Текст книги "Богемна рапсодія"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Вперше за цей день, у скацюблого Кості затіпалось серце. Серце йокнуло і глухо задвиготіло об ребра. Він угледів перед собою густу стіну лісу, білий будинок, чорну дорогу, що збиралася догори між деревами, і червоний тролейбус піднімався, викресуючи снопи іскор і висипаючи їх крізь лапате гілля сосни. Костя з Клоцом прямували мокрим шосе. Клоц віддихав важко, так, що невелике, округле черевце то зникало, а то з'являлося. І нарешті він зупинився перед темною, величавою будівлею, що подібно замку стриміла над урвищем. Будівля стрімко зривалась до неба; сутінки, що збивалися, щільнилися, ховали ледь помітні деталі конструкції, але з усього було видно, що той, хто будував, мав неабиякий смак. Костя невідривно зирив на чорну стіну, де в'юнчиками повзала пара.

– Дивись, – сказав Клоц. – Тут…

– Що…?!?

– А-а-а… Потім, – кинув трохи розпачливо.

Зненацька Клоц потягнув Костю до себе, і по хвилі вони вже стояли за розлогим дубом, дихали облущеною корою, спостерігаючи за дорогою. Мокрим, безлюдним шосе йшов старий. Сонце світило йому в спину. Сонце – маленька синя кулька; за хвилю навстріч старому рухалась похоронна процесія: люди від утоми поопускали голови, сапали ротами захмелілі музики, ворушачи білими, отерплими на похмілля язиками; з того боку мерехтіло оловом озеро, а за озером, рожевим косяком неба, низько слався зелений дим із заводських труб. Десь далеко били об щось металеве. Це зрештою спантеличріло старого і, як Кості здалося, швидше розчулило. Старий провів заворожено очима по юрбі, здивовано підвів брови, наче визначив про себе, що люди мали більше втомлений, аніж сумний вигляд, зупинився на божевільному, який стрибав позаду на лівій нозі. Він ще постояв – маленький, у сірому драповому пальті, з авоською, де лежало кілька пляшок кефіру та білий батон хліба, відтак, потрусивши головою і переставляючи ноги, як людина, що вперше стала на ковзани, – крутими східцями подався до брунатного будинку. За секунду у стрільчатих вікнах спалахнуло світло.

– Падло! В Уругваї такі їздять на броньованих мерседесах, – прошипів зле Клоц.

Похоронна процесія просунула повз маєток; Костя провів поглядом дурника.

– Там цвинтар, – пояснив Клоц.

– Знаю. Але чому цією дорогою?

– Він любить.

– Хто?!

– Ходім.

Вони чвалали розкислим снігом, дорогою, прямо на сонячну кулю; зрідка з'являлися авто, вітер гнав вечірні хмари над автострадою, огинаючи постаті – одну високу і кремезну, другу – худу, зігнуту і недорікувату. Коли повітря жовто загусло, а сонце великим червоним диском зависло над містом, – Клоц і Костя ступили на вулицю.

Вони зупинились перепочити біля кав'ярні: Клоц уперся ліктями в поручні, покурював, і протяг ворушив купки збитого попелу. Бралося на мороз. Сніг зійшов водою. Вода натягнулась тоненькою кригою. Навпроти, на іншій вулиці, фальшивим золотом, викидаючи лимонові змії, світилась вітрина. Костя промерз до кісток, втомився, голод морив на сон, начебто хто шепотів над вухом. Він побачив, що схилом іде дівчина. Дівчина переходила дорогу і більше була схожа на П'єро. Вона переставляла ноги в якомусь незрозумілому ритмі, – перетнула дорогу, пройшла повз вітрини і несподівано зникла, а потім вигулькнула із-за поручнів. Підняла догори обличчя, і Кость з Клоцом уздріли червоний соковитий рот незамисленої людини; тоненькі, округлі, але жіночі плечі, трохи випуклий, зовсім по-дитячому, живіт, широке лоно обтягнуте синіми джинсами, і довгі, напружені від ходи ноги. Дівчина повернула голівку, – Костя впіймав розріз розкосих, темно-карих очей; вулицею протибіч проїхав жовтий автобус, застрекотіли папуги у зелених мімозах, а сонце різонуло промінням над самими дахами, і одна частина неба стала зовсім світлою, й там проступали великими мазками зорі. Дівчина вигнула у посмішці соковиті губи, відкинула голівку трохи дозаду, – голівку маленького П'єро, – лискуче проти сонця зайнялося волосся, що лежало перукою; здавалося, волосся не міг зрушити навіть вітер; запитала:

– Зачинено?

Кості затерпло в горлі. У нього не стало сміливості навіть подивитися на Клоца, який байдуже вирячився на вітрину, де молоденька продавщиця заголила халат і щось показувала подрузі на білих гарних стегнах.

Дівчина постояла котрусь хвилину і стала підійматися сходнями: йшла повільно, промацуючи маленькою ступнею кожну сходню. Внизу, крізь металеві щаблі ступанок, замиготів жовтий автобус. Костя подався за дівчиною.

– Стій, – врешті відірвавшись од вітрини, заговорив Клоц. – Нам пора. Час.

– Зачекай…

Він наздогнав дівчину, перестрибнув наперед. Вона не здивувалась, зняла на нього потемнілі, трохи розкосі очі, і він зараз чітко спозирнув бліде, мармурове обличчя, руки з тонкими зап'ястями, довгими пальцями, де холодно відсвічував проти сонця манікюр, – а потім все її лице маленького П'єро; позаду сопів Клоц і поглядав на дівчину зі спини.

– Як вас звати…

– …

– Мені потрібна натурщиця…

– О, це не по моїй частині…

– Але ви розумієте… мені в такому плані… як би… вам…

– О, ні в якому…

Зі сходу подув холодний вітер: захилиталися антени на дахах, вітер безсило засапався у сходнях, Костя зустрівся з землею, і чорна земля трохи отверезила його; він підіймав голову, пропускаючи зором вітрини, вікна з розплюснутими од цікавості лицями, гілля дерев, урни, тумби, – кожен порух коштував Кості великих зусиль. А ця жінка стояла в призахідному сонці і головою упиралася у безкидді неба, оглядаючи його цікаво, ледь посміхаючись краями уст. Він відступив.

– Ідіть, – вона усміхнулась і, погойдуючись, подалася сходнями.

І Костя подивився на неї зі спини, коротким поглядом, так, як дивляться чоловіки.

Бігла осінь дотлілим попелом, сходило останнім жаром листя, що сипалось на залиті, чавунні брами, у вікнах овальних квартир, де з ночі в ніч, з дня у день, у порожнечу вистрілювали дзвінки, клацали кватирки; обсипалося зотліле небо, і подих за фіранками важчав, – неначе зимові птахи великими помахами зникали хмари, утовщуючись в сизі пелени; і схилився листопад короткими тінями від ніжок віденських різьблених стільців, а вулиці, полискуючи бруківкою, натягували на себе вузьке небо, і воно покотилося, обдате білим сумом: загуло тисячами гудків пароплавів, літаків, і довго ще кроки змішувались з кроками. Ти скажеш: «Сумно».

Губи жінки, яка сидітиме навпроти…

Костя виразно згадав сон: пробіг зором по вікнах, зупинився на Ларисі, на пляшці вина…

Губи жінки, яка сидітиме навпроти, витягнуться, розтуляться червоною квіткою, заклацають рулетки, ударить у повітря останній бриз, і нам захочеться на море. Світ заколисається між стінами будинків, вбере камерність трагедій…

Клоц голосно процідив вино крізь зуби, хекнув:

– Добре… Ларисо, поклич того йолопа, нехай принесе щось попоїсти…

Ти панічно боявся темних кімнат з опущеною стелею, із більмами вікон, із вітром на дахах, ниттям тополь; страхався вулиць, де чавкають роти, де закінчилася одна війна, а інша здирається по ґудзиках повії, котра вистьобує новим вбранням біля готелю, а листя прогниле і мокре без спочину сиплеться, уволожнюючи тліном Франкове чоло. Бо вже осінь. Невдовзі зима. Погасло світло, рипом хтось проходить невидимий, а вітер за шибками сипить астматиком, розбиваючи перезрілі горіхи, і шкаралупки від горіхів тисячами зірочок розлітаються жовтими, підсліпкуватими вікнами. А вона сидить навпроти, тепло встеляється блискучою підлогою; а вона сидить навпроти, по-дитячому прибираючи волосся, а ти не можеш її знайти, і губи, у синьому косяку світла, здригаються, щось кажуть, – летить високо небо, здіймаючи голубів, риплять медузи, ворушаться на стінах, б'ють хвостами дракони, а крізь вікна ти бачиш товсті, у палець, водорості, і риби тицяються в рами видовженими пиками.

– Холодно… – але тут єдине місце, де не нявкають коти, пси не здіймають ґвалту, не видно, як щериться антенами місто, а тільки гуляє осінь, повії і вигнані королі.

– Дивно… Напевно, то і є казка про хлопчика, який полетів на гусях.

Він поправив обшлаги темно-синього піджака, дивуючись, що він схожий на батьківський: витягувались засмерділі від людського духу вулиці з поналипалими черепашками кав'ярень, де колись сидів за столиком безпритульний, тарабанячи пальцями об пальці, а пальці схожі на олівці, чи то більше на розсипані родзинки; на парасолі поначіплялися молюски, і вона бачила, як місто тремтіло свічками, то виструнювалось, то м'яко котилося, і сонця не видно, й велетенська срібляста риба бовталася в калюжах.

– То був вигнаний король…

Вона сиділа упівоберта, Клоц десь пропав; вона сиділа упівоберта, тримаючи на колінах попільничку, рудувате, червоне пасмо волосся липло до зблідлого чола: на підвіконні, у карафці, рипіли жовті квіти, схожі на безсмертники, і рівномірно клацав електронний лічильник, швидко міняючи табло за таблом.

– …мій батько…

Полив дощ. Дощ приніс несподіванку. Лив постійно, як і з самого початку створення світу; лив за склом однакових облич, випарів дорогого вина, цигарок, французького одеколону, і ще довго лляв, змиваючи рештки снігу, злітаючи зі стріхи прямо у дзеркала овальних кімнат, а розкішні гобелени сходили паром. Бо була осінь. Пора… Пора…

– Твій батько вигнаний король…

– Мій погляд губиться на безсмертниках жовтого кольору.

– …цей погляд і ці квіти носять пафос приреченості…

Лариса сиділа проти нього; бліде, невиразне обличчя лежало на долонях; вона звелася, пішла, і темрява покрила її. Синя широка смуга світла тягнулась від вікна. Лариса втрапила на неї, і так стояла, – худенький, цибатий підліток з випнутими грудьми, у зеленій блузі, із настовбурченими сосками. Вона повертіла пробку в худих пальцях.

– Тваринка, – почувся голос Клоца.

Клоц виринув з темряви, зачепив плечем край синьої смуги.

– Той недороблений так і не приніс чогось пожерти, – загудів. – Вижену на хрін… Вєлікій актьор…

Клоц упав на стільця; навіть крізь морок було помітно, як він нервує: губи дрібно тремтіли, краплі поту збігали крутою волячою шиєю за комір. Клоц упнувся в бурякову портьєру і загорлав:

– Гей… – голос потухло забився в горлянці; згас.

Потім він довгим, протяжним, обскубаним поглядом позирав на Ларису: нижня губа одвисла, руки вистрибували на колінах, ліва нога потупувала, вириваючи в залі шматки тиші.

– Я її підібрав майже на смітнику… Майже, як і тебе… Розумієш… ми ходили… кирячили, водили козу, значить, і… забрели до залізничного вокзалу… Знаєш, отак сонце б'є у вікна ізгори, й безлюдь, і вона… спить підібгавши гострі коліна до підборіддя. Нас було шестеро чи семеро… Шість… Шість… Сім… Сім… Сім… Чоловіки і жінки… поперепивалися, перетрахались – на душі весело, бо вдавили літру коньяку… і вона: сидить підібгавши ноги… Я зупинився і вирячився на неї… Тут грянув гімн, а один недоумок по стійці струнко… гімн грянув: їхній чи наш… не втямлю… і один ідіот затягнув: «Боже, хорони королеву Вікторію», але ніхто не помітив… байдуже… Ото я стою, стою, – вона прокинулась, а я тоді: «Хочеш стати акторкою». – «Нічого собі, – говорить, – ранок… Звісно хочу…» Так ото було… – очі Клоца стали непроникними, нижня щелепа загострилася, погляд колючий: – … а потім нас, через рік, коли ми таки добре наробили гармидеру…

– Я чув…

– Еге ж, нас чомусь надумали зачиняти…

– Чув… Але…

– Але потім трапилася та гнида… що я тобі показував… – Клоц гепнув кулаком по столу, ухопив пляшку і видув одним духом. І знову насторожено свердлив темряву, немов стежив за кимось, і там Кості видалась порожнеча.

– Бережи її… Кращої для тебе натурниці, та, думаю, жінки не знайти… не буде… Ти ж знаєш… я ніколи нічим не принижував, і ніколи не ставив себе за кращого… Я працював.

– Не розумію тебе… Щось повинно трапитись…

– Хрін його зна, – погляд його осклів, профіль Клоца чітко відбився на блискучій поверхні столу, викривленому смутою світла. Білки очей заворушилися у темряві.

– Все може трапитися… Все… Дурню, тут, у цій країні, треба бачити усим, навіть статевими органами… – Клоц говорив для себе: – Так, люди пронумеровані страхом… пронумеровані…

– Про що ви тут… – підійшла Лариса. Обличчя рожеве, наче зі сну.

– Сідай… – Клоц витер піт з чола. – Буде робота. На весну. Спецзаказ.

– Ну, а завдаток, – потягнула вона.

– Норма. Все норма, – і Клоц утупився в порожню пляшку. – Піди поклич того йолопа… Нехай несе горілку і жратву… і поклич дівчат…

Лариса смикнула плечима, пішла. Синя смута вкорочувалась. Надворі притрушував сніг.

– Чорт, – вилаявся Клоц. – Кінець листопада, а тут таке… Мов у Європі… Був коли-небудь у Європі?… Ні… Так поїдеш, якщо, звісно, дурня не зваляєш… А за Ларису, то я дарма… Не слухай… Твоя справа… Напишеш сценарій, зробиш декорації. Ти добрий художник, та й актор нівроку, але бач, як ото воно все… нікому нічого… Ти тільки без всякого там… Десь так середньовіччя… А там далі отой жлоб, що приносив вино, розповість що до чого… й скаже, як далі… Бо я їду, їду, їду… Далеко їду…

– Ну добре.

– Ага, ще що?! Ти… Ти випадково не жид?…

– Яка різниця. І хіба ти не знаєш…

– Сам повинен розуміти, як ті ставляться до жидів. Пожри з їхнього гімна і ти б такої заспівав…

– Ні, я не жид.

Запала тиша, впала непроглядна темрява.

– Ото і добре. Я не антисеміт. Я ніхто, але… Сам не знаю… але ці штучки погано кінчаються.

– Які?

– З отим старим чортом. Ублюдок.

– Як кінчаються?

– Краще не знати. А-а-а… Потім скажу. Гроші за те великі. Знімеш людську хату. Я там надибав. І бережись цього шкета в синьому костюмі. Не бережись – тримайся подалі. Так вірніше.

– Може, мені відмовитися?

– В тебе є інший шанс вижити? Ти попробуй розкрутитися, попробуй.

– Про що ти знову? Задрав ти, Клоц.

– Через півроку зрозумієш. І той… шкет роз'яснить. Втямив.

За вікном заблимав ліхтар. Сніг трусився збоку, падав на протилежній частині міста. Лариси довго не було. Зайнявся сліпучий чотирикутник дверей. Лариса з'явилася чорною тонкою свічкою у амбразурі дверей, що за хвилину різьбилися, заповнювались неспокійними фігурами акторів; затріщали неонові лампи, і дракони на стінах, дракони з куцими хвостами, засвітилися різнобарвними вогниками; спалахнули пюпітри, і гомін зажурчав, зажебонів, задерся вище, здавалося, що цей гомін ніколи не зупиниться. Але все швидко втихло: голоси вуркотіли в широкому, віялом, залі, – втомлено, безпосередньо, неживо. Клоц прохрипів, осклілим поглядом снував по людях, зупинявся на Ларисі, відводив очі, то рвучко піднімав голову, і далі, доки не видавив із себе:

– Де той… е-е-е-е недоумок…?

Всі глянули поперед себе, начебто це нікого не стосувалось, і, видавалося, ніхто не звертав уваги на Клоца: потріскували неонові лампи, смерділо театральним клеєм – рейвах утих – хилиталися двері, скрип зависав над самою стелею; та ще ця неймовірна тиша, що западала в проміжках дверного скрипу, тиша між людьми, свідчила, що запитання неістотно тяжке, неприємне, і, попри до нього, Клоца, велику повагу, – не хотіли відповідати. Відтак почули кроки: тріскучі, механічні, майже військові. Скрип увірвався, на жовтому тлі проступила постать, схожа на шахову фігуру. Чоловік у світло-синьому костюмі, з двома рядами ґудзиків, підступив до юрби; в міру того, як він наближався до людей, кроки лунали тихіше, навіть вкрадливо, по-тваринячому; чоловік подався трохи осторонь, став, склавши навхрест руки, приємно усміхнувся. Цю посмішку Костя відчув, швидше, ніж інші – цього не було видно.

– Гуляй… Пий… Скоро зима… Зима…

Костю хилило на сон; він мляво, без смаку, жував канапку, посьорбуючи холодне, без піни пиво; чоловік сірий, невиразний блискав феєрверком перламутрових ґудзиків, складав дудкою губи, глипав на сірих драконів, похрускував фалангами пальців. Лариса втихла, з освітленими пюпітрами вилицями, що здіймалися темними дугами і з'єднувалися з бровами, у довгому зеленому светрі – справжнісінька тобі школярка – сиділа між Клоцом і Костею, перекидаючи в руках пляшку пива: бурштинову рідину проколювали червоні промінчики, і тоді в темно-зелених очах із широкими раидужками, десь в куточках, пробігала кошача тремтлива цікавість, а біля окових ям збігалися тоненьким, чітким візерунком зморшки. Костя намагався думати про неї: про попільнясте, кільцями волосся, – майже тобі змія – різьблена голова античної красуні, якби не маленький рубець та випнуте підборіддя; про жіночий вигин шиї, що до низу ховався у напнутих грудях лагідною лінією; але сон морив, і як реальність Костя побачив ту жінку, котра пливла чистою річкою. Тут він подумав про безглуздість того, що трапилося біля кав'ярні: тримати за руку маленьку казку, крихітне чудо, і випустити; чітко бачив: вона промацує кожну сходинку ногою, ступає на два кроки вперед, сонце червоним заливає землю. А потім його хтось гукнув. Несподівано розчахнув половинки вікна: впала карафка з жовтими безсмертниками, здибилась фіранка. Скло вискочило з рами, повільно, просідаючи у повітря, впало на підлогу, підлетіло, сяйнувши нерівними краями, і вмент розсипалося білими скалками. Війнуло вологою мокрого снігу. Лариса зойкнула. Заголена до ліктя рука затемнила обличчя. Над дахами пролетів літак. Гуркіт ліг на столи. Лариса щось сказала, затулила лице, підбігла, зупинилась біля вікна, підняла ногу так, що кінчики пальців торкалися розсипаних скалок; спостерігала, як вітер ворушить на залитому водою паркеті жовті безсмертники.

Костя зачумлено глянув поверх столів: упіймав погляд ворушких чорних очей. Чоловік розтяв рубаним усміхом; сидів нерухомий, а за поглядом пролягала порожнеча і ніч. Ніч згорталася сувоями, сунула хмарами, дворами, парканами. Мело снігом. Чоловік підвівся і зник, вирізьбившись на тлі жовтого квадрату шаховою фігурою. Костя подумав про дівчину: вона іде, як маленький П'єро, повітря її не зрушить, тихо переплітається вітер з кроками.

О, маленький, нещасний…

Костя прийшов до пам'яті: його тіпало, перекоцюблювало, брало дрижками; віяло холодом, блищали при світлі димлячих пюпітрів, випускаючи пару, калюжі розлитого пива; тхнуло перегаром, дівчата бігали між чоловіками, брикаючи заголеними ногами, деінде траплялися зовсім голі тіла чоловіків та жінок, які повкладалися до купи; дим тягнувся під високі повали стелі. У прочинене вікно поволі, хвилями вітру, наносився сніг. Сніг падав по той бік міста, закручувався протягами, що окутували поснулі приміщення людей. Сизо і холодно.

Клоц спав, повиснувши зі стільця; судомив уві сні, пустивши білу нитку слюни: кінчики пальців дрібно тремтіли. Лариса жваво гомоніла з якимось молодиком, зібгавши спідничку вище колін, і Костя зловив себе на тому, що спостерігає за нею невідривно: повільно, повагом, поминаючи пари і стільці, калюжі розлитої горілки, взяв за руку – холодну і неживу – і вона, не опираючись, пішла; вони втрапили на темну смуту, освітлену лише тонкими вічками мініатюрних лампочок, – голова Лариси потрапляла на острівки електричного світла; відтак він ловив її губи: трохи завеликий рот, великі вії обдмухували щоки, а вона то піддавалась, то відбігала, – ковзнула сценою, знімаючи спідницю, і він взирив округлі литки, стрункі засмаглі ноги; коли Костя наздогнав її на зачовганій сцені, то вона пожбурила зеленого светра, і светер майнув мертвим птахом у спалахах пюпітрів, – постать Лариси зайнялась синім; далі Костя обернув голову, побачив, як вона лежить, розставивши ноги, із виголеним лоном, заклавши за потилицю руки. Псячий ґвалт знявся тонким пронизливим писком; загуркотів літак, псяче гавкання потужно задвиготіло у повітрі, і люди, які пообертали голови, вклякли, уперши свої безформні од безсоння обличчя на порожнє вікно, на здиблену фіранку; Лариса сіла, охопила руками коліна: груди відпружинились, і тіло взялося гусячою шкірою; зіниці її ширшали, і Костя, який схилився над нею, побачив, як у райдужках очей запеклася жовта квітка безсмертника, притрушена до половини білим снігом. Лариса підвелася, дорогою підібрала светра, ляпаючи босими ногами по розлитих калюжах вина і пива, тягнучи за собою одіж, зупинилася перед Клоцом, який хропів, випихаючи зі стогоном повітря із широких грудей.

– Так, – сказала. – Час біжить так швидко, що, запізнившись, ти бачиш, Клоц, як щось нещадно руйнує фасади стародавніх будинків. І ти нікуди не встигаєш:…

Костя поглядав на порожнє місце, там, де лежала Лариса. Надворі тихо. Вологий вітер подув з півдня, і вода, опираючись морозу, стікала по карнизах і ступнях; Костя східцями дістався на гору: у кімнаті, куди зайшов, скроні здавило вологою. Стеля занадто низька, з підвішеною розлогою люстрою. Стіл посеред кімнати. Зі столу сповзла скатертина, – трималася на самому краєчку. На покарябаній, відполірованій поверхні лежав ніж із синьою ручкою і двійко горіхів. Шарпонулась фіранка, горіхи покотились підлогою. Вперше за скільки годин, проведення у театрі Клоца, він пошкодував, що поруч когось немає. Уловив власне відображення у дзеркалі, глянув на пружини незастеленого ліжка. Сів на підлогу, втупився в білу стіну.

Ті, що йшли попереду, трохи пригнули голови, і Клоцу у вічі блиснули виголені потилиці з жовтими прищами на рожевій шкірі; вентиляційна віддушина, обплетена павутинням, що поодвисало капшуками, куди понабивалося пилюги та сміття, – в'яло похуркувала лопастями. Стіна чорно, масно відбивала отвора, і протяг бився у її нутрі, скрипів заіржавілим механізмом. Була десь шоста година ранку. Перший день зими. Коли вони, троє, спустилися до льоху, то небо і землю розмежовувала тонка смута світла. На небі вибілювались хмари. Потім вони поминали присипані порохом верстати незрозумілої конструкції, зачинені і напівпрочинені обтягнуті залізом двері, звідки зяяли загаджені кімнати, – по всьому вгадувались тюремні камери. Сонце з'являлося у високих, круглих як ілюмінатори вікнах, і, як тільки троє минали крихітні комірчини, тіні лягали по-новому, – то вириваючи, то гублячи сміття в суцільному мороці, що від ударів проміння навскіс набирав непроникності.

– Де ви його полишили? – запитав Клоц. Двоє повернули голови.

– Трохи далі.

– Тоді ходім, а там і перекуримо.

– М-у-у… – промугикав один з них, потягнувся був за цигаркою, але Клоц рушив – під ногами ритмічно затріщало скло, а він повернув голову, глянув на стіну, де лопастями бив вентилятор. Десь за п'ять хвилин ходи зібралися вгору насипаним обвалом битої цегли, – пішли довгою Галереєю, де змиг ока сліпився шибками. Сонце розповзалось синім вогнем. Вітер гудів, кресаючи об асфальт, і крізь пробиті оскали шибок вони бачили, як у прозорому повітрі розвівається з дахів сніг. Темрява дедалі густішала, – перед ними постав тунель із розбитими ліхтарями; вони йшли далі, доки заблимали червоною фарбою двері. Наприкінці.

– Прийшли.

Клоц не побачив того, хто говорив, – лише низка білих зубів та хмарка пари навколо рота.

– Холодно.

Вони відчинили двері; засуви протяжно завищали, двері подалися, упали кавалки глини, з амбразури, разом із рипом петель, полилося сіре, розбавлене світло. Клоц увімкнув електричного ліхтарика, але по хвилі зрозумів, що ліхтар не знадобиться. Згори у вищерблене вікно сипав сніг, і краї покатої стіни прибило колючками паморозі. Чоловік висів на покрученій арматурі. Видно було, що він висів на власному ремені від штанів, так, що ті бовталися на колінах; ноги ще не посиніли і блідо маячили в мороці. Сорочка чоловіка облипла від крові, зсохлася, місцями позмерзалась, зараз здулася кіркою. Протяг гойднув покійника, і він розкрутився, – ремінь діяв пружиною, не давав трупу обкрутитися навколо власної осі.

Двоє присвиснули, засунули руки в кишені, сіли на перевернутий алюмінієвий тазок.

– Що це? На який біс ви його повісили?!

Двоє знову звелися: те, що вони бачили, вразило їх не менше, ніж Клоца.

– Ми тільки вдарили по голові трубою. І думали – все.

Клоц запалив цигарку і невідривно, з хвилину, втупив очі на вікно. Звідти сунув пар. Надворі, видно, пішов дощ. Або дощ із снігом. Щось подібне.

– Ну й погода, – сказав один із двох. Той, який-сидів поруч, витяг із шкіряної торби термос і розлив у пластмасові горнятка каву.

– Ідіоти, – сказав Клоц.

Двоє підвели голови: тільки зараз він зрозумів, чому вони так дратують його. Подібність дрібних рис – прямих і поперечних – закрутів, яких ніколи не помітиш в обличчях, зараз поналипали до купи і становили одне ціле.

– Чого ти нервуєш? Хіба не все одно…

Він докурив цигарку; на стіні танув іній, – мороз, що тримався кілька днів, сходив, і приміщення наповнювалося смородом; паморозь сповзала, як стара шкіра, оголювала облуплені, з трухлявої цегли стіни. День розгорявся: стінами бігали відблиски, денне сяйво моталося напочатку кулями, розмазувалось віхтями, а потім стовпом упало ізгори, вириваючи з мороку посивілу голову та синє обличчя покійника; вітер завищав дверима, і крізь миттєво запалу тишу чулося, як накрапує зі стелі вода; крапля за краплею, а далі задзюрила срібними потічками.

– Нам би самим пережити зиму. Страшна зима. Еге, таки страшна зима.

Вони покидали недопалки, обрізали ременя, на якому висів мертвяк, і Клоц довго зирив на його посиніле лице з червоними прорізами; відвів погляд, пробіг очима по кімнаті.

– Тут стратили Президента, – сказав один.

– Так, – добавив інший. – Його задушили рушниками.

– ???

Будівля стриміла в тумані, коли вони вилущеним асфальтом вийшли на ріллю. Один озирнувся. Падав сніг. Туди, до горизонту, не було видно. Сніг падав рівно, стіною; як декорація.

– Розходимося, – сказав Клоц.

Двоє кивнули головами і подалися врізнобіч.

Втоптаним, свіжим, тонким од краю і до краю снігом йшли люди, видмухуючи з легенів пар. Сонце, оповите хмарами, стояло врівень голови. А люди йшли, хилитаючись темними свічками, із великими рибинами через плече, й осіння вода з роззявлених пащ нитками стікала, малюючи арабські візерунки. Люди пройшли повз нього, а він глянув їм у спину, – як вони важко переставляли ноги; обіпершись на трухлявого пня, скидав зір, – то на відбитки ніг, то на мокру під пахвами одіж. Коли зник останній носій, Клоц звівся на рівні, і почвалав у протилежному напрямку, – так що сонце блимало в потилицю. Він ішов довго, загубивши у голові лік часу; мороз міцнішав, сніг туго прорізав повітря і безсило опускався на плечі.

Коли сутеніло, Клоц дістався якоїсь печери. Здалеку він запримітив вогнище, а біля вогнища сиділи люди, мовчки виставили руки долонями до багаття, а риба лежала біля кожного, і боки рибин здималися, роти і жабра беззвучно сапали повітря. Він сів неподалік, прикипівши поглядом до вогнища. Синє полум'я відбивалося на обличчях, і коли врешті, один повернув голову, то помахом руки запропонував йому приєднатися, – Клоц заперечливо повів очима, підвівся і подався на схід. На сході займалася заграва. Там було місто.

Вона лежала у білій льолі, заламавши під живіт руку, довгі ноги звисали до підлоги; в каміні дотлівали дрова, попіл ворушився сірими комахами; частина її обличчя міняла вираз від тіней птахів, що пролітали за вікном. Вона спала. Він допив рештки червоного вина, повертів зелену пляшку, втупився у брунатні фіранки, зором втягнув жінку, – кімната похитувалась у випарах перегару. Клоц одягнув пальто; руки пірнули в кишені, намацали ключа, немов чужі виковзнули назад. Ключ бряцнув об браслет наручного годинника.

Місто настовбурчилось голими деревами; стіни будинків тремтіли на вітрові; трамваї подзенькували, рвучи у шмаття тишу. Клоц заліз у натовп і бовтався в ньому, як у слизькій рідині; година за годиною його зносило у вир людей, немов течією, – у скупому полудневому сонці повернувся додому.

Роздягнувся. Ліжко, на столі розп'яття. Косяк червоного світла, що падав крізь фіранку, протягнувся підлогою. Він прочинив вікно: жовтий автобус, що проповзав і повертався на одне й те ж місце, зігнутий хлопчик у віконних рамах будинку, що навпроти, знову жовтий автобус; там, до низу, синьою кулькою, де мурашаться люди, букіністичний магазин; кімнатою, задираючи сторінки книжок і шарудячи газетами та засохлими у вазі квітами, пружним ударом холоду прогулявся вітерець; жовтий автобус, пес дріботів асфальтом, хлопчик, захлинаючись грав на скрипці, шибки міняли забарвлення, – вечір. Червоне сонце. Чорний крук зривався з дерева. Тінь птаха налізла на голубіючі вулиці, розхристано прокреслилась на лужених вікнах; потім крук упав на землю – тінь ще билася на склі.

Клоц розбив попільничкою розп'яття, взяв рештки, зайшов на балкон і кинув у простір між балок, арок, склепінь, – шматки летіли, миготіли, то брунатними, то білими кульками; впали на землю. Знялося гайвороння. Піднялося, описало коло над лисими, без снігу, дахами і сіло. Вулицею, над антенами, пролетіла чорна куля. Гайвороння дико залементувало і посунуло на чорну кулю, що наближалася до землі. Воно лементувало, раз у раз описуючи вузькі кола.

В кімнаті вітер звалив карафку; в порожнечу задзвонив дзвінок на дверях, заскрипіла підлога; нерозібране ліжко потопало в червоному світлі, голою стіною простягнулася пташина тінь. Сонце востаннє лизнуло дахи. Через годину зійшов місяць, завили собаки, – їхній ґвалт нудно доносився зі сторони чорних пагорбів, піднімався, ріс, набирав тугої, впевненої сили, а далі, вирівнявшись до природньої ноти, з годину висів над будинками; і люди, які йшли вулицею, підводили здивовано вощані від місячного сяйва обличчя, і тихо, про себе, усміхалися краями ледь прогнутих уст.

Жінка пливла річкою; зараз Костя майже її бачив: вода чисто лежала проти сонця і до слуху доносилось легеньке шамротіння; сонце стояло над вижовклим степом; потім він побачив вузьку, з вибалкою спину, блідо-рожеву, з мармуровим відтінком потилицю, – жінка винирнула з води, подібно рибині висунулася до щиколоток, і перед Костею, у сонці, протягнулась її постава, – різьблена, обсипана смарагдами крапель; знову опанував туман, а він стояв на березі, тамуючи пекоту в паху, і ніяк попріч своїй волі не міг стрибнути у воду; та за хвилину, розтягнуту і тремтливу, – він зрушив з місця, легко ввійшов у гладке плесо й поплив, наздоганяючи жінку. Річка взялася хвилями; вода потемніла, зусібіч ходили вирії. «Збирається на дощ», – подумав Костя. І тільки подумав, як полив дощ. Костя прокинувся.

– Прийшла зима… люди посліпли від сонця, снігу – від неймовірної чистоти…

Костя сидів спиною до дверей, вростаючи ногами в холодну підлогу; іній брався по стінах, хмари затуляли переполовинений місяць, торкнутий обіднім сонцем; за віконними рамами простягалася земля, – чорний пласт підрізав місто знизу; тоненькі пасинки дерев мережили дзвінке від морозу повітря. Він намагався розгледіти сонце, але очі натрапляли на місяця, що ущерблювався з кожним днем, фіранка засапалася й безсило обвисла, – вологу в кімнаті тиснув мороз. Потім Кості здалося, що здалеку почув голос. Зарипіли двері, і він повернув голову, припнувшись поглядом до щілини – завширшки з долоню. Заторохкотів на горі черепицею вітер. Двері хряпнули і зачинилися. Коридором затупотіли кроки, – хтось тікав. Знадвору потягнувся натужний, одноманітний писк; Костя, склавши на грудях руки, пересмикнувся і вирішив не підходити; вищання настирно повторилося; він зазирнув у вікно – на землі, під ринвою будинку, де боком простягався напівзруйнований, занедбаний сквер, сидів циган у капелюсі з опущеними крисами і грав на сопілці. Притрушував сніг. Вікна, навпроти, віддавали синім – сходило до полудня; небо стягувалось, нижчало, а циган висвистував на сопілці. Двері ще раз рипнули; прочинилися повністю. Костя повернув голову і глянув на чорне проймище. Біла, по лікоть заголена рука.