Текст книги "Дерева на дахах"

Автор книги: Олександр Вільчинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

янгол на снігу

У десятому класі я зламав свої лижі на самому початку зими, точніше, зламав лише одну, але що ж тоді робити з другою – також невідомо? Зламав по–дурному, коли пізно увечері, можна сказати, навіть уночі, такої собі, майже за Гоголем, ясної зимової ночі надумав, поки ніхто не бачить, потренуватися у «стрибках із трампліна», що був на горбі за нашим городом. Хлопці там зробили щось схоже на трамплін: наморозили снігу з льодом десь на метр заввишки, а при стрімкому розгоні із вершечка горба в напрямку лісу – це ще й як підкидало, летів метрів до десяти, а то й більше. Але за дня, при збіговиську, мені ті стрибки не дуже вдавалися, й пару разів я таки добре зарився носом у сніг, що при малечі старшокласникові зовсім не пасувало. Втім, якщо врахувати, що мої лижі – подарунок бабуні на моє 16–річчя – були зовсім не для стрибків, це я вже й тоді знав, а звичайні бігові, то ті нічні тренування нічим добрим і не могли закінчитися. І просто щастя, що лише зламаною лижею обійшлося, ну, і ще снігу наївся, але то вже таке.

Проте надалі доводилося обходитися без лиж, добре, що снігу тієї зими було небагато. Пригадую, навіть у самий кінець соснини за Поповою Горою доходив, а якби був нормальний сніг, то навряд чи захотілося б аж так далеко йти. Бо у дев’ятому, а особливо – десятому класі я тоді узяв собі за правило кожної неділі по обіді ходити до лісу. Маршрут був один і той же – через Позіхайло, повз Попову Гору й далі сосниною. Трохи бавився у слідопита, але більше полював за гарними кадриками, а на заячих стежках при нагоді ще й сільця зривав, розставлені сільськими браконьєрами із тонкого стального дроту. І тоді у мене вже був старий «Зеніт» у футлярі з грубої шкіри: сусід Петруша дав покористуватися.

Взимку ліс виглядає порожнім, хіба дятел своїм стукотом чи якась залітна ворона порушить тишу, а чи ще зграйка зябликів заметушиться на старій березі… Ото й усі враження. І все ж «Зеніт» все одно висів у мене на грудях завжди напоготові. Бо часом все ж щастило натрапити на білку або сполохати зайця з льожки. Але без відповідного об’єктива і заєць, і білка потім на фото все одно переважно виходили цятками на білому тлі… То я просто ходив собі лісом і ходив, читаючи сліди й ловлячи язиком сніжинки чи кидаючи ножем у стовбури дерев, а потім довго того ножа шукаючи. А часом лягав спиною на сніг і так, лежачи на снігу, робив рухи руками, наче птах крильми. Виходив дивний відбиток, що називався «Янгол на снігу».

Але одного разу мені таки неймовірно пощастило. Вже десь на самому кінці зими. Напередодні випав густий сніг, а потім настала відлига й рілля на городах перетворилася на болото. І тієї неділі я змінив маршрут, пішов не через городи, а вулицею, тобто асфальтом, до самого лісу. Наша вулиця також плавно переходить у ліс, що починається одразу за плотом крайньої хати, а шосе розтинає його на дві частини: Грубий Ліс і Пеньки. Ці Пеньки ще з Першої світової – пеньки. Кацапи рубали тут дуби собі на бліндажі, від цього дальший ліс так і називається – Кацапщина. Там і досі, хоч майже сто років минуло, ще деінде стирчать старі трухляві пеньки, на яких опеньки цілими гронами. А поля ближче до села – Рублики. Тут колись також був ліс, який рубали й, вочевидь, продавали за руські гроші, від того й назва.

Ліс починається одразу за крайньою хатою. І тільки–но я порівнявся з нею, як побачив табунець козуль, що перебігли через дорогу… Я погнав уперед і довго роздивлявся відбитки їхніх ратичок і на узбіччі, і на снігу… Обабіч мокрого шосе у лісі ще сніг, бо там він завжди лежить довше, й мені неважко було простежити за тими козулями. І я, як і належить за Сат Оком[1]1
  Cam Ок – польський письменник індіанського походження, автор повісті «Земля солоних скель».


[Закрыть] слинив пальця, щоб угадати вітер, а відтак заходив трохи збоку, щоб він був мені в лице. Старався ступати тихо, обережно обминаючи гілки, що виглядали з–під снігу, і подумки готувався до довгого маршруту, а виявилося, що козулі тут–таки, у видолинку, і повлягалися на сніг.

В однієї були ріжки з трьома відростками, і я визначив, що це цапок, а інші три безрогі, й усі з такими великими очима, що після цього я, здається, більше таких і не бачив. І тепер, коли я про це згадую, то очі цих козуль здаються мені все більшими й більшими, аж до нестерпності… А ще, як мені тоді здалося (чи це я вже також пізніше додумав?), принаймні в однієї кози боки були роздуті, наче у тільної.

Лежала собі на снігу і жувала жуйку. На щастя, та частина лісу при дорозі мало змінилася, хіба дерева погрубшали, і я добре пам’ятаю те місце, де, причаївшись за ялинкою, стояв я, і де побачив їх… Мені й досі приємно повторювати цей похід. І навіть тепер, хоча б раз на рік, я завертаю від дороги спершу до дуба на початку Грубого Лісу, а потім через видолинок, попри стару яблуню–дичку і далі до того місця, де тоді наприкінці зими по слідах наздогнав тих козуль.

Я міг тоді наклацати кадриків, але, як на зло, того дня я вирушив у ліс без фотика. Пізніше я не раз шкодував про цю свою необачність. І хоча наступного дня, а потім, іще за день, я знову ходив у кінець вулиці вже із «Зенітом» у кишені й подовгу стояв на узліссі за видолинком та вдивлявся у сіру смугу шосе, козулі його більше не перебігали.

Це був один з тих життєвих уроків, які мало чого вчать, але просто дають зрозуміти, що по–справжньому щастить лише тоді, коли цього не сподіваєшся.

найближчі гори

З меншого вікна мансарди, де мене поселила Інка, що виходить на північ, звідси, з Циганського горба, також добре видно початок шосе, що начеб навпіл розсікає горбаку з полями і ліском біля підніжжя. Кажуть, на тому горбі колись стояв кам’яний хрест, що символізував кордон між Волинню і Галичиною. Але пізніше, вже за Австрії, кордон пересунувся далі на північ. А попід горбом – річечка Гніздечна і село Шляхтинці, як намальоване, а далі – Лозова, Курники, дачне селище і… гори Товтри, найближчі наші гори.

На тих дачах ми з Орком колись гуділи у його кума–професора. А якось взимку, ще перед моїм «бундесом», а її Італією–Грецією, Інка відправила мене, п’яного, метрисою до мами, але я доїхав лише до Шляхтинців, там зійшов і звідти пішки через засніжені поля знову вернувся до міста допивати. Але я міг зійти й не у Шляхтинцях, а, скажімо, ще через дві зупинки – у Курниках – і міг би вже тоді попасти у наші найближчі гори. Ну, або десь замерзнути по дорозі. Але тоді мені пощастило не замерзнути. Правда, тоді я про ці гори і не думав.

А тепер з мого вікна за ясної погоди це хвилясте смарагдове прядиво, вервечка горбів на самому обрії часом нагадують мені хребет якогось доісторичного динозавра, що начеб вріс у землю і сам став землею. Орків знайомий професор–географ, бо ж там за Лозовою професорські дачі, казав, що це чи не найдавніші в Європі гори, яким скількись там сот мільйонів років. І це за якихось п’ятнадцять кілометрів від міста. А ще туристів завжди дивувало, коли я, підпрацьовуючи у міському бюро екскурсій і подорожей, згадував, що Тернопіль – найбільш «високогірний» обласний центр, у середньому – 325 метрів над рівнем моря, а БАМ і Аляска – північні околиці, то, вважай, майже чотириста. Для нашої в цілому рівнинної країни це таки немало, а у поєднанні з вологим кліматом ще й шкідливо для здоров’я.

Доволі довго я й сам про ці гори нічого не знав, крім того, що це вододіл між басейнами Дністра і Дніпра. Пологі горбаки вздовж шосе і тільки. Де–не–де на зрізі трохи крейди чи сірого каміння з–під трави – оце й усе, нічого особливого. Там – Волинь, тут – Галичина. Правда, була колись горілка «Товтри», з дешевих. Тепер ту саму перейменували у «Медобори» – ці гори ще й так називають – і ціну поставили більшу. Авратинська височина, міоценові рифи – це також про ці гори. Якщо вірити тому професорові, Орковому знайомому, то все це було колись рифом на дні доісторичного моря.

А ще, відколи пам’ятаю, на тому рифі, на Об’їзній біля Збаража, на самій його маківці, стоїть огрядна цегляна будівля – склад міндобрив – або те, що від нього залишилося. Колись, ще студентом, біля того складу під кусючою осінньою мжичкою я довго спиняв попутки, аж поки не дочекався рейсового автобуса на Ланівці.

І скільки б тепер не проїздив повз руїни цього складу, щоразу про це згадую і, якщо хтось «голосує», обов’язково зупиняюсь. Одного разу підібрав двох жіночок, а вони виявилися Свідками Єгови й до самих Ланівців втирали мені щось про земні гріхи.

А кілька років поспіль на початку жовтня, коли ще мав колеса, але не мав часу їхати до села, їздив просто у ті наші найближчі гори, шукав там опеньки. Брав попри Чернихівці прямо на північ, не доїжджаючи відомого ресторану «Стожари», залишав машину на узбіччі і заглиблювався в ліс. Якраз у тому місці на гребені і випирають з–під землі сірі кам’яні брили. Довкруж тих брил, в радіусі ста метрів, буває повно опеньок, а часом, якщо вересень дощовий, то ще й пізніх бабок–підберезників.

Я збирав і ті, й ті, донесхочу шурхотів листям і знову на якийсь час наче повертався у якусь із тих далеких осеней, коли ходили по гриби всі разом: мама, тато, тітка Мартоха, дядько Ігор, дуже худий і хворобливий, його я майже не пам’ятаю, й, можливо, ще хтось, і, звичайно, Інка – як же без неї?.. І подумки я знову линув туди, за гребінь Товтрів, у ліс свого дитинства, що починався одразу за нашим городом… Тепер у мами аж чотири городи, і всі під лісом. Там і досі росте найдухмяніший у світі кріп, і ще там тітка Мартоха й усі наші коти.

Тітка Мартоха серед котів. Я тепер фотографую їх у кожен свій приїзд. Фоткати котів мені завжди подобалося навіть більше, ніж дерева, і більше, ніж людей, вже не кажучи про собак. Колись мене один псюра укусив за литку, може, через це я їх і недолюблюю досі? Ну, не те щоб недолюблюю, але остерігаюсь. Моя просто Марія також про це знала й у перервах між своїми ідіотськими дієтами часто мені погрожувала, що, мовляв, заведе собі великого пса.

Вона просто хотіла мене трохи подратувати, часом їй це вдавалося, але чомусь мені на неї важко гніватися. Мабуть, я ще й досі її кохаю, і якби вона погодилася жити зі мною без сексу, може б, я і вернувся до неї і ми знову гуляли б разом по Сошенка від кінцевої тролейбуса і далі у старий ліс аж за Об’їзну. Переходили б місточком через шосе й обнімали, шукаючи зв’язку з космосом, усі зустрічні дуби. Це я її навчив, а потім вона сама мене уже заставляла водити її до тих дубів і фотографувати там, коли вона їх обхоплювала руками.

Але якщо чесно, то лише дві фотки за все моє життя і можна вважати вдалими. Тобто я вважаю, що вони мені вдалися: це та, яку всі називають «Чорною кішкою», і та, де тітка Мартоха на рядні посеред подвір’я. Наш натхненник і вчитель В’ячеслав Петрович тієї другої, «Моєї тітки Мартохи», ще й не бачив і, мабуть, буде здивований, коли повернеться з Лондона і побачить, що дещо з його портретної науки таки не пішло в ліс.

чорна вдова

Крім «Чорної кішки», є ще у мене і «Чорний кролик», і «Чорна вдова» – це та павучиха, що поїдає своїх самців. Мені її у Сьєрра–Леоне один місцевий князьок подарував у пляшці з–під кока–коли. Але павучок – він і в Африці павучок… А в редакції майже одразу, як влаштувався нічним сторожем, чи то пак – вартівником, то ще одну «чорну вдову» зустрів. Жіночку одну, журналістку, то її у редакції позаочі всі також «чорною вдовою» називали. Вона й справді чорна, з тієї циганської породи, одні очі чого варті, а дехто каже, що й піднебіння також чорне. Але насправді вона ніяка не вдова і взагалі замужем не була, хоча і має доньку. Таке теж буває. І неважко було здогадатися: вона мужиків таки поїдає, декого й живцем. Тепер–от, наскільки я зрозумів, проти редактора якусь коаліцію збирає і мене агітувала. Знайшла кого!

У редакцію мене Інка через свою колєжанку і її чоловіка–редактора влаштувала, по великому блату, виходить. То хіба я піду проти редактора, тим більше, наче мені не все одно, що там у них. Зате тепер я маю трохи часу, щоб перевертати в голові увесь цей мотлох нікому не потрібних спогадів. І про котів, і про дуби, і навіть про Сьєрра–Леоне… Наче мотаю касету, немов німе кіно. Кадрики, правда, часом сповільнюються до неможливого, а деколи і зовсім… Наче плівка обривається… З того всього я навіть взяв у бібліотеці Джойса, думав, нарешті з’явився час дочитати.

Часом, коли йду з редакції на Новий Світ додому, то роблю велике коло. На базарчику, що на Привокзальній, купую хлібину і далі попри павільйони піднімаюся на пішохідний міст над коліями. Наприкінці травня я ходив на той міст нюхати цвіт акацій, що ростуть просто під ним уздовж вулиці імені Дивізії «Галичина». Там просто божевільно пахне акаціями. А згодом трохи вище, у Старому Парку, ще й знайшов собі «свіжого» дуба.

У парку зазвичай малолюдно, а то враз якась кістлява задрочка стала й вилупилася, поки я свого дуба обнімав. А коли наші погляди зустрілися, чкурнула не озираючись… Зазвичай я обираю найгрубшого, середнього із п’яти, що ростуть півколом на початку алеї, одразу за шеренгою лип. Йому ще далеко до столітнього, і, як не крути, дивно виглядає, коли обнімаєш такого ще нестарого дуба. І хоч начебто кому яке діло, але я все одно стараюсь, аби менше хто бачив. А тут та жінка наче з–під землі. І потім, буває ж таке, я зустрічаю її у нашому вузькому редакційному коридорі.

– О, то ви наш новий працівник! І за що нам така честь? – почала вона, і я зрозумів, що це та сама, що бачила мене у парку.

Струнка, чорноока, чорноволоса – я завжди таких боявся. Ще бабуня у дитинстві все циганами лякала. Але було щось у ній і принадне, може, високі груди під тонкою кофтинкою, а чи тонка довга шия, і я незчувся, як через хвилину уже сидів у її кабінетику з вікном у двір, на гаражі, слухав булькотіння електрочайника і слухав слова цієї жінки. Ми були приблизно ровесниками.

Виявилося, що вона мене впізнала і взагалі навіть згадала одну мою давню виставку у фойє краєзнавчого музею, про яку я вже й сам забув. Здається, і я також десь її раніше бачив, але так і не міг згадати ні де це було, ні навіть її імені. Одночасно з чайником, що закипів, загурчала за вікном машина.

– О, приїхали! – зиркнула у вікно і гидливо скривила губки. – Шефуньо і його сраколиз! – випалила різко, але через мить її голос знову став вкрадливо–єлейним. – А ви знаєте, у мене в шафці дещо є і, здається, коньяк. За ваш прихід, до чаю? – пронизувала вона мене своїми чорними очиськами, так і вректи можна.

– Я не п’ю…

– Та до чаю!..

– Навіть до чаю.

– І я не п’ю, але ж за ваше вливання у колектив то як же не випити? – щебетала щебетушка, спокушала, просто гріх відмовити, і все ж я повторив:

– Я своє вже відпив, – вирішив я одразу розставити всі крапки. – Тим більше за вливання.

– О, наш шеф також не п’є, а зранку від перегару хоч вішайся!.. – показала своє чорне піднебіння вдова.

І справді, що за натяки? Я просто встав і вийшов, насерумамі, по–англійськи. На цьому наше спілкування і закінчилося. Але відтоді ця редакційна «чорна вдова», мабуть, і мене записала у якісь там свої вороги. Бо коли тепер десь у коридорі й перетинаємося, то у поведенції – повний ігнор, а мені тільки того й треба. Принаймні хоч не врече.

двійник вікя

Але найчастіше на роботі я просто дивлюся телевізор, благо, є кабельне й мої улюблені канали: «National geographic channel», «Discovery», «Animal Planet» – мій традиційний набір. Ну, і кулінарні ще, та деякі спортивні також. І мовчазний напарник, мабуть, також найкращий з тих, що могли мені трапитися. Він – майже як я чи, точніше, наче зворотний бік мого «я». Але якби мені зняти років десять, то і сам, швидше за все, був би саме таким. І якби він ще не чіплявся зі своїм нетом, то йому б узагалі ціни не було. «Вікя, – кажу, – відгребися! Мене баби вже не цікавлять», – але він сміється, не вірить. Що ж, у кожного свої бзіки.

У мене – риболовля й чорна кава без цукру, а ще – ум’яти перед сном скибку хліба з салом і цибулею. Без цього я також не можу, й Інка кпинить з мене, і обидві мої дружини сердилися. Моєму напарникові мої запізнілі вечері, мабуть, також не подобаються, але він мовчить. Бо я їм лише у свою зміну, а тоді він у мене в гостях і, отже, не має права голосу. Хоча час від часу я, буває, сам прошу його про заміну, і він ще ні разу не відмовив. Здається, йому тільки того й треба – три доби поспіль у неті! Це для нього свято. Назбирує телефонів, а потім ходить на побачення. Таким чином, мій Вікя на сайті знайомств шукає собі подружок, завів їх уже цілий гарем.

А якось приступ почався, як ніколи, із самого ранку, десь близько дев’ятої. У редакції ще нікого, а мій блідолиций Вікя вже спозаранку у свій нет носа упхав. І, як завжди, ні таблеток, ні фіга. Я схопився й – у двері.

– Ти куди? – підняв голову Вікя.

– Голова!.. – тільки й устиг видихнути у відповідь.

– Ок! Я на місці! – кинув він діловим тоном мені навздогін, і це просто щастя, що його тоді принесло.

Бо ж заступник шефа, пан Ярослав, щоранку забирає у нас ключі, а я, вибігаючи з редакції, що була на третьому поверсі старого триповерхового будинку, стрибаючи униз гвинтовими французькими сходами, навіть не пам’ятав, чи зачинив за собою вхідні двері… Втім, цього разу до аптеки на розі бульвару я добіг швидше, ніж перестала боліти голова, і першу пігулку лиґнув навіть без води. Другу запив склянкою боржомі у «Пінгвіні», де зустрів тимчасово беззубого Орка, який тепер не говорив, а шамкав. Але на розмову все одно не було часу.

– Зуби вже робляться, – вважав за необхідне заспокоїти мене Орко. – То як, на завтра знов?

– Так, на завтра! – Оркові я по–любому не міг відмовити. – Вибач, сьогодні знов щось з головою, – сказав я йому правду.

– Тшимайшя, шувак! – підбадьорив мене Орко.

Ми ще раніше вирішили, а тепер звечора лиш підтвердили домовленість, що завтра зробимо ще одну спробу пошукати тих пацанів, які минулого тижня у темному проході біля Головпошти вибили йому передні зуби. Оркові й раніше найбільше діставалося, але так, щоб із втратою зубів, принаймні на моїй пам’яті, то вперше…

Для третьої таблетки я взяв у маркеті пляшку мінералки, а для напарника півторачку його улюбленої «Коли–лайт» і, начеб нічого не сталося, з «бомбами» попід пахвами, ще встиг до приходу шефа вернутися в редакцію.

– Так скоро? – здивувався Вікя моєму поверненню. – І як, попустило? – це він про голову.

– Перестало, – відповів я йому.

– А може, то від телевізора? – висловив він чергове припущення. – Я, коли довго посиджу за компом, то також, буває, заснути не годен.

– Гоніш, брате? Я ж ледь не здох!

– Ну, але ж урешті–решт є у нас якась медицина?.. Що сестра каже? – згадав про Інку Вікя і раптом сам себе перебив: – Слухай, а як ти до консервованих ананасів? Кружальцями, мені тут спрезентували.

– Консерви? – перепитав я. – Консерви можна. Та воно і не буває, щоб два рази підряд хапало.

Вікя поставив переді мною півбляшанки ананасів «Чемпіон». Під такі ананаси добре йде серіал по «Discovery» про виживання, наприклад, у джунглях із Перлом Грілсом, а ще краще – під манго або манго з ананасами і шматочками кокоса. Спочатку з’їдаєш шматочки, а потім випиваєш компот. Дешево і поживно! Я тут за ці ночі все перепробував… Але на цьому нашу розмову того ранку можна було вважати закінченою, бо у дверях з’явився наш начальник, пан Ярослав, а в коридорі позад нього промайнула тінь «чорної вдови».

Ми побачилися аж увечері, коли я вже сходив додому і відіспався, і Вікя також відіспався й, посьорбуючи ту саму колу, знову до ночі бовванів у неті, а я з пультом у руці – знову біля телека. П’ятдесят один канал, поки всі переклацаєш! Рекламні паузи на «Animal Planet» зазвичай заповнюю або кулінарними програмами, або якоюсь екзотикою на кшталт жіночого боксу. Ну, а вже потім черга нічного трилера по «плюсах».

Коли взимку відлежувався у селі, то без кабельної мережі мусив разом із тіткою Мартохою балдіти від серіалу про Мухтара… Правда, був ще біатлон, тоді якраз транслювали кубки світу. Вболівав не так за наших, бо що від них чекати, як проти москалів, і часом від того отримував неабиякий кайф. Бо «проти москалів» – це, можна сказати, наше сімейне. Ще колись, як у нас тільки–но з’явився перший телевізор і почалися трансляції хокейних матчів, то тато, наприклад, коли москалі грали з чехами, завжди вболівав за чехів. Тато за чехів – це було настільки звично, що я навіть не задумувався чому. І вже значно пізніше, коли не стало тата, а я перебирав у пам’яті все, і ті його вболівання також, то згадав, що у 68–му, під час придушення Празької весни, його ненадовго мобілізували в автобат. Хоча він тоді до Чехії так і не доїхав, обійшлися без нього. А я от доїхав, і навіть назад привезли…

У липні почалися велогонки «Тур де Франс», а ночами повторювали прямі трансляції… І так цілих три тижні, ніби і сам Францією трохи попоїздив. А взимку знову почнеться біатлон. Втім, до зими ще треба дожити. Хоча інколи буває, що й одразу вкладаюся спати. І Вікя зі своїм нетом мені не заважає. Тихо назбирає свіжих телефонів і відвалює. Бідний редактор, чоловік Інчиної колєжанки, навряд чи й здогадується про наше з Вітьком райське життя.

– У нашого редактора одна проблема, – якось ще у перші дні, тільки я прийшов, пожартував Вікя. – З вусами він був схожий на Розенбаума, а тепер, відколи поголив, – на Жванецького!..

– То він що, єврей? – запитав я.

– У тому–то й справа, що ні, – відставивши убік слухавку, відповів мій напарник, бо, розмовляючи зі мною, він час від часу ще щось вуркотав у свою мобілу.

То він уже пізніше мені зізнався, що вечорами йому, трапляється, телефонує одна жіночка з Козови й мастурбує під оте його вуркотання.

– Хіба мені важко допомогти кобіті? – погладжував кінчик свого довгого носа Вікя. – Тим більше, вона мені також приємні речі говорить.

– Слухай, кіно! – такі приколи навіть мене здивували. – А чого не через Інтернет?

– Просто у неї вдома нема Інтернету, тільки на роботі, вона держслужбовець. От вона мене вечорами й видзвонює, – не без задоволення в голосі уточнив Вікя.

А ще зізнався, що одну малу манду із Чорткова уже з півтора місяця через нет позбавляє цноти. Каже, просто розтягує задоволення, описує їй, смакуючи, увесь процес, як буде її взувати, а мала розпусниця десь там, мабуть, аж до підлоги стікає мокротами. Після цього хоч–не–хоч, а почнеш придивлятися. І на початках до «двійника», навіть більше, ніж до редактора. Втім, самого редактора ми й так рідко бачимо, нами керує його заступник – вічно надутий, круглий, як м’ячик, крикливий стариган – пан Ярослав, що зазвичай першим приходить на роботу і лякає нас, мовляв, колись був боксером. Формально, о 9.00 наша служба як би і закінчувалася. Пану Ярославу, подейкують, при всіх режимах було не зле, й редактор тримає його, вочевидь, лише як закінченого трудоголіка.

У заступника також був диван, і його кабінет, на відміну від редакторового, не замикався, і, як правило, саме там я вкладався спати, та й Вікя також. Пан Ярослав про це здогадувався, але впіймати нас не міг, ми ж на ніч замикали редакцію ізсередини на засув, так що зненацька не наскочиш. А ще Вікя деколи і під час мого чергування, звісно, завчасно попередивши, приводив на цей диван своїх інтернет–подруг. А я раз чи два приводив Анжелу. І, звичайно, не лише для того, щоб вона читала мені вірші. Хоча й вірші вона читала також.

На початках Вікя і мене агітував зареєструватися на сайті. Це свого роду гра: вибираєш собі тьолку, вішаєш їй локшину на вуха, а вона – тобі. За вечір у мене назбиралося п’ять телефончиків, з однією навіть зустрічався. На вигляд виявилася коровою. «Коровою – до всього готовою», – як пізніше підсумував мої враження Вікя.

Наступного дня я вибрав собі ще одну 32–річну «неслухняну дівчинку», як вона сама себе назвала. Слово за словом, спершу вона мені, тоді я їй… А тоді я й отримав: «Ти!!! Дядя з трудоднями!!! Яйця ще цілі?..» Що тут скажеш? Мабуть, Вікі ще й не таке пишуть, але він якось те переварює, а мені на хріна воно?..

– Розумієш, Вікя, мені ніколи не подобалися легкодоступні, – зморозив я йому тоді, аби лише відчепився. – Дешевий секс рідко буває якісним.

– Яшо, тобі просто не щастило! Буває, такі тьолки приходять, що аж ну! – заохочував мене Вікя.

– Слухай, Вікя, якщо мені треба буде баби, я і без Інтернету обійдуся. Тим більше, тепер мені вже не дуже й треба, – відповів я йому тоді, аби не чіплявсь.

А якось я не стримався і про Інку йому бовкнув. Можливо, навіть трохи перебільшив, бо злився тоді на неї, вже й не пригадую за що, мабуть, знову «зажала» машину… Я сказав йому, щоб був обережним, бо моя сестра Інка також собі у неті женихів шукає, але все більше іноземців. Часом їздить до них, а якийсь червонощокий англієць навіть сам приїздив. То я напарника просто попередив, що, як попаде йому Інка, вважай, гаплик.

– Якщо щось не по її, вона тебе, голубе, просто розчавить…

– Вагою? – перепитав Вікя.

– Та ні, авторитетом, – відповів я йому.

Потім він ще кілька днів підкликав мене до монітора й показував фотки своїх знайомих із сайту, запитуючи, чи це не моя сестра. Але її там не було. А невдовзі він якось застав у мене Анжелку і заспокоївся. Тобто спочатку у нього, як і у всіх, хто вперше її бачить, відвисла щелепа, а особливо коли Анжелка заговорила своєю щирою галицько–українською… Це його, мабуть, потрясло до глибини. Більше зі своїм сайтом не чіплявся.

– Так, екзотична штучка! Дитя Африки! – ділився потім враженнями Вікя, хоч я його про це і не просив. – І де ти її знайшов?

– Сама знайшлася, – постукав я кулаком спочатку по дереву стола, потім себе по лобі, ще й сплюнув тричі через ліве плече. – Тьху–тьху–тьху!

– Чого ти так? І тут нічогенькі трапляються, – стенув плечима Вікя. – Бувають, правда, і мразі. Одна мене навіть обікрала. Але в основному нормальні жінки, тільки самотні… А буває, навіть у шампанському мого хлопчика купають.

– Що, води не було?

– Не для цього, розумієш, просто дєвочки люблять шампанське…

– Ясно. А ти запропонуй їм з медом. З медом не пробував?

– З медом? Та воно ж, напевне, пекти буде?..

– Повір, що не буде.

– А ти що, пробував?

– Подивися на мене, голубе! Та ще я, і щоб не пробував? – Інколи, щоб закінчити дискусію, давив я на свій вік.

Ось які у нас трапляються розмови з напарником, коли він відривається від свого нету, а я від телека, просто щоб відпочили очі. Але бувають години чи й навіть дні, коли у редакційного провайдера з Інтернетом щось там не контачить, а два чи три рази редакцію просто відключали від мережі за несплату, і тоді мій блядолиций «двійник» відверто нудився. А якщо це траплялося під час мого чергування, то просто робив мені каву й нарікав на скнару–редактора та пакісного заступника.

В основному журналістами працює молодняк, дітиська, якщо чесно. Самі пишуть, самі фотографують. Інколи приходять за порадами, рідко. Хоча є кілька панночок бальзаківського віку, але Вікя тут дотримується відомого принципу: де працюєш, там не пхай, і я у цьому з ним цілком солідарний.

З редакційними ми майже не спілкуємося. Мене ці їхні сикавки то просто дратують, коли вечорами, трапляється, засиджуються й заважають дивитися телевізор. Та й Вікя, як я помітив, також уникає і їхніх перекурів, на які вони його тягнуть, і нав’язливої уваги з боку однієї редакційної індички. Мені навіть натякали на якусь нехорошу історію, з цим пов’язану, але я не допитувався.

А час від часу, особливо напередодні вихідних, Вікя раптом починав бути схожим на змовника. Це коли на його чергування припадали вихідні і він починав дивитися на мене майже благально, начеб від мене і справді щось починало залежати у його долі. І я вже знав, що далі буде, і сам просив Вікю не тягти кота за хвоста.

– Ну, кажи, що? Замінити на вихідні?..

– Так, маю відрядження, на тижні відпрацюю, – підтверджував мої здогади Вікя і пропадав на кілька днів.

Це у нього називалося «відрядженнями». Повертався, як правило, вимучений, невиспаний, часом аж світився якимось внутрішнім сяйвом, але частіше все ж без світіння. Інколи злий. І майже одразу з порога знову кидався до компа. Це вже й не хвороба, а щось інше, на рівні інстинкту, це вже просто одержимість, що не піддається лікуванню.

А коли я в один із таких моментів поділився з ним своїм горем, що, мовляв, знову у сестри спалив каструлю, Вікя запитав, чи доводилося мені за один вечір спалити спершу каструлю, а тоді ще й чайника.

– Два тижні тому я так зробив, спалив… А у тебе вдома, напевне, також є комп’ютер й Інтернет?.. – сказав він, і я зрозумів, куди він гне.

– Ні, це не комп’ютер і не Інтернет, це просто голова дірява, – сказав я.

Я не маю звички розпитувати, але мій «двійник» час від часу сам починає розповідати про свої «відрядження» в інші міста, в основному, я так зрозумів, до Києва і до Львова. Про якусь дружину генерала, що зняла йому номер у «Президент–готелі», і ще про якусь фірмачку–дизайнерку, що заробляла на етикетках до горілок. Вона закривала його у своїй майстерні, прив’язувала до ліжка і шмагала батіжком, а потім наказувала її шмагати, а після того ґвалтувала. Приносила йому дороге бухло і хавчик і дві доби не випускала.

По–моєму, від того всього у нього потроху починає їхати дах, повна лажа. То він від телефонних дзвінків шарахається, а то щохвилини вибігає з мобілою в коридор. І ні хліба, ні сала, лише свою дієтичну колу безперестанку дудлить… А колись мені розповідали, як він стояв у «Зустрічі» на дверях (ще коли «Зустріч» була!) і у стані повної нірвани спиняв кожного, вимагаючи плату за вхід. Ніколи б не повірив, що мій тихий, сумирний блядолиций Вікя на таке здатний.