Текст книги "Богемна рапсодія"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

– Буду збиратися, – сказала вона, підвелася, гойднувши грудьми.

Костя попорпався в кишенях штанів, витяг кілька банкнот і простягнув. Вона взяла гроші, склала удвоє і поклала на столик.

– І часто тобі приходиться платити жінкам за такі речі?!

– Ні, вперше.

– Дивно.

– Так, навіть приємно.

– А до цього, як?

– До цього в мене просто не було грошей.

– Тоді платив чимось іншим?

– Так.

– Завжди воно так.

– Угу.

– Я не беру гроші. Вірніше, вперше беру гроші… Але не візьму. Не маю потреби, взагалі.

– Ну, як знаєш.

Вона стояла в дверях, у вікні тремтів кущ глоду, – ноги її зігнулися в колінах, – повернулася; циган розтягнувся у весь зріст, і пес біля нього бігав; вона стояла в коридорі, а Костя ще тільки натягував штани; сонце пройшло половину шляху. І Костя Клюнов не відчув полегшення, так, як завжди – тільки ущемленість свободи. Пробігла по чолу невловимою тривогою.

Вони пройшли хол, перетнули дорогу, і Кості стало чогось весело: з'явився циган, він чвалав забрьоханий, на ходу дув у сопілку, пес дріботів назирці.

Море доганяло хвилі жовтою піною, терпкий вітер приніс до Кості запах жінки; прибій вирізався червоною цівкою прибитих штормом водоростей.

Задуло сукню, ноги блиснули проти сонця, і вона притулила рукою до стегон тріпочучу тканину, так стояла, доки стали пробиратися крізь чагарі.

– Кав'ярня.

Обвішане ліхтариками обійстя, далі безлюддя чагарів; під навісом сидів бармен, підперши ліктем голову, дивився поперед себе. Очі офіціанта щось нагадали Кості, і це насторожило.

– Вип'ємо чогось?

Вперше за день збагнув: жінка злякалася, але, швидше, то не жах, а суміш відчуттів, так, мовби перед тобою кішка, яку проганяєш, а вона не втікає, а щириться і намагається вдарити тебе лапою, не випустивши кігті.

– Можна.

Вони примостилися осторонь, за спиною бармена, крізь чагарі мерехтіло море, а небо наповнювалося жовто-золотавим кольором, сонце пропікало вже більше, ніж до середини, відбилося в зелені води золотим полотном. Бармен нехотя звівся і посунув до їхнього столика. Лікті у нього були сірі од бруду, і коли говорив, то погляд упирався десь за спинами.

– Є тільки шампанське.

Клюнов на знак згоди кивнув головою, затупцювався ногою, заворушив шматочками гравію і зрозумів, що цей чоловік нещасний; і чому він нещасний, Клюнов не хотів про це думати; просто він добре знав такі погляди, – упереджено винуваті. І коли бармен поставив перед ними пляшку шампанського, запітнілу, зелену й велику, Костя якось по-іншому окинув чагарі, море, офіціанта, столики.

– У нього очі актора, – сказала жінка.

Це Кості напочатку не сподобалося, – чимдалі, то відчуженість наростала; і взагалі, не хотілося помічати жінку. Вона про щось думала, і погляд увійшов у неї, – очі двома темними блюдцями нишпорили по спині бармена, зупинилися. Далебі він міг здогадатися, про що вона думає, але холод відчуження не зайшов далі моря, стільців, і Костя сам із собою згодився: дійсно, таки нещасний чоловік.

– Він нещасний, – сказала жінка знову, випірнувши десь із глибини.

Вітер напнув частину тента над кав'ярнею, заторохкотів лампочками; за спиною глухо гуділо, прокидалося курортне містечко.

– Люди часто сплять у дощ, – сказав Костя.

– Давай його запросимо. Дуже він вже виглядає нещасним.

Вдалині почулося рівномірне гудіння. Жінка повертіла головою, але так нічого й не побачила. Бармен підійшов і сів поруч. Говорив щось про погоду, про море. Костя налив йому у свій спорожнілий фужер. Той випив, подякував і почав услухатися в гудіння. У жінки загорілося волосся, червоно підфарбоване, виковзнуло м'яке підборіддя, біле і заодно чітко окреслене. Зі сходу летіли літаки. Напочатку рясніли чорними цятками, далі горизонт тремтів од надокучливого гудіння, а потім вони горбатими, сірими громадами, наче зграйка або тічка собак, пропливли над морем, і здавалося, що вони пролетіли у кількох метрах.

– Військові, – сказав бармен. – Бомбардувальники.

На небі золотилися хмари, горизонт зелено розвівався проти моря, і сонце йшло до кінця денного шляху. Червоно бігали тіні обійстям.

– Треба йти, – врешті сказав Костя.

– …???

– Немає часу.

Жінка бачила, що він взагалі намагається не звертати на неї уваги, але то в нього не виходило, і вона усміхнулася краями губ; знову повернула голову до бармена. Очі в бармена волого блиснули.

– Ми ще зустрінемося? – несподівано запитала вона, і обличчя пропливло перед ним, тріпнули коси; подуло вологою з моря.

– Може… Може, все минеться, – до себе сказав він.

– Що?

– А то так, просто. Звісно побачимося. Приходь, – Костя труснув головою і зараз зрозумів, що так дратує, – гудіння бомбардувальників.

Дорогою до готелю він зустрів людей; люди, засмаглі, червоні, круглі, міцні, йшли, перемовляючись, кушпелили в повітрі, а десь далеко відкочувалися луною бомбардувальники, і вони трохи подивовано проводили обличчями і знову – в сонну млівоту наступаючого вечора, під жеботіння морських хвиль впевнені, тугі, налиті кров'ю тіла, віддадуться чому завгодно, може, ночі, а може, коханню. Костя із задоволенням потягнув ніздрями повітря, злився з цим нерозбірливим живим потоком, почимчикував до готелю. Сонце золотом затопило верхівки гір, зирнуло ще раз у море, посипало блискітками по рябіючих проти проміння шибках хижок; скрізь запалало червоним.

Подвір'ям гасали, кудкудахкаючи, кури, собаки тявкали, задираючи писки, лемент, передвісник ночі, а далі – неймовірний спокій; таки неймовірний, від рохкання свиней, і від гною, що від свиней несло, від хлопчаків, які вже не посипали пилюкою голови, а відтак сиділи на лавках, лузали насіння, а то – стругали свої дерев'яні шабельки й з галасом, знявшись – пропадали у червоній заграві двору, що потроху напускалася поніччю; цикади свистіли у невідомих, вишуканих місцях, а спів дужчав і скоро розливався непомітним, але вкрай потрібним звучанням місцевого пейзажу. Костя придивлявся до плескатих, глинобитних будівель, не таких, як у його краях, звідки прибув – від будівель віяло холодною несправжністю, скороминучістю, а ще більше – чужиною. Та прочвалавши з кілометр просохлою дорогою, Костя обвикся, і з кожним кроком морила втома. Море блимнуло червоним оком сонця, – потухло. Місяць ще не зійшов – темрява прострелила простір. В останніх одблисках сьогоднішнього дня Костя побачив мешканців: старих, які грілися на пеньках, точили ляси і лузали насіння, утихлих і сонних від роботи, від самого життя, і Клюнов чогось переконував себе, що нічого не трапилося, і не могло воно скоїтись, – бо ось люди, двори, люди встануть і завтра підуть на роботу, і якщо він того забажає, то зустріне їх.

У готелі, коли настала ніч, він враз відчув неспокій. Він знав, що втомився, але сон не приходив: рипіли дощані стіни, вітер однотонно настирливо, як живий, посвистував. Костя сидів, упершись поглядом у ніч, спиною до дверей – стара звичка, – вікно заливало червоним, сходив місяць, – дуло сирістю з моря. Солоно дуло. Костя курив, позиркуючи на упаковку із снодійним. Потім почув голос. Голос ляснув, повис, злився із писком незмащених дверних петель. Клюнов обернув голову, зирнув на щілину, двері зачинилися, – кроки залопотіли, далеко, коридором. Дитячі кроки. Ударив дощ. Заторохкотів і швидко вщух. Завила сопілка цигана. Повітря важке; Костя втупив зір у пачку снодійного. Через деякий час підвівся і підійшов до вікна. Циган перестав грати, витяг велику горбату, засмажену до блиску хлібину, стиснув, крякнувши від задоволення, – кургузими пальцями розламав, – пара заструменіла од сірої, землянистого кольору м'якоті, пес вистрибом, колами пішов біля підстилки, а циган обережно поклав переламаний хліб, дістав з кишені заяложеного піджака цибулину, облущив нігтями, покликав собаку «фьють-фьють» – відривав невеликі шкоринки, кидав псові, а сам запихав великі паруючі кавалки до рота, жував так, що жовна ходили на вилицях.

Костю занудило, він подався до коридору, освітленого з кінців маловольтовими лампочками, і щось, подібне до жалю, запекло під грудьми; готель готувався на ніч, люди виходили і заходили, ламаючи хистку тишу ударами дверей та підборів, – і він подався на третій поверх, зустрів стареньких, які чемно розкланялись, і так, мовби нічого не було – знову спустився до кімнати, тут його кинуло в жар, занудило, і Клюнов одразу зрозумів, до нестями у мізках, що хворий. Забився у куток, притиснувши коліна до підборіддя, сходив рясним потом, дивився на бліде мереживо лампочки, раз од разу блював, а коли у нього густо пішов гній із носа і горла, впереміш з кров'ю, його охопило дике, звіряче бажання зірватися на ноги; та сили не стало, – й на одних руках поповз до вікна. Він просувався до амбразури міліметр за міліметром, так, аж тріщала шкіра – блював гноєм, задихався, долаючи конвульсії, що судомили тіло, вчепився нігтями за підвіконня, спробував підтягтися, щоб когось покликати, – шкіра на щиколотках тріснула, і кров струмочками побігла за сорочку; і коли підборіддя вже торкнулося підвіконня, враз одпустило: вищала впевнено сопілка цигана, дзюрила вода в туалеті, а в щілину у дверях зиркало перекошене, зле і зелене обличчя хлопчика. Ноги у Кості набрали легкості, груди розпирало від повітря, і він пройшовся кімнатою – туди й сюди – вискочив укотре в коридор – малого не було – тільки проминуло двійко молодят, навіть не глянувши в його сторону. Костю понесло на третій поверх, і з годину він слухав, як уголос читав Біблію один із старих, а потім, урвавши читання, щось роз'яснював.

На ранок він здивувався, що заснув уночі без снодійного, – і все видалося далеким, нісенітним. Костя подумав про жінку, що зустрів учора, і це віддало теплом і затишком. Подався на кухню, заварив каву, – небом пливла бавовна хмар, вітром несло з моря солонуватий дух, що осідав присмаком на губах, і він удруге згадав жінку, і подумав, що в житті з'явилося щось потаємне, трепетне, хоч як би він того не жадав. Тривога одійшла, і Костя прямо на кухні висьорбав половинку кави, повернувся до кімнати. Двері виявилися прочиненими, і Клюнов трохи покартав себе за халатність, сів на ліжко, випроставши ноги, й побачив ув ванній відчинені навстіж двері, а там хлопчика, який стояв на колінах, спустивши штани. Костя повернув голову – валіза розкрита; речей не багато; він певно знав, чого там не вистачало.

Хлопчик стояв на колінах, і з кожним поворотом голови тінь вимальовувала на його обличчі різні фарби, і коли поглянув на Клюнова, то тіні забарвили один бік зеленим кольором, а інший бік – просікся десятками тоненьких зморшок, і обличчя виглядало підстаркуватим, – у тому було щось блазнівське, тільки очі горіли рівним, синюватим світлом. Вітер бив у проймище вікна, сік повітря фіранкою, хмари згасили світло, в коридорі протупцювалися чиїсь кроки. Кроки залягли в кінці коридору. У Клюнова затремтіла рука, – він навіть не мав бажання оглядати фотокартку, що в кутку, – лише хлопчик спостерігав за його тонким, білим зап'ястям, та й сам Клюнов роздивлявся власну руку, як чужу. Потім, немовби здалеку, бачив, як пальці – тонкі, ніжні, павуком стискають цеглину, солодко піднялося у грудях, гуркіт серця об ребра ущух, і він уздрів перед собою зелене, схоже на поморщене яблуко, обличчя хлопчика і враз чомусь застрахався розбудити тишу, що залягла безкінечним плесом до моря, – так, немовби він боявся доторкнутися до грудей жінки, яка від того зникне.

– Мавпеня! – просичав Клюнов, ноги обм'якли, зробилися ватяними, а солодка слина підступила до горла, облипла піднебіння; упав на коліна, перехилився, виблював, а далі викидав зігнутим судорогою ротом шматки жовчі. За долі хвилини Костя Клюнов упав на підлогу, й останнє, що впіймало замутніле око – рівний, холодний погляд хлопчика, котрий дивився ізгори свого маленького зросту.

Жінка прийшла; він навіть не мав надії, що вона прийде. І коли вона прийшла, Кості видалося, що він не бачив її кілька років, – хоч таки дійсно знав її колись. І він неодмінно таки тримав щось при пам'яті – море плюскотіло внизу, Костя Клюнов лежав із рушником навколо голови.

Жінка принесла великі, рипучі, сині грона винограду і жовту спілу диню, – такі росли в кілька сотень кілометрів звідси, на тому побережжі, і по цьому Костя визначив, що вона не місцева.

– Привіт.

Він не привітався, здвигнувся нетерпляче на ліжко, – спостерігав з-під приплющених повік.

– Як тебе звати?…

– Надія… Я сьогодні не ходила на пляж, через тебе. З тобою що? – вона розлилась сміхом, а потім наче схаменулась.

– Ти хворий?

– Щось на те схоже. З чого ти взяла?

– Я піду у ванну.

У Кості перекосилося обличчя.

– Я тебе хочу враз, – сказала вона, скинула сукню, і він спостерігав її у прочинені, білі облущені двері, легенько усміхаючись сам до себе, і нічого не думав, навіть про вчорашнє.

– Я хворий.

– Я те-бе хо-чу, – як у школі, по складах протягла вона.

Жінка, закутана до половини рушником, засмага деінде трималася, лягла коло нього. Податливе тіло ввігнулося, він мимоволі, відтак з більшою охотою провів пальцем по округлому, золотистому животі, розставив ноги, побавився ніжними стегнами, майже дитячою шкірою, занурив обличчя у волосся, почув, як бубнявіють соски на її грудях і як важчає дихання, – рвійно, впевнено; потім все сталося швидко: вона стала цілувати йому груди, теплими, чутливими телячими губами, все нижче, нижче, доки зупинилася, і Костю захлеснула солодка хвиля, спокійна, подібно білому дню і хмарам за вікнами; він прошепотів:

– Зі мною ще ніхто нічого такого не робив.

А вона піднялася, тонкими пальцями гладила ноги, відтак сіла зверху, і Костя чекав на те, що було вперше, але було навіть краще, набагато простіше, що брало сміхом, і він поплив, немов крізь дрімоту, дивлячись на свіжовиде обличчя жінки.

Далі вони їли диню.

– Я тебе знаю, – сказав він зненацька.

– Угу, – крізь набитий рот.

– Так.

– Угу. Угу. Дай я тебе поцілую.

– Ти мені колись снилася.

– Дуриш.

– Так, не дурю.

– Потім я тебе зустрів і запропонував у натурниці…

– Угу, щось пригадую. Ну тебе. Давай ще…

Проминувши колючі чагарі, вони навпростець подалися до кав'ярні; бармен сидів у тій же позі, що й першого дня, тільки лікті випраного халата зяяли потертими рукавами.

– Зайдемо?

– Ні, – відкинула вона, пішла попереду, виставляючи по-чудернацькому ноги, – колінами всередину.

Вітер торохкотів різноколірними лампочками, гуляв колючою спиною чагарника.

– Ну, я прийду завтра.

– Так.

– Не кисни. Можеш перебратися у мій профілакторій, якщо…

– Грошей у мене досить, але щось…

– Ну, тоді подивимось… ну… – вона поцілувала довгим, протяжним поцілунком.

– Да-а-а, – Костя обіперся об старий, вичовганий прилавок; світла в крамниці не було, пахло борошном, підпрілою картоплею. – Так, кажете, той циган був колись вожаком, а…

– А потім перехрестився, чи ще щось там, ну да, точно перехрестився, наш місцевий батюшка ще хрестив його, та з п'яну дав якесь чудернацьке ім'я. Да-а-а. Кинув табір і почав бовтати. Щось отут трапилося, – і продавець постукав по голові зігнутим вказівним пальцем.

– Нд-да. Цікаво.

– Та не так, щоб дуже. Шкоди він не робить, до людей не чіпляється, дме собі в дудку. В позапрошлому році, ні, ще пізніше, здається, забрали у божевільню – кажуть, сидів і дивився півроку в одну точку, нічого не робив. Так що, не бійтеся.

– Та я, просто, з цікавості.

– Ну, якщо – то отам відділення міліції. Кличте. Мій син працює.

В крамниці придбав пачку чаю, – міцна упаковка, добре збита, можна порахувати за імпортну; крізь прочинені двері, з прохолодної крамниці, де поскрипували поточені шашелем сволоки, упівоберта дивився, як дорогою тягнулися тіні, сікли повітря мухи, і дітлашня, підсунувши рожеві п'яти під зади, сиділа в пилюці, лепетала, посипала пороховинням худі, гострі плечі; безтурботність вулиць приворожила його, – сонце новорічною іграшкою, жовтою кулею пекло у високості чистого, синього неба. Почалося літо. Він подумав, що це приносить якусь солону, щемучу, затаєну втіху, – лишилося чекати на затяжні дощі, що митимуть зранку шибки, і десь далеко подумав, між іншим, про готель, про довгі, казармені коридори, про облущені риплячі двері, а про людей вирішив: дійсно треба поміняти готель на профілакторій.

Він не помітив, як дорога вела його вище: похилене дерево, патлата тінь туї стрімко тягнулася в хмари, невидима птаха виводила «пії-пії»; квартали, подібно мушлям, нанизувались один на одного, і Костя зупинив погляд на гарній, але вже старіючій жінці, а квартали губилися в купках розлогих каштанів, там, де стриміли державні будівлі, а над дашками безсило висіли вилинялі прапори, і Клюнову згадувалося тільки літо в цих краях і спогади про це містечко, неясні, розмиті спогади, пов'язані з кінцем літа: як душно стискало горло цвітіння липи, терпко дерло ніздрі від чебрецю та скошеної трави, а люди йшли тихими вулицями, захмелілі, розпарені на полудневій спекоті, а у дворі стояв дух покійника, тхнуло зіпсутими продуктами, і місяць серпень ряснів каштанами і похоронними процесіями; сонце зависало надовго, дні коротшали. І Клюнов думав про це, підіймаючись все вище й вище: перед поглядом мінявся пейзаж, важчали ноги, і легені погано вбирали повітря, і зрештою він зрозумів, що підіймається в гори. З висоти побачив перевернуту тарілку моря; позаду лишилися поодинокі, покручені дерева, з'явилися дикі, занедбані людьми виноградники, на яких висіли важкі грона, за виноградниками зразу – жорстка, по пояс трава, дорога, здавна прибита сотнями ніг та колесами возів, розсипалася серед плескатого каміння, що безборонно приймало сонце – його влада; за цим усім виринув карликовий ліс, обчіплявши низькі схили гір, між гілок шарудів вітер; море дзенькнуло, тріснуло скалкою, і відтак – порепана земля, чагарі, далі каміння. Тут ніколи не було моря, воно не підступало сюди, навіть голоси птахів не чулися, зрідка кутикне чи то коршун, чи степовий орел, а чим далі вище – тихо і мертво потріскувала жорстка трава. Навіть вітер не мав повного права. Мірне торохкотіння сухого бадилиння. Неподалік Клюнов угледів щось подібне будівлі з проламаним дахом, де видно було, крізь стріловидні, порожні виймища вікон, висохлі галузки дикої ліщини. Далі шорсткий, без насадження пагорб, певно, насипаний людьми, і камінна огорожа, ніким не зайнята, – очевидно, нікого не цікавила; ще неподалік – колючий масив висохлого чагарника, а низом, по схилу, лежала чорна пляма озера. Він натрапив на нього зненацька, так, немовби знайшов викинуту кимось, непотрібну картинку: навислі, похмурі береги, мертва вода, без жодної ознаки життя. Клюнов добру годину проходив навколо озера, – тільки острівки чорного жабуриння лежали на поверхні водозбору, нагадували, що тут колись віяло життям. Костя спробував дістатися до розвалин, але виявилося не так легко, як було напочатку. Мороз ішов спиною, двічі обдирав до крові руки, сповзав схилом і так з півгодини ходив колом, щось недоладне складаючи в голові, мимрив незрозумілі слова. Присів на камінь – перед очима світлі кола. Спробував закурити – сірники один за одним гасли. Відпочивши, вирішив повторити це наступним разом. Нарешті, походивши біля мертвого водозбору, Костя надумав спускатися, доки не потемніло, до моря. «Та-ак, це щось таки нагадує, – подумав він, – якщо може справді щось нагадувати, коли ти дійсно таки щось подібне бачив. Та-а-ак!»

Назад дорога була напрочуд швидкою. Почалися людські помешкання, прибиті запаленими більмами вікон. Небо червоно-іржавого кольору полоскало горизонт. Море шамротіло. Здалеку – ламкий гудок пароплава. Люди поралися на полі; ходили, носили ящики, верталися, знову носили, клали, горбатилися спинами з гострими хребтами і випнутими ребрами, облиті бронзовою засмагою; трохи перепочивали, дивлячись у бік білих квадратиків селища; поралися далі.

«Та-ак, це щось таки нагадує, якщо може справді щось нагадувати, коли ти таки дійсно бачив. Та-а-ак», – подумав Костя Клюнов.

За цей час над селищем і трохи далі пройшов дощ; він прихопив профілакторій, частину піщаної коси; в повітрі витав устояний дух людського помешкання: запах одеколону, намоченої, нещодавно, дощем випраної білизни; пожмакані пачки дорогих цигарок, й в міру того, як Костя добирався до готелю, запахи міцнішали. Стояв солодкий, трохи нуднуватий людський дух. Він проминув готель, – зараз бездомний, з темними вікнами, із заяложеними вікнами, – подався до пристані, через чагарі, повз освітлену серпантином вогнів кав'ярню, де самотньо куняв бармен, поклавши голову на руки, і, зачувши кроки, піднімав нехотя обличчя, позіхав, і продовжував свій нетривкий сон.

З'явилася, вигулькнула обліплена молюсками, заплетена водоростями стара пристань, і Костя Клюнов щось віддалено згадав. Біля нової пристані, яка ще зберігала сліди новобудови, Костя угледів цигана, – циган сидів осторонь, на блискучій гальці, по щиколотки занурив ноги, позіхав, і, як Кості причудилося, то тільки на нього, Костю, й чекав.

– Не ходи туди більше. То погані місця, – сказав циган.

– Ти що? Того?

– Я тобі кажу – не ходи туди, бо загубиш останній шанс.

Море кинуло жмут водоростів, циган відкинув пружні, червоні щупальці ногою. Пес тявкнув і задер писок, тявкнув удруге.

– Сідай-но.

Костя опустився навпочіпки, – проти грудей червона смуга заходу; гостро тхнуло перегнилими водоростями.

– Скоро шторм, – кинув циган.

Море лизало рінь, собака бігав взад-вперед, доки циган покликав його «фьють-фьють».

– Ти хочеш випити?

– Я не п'ю. От що, знаєш, колись, давно, зразу після війни, людям не тільки їсти, а жити не було де, то ж бродили в пошуках матеріалу, і різного там… Натрапили на каплицю… так, так, хлопче. Я тебе не вчу, а просто розповідаю. Ото натрапили на каплицю, та й ну звідти тягати – піп старий був, розстрига, і говорить: не чіпайте, не знаю, що то, воно вроді і не гріх, бо, каже, то і не церква була взагалі, та, і справді, погомонювали люди, не церква, а щось таке, бо ні хрестів, і не росте навколо нічого. А розстрига уперся на своєму, та й ну, не пущу, жодного камінця, гундосить по-п'яному, не візьмете, бо то до гріха доведе. Люди на те: ти ж триндів, старий дурень, що гріха ніякого нема, ми так думаємо, що воно стоїть, нікому не служить, хай людям послужить. А той криком кричить, не пускає і Господом Богом усіх заклинає. Отаке, а потім так воно спустилося – хто одвіри взяв, хто ще щось там потягнув. Дивись, у тих дворах, як не похорон, то прямо після весілля – щось укоїться. Але з часом минулося – бо ніхто не вірив у те, що говорив старий розстрига, а хто вірив не тільки в те, що гомонів, а і в Господа нашого Ісуса Христа, той геть подався з цих країв, а ті, що тільки наполовину – то, як кажуть, по вірі і дісталося. Ну, я до чого. Ота каплиця, – то забрів до революції сюди якийсь монах, не монах, пожив трохи в однієї вдови, – вдову згодом найшли на конюшні бувшого графа, повісилася бідолага, так і провисіла півтора місяці, сам знаєш, що в той час не дуже…

– Ну, ти, коротше давай…

– Ну, я тобі і так коротко. Не ходи в ті місця, бо то нечистого рук діло. Нечистого, да-а-а.

– Слухай, може, то байки.

– Як знаєш. Аби не пізно було.

– А як тобі вірити.

– Не знаю. Твоя справа, коли важко буде взагалі – прийдеш. Прийдеш, – упевнено, немов цигану самому треба було переконатися, повторив.

Розірвавши руками жорстку упаковку, Костя засипав чай в ґрановану склянку; в готелі, по кімнатах, прогинаючись у колінах водопроводу, жебоніла вода, люди, як перед грозою, втихли. Костя зраділо понюхав повітря, прочинив вікно, угледівши цигана, наморщив чоло, потім натягнув полотно, розіклав фарби, із задоволенням удруге потягнув повітря ніздрями, – так, як те роблять зголоднілі. В прочинену шкафу шуронули, полискуючи блискучими спинами, таргани; чому вони чорні? – запитав був Костя, – але потім, сьорбнувши чаю, зазначив про себе, що в тому немає ніякої різниці, тільки є різниця в часі, а все, що між ним, лопнуло, тріснуло, луснуло, так, лише різниця в часі, – а все інше на своїх місцях, тільки от задача: коли і де воно луснуло? мжичить, трусить мряка з неба, таргани лущать так, як колись, а сонце стоїть у четвертині пройденого часу, незрушно стоїть, але жде різниця? минувшина минулого? тоненький шовк? шукати, знаходити, шукати? ліпити штрих за штрихом? все життя? на той бік що?

– Ей, циган! – крикнув він з вікна.

Той підвів голову й посміхнувся.

– Що мені робити? Ти знаєш, чому я сюди приїхав?

– Ти сам те знаєш.

– Тоді на біса ти мені розповідав всю ту історію.

– Чоловік, якщо не хоче нічого робити, завжди придумує причину, або вона шукає його. То майже ні до чого, що я тобі розповів, – сказав циган, приклав дудку до рота, відвів, – ти сам частина того, що придумав про себе. Ти роби своє діло, а там, як Бог дасть, – циган хитро всміхнувся.

Коридором проторохкотіли кроки.

«Α-a, те мавпеня», – подумав Костя.

Сміх прокотився коридором – тонкий, пискливий, тріскучий, в'їдливий, як у комара.

Костя працював кілька годин підряд, ламаючи графіт об папір, – напружено вслуховуючись у кроки; вода мірно билася в трубах.

Костя Клюнов вийшов на дорогу, сонце забігло за край моря, і дорога падала просто в небо. Тут він подумав про батька, вдихнув повітря, потамував щось подібне до схлипу. Цикада рівно тріпотіла голосом у душному повітрі. Гуркіт зі сходу, навалистий, впевнений. Дзюрчала цикада. Потім над узбережжям пролетіли винищувачі, їх не було видно, та по монотонному гудінню, двиготінню шибок і по тому, як закладало вуха, – зрозуміло, що винищувачі летіли неподалік. Це дійсно винищувачі, а не бомбардувальники, і Костя, вглядаючись у жовту ніч, чекаючи на приступ хвороби, думав про це. А ще – про батька, наполегливо, немов хтось повертав до цього. Дзюрчала цикада. І так, з відкритими очима, Костя Клюнов зустрів ранок.

Червоним заливало вікно. Жінка увійшла нечутно. Лише за хвилину він побачив довгу, повну ногу, частину обітертого багрянцем сходу обличчя. Сукню, блідо-рожеву, задмухав легкий вітер, висвічуючи золотаву округлість стегон.

– Голова болить, – сказав.

– Випий анальгіну.

– Дійсно, таки універсальне пійло.

Над землею зависла, потріскуючи черепицею, спека; спека швидко змінилася духотою, і прибій, море безсило сапалося на прибережні скелі, а небо – глибоке і чисте, вилиняло; землю сікли тоненькі, кільчасті змії суховію, дерева шаруділи у мареві, листя прибило ледь помітною жовтизною, люди піднімали догори обличчя, розуміюче переглядалися, але нічого не говорили. Жорстка трава вряди-годи піднята пекучим вітром, перекочувалась з дороги на дорогу, з поля на поле. Голоси, стукіт підошв, лемент дітвори ставав ще нестерпнішим, дратував дорослих, і вони зле кричали. Каміння тріщало, сонце білою кулею висіло в зеніті.

Костя повернув голову, шукаючи в повітрі якоїсь відповіді, певно, вишукував штрихи, водив подвір'ям погляд закислих очей; в затінку присохлої шовковиці, що кілька років не давала плодів, хлопчик читав книгу, вітер ворушив сторінки, піт з чола падав на білі, прибиті чорною кирилицею аркуші; шкіра на обличчі у хлопчика, перепечена на сонці, від читання, натуги збиралася старечими складками.

– Хі-хі-хі, – протягнув хлопчик, не відриваючись од книги.

Повітря напнутим білим полотнищем всмоктувало в себе дух поту, долівки, перегною, фарби, торішньої соломи; вітер не приносив втіхи – падав ватяною попоною, слизьким язиком облизував спини і плечі, і люди знову піднімали голови, – оглядали рівні рядки буряків і кукурудзи, говорили щось незрозуміле для туристів, – розбрідалися по хатах. Пух несло над морем, над горами – скотина у хлівах жалібно ревла.

– Жарко, – Надія перевернулася в пітьмі, скинула простирадло, кілька хвилин дивилася на розкидані метелики паперу.

– Підемо на море? – запитала.

– Ні, мені треба працювати.

Знадвору почувся собачий гавкіт, завила сопілка цигана.

– Я не можу тут сидіти.

– Тебе ніхто не тримає.

– Не кричи на мене.

– Ніхто на тебе не кричить.

– Тоді я пішла.

– Угу.

Йому снилося, що річка, чорна від мулу, котиться десь з гір, огинається між будинками, потім далі, по всьому, що з'єднує людей: таке у неї завдання, – подумав Костя уві сні. І коли прокинувся, тривалий час сидів, потираючи запітніле чоло, – десь із-за стіни з'явився білий птах, схожий на пелікана, політав, політав кімнатою, зник, знову з'явився, зник, з'явився. Морозом пробрало хребта, і Костя, зірвавшись на рівні, увімкнув світло. Кілька хвилин розсипав різні сорти чаю, змішував, поглядав на стіну. Далі піднявся на третій поверх: занавіски навіть не ворухнулися. Не діставшись кухні – повернувся.

– Примариться ж таке.

Ніч тінями ворушилася на стінах; ворушилася облущена шкіра на плечах Надії; білою плямою світилося полотно; м'язи у нього на шиї наливалися; ніч тінями ворушилася на стінах. Годинник зупинився. Тільки у ванній вода. Біла пляма полотна.

Таргани дихали спинками на столі. Жінка спала, заломивши під себе ліву ногу. Він сидів і дивився у вікно, надворі шелестів сухий вітер. Він сидів і чекав, коли шибку заллє червоним.

Земля порепалася, взялася коржами, і тонка дротина трави тремтіла за вітром; небо, здавалося, втратило колір. Люди з'являлися зранку і вночі. Вдень сонце біло розпливалося небом. Люди піднімали догори голови.

Тіні спочатку бігли дорогою, витягувались під деревами рівно і чітко, обстрьопано пробивали сизі шибки, довжились від ніжок стільців, – промінь падав, пропікав спочатку карафку з водою, нанизувався на бісер бульбашок, потому ковзав, викреслював вигин шиї, робив його нетривким, ефемерним, відбивався в намисті і розповзався по зіницях шматками згаслого дня – втраченого сонця.

– Дні так швидко кінчаються, ти не помічаєш?

– Іди… – сказав Костя.

– Що?

– Іди…

– …

Вітер косо бив у шибки, тер піском об скло.

– Ти мені заважаєш… Розумієш…

Вона здивовано підняла руку: повільно, невпевнено.

– Іди.

– Ні.

– Іди.

Він підвівся, стояв над нею, очі Надії порожньо дивилися повз нього; вітер ламав на сусідньому даху черепицю; засвічувались вогні. Тополиний пух летів проти вікон, падав у рівчаки при дорозі, і дітлашня кресала сірниками, – синій вогонь облизував землю, і дітлахи бігли далі у червоному кушпелинні.

Він поклав їй руку на плече: петелька сповзла, і Костя поклав руку на голе плече. Потім несподівано поцілував у чоло, в очі, – вона охопила поперек, розстібнула ґудзики; тіло в неї солоне, шкіра туга, – кільця, пасма волосся лізли в рот, і коли Костя ловив їх удруге, то вони були вже звично мокрі; у її зіницях плавали освітлені вікна; він бачив знизу її груди, задерті, наче у кізки, підняте догори підборіддя і нижню губу, закушену білими зубами.