Текст книги "Дерева на дахах"

Автор книги: Олександр Вільчинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

жінки і машини

Вікя також мовчун. Витягнути щось із цього блідолицього блідуна то марна справа. Він вдає, що не чує, не все чує, а може, й справді недочуває? Якщо й так, то майстерно шифрує свою глухоту. Яйцеголовий шифрувальник, інколи я називаю його ще й так. Але він і цього не чує. Зате Оркові, навпаки – їсти не дай, а про своїх сидорових кіз потріпатися. Хоча мене ті його рефлексії вже давно не надихають, від своїх би утекти! Бо рано чи пізно вони таки доб’ють мою хвору голову.

Варто було ото вже після Праги і відлежування у селі раз чи два засвітитися під «Пінгвіном», як знову почали дзвонити всі мої старі дзиґотухи. Коли вони мені були потрібні, то чорта лисого знайдеш, а тепер, коли вже клямка, то всі як одна… Орко каже, що у таких випадках треба ділитися. Він би, міфотворець, очима всіх передер.

Орко любитель побалакати. Йому якось так вдається самому себе накрутити: очі блищать, плечима смикає, руками розмахує. Гриць Драпак відпочиває!.. Чувака прориває на весь «Пінгвін», аж у кут до архітекторського столика луна йде. Тепер, правда, відколи втратив зуби, то балакає вже тихіше і наполовину менше. З того часу й у «зав’язці»! І це добре. Рождьонний пити літать не може, кому не ясно? Хоча часом і в Орка щось трохи цікавіше, ніж завжди, виривається.

Якось у «Пінгвіні», ще як мав зуби, а отже напідпитку, він зізнався мені, що одна з його колишніх мешкала на Східному у «китайській стіні» – тій довгечій панельці вздовж проспекту Бандери, – а виходячи від неї, він і свої використані презервативи також виносив. А як часом забував одразу викинути, то міг півдня проносити у кишені, звичайно, у щось там похапцем замотані, але все одно компромат.

– Розумієш, мої презервативи були тоді по всьому Східному, – підняв пальця до стелі Орко. – Я розкидав сім’я, можна сказати, мітив територію. Я їх сіяв, не жалів. На Східному – в кожній урні, – стишивши голос, начеб видавав велику таємницю. – І на бульварі Данила, і на Лесі, і на Слівенській, не кажучи вже за проспект Бандери і Збаразьке кільце. На кільці – то найбільше! Не те що я хвалюсь, але!..

– Орку, я все знаю.

– А якщо в якійсь урні ще його не було, то я не лінувався зайвий квартал пропензлювати, але таки кинути саме в ту урну.

– Добре, що в урну.

– В цьому є щось сакральне і символічне! – стискав долоню у кулак п’яний Орко.

– Яке–яке?

– Ну, символічне.

– А я колись, до речі, ще мріяв оселитися на Східному. Ті старі «хрущовки», старі дерева… Я люблю старі дерева. А тепер, коли ти там порозкидав свої гандони, то вже й не знаю.

– Та ні. Просто як уявлю, що моє сім’я там по всіх урнах побувало… Це підносить, старий!

– Ну й насмітив ти, голубе.

– Я не смітив. В урну – це не смітити!.. – тихо заперечив Орко. – Хоча… Може, це й до кращого? Це я про те, що дітей мені вже не треба, – так само тихо відповів він мені після деяких роздумів, і пізніше ми до цієї теми більше не поверталися. Про дружин та дітей – ці теми ми обидва намагаємося оминати.

Та все ж деколи Орко так нависне зі своїми одкровеннями, що й мене пробиває, за язик тягне. І тоді випливає в голові щось таке, чого й сам від себе не чекаєш. Я йому якось сказав, що більше ніколи не одружусь, бо якось уночі на порожньому пероні мене обмело одразу три тьотки–прибиральниці, хоч зазвичай, щоб не збулося, вистачає і одної. Я вже й думати забув про це, і де, і що, а тут раптом – чим не аргумент? Можливо, воно десь у моїй голові і раніше сиділо, але просто не було нагоди комусь виповісти?..

Вже й не пам’ятаю, чого я туди серед ночі поперся, мабуть, зустрічав якогось чергового клієнта на Почаїв від Джона. Але спочатку попав на якийсь такий «мертвий час», десь одразу після першої ночі: на пероні ні душі, на вокзалі одні бомжі… Лише ті три тьотки з мітлами. А потім враз три потяги прибули одночасно, на кожну тьотку по потягові. І людей одразу набігло, як комашні, і звідки вони всі взялися?

Я ж розклад давно напам’ять вивчив, то вже тепер став забувати. Але ще дещо пам’ятаю: о 01.31 – «Софія – Київ», о 01.34 – «Чоп – Київ» і о 01.36 – «Київ – Чернівці» (він ще по парних чергується із «Київ – Ів. – Франківськ»). Але потяги – то не для Орка. Коли він вже надто впадає у меланхолію свого пензлюватого страдальства, то, оминаючи потяги, я різко переходжу на машини. І це спрацьовує.

Бо ж то треба знати Орка! Не менше, ніж про тих своїх сидорових кіз, він любить згадувати про драндулети, якими їх возив. Якого з них побив, а якого продав або купив… Ми обоє любимо перебирати у пам’яті наші колишні авта. Дивно, але це трохи лікує. Ну, а потім уже він декламує. Це вже, можна вважати, під завісу. Але порядок черговості завжди один і той же: спочатку – жінки, потім – машини, ну, і нарешті – Вінграновський. Усього два рядки – Орко зазвичай далі не йде.

– Ти ж повір! Я знаю напам’ять усього Вінграна, – каже він.

– Ану давай із Вінграновського! – Я ніколи не гальмую процес, принаймні на цьому етапі.

– Лошиця нюхає туман, з туману пахне їй туманом… – каже Орко і повторює це ще разів із вісім у різних інтонаціях.

– Лошиця нюхає туман, – буває, слідом підхоплюю і я, але Орко того не любить.

– Ти – як рвотний порошок, їй–бо! – кидає він на те, бо я, на його думку, тільки все псую.

Може, й так, бо п’яна Оркова дикція по–своєму мила й зворушлива. Чого не скажеш про його набридливі історії… Я ж то знаю, на що максимум спроможний Орко – це залицятися до практиканток у «Пінгвіні», що їх улітку направляють туди з кооперативного коледжу, і він зі своїм червоним писком й у червоній куртці на додачу бовваніє там між столиками, наче старий когут. Хтось йому бовкнув, що у червоній куртці він виглядає молодшим, то тепер її взагалі не знімає… А щодо машин, то у цьому з Орком краще не сперечатися. Тут він ас! І водій, і механік. Якби ще й не пив. Бо коли п’є, то завжди потрапляє в історії – це вже така у нього карма.

Як почали ми наше знайомство з того історичного падіння з підвісного мосту у Серет навесні 90–го, то так і досі. Ми тоді з Крохою ледь його витягли. Кроха тоді ще у якомусь ресторані лабав, здається, у «Калині». А тепер він велика людина, працює на телебаченні, часом пересікаємося в центрі, але рідко… А Орко досі як не з мосту, то без зубів. І ще терендить мені про якогось бусіка.

Це у нього тепер нова ідея–фікс: хоче зайнятися перевізництвом, хоч водійських прав тим часом уже більше двох років як позбавлений, сам казав. Десь за Козовою зупинили його у середньому ступені. То він ще й почав залупатися, як результат – три роки без прав, і той термін ще не вийшов. Хоча, якби було бажання, інші ж якось вирішують… Тим більше, що у Інки тепер і там, у державто, хтось з’явився. Але Орко – то є Орко! Сьогодні він на все готовий, а завтра готовий, але вже по–іншому. Я йому навіть як приклад свого друзяку Ярка ставлю, який вже також був докотився, а тепер он зав’язав і є у Львові шанованою людиною… Орко все те слухає, але своє знає. На «Пінгвін» він час завжди знаходить, а піти права викупити, як люди роблять, звичайно, ніколи. Але!.. «Пінгвін» без Орка також не «Пінгвін», принаймні для мене. Тоді, може, краще хай буде так, як є?

Ще як Орко хіпував на тому своєму драному кабріолеті і часом зранку не пам’ятав, де залишив його звечора, то від «Пінгвіна» ми й починали пошуки. У «Пінгвіні» й закінчували! А одного разу так набралися на радощах, що не могли згадати ні він, ні я, де його знову залишили, вже знайденого… «Опель–тігер», класна була машинка. І тоді ми знову почали з бульвару, напроти арки, перед «Перемогою», на Грушевського, біля медіну.

Улюблене Оркове місце було саме там, перед головним корпусом медуніверситету, під вікнами ректора! Потім по діагоналі – майдан Волі, і на паркувальний майданчик перед готелем «Тернопіль» також заглядали. Якщо й там не знаходили, тоді вже по іншій діагоналі – через двір третьої школи – на Словацького, у дворик за театром, де колись було бюро екскурсій і подорожей. То вже моє пам’ятне місце! Тепер там одна на одній агенції нерухомості, але широкий двір той самий. Якщо й там мимо, то метр за метром починали прочісувати всі прилеглі вулички вздовж бульвару.

А якось, коли ми вже все облазили й Орко навіть намірився писати заяву про викрадення, а я просто радив йому піти перевіритися на склероз, то, лише завернувши у «Пінгвін», шляхом дедуктивного методу, логічних конструкцій і тому подібного, ми знайшли його «тігера» на найвиднішому місці, на платній стоянці перед головним входом на залізничний вокзал. Правда, машина була вся в болоті, та ще й права фара розбита.

Де взялося те болото і розбита фара, Орко, либонь, і досі згадує. Він по п’яній без халепи не може. Але що мені дивуватися, хіба не такий самий? Коли одного разу я й сам так припаркував свою «сімку», що аж на третій день згадав де. Добре, що взагалі згадав. Тепер он таксує десь у Копичинцях… І вилізло, що зробив я одну велику дурницю, що продав її якомусь діловому фуцану без переоформлення, а просто за дорученням. Мовляв, менше мороки. Звичайно, менше, особливо йому, а мені тепер за старою адресою на гуртожиток комбайнового заводу (вахтерка зателефонувала) приходять постанови суду про штрафи… Біля якогось Сухоставу сфоткали мої номери і швидкість за сто, а машина ж досі на мені рахується. Поштою прислали виписку із суду. Інка потім ще тягала мене у прокуратуру, аби оскарження писав.

Краще вже було на запчастини віддати. У мене чомусь мало ностальгії за колишніми машинами, хоч кожну з них я у свій час і любив, і навіть вважав своєю рідною. Може, тому, що ніколи не думав робити з водіння професію. За кермом я тепер просто відпочиваю. А коли це вже професія, то який кайф?

Дивуюся з Інки, бо колись вона й авто – то було щось із серії фантастики, а тепер її із–за керма не витягнеш, і до своєї «туфельки» вона – як до живої. Машинка й справді нічогенька і трасу хаває незгірш якогось «опеляки». Інка називає її ніжно «цьопою–мацьопою» й каже, що це її найкраща подруга: «І моя радість, і мої сльози…»

– Тьху, тьху, тьху!.. Про сльози не треба, – завжди зупиняю я її на цьому місці.

У сенсі професії я більше згадую старі фотоапарати. Як для Орка машини, так для мене – фотики! Бо ж за кожним з них також своя окрема історія. До речі, той мій найперший – «Чайка–2М» – ще донедавна десь валявся у селі на горищі, і я навіть збирався привезти його Джонові–молодшому замість іграшки, аж поки племінник вже не виріс із іграшок.

чайка–2м

Це й фотоапаратом назвати важко, така собі просто забавка на 72 кадрики, дитяча модель, татів подарунок на день народження, коли мені виповнилося дванадцять. Якраз той вік, як он тепер у Джона–молодшого, коли ми тільки–но почали цікавитися дівчатами, і кращого подарунка годі було й вигадати.

Для початку ми не придумали нічого кращого, як фотографувати дівчат через щілину у дощатій стіні шкільного туалету. Ідея, як для такого віку, не така вже й погана, але чи то щілинка була завузька, чи то ми забагато гамору створювали, бо все, що з того вийшло, – то лише скандал на цілу школу. Тата до директора викликали, а мама при всіх у класі лупила мене по руках лінійкою, чого я їй потім ще довго не міг пробачити ні як мамі, ні як педагогу. Та й фотоапарат, з формулюванням «поки не порозумнішаю», у мене одразу відібрали.

Проте порозумнішав я навіть швидше, ніж сам сподівався. Здається, десь за тиждень, не більше, коли у школі потрібно було сфоткати якусь урочистість, а наш шкільний фотограф Улян Іванович з похмілля засвітив єдину плівку. От тоді хтось і згадав про мою «Чайку–2М» на 72 кадрики, і послали мене бігом додому… А трохи пізніше, завдяки фотику, я і омріяний перший поцілунок отримав. Від прищуватої Галі з Гірки. Просто на фотографії, яку я зробив, не було видно жодного її прищика. Вона була на два роки старша і вже цілком дозріла дівка, з гарними стегнами, високими грудьми й довгою косою. Може, через ту Галю мені потім довгий час лише старші дівчата і подобалися.

Тепер уже, звичайно, все мало б бути навпаки. Після Праги й пляшки по голові мене жінки якось враз перестали цікавити. Нуль реакції. І коли це з’явилося, я навіть не злякався, мені стало просто байдуже… Мабуть, уся ця лажа справді від голови, хоча раніше мене хтось переконував, що від хребта. Хоча, з іншого погляду, ще начебто і ранувато до стариків записуватися, коли тобі тільки сорок два. І тільки ця думка мене дещо й бентежила, а ще звична ранішня ерекція, але то вже таке, швидкоплинне.

А от Анжелка взяла й не повірила, вона просто не повірила у те, що жінки мене вже не цікавлять. Я її фоткав, а вона мене цілувала. Не я її, а вона мене: «Чорна кішка у темній кімнаті»… Хто ж знав, що ця моя тема знайде таке продовження? А тепер я задумав нову персоналку в «Узвозі», і якщо кум допоможе мені (а хто ж іще допоможе, як не кум?), то це може бути найкраще, що у мене взагалі коли–небудь виходило. Темношкіра дівчинка і чорна кішка… Найважче було знайти кішку. З тих трьох фотографій, які мені поки що вдалися, – «Чорна кішка» й «Тітка Мартоха», – то це і є та третя, поки що без назви. Був, правда, ще «Котячий хвіст», точніше три хвости в одному, але також десь пропав, з негативом разом, ще тоді у Варшаві. Мабуть, у якійсь кнайпі й досі висить.

Отож Анжелку з чорною кішкою у кошику я навіть на дах шістнадцятиповерхової монолітки, тієї, що на Алясці, вивозив, ліфтом, звичайно. І довго крутив ними там на тлі панорами міста й даленіючих найближчих наших гір. Аж поки кішка не витримала і втекла, кудись поділася, залізла у якусь дірку, ми її потім так і не знайшли і про всяк випадок залишили вхід на дах відкритим, аби вона могла вибратися.

А з дахами – то також окрема тема. То моя київська просто Марія навчила, фотомодель усе ж таки!.. Просто Марія одного разу навіть витягла мене на дах київського цирку. Там, під небом, ми були удвох, унизу – машини і люди, а над нами – лише хмарки. Я повернув її обличчям до Брест–Литовського проспекту, поцілував, а потім брутально нагнув до якогось комина, і вона не впиралася… А потім ще й сама просила знову зробити це з нею на даху вже її будинку, але, відверто кажучи, кулачки її сідниць мене не дуже–то й надихали. Ні на цирку, ні на її даху. Важко жити з моделями, хто не жив, той не знає. Мені більше подобається скупчення маси у певних місцях, яким би примітивом я після цього не виглядав.

Якщо за останні півроку нашого спільного життя просто Марії хоч із десяток разів удалося мене осідлати (улюблена її поза – зверху), то це була її перемога, а моє щастя. Мені подобалося, як вона це робила, хоч я й уникав цього. Врешті–решт їй просто набридло мене перемагати. Здається, весь цей час вона була мені вірною. Але навіть таким відданим жінкам, як просто Марія, це рано чи пізно набридає.

Може, я просто перегнув з її оголеними фотографіями, що були тоді не лише на всіх моїх виставках, а й у нашій спальні, вітальні, коридорі, ванній і навіть у туалеті: і боком, і скоком, із поливанням вершками з шоколадом її сосків, із поливанням шампанським живота, а пивом сідниць і без поливання, звичайно, також, а ще – з банальною полуничкою в роті. Як же без полунички?.. Так багато і страшно, як тієї зими, коли ми розлучалися з просто Марією, я ще ніколи не пив ні до, ні після.

Якщо по шосе через Ланівці – Любар – Житомир, то до моєї просто Марії тепер рівно 417 кеме.

– Я не збираюся прожити життя з людиною, яка почала гнити вже!.. – це стало її улюбленою приповідкою в останній наш рік.

Спочатку вона робила спроби мене вилікувати, а потім – уже просто позбутися. Доки міг, намагався не звертати уваги, а коли нарешті вирішив, що пора допомогти їй в цьому, то просто пішов. Тієї ночі я приплівся десь аж під ранок, і вона, правда, ще мені відкрила, але з порога попередила, що більше не може мене бачити.

Для кожної жінки трохи скандалу – це різновид розваги. Можна було б не зважати, якби не мої валізи у коридорі і поверх них ще пакет з речами. Втім, вона й валізи вже не раз ось так виставляла. За великим рахунком, на це також можна було не зважати, і все ж… Щось було таке у голосі цієї тендітної жінки, що навіть такого амбала, як я, змусило здригнутися. Рішучий спокій, з яким це було сказано і від якого віяло цвинтарем, на якусь мить цілком протверезив мене.

– Забирайся, у мене є інший, – сказала вона.

– Добре, я піду… Але, якщо можна, трохи пізніше, – попросив я, бо понад усе мені у той момент хотілося спати.

– Ні, ти підеш зараз. І манатки свої забирай, – кинула вона так само спокійно. – І більше сюди ніколи не приходь.

– Добре, – я також намагався бути спокійним. – За речами пришлю пізніше, – розвернувся і пішов назад, до ліфта.

Вона ще щось кинула про манатки, але мені було не до того. Я просто валився з ніг, доїхав першим тролейбусом до «Героїв Дніпра», і добре, що кінцева, було місце сісти. І якась тітка мене розштовхала вже аж на «Либідській». Там я перейшов до іншої колії і знову – кінцева ж бо – примостився у кутку вагона й проспав назад до «Героїв», а там уже мене розрухала «червона шапочка», з тих працівниць метро, що заглядають у вагони перед наступним колом.

– Це що, «Герої Дніпра»? – я почувався гірше розвареної сосиски.

– Слухай, ти, герой Дніпра, вимітайся нафіг, а то міліцію позову!.. – Дівчина у червоній шапочці зверталася до мене, як до алконавта, і я, звичайно, цього заслуговував.

Потім знову була «Либідська», і бадьорий голос із репродуктора: «Пасажири! Кінцева, поїзд далі не їде. Звільніть, будь ласка, вагони…» – і знову «червона шапочка», тільки стара. Але я вже спав не так міцно. І ще раз – від кінцевої і до кінцевої, мабуть, разів із вісім, не менше. Катаючись, трохи поспав. Просто намагався кінцеву не просипати й уже від «Мінської» чи від «Палацу “Україна”» готувався думками на вихід, і більше нікому до мене не було діла… Ось так і виспався у київському підземеллі.

Монотонний гуркіт метро мене й раніше не раз заколисував, а тут така ломота… Найбезглуздіші мрії, як правило, і збуваються. Нарешті й у метро поспав, і навіть щось снилося, хоч час від часу доводилося підніматися й, почуваючись все тією ж розвареною сосискою, вилазити з вагона. Я пам’ятав, що мені попала для спання найкоротша із трьох гілок київського метро, але встати й перейти на «Майдані Незалежності» на довший маршрут, який все ж тримав у голові: «Академмістечко – Лісова» – не було ніяких сил… А коли нарешті–таки виліз, то знову на «Героїв Дніпра» й одразу ж почалапав до Оболонського ринку на пиво.

Перше, що впало в око на поверхні, – це тлусті київські горобці, що купалися у калюжах. Поки я відсипався у метро, над цією частиною міста прокотилась гроза. А коли підходив до віконця з написом «Пиво», над Оболонню визирнуло сонце, я вирішив, що це починається новий день, хоч насправді було вже по обіді, і вже з пивом сів набирати Джона.

– Гальо–у, старий, слухай… Ти не міг би поїхати до моєї моделі на Сошенка, адресу ти знаєш, і забрати мої речі до себе?

– А що сталося? – ікнув у слухавку Джон.

– Та нічого не сталося, а просто так треба. Моя моделька вже не моя, – відповів я йому. – Тобто я вже не її.

– А чий?

– Нічий ще. Поки що…

– А ти сам де? – начеб почав кривитися з мене Джон.

– Ще поки що тут… А у вашем городє єсть нєвєсти?..

– Куди ж вони дінуться? А ти зараз де?

– Я поки що лікуюсь пивом, – сказав я йому правду. – А ти поїдь, будь ласка, а потім я приїду до тебе, – давав я йому вказівку за вказівкою, хоч колишній мій шваґер, і кум, і найкращий друг у той момент, як пізніше з’ясувалося, перебував у приблизно такому ж стані, як і я.

Збиралися ми за тими речами ще тижнів зо два, аж поки нарешті Хельга–Ольга, вона ж Вєра Мансурівна, судовий експерт з Вишгорода, що звідкись тоді знайшлася, на своєму «Хюндаї» перевезла мені їх на тодішню Джонову квартиру, яку він знімав на іншій околиці, на Борщагівці. Вєра Мансурівна катала мене нічним Києвом у свій улюблений Наводницький парк, лікувала мій герпес поцілунками й погрожувала вивезти у ліс і четвертувати. Це в них, нащадків Чингісхана, мабуть, у крові час від часу когось четвертувати.

Я міг стати її третім чоловіком, але подумав, що це вже занадто… До моїх ста ще і її сто живої ваги – два центнери в одному ліжку – це вже явний перебір. Крім того, їй більше подобалися лисі й коротконогі, мовляв, у них в організмі більше тестостерону, і для чого їй стільки того тестостерону? На прощання вона ще й сфоткала мене зненацька своїм цифровим «Олімпусом», чим здивувала й зворушила водночас.

А була ж іще і Таша–Таїса – технолог по соках–водах, яка для підвищення потенції підгодовувала мене вареною кукурудзою, молодими качанами, й Жанка – редакторка журналу по коньяках, яка швидко п’яніла, а тоді казала: «Роби зі мною, що хочеш». Щастило мені того літа на спеціалісток із напоїв. Напевне, то був сигнал, знак зверху, тобто ще один знак, але що з того?..

Досі шкодую, що довелося втягнути у ті свої тодішні переїзди і друзяку Джона, але що вже тепер?.. Я і самому Джонові про це казав, на що він мені не без дотепу відповів, мовляв, якщо вже шкодувати, то треба починати із самого початку, або ще краще – одразу повіситися. Або не шкодувати ні про що і ніколи. Тоді я не надав цим Джоновим словам значення, але трохи пізніше таки згадав, що коли вони з Інкою розлучалися, то й справді була якась темна історія зі спробою повішання. Деталей не знаю, та і не хочу знати.

А моя київська просто Марія й досі живе під тим самим дахом на своїй Сошенка, викладає хореографію у приватній школі і, мабуть, так само, як я її привчив, у вихідні від кінцевої тролейбуса ходить гуляти до соснового лісу і в інший бік – до Дніпра, де ми ловили на спінінг густеру. У період моєї душевної рівноваги ми, пригадую, якось навіть через усе місто їздили у Голосіїв. Але там, у парку, надто вже смердючий ставок, та ще й під кожним кущем бухаловка.

Частіше обирали маршрут на лівий берег чи у ботанічний сад. У скверику напроти будинку із куполом на Грушевського також є пам’ятний для мене дуб; це коли ми з Орком їздили на Помаранчеву революцію, то я тоді обрав собі місце стояння коло нього, а Орко – біля мене. Тоді й Джон, і Паша, і Йосип з Ростиком, звичайно, і Вершенко, і лікар Сашко Ляшко, й інші – всі ми там були, під тим дубом і помаранчевими стягами довкруг нього… Але зараз там забагато очей, та й відеокамер також. А ще мені, коли якось із Марією заходили до її колєжанки на філфак, упав в око дуб у дворі жовтого корпусу університету, також нічогенький, років під сто п’ятдесят, як мінімум. Але що, як там охорона на вході? І краще, звичайно, це той наш ліс за Об’їзною. Від кінцевої тролейбуса і до кінця по Сошенка, а потім пішохідним місточком, з обов’язковим поцілунком на його серединці, над машинами, що шуготять по шосе, – і таких столітніх дубів і сосен навіть у ботанічному не побачиш.

Ось така–от лажа. Травити душу спогадами – тепер це виглядає саме так. Можливо, і хвороба моя саме від спогадів? І не лише моя. Хоча дехто, це я точно знаю, тільки спогадами і лікується.