Текст книги "Богемна рапсодія"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Олесь Ульяненко
Богемна рапсодія

Клоц

Жінка, розрізаючи мертве плесо води, пливла посеред річки; і він споглядав її, дивуючись, що нечутно було найменшого шурхоту; вода лежала тихо; він бачив, як тіло обтікали прозорі хвилі, що охоплювали, занурювали плечі і відкинуту трохи набік голову із жмутом чорного тугого волосся; береги омивались рожевим туманом: скільки б не силував свій слух, – річка мірно розливалася широким плесом, а туман розмивав береги; це видалося Кості навдивовиж знайомим, і він навіть забажав щось пригадати, але зір натрапляв на блискучу поверхню; річка не шамротіла, – тільки видно було у сріблястих бульбахах дно і витягнуте біле, мармурове тіло жінки, яке пропливало над кущами червоних, жовтих, зелених товстих водоростів. Потім земля гойднулася під ногами; з подивом Костя побачив під собою хмару білого туману, тепле повітря заворушилося тілом, а по тому він втратив свідомість, і прийшов до тями, коли прогнутою дугою ввійшов у воду, не знявши бризок. Коли випірнув, то сонце билося маленькою кулькою, – схоже на м'яч з пінґ-понґу, лизнуло губи, розмазалося білими віхтями по рогівках очей, далі скочило на порцеляну неба, а жінка повернула голову, – він відсахнувся, бо не угледів нічого, окрім невиразної плями, – й вони попливли поруч, разом: рожевим туманом крилися береги, відсвічувало порцеляною, від того пробивало дитячим захопленням і задивуванням, начебто хтось дозволив глянути на дитячі, давно чомусь забуті лубочні малюнки, що дарують до Нового року. І Костя радів тому нечуваному захопленню жінкою, яка була ось тут, біля нього, поруч, – це, швидше, нагадувало якийсь безпричинний сміх, і наштовхувало на дивний сон, де він сміявся, – навіть зараз ту місцину бачив, а та місцина пролітала перед ним, відхлинула, затихла, бо річка роздавалася все більше, а тіло жінки до нестерпного бажане, так, що пекло аж у паху; але недоступність її тіла чарувала, змушувала розгрібати руками німоту води, і скільки б не силував себе, та розгледіти ні обличчя, ні обрисів жіночого тіла Костя не міг. І в цій дивосвітній плинності він подумав: якщо вийду на берег, то від того нічого не зміниться, однак – не знати чому – швидко втішився, що пливе поруч із гарною жінкою, і радів від тої незбагненної домовленості між ними, а ще від того, що вони все ж таки колись та допливуть до кінця; а зараз тішило, що з ним гарна жінка, чиста вода; чисте небо піднімалося догори вище, вище, вище, де пропікало синь велике жовте сонце… Костя прокинувся; надворі у самому розпалі стояв день; мимохіть згадав сон, підвівся, незграбно, а швидше від тісноти, зачепив ліктем пачку чаю, – чорні й білі крихти розсипались на підлозі; тільки за кілька секунд долинув до вуха звук; шматки вилинялих плям на вифарбуваних дошках; насторожилися, задріботіли лапами таргани, зістрибуючи з царини; Костя запалив цигарку, втупившись поглядом у вікно, затягнуте білим поліетиленом; знадвору мляво, розтопленим оловом проїдалося світло, розірваним, безколірним ошматтям обмивало предмети. Купа книжок, друкарська машинка, лампа з обплавленим торшером; надворі розламували горлянки півні, глухо б'ючи крильми; посеред кімнати пачка розсипаного чаю; світло від обіднього сонця переполовинювало кімнату, а в – метр на метр – сінях, куди прочинені були двері, розбивалося на бризки; Костя запалив пригаслу цигарку, нахилився, щоб підібрати чай, пацьорок злиплого волосся затріщав на кінчику жару; засмерділо, і він незграбно затупцювався, махнувши рукою; відтак подумав: сон був приємним, і немає різниці про що там ішлося; розсипаний чай ворушився на підлозі комахами, сонце пробивало проміння крізь більмо затягнутого поліетиленом вікна, це Костю дратувало; затуливши шибку подушкою, він влігся, затягнувся димом, подумав про сон, помацав вільною рукою штани, заматюкався; обвів зором кімнату, начебто все вперше бачив: стіни тріпотіли шматками шпалери, чай на столі, упаковка снодійного; потягнувся, – з вулиці все чіткіше, швидше відбивалися кроки, видно, бралося на мороз, бо сонячний обідок прорізався крізь поліетилен. Зіскочивши на рівні, Костя вибіг на вулицю. Двері із протяжним скрипом зачинилися. Холодний вітер стелився залитим кригою обійстям, поодинокі дерева стриміли чорними, голими стовбурами, стрімко розкидавши непідрізане віття, клацала, чіпляючись об землю перекошена хвіртка, – поворот голови ліворуч утопив погляд у ярузі. Вітер починався з яру: небо чисте, видно було, як нагиналися, дрижали карликові дерева, мерехтіли стіни будиночків із червоної цегли, вкритих гостроверхими дашками; у вічі кидалося: як вітер повзма по чорній, вимитій за ніч дощем землі летить безборонно на місто; потім розсиплеться подвір'ями, завирлує обійстями, складаючи нудну пісню і б'ючи дротом, натягігугим для білизни, об низькі покрівлі та перекошені паркани, а вже опісля безсило покотиться сухожиллям закутків, увіллється в напнуті артерії міста. Та перед цим вітер прудко сапався, неспроможний вирватися на простір, не в змозі перескочити десятки, сотні, тисячі потічків мурахів, і лишень птахи, що летіли над землею, тривожно кугикали, бо бачили в тих комахах людей; сонце гріло в скроню, і Костя, покашлюючи, пішов упродовж стіни, краєм ока ловлячи власну коротку тінь. Глянувши на забите поліетиленом вікно, він подумав про жінку, але не про сон, а саме про жінку, яка наснилась: так, без сумніву, він її ніколи не бачив. Зайшов до хижі. Двері хряцнули і зачинилися. За кілька хвилин розсміявся про себе, сів і втупився у рештки розсипаного чаю; перевів погляд на стільця, подивився на низьку стелю, на перекошений календар, на чай, на купу списаного паперу; закрив очі; подумав про сон. Сон голубим серпанком висів над головою. Костя влігся, постарався заснути; думка тужнявіла, і вже за хвилю нічне сновидіння втиснулося в нього і перетворилось на реальність. Він вирішив, щоб не марудитися, треба кудись йти; у вікно жовто, розтягнутою смугою вперто хлюпало сонце. Вже на вечір.

– Втомився, – сказав.

За хвилину вирішив поставити чайник; в кімнаті, що навпроти, через двір, у вікно рівно падало світло. Смеркалося. Вікно розташоване занадто високо, і від того в кімнаті плавала в'язка напівтемрява; світло вихоплювало тільки газову плиту, половину стола, частину закіптюженої стелі; на столі, з порваного пакета тоненькими струмочками дзюрчало молоко; падало на розкидане кахельною підлогою сміття. Калюжа мала форму неправильного серця, – такі трапляються в оголошеннях про самітніх жінок та чоловіків. Костя креснув сірником, – вихопилося синє полум'я, затанцювали довгі тіні, що зразу вкоротшали і тріпотіли куцими недогризками; крізь шибку фіолетово вповзав вечір; зі стріхи впала зграйка горобців. Закипала вода в чайнику; пара облизувала повітряви-бірник; на подвір'ї, затуленому високим зеленим парканом і втихлому на вечір, він подивився на небо; як тільки звів виблідле обличчя, ізгори трусонула мряка, швидше схожа на снігову січку. Вже в комірчині Костя посьорбував гіркий чифір, вирішив у місто не потикатись: вечір потухав; упало чорне сонце; сходило на ніч. Костя вилігся на брудному матраці, не зморгнувши, дивився на слабкий вогонь лампи; думав про сон. Підвівся. Вийшов надвір. З неба падав дощ. Дощ періщив начебто влітку: скидав потоки води на дахи, на землю, змивав рештки снігу, й земля на ранок проглядалась крізь сувої туману чорними кавернами. Дощ лютував до опівночі. Костя лежав, слухав, як порожньо вибиває краплями; важкими, прямовисними краплями об покрівлі, об розкислу землю; довго і нудно, монотонно наступає вулицями, розсипається над кварталами. Після опівночі дощ ущух, і сніг легко посипався ізгори, а далі, підхоплений вітром, що знову піднявся із яру, покрутився подвір'ями, вирвався на простір, тягнучи за собою хвости брудної пилюги. Вдарив мороз. Сходилось на ранок. Перед вікнами протупцювався божевільний; його знали давно, навіть здогадувалися, де мешкає. І от божевільний прокрутився перед сліпучими від сонця і неба вікнами, протягнувся нудьгуючими, буденними людськими зіницями, тонкогубо витягнув усмішку, подався страпатою тінню, граючи у великих вітринах комісійних магазинів, де в сизині ранку тішилися мімози, стрекотали декоративні папуги; а з балкона, згори будинку, над магазином, там мешкали люди, видно частину дороги і можна спостерігати, як приходять, проходять, приходять, відходять жовтими цідилами автобуси; у половинку вітрини, де під обід плаває сонце, визирали гарні пички дівчат-продавщиць.

Костя розтопив плиту. Так, ще осінь, а таке – мовби зима, – обдимає і краю не видно. Ця довга, нудна осінь, коли чекаєш на вчора, а приходить сьогодні, і ніколи не полишає відчуття того, що ось-ось щось кінчиться. Та приходить щось так швидко, невблаганно; і ти цього не чекаєш. Тлумляться дні, а ти розумієш, не зачувши звичного стуку в двері: це старість. Так, так, так, – виб'є настирливо дощ; а вийдеш на вулицю: так, – зима, зима, зима… Ранок тільки жеврів, викреслюючи химерні, ламкі тіні на стінах. Костя глибоко затягнувся, докурив поспіхом цигарку, відкрив дверцята плити, – вогонь рівно облизував чавунні тиглі, рвонувся, оголивши білі головешки, і розпечена сажа намистом заслала підлогу» у вікні стояв великий, ущерблений місяць; вогонь повернувся, і дрова затріщали; Костя подумав, що, звикнувши до всього, починаєш банально виміряти світ, мислити банально; і, всмоктавши з кров'ю це відчуття повсякденної, повсякчасної нудоти, – починаєш жити: вгледівши стіл, а на столі хліб; облуплені стіни, а на стінах дитячі малюнки розбігалися вижовклими полями; стелю, а на стелі візерунок павутини; це, напевне, усвідомивши, що до тебе ніхто й ніщо не прийде. Так, так, так, – зима; або старість. Кроки іззовні робилися гучніші; він чув їх у комірчині, мовби старий годинникар, сидячи навпочіпки перед відкритою грубкою, посьорбуючи маленькими ковточками чай; сонце полосувало крізь віти; місяць тонув у густих хмарах над містом; Костя за давньою звичкою визначав, у якому положенні стояло світило, – скільки то минуло, відколи мешкає тут?; час вгадувався по сонячних брижах, по смугах – прямих та обірваних, – а трохи загодя сонце вийде на чистий простір, і в комірчині запанує солодкий морок; тільки лише на мент: іскри білого вогню під повалами стелі. Костя влігся; солодко хряцнув хребет; закрив очі, побачив якісь тіні, темні тіні, що рухалися; а потім вони пливли із жінкою упродовж берегів, під розкритим порцеляновим небом, і його охоплювала солодка жага; підмивала, нудила, тонко колола ребра, болюче тиснула боки, і – наприкінці шугнула в пах; він угледів, – те йому зовсім не снилося, – тендітну голівку, обвиту чорним, густим волоссям, але до всього домішувалися запахи, що за хвилю уятрилися в свідомість, пустили глибоко коріння, і здавалося, що все це давно існувало. Він розплющив очі: стіл, стілець, купа паперу, облуплені стіни. Морок вказував на те, що сонце стоїть високо.

Першими наближення смерті почули щурі; перед тим, як вистромити писки, вони галасливо, знервовано метушилися, бігали в порожньотілих стінах хижі, здіймали вереск, писк, тупотіли цілим вивідком; а до цього, вже за опівніч, клацали у порожнечу кватирки, в нікуди били дзвінки, рипіла підлога; під обід вляглося, сонце окреслило тонкий обруч, різьбилося крізь бурякового кольору туман, невпинно збираючись за траєкторією сфер, – як і належить для середини листопада місяця. Півень зривався раз у раз несамовитим, надтріснутим криком; голос його бився об низьке, приплюснуте небо, що до полудня затяглося свинцевими хмарами; люди ще не позбиралися; туман поволі світлішав і наступав од яруги, блимаючи червоними стінами будинків, похитуючись криваво між карликовими деревами; голосно плюскотіла вода об перевернуте цебро; кричав, вкотре захлинаючись, збиваючись у часі, півень; щурі з'явилися з першим сонцем. Підсліпкуватим і розмитим голубою, там догори, імлою. Напочатку виліз один, – рудий, облізлою шерстю, опецькуватий, здоровий; волік одвисле тіло, – по всьому – старійшина роду; покрутив обламаними од давності вусами, вискнув бридким і коротким писком; інші, зачувши сигнал, – один за одним вибігли на залитий асфальтом ґанок; вороже і сторожко нюхали повітря. Дух линув зі сторони облуплених зелених воріт. Видно дух, не вчутий людьми, будив у щурах смутні спогади, дивний перегук минулого і сьогоднішнього дня: нависле іржавою рікою небо над голою землею, рипіння, поскрип тополь; щурі нюшили подвір'я, ставали на лапи, а за хвилю, – чи то від неясного видива, що зависло світлим стовпом над ґанком, чи від наростаючої хвилі голосів, а по тому при з'яві людей, – щури ошпарено завертілися й шурхнули в перекошену хижу, відчувши, що здобичі сьогодні не буде; видиво розсипалося на порох; а туман котив і падав з приступів і дерев; а люди, котрі посходилися, поговорювали: по тій частині Васильківської – світло: мов у березні світить сонце, і тільки тут туман, і голова болить. Щоправда, ніким це не бралося за диво, бо цілу ніч вили пси, рвалися з ланцюгів, нагрібаючи кігтями землі, і кричав дитиною пугач, але поговорювали, що ніякий не пугач, а орлан; годинник туго переставляв стрілки, а коли глянули – час відставав на цілих три години, знову поговорювали: на когось чекають. А світлий стовп видива з'явився вдруге, – дехто розгледів руки та голову; пошепки питали один одного: чи покликали попа?; але більшість того, слава Богу, не помітила, – тільки щурі забилися в тонких перегородках хижі, і істеричний вереск проколов туман. Загодя з'явилася мати покійного: сімдесятирічна жінка, затягнута у чорну вовняну сукню, пропахлу тальком; напрочуд вимолоділа за дні горя, плачу, сумування, проїденого безсонням, і сходило на розум, що горе є один із вимірів прихованого щастя, немов живиця, і істота жіноча не причетна ні до чого потойбічного, – тільки піднятися із землі, покласти в землю, відродитися, щоб знову народжувати, обертаючись навколо ясно усвідомленого права на вічність погребати і народжувати. Чоловік сидів у кутку двору на лавці, під розлогою яблунею, – зодягнений в брунатне пальто з довгими полами, у чорному капелюсі з широкими крисами, і, швидше, його розбирала байдужість, ніж співчуття до того, що діялося на подвір'ї. Він вряди-годи повертав голову, окидав поглядом блискучих, майже лакових очей стовпотворіння люду, і знову застигав у тій позі – лицем на темні вікна хижі. Очі в нього нагадували перископи, бо ворушилися тільки жовті більма, і чоловік, дарма, що складалося враження нерухомості, слідкував за присутніми і навколишніми; проте, чесно кажучи, справді його мало займало те; скроні йому обсипало інеєм, а щоки од морозу віддавали синім із зеленим.

– Проклятий жіночий мазохізм, – врешті, не без нудьги, вимовив він; але ніхто не почув. Рудий щур висунувся з нори, став на задні лапи, злякався голосу чоловіка, перевернувся у повітрі і подріботів до хижі. Зарипіли петлями ворота; у двір вповзла труна, – вся в червоному оксамиті, проти синього неба, оббита маленькими цвяшками із начищеними латунними голівками; над верхівками дерев пробіг вітерець, заморосив дощ, нагадуючи пожухлу по обіді росу. Люди заворушилися червами, тихо потупували ногами; іній осипався кришталиками на труну та впалі груди покійника; погляд чоловіка у брунатному пальті і чорному капелюсі кволо повзав юрбою, на мент затримувався – жилки на більмах наливалися кров'ю. Небо прочистилося, і відразу у повітрі зависла металева комаха літака; по кутках розсипався гуркіт; а потім запанувала непробивна, ватяна тиша. За хвилину сонце заринуло зовсім, небо попустилося низько; частина міста, видна крізь віття дерев, повороти завулків, – засупонились сірим присмерком; люди завовтузились, бо у тумані, біля їхніх вух затіпався тонкий, протяжний, до противного не бажаний звук; напочатку він видався задивним, – уловивши його, люди враз почули запах мертвого тіла, – але пізніше лунав той звук до буденного, до приторного звично. Це тужила мати покійного. Голос хрипло забився на одній ноті, клекотів у горлянці; стара задирала голову, і проти неба, обличчя жовте, нерухома маска; голос кілька разів добирався кульмінації, але ламався, падав, вуркотів слизько у грудях, знижувався до шамотіння, десь так, мовби серед лютої зими полила злива; відтак, хрипко сапонувши, опадав донизу тонким писком, клався свистом, розпорошуючись юрмищем; люди топталися, ховали задубілі пальці і позирали на теплу кухню. Пурхнули голуби. Крізь вилинялу попону хмар пробилося сонце; тіні птахів довжилися чорними латками кварталів, рвалися в шмаття червоними черепичними покрівлями, повзли латками голої землі, що по-весняному пускала пару, і коли голуби піднялися у недосяжну для думки людини височінь, а сонце пробило крила, – голос жінки стогоном, на одному диханні рвонувся догори; низький і потужний, він змішався з бубонінням юрмища. Втихло все, тільки голос нещадно стьобав вологе, густе повітря, і лопотіли крилами птахи; повітря слизько облизувало людські обличчя, лавки, шиби, рами, окола, – пара не сягала далі грудей. Очі чоловіка в брунатному пальті ворушилися у просторі, більма налились кров'ю і позлипались із зіницями; хрящ на горлянці кілька разів опустився, піднявся; жінка змовкла, – давала розпорядження, куди поставити свічку, як краще підібрати мереживо, що оторочувало труну, і скільки пляшок горілки винести з льоху. Чоловік мало щось не запідозрив, – тільки от труна. Костя висунув голову: над подвір'ям пролітало гайвороння, темніло по закутках, люди мовчали; повернув голову: над частиною міста, відгородженого Васильківською стіною, прямовисно падав сніг. Костя щось там подумав, погнався навздогін думці, ковзнув поглядом по низу труни, глянув на покійника, зустрівся зором з чоловіком у брунатному пальті, привітався, і з блукаючою усмішкою подався за хижу. Помочився. Перед ним, чорним зобом, клекотів паром яр. Небо прочистилося. Синьо займалися на горизонті купки будинків. Сонячна куля шкварчала, відкидаючи довгі тіні. Небо глибшало, піднімалося вище; в калюжі тріпалося іграшкове сонце. Завищала хвіртка. Повз труну, перестрибом пробіг божевільний: руки безпомічно зависли, обпліталися кругом тулуба; очі – чисті, прозорі, – клали на білогубий образ невидиму, ледь вловиму тінь хвороби; божевільний потупцював перед вікнами з напіввідштореними фіранками, попхався юрбою, пострибав на лівій нозі, через ворота, на дорогу, – бив носаком розмоклого черевика у калюжу, відскакував, бив; забелькотівши щось там до себе, побіг низом, тягнучи серпанок тіні, здіймаючи бризки снігової каші та води, відтак розчинився у високих, олов'яних вітринах магазинів; а Костя постояв перед труною, вкотре, непомітно кинув зір на чоловіка у брунатному пальті.

– Ти до мене?

– Так. Ходім у твій барліг, – чоловік зіп'явся на ноги; високий, але заповний для свого зросту; і по тому, що він носив за одяг, досвідчене око визначало, що той намагається приховати повноту, і це дошкуляло йому чи не найбільше у житті; горбатячись перед входом, чоловік ступив крок, біля порога його струсило, і коли Костя перехопив погляд, то наткнувся на жовті, тонкі пальці мертвого, закраплені червоним воском. Вітер низько свистів над домами. В хижі чоловік відкинув зшиту із різноколірних шматків ковдру, поли пальто підняли вихор пилюки, білі метелики паперу, перекинули склянки з рештками чаю, – рідина бурштиновим струменем блиснула і впала на підлогу» лице чоловіка золотила настільна лампа; на стіні картина, де море наскакувало на скелі, ліворуч, тулячись до облущеної тумби, – стілець, а на стільцеві купа книг; одну з них чоловік взяв у руки, не розгортаючи, хляпнув назад, вибивши у повітрі короткий, глухий, мертвий звук.

– Ех-и-и-ш… Сон, знаєш, снився, – сказав чоловік. – Постав чаю…

– Ніяк… Бач… Може, холодний будеш? – і Костя розлив чай, – червона рідина облизувала ґрановане скло. Чоловік обіруч взяв склянку; долоні важкі і рожеві; хукнув погорі склянки парою.

– Ще теплий, – вставив свого Костя, обернувся до вікна, – дорогу заступило людьми, і тіні в комірчині округлились.

– їсти хочеш? – запитав чоловік: склянка живо вертілася у долонях; знадвору глухе вуркотіння, – кричали родичі; Костя рвучко підвівся, сів; а чоловік неприховано відкрито дивився на нього, – трохи глузливо, але більше занепокоєно, начебто зі страхом перевернутим у себе; дивився, розстібнувши пальто, вільно випнувши черево; погляд не чіплявся, висів, мовби перед ним непрана одіж або порожнє місце. Вирлище людей на вулиці притихло; віддалеку почулося дзижчання, а ще – через короткий проміжок – заревіли мідні труби оркестру, покриваючи псячий ґвалт і людське скигління; навіть двоє уявили: як горять труби на сонці, чорним потоком, з горою навислого пару, люди сунуть дорогою, цокотять підбори бруківкою, труна червоною плямою гойдається у сіромі дня, автомобілі гальмують і сигналять в осінь; у пізню осінь… Півень кинув крик, розламавши чашу неба; важкі краплі упали зі стріхи на перевернуте цебро; вивідок щурів, мов на останок, загаласував і втих. Костя подався до дверей; прочинив: божевільний стояв, піднявши ногу, і дивився догори на блідий серп місяця; небо у жовтих прорізах хмар; завис літак; гуркіт поклався на дахи, – літак то зникав, то з'являвся, блимаючи сигнальними вогнями; віддалеку скавуліли пси; похоронна музика маршу Шопена утихала, і тоді жіночий плач тіпав вологе повітря.

– Де тебе носило? Довго ж ти не заявлявся… – Костя вернув від дверей і сів навпроти чоловіка.

– Злидні, знаєш, така штука – заражають, – приглушено відмовив чоловік. – Це, як зараза, котрій поспівчуваєш і накликаєш на свою голову.

– Хм-м. Воно-то так…

Чоловік залився тонким, пронизливим, ляскучим, неприємним сміхом, що за хвилину переріс, накочуючись стінами, в оглушливий регіт; виляском дренькнуло, стьобнуло шибками; урвалося; муха, одігріта сонячними променями, повзла запацьореним склом; лущали крила; вітер ударив натужніше і помів подвір'ям останнє листя; маленькі клубочки переверталися у темних очах чоловіка; упав промінь, розбився в зіницях; сміх повторився, але тихий, мовби далека пам'ять попереднього.

– Збирайся. Є справа, – просипів до Кості; хмара затулила сонце, в кімнаті чорно, і він чув тільки голос; вітер деренчав черепицею; десь ударило об металеве; голос; Костя вирішив, що то дзвін, – пощулився, готовий скинути з губ слово «Дзвін», але отямився, підвівся, закліпав очима, – видавалося, що здивувало власне відображення у вікні; у кутку прозоро витягнулась павутина і сидів чоловік, незворушно вертячи Грановану склянку з рожевим чаєм, – пальці довгі, тонкі; ні з того ні з сього почав гризти нігтя; сонце вислизнуло; смутуючи світло, косо посипав дощ; кімната наповнилася вологою; прохолодно.

– Шкода, – випихнув із себе Костя.

– Ти про покійника? Кинь, – чоловік хіхікнув, забігали очі, зіниці звузились, зеленкуватий, хворобливий вираз щез з лиця і завиднілись набухлі від напруги м'язи під, вощаною шкірою, налита кров'ю шия. Згадка про мертвого була неприємна обом. Чоловік поставив склянку, знову взяв і виплюснув рештки рідини на папери, заходився гризти нігтя: рожевого, із білими блискітками, а відтак, схаменувшись: – Ти про покійника? Кинь, – тріскотнув. – Всі ми маємо те, що маємо… Як то… – він заклацав пальцями, злякав муху, і провадив далі: – Всі ми маємо те, що заробили… Ось.

– Тоді, краще, ходім… – Костя підвівся; двері хлипнули; знадвору сукроватився пропрілий дух; Костя прочинив двері і дорогою, в сінях, згадав сон, а в тому сновидінні жінку з чорним волоссям і річку, а потім голову забило чадом – загуло, крутонуло хребта, стиснуло потилицю; похитуючись, він подався назад до дверей; надворі тиша бігла хвилями, – прикочувала, відмивала, прикочувала; потім пробило навколишнє короткими, металевими ударами; чоловік, що сидів на ліжку, підвів голову; світло осіннього серпанку вбирало у себе фарбу навколишнього, вижовчувало небо ізгори, а низом туман розтягував червоні косма; між штахетинами тремтіло бадилиння сухої трави. Зачиняючи двері на замок, він дивився кудись вбік, топив очі в ярузі, де вирлувало, наче хто пролив із склянки жовч; чоловік постукав у шибку, подивовано розводячи руки; Костя відімкнув замка, хотів про щось запитати чоловіка, але облишив, – пововтузив поглядом вікнами протилежного будинку, де прочинені двері, де зсунуті столи, закриті чорні люстра на шафах, на трюмо, – про себе мовив: «Ось так». Брунатне пальто заворушилося, і тільки зараз він помітив, що чоловік стовбичить осторонь, опустивши додолу очі; коли клацнув у тиші замок, легке заспокійливе поторкування за плече привело до тями, і Кості від того вдарило холодним під серце; не зчулися, як вийшли за ворота, подалися манівцями, занедбаними дворами з перекошеними курниками, протхнулими сивухою та брагою. Сонце краплиною ртуті билося до горизонту; вони здерлися схилом, загрузаючи у глей ледь не по коліна; зупинилися; стали на одному з пагорбів: місто горбатилося лисими вершинами, розповзаючись урізнобіч темними, напнутими вулицями; праворуч, звідти, де брудною плямою відтиснулися квадрати домів, – крабом, лапами підйомних кранів, поїдаючи сіру мряку, валилося, відпливало місто; ліниве у сизому присмерку; до ночі ще рано. Піднявшись схилом, вони зупинилися на одному з пагорбів: попереду побачили викручену, коротку чорну змію похорону, а трохи праворуч лежало розпластане велетенським крабом місто із міріадами різноколірних вогників, що тіпалися повсібіч, ось-ось готові злитися, але до того ще рано, бо тільки сходило на вечір, і сизий туман смогу в'яло втікав тоненькими щупальцями вулиць. Костя обернув голову до чоловіка. Одна частина міста ще куталась у світло дня; по іншій дощ, здавалося, розбрьохувався над усім світом, напочатку схожий на дрібненькі родзинки, що вибухали бурштином, коли втрапляли під косі удари проміння, надалі потужно міцнішав біля самої землі; дощ змивав сірими кавалками рештки снігу, тягнув по водостоках сміття, булькав жовтою багнюкою, а вітер то накочувався, то навіжено напирав із вузького неба. Чоловік кутався у брунатне пальто, ховався у теплу дрімоту, споглядаючи десятки зв'язаних вузлами доріг, що сплутували ноги; очі перископами перекочувалися орбітою, і краєм ока він спостерігав за Костею, який сутулився від пронизливого, сирого протягу. А внизу – тисячі мурах, що звалися людьми, – нудно, доскіпливо копирсалися в роздутому череві, подібно глистам, і вперто торували свій шлях.

– Так, кажеш, хочеш заробити грошей? – сказав чоловік; поморщив чоло, і між зморшками, де густо порозросталися брови, набігла велика крапля поту.

– Я нічого, Клоц, не сказав. Мені байдуже. Ти прийшов, і я тебе давно не бачив… Дуже давно, то й був радий.

Клоц зсунув капелюха на брови, тільки очі снували розтягнутим, спокійним, величавим містом. Дощ пройшов, і над дахами зависли випари. Місто простягненою долонею лежало проти Клоца і Кості. Похоронна процесія ввійшла у квартали, і туман проковтнув її.

– Скажи, – нарешті спитав Клоц. – Приємно дивитися, як годують свиней, коли у самого живіт прилип до ребер?

– Гівно ти, Клоц, – кинув недбало Костя.

– Еге ж. Еге ж. – Клоц поправив капелюха. – Ходім.

Бігла осінь дотлілим попелом: місто присипалося дощем, мокрим снігом, сходило останнім жаром листя, що падало за брами, і в овальних кімнатах, де снував затишок, обсипалося згоріле небо; подих за фіранками і портьєрами важчав, – неначе зимові птахи, розкидистими помахами зникали хмари, утовщуючись у сизі пелени. І схилився листопад короткими тінями старих, віденських стільців, а вулиці знову натягнули на себе вузьке небо, і воно осіло, обдате білим сумом, загуло тисячами гудків пароплавів, ревом літаків, і довго ще кроки змішувались з кроками.

– Сумно…

Туману по груди: люди повільно йшли в білих сувоях, поминаючи тьмяні сліпі вітрини, цокотіли урізнобіч підборами, вітер несподівано зривався, гнав по шосе, і тоді – блимаючи сигнальними фарами – із сизої купелі виповзали автомобілі; вітер нахабно знімав з дахів холодні, мертві оберемки води, а дерева гойдалися, то за вітром, то зовсім проти течії, – похитувались, б'ючи гіллям у шибки. Люди прямували у двох напрямках, прогиналися під тягарем авосьок, – там лежали велетенські, мокрі рибини; дехто підходив до вітрини, і риби, вирячивши очі, німо ворушили ротами, тільки вода стікала тоненькими, синіми цівками, різьбила на рештках снігу щось подібне до арабських ієрогліфів.

Костя закурив цигарку, одкинувся, струсив гірку ніжно-сірого попелу, насторожливим поглядом уткнувшись поперед себе. Вони з Клоцом сиділи в досить просторому залі, де стіни оббиті синім оксамитом, обмальовані драконами з куцими хвостами, де підіймалася невелика сцена із буряковими кулісами, де пірамідально здіймалася стеля, а вікна видовжені, округлої форми світилися врівень бруківки.

Клоц крикнув через всю залу. Він крикнув не голосно. Але крик віддався, як у далеких горах.

– Вип'єш що-небудь?

– ?!

– Ох, тобі б зараз щось пожерти.

– Не відмовлюсь.

Бурякові занавіси розсунулись, і звідти сяйнуло бліде, присипане пудрою лице.

– Підійди до нас, Ларисо… Швидше, кицю, – спокійно сказав Клоц і пара, куца, як обрубаний хвіст дракона, що ним були розмальовані стіни, – вихопилася з куточків рота.

Але першим з'явився чоловік невиразної зовнішності, зодягнений у новий, голубого кольору костюм із рядами блискучих перламутрових ґудзиків, і що забивалося в пам'ять, то тільки оскал вікон, віддзеркалений у зіницях чорних, ворушких очей – більше нічого; чоловік поставив грановану, із зеленого скла, пляшку червоного вина, плутаючи незграбно ногами, подався геть. Губи жінки, котра сиділа навпроти витягнулися, розтулилися червоною квіткою: зарипіли десь сонно двері, викручуючи в облуплених коридорах затхлі вихори протягів, задеренчали рулетки, в небо ударив останній, несподівано вловлений ніздрями бриз, – Кості захотілося на море, де тріщить від спеки пісок, мокрі люди, дельфіни, і все просить дощу. Світ заколисався між стінами будинків, увібрав камерність трагедій; якось від того сумно бачити жіночі губи, заюшені вином, і ти не перебореш спокуси, щоб вимовити слово, й те слово відірваною бадилиною човгне небом, змішається з трухлявим брунатним листям; а потім ізгори, під вітром, зачорніє земля, потріскається і забагряніє віспинами, кавернами архіпелагів, континентів, а крила голубів розмиються над світом, й під окидами крил я побачу твоє обличчя, обтиснуте чорним волоссям, витягнуте у здивуванні, як більчаче, коли сонце покотиться іржавим золотом між трамвайних колій; од подиву мої губи витягнуться у рурку: – … бо вже осінь… А жінка, котра зветься Ларисою, із заюшеними червоним вином губами дивилася з цікавістю: бліде лице притрушене гримом, жовті портьєри, сизі дракони на стінах; жовті штори на овалах вікон затуляли шибки; штори трохи одвислі, подібні на знамена якоїсь епохи. Крізь шибки, в амбразури, падала чиста, західна половина неба, а світло відлітало од асфальту, де лежав туман, і зараз можна було розгледіти вітрину комісійного магазину, де стрибали яскраві папуги, сміялися молоді продавщиці, де зупинка жовтого автобуса, де приходили, відходили автобуси жовтого кольору, і, довгі, зигзагоподібні сходні з поручами вели до двоповерхової кав'ярні. Зрідка в округлих амбразурах з'являлися чиїсь ноги. А перед цим вони з Клоцом пройшли якесь містечко: вітер ганяв набухлі водою газети, будинки мармуровими монолітами впирались в землю, а далі темнів чорним горбом ліс. Сосни поскрипували од вітру: сосни притрушені памороззю, а будинки тягнулися обабіч, біломармурові, з темними вікнами, з чистим небом, що аж видзвонювало від ударів стихії. Дорогою погода залихолітила: потрусив дрібний дощ, а за ним сніг. Сніг летів білим пухом. Вони пройшлись між верстатів незрозумілої конструкції, усланих товстим шаром попелу та пилюги, – попіл налітав із згарища приміського смітника. Пилюга і попіл лежали рівним шаром, незаймані, видно, що тут давно не хазяйнувала рука людини. Тільки тарабанила, притлумлено, вода у трубах. Вони проминули строгі ряди будинків, сині ялиці при виходах, поодинокі розкидисті дуби біля альтанок; – пішли лісом: терпко тхнуло зіпрілим листям, і ще свіже потріскувало під ногами. По годині ходи наткнулися на паркан, який нагадував замурок, і вийшли через діру на простір, що гнувся сірою травою та очеретом. Там, до кінця, де чітко окреслювалась риска горизонту, здіймався курявою дим. Знову посипав сніг. По тому, як вони йшли, повітря густішало, простір вкладався тонким шаром снігу. Костя бачив перед собою спину Клоца, його зіпрілу потилицю, всіяну червоними та жовтими прищами. Попереду, врівень перенісся, маячила голуба кулька сонця. Напочатку Клоц ішов трохи збиваючись, але швидко взяв напрямок на сонце, і так вони йшли, певний час не зронивши й слова. Вийшли до озера, що плямою парувало посеред синього снігу. Дивилися ізгори, і від того озеро і здавалося маленьким, іграшковим; а по тому боці видно, як чорним, ошкіреним хребтом здирався ліс. І як тільки спустилися до берега, Костя побачив – через озеро – білу хатинку біля самої води і прикипів до неї поглядом. А потім полетіли птахи. Птахи летіли зовсім низько над землею, яка ще з ночі в ніч була волога, проривали рідке намисто берегових вогників, торкаючись крилами дюни, вкриваючи чисте вистояне повітря вибухами червоної пилюки, – туго і впевнено розтинаючи синій зимовий шовк неба; і він дивився, як вони летіли, то темними ворушкими плямами, то перекочувались повітрям теплими клубками, напочатку зигзагоподібно, а зрівнявшись – білою смутою тягнулися тонкою ниткою, немов невидима рука поволі витягувала їх; і все далі рожевіючою косою шумовиння, далі над всохлим, покрученим деревом, далі над озером. Костя поглядав на них з тим виразом людини, яка відкрила для власного життя закон, десь за годину пізніше, ніж того треба – все минає, сповзає і нічого для тебе в житті не зміниться, подібно до того, як на операційному столі спостерігаєш власні тельбухи. Лишень птахи німо ворушили дзьобами, і виникало враження, що вони летіли за товстим непробивним склом; а птахи летіли над берегом, невловиме сонячне світло лилося по воді, і вони пробивали тремтячий серпанок, що мляво грав – то сіро, то золотаво, – кружляв низкою мерехтливих світлячків, а птахи сідали на чорну багнюку, що біля берегів, здіймалися догори, на мить виповзали з-під ударів проміння, довжилися тінями голубим снігом і вкотре зникали в розведеному оловом сонця дзеркалі озера.