Текст книги "Дерева на дахах"

Автор книги: Олександр Вільчинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Олександр Вільчинський
Дерева на дахах

наші арійські гоп–гопаки,

наші варязькі забави…

…відпливає

похитуючись на рейках

Віктор Неборак

«Повторення історій», «Актор»

діагональна композиція

Коли Анжелка якось обмовилася, що ніколи в житті не була в Івачеві, не бачила ні того величезного ставу, ні старого соснового лісу над ним, я запропонував їй зробити туди екскурсію вихідного дня. А з новою роботою вихідних тепер у мене більше ніж треба. І я сказав їй, що взагалі нема ніякої проблеми кудись поїхати: чи то в Івачів, чи до Почаєва, а чи й навіть до найдовшої у світі печери в Кривче. Або просто до Проскурова на базар.

– До пещери я сі бою! – виповіла Анжелка своїм милим прононсом а–ля коропецький інтернат, а я полегшено зітхнув, що вона пропустила повз вуха базар.

Про базар у мене вирвалося просто так.

– Ну, тоді на Івачів, – заспокоїв я її.

– Шо–шо?

– Печер я і сам не люблю. На Івачів, – повторив я ще раз, тим більше, що після «бундесу» і всіх цих проблем з головою вже й забув, коли туди востаннє їздив.

Відтак ще звечора попросив у Інки ключі від машини, мовляв, на рибалку, й із самого рання повіз своє шоколадне щастя ближче до природи, до води і сосен. А щоб приємне з приємним, то й спінінги свої прихопив і, звичайно, друзяку «Нікона», як же без нього?

– А чо’ така маленька? – перше, що сказала Анжелка, побачивши Інчину «туфельку». – О, то ти навчиш мене знимкувати? – це вже після того, як сіла на фотоапарат. – Видиш, який ти!.. – не давши відповісти. – Ти обіцяв?

– Звичайно, навчу.

– А видиш! Я зберегла, – пошарудівши у сумочці, з посмішкою витягла пакетик ароматизованих «Contex XXL».

– Ага!

– Шобись знову не казав, шо забув.

Коли я продемонстрував їй нову упаковку таких же, то вже її черга була вигукувати: «Ого!» – хоча, чесно кажучи, у наших з Анжелкою сексуальних експериментах не завжди до презервативів і доходило. А оте своє неперевершене «ого!», я вже знав, вона пізніше повторить ще разів зо двадцять. Утім, мені було навіть приємно ось так постійно її чимось дивувати.

– Ого, яка у тебе колюча борода! І вже сива… Місцями руда, місцями сива! – як почалося з першого ж вечора, так триває й досі.

Але тут вона не виняток. І вона, і всі інші мої жінки, і обидві дружини також помічали у моїй бороді саме те, чого й самі найбільше боялися. Анна–Марія Кі то радила просто вищипувати ті тоді ще поодинокі сивинки, зрештою, вона і сама так робила. А вже просто Марія, навпаки, вважала, що сивина у бороді додає моїй селюцькій пиці інтелігентності. Це вже потім до неї дійшло, що сивію я винятково від горілки. Анжелці про те, що у мене з горілкою особливі стосунки, я поки що промовчав. Думав, може, сама здогадається, але бачу, їй і діла нема до моїх фобій. Може, так і краще. Вона живе у своєму світі, де від своїх проблем зашкалює, і мої їй ні до чого.

До заправки Анжелка весело розповідала, як любить природу і як їй, з її кольором шкіри, буває непросто у сільській місцевості. Бо ж і гід підходящий не часто трапляється, та й народ у нас ще не позбавлений расової бацили – і щоразу якісь місцеві уроди починають зачіпати: «О–о, диви–диви! Жива негритоска!»

– Нібито я маю вмерти, і вже тоді вони нарешті сі вспокоят! – зітхнула Анжелка. – Я колись одному заледве носа не відкусила, зшивати возили, – похвалилася, поправляючи окуляри.

– Ти не хвилюйся, – вирішив я попередити її одразу. – У мене також не все добре з головою, але я тоді просто зупинюсь. Головне, щоб була вода запити пігулки. Бо може раптово початися головний біль… А у мене сьогодні і вода, і пігулки, так що не хвилюйся, – сказав я, краєм ока милуючись її стильними окулярами.

Ці продовгуваті окуляри–лектори настільки пасували до її кругленького шоколадного личка, що спершу я навіть запідозрив, чи вони, бува, не іграшкові. І ще я подумав, як їй і справді може бути нестерпно серед усіх цих наших білих недоумків.

– Я сі й не хвилюю, – відповіла Анжелка.

Мабуть, вона мені і не дуже вірить. Я ж її уже не вперше лякаю своєю хворою головою, але при ній мене ще жодного разу не клинило.

На заправці вона попросила дві гривні й вернулася із пластиковим стаканчиком чорної кави, сказала, що без цукру.

– Хочеш? Я і тобі принесу?..

Я залив на тридцятку дев’яносто п’ятого, і вусатий заправник, в очах якого читалося німе, риторичне: «І де таку чорну мавпу взяв?» – побажав нам щасливої дороги. Колись я за такий погляд міг і між роги ввалити. Втім, колись усіх цих старіючих мачо, що знімали молоденьких, я і сам вважав довбаними кретинами. Проте тепер, відколи знайшлася Анжелка і моє життя начеб наповнилося якимсь дивним теплим світлом, якого я вже давно не відчував, мені вже просто начхати, хто там і що подумає чи як подивиться.

– Компактне, затишне місто, повне зелені і води, – жартома кинув я, коли поминули бляху з перекресленим червоною рискою написом «Тернопіль», бо вже й не пам’ятаю, коли востаннє проводив екскурсію за місто.

Але Анжелка мовчки слухала «Ретро–FM» і дивилася на прилеглі поля й села, і мої заліпухи, здавалося, пропускала повз вуха… Сіра стрічка шосе, дерева, хати, люди, корови, кури, гуси, собаки, коти – все, як завжди. На котів я взагалі намагався не звертати уваги. А коли ми вже повернули з головної на Івачів–Горішній, раптом запитала, чи не хочу, аби вона залишила мені трохи кави? Я сказав, що хочу. І додав: «Щоб знати усі твої грішні думки», – дебільний жарт, особливо перед тими знаменитими ямами, що там починаються. І ніхто й ніколи мені з таким старанням ще не беріг ковток кави на дні стаканчика, і ніколи ще та кава з автомата не здавалася такою смачною, як тоді з рук Анжелки над плесом івачівського ставу.

Спінінгів можна було й не розмотувати, але я все ж розмотав і закинув, а за годину змотав. Навіть швидше, ніж за годину. Ото й уся риболовля. В Івачеві, якщо не рахувати плит біля греблі, мені рідко щастить. Але на плитах завжди повно народу, постійні сварки за місце, важко вклинитися, що я вже навіть зарікався сам туди їздити, не те що з Анжелкою. І ми поїхали на понтон. Це трохи далі, зате краєвиди кращі, а комарі й жаби в Івачеві скрізь пречудові!

Ми купалися на безлюдній, як на таку ранню годину, складеній із секцій старого понтона пристані. Анжелка стояла на руках, а тоді стрибала у воду, і я фотографував її в польоті. Мені у бороду набилося трохи ряски, і вона допомагала її вищубрувати. А потім ми пробували будувати композиції. Почали з фактурної. Водяні лілії на весь об’єктив і тому подібне. А коли перейшли до діагональної, я поставив Анжелку біля машини, а на соснову колоду перед колесами – стаканчик від кави. Якщо від її голови до фари, а потім і до стаканчика, то виходила майже пряма діагональ, чого й треба було досягти. Діагональ по спадаючій, щось у стилі провінційної Англії 50–х років.

Після лінійної композиції з трьома соснами та їх тінями на піску, де я під радісне «О–у!» почав колоти їй шию своєю бородою, Анжелка раптом захотіла ще покататися. Я також був не проти й вирішив показати їй старі, ще з Першої світової, окопи, на які сам колись випадково натрапив у лісі під Манюками, ще як возив Кі по наших околицях. Хто у тих шанцях сидів: австріяки чи москалі – нині вже важко сказати, та й яка різниця? Хоча якщо міркувати логічно, то на цьому лівому березі все ж мали б окопатися москалі. До самої річки звідси, навіть якщо по прямій, не менше трьох кілометрів. Але ж, ураховуючи, що фронт стояв тут не один рік, австріяки спокійно могли відвоювати собі плацдарм?

Ми заїхали туди хвилин за двадцять, і в тому старому лісі, на краю старого окопу, уже Анжелка цілилася в мене «Ніконом», будуючи діагональ – від всохлого дубового одземка, що стирчав на місці колишнього чи то бліндажа, а чи вирви, через мою голову до великого мухомора на патичку. Діагональ по висхідній – це вже виглядало веселіше.

На галявині знайшлося трохи старого сіна, а я завбачливо прихопив із багажника покривало, хоча, якщо відверто, завжди харило займатися коханням у лісі. І не так через комах, як через відчуття, що з–за кущів от–от вийде загін партизанів. Мабуть, і Анжелці передався мій настрій, бо довго вона мене не мучила. А коли вже лежали на покривалі обоє очима до неба, начеб під високим зеленим шатром, то раптом запитала, чи літав я колись у снах, бо їй нещодавно приснилося, що вона летить.

– Добре тобі, ти ще ростеш, – сказав я.

– Ти що! Куди вже далі? – смикнула мене за бороду Анжелка, і я зойкнув від болю. – То не я росту, а хіба мій Василько…

Гаряча кров мулатки! Колись ще дограється.

– А хто такий Василько?

– Василько – то мій синочок, зараз він із моєю хазяйкою, пані Марією. А можна я колись візьму його з нами в Івачів?

– Звичайно, можна, – я й раніше не мав звички відмовляти жінкам, а тут така справа.

І все ж я був дещо заскочений тим її зізнанням про синочка. Залишилося запитати, де його татко? Нехотячи й запитав. Коли вже їхали назад і я пригальмовував на звивистому шосе через Ігровицю.

– А ти була замужем?

– Ні.

– І де він тепер? Ну, той…

– Відки я знаю, десь є. То сі довга історія. Колись, може, й повім. А може, й ні, – Анжелка явно не хотіла продовжувати цієї теми.

– А в мене он із головою також лажа… Це після травми, – почав було я, але осікся, бо згадав, що вже мінімум тричі розповідав їй про це.

– Вспокойся. Минеся.

– Думаєш?

– Будеш видіти. Ще будеш сі женив!

– На кому?

– Вспокойся, для мене ти застарий, – засміялася вона. – А у тебе є діти? – це вже після паузи.

– Так. Є дочка, у Польщі. Точніше, зараз у Лондоні…

– А ти шо сі поляк?

– Та ні. Жінка була полька, точніше – українка польського походження, але ми там жили.

– Де?

– У Варшаві.

– А шо вона там робит?

– Хто?

– Твоя дочка у Лондоні?..

– Студентка.

– Ясно. Добре тобі.

– Так, тепер я це часто чую, – погодився я.

От і поговорили. Я тоді ледь корови не збив на узбіччі, чомусь понесло вправо, начеб і не бачив її за кілометр! Може, того, що переднє праве трохи спустило, а я полінувався заїхати підкачати, і тепер воно тягло вбік. За такої голови лише самого себе і боятися.

дитячі сни

І то правда, тепер мої польоти хіба що за кермом. Це коли присниться, що раптом відмовляють гальма. Та й з дитячих снів мені також більше запам’яталося не як літав, а як падав. Чомусь саме це. І щоразу як крок у порожнечу. Все у сірих тонах, і провалля також весь час те саме, десь у глинянику за нашим городом. Останній змах рук, я навіть не встигав оглянутися і… раптом лечу, падаю! Відчуття польоту і падіння. У такі моменти я завжди просинався, чув поряд татове похропування, і це заспокоювало.

Як і тоді, коли снилася та стара з кошиком і насунутою на очі хусткою, що заходила на наш подвірок і манила мене до себе, а я не міг утекти. Ноги ставали наче ватяні… А ще траплялися сни, у яких моє тіло раптом починало роздуватися. Всі залишалися нормальними, а мене роздувало до неймовірних розмірів, урівень з грушею, вище хати! Якесь ну вже зовсім нестерпне відчуття порожнечі всередині себе. Тоді вже й тато просинався й буркав щось крізь сон, надто я вже починав чеберятися ногами.

До другого класу я спав з татом. Але після тієї ночі, коли я проснувся від його криків, а потім його, зігнутого навпіл виразкою, що прорвалась, забрали на операцію, а згодом кволого привезли з лікарні, мені вже почали стелити окремо на вузькому залізному ліжку на кухні. Аж поки не купили розкладного дивана, і я перебрався у велику кімнату з телевізором… Я і зараз, коли приїжджаю до села, то на тому дивані сплю.

Диван усередині вже трухлявий, і в мене від нього якась наче ядуха. Раніше, коли приїздив рідко на тверезу, то й не помічав, а тепер–то просто душить–додушує… Після Праги, коли відлежувався у селі в мами, то у перервах між задухою до мене знову почали вертатися мої дитячі сни, і мої дитячі страхіття у снах також. І якось, у тому ж таки сні, я ще навіть встиг злякатися, що знову став маленьким і сплю з татом.

У руках, ногах, у всьому тілі знову з’явилося відчуття важкості й порожнечі водночас, що наче розпирало мене зсередини. І все на тому ж місці, що й колись, – на подвір’ї, за льохом, поряд з грушею… Моє тіло розросталося до неймовірних об’ємів і ваги, я ставав огрядним і важким, як скеля, вищим за хату і навіть за грушу, десь врівень з тичкою телеантени, поки не прокидався в холодному поту… Мабуть, травма таки щось серйозно пошкодила у моїй голові. Мені ж от навіть розповідати про ці сни важко. Хоча це ще може бути пов’язано зі слабким розвитком логічного мислення чи якимось схожим недоліком, бо зв’язно висловлюватися мені завжди було значно важче, ніж писати чи, скажімо, малювати. Може, колись це і привело до захоплення фотографією…

Правда, коли Інка забрала мене до себе, то ці сни враз припинилися. Але від того не набагато легше, тепер я просто не сплю. І якщо не на варті, а вдома, то йду на кухню і нюхаю сушений кріп, або п’ю відвар із глоду, або заливаю окропом калину й також п’ю. Мама надавала того й того, то я їх чергую: раз глід, раз калину. Або просто зелений чай.

А ще краще сало – з цибулькою і чорним хлібом, але тут уже Інка береться мене виховувати, коли зранку знаходить на кухні сліди моїх нічних вилазок. Каже, що то самогубство – серед ночі пакуватися, та ще й салом із цибулею, і що через це всі жінки мене й покидають. Часом від її моралей уже починає підхарювати, та загалом у мене найкраща у світі сестра. І я, як можу, її заспокоюю, що цей період об’їдання скоро мине, що «він їсть, і його біда їсть», і що й раніше у мене були часи, коли понад усе хотілося їсти.

кулінарія. бананова дієта

Ще після того свого першого повернення із «бундесу», пригадую, ніяк не міг наїстися. Не те щоб їжа у німецькій в’язниці була погана, там навіть банани щодня давали, але хотілося чогось нашого, рідного, якогось сала з цибулею й чорним хлібом чи печеної картоплі з квашеною капустою в олії, аби та олія по пальцях стікала й тому подібне… І коли нас із Міхалом Петриком, моїм польським другом і братом, депортували літаком до Лємберга, а звідти додому я вже мусив добиратися сам, то одразу почав своє повернення із «Львівських кручеників». А потім ще був борщ у «Молочарні» на Коперніка й котлети по–домашньому у вокзальному кафе, хоч і підгорілі, але рідні до запаморочення. З того всього я тоді навіть Яркові забув зателефонувати.

Ярко, повне ім’я – Ярополк (тато – професор історії), а ще інколи – Ярило, – мій давній друзяка, разом служили ще у Радянській армії в Карелії, і пиво з сєльодочкой – це така наша фішка ще звідти. Він, як і я, пізніше чим тільки не займався (хоч фотосправа його таки минула), а тепер на спілку ще з одним придурком тримає ресторанчик на самому початку Личаківської. Ресторанчик на в’їзді, а сам мешкає у центрі, біля оперного, і пише книжечки для дітей та дорослих. Каже, що хобі! Пам’ятаю, він ще в армії щось там весь час пописував. Принаймні до армійської газети – то точно. Я фоткав, а він писав. Правда, я також писав, але більше все–таки фоткав.

Ось так і знаходить хобі людину, варто лише кинути пити. Втім, то я вже пізніше згадав, що Ярко років зо три як у зав’язці, і йому тепер канає хіба лише сама сєльодочка. Може, якби їхав біля цирку, то таки не забув би його набрати, але я сів у «дев’ятку», що пензлює по колу через Франка і Підвальну… Хоча в літаку ще деякий час навіть із брателою Міхалом ділився мріями, як ми з Ярком знову десь собі зависнемо, почавши, як завжди, із пива з сєльодочкой! Бо ж тоді, після «бундесу», я думав лише про хавчик. Ну і не про хавчик також…

– Яцеку, радій! В Україні таке дешеве пиво! – ще від трапа, коли його вели до воронка, на прощання встиг мені гукнути Міхал.

До кручеників, борщу і тих котлет на вокзалі я наливав собі соточку «до» і соточку «після», й мені було вже, чесно кажучи, пофіг в’юга куди їхати! Але, як не дивно, опинився все ж у Тернополі. Правда, у лінійному відділенні міліції, та то вже несуттєві деталі. А потім це тривало ще тижнів зо три – я просто не міг наїстися. Після ніякої, хоч і збалансованої по калоріях та вітамінах, але на смак наче силікатної німецької їжі я не міг натішитися нашими нехай і холестериновими, і важкими для шлунка, але божевільно смачними наїдками, не кажучи вже про бухло.

Шкодую й досі, що не дзенькнув тоді до Ярка. Може, якби я тоді до нього заїхав, то все пішло б інакше. І не було б ні клятої Праги, ні всього іншого… «Або хто його знає?» – як каже мій тернопільський приятель, колишній балерун Ігорчик. І згадував я не лише Ярка, а й бідаку Міхала, з яким ото звела доля у німецькій тюрмі. Його разом зі мною доправили під конвоєм з Німеччини до Львова, але не для того, щоб випхати на всі чотири, як мене, а з тюрми в тюрму, бо ж тут за ним ще більше, ніж там, і німці його просто передали нашим.

Міхал обрав собі небезпечний бізнес: він був підривником вітрин… У вільний від розпивання спиртних напоїв, швендяння по джаз–барах та знайомств із дівчатами час цей веселун і майстер з тату, як виявилося, ще деколи висаджував у повітря вітрини ювелірних крамниць, і це його, врешті–решт, привело туди, куди й мало привести… У «бундесі» він підірвав лиш одну, а в нас, ще у 90–х, йому вдалися три чи чотири спроби у Львові та Дрогобичі, і тут йому світило сісти надовго і без бананів.

Хоча, наприклад, сам я, відколи ото в мене сталося з головою, на банани вже просто дивитися не можу. Але був час після німецької тюрми, коли ще за інерцією щодня з’їдав мінімум три штуки. Зранку, в обід і після вечері, якщо не забував. Ще навіть зараз часом шпортаюся на тому місці у центрі на Йосифа Сліпого, де поруч з газетною розкладкою повновида молодичка торгувала бананами. Ну, не тільки бананами, але й ними теж… Я називав це тоді банановою дієтою, хоча й сала з цибулею також не цурався. Закусувати все ж краще салом, хоча й бананом кльово. Це, до речі, також від Міхала, його рецептура.

– Коли будеш на волі, – каже, – спробуй бананової горілки. Шматочок банана в рот, розжував і ковтнув, тоді горілка, а тоді знову банан – розжував і ковтнув, от і виходить бананова горілка, – щоразу веселився Міхал.

Дещо тупувато, але йому було весело. І мені з ним також. Я й досі його згадую, особливо за сніданком чи обідом, бо у тюремній їдальні ми сиділи поряд за одним столом, але де він тепер і що з ним, не знаю. Тату розпластаної ящірки на карку – його автограф і єдине, що у мене від нього залишилось…

І Міхал, і Ярко, й усі інші, з ким мене зводила доля, я часто всіх їх перебираю у пам’яті. Я згадую всіх, і, може, й про мене хтось із них часом згадує незлим тихим, і, може, саме це й тримає нас на світі, коли ми ще маємо бажання щось згадувати. Це як медитація, майже як обов’язковий післяобідній ритуал за кавою у «Пінгвіні». Тоді, після «бундесу», я тільки й робив, що їв, п’ять разів на день. Їв і ніяк не міг наїстися. Пиріжки, пончики, булочки з повидлом і без. Я їх жував безперестанку.

А якщо мав гроші, то лазив снідати у «Нашу кухню» на Руській. Це недалеко від студії, яку ми орендували на пару з Орком у «Пензі–Роксолані» (за совєтів – будинок побуту «Пенза», за незалежності перейменували у «Роксолану») і де я, повернувшись у місто, й оселився. У «Нашій кухні» я замовляв котлету по–домашньому на перше, голубці на друге, а яєчню з беконом на десерт, запиваючи все це великою гальбою пива… Але через годину знову хотів їсти.

Здавалося, що мій шлунок тоді почав перетравлювати все за якоюсь дуже скороченою програмою. І ще одна моя тогочасна аномалія – хоч як я напихався за сніданком, обідом і вечерею, вже не кажучи за улюблене сало з цибулькою перед сном, але ваги не набирав. Може, тому, що багато рухався, а ще, може, через горілку. А Орко ще підцикував, що в мене, як у бузька, одна пряма кишка.

Після кави у «Пінгвіні» я зазвичай брав курс на «Анастасю», де ставив на піднос борщ із пампушками та часником або солянку, і це я називав ланчем. До речі, такої убойної солянки, як в «Анастасії», я давно ніде не зустрічав. Але до неї я ще доставляв два пластикових коритця – з холодцем і хроном та із салатом з капусти. Могли бути й інші варіанти. Відтак після двох обідів на вечерю я вже падав на хвіст Оркові, і ми йшли у його улюблену «Пиріжкову» на бульварі, де брали по порції вареників. А звідти знову попід каштанами повз «Пінгвін», де до того часу вже назбирувалося трохи більше народу, і тоді, власне, й починалося те, що ми називали «фестом», і вже настільки, наскільки вистачало бабла і здоров’я. Нерідко й до ранку. Тоді це вже стало майже звичкою, а зараз краще не згадувати про той тупий рік!.. Скільки бабла було просцяно.

Я почав тоді жити з однією заочницею. Вона мала гарні великі груди і була не проти мені позувати, тільки лице закривала, щоб чоловік колись випадково та не впізнав. Але вона забагато бухала. Принаймні одне з нас точно мало би бухати менше. Інакше ми б не забули закрутити воду у вмивальнику і не затопили б нашої студії й сусідів–взуттьовиків піді мною також. Скандал, смердьож, якого давно не було! Тоді й проблеми з орендою почалися, що я мусив урешті–решт урити на чехи, в ту пензлювату Прагу.

Ця цицьката мені тоді дорого обійшлася. Зопалу я стер усі її фотки, а під гарячу руку й кілька інших файлів, серед яких були й особливо дорогі мені рибальські роботи, за деякими й досі шкодую…

Ну, а вже після того, як минулої зими мене привезли із Праги з тріщиною в черепі, а моя рідна сестра Інка до того часу вже встигла вернутися з Італії та купити собі не лише стоматкабінет, а й квартиру на Новому Світі у двох рівнях, то вона взяла мене до себе. Все, що можна було на той час зіпсувати у своєму житті, я вже зіпсував, і в мене просто не було іншого виходу, ніж упасти на милість сестри.

Тієї зими я взагалі не хотів нікого бачити, навіть Орка. З обпатраною «під нуль» головою і шрамом до потилиці, то вже тепер все прикрила грива, а найсумніше – з відчаєм та нудотою на душі. А коли зрідка й виходив у місто, то брав «Нікона» й просто вештався по набережній чи парком «Топільче». І якось, коли з мосту фотографував диких качок (там, де за шлюзом вода не замерзає, їх просто тьма), то за поворотом ріки, коли йти від центру до «Маяка», мені раптом відкрився купол нового собору. Дивно, але раніше я його просто не помічав. Можливо, з того часу я й почав потрохи одужувати. Тоді я ще цього не знав, це тепер я так думаю.

Цей овальний купол із крилатим архангелом на маківці, що тримає хреста, начеб висів у повітрі над парком, над старими вербами вздовж бетонованого незамерзаючого русла і взагалі над усією долиною Серету. А що може бути краще, коли церква серед старих дерев? Це, можливо, взагалі найкраще з усього коли–небудь мною баченого поєднання. Стара дерев’яна церква в оточенні двохсотлітніх лип і берестів, як колись було у нашому селі, поки їх не спиляли. Лише одна липа залишилася, і я ще тоді подумав, що давно вже її не провідував. І ще вирішив колись при нагоді обов’язково наблизитися до того нового собору за рікою з архангелом на куполі… Втім, ця нагода так не трапилася й досі.

Спочатку я навіть не уявляв, як житиму далі. Тим більше, після травми у мене різко пропав апетит, і часом я просто–таки змушував себе проковтнути шматок. Проте в мого племінника й похресника, а Інчиного сина Івана Івановича (Джона–молодшого) апетит був за двох. Нічого дивного, хлопчина розвивався, починав не на жарт цікавитися дівчатами, і, з одного боку, це навіювало на мене оптимізм, а з іншого – мені було шкода дивитися на його напівголодне існування. З Інки куховарка ніяка, і хоч–не–хоч, а до цієї справи довелося взятися мені самому. А для кухаря відсутність власного апетиту річ навіть корисна. Ось так, крок за кроком, тієї довгої зими я поступово повертався до самого себе.

Інка каже, що цей куховарський талант передався мені від татового тата, нашого діда Сянька, що десь там служив куховаром, а Джон–молодший з радістю уминав і мої рагу, і картоплю з оселедцем, і салати, кожному з яких я вигадував назву, як от: «Останній спалах літа», чи там «Рання осінь», наприклад, – це з останніх моїх шедеврів. Та й усе інше «від дядька Яші», як він сам каже, ішло за перший сорт. І хоч вибір страв у мене, відверто кажучи, невеликий, зате я більш–менш досконало освоїв кожну з них: і картоплю смажену, і пюре, і рагу, і смажену яєчню з цибулькою, і, звичайно, рибну юшку, і супи різних видів також. До того ж, експериментую з різноманітними приправами. А часом саме життя допомагає експериментувати. Одного разу, коли з’явилися кабачки, у нас закінчилася мука. То я спочатку спробував на крохмалі, а потім знайшов трохи кукурудзяної муки, і яка смакота вийшла! Відтоді я кабачки лише на кукурудзяній муці і смажу.

За великим рахунком мої кулінарні витвори можна назвати «здоровою селянською їжею», хоч інколи мені приходили в голову абсолютно божевільні ідеї. Наприклад, зварити коропа у молоці. Інка на це сказала, мовляв, лише молока шкода, і відмовилася їсти. Зате племінникові сподобалося, та й відбувся він лише легким проносом, хоч, може, навіть і не від цього. То ще не доведено.

Єдина серйозна проблема – це мій склероз. Час від часу забуваю виключити плиту і вже спалив Інці казанка, чайника зі свистком, ще одного старого чайника без свистка і навіть жезву, де варив каву. Але Інка лає мене не так за зіпсований посуд, як за кіптяву на стінах та меблях, бо ще один ремонт їй зараз не по кишені. Мені також не по кишені, отож просто мовчу й сопу у дві дірочки. А з першої зарплати відкупив їй китайського під німців «Отто Штекера», що сам виключається, і тепер з чайниками чистий спокій. Зате окріп із присмаком. Дідько його знає, з чого ту свою пластмасу роблять ті йохануті китайці.

– До чорта! Ти ще спалиш тут усіх нас нафіг, братику! – кричить на мене Інка і забороняє навіть близько підходити до кухні.

Коли вона кричить, я просто мовчу. Останнім часом з нею частенько істерики. Можливо, то все від нерозділених почуттів, принаймні цим можна хоч щось пояснити. Була ж зв’язалася із якимось молодим, та ще й жонатим. А потім, мабуть, для контрасту, двічі приїздив старий скандинав, а після скандинава ще якийсь напівіндус із Лондона, який тепер начебто запрошує її туди на Різдво. Але ж напівіндус – і раптом на Різдво?.. Не дуже я у це вірю і, суто як сестрі, інколи висловлюю свої сумніви вголос, але це її ще більше бісить.

Може, й із Джоном у них із самого початку дало тріщину, бо вона і від життя, і від Джона завжди хотіла по максимуму, а йому завжди було все по цимбалах… І якщо брати за її, Інчиним, максимумом, то все ж дещо їй вдалося. З того, що реально було досяжним, дечого вона таки добилася. Заробітчанка, що повернулася із нікуди у власний стоматкабінет, плюс шикарна квартира «з балконом на море», тобто з видом на озеро. І ще й на «туфельку» залишилося, і мене прилаштувала максимально можливо, як могла…

І все ж Інці не завадило б хоч трохи підлікувати нерви! Бо друга серія – це коли треба платити за кредитом. Із 7–го по 12–те кожного місяця двісті чотирнадцять доларів. Начебто і небагато, як для такої крутої стоматолужки, як моя сестра.

– Щомісяця, як мінімум, одна новорічна подорож до Кракова! – щоразу приповідає Інка одне й те ж.

Але чому саме до Кракова і чому новорічна, я не допитуюсь. Єдине, що її у таких ситуаціях ще трохи відволікає, як я помітив, – це Джонове хропіння з диска. Ще хтозна–коли вона його записала, а потім переписала собі на комп’ютер. І тепер, як особливо голосно починає верещати, я вмикаю те Джонове хропіння – і вона тоді кричить, що поб’є компа, і мою дурну голову також відірве, і кудись там викине до собачої сраки, але невдовзі таки вгамовується, починає рюмсати і просить пробачення.

Та й заборона не підходити до кухні триває також недовго, і через день–два моя сестра сама просить мене приготувати їм щось смачненьке. Або купить мексиканський чи італійський набір овочів з тих заморожених сумішей і пропонує мені розвагу.

– Давай, – каже, – братику, сьогодні я є вдома. Зафігач–но нам своє рагу, тільки не переперчи, як завжди.

Я і радий старатися. І до овочевої суміші завжди додаю ще щось від себе, і перцю також, як завжди, – і чорного, і червоного, і тертого базиліку, звичайно, кілька дрібно порізаних печериць з холодильника і навіть пучку мівіни, щоб це було справді схоже на рагу, а не на просто варені в олії та сметанці овочі… Втім, від того, що я тепер сам почав куховарити, мій власний колишній апетит так і не вернувся. Більше того, тепер це стало майже фобією: їсти чи не їсти? І що буде з головою? Через той дикий головний біль, що з’являється завжди несподівано, проте щоразу обов’язково мусить впасти в око щось із городини: або розтрушене на тротуарі цибулиння, чи якась гнила морквина під базарним прилавком, чи огризок кавуна в урні… Через це й на банани дивитися не можу. Але то таке: хоч їж, хоч не їж – все одно не врятуєшся.

Відколи ото у Празі отримав пустою бомберою по голові й зав’язав з алкоголем, то начеб відмотав касету на двадцять років назад… Мимохіть згадалися речі, на які, здавалося, вже давно поклав. Наприклад, знову згадав, як грати у волейбол, і міг спостерігати за ластівками так, наче бачу їх уперше, і так само слухати дощ, скапування крапель зі стріхи, а ще я згадав смак смородинового варення, яке у дитинстві любив найбільше. І всі свої дитячі риболовні місця я, звичайно, також одразу згадав. Тим більше, що про них я й так ніколи не забуваю.

А ще робота на городі – це й справді наче повернення у дитинство і юність… Десь із сьомого–восьмого й особливо дев’ятий і десятий класи це була моя справа, і я з них майже не вилазив, з наших обох городів – бабиного і татового. Тоді у нас була велика сім’я, але ми мали лише два городи. Тепер мама, якщо не рахувати тітки Мартохи, сама, але у неї вже цілих чотири у чотирьох місцях – це якщо без тітчиного, якого вони здають в оренду. Цієї весни й літа з бухлом я вже зав’язав остаточно, і багато працював на усіх городах, і, не буде перебільшенням, працював, як ніколи, із задоволенням. І в селі на городах, і в місті біля плити.

Бо ж Інка часто у роз’їздах – як не з малим по дитячих санаторіях, то із своїми залицяльниками по дорослих, а квартиру без нагляду надовго залишати також ризиковано. Тим більше тепер, коли у нас з’явився ще й містер Шон – капловухий шотландець. То я цього літа і в селі, і в місті встигав. Матінко моя! Давно я вже не отримував від звичайних речей такого кайфу. І головне – за весь рік ні грама алкоголю, просто так вийшло, хто б міг подумати! А коли я якось сказав Оркові, що, мовляв, усе, баста, так воно тепер і буде, то спершу в його очах майнув такий щирий переляк, що я такого вже давно ні в кого не бачив. А потім з’явилося просто співчуття, яке він із душевного благородства начеб ще й приховував, начеб почав мене ховати ще живого. Так ще ставляться до невиліковно хворих.