Текст книги "Богемна рапсодія"

Автор книги: Олесь Ульяненко

– Ти розумієш, – майже закричав Костя, і рот зігнувся кривою гримасою, немов у епілептика або як ієрогліф. – Я щодня дивився на ці вікна – тихі, спокійні вікна. І чим більше я дивився, – то ненавидів їх і людей, які там копошаться. Встають зрання і копошаться, як глисти.

– Ну й що?

– Просто, – його попустило; безбарвний вечір на порозі. – І зараз за милю я чую цих людей, з отаких будинків. Але ненависті нема, як і нема необхідності в цій ненависті. Мені просто гидко – все.

– Дурненький, – її очі крізь нього губилися між водою і небом; велике сонце монеткою плавало в її зіницях.

– Так. Але я не можу його позбутися.

– Минеться.

– Ти впевнена?

– Я жінка. Нам багато-таки дається, більше, ніж вам, чоловікам.

– У чому?

– У нас нема так, як у вас. У нас рівно. Інакше б на землі не було нічого.

– А ти щось тямиш… Дійсно, тямиш, – сказав, поклавши голову їй на коліна. Вітер подув з чагарів – теплий, нудний.

– Отже, зранку поїдемо, розвіємося. Набридло все тут.

– Угу…

Була вранішня пора; на зупинці товклося кілька чоловіків – дві пари – видно, відпочиваючі, – щось говорили, поглядаючи в той бік, звідки повинен був прийти автобус; по радіо передавали, що сьогодні треба чекати затемнення, час Костя і Надія прослухали.

Автобус прибув із запізненням, і водій довго не чекав, повів машину вздовж пристані, попід скелями, вискочив на трасу – засвітилося, проти очей, море, і Кості видалося, що це вперше і востаннє, цією дорогою; а потім полетіли птахи, низько, над ледь видимим мереживом білого прибою, до скель; летіли, німо ворушили дзьобами, кресаючи пилюку крильми, прориваючи серпанок теплими клубками. Ранок бгався синню прохолоди. Автобус шипів шинами по гравію, вискочив на головну трасу і поїхав уздовж моря, що сипало на берег маленькі блискітки хвиль – море не наздоганяло само себе – і рівно текли зеленіючі рядки виноградників. Люди в салоні ожили: хто діставав запітнілі пляшки пива, лимонаду, хто жував бутерброди – запах свіжих огірків, м'яса приємно лоскотав ніздрі; коли це обридло, перезнайомилися, поговорили, і, встигнувши обриднути одне одному, знову намагалися зосередитися на пейзажах, безтурботно і порожньо прошмигуючи очима по обличчях і спинах сусідів.

Навпроти Кості і Надії – дівчина, з блідим чолом, напрочуд гарна, мовчазна; автобус потрапляв у розлогі гірські тіні – гори збільшувались з кожним кілометром, – вискакував на залите оловом сонця рівниння, і в салоні западала темрява, а то бурунами ходило світло – від того обличчя дівчини, що навпроти, обмивалося кількома кольорами; до білого, високого чола черв'яком прилипло волосся, а вуста оголювали дві перлини зубів. Протяг інколи ворушив чорний, жирний локон, і Костя нарешті примусив себе не дивитися. Потім його стало непокоїти: що? – він і сам не знав. Надія рівно дихала: груди під білою бавовняною кофтою піднімалися, і крізь білу тканину пробивалися брунатні соски. Сонце світило їй в скроню. Сонце ущерблювалося – простір між ним і землею порудів, але люди розмовляли, пригощали одне одного пивом, повторювали старі анекдоти, сміялися; запала темрява. Було десь до обіду. Жінки заверещали, автобус дав гальма, Костя почув дихання дівчини над вухом, і йому зробилося моторошно: він пригадав, як у дитинстві синьо лежав сніг, і як він гепав маленьким рожевим кулачком у двері та вікна і ніхто не відчиняв; подих лущав над самим вухом, рука мимоволі торкнулася, увійшла у повне коліно, і тут Костя Клюнов зрозумів, що зараз повториться приступ, а ще: треба йти звідси. В потемках проревли винищувачі. Знявся лемент.

– О, ці літають, але у них є прибори. Я знаю, – обізвався чийсь голос.

Потім з'явився маленький, мініатюрний, рудий місяць. Автобус повільно сунув у сутінках.

– Вийдемо.

– Ні.

– Тоді я подався сам.

– Як знаєш.

Він пішов по узбіччю, коліном вигнутої дороги – напочатку між скелями, далі через виноградники, доки вийшов на пустирище, – щітками колючок, залисинами виринали чагарі; небо світлішало, кліпав маленький, іграшковий місяць; сонце серпом кресало в половині неба. Як і треба. Коли просвітліло знову – зі сходу накочувалася, надуваючись, важка чорна хмара; місяць прозоро плив небом. Десь далеко, в стороні, виднілося місто, в яке він мав приїхати.

З пагорба Костя глянув на випуклий, як чоло, брудно-жовтий бугор селища, квадрати зеленіючих городів, гори, що виступами, сходами, піднімалися вище і вище; в голові гуло, поколювало в тім'я, біль міцнішав – роздер маківку і заклав вуха. Пустився дощ. Упав глухою стіною, без вітру, потушив звуки – тільки жеботіння води у виярках. На сході від дороги, од гірського кряжу, з'явилася чорна цятка. Червона курява піднялася над містечком, зависла, і по миті осіла. Чорна цятка зі сходу збільшувалась. Костя заспішив, у скронях ритмічно загуло, і, здавалося, він почув голос. Зі сходу росла, невпинно, чорна пляма. Червона курява піднялася над містечком, з тієї сторони, де ще не лив дощ – і люди комахами заметушилися на подвір'ях, і з кожним кроком Клюнов розрізняв їх все більше.

Чорна річка, підкидаючи каміння м'ячами, загурчала, ударилась об стару дамбу, повітря загуло, блискавка україла небо; чорні вируни фонтаном хлюпнули догори, вибухом тріснула луна в горах – вся живність у селищі підняла ґвалт. Люди здивовано, стривожено переглянулись. Дамба луснула подібно парусині, і потік, підкидаючи каміння, вдарив перші будинки, жовтим язиком злизав кілька виноградників, ляснув у повітря «ух-уху-ух», і за годину, на диво, рівно пробіг кількома вулицями, червоно-жовтою сукроватицею упав у море. Дощ ударив туго дахами червоної черепиці і мірно, безсило подріботів над селищем, над розірваною дамбою, і коли Костя ступив на мокрі вулиці – дощ уже коли-не-коли зрихлював воду у калюжах. Люди, на диво спокійні, а може, вже заспокоїлись, прибирали на обійстях.

За годину Костя Клюнов сидів у себе в кімнаті, чавив руками виноград – великі, соковиті, сині грона, сік збігав додолу, а на порозі лежала купа вичавків. Він чавив виноград, бачив, як пальці обтікав сік, він обтирав їх об білі аркуші паперу, діставав велике, схоже на людську долоню гроно – і стискав кулак. Сонце мружилося дощем. Місяць зник. Море вуркало – обіцяло добру погоду.

Десь під вечір у двері зашкреблося. Він підняв, опустив голову. Підняв. Зайшов адміністратор. Завертів круглою, наче випеченою головою, трохи поклонився.

– Чули?

– Що?

– Прорвало дамбу, вода пішла з озера. Знесло кілька чоловік. Гірське озеро прорвало, пішла вода, прорвало-таки, казали добрі люди, що треба його засипати, а воно бачите як… Да-а-а, ото, один насмерть. Але добре, що то бездомний циган з собакою, а той… Самі розумієте… і шкода, але не так за серце бере. Да-а-а…

– Так… Вип'єте що-небудь.

Рудий присмерк набігав за вікнами. Адміністратор пив горілку, ставив склянку поперед себе. Тополиний пух летів повітрям. Прийшла Надія. Десь за опівніч. Привела дівчинку, за спиною дівчинку не було видно, тільки по обдертих рожевих колінах Костя здогадався, що десь її бачив. Гірка слина підступила до горла; адміністратор куняв, у кімнаті тхнуло перегаром, вода лилася у ванній; зелені очі молоденької дівчинки, з чистою, прозорою райдужкою бовтнулися у мороці – спалахнуло електричне світло, пужнуло тарганів, – дівчинка сиділа, зібгавши коротку спідницю, за вікнами шелестіло листя, тиша влягалася кварталами, і протяги нишпорили із діри в діру. Дівчинка взяла до рук аркуш паперу, списаний довгими рядками, перекреслений горизонтальними лініями, поклала, взяла інший і прочитала вголос:

 
Сходе червоним золотом над Капернаумом
вітром гониться листя, проганяє
світило, у підземному царстві Харон.
Над Віфліємом – чисте небо.
Месія ще не прийшов, але
шлях усіяний незайнятими хрестами.
Час і простір перестали скрипіти уключинами човна.
Зайшло сонце за горбатого, сірого Капернаума.
Зійшла зоря над Віфліємом.
 

– Той чоловік у кав'ярні сказав, що я гарна. Пам'ятаєш, бармен із впалими, неголеними щоками, й очима актора; він займав мої ноги, і від того стало приємно, а ця дівчинка дивилася і чомусь плакала. Він зробив мені боляче, в анус, але потім було приємно, ми лежали на піску і дивилися на небо. Потім пішов дощ.

– Ми… – сказав адміністратор, підвів голову й опустив. Дівчинка сиділа, підібравши спідничку: попелясте волосся, широкий розріз зеленого ока.

– Власне, втомився за ці роки. А роки, як навмисне, злиплися ракушками, і не встигнеш повернути голову, а дні течуть, як пісок між пальцями; повернеш голову і час змінився, і люди, приходить наступний рік, а потім другий, третій. Хочеш сказати, що ти любив їх, а вони мовчать, і ти знаєш, що вони мовчатимуть, бо не чують. І не те, щоб не чули, а мертві. Тільки ти живий серед великої землі, а другі – хто в Німеччині, хто в Парижі, хто на Чукотці. І ти тільки тут. Роки липнуть один до одного – сили немає. Тільки коли прийде час, то ти подивишся на це згори, наче крізь сон, і підеш спати. Буде все, світ поміняється, з'явиться все, але ти тоді будеш втомлений. Наче сліпий. Світ підморгне підсліпкуватим оком. І уві сні ти поведеш ескадрони.

– Я раб твій, Господи, а ще і людський. Терпко в роті, сухо в роті. Ви ще не навчилися любити, як родилися з ненавистю. Да.

– У мене був хлопчик. Але з хлопчиками мені не подобалося, більше подобалося з дівчатками, так, Надія гарна, але не дуже.

– Той чоловік у кав'ярні сказав, щоб ми ще приходили. Він добрий і ніжний. Зараз усім не вистачає ніжності.

– Так.

– Так.

– Чоловік помер.

– Так.

– Дурні.

Колючим постукуванням гілок об рами, чітким обручем сонця на високому, натягнутому шовком небі, де вітри перебирають пригорщі пилюги з снігом, чергуючи удари за ударами кватирок і дверей; сльозливими, просяклими вивареними зажовками чаю вечорами, що притрушені мрякою, із безоглядністю на вчорашній і на завтрашній день, лункими кроками, заламаними по дрібних, мініатюрних кварталах, що на безлюдді пробиваються зраділо крізь товщі атмосфери, пронизаної зимовими птахами, які мудро ховаються у скелю, бо не долетіти; і люди, обдавшись плином турбот, ховаються, щоб розсунути білі фіранки на вікнах, глянути на сонце проти чорнильно-чорного моря, з рахуванням подихів, надій та матюків – прийшла зима.

Прийшла зима, і Костя Клюнов понаписував листи – всім, кого знав і кого майже забув; писав швидко, начебто це конче необхідно, а повиводивши круглі літери на білому, цупкому папері, чвалав проти вітру на пристань спостерігати, як приходять і відходять пароплави; мусолив у руках олівця, дивився на пелену туману – там міста і теплі місця, і нічого у нього, в Клюнова, не хилитнулося в голові, – чув здалеку протяжний гудок, повертався до готелю, немов у тому віднайшов якийсь зміст на сьогоднішній день. Лягав нероздягнений у ліжко, проводжаючи округлі тіні птахів, що пролітали за вікнами; спав спокійно, не зривався, як раніш, а надворі – чи то мело снігом, чи хто проходив – слухав крізь налітаючий сон, і це заспокоювало. Десь під ранок піднімався, ходив кімнатою, намагаючись згадати сон – сни не приходили, але це не обтяжувало, як і не обтяжував сам сон; просто навіть забава: відгадати цю дивакувату властивість – не бачити снів. Він навіть не думав: добре то чи погано. Його більше займали птахи на скелях, і Костя пробував їх намалювати, але нічого з того не виходило, тоді він із задоволенням слухав теревені адміністратора, – випита чарка розв'язувала язика, і Клюнов слухав більше гудіння вітру у дротах, ніж його, – або слухав його і зразу гудіння в дротах. Інколи він щось відшукував у мозкові і зазначав, що був таким дурним аж годі: осінь пронеслася в чеканні, згоріла в чеканні та жаху, і той жах набубнявів, луснув і ось: гудки пароплавів, крик птахів у скелях викликали в ньому щось схоже до тепла і радості. Ет, дурень, нічого й говорити. І зараз, таке відчуття, що полишив якусь психічну хворобу, тяжку психічну хворобу, бо колись здавалося, що світ проковтне його, рознесе в шмаття, тільки-но він ступить за поріг. Його не приваблювали полотно, фарба, лишень маленькі малюнки на аркушах та стінах. І коли взагалі все обридне, то він піде, сяде на камінь і буде зустрічати пароплави – білі великі пароплави, що їх тягнуть буксири далеко, в чужі місця.

Десь у половині першого зимового місяця Клюнова зморило, і він виглянув у вікно: вітер, голі віти, жодної людини, лише монотонне гудіння дротів. Але щось таки трапилося, і він подався до берега, проціджуючи крізь себе неясну тривогу; потім все минулося, і Клюнов допізна просидів з адміністратором за пляшкою вина, розповідаючи видумані історії про себе. Після того підвівся і подався до кімнати. Заснув. Проспав міцним сном, а прокинувшись, спустився до холу, сказав:

– Ти знаєш, мені снився сон, дивно, вперше за стільки часу снився сон, що немовби я стою серед вокзалу, серед людей, які приходять, заходять, але не в двері, бо дверей немає, і всі вони були колись далекими знайомими. А потім темно. Темно. І я прокинувся.

– От і в мене…

Костя заспокоївся. Вірніше, те не можна назвати неспокоєм: щось йокнуло, і він згадав початок осені. Але біля моря Костя почав переконувати себе, що нікого не знає, крім бармена-п'яниці, занудного адміністратора і деяких людей у замусолених куфайках; по обіді взяв олівця в руки і пропрацював до пізньої ночі: риска до риски, штрих до штриха, легкість в тілі і голові напочатку сп'янила його, але образи випливали з нього, билися і просто лягали під графітом на папір. Наступного дня він не пішов до моря, а сів за полотно, дивився на білий квадрат і розтирав фарби. Коли зробив половину задуманого, в груди щось кольнуло; він ліг на ліжко, відчув приємну дріж, потім забухикав, і гній пішов з носа й горла, але приступ швидко минув; Костя задрімав.

Він побачив під собою велике місто, сонце світило прямо в очі, але не сліпило його, і Костя вирішив взяти напрямок на те, що видалося йому сонцем, бо десь трохи недалеко народжувався циклон; його піднімало все вище, вище, і з кожною хвилею, що підносила його, Костя роздивлявся, як земля робиться круглою, маленькою, дивно синьою, – щось подібне жалю торкнуло серце, і він побачив, як спить батько, і в батька тремтить рука, книга на підлозі, а мати дивиться у вікно; по тому стали з'являтися люди, до яких він писав листи і котрі йому не відповідали – страху не було, тільки легеньке лящання у вухах; осторонь усіх стояла Лариса – дивилася на нього і летіла до сонця, і вона була такою, як колись Костя намалював її – ні сорому, ні приниження не відчув, хотів спитати чому вона тут, що робить у його сновидінні і чим взагалі займається, але зрозумів, що він просто помер, і йому треба вже летіти на те світло, яке називав сонцем.

Адміністратор підвів голову. Щось дописав. Від Клюнова вийшов чоловік, який нещодавно приїхав.

– Він нічого не лишив, крім картин?

– Ні.

– Да, шкода.

– Я теж так думаю.

Чоловік був одягнений в костюм сірого кольору із двома рядами перламутрових ґудзиків.

– Ще ось листи, але…

Чоловік подивився на листи, нехотя поклав до кишені.

– Скажи, – запитав, виходячи. – Що нас береже в дорозі?

– Що? Хм. Дивний ви. Звісно – Бог.

– ?

Автомобіль, риплячи шинами об гравій та паморозь, рушив вулицею, попід виноградниками, упродовж моря, і зник. А потім полетіли птахи.

1991 рік, м. Київ

Про автора

Олесь Ульяненко – автор книг прози: романів «Зимова повість» (1994), «Вогненне око» (1999), «Сталінка. Дофін сатани» (2003), роману та оповідань «Сталінка» (2000) і низки опублікованих у журналах романів «Богемна рапсодія» (1999), «Син тіні» (2002), «Знак Саваофа» (2003), «Квіти Содому» (2005) та повістей «Ізгої» (2003), «Хрест на Сатурні» (2004). Окремі його твори та уривки з романів перекладено англійською, вірменською та німецькою мовами. Лауреат малої Національної премії України імені Тараса Шевченка (1997).