Текст книги "Дерева на дахах"

Автор книги: Олександр Вільчинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

коза з козятина

– Тепер можна й на Козятин, вечеря вже там, і готель також буде там, усе проплачено, – посміхався розчервонілий, уже причесаний і задоволений після обіду Джон, коли ми з привокзального кафе вийшли на колію. – Слухай, до речі, а тобі ще ніхто не дзвонив? – узяв він мене під лікоть, відвів трохи вбік.

У його густій бороді застрягло кілька риб’ячих кісточок і краплинка шашличного кетчупу.

– Зачекай, – сказав я й вернувся у ресторан за салфетками.

– Дякую! Вчора на «Узвозі» твоїми роботами цікавився один дядя, я дав йому телефон, – одночасно говорив зі мною, й посміхався якимсь людям за моєю спиною, й по–п’яному розмашисто розтирав кетчуп по бороді Джон.

– Який ще нафіг дядя?

– Грошовитий дядя. І його зацікавили твої роботи, особливо «Чорний кіт у темній кімнаті».

– «Чорна кішка»…

– Вибач, «Чорна кішка», – виправив себе Джон. – Цікавився, словом, про ціну запитував.

– «Чорна кішка» не продається, ти ж знаєш.

– Я знаю. Але дядя–то не знає, а він і справді грошовитий, – у Джонових очах стрибали веселі бісики.

– Це, напевне, просто п’яна розмова, чи не так? – інколи я можу бути і жорстким.

– Може бути й так, – погодився Джон і відійшов, удав, що образився.

Пам’ятаю, колись, у ті часи, коли ми ще напивалися разом, ті бісики в його очах мене заводили. Але тепер лише лякають, як колись лякали, з її слів, мою сестру Інку. Бо я вже знав, що у такому стані від мого колишнього шваґера можна очікувати чого завгодно.

– Надмірна тверезість висушує душу! – повторював Джон услід за класиком і в такі моменти був непередбачуваним.

– І чого у тебе всі друзі – якісь покидьки? І Джон – у першу чергу! – згадував я Інчині слова, бо коли вона була не в дусі, то часом бралася мене виховувати. Одного разу у нас це зайшло навіть далі, ніж треба.

– Мене просто дивує, у тебе начеб скрізь є знайомі, – як завжди, з одного й того ж почала Інка. – Але якщо це навіть суд, чи банк, чи вокзал, то далі якогось ханурика–сторожа чи вантажника твої зв’язки не просуваються.

– Бо я і сам сторож…

– Ти ним став недавно і, сподіваюсь, тимчасово. Хоча… Принаймні тепер ти рівний з усіма цими своїми.

– Ти ж сама мене туди влаштувала. І мені там навіть подобається.

– Ще б пак! У тебе якщо навіть у театрі є знайомі, то не інакше якийсь відставний балерун, прости Господи, а якщо у міліції, то ще один кретин – відставний алкоголік…

– Якщо ти про Микольцу, то він був начальником тюрми.

– Ну, оце точно, то вже пряма дорога, тьху–тьху–тьху… Той з дурдому, те – так малахольне…

– Це ти про кого?

– Ну, а твій легендарний Орко, хіба я не знаю?!

От про Орка вона даремно тоді згадала.

– Скажи тоді, а чому всі твої подруги – курви? – відповів я їй грубістю на грубість.

Звичайно, вона тоді ледь не з кулаками на мене кинулася, хоча в душі і сама так вважала, і не раз сама мені так про них і говорила… І все ж зо три дні після цього зі мною не розмовляла. В електричці на Козятин, дивлячись на п’яного сплячого Джона, я і про цю сварку з Інкою згадав. І чого їм із Джоном було не жити разом?.. Проте тепер це вже було більше філософське питання.

Виявилося, поки я віддавався роздумам біля сонного Джонового тіла, всі інші шукали Йосипа. Йосип, якого ми перед самим відходом привели з «Кімнати матері і дитини», знову кудись зник. І аж перед Козятином контролери виявили його в туалеті. Замкнувся і заснув там, сидячи на очку. Але скандал хлопцям якось вдалося зам’яти.

Зате у Козятині нам дісталася модна електричка підвищеного комфорту – швидкісний електропотяг, як говорили проводжаючі. На м’яких сидіннях дрімати й справді було комфортніше, але мені і Карлсону після неймовірної кількості випитої у Фастові кави спати не хотілося, і ми цілу дорогу грали у карти. Я програвав, а Ростикові, як завжди, фартило. Але то було потім.

А перед тим на безлюдному козятинському пероні нас зустрів бронепоїзд, якого тут поставили на довічну стоянку, і старша жіночка, зав. відділом культури. Вона повела нас вечеряти не у ресторан, а у вокзальний буфет, який, втім, нічим не поступався ресторану. Жіночка сказала, що тут колись обідав російський цар, тільки не уточнила який… У тому буфеті була навіть сцена, і на ній стояв телевізор, по якому транслювали якісь музичні кліпи, і Йосип весь час поривався переключити на новини, але ми його стримали, мовляв, у готелі подивишся.

Але у районному готельчику, куди нас після того завезли, не було не те що телевізора, а навіть води. Довелося лягати без новин і неумитими. Але Йосип з Пашею, здається, і цю ніч не спали, а з ними і Джон. Ми з Карлсоном, як непитущі, попросилися в окремий номер і зранку, нікого не чекаючи, подалися удвох на відкриття виставки. І яким же було наше здивування, коли невдовзі ми побачили Йосипа з відстовбурченими чи то від збудження, чи ще зі сну вусами Франца–Йосифа, веселого Джона і Пашу, всього у соломі та густяках, із солом’яною лупою на голові і плечах, що вийшли нам назустріч із–за бронепоїзда й тягли за собою козу – невеличку, чорну, з білими плямами по боках. Коза раз по раз виставляла довгого рожевого язика й смішно перебирала варґами.

– Знайомтеся, коза з Козятина!.. – гукав Джон на весь привокзальний майдан.

Я не полінувався зробити кілька знімків того видовища, а пізніше випадково, разом з іншими, ще й надрукував фотки, і тепер ховаю їх від Інки, просто не хочеться її зайвий раз засмучувати… А тоді у приміщення вокзалу козу не пустив міліціонер, Джон без кози іти також відмовився, а вмовляти його не було часу. Вже приїхало начальство, і поки троє п’яних фотохудожників водилися з козою по майдану, чим ледь не довели до інфаркту жіночку – зав. відділом культури, яка нас учора зустрічала, довелося брати ситуацію у свої руки.

Коли всі з місцевих роззяв уже зібралися й нас представили публіці, то спершу довелося виступити мені, а потім передати слово Карлсону, і то було правильне рішення. Ростик нарешті отримав вдячних слухачів і, почавши й закінчивши тим, що лише через культуру можна розвивати суспільство, навіть зірвав сякі–такі аплодисменти.

Того ж дня ми мали вирушати на Вінницю, але чи то вже слава наша почала нас випереджати, чи з якої іншої причини, але вернісаж в обласному центрі відмінили, і після обіду бус із роботами взяв курс одразу на Жмеринку. З того всього можна було шкодувати лише про втрачену нагоду провідати Вітю Кузьму. Я вже телефонував йому з Києва, і він обіцяв бути у Вінниці, хоч літні місяці переважно проводить «на Бугу», де купив собі хатинку, ловить рибу і пише картини. Щасливий Кузьма!

Я знайшов Джона все на тому ж привокзальному майдані, все з тією ж козою, яку він тепер любовно називав Вєркою, сказав, що з мене цього вертепу вже досить і що я їду додому.

– Як хочеш, а я звалюю, – сказав я.

– Їдь, – байдуже кинув Джон. – Але і Йосипа забирай… Йосип трохи невчасно «розв’язав», сам бачиш…

– Лише Йосип? А ти сам?..

– А я в нормі, – похитнувся Джон, але встояв – жалюгідне видовище.

За кущем на лавці мирно похропував добряга Йосип. А як усе гарно починалося!..

– Послухай, і на фіга тобі ця коза? – Я все ж зробив спробу охаменути колишнього шваґера.

– До речі, знайомся: це – артистична коза… Це – Вєрка! – підморгнув він козі, що спокійно пощипувала травичку, і я зрозумів, що говорити наразі нема з ким.

– І де ти її взяв?

– Купив тут в одної старої. Недорого, всього за триста гриваків. Ми її ще трохи попіаримо, а потім продамо… Дорожче.

Але ні я, ні коза, а можливо, навіть і сам Джон тоді ще не знали, які пригоди нас усіх чекають. І не лише у Козятині, а й у Жмеринці… Поки ми з Ростиком пакували речі, мої і Йосипові, й ледь не за цісарські вуса піднімали з лавки самого Йосипа, Джонові прийшла в голову наступна божевільна ідея: їхати до Жмеринки разом з козою. І коли вже з речами і розруханим, але ще ледь живим Йосипом ми знову їх побачили, то Паша, все ще у соломі, допомагав ще веселішому, ніж раніше, Джонові зв’язувати козі ноги, і тварина на диво мовчки зносила ці муки. Але коли я підійшов ближче, то стала зрозумілою її козяча мовчанка. Морду бідній козі вони зв’язали скотчем ще до нашого приходу досить вправно як для людей, що уже кілька днів замість води вживають винятково горілку і лише деколи – пиво.

Той дикий жах і відчай, який я побачив у очах переляканої кози, потім не давав мені спати до самого Тернополя.

– Джоне, схаменися! Ви що, хлопці, здуріли? – майже в один голос заволали ми з Карлсоном, але у відповідь Джон лише вигукнув, що акція триває і щоб Ростик допоміг тримати мішок, у який вони хотіли її запхати.

Це я впросив Карлсона залишитися. Бо, почувши, що я відчалюю, він і собі було намірився. Але поки, оминаючи Вінницю, ми грали у карти в електричці підвищеного комфорту, він трохи заспокоївся. Йосип спав, а Джон із Пашею перейшли в інший вагон.

Як вони довезли ту нещасну козу до Жмеринки, я і досі не знаю, але фактом залишається те, що все–таки якось довезли. У Жмеринці ми з електрички перевели Йосипа спочатку на перон, і, поки я ходив по квитки, він був з Карлсоном. Але, коли я вернувся з квитками, їх на місці не виявилося, і лиш оддалік коло кіоску з горілкою бовваніла огрядна зсутулена спина львів’янина й поряд порпався у кишенях Ростик.

– П’ятдесят – і баста…

– Давай двісті! – наче з кілком біля горла благав Йосип.

– П’ятдесят, – стояв на своєму Карлсон.

– Двісті!.. – здихав Йосип.

Я вирішив, що у цьому випадку дискусія зайва і Йосипові найкраще буде одразу навіть зо двісті п’ятдесят ввалити, щоб уже не вставав до самого Львова. А вже там його зніме з поїзда котрийсь із синів. Я докинув ще десятку і відвернувся, щоб не бачити, як нещасний Йосип стискатиме пластикового стаканчика, й тремтячою рукою перехилятиме, й горілка по його цісарських вусах скапуватиме на запилюжений асфальт жмеринського перону.

Потім з’явилися понурий, наче ображений, Джон, і з ним – Паша, вже майже без соломи.

– А де ж коза? Коза де? – запитав Карлсон, і навіть Йосип при тій згадці на якийсь момент перестав ікати, обтер вуса й оглянувся.

– А он! – показав Паша рукою на відомий пам’ятник Остапу Бендеру справа від будівлі жмеринського вокзалу.

І справді, в оточенні кількох таксистів, які там паркувалися, й іншої цікавої публіки стояла Джонова Вєрка із по–собачому висолопленим язиком, кумедно ворушила варґами й наставляла до людей роги з нашпиленими на них листками білого паперу.

– То що, ви їй від сонця почепили? – запитав Карлсон.

– Вона, може, хоче пити? – висловив я припущення, але Пашка сказав, що вони її вже поїли.

Здавалося, Джон із Пашею на якийсь момент протверезіли.

– Ну, що, Довгий, бувай здоров! – розгладжуючи бороду, нарешті подав голос Джон. – О, згадав! Є пропозиція на Чорнобилі виставку зробити, спочатку поїхати щось пофоткати, а потім…

– Ні, знаєш, Чорнобиль хай уже без нас, – за обох нас відповів Карлсон. – Ти що, хочеш із нас передчасно імпотентів зробити?..

– Дурний ти, Ростику! Якби там було небезпечно, я б тебе туди не віз.

– Все–таки, може, краще десь поближче до теплого моря?

– Ну, тоді у липні на Тузлу полетимо, на «Останню криївку»… І Пашка он приїде, правда?

Але Паша не відповів. Він по–страдницьки співчутливо й віддано, наче вірний пес, сидів на якомусь камені, дивився на Йосипа і мовчав.

– І я приїду! – від огорожі, за яку тримався обома руками, подав голос Йосип.

– Або на «День незалежності у Махна» в Гуляйполі. Ти був у Гуляйполі?

– Не був, – відповів я.

– А хочеш?

– Не хочу.

– Чому? Може, візьмеш Іванка і потім скочимо на Азовське море, на косу, там близько?

– Іванка його мама не відпустить, ти ж знаєш, – відповів я на те колишньому шваґерові.

– До батька Махна – це можна, – погодився Карлсон. – Але влітку все ж краще десь у Крим… Ярема, Опольська, Міщенко, до речі, ці вже там, у Махна, були, – сипав він прізвищами. – Мама і Куля також, там, кажуть, буває цікаво.

– Хто–хто? – мене наче ошпарило від згадки мами і Кулі.

Мабуть, почулося.

– Шкода, що повз Вінницю так ото… До Кузі, думаю, могли б заїхати поїсти сирих печериць. Бути коло Вінниці і минути майстерню Кузьми? – прочитав мої думки Карлсон.

– Заспокойся, зараз він у своєму Райгороді, на Бугу рибу ловить, – озвався Джон.

– У Райгороді і Бугу нема, – висловив сумнів Карлсон.

– Ага, бабусі своїй розкажи! Там Буг у нього за городом. Кузьма там хатинку прикупив, і поки ще тепло, то він там… Ми до нього ще поїдемо. Нах Райгород!

– Нах ви точно поїдете, – понуро підсумував Паша.

Насамкінець і Джон почав мене обнімати, а потім побажав щасливої дороги.

– У тебе ж є досвід транспортування Йосипа ще із Західної Африки, – поплескав він мене по плечу, а потім просто всунув мені у жменю зіжмаканих сто баксів і сказав тихо:

– Для малого передай, будь ласка! – І зник за рогом вокзалу у невідомому напрямку.

А коли ми раптом оглянулися, кози й біля Бендера вже не було. Ми й досі точно не знаємо, де вона ділася. Поки Джон із Пашею пішли до пам’ятника з’ясовувати, причмихав потяг, і ми з Карлсоном, розлякуючи жіночок з пиріжками та пивом, що одна за одною ішли нам назустріч, потягли Йосипа до вагона… Потяг рушив, а хлопці так і не вернулися, і лише веселий Карлсон між тіток з пиріжками прикладав мобілу до вуха й показував, що як приїду, то щоб обов’язково йому дзенькнув, а я подумав, що, може, ото й даремно психонув? Не варто було залишати друзів, бо тепер уже невідомо, коли й зберемося. Бо ще рік–два, і кому ми вже нафіг, старі перуни, будемо потрібні?..

Для Йосипа, про всяк випадок, як почне просинатися, Ростик упхав мені в кишеню чекушку «Пшеничної». Але як тільки потяг рушив і за вікнами вагона вслід за масивним Остапом проплив плюгавенький ліліпутик Ленін з витягнутою, як і годиться, у дороговказі рукою, добряк Йосип одразу ж і захропів. Точніше, він і не просинався, й, слухаючи його тихе похропування, я і собі почав клювати носом, хоч взагалі–то у поїздах мені останнім часом краще не спати.

У поїздах мені тепер чомусь сниться тільки весілля, до того ж своє власне, де я, хоч і обметений трьома прибиральницями, все одно одружуюсь… Завжди якісь люди, якісь діти, а потім обов’язково хтось помирає. Останній раз, коли я їхав на Харків, ось так у моєму сні помер один знайомий депутат міськради… Мабуть, тепер точно житиме сто років. З думкою про це я й заснув.

Але сон був короткий, і власне весілля цього разу мені приснитися, може, просто не встигло. Натомість я був над рікою, хоч і без вудок, і я ще подумав, яке гарне місце, а я забув вудки… А потім мені приснилася та сама коза. Потяг почав пригальмовувати, хтось збирався на вихід. Сказали, Деражня.

Йосип і далі похропував, а я вже не міг заснути. Щось у мене вже було і з цією Деражнею, але спросоння я так і не згадав… Окрім того, що десь недалеко звідси народився мій батько. Це вже потім він став, як Де Ніро, а із самого початку саме десь тут бігав за коровою і ловив жар–птицю кашкетом… І враз на душі таке безмежжя, наче дивишся взимку у нічне небо і від того стає ще холодніше.

А після Деражні мені вже не давав спати наш вагонний провідник Сашко, білявий хлопчина років 25–ти.

– Я вас упізнав, – сказав він мені.

– Ну й добре, – погодився я, ще не знаючи, чого він хоче.

– А чи можна я вам почитаю свої вірші?

– Можна, – відповів я, скоса зиркаючи на сплячого Йосипа.

Вочевидь, той Сашко прийняв мене за когось іншого, але вірші були, як на мене, непогані. Головне – щирі, про кохання і про природу. І я слухав їх під акомпанемент Йосипового хропіння спочатку до Хмельницького, а потім ще й за Хмельницьким…

– Ну як, вам сподобалося? – нарешті запитав хлопець.

– Сподобалося, – відповів я йому.

– А можна я вам їх пришлю?

– Присилай, якщо хочеш, – і я продиктував йому свій е–мейл.

Хлопчина таки точно прийняв мене не за того, але я не хотів його розчаровувати.

ліки від депресії

Раніше найкращими ліками від депресії були поїздки на риболовлю. Сама лише думка лікувала, що от поїду в село й відвідаю усі свої місця. І зранку, й увечері, і зранку, й увечері… Поки буде бажання тримати вудку в руках, буду по черзі рибалити і на старому Горині (в рові), і на каналі (на широкому), й у лісі (на Ставках), і навіть під Кіптихою (на ямах), де старі, плескаті, як прачі, карасі так смердять торфовиськом, що їсти їх неможливо.

Але тепер навіть риболовля не завжди рятує. Тобто часом рятує, але не завжди. А буває, навіть навіює ще більшу депресію, ніж була до того. Варто лише згадати тих, з ким колись ловив рибу і кого вже нема.

І я навіть помітив, що мимоволі починаю уникати деяких місць. Як от того за млином, де рукавом з’єднуються два канали. Одного літа, ще хлопчаками, ми там найчастіше купалися. І воно нагадує мені мого однокласника Михася, що минулого літа загинув у Москві, куди подався на заробітки. А інше, за двісті метрів, за вербами, нагадує про Колю. Якось удосвіта, тільки–но я прийшов і закинув вудки, з туману виник Коля, мамин учень. Він був дивним чоловіком, добрим і наївним, як дитина. Коля того ранку ішов за кіньми, що паслися на протилежному березі, і зупинився біля мене. А взимку і Колі не стало, знайшли побитим і замерзлим у полі. Кажуть, хтось прибив і вивіз.

Тепер я минаю і це місце. Я прямую далі по дамбі до «рову». Там мені якось поступився місцем, бо кожен там має своє, самотужки прорубане в кущах місце, ще один мій друг дитинства, Микола Банах. Але вже й Банах пішов услід за Михасем і Колею… А якщо ще згадати мого наставника по шкільній будбригаді Федю Істуканчика (він так називав самокрутки із самосаду, якими пригощав інших мулярів, за що його так і прозвали), і який мав своє місце там, де канал переходив у «широке», і нашого сусіда, дядька Стаха, з вічною капкою на носі, що зі своїми патиками завжди вмощувався напроти мене, то вже також нема їх обох… І цей печальний реєстр може просто добити.

Та й розмова з мамою, коли я їй телефоную, часто починається з того, що знову хтось помер… А рибалив у лісі, то там і сусіда Івана згадав. Колись він мене обороняв від старших хлопців. Іван мене завжди поривався обороняти і тут, на Ставках, також, коли нам заважали рибу ловити, він приїжджих гамував. Його ж самого оборонити не було кому… Цвинтар у нас при в’їзді в село, й інколи я там гальмую і всіх обходжу. Почавши з тата і з сусіда Івана, а тоді і до всіх інших, тільки могилки Колі ще не знайшов. Аж потім я дізнався, що Коля у самому низу, там, де штунди, похований.

сашуня й орко

Ту чекушку, що Карлсон упхав мені в Жмеринці для Йосипа, я привіз до Тернополя й так, суто по приколу, поставив під «Пінгвіном» перед Сашунею й Орком. Сашуня навіть не глянув, а Орко дивився, але що з того, бо поки без зубів – то у «зав’язці»… З того всього Сашуню найбільше цікавило, де у Жмеринці поділася коза.

– Не знаю, – чесно зізнався я.

– Так, – сумно підсумував він.

Всю цю історію Сашуня сприйняв взагалі надто серйозно. Його характерне обличчя колишнього сільського зарізяки–коляра – цей скривлений ніс, тонкі, міцно стиснуті уста, чоло з поперечним шрамом, і головне – маленькі, глибоко посаджені, сумні очі – не видавало жодних емоцій, окрім хіба що втоми і виразу самотності. І ще, може, трохи жалю. Чи то до кози, чи до мене, а може, й до нас обох?.. «А він би із шаблею непогано виглядав», – також якось подумав я про Сашуню.

Сашуня був найінтелігентнішим, найдобрішим, найтактовнішим зарізякою, яких я коли–небудь знав. Та й різав він лише свиней, хоч і пив їхню свіжу кров, черпав кружкою з грудинки… Сам розповідав мені все з тим же виразом смутку в очах. Казав, що часом перед святами доводилося валити по п’ять штук за день, то свіжа свиняча кров додавала сили. Але я й сам знав цю важку роботу. Це нагадало ще мої шкільні роки, коли одного разу у класі дев’ятому я був призначений мамою помічником коляра – дядька Стаха, що носив за халявою переробленого на колярське шило німецького багнета, і за один похмурий грудневий день ми завалили три свині. Обсмалили кожну і свіжини також скуштували з кожної, печінки й сала з м’ясом. І у нас, і у дядька Ігоря, і у дядька Павла.

Може, передсмертні крики нещасних тварин і досі сняться Сашуні?

– Не знаю, може, менти забрали подоїти? – висловив я припущення про долю тієї бідної козятинської кози.

– О, ці можуть…

– …ці можуть! – одне і те ж відповіли на моє припущення Орко й Сашуня.

Проте були теми, яких я із Сашунею намагався не торкатися, – це жінки. Всі жінки загалом і його колишня дружина зокрема. Про його колишню, то я лише знав одне, що вона спилася. Зникала, зникала, а потім і назовсім зникла… Її тендітний організм не витримав боротьби, і я старався цього не торкатися. Але одного разу необачно щось таки бовкнув про тьолок у дурдомі. Мовляв, як там у вас, у дур–домі, щодо тьолок?.. Варто було бачити його перекривлене від люті обличчя, щоб зрозуміти, наскільки це небезпечно для Сашуні.

Я знав, що на людей із його хворобою кричати не можна, як і не можна їм ні в чому відмовляти, але я не знав, що над ними не можна кепкувати… І те, що Сашуня не зарізав мене тоді, як свиню, мабуть, лише випадковість.

А ще я помітив, що мій дорогий Сашуня любить тирити шоколадні батончики у супермаркетах, та й не лише батончики. Одного разу я навіть бачив, як він це робить, досить–таки майстерно як для хворого. На подив майстерно. Спочатку кидає батончик у кошик, а потім непомітно дістає його звідти, а на виході ставить порожній кошик на місце і з серйозним виглядом дорослого дяді проходить повз юну касирку. Допускаю, що з цим «хобі» його вже десь–колись і ловили й, можливо, навіть били. Бо коли ми вийшли тоді із супермаркету і я тихо запитав: «Для чого ти, – кажу, – голубе, шоколадку вкрав? Там же відеокамери скрізь, охорона», – Сашуня одразу ж почав утікати, оглядаючись, якось незграбно й справді по–дурному.

Потім він усе ж пообіцяв мені більше цього не робити, а я пообіцяв йому, що більше не буду про це згадувати. То було невдовзі після нашої випадкової зустрічі, коли ми стільки років не бачилися, а тоді раптом знову зустрілися на зупинці на Гетьмана Мазепи… А після цього випадку у супермаркеті Сашуня ще з тиждень не показувався мені на очі, і я вже почав був думати, що він виписався із дурки і поїхав назад у свій район. Але тільки–но я подумав, що більше його не побачу, як він знову з’явився. Рівно об одинадцятій біля «Пінгвіна», де ми з Орком зазвичай пропускаємо по першій каві. І з того часу він уже й до Орка почав ходити, не лише до мене.

Спершу Орко не знав, що у Сашуні така лажа, і загорівся ідеєю його женити. Навіть потай від мене водив його до якоїсь Райки. Потім бідний Сашуня мені скаржився, що дуже вже варґата й животата попала. Але коли й Орко дізнався, що із Сашунею таки конкретна лажа, то кинув ті спроби. І тепер просто, як і я, розповідає йому байки про міста, у яких бував, бо про це наш друг найбільше любить слухати, а про женячку вони більше не згадують.

Але й із самим Орком ми також деяких тем вважаємо за краще не торкатися. Наприклад, про той же ЛТП, де він, єдиний із нас, прочефірив півтора року і, як наслідок, назавше зробив своє лице бурячковим… Тоді, під «Пінгвіном», коза з Козятина його мало хвилювала. І все ж, як любитель сала, він першим запропонував поставити пам’ятник українському коляреві, хоча, відколи втратив зуби, і старався менше говорити. Життя переконало, що найкращий друг саме таким і повинен бути. Небагатослівним та діловим, на якого завжди можна покластися.

Ми з ним ще у 89–му, на тому першому стотисячному мітингу під синьо–жовтими прапорами пліч–о–пліч проривали міліцейський кордон у вузькому місці «бруклінського мосту», правда, «бруклінським» він став для нас уже дещо пізніше… А тоді, у серпні 89–го, коли від Співочого поля весь натовп посунув під обком, – ні до, ні після Тернопіль не бачив такого велелюдного маршу проти системи. Після того комуняки у нашому місті вже просто покірно чекали кінця… Здається, того–таки вечора, після мітингу і сутичок з ментами, коли вже все вляглося, ми з ним уперше разом і напилися…

– Як там харків’янки? – начеб між іншим поцікавився Орко і додав після паузи: – Я був у Харкові, ще як в армії служив, мені не сподобалось.

– Нормально, – так само спроквола почав було, але не витримав паузи, у мене так, як у нього, не виходить, я швидко загораюсь. – Одна лише деталька – там вони всі ходять з пивом по вулиці, така струя… Без пляшки пива в руці ти не людина, – продовжив я звичною скоромовкою.

– Ти їм, напевне, дико заздрив, зізнайся? – підморгнув він Сашуні, але той і не помітив.

– А які там люди, веселіші, як у нас? – почав про своє Сашуня.

– Ну, хіба трохи, – догодив я йому.

– Трохи веселіші?

– Але не сказав би, щоб так дуже… Правда, якісь п’яні баби вже перед від’їздом тягли мене на каву, але я не пішов.

– Та йди! – здивувався Сашуня.

А потім ми всі надовго замовкли. У нас таке частенько трапляється, і я помітив, що ось так разом помовчати під «Пінгвіном» чи деінде нам навіть подобається… У такі моменти я починаю думати, що це справді моє місто, а те, що не належить мені, належить моїм друзям. Напевне, й Орко так само думає, а може, навіть і Сашуня.

Колись із Орком, ще десь на початку 90–х, ми, п’яні, вночі йшли по льоду від ресторану «Хутір». Вирішили до центру скоротити собі шлях напряму через замерзле озеро і провалилися. Уночі, посеред озера, як двоє дурних. Спочатку я, а потім і він, і рятували один одного по черзі. Виходить, врятували один одному життя… Першим він мене витяг, потім – я його. Мені було важче тягнути, бо ми вже обоє були мокрі. Добре, хоч морозу не було, бо то вже десь під весну трапилося.

А на набережній, коли нарешті виборсалися на твердь, нас загребли менти із патрульного «бобика» і були б протримали всю ніч, незважаючи на наші мокрі штани, але Орко додумався відкупитися самогонкою. Бо ж тоді, на початку 90–х, самогонку гнали навіть у містах. Домовився за один трилітровий слоїк, але поки ніс його, то ненароком розбив, довелося вертатися за ще одним.

Втім, якби ми тоді після «Хутора» не підганяли один одного і хоча б у одного з нас були гроші на таксі, ми б не пішли через озеро. І не було б ні тієї халепи, ні того героїзму, це вже з якого боку дивитися.

На Орка ще інколи кажуть Моджахед, і зовсім не через те, що він колись служив десь там, під Афганістаном, як через його фарбовану бороду. Його червона пика і русява борідка – й справді досить екзотичне поєднання. Орко чомусь вважає, що сивина його старить, і коли одного разу йому попала з Іспанії якась дуже якісна фарба, він і ризикнув. І одразу ж став справді схожим на моджахеда, хоч і червонопикого.

Досі пам’ятаю той наш діалог під тим же «Пінгвіном», хоч запитай мене, що я вчора снідав, то навряд чи згадаю. Видно, воно після травми щось таки зрушилося не в той бік.

– Орку, – запитую, – ти що, почав фарбуватися?

– Народ он у зелене фарбується, а я що? Іспанська фарба. А що, погано?

– Ну, а якщо клюнуть! І всі дурепи збіжаться із бульвару, що будеш робити?..

– Слухай, твої сережки у вухах також не всім подобаються, але мені якось усе одно. Хоч у ніздрю ще запхай.

– Добре, старий, а в брову?

– Що в брову?..

– Зараз як дам цим горнятком! – підняв я чашечку з кавою.

Це мій випробуваний прийом завершення дискусії, і Орко про це знає… Після «бундесу», коли я вернувся з кульчиками і татуюванням на півшиї, над яким у німецькій тюрмі на совість попрацював мій польський братан Міхал Петрик, старий папараці Орко сам фотографував мене для якоїсь газетки. Тоді, після щоденних вправ у тюремному спортзалі, я повернувся в Україну не лише із тату, а й взагалі майже як Шварценеґґер. То Орко заставляв мене напружувати перед об’єктивом біцепси. Потім у газеті це виглядало наче реклама німецької тюрми.

Бо Орко, поки я переводив тюремні банани, ще й на якусь рекламну фірму працював, але недовго… А починали ми у 90–х, як і всі, з весіль і випускних, потім він ще ошивався фотокором по редакціях, поки у мене тривав процес женячок і розлучень. А пізніше, коли В’ячеслав Петрович нам допоміг із студією, то по документах вважалося, що Орків працедавець – це я. І він мене таки дочекався, і студію зберіг, правда, її у нас невдовзі таки забрали, хоч Анжелка іще встигла мені там попозувати.

Життя так влаштоване, що з роками друзів стає все менше, проте деякі все ж залишаються. І Орко тепер чи не єдиний з останніх. «Останній герой» і «останній із могікан» одночасно, ну і ще, звичайно, моє інтелектуальне середовище. Та й Вікя, та й Сашуня… До речі, Сашуню ніхто із нас не вважає хворим, а просто трохи інакшим.

Мабуть, це просто випадок, що із Сашунею ми тоді на зупинці на Мазепи зустрілися через стільки років і спершу не впізнали один одного. А потім бачу, якийсь зарізяка із кривим носом хапає мене за рукав – це може збентежити будь–кого… Він якраз тоді починав свій курс реабілітації, відтоді він так і живе у дурці. Або у дурці, або у якоїсь старої в передмісті, у Великій Березовиці, з якою там же, у психушці, й познайомився і якій допомагає тепер свиней доглядати.

– Ну, як там «гочкіс»? – вигукував Сашуня тоді на зупинці, трясучи мою руку.

– Ти що, з дурдому? – випалив я тоді перше, що подумав, і, виявляється, вгадав.

Це Сашуню зовсім не збентежило, а, швидше, просто заспокоїло, додало діловитості:

– Так, – каже, – а як ти знаєш? Я там на обстеженні, щоб групу підтвердити… То вже повторне. Як–не–як, хоч триста гриваків, а буде!

За ті роки, що ми не бачилися, він таки помітно змінився. Посивів, висох, ніс ще більше наставився, а особливо видавали очі. Погаслі, інакше й не скажеш, якісь потуплені й водночас спрямовані кудись далеко, начеб крізь співрозмовника.

– Кажуть, шизуха, – спокійно поділився діагнозом Сашуня.

– Нічого, то все відносно, – заспокоїв я його.

– Відносно чого?

– Відносно всього, – я свідомо підбирав нейтральні формулювання.

До того у мене не було приятелів–шизофреніків, і я до ладу й не знав, як слід себе з ними поводити. Якби я тоді ще вживав, то, може, навіть і за зустріч запропонував би – це вже на рівні рефлексу. Бо ж у свій час із цим чолов’ягою ми випили якщо і не цистерну, то півцистерни – це вже точно… Приватизатор хрінів! У свій час він опікувався інвалідами у соцзабезі й навіть умудрився приватизувати службову «Волгу». Ми потім каталися на тій тарадайці і на риболовлю, і до села… Сашуня – мій земляк, також волиняка. На початку 90–х його від Руху направили працювати у районний соцзабез. У нього там, в соцзабезі, ще був кіт Барбос, що їв лише сирокопчені ковбаси.

А те, що в нього тепер хвороба, то він сам каже, що від горілки, але, я думаю, спадкове. Його батько був диваком, і дідо також… У 44–му, після звільнення села від німців, щоб уникнути призову до Червоної армії, його дід вдав із себе глухонімого. І як не випробовували його (залізну бочку за ним з горбка пускали), Сашуня каже, що він так і не здався… А тато його одного разу, ще за совєтів, загубив на тракторній бригаді три рублі, то кілька днів ходив шукав, усі залізяки перевертав, у кожну шпарину зазирав, аж поки хтось там не сказав, що давно вже знайшов ту троячку і пропив. І це все Сашуня сам мені розказував.