355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олесь Ульяненко » Богемна рапсодія » Текст книги (страница 4)
Богемна рапсодія
  • Текст добавлен: 28 августа 2017, 19:30

Текст книги "Богемна рапсодія"


Автор книги: Олесь Ульяненко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

Дорога, попід дорогою на вітрові та дощеві брунатний дурман. Ланцюг потринькував на протягу, – великий, сріблястий ланцюг. Лариса, притуливши скроню до одвірка, упівоберта поглядала на прочинені двері, а за дверима плюскотів дощ, широко покриваючи землю. Напівдрімаючи, хапаючись за видиво, Костя так і запам'ятав її: оголений лікоть, смута ноги, тріпотлива вія розганяє смуток. За дверима стіною дощ.

«Скажи, хто нас охороняє в дорозі?»

Острів

Пароплав востаннє вдарив гвинтами, розпанахав під собою темну в'язку воду, погнав вирунами хвилі упродовж кіля, місяць розсипався скалками у бризках, луна заглохла між переборок, трохи запізніло, ущипливо, крізь сонну млівоту долетіла до вуха, а за вікнами ще навіть не рихтіло, навіть не сіріло, – і спросоння, отираючи упріле чоло, Костя Клюнов заглибився пам'яттю до залізничного вокзалу, де на пероні вітер лопотів газетою, ніс на два метри від землі, доки газета зупинилася, зачепившись за ваговоза, а мряка кропила скло засмальцьованого, брудного, заліпленого мошкарою світлофора, що моргав червоним, – комахи над склом ліпилися до купи, і це він бачив з плацкарта, просяклого хлоркою, де провідники маячіли із гранованими склянками погано, нашвидкоруч завареного чаю, із підпрілою – через плече – купою білизни; відтак, не розтуливши повністю очей, а мружачи, витаючи на грані сну і пробудження, Костя занурився в пам'ять так далеко, що, не відаючи сам того, згадав, як у дитинстві синьо, тонко лежав сніг, сходило на тарілі паром м'ясо, а він брав до рук великого, двоколірного олівця і малював на папері – цупкому картоні – чорне сонце, а на сонці біле дерево. Він навіть почудувався, що прийшло те далеке і непотрібне, і згадай це трохи раніше, то, окрім недорозуміння, панічного жаху та боягузливого спантеличення не було б нічого, а так Костя почудувався, що згадав таке непотрібне. А помічник капітана, протираючи кулаками очі, важко сапаючи черевом од надміру випитого пива, прочовгикав вузькою, вифарбованою у сірий колір, палубою, прочинив, не дивлячись, двері каюти – метр на метр – сказав «причал», потрусив далі, вигуками підіймаючи команду; і Костя розплющив очі, зустрів передвістя ранку, затиснувши між пожовклими пальцями недопалок: процокотіла порожня пляшка, на підлозі лежали розплюснуті шматки бутербродів. Небо світилося тонкою, ріденькою смужкою. Сіріло.

Ступивши на холодну рінь, змахнув незграбно руками, подавшись назад, начебто вперше ходив – вже вдалині пароплав, команда пересипала матюками, і він не тямив, чому хоче зв'язати ті розмови: ману дивакуватого спогаду, – а перед очима лишень жовте вікно вагона, фіранка, довгі коридори.

А потім полетіли птахи. Птахи летіли зовсім низько над землею, летіли над пролітаючою стрімголов поніччю; проривали рідке, в тумані, намисто берегових вогників, пересікаючись у молочному передвісті ранку, черкали гострими, стрілоподібними крилами піщані дюни, вкриваючи простір вибухами червоної пилюги, туго, впевнено розтинали голубіючу порцеляну ранку, – то темними ворушкими плямами, то перекочувалися в повітрі білими, теплими клубками: зигзагоподібно, нерівно, а зрівнявшись – білою смутою морського шумовиння, висотувалися тонкою ниткою, і все далі рожевіючим сходом котилися темними, чорними клубками, ворушили дзьобами, інколи можна було розгледіти їхні очі, червоні язики у відкритих дзьобах; вони зависали над самотнім, покрученим від грози деревом, потому зникали, легкий бриз доносив квилення; відтак з'являлися чорною, густою масою і ковзали над гладкою поверхнею моря, схожого на озера, які лежали в глибині країни – спокійні, тихі озера. Море шамротіло – птахи ячали у високості, шугали до самої поверхні, торкаючись черевцями дрібненьких хвиль.

«Таке відчуття, коли людина приходить, все приходить на одне й те ж місце, не важливо в якому кінці землі», – подумав.

Костя присів на камінь. Зір тупило від сірої ріні. Камінь вріс у товчену ракушку, і він погладив поверхню, присипану росою, довгими, зблідлими зап'ястями. Повільно повернув голову: утонув у купі хрумкої зелені, що на схилах, і встиг подумати про тонкі цівки винограду, – як жінки йдуть вихилястими стежками, а очі у них кольору випаленого неба, порепані п'яти, повні ноги, золота засмага облипає тіло, вивітрені, гарні обличчя; де чужинцям сонце топить кістки м'яким оловом, а дітлашня попід дорогою вертиться брунатними постатями, сипле задля розваги пилюгу на голову; ошкір синіх гір, там, за схилами, порослими виноградниками, чагарями повертає до моря. А над морем, кугикаючи, монотонно квилячи, коло за колом, дугою, невтримною прямою летять птахи. Море таріллю, а над морем день, сонце, і стежка коліниться до готелю.

Бгаючись думками: пароплав, протяг. Луснуло в голові, і Костя пригадав поїзд, востаннє: довгі проймища між вагонами, а ступивши до тамбура, біля вікна, де вітер одстовбурчив фіранку – вже тоді понесло гірким присмаком моря, – він натиснув на носа, зовсім легко, побачив кульки гною із ніздрів, забухикав, бо гній густо, з кров'ю пішов з горла, і Костя впав на коліна, пройнятий від кінчиків пальців жахом. Так, у дорозі, він уперше спостеріг ознаки невідомої хвороби. Сидячи на камені, ще перед прибуттям до крихітного морського містечка, де він житиме, Клюнов здогадався, чого сюди приїхав, і люди, які слухали шум велетенських міст, видалися йому безглуздям. І те, щоби знав, чого чекати в цьому місті, – але ж, ні, напевне, чекав чогось від хвороби.

Сходило сонце. Ранок повністю розчинив ніч, всмоктуючи невпинно наростаючий день.

Дорогою до готелю Костя йшов, здіймаючи червонясту пилюгу; пилюга мертвим стовпом зависала у непорушному повітрі. Початок літа, але чулося тужнявіння повітря, яке наповнювало пружністю, а через тиждень нависнуть дощані хмари, через тиждень холод уб'є останній комариний писк; вітри падали на розпечений шлях. Наверталося на справжнє літо.

Дорогою він зупинився, почув жалібне кугикання чайок, протяжний гудок пароплава; край дороги сидів циган в обтріпаній куфайці, з повітряною кулькою на крисах капелюха; грав на сопілці. Костя подивився на цигана, попорпався в кишені і кинув кілька зім'ятих купюр. Постояв, але нічого так і не пригадав. Починало парити. Від білих гір лунало металеве бемкання. Червоне сонце розтікалося по мертовному плесі моря, вислизало проти зору чорним оком. Костя ще раз озирнувся, махнувши якось недбало, скоріш несвідомо, рукою, і подався навпрямки, обминаючи стрілясту стежку колючими, по коліно, чагарями.

Костя дістався готелю, коли сонце креснуло нижньою частиною – сліпо відбилися верхівки гір, – і затремтіло над морем жовтим, пекучим диском. Синя будівля готелю стриміла осторонь містечка, що розбігалося тонкими щупальцями вуличок і провулків, що губилися в безладді нещодавно забудованих кварталів із облупленими стінами, дивилися на світ повибиваними вікнами, загадженими дерев'яними ларьками, від яких віяло спустошеністю, а то й іграшковістю, бо червоні, нашвидкоруч вифарбувані двері нагадували театральну бутафорію; з іншого боку готелю тягнулося пустирище: червона порепана земля без жодного насадження, по урвищах обтиснута колючою рослинністю, трухлявими колодами та всіляким сміттям.

Адміністратор снував мініатюрним холом, куди зрідка заглядало сонячне проміння; він носив у руках чаєзаварник, потім, тільки-но прочинилися двері, гайнув у комірчину, що не мала вікон. Сьорбав чай крізь жовті, гнилі криві зуби; комірчина освітлювалася із входу, і адміністратор вдав, що нікого не помітив.

– Мені у вас заброньовано місце.

Адміністратор, з округлим татарським обличчям, брунатним од засмаги так, що голова видавалася випеченою, сьорбнув чаю, окинув знехотя прибулого поглядом. Погляд розкосих очей блиснув, наповнився вологою, квадратні щелепи зажували.

– Ваше прізвище Клюнов?

– Так.

У порожнечі крихітного холу просяклого паротою, де недоречно стриміли великі поручні з оріхового дерева, де тхнуло лізолом, хлоркою, невипраним ганчір'ям, пролетіла маленькою кометою велика муха і висотала щось фальшиве у німоті ранку.

– Дощ, мабуть, буде, – сказав адміністратор. – Давно не було дощу.

Поверхом вище пройшовся коридором, заглянув у стрільчасте вікно, прибравши рукою витерту зелену фіранку: темно-синя таріль моря вже не відбивала сонце, і Костя побачив, як відходить од пристані корабель, на якому він прибув у цю місцину, леготіли чайки, зламано билися над щоглою з прапорцем; стежка губилася в колючих чагарях, бісером розсипалися човники рибалок і відпочиваючих, пластами сонячного латаття їх накрило на виході з лагуни. Фіранка упала.

В кімнаті обдало прохолодою. Широке вікно. Стіл. Два стільці. У стільців високі, металеві спинки. З вікна, ковзнувши поглядом по вулиці, зловив напис на перекошеному ларьку, збитому із облуплених, давно не фарбованих дощок, Костя зупинився на табличці «Морозиво». Це щось нагадало, зморшка пробігла чолом, і в напіводхилену шибку він угледів, як зморшка поволі і швидше-швидше розтинає шкіру, опускається до куточків рота; минуло те в лічену мить: маленька постать трималася за руку високого чоловіка, нетерплячим лошаком рвалася до дощаного будинку з надписом «Морозиво», тепла рука притримувала його. Але це геть забулося, тільки подумалося: так, тут на вулицях, де сон переростає в тиху смерть, раніш вилося, злітало різнобарв'ям метеликів багато голубів.

І вже потім згадав про батька. Вірніше про велику, налиту силою і кров'ю теплу руку.

Він упав на вологі, погано випрані простирадла, стулив повіки і пурхнув у передобідню плутаницю сну. Марилося, що пливе чорною річкою, повз пусті береги, і те, що йому снилося, не схоже на жодну країну, на жодне місто, на жодне місце, де проходив, де жив; він думав, що загалом немає великої різниці в тому, що хтось десь жив – назавтра буде десь-інде або взагалі не житиме. І вже засинаючи, крізь сон, слухаючи шелестіння шматочків фарби на підвіконні, Костя подумав: чогось у цьому сні не вистачає.

Тільки-но Костя глянув крізь вії – прямокутна, рівна, чітко ографлена біла стеля пробила шовк сну. Втиснувшись у прозоре, начищене, із синім відливом скло, Костя пригадав марення, що потроху залишало голову, але входило, пошкрябувало пазурками на краях свідомості, і він покривився, оглядаючи велику ртутну краплю сонця, що тіпалося міріадами маленьких сонець – то розсипалося, то дробилося, то збивалося до купи – врівень перенісся; вітер ледь ворушив чисту фіранку. Надворі пашіло: звідсіля було чутно, як потріскує бруківка. Вулицею пройшла дівчина, розвіваючи запилюжене повітря окидами широкої, до колін, спідниці, із засмаглими до золотавого блиску ногами, із округлими литками, де під напнутою шкірою ледь помітно переливалися м'язи; повні, але ще недорозвинені груди тріпалися під кофтою. Костя не розгледів її обличчя, тільки соковитий, налитий кров'ю рот. Він подумав, що це йому знову щось нагадує, таки нагадує і годі, – провів дівчину поглядом. Перегодя вирішив: немає ніякої різниці – нагадує це про щось, чи просто вишукування знайомого у чужих місцях.

Та за годину дівчина повернулася. І зараз, всупереч зусиллю, Костя не зміг розгледіти її, окрім свіжовидої плями обличчя, трохи завеликого соковитого рота, гарних, повних, майже селянських ніг; цей рот, з опущеними куточками, не спотворений розмислом. Він став думати вкотре, – але від того тільки розбирало, і розболілася голова. Біль гризнув потилицю, потроху перебрався до випнутих черепних кісток, а відтак стрельнув у маківку і обтиснув голову. Сонце пекло, відбивало проміння, облизувало перенісся, і щоки від спеки червоно зайнялися, а потім тіло Кості кинуло в піт, так, немов обтикали тоненькими голками. Дівчина пройшла половину вулиці, – він побачив тільки м'який вигин спини, міцний круглий зад і незрушне, жорстке чорне волосся, зібране у вузол. Далі все потонуло в пилюзі. Пилюга стояла кілька хвилин, а то і більше, і тривалий час не осідала, а як осідала, то помалу – віялом; очевидно, останній дощ пройшов напочатку весни, або в середині. За дівчиною побіг рудий пес, – здоровий, з кривими лапами і тупим писком, – пса Костя добре розгледів; за собакою з'явився золотушний циган, з повітряною кулькою на крисах капелюха – покликав собаку «фьють-фьють-фьють» – сів на осонні і засвистів у дудку. У Кості розламувало тім'я, пилюга рядном, а вітерець подув легкий, – теплий і короткий – пилюга витала червоно-жовтим туманом.

Костю захилитало; вітер подув сильніший, ляснув фіранкою, упав стілець, гепнувши на підлозі металевим бильцем, струмнуло холодком; він розгледів голубів на даху сусіднього будинку, – голуби походжали, цокотіли лапками, так, начебто сипала мряка, а Клюнов подумав про батька: батько виринув з далекого, темного коридору, – голуби дріботіли ніжками по крівлях.

Він зійшов гвинтовими східцями до холу і запитав адміністратора, де найближче поштове відділення.

– Напроти, там, оно, – відповів той, репнувши на округлому обличчі двома щілинами очей, ткнув пальцем: – Там, оно, біля кафе «Морозиво».

Він перетнув площу – три на три метри – знявши зграю голубів, – голуби злетіли, межи жовтих будиночків човниками пирснули у безхмарне небо, тінями згоріли на дахах.

– Алло…Столиця… Це столиця?…

– У-у-у-у…

– Алло!!! Алло!!! Алло!!!

– Вибачте – адресат вибув.

– Адресу! Адресу…

– Слухай, поклади трубку і більше не дзвони, доки не покличуть. Ідіот!

Цибата дівчина із гнучкою шиєю, жилавими тонкими ногами, хизуючись рано вирослими грудьми, вийшла із-за обдертих, затулених склом телеграфних стойок, маячнула проти вікна темною рискою, ударом штриха, прямою безкінечною лінією подалася до виходу, з трудом прочиняючи двері; скрипнули, вискнули двері, Костя-Клюнов повернув голову і побачив жінку в широкій спідниці, з чорним тугим волоссям, зібраним у вузол кругом голови, яка при ході трималася прямо, – а по ліву сторону од неї пробігали вузькі, олов'яні щілини хижок; в небі загуркотіло: дві дівчини зустрілися, мимохіть окинули одна одну поглядами, – менша зупинилася, і Костя взирив, як розтулилися її припухлі вуста; загуркотіло, надворі подув вітер, легкий спекотний вітер, заголивши спідницю меншій, і Клюнову кинулися у вічі обдерті, змащені зеленкою коліна. І тоді до нього прилинула думка. Коротка і ясна. Ударило під груди.

– Алло, Кабул!.. Кабул!!! Кабул, Кабул?! Відповідайте.

Костя провів поглядом дівчину, і прийшло те, чого б він не хотів бачити й чути – воно лишилося між кілометрами землі, кубометрами повітря, нитками залізничних колій.

– Ніч, – промовив. А потім подумав: до чого тут ніч? чому ніч? чому не вчорашній ранок? чи сьогоднішній ранок? чому не рік? два? три? Тоді зійшло: сон. Так. Сон. Сон, сон, сон, – повторював про себе.

– Кабул не відповідає…

Люди, двоє старих, які чекали «на Кабул» – вийшли. Голову пекло від тім'я до потилиці.

– Кабул? Хто замовляв Кабул?! До телефону – четверта кабіна.

Старенькі вернулись. Дід сказав дорогою своїй половині:

– Костя довго не житиме.

– Шкода, – старенька затрусила головою. – Молодий ще!

Костю подивував їхній спокій.

На вулиці дужчав вітер – рвав червону черепицю з плескатих хат.

Перед вікнами порхнули голуби: тіні кругло прокотилися по стінах, зім'ялися на купі одежі, скрипнула половиця, проганяючи тишу – задзюрила в туалеті, крапля за краплею, вода, і годинник на стіні гучно затарабанив, виковуючи звуки із мертовного, переддощового сум'яття.

«Якщо ти хтось, якщо ти звідкілясь, і забув про це, то тебе наштовхне на незабуття, той, хто повернеться тією ж дорогою – коли ти забув», – подумав Костя.

Біля люстри, натиснувши на ніс, він вичавив гній з ніздрів і зрозумів, чому сюди приїхав. Ну що ж, день потроху висотає його в чеканні; нудно; він пригадає ще щось із того: обличчя, вулиці, людей і обличчя, і як відчув перші ознаки невідомої хвороби. І тож, день потроху висотає його, а те, на що чекатиме, не прийде, ані сьогодні, ані завтра, довго ще не приходитиме; щоб не думати, він умисне ловитиме себе на сторонніх думках, не так, як раніш, вичистивши власне нутро, як рибину, – але зараз не так, – кінці погубилися, і лишилося чекати. Це передчуття незнаного страху, міцного, посланого кимось; це страх відчути наближення того, щоб відчути щось – подітися нема куди, як і повернутись в нікуди. Дитя надії – спокій. Спокій марноти. Загалом, тут спокій: все однаково, тільки хіба що меридіани перетинаються не так, або час на годину чи дві біжить наперед, а листи не встигли дійти – жовтіють та скручуються, як осіння отава; кисне молоко та черствіє хліб, а любов жарка і скороминуча, немов сама смерть. Тільки чекання задовге, як після пишного літа, полум'яного бабиного літа – тривка, льодяна зима, а восени з вицвілого із лазурі сірого неба полотнами падають дощі, голі віти цокотять в шибки, море, задихаючись, гонить хвилю за хвилею, а хвилі – хмара за хмарою; втрачається лік часу, вітер обвиває будинки, – в короткому житті надокучливе, розтягнуте чекання відходить і приходить паперовими пароплавами.

Костя пригадав дівчину, яка тільки-но пройшла містечком, чітко тримав у пам'яті її повні ноги; ця дівчина могла б його вбити, але зараз лишилася тільки тінь спогаду, навіть не мрія, а те, що кожен день сходило, як сонце, те, чого не втримати в руках, і навіть тримаючи, далебі, воно ніколи не очиститься, не набере повітряної чистоти, і, на жаль, на превеликий жаль, не зітліє, подібно мрії. Ото ж, то і є вічність. Світ навалився, і час хряснув переламаним карком. І час перестав існувати, його для Кості не було. Для нього зламалася давня людська вигадка, яка відволікала жити. Жити прямо зараз, так просто, не випускаючи власних нутрощів. І жоден голос не наштовхує на блюзнірство, як голос з майбутнього. Простити можна все, але не брехню з могили, бо він, в якійсь частці, вартий того, щоб називатись могилою. Всі варті. Навіть якщо ти забіг наперед власному життю – спостерігаючи кінець.

Та він забув про це: як забувають про останню електричку, як забувають першу жінку, як витираються дощі дитинства, зім'яті морозами – тільки біля облущеного вікна, на межі весни і літа, наприкінці, тужно забриніло під лівим соском, шкіра стала дибки.

Вітер накочувався з моря, охоплюючи все більші шматки простору червоним кушпелинням, шарудів піском шибками, і циган, якого не було видно, взяв свої підстилки, перебіг під крамницю, за ним рудий пес. Пес задирав писок, підвивав, а циган незворушно притуляв долоню до чола, блискаючи проти тьмяного сонця випуклою вилицею.

В голові паморочилося, і Костя подався на вулицю; в холі рипіли двері, вкидаючи раз по раз косяки рудої пилюги; адміністратор куняв, поклавши голову на лікті; вітер бив у кругле, майже мініатюрне віконечко, що вгорі; на столі зміїлася паром склянка з чаєм. Крізь роздяплений отвір Костя побачив дівчину, котра йшла головною вулицею.

Повільно, невпевнено переставляючи ноги, ловлячи запах власного поту, Костя дібрався до поштамту, і відчув, як до грудей щось припирає, а потім зрозумів, що в ньому живе ще один чоловік: той чоловік неусипно слідкує за кожним його кроком, порухом світил; той другий цікавиться морем, водоростями, людьми, – і біля поштамту Костю обдало морозом. Він сидів, втупивши очі на протилежну стіну, слухаючи, як сік із свіжовиструганих дощок збігає на порепану землю; підвівся і зайшов до телеграфу, впав у м'яке, пахнуче шкірою крісло. Дорогою проскочило двоє старих, ховаючи від вітру хлопчика років шістнадцяти. В голові гуло. Дощ, по-всьому, наступав десь із моря. Люди на телеграфі піднімали голови, нашорошували вуха. В шибку, крізь навислу руду завісу пилюки, Костя угледів дівчину, яка йшла, прогнувшись трохи назад. Зараз він розглянув її добре, начебто це повторювалося уже десятки років, коли вона полишила в собі тижні, дні, хвилини, секунди, а він уперто не хотів її пам'ятати, і з дитячою настирливістю продовжував спостерігати за нею.

Вітер опав. Руда хмарка пилюги зависла в повітрі: пищала сопілка цигана, підвивав собака, пилюга присіла, впали великі краплі, запала тиша. Містечко прибрало ошатного вигляду, вибудовувалося червоними квадратиками, прямокутними, хитрими надбудовами, гостроверхими башточками голубятень. Сонце непорушно парило у високості. Костя глянув на дівчину, вже одягнену в чорну, майже до п'ят сукню, із м'яко вигнутою спиною і чітко викресленим підборіддям. Коли вона пройшла повз поштамт, Кості кинулися: розкосі більчачі очі, захищені пухнастими віями, повні стегна, рожеві нігті пальців проти чорної сукні. Клюнов перейшов дорогу, і тут полив дощ. Він побачив його ще здалеку, коли дощ упав на пласкі дахи курортного містечка, а потім перед очима пішли кола, – дощ наступав вже од моря, краяв простір, маніжив валами пару, і крізь натужне тріщання атмосфери доносилось клекотіння морських хвиль. Листя потемнішало, небо над містечком полив'яніло, а далі втратило колір, чаша його глибилась – вже з того краю селищем пройшли червоні, тугі вихрі – постать дівчини тонкою свічкою хилитнулась, і чорна попона води сховала її від Клюнова, який скочив до холу. Опинившись навпроти вузького вікна, він труснув головою, проганяючи настирний біль, потім легке запаморочення: вода обмивала дахи з червоної черепиці, зі сходу сунула чорна хмара; двері рипіли раз у раз від протягу, адміністратор щез; двері рипіли, вихоплюючи з мороку оберемки світла, і тугий струмінь протягу розвіював смердоту. Хол заглушував звуки, – тільки шалене, невгамовне, впевнене дріботіння крапель об крівлі, а моря мовби нема. І вже коли Клюнов зібрався до кімнати, то море заревіло, зламалося луною, і розкотистим гуркотом відбилося в горах. У вузьке віконечко, що жовтим більмом світилося проти Кості, він знову побачив дівчину, яка йшла довгою вулицею, в сукні, що облипла тіло, і повні ноги золотом засмаги блискали проти вікон, блідого сонця. Голова її подалася наперед. Море ще раз гаркнуло; вдарив грім. Блискавиця косо освітила обличчя. Знову щось завило, заскреготіло, вітер шалено заторохтів покрівлею, і трохи втихло; луна відкотилася, полишивши в повітрі щось невимовно тяжке.

Потім світ утих, зробився маленьким, камерним, чулося деренчання водопровідних труб; дощ затарабанив звичним ритмом, видуваючи в калюжах бульби. Зайшов адміністратор. Двері рипнули і зачинилися, повільно відхилилися знову, і в щілині видно: дівчина зупинилася; адміністратор опустив кругле обличчя додолу, під ним набігла калюжа води.

– Чули? – запитав адміністратор. – В Алушті зсунулась скеля в море.

Клюнов підвів погляд, пробіг стінами, – дівчина йшла вулицею, прямо по калюжах.

– Так.

Адміністратор задоволено всміхнувся.

– Знесло два будинки. Є жертви.

Дівчина стояла у проході, за спиною рівно падав дощ. Двері завищали, клацнули, відітнули простір, хол потемнів – у вікні падав дощ. Дівчина прихилилась до одвірка, притримуючи рукою сукню, половина обличчя тонула в пітьмі, і на Клюнова втупилось одне, єдине, жовте од світла з вузького більма вікна, іскристе око; і коли вона спробувала поправити зачіску, сукня впала, сховала ноги, і око дивилося в простір – між Клюновим і адміністратором.

Костя сказав:

– Вам би не завадило просохнути.

Адміністратор підвів голову. Дівчина ступила крок, і повна пітьма лягла на неї. Костя піднявся східцями, відчуваючи потилицею, спиною, як вона тихо йде позаду, – це надало йому впевненості.

Муха дзижчала у вікні, трохи просвітліло, адміністратор проводив їх поглядом, голова хилиталася, як у фарфорового болванчика. Костя обернув голову, дівчина перекинула свій погляд – через плече – двері шарпнуло протягом: циган сидів, підібравши ноги, дув у сопілку, і постать його мережилась між прозорими потьоками води.

Дівчина затуляла зграбною, тремтливою, чітко окресленою в чорне постаттю хилитання дощу за вікном. Костя навіть не сподівався на дивовижний спокій, спокій, який не давав нічого, окрім спокою, а що далі – невідомо; немає різниці, невідомо, де б ти був, – і то набагато краще, ніж лежати в зопрілому ліжку, краще, ніж говорити дозволені речі з недозволеними людьми, вибирати між містами і країнами ті два метри, що навіки заспокоять; а вона дарувала не надію, і зовсім не впевненість, просто вся її істота по первісному, по дикому первісному, вигранювала, прокреслювала межу і давала на все безглуздя відповідь.

Костя підняв повалений стілець, спалахнула блискавка, не зронивши і слова, він попорпався у валізі, дістав піжаму, одірвав етикетку, і подав піжаму дівчині.

Дівчина одхилила двері шкафи, і він побачив тільки повні литки, і як мокра одіж мертвим крилом падала на стілець.

– Коньяк, – Костя налив у ґрановану склянку. – Піду поставлю каву.

Вона на знак згоди опустила очі. І Костя так і не зрозумів її настрою.

На третьому поверсі його обдало духотою, сонно літали мухи, кроки відбивалися в кінці коридору; вікна не пропускали сонця, затулені важкими, зеленими портьєрами. Він глянув в одне вікно, де сходилося червоним шумовинням пустирище, потім в інше: море ряхтіло сірим, і тільки рожевий, тонкий як голка, вогонь маяка пробивався крізь шаленість стихії.

На кухні, з високою стрільчастою стелею, він запалив вогонь, і на кілька хвилин занімів, споглядаючи сині язики полум'я. Поставив кавозаварника. Повертався коридором, вгрузаючи ув слизьку пітьму; дощ вже відходив од моря, і все більше, щільніше падав на селище; коридором повзали тіні, а за дверима, де від протягу деренчав номерний знак, Клюнов почув голос, – тонкий, мовби жіночий і мовби дитячий. Голос тягнувся, вихоплювався, здавалося, інколи, що то вищить вітер, але в бабахканні дощових крапель голос набирав настирливо потужної інтонації і чітко крив безладдя, гамір навколишнього. Клюнов потягнув дверну ручку. В залитій електричним світлом, без вікон, кімнаті сиділи двоє старих, закутані у клітчастий плед, поперед них хлопчик із блідим, навіть синюшним, обличчям, читав уголос, як читають у школі, врочисто, затинаючись, не вникаючи у зміст.

Старі повернули голови, хлопчак не знав куди подіти книгу, завовтузився, хотів жбурнути її під ліжко, але дід з бабою разом зірвалися на ноги, перехопили товстий фоліант, переплетений у шкіру із золотом і засунули його під плед. Костя ще постояв у проході, вибачився, зіславшись на те, що переплутав кімнати, і подався довгим коридором, блукаючи від нерозгаданого трепету, а потім зрозумів, що то була просто Біблія, і тому старі злякалися, ясна річ. Але терпке, як оскомина, почуття роздирало його з кожним кроком, і він знову, поминувши двері своєї кімнати, подався на третій поверх, зупинився, відтак почув голос хлопчика, тягучий, плаксивий, надривистий, і вочевидь – той не хотів читати, бо раз у раз затинався, і тоді старі сердито сикали на нього. Врешті Костя постукав у двері, зайшов, і старі по-страусиному попідтягували голови.

– Я вибачаюсь, хотів би у вас попрохати…

– Ні! – різко вставила своєї стара.

– Чому ж, ви приходьте, – перебив її дід, усміхнувся білозубо. – Правда, ви можете приходити і слухати.

Біля кімнати Костя дивувався, чому так поступив, але вже прочинилися двері, і обридливо пішло перед очима, шарудів дощ, і не видно було неба. Тільки в пам'яті мовби фотокартка – перекошене, зелене від злості та жаху обличчя хлопця.

Дівчина, схилившись над люстрою, розчісувала волосся. Коли він увійшов, вона підняла з напівтемряви очі, не зронила й слова, продовжувала робити своє.

Клюнов затупцювався на місці, димів кавозаварник; дівчина сиділа спокійна, рука, зламана в лікті, лежала проти вікна на синій скатертинці, – вітер подув, вода за вікном здибилася, і мокрі голуби лопотіли об шибку.

– Каву?

– Так, – голос у неї йшов десь із грудей.

Мокрий голуб на підвіконні, шматок неба, зів'яла квітка у карафці. Дівчина пила маленькими ковтками коньяк, – голова випірнула з темряви, і на Костю пахнуло теплом жіночого тіла. Шамротіла вода, дівчина попивала коньяк, вітер кресав дахами, дощ вирунами ходив дорогою, де під піддашшям сидів циган, склавши по-турецьки ноги і грав на сопілці; вода струменіла у ванній, нежива вода, і Костя бавився спочатку її рукою, витонченою, з синіми каналами жилок і червоними нафарбованими нігтями; порепана шкіра на пучках намацувала артерії на шиї, вузлики між пахвами; відтак вона одкинулась на спину, заголивши округлі коліна, і він побачив перед собою чорніючі долоні, м'які, принадливі, Клюнов навіть устиг подумати: коли він відчував таке востаннє в житті. У пам'ять одразу врізалося, недомальованим штрихом упнулося межи бровами, запало складкою: як хилитався на краю даху дикий кущ глоду, як перед ним вискочили двійко молодих, налитих грудей, раптово його проковтнула млівота, і він отямився тоді, коли під ним розляглося м'яке, податливе жіноче тіло, і він намагався вхопити білу, химерну округлість, що розпливалася і збиралася до купи, і ловив соковиті, налиті кров'ю вуста, з опущеними кінчиками; потім вона зірвалася і була далеко, – вдарила в повітрі тугими, чорними зміями кіс, упала на живіт, і Костя топився у м'якому вигині спини: застрахавшись, сам не знаючи чого, але манило, вабило, розгойдувало утіхою: засмагле золотаве лоно з трикутником волосся, тріпочучі, брунатні соски; дощ припускався ще більший, мокрий голуб на підвіконні, і Костя наздогнав її десь на тому краю, далеко, обхопив шию руками, що аж хряснула, але тихий стогін покрив усе, – він упнувся їй в губи, і дівчина спокійно, м'яко лягла під нього, та по миті вирвалася і побігла кімнатою, і він бачив з напівморока, як очі її бігають по його плечах, дужій спині.

– Мені треба йти…

Гаркнуло море віддалеку, загудів вітер на крівлях, Костя сів на ліжко, підібравши коліна до підборіддя.

– Зараз припустить ще більше, – прохрипів.

Тоді вона ступила до нього, обхопила зап'ястям шию, обвила ногами і лягла під нього; ноги її замиготіли в повітрі, що настоялося людським потом; Кості гріли груди, живіт дівчини вигинався під твердими чоловічими м'язами, а парота в кімнаті іскрилася, дощ за вікнами то вщухав, то припускав ще більший, і враз Кості запекло пах, він застогнав, судорожно засапав повітря, потопивши її тонкий стогін, і очі дівчини – не то зелені, не то карі – відділилися сизою заволокою. Вона розм'якла, застогнавши, поклавши Кості голову на груди. Лилась вода за вікнами, потім умовкла, вії дівчини лоскотали його шкіру. Врешті вона підвелася. За мить він виокреслив її круглі коліна у ванній, вона тихо наспівувала, милася. Надворі розвиднілося. Начебто востаннє Костя побачив, як із даху повисла велика крапля, – роздулася, росла, – впала, бризнула скалками бризок, а голуб ударився крильми об шибку, стрілою пропеклася тінь на стінах протилежного будинку, потяглася в напрямку сонця. І дівчина стояла темною постаттю проти вікна, витиралася рушником, і Костя тоді подумав про жінок, як про щось далеке, і що це не вперше і не востаннє, і не обов'язково думати про неї, але чомусь думав і дивився на її округле, золотисте від засмаги тіло, на розібрані коси; полив дощ, зовсім короткий, і хлюпотіння води виривало з його пам'яті ще щось таке, що змушувало битися горлянку, сушило в роті. Цей короткочасний дощ, жінка на животі, – лежить зігнувши в колінах ноги, а палець бігає шовковистою шкірою, а миром іде сонце, день шелестить м'якою парусиною; це так пекло його, що гіркий ком підступив до горла, і він пригорнув дівчину до себе, задрімав, заколисаний, немов прийшло те, чого він шукав. Вона перевернулася на спину: груди легко здіймалися від подиху, вітер прочинив кватирку, забив білою фіранкою.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю