Текст книги "Богемна рапсодія"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Лариса…

– Прийшла зима… люди посліпли від сонця, від неймовірної чистоти…

– Я старався розгледіти сліди Клоца…

– Смішно… смішний ти. Що за користь від слідів людини, яка ніколи не прийде.

По стіні ліз рудий тарган: руді вуса витягнулися в бік столу, кілька разів одна антена відстовбурчилась до Кості. Помацала, стала на місце. Лариса вперто дивилася у вікно. Птахи, що пролітали за склом, клали на лице оксамитові тіні. Пішов білий сніг.

Костя, ізгори, угледів у вивапненому склі старих вітрин жінку; як у древніх вітражах: вона пливла серед моря різноколірних парасольок, що тремтіли за і проти вітру; пливла немов там, у тому сновидінні, де береги розмивалися жовтим сяйвом, і це вертало на старе, звичне, давно відоме місце, до якого бажано було прийти кілька десятків, сотень тому років, але він уперто, мимоволі приходив до іншого, – його мимоволі навертало не в ту місцину; жінка пливла берегами, а Лариса затупцювалася на місці, застигла, сонце розтопилося склом, і Лариса сказала: «Пішли».

Літак завис у вицвілій парусині неба – завис над будинками, блимнув вогнями на крилах – над чорними, пласкими дахами уламався гуркіт, і тіні в яругах, які Костя й Лариса спостерігали з автобуса, що ковзав межи темними будинками: – а будинки свічками побігли, квартали нагромаджувалися, і тоді Лариса відчула, що це кінець, і не просто кінець, – щось таки тіпається в ній – у наростанні множення, безкінечності кінця, – маленькою жилкою; чим більше автобус набирав швидкість, квартали уривалися проваллям полів із горизонтом, захаращеним похилим сірим очеретом; це кінець – легко тріснуло у скронях; тіпнулася жилка. Автобус рівномірно гудів, падав у темряву, і тільки вогники вихоплювали половину її обличчя, з прищиками, ненафарбованими віями. Сонце ще довго не сходитиме, – чомусь подумала вона. І для чого воно сходитиме, краще падати в темінь, тут-таки, стоячи на місці, на місці, яке не зрушиться вовіки.

А Кості гупало в голову, йому замало, треба впитися губами в її красиве, повне тіло, трикутником лоно, стиснути широкі стегна, і – прокинутись з гидотою, приторною солодкою, бажаною гидотою – вловлювати запахи жіночого тіла, дивитися, як по кутках столу повзають руді таргани, як лущать їхні спинки; а по кімнаті тьмяні відблиски сонця, зіпрілий дух древнього сонця; а замість церков – вежі, як ідоли, яруги, як видлубані очі; а вітри починаються з горизонту і гуляють обійстям; а дощі починатимуться рівно у четвер, сходитимуть, пробігатимуть, котитимуться навскіс, переполовинюючи місто, і божевільний завше стоятиме під свинцевими по-тьоками води, ламаючи руки в танцеві, химерно сплетеному із перекошених антен, випуклих риб'ячими очима вітрин, провулків, шосе, парканів, доки світило здряпається туди й назад своєю траєкторією.

Лариса

Це світло, в кутку, наприкінці будинку світло – з'являється, живо розповзається клаптями на кілька дюймів від дверної амбразури, а потому хлипає кватирка, сонячними відблисками мастить ікони, відстовбурчується фіранка, і на віконному розхресті прорізане дротами небо, слід од літака – білий, а далі жовтий – та крони прогнутих акацій, та плакучої верби; трава ще не взялася, чутно, як дихає, ворушиться паром земля, при дорозі торохкотить колюча, брунатна гілка дурману, і колір неба міняється, то синім, то голубим, то золотавим.

Пахне домашнім милом, хлоркою, курячим послідом.

«Дитинка принесла тобі травички – скажи що-небудь».

«Ші-ші-ш», – трава вибігає крізь пожовклі, негнучкі порепані пальці – зламується на льоту, ув сонячному промінні, і не долітає до землі.

На небі сліди від літака – довгі, пухнасті сліди. Між ними світить запізніла зірка.

Стілець, вікно, пухнасті сліди, настільна лампа з обплавленим абажуром, пластилінові кульки. Пахне домашнім милом.

Обличчя навскіс зрізане, наліво зрізане, зрізане широким, густим пасмом волосся; на скроні тріпоче, тіпаєтья жилка: голуба, синя, фіолетова жилка. Під дахом наливається спека. Небо проліноване тонкими, мереживними, покрученими кільцями торік всохлого в'юнця.

Полускує від протягу облущена фарба.

Підвіконня, квітка у карафці, ланцюг звисає до підлоги – тонкий, срібний ланцюг.

«У мами половина обличчя».

«Ш-ш-ш», – дитина кладе в його долоню траву, і трава падає – стеблина за стеблиною.

«У тому році, там, загорілося, млин горів – чад сповзав нижче й нижче, все обволікав, стовпи та помешкання, куйовдився, збігав червоно-жовтими кручами, вузькою стежкою, по прижухлому, дротянистому споришу, а вогонь нагорі гоготів, ластився, а чад тонко стелився туди до горизонту, де гнеться сірою спиною очерет, а ми на ранок носили звідти, з пожарища, паліччя – обвуглене і ще тепле, – цілу зиму носили, і цілу зиму топили; жар встелявся на підлогу, а в кутку тремтіла чорна від сажі павутина, тікав годинник, й запівніч годинник так гепав, що ти накривав його ковдрою, а ковдра у тебе була єдина, одна тобто, всього одна, зшита із лоскутів, і ти все боявся, щоб ковдра чого доброго не розлетілася від давності».

Зайшов незнайомий. Він зайшов, вийшов, зайшов, вийшов – рама, білі одвірки переламали шахоподібну фігуру.

Лампа на столі, дюралевий хрестик, перевернуте люстро. Дух долівки та пропрілих килимків.

«Вогник спалахнув зовсім».

Обличчя за тугими, чорними, налитими нічними запахами косами. Кинь травичку у вогонь. Пш-шш-ш, то не вітер, то вогонь.

Вітер міцнішає, вогонь набігає, нишпорить землею, солодко тане дим у повітрі, скрипить осика, тополя, і на підвіконні деренчить ланцюг; на кухні паром сходить чайник. Плита, чавунна плита червона.

«Буде жарко», – волосся злітає, здіймається догори, розсипається, обличчя наповнюється кров'ю, потім фарба відходить, чоло блідіє, круто окреслюється, вуголь очей ворушко глипає на сірий очерет – сутінки блідо жовтіють.

Заходить чоловік. Заходить, виходить, заходить, виходить. Клацають двері, і в кімнаті западає поніч, тільки жаром доходить плита.

«Правда, та дівчина в метро гарна з лиця, але скляні, божевільні очі, чи просто скляні, а коли вона розкриває їх – спить в метро ангел, ніжний білий ангел».

Руки ворушаться у темряві. Вечір фіолетово, віхтями розмазується по шибках.

Зранку ельфи п'ють молоко з блюдця. Пурхають і димком летять під стелею, оминають кіпи розкиданих книг: Кант, Геґель, Ніцше, Шопенгауер, Фолкнер, Джойс, Гайдеґґер, Гемінґвей, Томас Вулф.

Це треба перечитати. Або взагалі не слід перечитувати.

«Ти бачиш?»

Вона спить без льолі, розкидавши неживо руки, ярить червоним по шибках, плита потріскує од холоду.

Дощ. Спроквола, немов хто відливає краплі. Кап-кааа-п-кап-кап.

Вона спить на животі, утиснувши обличчя в матраца, і рука неживо випадає з червоного сум'яття ранку, займає її плече, а вона – начебто нема її.

«Гноми сердяться, і плита сердиться, а ельфи фр-р-р».

«Тс-с-с-с».

«Це вогонь».

«Ні, мама спить».

Голуби налазять один на одного, борсаються, вода хлюпає їм на спини, вони тріпочуть лапками, рожевими лапками, рвуть у шмаття батон білого хліба, й ті, що не потрапляють у коло – змиваються брудним потічком води, а решта – б'ють один одного крилами, лапами, лізуть до хлібини. Один голуб воркує, клокотить ніжно надутим зобом і походжає підвіконням, цокає, інколи, дзьобом у шибку. Дощ стихає. Голуби лізуть один на одного і шматують хлібину.

«А коли гноми? Щоб не сердилися?»

«Гноми по хатках. У травні прийдуть. А ельфів не лякай».

Вона підводить голову, крапля падає зі стріхи, тінь від чола до витонченого підборіддя, промінь ламається у краплі, голуб зривається, летить на сонце, летить доти, доки не згорає у синіючій височині; промінь пробиває, червоно запалює волосся. Волосся навскіс зрізає обличчя. Затуляє повністю. Припухлі зі сну губи легенько тремтять. Падає крапля – падає нежива, темна крапля. Сонце навпроти перенісся.

«Коли це в тебе?»

«У 1984 році я захворів на сухоти і поїхав до Кривого Рогу. Там і запив. І тоді почалося».

«Ну, а тоді – кинув пити?»

«Ні. Вилікував сухоти».

«Так швидко?»

«Пив мочу з медом. Власну мочу».

«Ну, і як?»

«Ніяк».

«Вічно щось понавидумуєш. І з ким ти розмовляв оце?…»

«З ненародженою».

Костя розчавив язиком кульку валокордину, довго ганяв пекучу рідину піднебінням, підходив до мольберта, до столу, брав чистий аркуш паперу; Лариса лежала й оглядала його крізь вії.

«білявий хлопчина – він закладає за проріху пальці».

«він хоче сказати, що знає і пробував більше всіх».

«ні, він не хоче сказати, бо не може – він відчуває».

«ти так думаєш».

Костя розчавив язиком кульку валокордину. Ребристі грані олівця прогнули шкіру на пучках.

«ти вчора бачив, як вона сміялася – сміялася, сміялася, сміялася… як перед погибеллю».

Вогонь, ліхтарі, тягнуться довгі кабелі, чорні літери, золоті літери, гранітні під мармур східці, золоті ворота.

«ти вчора бачив, як вона сміялася. Очевидно, сьогодні вона вже не живе тут, тобто на цьому світі».

Золоті ворота, під мармур східці, чорні літери, ліхтарі, вогонь, тягнуться довгі кабелі, вогонь.

«нам пора виходити».

Оце у нас з тобою такі діла, що поробиш, коли каміння не слухається, а люди дурніші за нас з тобою, уявляєш, – дурніші; нам ще рано думати про смерть, що ми пройшли її у такому віці – так, то просто страшно, – повторила мадам, зажмурила совине око і ковтнула гарячого чаю.

Так, випав сніг, а далі позападають дощі, стане сумно, стане сумно. То що від того, коли смерть на повільному вогнищі, то не більше й не менше, як сирі дрова; дійсно, все так просто, так просто.

І невідомо хто і чому приходить до нас, і якого біса він несе, чи то до нього несуть.

То наступного дня зійшов ранок, а по ранку, ми, звиклі до чогось, звісно, пошкодували про той день, а той день високо, та вже тьмяно прокочувався незрозумілим.

Тріпачі смердючі, тільки тріпати можете, ані більше, ані менше, – козлота гнилозуба – ото все воно життя таке, пацани.

А може, дійсно мене хочеш… може, то так тобі дасться, через краї і до вищого, даного тобі Творцем. О, я вірив у власну особу, у власну тишу душі, шовк душі, розумієш, й ти у ньому смердюче, перегепане на слов'янський лад ніцшеанство, а от Небо, от Космос.

В комуністіческоє завтра, похмілля брат, похмілля – йде Клоц. За Клоца прийде Костя.

А позападають дощі, великі, позападають, і ти вгледиш велетенську пустелю, велетенську пустелю, як ота, що потойбіч коридору, де живуть оті недолугі – стара і малий.

Той товстозадий ґевал, що колись смердів шкарпетками, месія тобі, месія, мученик віри, вишкрябаний, як порожня діжа з горілкою, зараз проходиться, випнувши черево, недорікуватий, але втішений од придбаної власноруч, за бажанням тупоти, йому солодко – осяйно, задоволено споглядає світ.

Да, усі ми цим кінчимо… усім… кінчимо, ще за того часу, коли тут затупцюють, заторохкотять бруківками кентаври в подобі людській.

За дверима прогепали тяжкі, рівно, немов вирахувані свинцеві кроки; гомін, що линув у вухах Кості – гомін повен захоплення, муторний, страшний і солодкий урвався. Костя зирнув на Ларису: мірно, заспокійливо лилась вода з крану, поночіло; однією рукою розібрав фіранки – просочувався фіолетовий морок, і ліхтарі розвітрювали крізь туман ошматтям нудні, болотяні, рудою бруківкою одсвіти. Від випитого червоного вина Ларису зморило.

– З'явився той сам… – крізь сон буркнула.

– У супроводі того, з перламутровими ґудзиками. Погане ми вибрали місце.

– Він тебе знайде і на острові.

Вона вже напівлежала, зіпершись на лікті, і груди, загостреними брунатними сосками терлися – ледь-ледь помітно – об білі простирадла; світло од лампи било прямо в обличчя; очі покривалися золотою полудою, а зіниці видавалися білими; Костя сидів у кріслі і не відчував власного тіла – тішило, і водночас за краями мозку продиралося, шкреблося, виривалося, напливало на бліді зіниці Лариси: треба встати і підійти. Коли він вимкнув світло, крик завуркотів у грудях, підтягнувся до горлянки, впав до паху, здуло живіт, а її сміх пролунав, як полудневим літом, розбившись на друзки дитячим люстерком у тихих прохідних дворах, де всі вікна зачинені, і сонце в зеніті, а з пагорбів лежала жовто пшениця – й там той сміх. Костя крізь щілини поглянув вже на стороннього хлопчину, що по ту сторону острова: наливалося чорним небо, – воно наливалося чорним зранку, відкидаючи до землі чорні, із синім відливом пасма, і спочатку дощі, потім нічого, тільки вилискують, вищать дроти, а чай на столі, знизу підсвічений, рожевий індійський чай, тиша, яку не можна винести, навіть зубами не заскрегочеш – страшніше буде; ось, дочекавшись весни, зрозумієш, що цього чекання полишилося і до осені, а восени все перемішається з тугою, рудою, жовтою тугою осінніх дерев, тлумитиме до зими, а зимою скоріше б та весна, й не пишеться, і книги не читаються, видаються чимось непристойним, негарно жартівливим за оцим важким, як каміння, нагромадженням хмар, снігових далеких хмар.

Костя не спускав погляду з тієї сторони міста, де хлопець зігнутим знаком запитання затуляв вітрини, вікна, де стрекотали зелені, голубі папуги, виривалися з освітленого вікна ноги, справжні гарні жіночі ноги, не ноги його однокласниць – гострі й цибаті – а справжні, дівочі, тугі, налиті ноги, – і від тієї прадавньої прілі хлопцю роздимало ніздрі, пашіло в грудях, кололо в паху. Скоро весна.

«Ти їдеш вночі, повертаєш голову, пропливають повз тебе будівлі, освітлені зсередини, як склянки з дорогим чаєм, оксамитово грає на губах вечір, забарвлений у ніч, страх спроквола бігає зіницями і ти говориш: – Пам'ятаєш, тієї зими, отієї зими загорівся будинок там на розі, і ми вночі ходили, тягали обгорілі остови того будинку, і цілу зиму, холодну, люту зиму у тебе були дрова, і ти згадував, як удома загорівся млин, чад опускався все нижче, нижче, а на крутому пагорбі стояло містечко – там, де ти народився».

А потім Костя уловив тихе, вкрадливе шурхотіння, і щось ламко відбилося у його мозку, якісь спогади, а ті спогади нічого не нагадували, але все ж таки спогади; знадвору шурхотіння в обламаних вітах старих яблунь, у осиках, на гіллі завила омела, кинуло Костю в холодну дріж – од п'ят й до самих очей, звело зуби, а потому зірвало всю напругу натягнутою пружиною, так, що удари годинника видавалися ударами кувалди, – а дриготіння тіла повторилося, замакітрило голову, перед очима яскраві смуги, суміш фарб відцвітаючого літа, того літа, коли ще чувся його подих, повітрям гостро наростали випари невмолимої осені, предвісниці зими. Він увімкнув світло. Кілька рудих, з чорними, лискучими спинками тарганів умостилися на краю дерев'яного, брунатного, обплавленого недопалками столу, звісили лапки – тонкі, як мідні дротинки, вуса упиналися, велися за ним, упиналися в нього, гострі, дротяні антени вусиків. Тільки світло лампи злякало – таргани задріботіли ніжками й розбіглися в щілини; коли вмикалося світло, Костя чув, як таргани сповзалися знову, а Лариса спала, спустивши руки до підлоги: вигин спини, тугі, майже хлопчачі ноги, синє світло з-за фіранок, ніч не панувала, а він ще не панував над поніччю.

Губи жінки, що сидітиме навпроти, витягнуться, розтуляться червоною квіткою: заклацають рулетки, ударить у повітря останній бриз, і нам захочеться на море, світ стане надто маленьким, щоб не налаштувалося на спогад, – якось від того сумно, бачити губи, заюшені червоним вином, і ти не перебореш спокуси, щоб вимовити слово, й те слово відірваною стеблиною човгне над сплюснутим небом, замішається на густому брунатному листі, а потім, як ізгори зачервоніє земля, забагряніє віспинами, плямами, а крила тіні голубів розірвуться урізнобіч, й під самими крилами я побачу твоє обличчя, обтиснуте чорним волоссям, витягнуте у здивуванні, як більчаче, коли світло покотиться іржавим золотом, і од здивування мої губи витягнуться у руру:

– …бо вже осінь…

Шкарубким асфальтом вітер гнав вже підгниваюче листя. Дощ ущух, і дахи розпластаними долонями лежали догори неба. Вона повернула погляд на кімнату, віхоть світла обітер половину обличчя, а скляна попільничка дзенькнула у темряві об щось металеве.

А потім полетіли птахи. Вони летіли низько над дахами, черкали крилами сліпі шибки, і крізь важкі, приземкуваті стіни не доносилося розголосу. Птахи падали прямовисно, то підіймалися і зламаними літерами, дитячими каракулями летіли у вітринах, займалися зором у кімнаті, і він бачив їх у попільничці, – як вигинають хижо дзьоби.

– Птахи, – сказала вона й підвелася. Він побачив тільки її спину, край неба, мокрі дахи; забили авто, вагони, чітко відсікаючи дріб, відривали більші й більші шматки простору; а вона довжилася, витягувалася, росла на ліжку, крізь пальці пробігали запітнілі локони, що поналипали на тіло; а осінь відчахнулася, відкотилася, потухла у вікнах, пройшлося цівкою горизонту чорне сонце, нявкнула кішка, і над містом зайнявся останній грім:

– Вітрило, – вона перегнулася, він вловив краєм ока її груди, потім вікна стали зрячі, і він побачив велетенський простір, тонко встелений снігом, і там гуляла осінь, повії, поети і вигнані королі.

Костя, не переглядаючи, перекреслив написане – двома жирними, навхрест, лініями. Лариса підвела уві сні голову, ковдра злетіла на підлогу.

– Дерева помирають на світанку і з'являються, обтікають потьоками, коли темінь викльовує очі. Тому, що ніч. А ніч живить живих і відроджує мертвих. Тому, що ніч.

«Востаннє…», – він востаннє, налитим кров'ю оком глянув на оголену Ларису – синім висвітлювалося тіло, прогин спини, налиті, тугі литки, готові зірватися в миготіння ночі, – і Костя вимкнув нічника, і довго дивився повз Ларису, повз сувої нависаючого туману, як зупиняються трамваї, а місто напнутими воловими венами високовольтних дротів – там, за островом – гуло, зупинялося, нанизуючись трамвай на трамвай. Тому, що ніч. Тому, що в тій ночі губляться люди і тирани, тирани і люди, раби мріють стати тиранами, а комусь просто поперек горла стає гірким шматком хліб, – на тому добре.

– Вони прийдуть… – сказала вона скрізь сон.

«До чого б мені повернутися? – думаєш, видряпує з-під шкірки застиглого мозку, як у вічі дивишся на власне життя, немов на перевернуту діжу з водою, у смачний, просяклий бджолиним летом день, або копирсаєшся раком, навзадгузь, як якась там фантастична істота, що мандрує навзадгузь, навіть нема часу потішитися, отак лежиш вирячивши очі, більма замість очей в стелю, у білу до непристойності стелю, і вода на кухні крапля за краплею, і унітаз дзюрить, як ти у малолітстві, – вже зникає подив, не існує подиву, бо подивовані усі, а хліб пеком роздира горлянку, а подиву того не існує, що дитячими припухлими залозами торкається чогось того самого, пробурканого відчуття: зранку потьоками дощ по вікнах, карафка теплого молока, і, випірнувши з-під нагрітої ковдри, твої ноги впевнено ідуть подзьобаною росою, нетоптаним споришем; так, бо зараз украли в тебе пощерблений місяць, а сонце доволі ліниво, сонно, нехотя сповзає по траєкторії у нескінченність, бозна-коли зайде, зайде і помре, і таким робом котиться, кресне краями почорнілої землі, щоб усі сказали кінець – кінець. А кінець, він тільки один істині, але не істини тобі треба, бо вона – то смерть, як і початок, так і кінець. Щось дряпне під серцем: оживе в тобі чорний чоловік, що приходив у дитинстві, більмами на тебе, морозом драв шкіру, глупа ніч вила, вила пугачем, але одходило, а сонце на ранок котилося, нещадно розпанахуючи, когось намотуючи колесом, а тебе гляди не зачепило, що, повилазило, щоб смачніше видно тобі недорікуватому, нівроку дебелому, зробити привидом серед дня, і вночі відкривати очі жаху, проводжати тонкими голками зіниці птахів, ковтати ностальгію втретє завареного чаю, і повною мірою знову залишитися не сам на сам із Всевишнім, бо тут таки хтось примусить тебе мацати поглядом жінку, котру не візьмеш, витрачаючи все життя на дослідження чавкаючих, піною сходячих чужих ротів, не маючи сили навіть їх ненавидіти; тонконогих, білотілих подруг ведуть кудись у темінь, у примарне миготіння кварталів до ліжок, – бо в цій великій, м'ясній зубочистці не лишилося тобі місця, ув цій каменоломні дитинства, юності, що зветься, і це зветься хихоче словом одним, єхидним, непорожнім, лукавим, світлим, як політ джмеля над жовтими голівками кульбаби – батьківщина. Але… нема-а-а…

Він засинав, зриваючись уві сні, зачіпав червону фіранку блідою рукою, а руку знадвору вихоплювало ліхтарне проміння; сни не приносили сновидінь, і крізь дрімоту, помережену жилками волосся, боявся, що з'являться ті, які приходили глупої ночі, на межі напівдрімоти і сну, приходили там, коли він жив десь далеко, що не можна пригадати, окрім: спалені дороги, над ними сонце, курний шлях губить вузли стежок, постать, що боввавніє цяткою проти жовтого жита, і гудить, скрегоче пугач, серед білого дня скрегоче, а в кімнатах, де пахне білизною, спеченим свіжим хлібом, щось глибоко сховане з'являється, зникає, з'являється, зникає. Голубим ходить по сволоках, проймається іскрами, а голубим сходить, дріж бере від ніг і прискає з очей: а він заходить, виходить, заходить, виходить. Він засинав, вже певне знаючи, що говорити, що писати – бо та жінка на ліжку є все і нічого, як і він сам. Довгими, напнутими артеріями вимощених вулиць тягнулося псяче виття: тягнулося межи лип, але не до місяця. Вже засинаючи, Костя щось зрозумів, але полишив чіплятися за окраїни світу, правда, забуваючи надумане, знав, що ранок розтопить все. Заскрипів останній трамвай. Небо прочистилося, втикане голками зір. Він побачив, як десь далеко сходить червоний, налитий розтопленою міддю диск сонця. Трамвай скрипнув востаннє. Тріснуло натягнутими високовольтними дротами.

«Ти пам'ятаєш: дощ збив навскіс будинки, дерева в осінній млівоті наламувалися одне на одне, – тоді почалася гра і ловля вітру, день підійшов перекошеним плечем, небо набухло синім, кістки тріщали від потугів атмосфери, дриґотіла земна вісь, здавалося, що начебто, таки ото справді воно існує тоненьке, невловиме, матеріальне в цьому світі, – як земна вісь, і що, окрім поганих тварючиськ, так, так, здавалося, окрім цих падлючих тарганячих писків та щурів, до цього існувало у цьому світі велике ревище, аж на піднебенні липко, а потім сухо, годинник б'є, як куранти, якщо подумати, що нема, не було в цьому світі напочатку, окрім цих рудих твариниськ, і ще…

Настала весна. Холодна, потім таки тепла, більше холодна, аніж тепла: сніг лежав у яругах до середини квітня – а наприкінці від дощів темніли вікна, і з темних вічок, як із келій, люди вигулькували, вистромляли пласкі пики, інколи, на вулицю; хмари пливли по небу, затіняючи вузенькі прохідні двори.

День зайшов за пагорби білими слонами, похитнувши жалюзі, торшера, полишив на столику гуляти вітер, а вітер схрестив дві незапалених цигарки, подеренчав поузбіччю вцементованого рівчака склянкою; по тій стороні двійко закоханих обминув автомобіль, довгий блискучий, як сиґара дирижабля з чорними крилами, фари промацали прожекторами стіни будинків, зупинилися, і Костя зразу все зрозумів. Він сидів на стільці, кучері збилися на спині.

«А потім він сидів на гілці, задерши голову, так, що кучері звисали до поперека, під морем хрумкої зелені, дув у сопілку, складав собі щось на розум, торкаючи гострими зіницями море жовтої кульбаби, плескаті озера, ліс, доки не вгледів її. А коли вона прийшла, вся просякла сяйвом і запахами міста, то його потягло туди».

Авто клацнуло дверима, Костя випустив олівця з рук: чоловік у сірому костюмі, із двома рядами перламутрових ґудзиків, ледь похитуючись, збирався по мосту.

«Як тільки новий корон-принц ставав королем, кілька сторіч тому, а може, за три дні до Кінця Світу, а ще, може, після, як одригнувши сніданком з'їденим на похороні батька, ти впивалася вина з мармурового, різьбленого фонтана, валялася в багні, і жебраки, пускаючи слюні, злягалися з тобою по черзі; а потому тебе поховають, повісять, спалять, як відьму, розвіють попіл; а перед цим ти потопчеш всі дороги, сонце і голод, граки роз'їдять очі і губи, а ти задиратимеш порожні виямки до Сонця, вловлюючи вухом лет вороння над країною».

Двір. Сонце в зеніті. Високо, небом злітають білі розперені хмари. Узґанок в тіні.

«Чуєш».

«Ні».

«Травень».

«Так, жаби кумкають, здимаються міхурі біля голів. Мухи мережать».

«Озера зріють».

Двір. І небо високо злітало білими, розтріпаними хмарами. Дзвони били. Небо чистилося, і переливи, бамкання дзвонів зверху, якщо глянути на пагорби звисока, з узґанку, або стати на балкон однією ногою, лишень однією; видно, як малеча гасала зеленіючими пагорбами, а з тієї сторони набігала гроза. Хмари тільки пробивалися, тугі, маленькі, але впевнені; малеча білими метеликами сипалася по пагорбах, зустрічаючи голосно наближення грози. Били дзвони до вечірньої.

У неї заклалася тонка зморшка, біля кутка лівої брови тоненька зморшка; малеча зупинилася, небо гусло, били дзвони. Зморшка впала через щоку, креснула краями уст, у кривій усмішці вигнула лівий бік обличчя; двері прочинилися, Лариса наполовину втонула в оберемках світла. Креснули перші блискавиці. Повітря наповнилося двома запахами. Землі і неба. За годину – води і землі.

– Що таке свобода?

– Ну, якщо не пройматися, то великий шматок нудьги, – Костя потягнув ніздрями повітря. – Ти, просто, зарані встала.

«Вони їхали так далеко, безпомічно, до непроглядного далеко, аби тільки бути разом: вагони, пароплави. Для кохання. В роях рудих тарганів, купах випитих пляшок, на ліжках без матраців, де у вікно безнадійне, вишкварене сонцем дивилося липневе небо; ударами, віддалеку перебивалися – один в один – вагонні колеса; та спокій не закрадався, щез, і тривога увінчувалася вночі Гумовим жахом, або ти сам Гумовий; а якесь рило, зблідле і зелене, або ненажерливе, завидюще око – жінка далебі, нівроку дуже гарна – у щілину дверей дивилося на її оголені ноги, що тіпалися, зривалися, зависали, здіймалися двома білими дугами, замішуючи сім'я, піт. А на ранок: ця спокійна, ой ле-ле, вона спить, і її немає, і від того лячно…»

– Каміння пашить.

– Тут скрізь пашить.

– Що то?

– Не чіпай те, чого людина зрозуміти не варта.

– Чому?

– Тому що каміння.

«Чому вітер гуляє дахами, а потім займається вогнищами; і чому він не тушить світло у вікнах та обійстях, або оно ті ліхтарі…»

«Тс-с-с. Мама».

«Спить».

«Ні, вона потривожена».

Місто, небо над ним, із заходу зайнялося рожевим.

«Буря».

– Сходь-но сюди, – чоловік у сірому костюмі вичавив подібне усмішці. Але від цього Кості не стало веселіше: перед ним проплив вигнутий, високий мавпячий лоб чоловіка. Лоб, а не чоло. Лоб, у великих, з синюватим відливом прищах притрунених пудрою.

З'явилися запахи. Вони проникали у всі пори, линули десь із кутків, пробиралися в щілини, сухо лоскотали ніздрі, так, начебто тобі шістнадцять років і ти вперше вловив дух жіночої білизни. І, інколи, Кості видавалося, що в одну із ночей тріснула голова, велетенське зоряне небо проламало верхівку черепа, і потік запахів, нечутих і невідомих уївся в нутрощі, кістяк обліпило обгорілим ганчір'ям; хотілося лежати; а на зуби, мовби хтось понасипав борошна, або так як тебе перестріла пісчана буря.

– Привіт, – тонко перегнувся рот чоловіка. – Маю для тебе втішні новини.

– Привіт. А раніше не можна було? Де Клоц?

Рука, з випнутими, загостреними щиколотками лягла на коліно.

– Перестань базікати.

– Мене просто цікавить, чим закінчиться це кіно.

– Еч, добалакавсь. Очахни трохи.

– Я вже з півроку очахаю.

– Ще трохи очахни. – Авто рушило, гойднулося в тінях прищаве обличчя чоловіка. Трохи перегодя, він продовжив: – У тебе нічого не було з нею?

– В якому плані? І як може бути і не бути, – для кожного своє бути.

– Я це прекрасно розумію. Поїхали. Очахни трохи.

Костю розморило.

– Ти повинен сам втелющити, що до чого.

– Вона житиме?

– Розумний ти, Костю, хлопчина.

– …???

– Роз'яснюю: це вистава, не зовсім вистава. Розумієш, річ у тім, що після так званої вистави дівчат, які грали головну роль, ніхто не знаходив, або знаходили…

– Казліна голоборода!

– Не рипайся. Може, у тебе є інший вихід, – і чоловік у сірому став трясти Костю за плечі, відтак звалив його на сидіння, притиснув до спинки: – Не пищи і не рипайся. Від цього залежить моя кар'єра, а отже, і твоє життя. Скажи, шакал, у тебе є інший вихід? Є! Є! Є!

– Пусти, бо вдарю.

– Ідіот.

– Пусти.

– Я не хочу, як Клоц, бути все життя в тіні, і не хочу, щоб мене…

Вони сіли. Піт стікав за комір. Одхекуючись, чоловік у сірому костюмі кинув Кості пакунка: – Добавка.

– Ну, нехай, там подивимось. Пока.

– Будь.

«Люди ліпляться по подобі будинків, чи будівлі ліпляться по подобі людей».

«???».

Вітер упав спочатку лагідно, майже ніжно, потім жорстоко загнув крівлі, розколов на міріади зірок скло, – небо вуркнуло: світ став камерним, маленьким, ніби забита у глуху заводь кімната вихоплювалася сонячними снопами світла, що проривало хмари; летіло шмаття жесті, тріщало гіляччя на деревах. По одній частині міста велично, впевнено наступала спека: дорога синіла од газів автомобілів, сонце котилося невтомно у хмарах. Під сволоками набиралася волога.

Лариса роздягнулася і стояла проти нього. Вітер прочинив вікно, дмухнуло спекою, волосся вилося зміями навколо шиї, груди набухли, соски задерлися догори; вона нечутною ходою ковзнула кімнатою, зникла, з'явилася у півмороці, тріпнувши грудьми і косами. Спалахнуло синім небо. Під шкірою переливалися м'язи. Дзвони бемкнули востаннє, звук натягнутим електрикою повітрям сапонувся по білих фіранках, проник під стелею і завмер, в мент згаснув у кришталевому посуді.

– Відійди од мене.

– …???

Лариса затулила груди руками, швидше від несподіванки.

– Що з тобою? Скільки ми можемо грати в це…

– У нас з тобою нічого нема, не було, і не буде…

– Але ці місяці…

– Відійди.

«І що нас береже в дорозі? Га? Скажи. Що нас береже в дорозі?»

«Що?!»

Ляснув ланцюг на підвіконні, важкий, срібний ланцюг. Дощ не зринувши на місто, відступав. Зарясніла тільки частина шибки. Вітер подув, і дощ знову завис у кілометр. Костя запалив цигарку. Дорогу, запашну цигарку.

Жінка пливла серед річки, світло виливалося десь з-під берегів, а береги розмивалися сріблястим маревом, ховалися перед зеленню навислого, пружного буяння плакучої верби; жінка пливла, розгрібаючи воду руками, із закиненою дозаду головою, і вже, зараз, невідомо звідки, він бачив м'який прогин спини, тонку шию; як синя вода одбиває в собі стрункі, але не полишені ніжності, земної соковитості ноги, обмиває тверді сідниці; і тоді, не питаючи чому зараз все чітко проходить повз нього, – він відчув, як кожен м'яз кам'яніє від божевільної радості, солодко тане в грудях, і все змивається сріблястим, невловимим світлом, що линуло десь там, з берегів, берегів, порослих густою плакучою вербою.