА ОДИН?

У мене є незвичайний автомобільчик. Нашого виробництва, швидкість – максимум вісімдесят кілометрів на годину. За винятком мотора, буферів та коліс, він весь із прозорого небиткого скла. Скидається на велику електричну лампу, плаває по воді, в разі потреби може навіть трішки стиснутись, а шуму від нього не більше, ніж від лету сови. Надовго кидати його на вулиці я не наважуюсь, бо щоразу довкола збирається стільки гав, що припиняється весь вуличний рух.

Була липнева неділя, щойно звернуло з полудня. Будинки від спеки пашіли, як груби, а бруківка – як розпечена плита. Іти вулицею босоніж було б справжнє геройство. Морозиво витікало із трубочки, перш ніж ви встигали його з'їсти, мед і шоколад можна було хіба пити, масло топилося у вас на очах. А що залізо, як відомо, у спеку розширюється, трамвайні колії, казали, витягувались удовж, – Бачу, – мовив я, – що цей добродій знає небографію.

Маляр усміхнувся, Ладіслав заплескав у долоні. Майже в цей самий мент довкола нас зашумів теплий рясний дощ.

Дівчина замислилася й водила кінчиком коси по обличчю. Те, що вона за хвилю сказала, стосувалося тільки маляра:

– Я ходжу до сьомого класу, як Ладя, але небографії ми ще не вивчали.

– Як то не вивчали? – вигукнув Ладя.

– Може, ти вдома щось і читаєш про зірки, але в школі небографію ми ще не вивчали. І невідомо ще, чи це Моого існує взагалі. – Вона подивилася на Ладіслава й провадила далі: – Мені здається, цю назву ви щойно вигадали. А тобі, Ладю, я раджу не давати, аби з тебе кпили.

– Як тебе звуть? – запитав я..

– Гелена Штроблова.

– Дозволь мені, Геленко, щось тебе запитати. Скажи, хіба не може таке статися, що на Землю прилетить мешканець невідомої планети?

– Якби це сталося, то навряд чи він мав би на ногах ясські кеди, взагалі показував би зовсім інакше і вже напевно не розмовляв би по-чеському.

– Отже, виходить… – озвався Ладіслав і спершу похитав, а тоді кивнув головою.

– Чи вважає хтось із присутніх тут землян інакше? – запитавсь я.

Хвилю панувала тиша. Дощ уже не сіяв, а лив, і крона дерева обернулася на рідке сито.

– Так, я вважаю! – вигукнув маляр. – Шановного прибульця спершу взагалі не було видно. Він зробився невидимим, розумієте? В його світі це, либонь, звичайнісінька річ. Там щось таки вміють і на щось таки здатні, коли послали на таку відстань космічний корабель. Шановний прибулець, іще бувши невидимим, одягся у вбрання з Будинку мод і взувся в ясські кеди. Так воно було, добродію, чи ні?

– Приблизно так, – відмовив я, і Ладіслав підскочив з радощів.

Дівчина посміхнулася мені не вельми прихильно.

– То ви прилетіли самі?

– Сам? Чому сам? Нас прилетіло кількасот, – скільки саме, я не скажу, – невидимих мооган у невидимому кораблі. Ми гуляли серед вас празькими вулицями, заходили до помешкань, їздили трамваєм, тролейбусом і пароплавом, вивчали ваші звичаї й вашу мову. На ніч ми збираємось в одному палаці, доповідаємо, що де з нами приключилося, одержуємо харчі й завдання на завтра. Хто, як оце я, навчився людського поводження й чеської мови, той має право зробитися видимим разом зі своїм мооганським автомобільчиком.

– А оповідати все про себе при зустрічах з людьми він має право?

– Так, за певних обставин має, дівчино.

– Коли йде дощ і хтось вірить його словам, то певно, що так.

Як бачите, Геленка не брала мене серйозно, по суті, вона глузувала з мене. Я не хотів псувати їй розваги й тому тільки промовив: «Глембуядо лемпентен», що мало означати вельми дотепну відповідь, певна річ, мовою мооган.

Ладіслав присів навпочіпки під деревом і з надією дивився на мене.

– Так воно чи опак, – сказав добряга-маляр, – але коли я подумаю, що довкола аж кишать невидимки, що вони сидять зі мною за одним столом і слухають кожне моє слово, що я не сам, навіть коли малюю, мене всипає морозом.

– Це ж сон рябої кобили, – заспокоїла його дівчина.

– Будь ласка, – мовив я, але таким тоном, аби кожен зрозумів, що я поступаюся лише з чемності.

Геленка попросила, щоб ми вже облишили про це.

– Будь ласка, – повторив я.

Потім довго панувала мовчанка.

Ладіславові впали на голову дві важкі краплі.

– Злива, – зазначив він і, затуливши обома руками чолопок голови, не зміг прикрити рота, коли почав позіхати. Хотів би я знати, недотепо, про що ми тепер говоритимемо, – наскіпався він зненацька на Гелену. – Ти завше все псуєш.

Довелося зробити йому зауваження, щоб він нікому не докоряв, а тим паче дамі.

– Геленка неодмінно нам щось запропонує, – мовив я й посміхнувся Геленці точнісінько так, як недавно вона мені.

Вона випросталася й закинула косу за плечі.

– Говоріть про що хочете.

– Порадь нам, будь така ласкава.

– Ну, скажімо… як почуваються дерева в дощ.

– Охо-хо, – зітхнув Ладіслав.

2
ЯК ПОЧУВАЮТЬСЯ ДЕРЕВА В ДОЩ

– Між іншим, мене це дуже цікавить, – мовив маляр, – як почуваються дерева в дощ. Геленко, ти дерево, й на тебе йде дощ. Кажи.

Геленка зашарілася, прикусила зубами кінчик коси, потому тихо запитала:

– А чи давно вже я тут стою?

– Якщо ти ось цей каштан, то добрих сто п'ятдесят літ, – відказав маляр.

– То я вже досхочу напилася дощів, мигичок і злив. Коли сунуть хмари, я стежу за небом. Доглядати стільки гілок, галузочок і листячка, навесні цвіту, а потім каштанів не так легко. Щоб не вдарив грім, щоб не вперіщив град, щоб не налетіла буря. Люди можуть сховатися під дерево, а дерево не має куди сховатись. Людям часто байдужки, яка погода, а дерево терпить від усього. І коли збираються хмари, дерево ніколи не відає, що на нього чекає. Потім починає накрапати, і якщо це тільки дощ – на один клопіт менше, красненько дякую тобі, небо, дощ дуже солоденький, тільки аби був рясніший, і більше нічого мені не треба.

Нам почало капати за шию з листя каштана, й від цього нам зовсім не було «солоденько», але на догоду Геленці ми раділи, що йде дощ, що йде тільки дощ, а не град. Ми з малярем похвалили її за фантазію і проречистість. Надто маляр виявляв своє вдоволення, що теперішні діти не ростуть затурканими. Коли б ми, мовляв, знали його, маляра, хлоп'ям, то він не озвався б і словом.

Геленка дивилася понад Шарецькою долиною на горби, де курився дощ, і чекала, поки ми скінчимо. А тоді сказала:

– Люди ходять повз дерева так, наче то звичайнісінькі стовпи.

– Все дерева, дерева, – буркнув Ладіслав. – Хай вона вже дасть нам спокій з тими деревима.

Довелося знов зауважити Ладіславові за його нечемну поведінку, а також за ті «деревима», а Геленку ми попросили докінчити свою думку.

– Я не кажу нічого особливого. Я лиш уявляю собі, що на деяких планетах, приміром, на Плеяді, люди подібні до дерев.

3
ГЕЛЕНКА ЗАТИКАЄ СОБІ ВУХА.
ДІТИ, ЩО ОПІКУЮТЬСЯ ОДНЕ ОДНИМ.
ЗАПРОШЕННЯ НА ЧАЙ

Я пояснив Геленці, що на Моого ми виглядаємо достеменно, як земляни. Коли не вірить, нехай зробить таку ласку й подивиться на мене.

Тільки-но я заговорив про це, як Геленка обернулася до маляра й зацікавлено почала розпитувати про його дитинство. Ми якусь хвилю говорили разом, аж поки Ладіславові увірвався терпець: він підскочив і гарикнув, щоб це дівчисько йшло собі куди-небудь, хоча б за дерево, й дало нам нарешті спокій. Ображена Геленка замовкла, а йому лиш цього й треба було. Як тільки запала тиша, він попрохав мене, щоб я не дозволяв перебивати себе й далі оповідав про планету Моого.

– Не знаю, що тобі оповісти, – мовив я й погладив Ладіслава по мокрій голові. – Моого надзвичай схоже на земну кулю. Тільки воно значно більше й старше. І холоне наше сонце. Тому ми подалися шукати планету, де б нам добре велося.

Геленка затулила собі долонями вуха, але, очевидячки, марно.

Тоді вона тріпнулася й побігла під дощ.

– Приведи її назад, – звелів я Ладіславові.

– Нехай біжить, кажіть далі, – своєю чергою звелів він мені.

Та наш маляр мав добре серце й не міг дозволити, щоб дівчина бігла під зливою. (Я, коли б навіть і мав таке серце, як він, то навряд чи зміг би тут чимось зарадити).

Обоє на мить щезли нам з очей. Дощ нагадував плетені штори, що хитаються на протягу.

Не знаю, як маляреві вдалося умовити Геленку, – у нього довго нічого не виходило, – але він її таки умовив. Коли вони обоє вернулися до нас, по обличчю їм патьоками стікала вода. Геленка сперлася на дерево й заходилася виливати з черевичків воду.

– Оповідайте, – підганяв Ладіслав.

– Якщо цей добродій не кине верзти нісенітниці, – мовила Геленка, – я втечу знов.

– Але ж, Геленко, – спокійно мовив маляр, – це ж бо тільки гра. Точнісінько, як ти вдавала з себе Дерево, цей добродій хоче зіграти людину з Моого. Що тут такого? Ходімо послухаємо й побачимо, як воно в нього вийде.

– Еге ж, еге ж! – високо підстрибуючи, галасував Ладіслав.

– А я не хочу, – відказала Геленка. – Я не можу цього слухати. Ліпше оповідайте про своє дитинство.

– Ні, про Моого! – кричав Ладіслав.

Треба було покласти край цьому гармидеру. Маляреві спало на думку перевести мову на зовсім інше. Він запитав дітей, чому вони проводять свої канікули у Празі.

– До табору ми поїдемо аж наприкінці липня, – відказала Геленка.

– А до того часу я ніяк не здихаюсь її, – поскарживсь Ладіслав.

– Ти опікаєш Геленку?

– Ми опікаємо одно одне, – мовила Геленка. – Його тато з моєю мамою поїхали до Брна, у холоднику лишили нам їсти й пити, а також гроші, і ми піклуємось одне про одного. Ми майже як брат і сестра.

– Але ми не любимося, – додав Ладіслав. – Тато і її мама, може, й поберуться, але я з нею мешкати в одній квартирі не хочу.

– А тебе про це хтось питав? – озвалася дівчина й окинула Ладіслава зневажливим поглядом.

Шурхіт дощу довкола поволі вмовкав, і ми раптом почули незвичний звук, схожий на прискорене цокання годинника. Це Геленці цокотіли з холоду зуби. Маляр звернув мою увагу на те, що вона змокла до рубчика. Він також сказав, що тепер, коли йому до спини прилипла мокра сорочка, під каштаном уже не так затишно, як перше.

Дощ ущух, але тепліше все одно не стало, темні хмари далі пливли у нас над головою, і мені навіть здавалося, що я чую їхній свист. Час було щось придумати.

– Вам обом не завадило б напитися гарячого чаю, – сказав я.

– Коли ваша ласка! – вигукнув маляр. – Я запрошую вас на чай до своєї робітні.

4
ПЕРЕД ДОЩЕМ.
НЕЙМОВІРНЕ ЩАСТЯ

Я люблю запрошення і всі ті слова чемності, що ними навзаєм обмінюються господар і гість. Мені було б дуже приємно, якби маляр замість звичайного: «Я запрошую вас» сказав хоча б: «Маю за честь запросити вас» або щось подібне.

Та я все ж таки зразу відповів йому:

– Сісти до вашого столу буде для мене велика радість, добродію. Тільки прошу вас: не йдіть додому пішки. Мій автомобільчик заведеться вмент і помчить без ніякого дренькоту й шуму, коли ви зробите йому таку ласку й на хвильку сядете в нього.

– Ви навіть не здогадуєтесь, як мені на руку ваша пропозиція, добродію, – мовив маляр. – Трамваєм ми б їхали півгодини, а пішки дісталися б до нас аж за смерку. Я тільки боюся, що їзда у вашому елегантному автомобільчику буде для нас корисніша за підвечірок у моїй робітні й що ми спершу з'їмо солодке, а потім гірке, або, як кажуть, спершу ліпше, а тоді гірше. Але ж ми не можемо спершу напитися чаю і тільки тоді їхати на чай. Отож я охоче сяду в вашого автомобільчика і дуже шкодуватиму, якщо Геленка або Ладіслав вирішать іти пішки.

Діти затамували віддих. Невже до них прийшло неймовірне щастя?

Ще зовсім недавно ішли вони безлюдною спекотною вулицею, дерева сиві од пиляви, собаки позіхають, коти дрімають, а на вікнах у друзів спущені штори. Ладіслав підкидав носаком камінці, Геленка махала перед собою косою, ніби віялом. І жодне не знало, куди їм іти й що чинити.

– Треба було взяти книжку, – сказав Ладіслав, – тепер я був би собі любісінько читав.

– Тобі не можна, – мовила Геленка.

– Що не можна?

– Що не можна, що не можна, що не можна, псувати зір не можна. Тато дозволив тобі читати щонайбільше годину в день. З ранку до вечора не вилазив з тих книжок, тож тепер маєш.

Так сердешний Ладіслав та його сувора поводарка дійшли аж до каштана. І коли зіпсувалася погода, вони щиро зраділи. Ладіслав волів, щоб налетів смерч, буря з кульовою блискавкою або ще щось, принаймні щоб ушкварила добряча злива. Він дивився на ясно-жовті, крижано-білі й чорно-сірі хмари, витріщав на них свої короткозорі очі, як на сцену, де скоро почнеться вистава. Із цих хмар щонайбільше вдарить злива, цікавішої пригоди йому сьогодні вже не дочекатися. Хіба це розвага для семикласника!

Зненацька з-за дощової завіси тихо виплив мій небачений повіз. Ми були для нього чарівне видиво – скляний автомобільчик і я.

Що було далі, ви вже знаєте.

Для радості Ладіславові не треба було більше нічого, крім того, що він бачив і чув. Коли ми з малярем запросили його на підвечірок, він не вагаючись погодився, але минуло ще кілька секунд, поки він утямив, що поїде з нами в небесному автомобільчику.

Його пухкі губки розтулилися, очі заблищали з захоплення. На радощах він хотів перекинутись. Упав навколішки й плеснув руками по вогкій землі. А тоді заревів. Нехай ніхто не гнівається на нього, що перекид йому не вдався. Перегодя я довідавсь, що Ладіслав не такий здоровий, щоб ходити на фізкультуру і займатися спортом. Не може ж кожен бути удатний до всього, і Ладіслав – тільки опецькуватий учений.

Геленка прийняла наше запрошення, як гоже дамі, – ледь уклонилася й мовила: «Будь ласка». І спустила темні вії, щоб ми не бачили, як вона невимовно зраділа. Мимохіть усміхнулася, закусивши спідню губу.

В автомобільчику Ладіслав сидів обік мене. Йому не хотілося провадити жодних розмов, бо вони псували б йому радість від їзди. Я ж, навпаки, в авто охоче гуторю. Мені до мислі попутник, який коли вже він не балакучий, то принаймні співає.

Нас чекав шлях через усю Прагу. Маляр почав оповідати про своє дитинство. Я не хочу позбавляти вас бодай одного слова з його оповіді. Подібну історію не так часто можна почути.

5
ЯК МАЛЯР ВИТІШИВ СПЕРШУ СЕБЕ, А ПОТІМ КАРОЛІНУ.
ЧОМУ БАТЬКИ НЕ БЕРУТЬ ВЗІРЕЦЬ ІЗ ДІТЕЙ?

– Я, коли мені пішов дев'ятий рік, – почав маляр, – був уже батьком дворічної Кароліни.

Ми всі зареготали. Навіть Ладіслав і той перестав стежити за кермом, спідометром та дорогою, що бігла нам навстріч. Сміючись, він обернувся до маляра й закричав:

– Ну ні, цього я ще не зажив. Вам у сім років народилося дитя? Щось не йметься віри. Як це?

– Щоб ти здивувався ще дужче, – мовив маляр, – я скажу тобі, що я став і його матір'ю. Але тоді, коли народилася Кароліна, я був лише її братом.

Радше розповім усе по черзі, бо ви нічого не зрозумієте.

Мої батьки були не багаті й не бідні, не робітники й не урядники, не рільники й не крамарі. Мати була приборкувачка хижих звірів, а батько – художник-моменталіст. Обоє, звісно, виступали в цирку. Про матір казали, що вона – найчарівніша приборкувачка на світі. Була вона висока, поставна, з великими золотавими очима. Леви боялися її позору. Їй не треба було гамувати їх батогом чи залізним прутом – вона веліла їм очима. Чи бачили ви коли-небудь номер із дикими звірами? Тунелем із залізних грат спершу вибігають звірі, відтак з'являється приборкувач. Мати виїздила на першому левові й читала газету. Гучні оплески, завше грім оплесків. Вона зіскакувала долі, й леви бігли до своїх табуретів,

Мати зодягалася, як для їзди верхи – чоботи, рейтузи, циліндр. Коли леви всідалися кружкома, мати кидала циліндр на голову Диктаторові, – то був наш найстарший і найкращий лев. Диктатор зводився на задні лапи, і циліндр надавав йому доволі кумедного вигляду, – точнісінько тобі старий дипломат. Наприкінці одного виступу мати демонструвала найсміливіший трюк. Світова сенсація, кажуть, ще ніхто не втяв такого ні до неї, ні потому. Грала музика, і мати йшла з Антоніо у танок. Антоніо був неспокійний лев, весь час ошкірювавсь, ревів і махав лапою. Саме до цього навіженця мати нарешті підійшла вклонитися, він зіскочив з табурета, поклав їй на плечі свої лаписька, і вони зробили кілька па.

Високо над манежем музики грали їм фокстрот. Зненацька диригент упустив аркуш з нотами. Аркуш покружляв у повітрі й крізь грати прослизнув на манеж. Танцюючи з мамою фокстрот, Антоніо ще ніколи не бачив летючого паперу. Для нього це була летюча небезпека. Отож досить йому було злегка шарпнутись – і його партнерка лежала долі.

Він не тільки звалив її, а з переляку вп'явся пазуром мамі в плече. Хижаки занюхали кров.

У такі хвилини всіх приборкувачів обнімає жах. Леви забувають про добру поведінку, коли їхній повелитель лежить долі. А коли з нього ще й тече кров, вони вбачають у ньому вже не свого володаря, а здобич.

Антоніо подавсь назад, присів для стрибка; решта левів, у тім числі й добряга Диктатор, позіскакували з табуретів. Заціпеніла публіка підвелася з місць і затамувала віддих, музики перестали грати.

Одна тільки мама знала, як тут собі зарадити. Вона підвелася й, швидко рушивши до Антоніо, наблизилася до нього настільки, що йому вже не було чого й думати, аби плигнути на неї. Вона дивилася йому в вічі, а він скавулів і рачкував назад. З її очей звір зрозумів, що йому робити, і, слухаючись наказу, повернувся на табурет. Решта хижаків іще ревли, але не наважувалися на якийсь вибрик, коли їхній герой уже нищечком сидів на табуреті. Чули кров, але не насмілювалися, а це вже щось-таки та важить. Мама повела на них очима. Вони так кумедно метнулися до своїх місць, що мати не втрималася й засміялась.

Люди не тямилися з захвату.

Шкода, що я не успадкував від мами її золотаві очі. То були прекрасні й страшні очі. Я вмів читати в них накази так само, як леви, і так само не наважувався виявити їй непослух.

Батько нагадував мені Антоніо – йому весь час хотілося бунтувати. Мати гляне на нього, але батько пускається в крик, свариться з її золотавими очима, а потім все одно здається.

Горопасі доводилося нелегко. Вдома він був лев, що марно реве, на манежі міг хоч надсістися, але винагородою йому були хіба звичайні оплески.

Зодягався батько, як блазень, але куди до нього і було пересічним цирковим блазням. Ви не встигали навіть побачити, як швидко й спритно намалював він сільський двір, песика біля буди, індика, порося, курей. Курям вродлива дівчина посипає зерно. Батько ледь відступав – і ви раптом чули дівочий голосок: «Ціп-ціп-ціп». Кури кудкудакали, порося рохкало, індик герготів.

Це все робив батько, розумієте? Він умів імітувати будь-який звук і голос і при цьому навіть вусом не вів. Удавав, ніби не вірить своїм вухам, що на подвір'ї зчинивсь такий гомін. Потім починав радіти: «Таж воно живе!» І сміявся, перекидаючись на радощах. А тоді звертався до намальованої дівчини, вона відказувала йому, обоє обмінювалися якимись смішними жартами, а пес весь час гавкав. Батько підходив, щоб погладити його, але пес гарчав. Тоді батько давав йому грудочку цукру, пес угамовувався й дозволяв погладити себе.

Я знаю напам'ять усе, що татко казав дівчині, що псові, весь його номер знаю напам'ять, бо він щовечора робив одне й те саме.

Глядачі під час його номера лущили арахіс і лизали вершкове морозиво. Ніколи не підводилися з місць, не ціпеніли з жаху, не ревли з захвату. Щоб дужче розпалити їх, батько безнастанно перекидався, стрибав, робив стійки, викидав усілякі коники, вигукував дотепи. Він боявсь, що вони дивитимуться кудись-інде, якщо не приковувати до себе їхню увагу. Наприкінці його номера на манеж вибігали білі коні. Публіка плескала в долоні, і батько не знав, кому адресовані ці оплески. Я й досі пам'ятаю, який смутний і стомлений був він по виставі.

Як бачите, я народився в досить дивній родині. Матуся була окрасою цирку, тато сподівався, що теж досягне слави. Вони любили одне одного, але ні в чому не могли дійти згоди. Матуся наказувала золотавими очима, татко кричав, відступав. Любилися, це безперечно. Тільки в цирку обоє були щасливіші, ніж удома.

Тож хіба могли вони радіти, коли я прийшов на світ? Я їм у всьому стояв тільки на заваді.

Перш за все я навчився рачкувати й відвідувати сусідів. Рачки здирався на приступки возів і вимагав лише марницю: щоб мені подули на забите коліно, потримали на руках, умили ротик і щоб не кричали. Головне, щоб не кричали.

У три роки я вже знав, що в якій халабуді варять, де дитині пришиють гудзика, а де мають час щось розповісти.

Так я тішив сам себе, аж поки не пішов до школи.

Знайшлася Кароліна, і матері з батьком це знов було не до речі. На щастя, тоді вже був я. Спершу я помилявся. Це правда, що дівчинка бавилася й сміялася, коли їй минуло всього два тижні. Але я давав їй страшно багато молока, аби вона швидко повніла. Дитина, звісна річ, заслабла. Допіру пан лікар зробив із мене належну матір. Погодувавши Кароліну, я зважував її, тер моркву, фрукти, вивозив у візочку на свіже повітря, увечері купав, робив присипання, клав люлечки, вставав уночі до неї, переповивав, одне слово, робив усе, що мусить робити мати перший рік, ви це, либонь, добре знаєте й самі.

У школі я вчився дуже погано, бо мав багато клопоту з дитиною. Я боявся, щоб вона не проковтнула шпильку, не випала з візочка, і ціпенів зі страху, аби наші її не скривдили.

Як тільки їй вийшов рочок, вона вилазила рачки на чужі східці й шукала собі компанії. Опівдні рачкувала аж на самий край луки й чекала, коли я йтиму зі школи. Там я завше знаходив її замурзану, голодну, заплакану, й не знаю, що було б із нею, якби мене коли-небудь залишили по уроках.

Дівчинка росла й виходила мені навстріч аж до гостинця. Я садовив її собі на плечі, й ми бігли до нашого воза на обід. Я твердо поклав забезпечити Кароліну всім, що мають інші діти.

Розповім вам, як ми гуляли в доброї родини. «Каролінко, я твоя мама. Ти сьогодні слухалася?» – «Я наділа собі на голову нічний горщик і була пан король». – «І ти королював, пане королю?» – «Так, я королював, але мене побачила матуся. І надавала ляпанців. Я плакала, і тоді вона ще підсипала, щоб мала чого плакати». – «Ні, пане королю, я матуся. Ти королював, я зустріла тебе: «Моє шануваннячко, пане королю, у вас на голові коштовна корона». – «Але вона мене відлупцювала». – «Ну що ти, то був просто жарт. Ту корону ми зняли й поклали між скарби. На будень сплели собі іншу, з кульбаби. Вона була гарна й пахуча, пане королю».

Або я був її татко, і, коли купував їй чудові подаруночки – ослика з візочком, швацьку машину, лампу, телефон, ніщо на світі не могло мене роздратувати.

Або я був тато, Кароліна мама, і ми говорили про всяку всячину.

«Що ти кажеш, мамо, ми дуже раді». – «Ой, тату, ми такі раді!» – «Ходи, мамо, прогуляємося по небу». – «Діти, ми йдемо з татом на прохідку по небу. Тихенько, тихенько. І не здумайте котре наступити на хмарку, бо вона забруднить вас. Співайте, діти. Ми гарні дітки, ми йдемо по небу. Ми гарний татко і дуже гарна мама, і ми такі раді, такі раді».

Ми з Кароліною ніколи не нудьгували. Я був щасливий навіть тоді, коли тільки згадував про неї у школі. І не було такої хвилини, щоб я не потерпав за неї.

Не знаю, чому наші батьки не брали з нас взірець. У цьому ж нічого не було б поганого. Діти завше трішечки кращі за своїх батьків. Вони не взяли з нас взірця й одного дня розлучилися. Матуся пішла до іншого цирку, взяла з собою шість левів, але нас не взяла. Наша щаслива родина, себто Кароліна і я, ще зоставалася вкупі. Та небавом матуся передумала й вернулася по Кароліну. Забрала її пополудні, коли я був у школі.

Геленко, ти хотіла, щоб я оповів тобі про своє дитинство. Вибач, що це була розповідь про те, як я став батьком і матір'ю. Бо, власне, в мене більш не було чого тобі оповідати.

Маляр замовк. Ми в'їжджали у вулицю, де будиночки потопали в садках і вздовж хідників росла кульбаба.