Текст книги "Ге, людина з Моого"

Автор книги: Ота Шафранек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Перед тим, як устати з-за столу, я попросив, щоб вони добре запам'ятали це тихе поважне товариство в кінці столу й щоб затямили собі слово беленфа.

Мої друзі пильно подивилися на беленфу, і ми пішли.

– А це часом не шахісти? – запитав Ладіслав. – Шахісти, що грають по пам'яті.

– Ні, ні, беленфа – це щось на кшталт мооганського суду.

– Суд просто неба і до того ж під час бенкету? Хто з них був підсудний, а хто суддя? Цей підсудний теж бенкетував? Чому там не стояли вартові? Що, коли він чкурне до лісу?

– Ну що ви! Там немає ані підсудних, ані суддів. Власне, це зовсім не суд, я не так висловився. Беленфа не судить і не карає.

– Так що ж тоді воно таке, ця беленфа?

14
БЕЛЕНФА.
ЧИМ ЗАВИНИВ ВИРОБНИК СЛУГ.
ДУЖЕ ЗАЙНЯТИЙ РОЗРАДНИК

– Навіть не знаю, як це перекласти. У вас немає чогось подібного.

Уявіть собі, скажімо, що в Празі скасовано суди й запроваджено беленфу. Й уявіть собі, що якийсь козарлюга вчора здумав перекинути трамвай. Певна річ, сталося нещастя, юнак не може забути, який це був жах, і тяжко карається. Було б йому іще гірше, якби ніхто не звертав на це уваги. Йому потрібна допомога. Він міг би, звичайно, зоставатися в самоті, але це страх як сумно, зоставатися в самоті. Йому потрібна допомога, і він викликає сімку, тобто семеро лагідних, терплячих людей. Вони приходять, куди він їх запросить, приходять неодмінно. Їхня розмова з юнаком і є беленфа. Я ще ніколи не опинявся сам на сам із такими людьми. Але мій приятель уже знає, що це таке.

Він виробляв кібернетичних слуг для хатнього господарства. На вигляд вони були достеменні моогани. Тільки слухалися, як машина, працювали, як машина, одне слово, не мали характеру живих істот. Він задумався, у чому тут причина. «Вони надто пунктуальні, – сказав собі, – надто досконалі. Якби вони бодай трохи були самозакохані, щоб їх тішила похвала й бридка була байдужість, то бодай у чомусь були б подібні до тих, кому служать».

І вмонтував своїм виробам пристрій, який слабенько розігрівався, коли вони чули похвалу, і пік, коли їх хтось ганив. Невдовзі один слуга почув за столом погане слово, сильно розігрівся й запалив дім. А що в Теутендомоні давно не вживають вогню, охоплений полум'ям дім був небаченим видовищем. Не загинув ніхто, але бракувало дуже мало, щоб згоріли всі хатні.

Не питайте, як почувався мій приятель.

Він їздив від будинку до будинку, де служили його нові слуги, й відмонтовував їм самозакоханість. Потім зачинив майстерню, поїхав мандрувати морями і небом, та все одно докори сумління ніде не давали йому спокою. Тоді він повернувся додому й запросив семеро терплячих людей.

Від нього я й довідався, що таке беленфа.

Вони уважно й докладно розпитали його про нещасний випадок і подбали про те, щоб він знову був про себе доброї думки й щоб пробачив собі. При цьому давали наздогад, як поважають його, і кожен почережно кликав його до себе на ніч. У їхніх очах переступ – теж рана, що болить тому, хто вчинив його. І тільки тоді, коли бідоласі полегшає, коли до нього повернеться спокій і добрий настрій, тільки тоді беленфа скінчиться.

– Не знаю, як кому, – мовить Ладіслав, – але мені ця беленфа підійшла б більше, аніж суд. Якби я, скажімо, щось перекинув.

– Не сумніваюся, що ці терпеливці будуть улещені, коли при нагоді я перекажу їм твоє визнання.

Геленка вважає, що багато хто вибрав би беленфу, якби можна було вибирати.

– А ти, певно, ні? Ти воліла б стати перед судом?

– Мені нема за віщо ставати перед беленфою, ані перед судом.

– Наче мені є за віщо! Чи, може, я маю за віщо? Скажи, маю чи ні? Ну скажи!

– Трохи.

На щастя, це не Земля, бо там ми не знаємо, що буде з ними, коли вони погиркаються. Тут вистачить гукнути: «Гляньте!» – і всі ту ж мить нишкнуть. Я показую на чоловіка, якому біля правого вуха й перед устами прикріплено бездротовий телефон і який неквапливо переходить від дерева до дерева. Щохвилі дзеленчить дзвінок телефону. Чоловік зупиняється, слухає й тихо говорить.

– Хто це, Ге?

– Це розрадник.

– Що він робить?

– Розраджує.

Кароліна невідривно стежить за чоловіком.

– Скільки їх у Теутендомоні?

– Не знаю, чоловік, може, п'ять.

– У нього майже весь час дзвонить телефон. – Кароліна дивиться на мене, наче я в цьому винен.

– Отже, він має клопіт із журбою тільки в цьому місті?

– Його кличуть і діти, коли прокидаються вночі. Розрадник оповідає їм коротеньку казочку.

– Яку приміром? – питає Ладіслав.

– Я пам'ятаю тільки одну з них. Вона зовсім коротка.

Кароліна піднімає два пальці.

– Ге, може, ти спершу повіси, що так докучає цьому щасливому й веселому місту? Адже розрадникові безнастанно дзвонять.

– Я відповім на твоє запитання, Кароліно, не дуже охоче, але відповім. Бо це й нас тривожить, та дозволь мені спершу розказати казку, що її мені одного разу протелефонував розрадник.

– Авжеж, казку! – мовить Ладіслав і сідає на півня-гойдалку, бо це місце якнайкраще годиться слухати казки.

15
РОЗРАДНИКОВА КАЗКА ПРО САД ВЕСЕЛИХ ДІТОК

– Був собі хлопець, який блукав сам по місту.

Підійшов він до високого муру, входу нема ніде. А за муром вирують радощі. Звідти чутно вереск, наче діти возяться на каруселі, і «хи-хи-хи, ха-ха-ха», ніби їм там хтозна-як весело.

Як же його туди зайти? Аж гульк – перед ним хвіртка, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».

Хлопець злегенька прочиняє її, і ту ж мить хтось хапає його за руку й тягне досередини. Хто це? Дівча, засмагле од сонця, як циганча, тільки зуби блищать, у вушах сережки з черешні. Каже йому: «Тобі сумно? Чом же ти ходиш весь час сам, чом давно вже не прийшов до нас?»

Хлопець відмовляє: «Я вже прийшов!» – і обоє, побравшись за руки, йдуть. Довкіл діти, карусель повна дітей, на живих осликах сидять по двоє, а в дитячому поїзді немає жодного вільного місця.

– Ходімо пограємося в метеликів, – сказало дівча, й за мить вони вже пурхали в повітрі, кружляли одне довкола одного, здіймалися в синє небо, танцювали й сміялися на радощах. Потому спустилися легенько, мов сніжинки, сіли вкупі на маківку бузкового будяка й гойдалися, весело регочучи.

– Пограймося в рибок, – сказало миле дівча, і за мить вони вже вигравали під водою, плавали в дзеркалі, що в ньому відбивається світ горініж. Влаштували схованку під темним корінням і кричали одне одному: «Я тут!» А коли знайшли одне одного, побралися за руки або за плавці, це все одно, й попливли проти течії, потім ліворуч, потім праворуч, потім угору, потім униз; а потім їм захотілося пострибати вгору, позмагатися, хто вище скинеться, хто довше виграватиме на сонці; стрибали, вигравали, падали й сміялися з радості.

– Пограймося в цуценят, – мовило дівча.

– Пограймося, – мовив хлопець, і за мить обоє вже мчали високою травою, щасливі й незграбні. Наздоганяли вітер, намагаючись укусити його, клацали зубами, дзяволіли й вигавкували тоненькими голосками. Зненацька в них виросло багато ніг, вони почали їм плутатися, аж поки заплутались зовсім, і тоді обоє покотилися вниз клубком. Вони давно могли спинитися, але їм подобалося котитись усе далі й далі. Нарешті закотилися в неглибоку ямку, гарячі, як вогонь, висока трава довкола гарно пахла. Вони, лежали горілиць, крутилися й весело сміялися.

Вони могли гратися, в що їм тільки заманеться. Але як тільки починали гру, вона відразу ж ставала справжністю.

Почало сутеніти, діти мусили вертатися додому.

– Ото нагулялися ми з тобою, – мовив хлопець.

– Авжеж, нагулялися, – мовило дівча. – Пам'ятаєш, як ми гойдалися на бузковім будяку?

– А як ми гуляли в хованки під чорним корінням, пам'ятаєш? – мовив хлопець.

– А як ми кусали вітер? – мовило дівча.

І раптом хлопець заплакав.

– Що ти робиш? – вигукнуло дівча. – Тут не вільно плакати.

Всі діти довкола враз принишкли й почали дивитися на хлопцеві сльози.

А він ніяк не може вгамуватися. Так йому стало жаль гарної пообідньої пори. Дівча хутко повело його до хвіртки. Там спіймало одну його сльозу, поклало в маленьке оксамитове пуделечко й сказало: «До побачення, друже, од сьогоднішнього дня тобі зосталася хіба ця сльоза. Якщо тобі знов стане сумно, пильно подивися на неї».

І ту ж мить щез сад, а з ним і дівча. Все скінчилося. Над головою в хлопця знову був високий мур, і ніде не видно входу.

Додому він прийшов заплаканий. Батько й мати питаються: «Що тобі?» – а він через плач і слова вимовити не годен.

Другого дня вранці хлопець сказав собі, що піде до саду веселих діток і більше там не плакатиме.

Він ходив довкола високого муру, чув дитячий щебет – це діти возилися на каруселі, «хи-хи-хи, ха-ха-ха», – ще вони їздили парами на осликах, каталися в дитячому поїзді, а дівча з кимось танцювало в блакитному повітрі, як метелик, вигравало у воді, як риба, гасало високою травою, як цуценя.

До горла йому підступили сльози, тож він волів якнайдалі утікати від саду.

Що то була за мука для сердеги. Сам гуляй на вулиці, сам сиди вдома і згадуй безнастанно про чудову вчорашню забаву.

Він так тяжко зітхав, що навіть порожнє помешкання – й те над ним зглянулось. Піаніно почало само грати, телефон сам собою оповідав казку, засвічувалась і блимала лампа, центральне опалення гріло кімнату, рипіли стільці, щоби розвеселити його думки.

Хлопець нічого не бачив, нічого не чув. Добувши з кишені оксамитове пуделко, він відчинив його й уп'яв очі в сльозу.

У ній йому з'явився сад, зовсім як правдивий, довкола весело бавляться діти. Всі заходяться щось варити, сьогодні вони варитимуть собі самі. Це для них така втіха. І самі влаштують собі бенкет. От якби й собі туди потрапити!

Он іде дівча, засмагле, як циганча, тільки зуби блищать, у вухах сережки з черешні, все ближче й ближче, і ось уже вся сльоза – тільки його обличчя. Що це воно каже? Сміліше, каже, і ти знайдеш нас. Сміліше? Але де взяти ту смілість?

І хлопець раптом подумав, що він смілий, що вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Хоч там нема входу. Хто має відвагу, той дістанеться всюди. Мур? Переліземо. І він подумав про те, що вже дереться по мурі й що не відступиться, поки не видереться нагору. Там гукне дівчаті: «Пограймося в метеликів», – воно підлетить до нього, він понесеться назустріч, і вони пурхатимуть собі над садом.

Отак думаючи, хлопець знову повеселів. Тепер він боявся тільки одного, щоб не втратити відваги. Вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Прибігає до високого муру. Тільки б не втратити відваги. Де ж тут дертися нагору? Отак роздивляючись довкола, він раптом побачив хвіртку, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».

Хлопець обережно прохилив її, дівча схопило його за руку й каже: «Кинь сльозу». Він мерщій послухався. Тоді воно каже: «Але не втрачай відваги, і тобі завше буде весело».

І побігли обоє разом, побравшися за руки, побігли садом веселих діток, радісно сміючись.

Якщо тобі буде коли-небудь сумно, згадай цю мою казку.

16
ЯК ТИ ПОЧУВАВСЯ Б У ШКУРІ МООГАНИНА.
ЗНОВУ СКРЕКОТИТЬ ЖАБ'ЯЧИЙ ГОЛОС

– Я часто згадуватиму про неї, – мить подумавши, каже Кароліна.

– Відвагу, – прошепотіла Геленка, все ще перебуваючи під враженням почутої казки.

– Мабуть, у нас зараз теж вистачить відваги, – мовила Кароліна, – аби весело вислухати те сумне, що нам повідає Ге.

– Або щоб весело поглинути його, – докинула Геленка.

– Бачу, що Геленка принципова противниця страхітливих і моторошних історій, – сказав Йозіфек сестрі. – Тільки ж нам, – звернувся він до Геленки, – нам уже відомо, що позбавляє мооган доброго настрою.

– Відомо, мені це вже відомо! – вигукнув Ладіслав і трохи не дав з півня сторчака.

Кароліна встигла затримати його, а Йозіфек за сантиметр від підлоги спіймав його окуляри.

– Тому що… – провадив далі Ладіслав, – тому що холоне їхнє сонце, тому вони змушені шукати собі нову планету, тому в них нема настрою.

– Нема настрою, а щодень веселяться, – докинула Геленка, але таким тоном, щоб ніхто не подумав, ніби вона знаходить у цьому щось цікаве.

– В Римі теж тільки й знали, що веселитися, тим часом як, як це її… ага, імперія… вже була на божій дорозі, мудрагелько. Наближалися германці, а римляни день і ніч бенкетували. Ти цього не читала? Що ж я можу зробити, коли вона нічого не читає.

– Я не дозволю, щоб хтось порівнював римську державу з моєю планетою. Що між ними спільного? – обурено вигукнув я.

– Канапки, – підказав Йозіфек.

– Анічогісінько, – рішуче заявив я. – Римська держава багатіла за рахунок воєн і загинула через війни. Десять тисяч літ ніхто на Моого не важиться на чиєсь життя, десять тисяч літ ми не знаємо, що таке війна. Хочете знати, що ми про неї думаємо? Що перемагати й гинути, вбивати й бути забитим однакове нещастя. Все це безглуздя, незбагненно велике безглуздя.

Отож, що спільного між римською державою і моїм світом Моого? Я тебе питаю, Ладіславе! Що?

Я сам чув, як мій голос тремтить із гніву.

– Нічого. Опріч канапок, – знову сказав Йозіфек.

– Я мав на увазі тільки ті їхні веселощі, – боязко мовив Ладіслав.

– По-твоєму, ми повинні впасти у відчай? У такому разі, я розкажу тобі геть-чисто все, а ти справедливо розміркуй, як ти почувався б у шкурі мооганина.

На мою планету наступає пітьма. Якби не світили десятки штучних сонць, там цілий день було б сіро, як тут перед смерком. Вже тільки своїм розумом підтримуємо ми на планеті світло, теплий вітер, вологу, родючість грунту, рослин і тварин, барви й усе, що видає звуки, бачить і чує.

Та навіть безмір штучних сонць не замінить одного правдивого. Невблаганно зближається година, коли долі Моого й мооган розійдуться. Поки це станеться, поки ми розпрощаємося, наші штучні сонця іще якийсь час світитимуть, потім вони почнуть червоніти, гаснути, а тоді вже буде по всьому.

За своє власне майбутнє ми не боїмося. Моого загине, моогани переживуть його.

Все, що ми втрачаємо, – це наш світ. Це все, і це не так мало. Але далеко від нас у безмежному небі світить молоде сонце й під ним пливе планета, така подібна до нашої, що ми не втратимо майже нічого. Навесні там тане сніг і цвіте петрів хрест, уночі на деревах ухкають сови, в кроликів такі самі прозорі вуха, й діти так само люблять полуниці зі сметаною.

Ладіслав озирнувся на Геленку. Він хотів їй у чомусь дорікнути, але зараз це було б не до речі, тим паче, що я заговорив до нього. – Отже, Ладіславе, – мовив я, – надягни шкуру мооганина. Що ти робитимеш сьогодні ввечері? Будеш бідкатися чи танцюватимеш керднон на вулиці Горіхових тортів? Справлятимеш свої іменини, як справляємо ми щовечора, чи тобі буде осоружне твоє життя? – Не буде, – мовив Ладіслав, тручи своє вухо й суплячись. Він явно хотів іще щось додати, але не знав, як краще висловитись.

– Не так-то воно все просто, – мовила Кароліна.

– Навпаки, все досить складно, – озвався Йозіфек.

– Звісно, що складно, – сказала Кароліна.

Ладіслав і Йозіфек погодилися з нею.

– Я уявляю собі, що я мооганка, – провадила вона далі.

– Скажімо, моя сестра Леєнія.

– Гаразд, твоя сестра Леєнія.

– В такому разі, Ге, я твій брат Йозіфек.

Кароліна попросила Йозіфка, аби він їй не заважав, і, на мить замислившись, знову уявила собі, що вона моя сестра.

– Отже, я Леєнія. Я не бідкаюся, роблю свою роботу, увечері веселюсь на Центральнім проспекті, може, танцюю керднон, а може, літаю в тхолензі за містом. І мені в голову раптом западає сумна думка. Ми щезнемо, і ця планета буде безлюдна, огорнена вічною пітьмою. Теутендомонці радіють, що вони переберуться з планети на планету, наче з потопаючого корабля на неушкоджений. Та я не візьму з собою, пейзажу, якого більш ніколи ніде не побачу, мурах, що їх я здибала, снігурів, козуль, шипшиновий цвіт.

– Але ж твій брат Ге знайшов тобі планету, і там буде все – мурахи, снігурі, козулі, – умовляв Кароліну Ладіслав, заспокоюючи її, наче маленьку дитину.

– Проте я полечу від мооганських снігурів та козуль, покину їх на поталу лихим часам, цілий той світ полишу найгіршим часам. То був мій світ. Я належала до нього й завше належатиму.

– Якби можна було взяти до своїх зоряних кораблів усе живе, ми врятували б і билинки трави. Але в нас нема Ноєвого ковчега, ані чогось подібного. То що ж нам чинити? Може, загинути разом з мооганськими снігурами?

– Ну що ви. Мені тільки стає моторошно на думку, що я можу зустріти там когось такого, хто з нами не полетить. Добре, добре, я вже мовчу.

– Всі моогани мовчать про це, – кажу я. – А якщо тобі не дають спокою журні думки, ти звертаєшся до розрадника. Ну, тепер уже знаєш, чому розрадникові телефони весь час дзеленчать?

– Цікава б я знати, чим би він мене розрадив.

Я мовчав. Зате Ладіслав тут же відповів за розрадника:

– Можливо, він сказав би: «Сміливіше, Кароліно, і тобі буде весело».

Це нас усіх розвеселило. Геленка теж засміялася. Досі вона весь час мовчала і тепер сміялася тільки нишком.

Мені хотілося, щоб вона блиснула в усмішці й зубами, і я назвав Ладіслава головним розрадником Праги-6.

– Може, вже досить, Ге? – озвався зненацька тихий голос.

Це був той самий жаб'ячий голос із чужим акцентом, що від нього ми втекли з саду.

17
КУДИ ДІТИСЯ З ДВАДЦЯТЬМА ВІСЬМА МІЛЬЯРДАМИ?
НАДМІРНА ГОРДІСТЬ НЕВИДИМОГО

– Знов, – сказала Геленка й підсунулася ще ближче, так близько, що її голова торкалася мого коліна.

Я вирішив нарешті покласти цьому край.

– Леремія денунбондон. Маякта гуен хуен, каліячгунд, – мовив я.

На відповідь озвалося роздратоване бурмотіння. Ладіслав поцікавився, що я сказав голосові, що він одразу ж стулив губу.

– Я зауважив йому, що він мав би поводитися трохи чемніше й радше мовчати, коли вже зайшов до господи, куди його ніхто не запрошував.

– Вибач, Ге, – запротестував Йозіфек, – але тобі не здається, що ти сказав це своєму колезі трохи грубо? Він же досі майже весь час мовчав, я б навіть сказав, що він зовсім не балакучий. Просто ми зараз, може, зачепили його мооганську гордість, назвавши Ладіслава розрадником Праги-6. Я пропоную вибачитися перед ним і на додаток запросити до свого гурту. Якщо Кароліна не проти, скажи йому ласкаво, щоб він почувався в нас жаданим гостем.

– Я теж охоче привітала б цього добродія, – відповіла Кароліна, – але запитаймося спершу в Геленки. Мені здається, що вона не терпить невидимих гостей.

– Ні, хоч його тут і немає, – мовила Геленка.

– Коли так, то нехай він нам покажеться.

– Покажіться, – порадив невидимому Ладіслав.

– Важко, золотце.

Цю відповідь мооганина, який прийшов у гості, не можна було назвати чемною. З мене було вже занадто його невихованості. Я сказав, щоб він зоставався невидимим доти, поки позбудеться чужого акценту, й що йому краще було б також мовчати, якщо не знає, що й коли годиться казати. Очевидно, це був юний мооганин, який виріс по дорозі до Землі й користувався більшою свободою, ніж заслуговував.

Геленка затиснула в руках кінчик коси, нахилила голову й поважно глянула мені в вічі.

– Ге, ти сказав, що він не мав приходити до господи, куди його не кликали. А скажи, Ге, хіба вас хто-небудь кликав на Землю?

Що слово, то удар обухом. Усі співчутливо дивилися на мене, що я на це відповім.

– На пряме питання, дам пряму відповідь. Ми живемо тут поки що без запрошення. Людство ще не мало змоги запропонувати нам свою гостинність. Бо ж ми й досі не відрекомендувалися. Ні, без жартів, людство нас, мабуть, і не запросить. Якби ми були тільки чужинці без притулку, то ще була б надія, а ми потребуємо більше, ніж простого прихилища, – нам потрібна планета.

Ладіслав блиснув на мене окулярами.

– Вам? Ціла планета?

Я похитав головою.

Йозіфек підвівся з дитячого стільчика, випростав спину й пройшовся по кімнаті. Хвилю щось бурмотів, неначе говорив щось для власної втіхи; ми нічого не розуміли. Кароліна висловила побажання, щоб він поділився з нами своїми думками. Йозіфек охоче це зробив.

– Не запросити мооган, ба навіть відмовити їм? Дурниця, явний регрес. Цього людству я б ніколи не подарував.

– Тобто як, Йозіфку?

– А ось так. Ми поділимося з ними нашою матінкою Землею, а вони прилучать нас до своєї цивілізації. В такий спосіб ми заощадимо собі тисячоліття розвитку. Шкода, що я не маю права діяти за всю земну кулю. Бувши принаймні Ладіславом Славним, я послав би мооганам якнайкращі запросини.

Ладіслав притьмом втілився в Ладіслава Славного, також підвівся зі стільця, випростав спину, пройшовся кімнатою, а тоді зупинився наді мною, схрестивши на грудях руки.

– Скільки вас?

– Двадцять вісім мільярдів.

– Чимало, – зробив він висновок. – Я гадаю, вам потрібно було б щонайменше пів земної кулі. Просто не знаю. Як ви думаєте тут уміститися?

І знов почав ходити між скляною стіною й нашим затишним куточком, суворий, насуплений, уславлений аж до сузір'я Плеяди.

Йозіфек і собі заворушився. Зненацька й Кароліна почала ходити сюди й туди кімнатою. Усі троє зустрічалися, заважали одне одному, але не спинялися, заполонені кожен своїми думками. Мені вже теж надокучило сидіти, ще мить – і ми всі четверо, похиливши голови, снували б мешканням. Та коли я почав підводитися, Геленка зробила мені заперечний жест і видала якийсь дивний звук. Я впав назад на стільчик. Перша озвалася Кароліна.

– Ладіслав має слушність, ви справді не поміститесь. Що ж ви чинитимете, що наміряєтесь робити?

– Там, куди ви переберетесь, буде справжній вавілон. Ніде буде й курці клюнути.

Ладіслав наочно продемонстрував цю тисняву, марно силкуючись відставити свої лікті. Очевидячки, він уявляв собі, що люди й моогани стоятимуть так густо, як у неділю біля кінотеатру.

В розмову несподівано втрутилася Геленка. Якщо, мовляв, це і є наша гра в мооганина, то вона не здається їй вельми вдалою. Тому вона хоче порадити нам кращі розваги. Скажімо, гру в зіпсованого телефона, в дурня або в сливу. Як гуляють у сливу? Двоє чіпляються руками за гілляку, а решта трусять стовбуром. Хто впаде, той буде падалиця.

Ладіслав нагримав на неї, щоб ішла собі додому, коли не грається. Він грається в мооганина з великим задоволенням, ця гра стократ ліпша від гри в дурня або в сливи. Він просто не уявляє собі, як хтось може думати, ніби це тільки гра?

– Людоньки, цій дівці, певно, клепки розсохлися в голові. Або вона сліпа. Якщо вже не віриш нічому, то поглянь на невидим… – Ладіслав запнувся й додав, що діти в дейвіцьких [4]

[Закрыть]яслах залюбки погуляють з Геленкою в сливу.

Йозіфек порадив нам усім погуляти в сливу, але спершу ми повинні вирішити, як нам розмістити на Землі друзів з Моого. Байдуже, чи ми тільки граємося, а чи все це правда. Гратися теж треба насправді.

– Прошу тебе, Геленко, принатурся трохи до нас. Зваж, що стільки людей, – само собою, чому не називати їх людьми, якщо вони виглядають так, як Ге, – ми земляни, вони моогани, і ми і вони маємо таку саму подобу, – так ось стільки людей чекає нашої помоги. Ми перші здовідалися про їхню долю. Тож, може, відкладемо решту, поки щось та придумаємо? Ти розумна і чуйна дівчина, може, саме ти й вирятувала б їх зі скрути.

Геленка ще не вирішила, як вона вчинить: так, як радить їй Ладіслав, чи так, як Йозіфек, чи піде сама додому, а чи принатуриться.

Тільки-но Йозіфек змовк, як знову озвалося:

– Мооганин чекає поради?

– Так! – вигукнув я. – Ми нічого не робитимемо самі, без людей!

– Або зробимо все! – застрекотав голос.