Текст книги "Дерева на дахах"

Автор книги: Олександр Вільчинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

дієтична кола

Спостерігаючи за зосередженою серйозністю свого «двійника» перед монітором редакційного компа, я розумію, що для нього головне – не жінки, яких він там знаходить, а таки сам процес цих пошуків. Схиблений на процесі – це вже точно. Часом під настрій мимоволі починаю його підцикувати. Кажу, шеф заходив і казав, що у компі знову якийсь вірусяка поселився.

– І його звати Вікя? – легко підіграє мені він.

Іншим разом я згадую про генеральшу, мовляв, скоро генерал приїде на побачення, а чи про ту з Козови, що вечорами маструбує під його вуркотання. Але генерала Вікя пропускає повз вуха, а про Козову каже, що нарешті треба зібратися і поїхати.

– Наприклад, ти був у Козові? – перепитує він мене.

– Вважай, я там народився, – відповідаю йому щоразу одне і те ж.

А чи, наприклад, починаю про його улюблену дієтичну «Колу–лайт». І на колу він реагує жвавіше, ніж на генеральшу з мастурбаторшею.

– А знаєш, любий друже Вікя? – я йому, начеб між іншим. – Хіміки недавно дослідили, що твоя дієтична кола вбиває всіх сперматозоїдів через хвилину після того, як вони у ній опиняються.

– Це ти сам придумав? – буркає він мені.

– Та ні, вчені довели… Коли сперматозоїди потрапляють у Колу, вони здихають.

– І в дієтичну?

– Нема різниці. Так написано.

– Чувак, вони що, ті твої хіміки, кінчали у колу, чи як?..

– Не знаю. Але твоя дієтична кола – непоганий контрацептив, май на увазі.

– Оцет все одно краще, – вдає байдужого Вікя, і розмова начеб забувається, але після того весь наступний тиждень я не бачу у нього на столі «Коли–лайт».

А потім, що б я не казав, він уже просто не чує. Але хіба то новина, вдавати глухого?

найкращий стимулятор

Проте найбільш прикольно вийшло (десять – нуль, тільки невідомо, на чию користь), коли якось пізнього вечора до мене в редакцію без попередження завітала Анжелка, а Вікя тоді ще не встиг піти. Остовпів хлопака. Але на його місці я і сам не знав би, що казати. Мулатка–шоколадка зі шкірою, трохи світлішою, ніж його дієтична кола, просто прийшла і сіла мені на коліна, заступивши телевізор…

Вікя, звичайно, одразу ж злиняв, а дитя Африки – хоч би що, свята простота!

– Слухай, хтіла–м троха тебе використати, – як завжди, своїм коропецьким діалектом випалила Анжелка, коли мій розгублений напарник, з другої спроби втрапивши у двері, таки пішов. – У мене ше–м ніяк сі не почне те, шо вже третий день мало би сі почати…

Навіть я був здивований її безпосередністю, хоча, здавалося б, а що тут такого? Є у дівчинки проблеми, то треба помогти. Звичайно, завдяки обом своїм дружинам і не тільки їм, для мене не було новиною, що секс є найкращим стимулятором місячних. А в Анжелки, виявляється, з цим якісь проблеми, постійно невчасно. То зарано, то запізно. Колись ще у «Пензі–Роксолані» у неї все це почалося одразу ж, як вона осідлала мене. Гарно влаштувалася, просто пречудово! Приємно було стати у пригоді такій манюсі у ролі надійного стимулятора.

Але на той момент у нашій студії вже відрубали воду. У Анжелки, правда, були якісь вологі салфетки, але ж без води все одно не те. То я ходив митися аж за два квартали у туалет «Кози». Ще був вибір: «Мемфіс» чи «Княжий», що під краєзнавчим музеєм, а чи «Коза»? Але у «Козі» офіціанти приємніші і в туалеті завжди є мило, принаймні рідке.

Проте того вечора у їхньому туалеті перегоріла лампочка, і я приймав водні процедури у суцільній темряві. Відтак вийшов із вбиральні у мокрих штанях, чим налякав двох молоденьких білявок, що тупотіли під дверима. Після того я туди з місяць не показувався, аж поки Джон не підсунув мені тих ненормальних сценаристів.

електрик сідоров

У Інчиній квартирі також із лампочками не все зрозуміло. Мабуть, під час ремонту щось пошкодили. Інка навіть когось там кликала, якогось майстра. Відтоді у її лексиконі і з’явилося те словосполучення – «електрик сідоров» – на означення чогось вічно п’яного і бридкого.

Тепер вона так навіть Орка називає і навіть мене у минулому часі. «Ти був, як електрик Сідоров», – каже. Бо оте «п’яне і бридке чмо» електрик Сідоров і робив їй у новій квартирі електропроводку, точніше не робив, а переробляв. І де вона його такого викопала? Каже, за оголошенням у газеті. Я того чувачка вже не застав, але лампочки продовжували перегорати. Майже через день у якійсь кімнаті чи коридорі, а найчастіше – у туалеті. Це давало привід Джону–молодшому час від часу пускати струмінь повз унітаз, й Інка потім просто бісилася від люті, що, мовляв, живе у хліві разом із худобою, і змушувала малого, коли пісяє, сідати… Правда, я і сам часом у темряві промахувався, але старався одразу ж за собою витерти.

– Тільки на одні лампочки і працюю! – кричала Інка, не зважаючи на мою хвору голову.

А потім мене гахнуло током, коли поліз у щиток спробувати, наприклад, переставити дроти. Забув заземлитися… Дивно, але після цього лампочки світили аж до літа. Не перегорали. І ми вже навіть почали забувати про того «електрика сідорова», однак влітку, коли я вже працював у редакції, знову почалося. Але тоді я вже познайомився з «двійником» – напарником і тоді вже знав, що мій Вікя за професією електрик, і коли Інка була у від’їзді, я привів його до нас на Новий Світ. «Ти тільки заземлися!» – напучував молодого. І Вікя прийшов, і Вікя зробив! Добру годину прововтузився і біля щитка, і в підвалі, але лампочки відтоді ще жодного разу не перегорали.

Інка потім ще передала йому пляшку справжнього ямайського рому, що залишився у неї з Італії, і хоч він сам не вживає, але подарункові зрадів. Відтоді Інка, по приколу, Вікю інакше як «електриком сідоровим» не називає.

– Слухай, Вікя, ти не тільки мій двійник, тепер ти ще й двійник електрика Сідорова! – Від пафосу в моїх словах аж зашкалювало. – Моя сестра від тебе просто в захопленні.

– М–м? – У блакитних очах напарника спалахують грайливі іскорки.

– І не думай, сучий сину, попереджаю! – зупиняю я його млисті думки кулаком біля носа. – Вибачай.

– Та нічого, я розумію, – каже він.

– Хоч вона й сама у неті женихів шукає, але краще тобі на неї не потрапляти. Дружня порада. У твоїх же інтересах.

– Слухай, а твоя молоденька мулатка, – переводить він тему на інше. – Просто пі… пі… – витягує він уперед щелепу. – Просто пісня!

– Я їй обов’язково передам.

– Ну що ж. І передай.

– Я навіть можу передати, як ти це сказав.

– Серйозно? Ну, а це вже не обов’язково, – нерішуче буркає мій «двійник», а це, ця нерішучість, вже йому зовсім не пасує.

дитя африки

Щастя, що Вікя ще не чув тоді Анжелиних віршів. Ні її власних, ні чужих у її виконанні, які вона мені тоді у редакції читала ледь не до ранку, і можна тільки уявити, який би ступор у голові бідного Вітька це могло викликати!.. А під ранок у неї таки почалося те, чого вона так довго чекала.

Анжелка виросла у містечку Коропець Монастириського району, що ото недавно постраждав він повені, в інтернаті для круглих сиріт. Вона не тільки ні разу в житті не бачила свого батька, але й маму, що відмовилася від неї одразу після народження. Знала тільки, що мама з Києва, а тато, судячи із шоколадної шкіри та чітко виражених негроїдних рис обличчя, явно нетутешній.

Любов до поезії залишилася від колишнього її вчителя Василя Васильовича. Він рік чи два викладав у них рідну мову та літературу – українську, а іншої Анжелка ніколи і не знала. Потім той учитель кудись пропав, а чи то виїхав, а любов до поезії у дівчати залишилася. Вона вже тоді почала щось там римувати, але показати свої перші спроби вчителеві не встигла, а після 10–го класу, як і більшість інтернатських, вступила до професійно–технічного училища і обрала собі фах кухаря.

Зазвичай дівчатка в інтернатах рано починають статеве життя, і Анжелка не виняток. Але знайшовся один хлопець, який обіцяв одружитися, і вона ще у ПТУ від нього завагітніла, але його батьки, звичайно, були категорично проти такого весілля, і пацан здався. А вона відмовилася від аборту, і тепер у неї росте хлопчик Василько. Назвала його на честь свого учителя літератури, так і сказала. Ось така історія. Тепер вона віддає перевагу зрілим чоловікам (сивим, та ще й чудакуватим, таким, як я! – але це я вже сам придумав).

Джон розповідав, що колись у Амстердамі платив бабки, щоб задля цікавості перепихнутися з негритоскою, а тут мені раптом у Тернополі таке чудо! Спершу я це так і сприйняв. Іде назустріч і посміхається, а тоді запитує щирою українською, та ще й з коропецьким прононсом:

– Я десь сі змилила. То тут був перше магазин «Кодак»?

Це трапилося у самому центрі міста, центріше й не буває, – на розі Сагайдачного і бульвару Шевченка. І це «десь сі змилила» мене одразу і полонило. Так, той «Кодак» нас і познайомив, хоч на той час там була уже інша крамниця.

Спочатку я завів її у «Кодак» на Валову, а після того – на морозиво у «Челентано». Вона запитала, чим я займаюся, і я сказав просто, без прибамбасів, що фотограф. Це її чомусь так утішило, що мені просто не залишалося нічого іншого, як запросити нову знайому у свій «акваріум» на сьомий поверх «Пензи–Роксолани», де була наша фотостудія. На той момент нас звідти уже виселяли, але ще не встигли виселити. І, на мій подив, вона не відмовилася. Ту кімнатку нам з Орком у свій час ще наш друг і вчитель Петрович, добра душа, допоміг отримати.

А ще виявилося, що Анжелка хліб із салом та цибулею любить навіть більше, ніж я. Фотосесія наша затягнулася, а у мене в студії нічого більше, крім хліба, сала і маленької цибулини, не виявилося, і вона сама розрізала ту цибулинку навпіл… Їй так сподобалося позувати, що від натхнення й азарту вона якось мимохіть почала читати мені вірші. Гарні вірші, яких я до того ніколи не чув.

Невисока на зріст, прудконога, з гнучким тілом та білосніжною посмішкою, вона просто чудеса витворяла, перемірявши усі мої капелюхи й краватки. Її зацікавили і мої телескопічні вудки та спінінги, які я тоді також тримав ще там, на сьомому поверсі. Позуючи зі спінінгом і без нього, Анжелка допитувалася, куди я їжджу рибалити і коли візьму її з собою. Просто й весело, наче ми були знайомі сто років.

Мені завжди подобалися такі прості й веселі дівчата. І тоді ж я пообіцяв їй Івачів: воду, сонце і сосни…

А після Івачева ми знову були у майстерні, це вже був акт прощання з цими стінами: нас із Орком виселяли. Я пакував речі, й Анжелка мені допомагала, і ми домовлялися про наступну риболовлю.

– Добре, наступного року візьму тебе в Озерну, на відкриття сезону.

– Аж наступного року? – перепитує Анжелка. – А чо’ сі дочікувати аж наступного?

– Бо зараз там уже нема що робити. Там буває цікаво лише на відкриття сезону, – пояснюю я. – Не на саме відкриття, звичайно. А так через днів три–чотири, коли вже всю горілку вип’ють і почнуть роз’їжджатися… Бо на саме відкриття, щоб менше клювало, там воду все–таки трохи приспускають…

Але Анжелка не настільки проста, як це може здатися на перший погляд. Коли я жартома поцікавився, чим вона займається у вільний від пошуків «Кодака» час, вона дещо знічено і якось невпевнено відповіла, що, мовляв, допомагає на кухні. Ну, допомагає, то й допомагає, я не допитувався. Хоч пізніше сама проговорилася, що працює офіціанткою у нічному ресторані. І що? І нічого.

Вона запитала, чи я одружений. Ще б пак, яка б жінка про це не запитала? Всі жінки про найголовніше завжди запитують начеб між іншим.

– Вже два з половиною рази ні, – відповів я їй завченою фразою, і, звичайно ж, як і всі інші, вона запитала, чому «два з половиною».

На пояснення пішов весь вечір. Я приплів навіть Джона з його Амстердамом, мовляв, мій друг там, у кварталі червоних ліхтарів, забашляв повії, аби тільки відчути, як воно з чорношкірою. Але це не викликало у неї сміху.

Я зрозумів, що бовтнув зайвого, й почав незграбно виправдовуватися, перевів тему на якісь ґранди–фонди. Мовляв, мій друг уже тоді почав багато їздити по світу і тому подібне… Але вона уважно слухала й мовчала. А я згадав навіть, як одного разу напідпитку попросив його і мені якусь стипендійку підшукати і сказав, що згоден йому відкидати половину. Я сказав, що мені й досі соромно за ту свою пропозицію. І навіть переказав їй дотепну відповідь Джона, який відповів мені тоді, що, мовляв, до тих ста способів легального заробітку, які знав Остап Бендер, він може додати ще сто, але той, який запропонував йому я, до них не входить… Жарт!

Анжелка слухала–слухала, а тоді, начеб між іншим, запитала, чи не маю я бажання допомогти дівчині матеріально.

– А чому би й ні? – погодився я, згадавши Джона в Амстердамі.

– Та ні, я пожартувала, – відповіла вона і вигнулася, щоб поцілувати.

– То зайве, – відхилився я і сказав їй ще одну свою завчену фразу на її ж діалекті.

– Мене жінки вже сі не цікавлять.

Вона засміялася у відповідь і ще раз вигнулася для поцілунку.

– А мною жінки сі інтересуют, – грайливо поправляла ті свої сексуальні окуляри–лектори.

– Як то?

– Дзвонят і пишут. Єдна зо Львова запрошує приїхати.

– А ти вже пробувала з жінками?..

– Так, пробувала.

– І що?

– Ніц… Я сі бою, що потім вже сі не захочу хлопа.

Після цієї розмови – Інка з малим якраз були у санаторії – Анжелка вперше залишилася у мене на цілу ніч, просто й органічно. А потім приходила ще раз, і взагалі, відколи зустрів її, у мене не було іншої жінки. І я дуже радий цьому, бо давно не відчував себе таким щасливим… Шоні спочатку ховався, а потім почав стрибати до нас на диван, то я мусив зачинити двері у коридор.

А десь за тиждень у мене вже був план нової виставки.

– Щось накльовується, навіть не гірше за «Чорну кішку», мала й справді артистична. Це її витягне з тієї клоаки! – переконував я Джона по телефону.

– З якої клоаки?

– Вона тут на кухні працює, баняки миє, блін!

– Чорній це мало би подобатися.

– Ти що, расист, вуйку?..

– Та ні, добре. Я згоден… Але ж зараз чорними афро–українками вже нікого не здивуєш.

– Суть не в тому, не у здивуванні. Це буде просто бомба! «Чорна кішка» просто сховається, розумієш?..

– Ну, бомба, то й бомба. Давай на листопад. На вересень у нас Кременець, на жовтень ці два брата–ібаната, як їх там, із поросячими очима, знову якусь хирню в «Узвозі» заму–дохохують, а ми давай на листопад. Ідея хороша.

– Які там ще брати? До чого вони?

– То я ж кажу, що до листопада все одно не вийде, все розписано. А ці два брата просто… – затягнув паузу Джон.

– …ібаната? – мимоволі вирвалося у мене.

– Оф коз, – засміявся Джон. – Ну, а на листопад уже будемо витягати твоє дитя Африки.

– Ну, добре.

– От і добре! А ти думав, я зроблю тобі виставку вже завтра?.. Йосипові ще коли обіцяв, ще вторік, а воно он аж тепер, – з якогось дива враз почав прицмокувати у слухавці Джон, може, вже закусував. – Але давай перед тим ми ще тих твоїх «Чорних кішечок» у Харкові прокатаємо, а для «Узвозу» не буде пізно і в листопаді. О’кей?.. І також мусиш з нами поїхати як учасник пересувної виставки… А якщо чесно, я радий, старий, що ти вертаєшся, що ти зав’язав.

– Я також радий, – відповів я Джонові. – От якби ще не голова…

– Нічого, пройде, – заспокоїв мене колишній шваґер, і кум, і друг, а тепер–от і арт–директор, і продюсер – і все це в одній особі.

Мабуть, тоді я вперше і почув про цю звихнуту на всі сто пересувну виставку.

погляд афродіти

У нашого дорогого друга, і вчителя, й почесного Санта Клауса В’ячеслава Петровича (Святого Миколая – часом поправляє мене Орко) на другому поверсі «Пензи–Роксолани» є фотостудія–музей. Колись, ураховуючи його заслуги перед містом, міськрада виділила йому ціле ліве крило у довічну безоплатну оренду саме під музей. І я ще у перший день нашого знайомства обіцяв Анжелці показати його. Там є дуже цікаві роботи, а одна – то взагалі: «Погляд Афродіти» називається. Чоловік, жінка, дитя – у соняхах, і поряд, із соняхів, ще одна жінка, напівоголена… Я і досі не можу отямитися, наскільки це точно і тонко.

Ця жінка як би і зайва, але тоді і соняхи зайві? Бо ж вона сама наче сонях. Вони там одне одного начеб і не бачать, та й загалом усе це проектується зверху. І я не раз запитував Петровича, як він це зробив, невже вишку підганяв? Чи на телеграфного стовпа вилазив? Він щось пояснював, але точно так і не відповів. Це відома його робота, він її раніше багато разів виставляв. Але тепер Петрович більше у Лондоні, ніж тут. І відколи він більше там, то тільки там і виставляється. З тієї ж причини ми з Анжелкою у його музей так і не потрапили.

– Як доживемо до наступного літа, коли зацвітуть соняхи, то я зафігачу римейк з «Афродіти». Для тебе… Думаю, Петрович буде тільки радий продовженню теми.

– Шо ти зробиш? – здивувалася Анжелка.

– Поставлю тебе в соняхах і сфотографую. Ось тоді і побач, що буде!..

– Нашо в соняхах? – затрясла своїми африканськими кісками моя «шоколадка», але то було довго їй пояснювати, тим більше, що я й сам не знав, для чого.

– У соняхах буде гарно, – запевнив я її, згадавши Петровича.

Наш Петрович взагалі–то, крім портрета, не визнавав нічого. Ну, хіба ще жіночі тіла, але це майже те саме, і у цьому він досяг майстерності неабиякої.

– Посмішка – це як надщерблена чашка, – вчив він мене. – Головне – очі, крім очей, тобі взагалі мало що треба, хіба деякі дрібнички. Так, дрібнички… І тут я тобі не порадник, тут взагалі ніхто не порадник, бо у кожного свій набір тих дрібничок. Це можна назвати стилем, можна ще якось, але суть від цього не зміниться. Шукай свої дрібнички, і, може, пощастить, – підбадьорював мене Петрович.

Але мені вже тоді більше щастило з котами, до того ж вони ніколи не посміхаються. Або посміхаються постійно – це вже як дивитися… Проте науку Петровича я не забував. І щось начеб і шукав, і навіть, здавалося, деколи знаходив, і все ж. Якби одного разу у Сенегалі!

в сенегалі…

Воно й справді вийшло, майже як у тій пісеньці, коли ото Джон через Міністерство оборони відрядив нас із Йосипом Мариняком до наших миротворців у Африку. Тож у Дакарі, де була наша перша зупинка, у чудовому готелі з фантастичним видом на океан, який собі просто важко уявити, особливо враховуючи, у яких халупах з іржавої бляхи нам пізніше довелося ночувати у «країні алмазів» Сьєрра–Леоне, я несподівано знайшов те, про що мені казав мій друг і вчитель Петрович. І невже для цього треба було летіти аж у Дакар?

Так–от, коли Йосип пішов у басейн на даху готелю ловити місцевий колорит (а чи колориток?), а я лежав під кондиціонером і дивився по телеку «BBC world news» і за годину крупних планів не побачив на екрані жодного необрізаного обличчя, лише тоді до мене раптом і дійшло… Комусь, може, вистачило б і п’яти хвилин, мені ж треба було півтори години тупо дивитися на екран, аби нарешті знайти формат! Принаймні тоді мені це і видалося отією «дрібничкою», за Петровичем, якої, втім, на всі мої африканські портрети вистачило.

Все просто й геніально: всі обличчя були обрізані по верхній частині чола і по лівій скроні. При цьому очі виглядали непропорційно великими й виразними… Але щоб мене потім ще чого доброго не звинуватили у плагіаті, я ту свою африканську виставку спершу хотів так і назвати «Бі–бі–сі ворлд ньюс», але Джон забракував. Мовляв, буде міжнародний скандал, бо все це треба узгоджувати ледь не із самим Бі–бі–сі!

Хоча скандал нас таки не минув… Це коли ми з Йосипом вже летіли назад, пропустили свій рейс у франкфуртському аеропорту і потім мали купу мороки, мусили здавати одні квитки, купувати інші… У «бундесі» в мене завжди якісь нон–стопи, а то ще й із Йосипом! Ми ж у Африці спиртного не вживали, це по–перше. А по–друге, Джон взяв із нас слово. Ще коли нам робили усі ті щеплення, то засандалили обом по болючому уколу під лопатку, і лікар сказав, що тиждень не можна спиртного, бо інакше почнемо гавкати. Рівно на тиждень нас і вистачило. Але почали ми ще в Африці.

Ми тоді вже вибралися із «країни алмазів», ледь живі від духоти і вражень, із Фрітауна назад, у Дакар. І перші двісті «Джона Вокера» у тому самому «Шератон–Паласі» видалися нам тоді воротами до раю!.. За здоров’я Джона, і за здоров’я Вокера, і всіх інших Джонів, і всіх інших Вокерів, і за наше з Йосипом також.

А потім ми спізнювалися на літак, і я віз непритомного Йосипа до аеропорту на таксі. Якийсь напівіржавий «Лінкольн», і білозубий хлопчина–таксист, і нав’язливе відчуття, що він нас везе кудись не туди, а Йосип вигукував через опущене скло: «В Сенегалі, братці, в Сенегалі!..» – і час від часу я йому також підспівував. Але у Дакарі ще все обійшлося – там міжнародний аеропорт майже у центрі міста. Хоч двадцятки баксів від кварталу Фанн до аеропорту я таки позбувся, і ніхто мені її досі не повернув.

Поки летіли над Сахарою назад, у Європу, Йосип дещо протверезів.

– Че–ервону–у ру–уту–у! Не шу–укай ве–ечорами–и! – починав він разів надцять, і над Сахарою це було справді в кайф, я навіть сам пробував йому допомагати.

А після приземлення у Франкфурті–на–Майні, у туалеті аеропорту, ми зустріли поляків, що були приблизно у такому ж стані, як і ми, і вони видалися нам після Африки близькими земляками, майже ріднею, хоч тепер я навіть імен їхніх не можу пригадати. І знову пиво, і до пива… Потім ті поляки десь пропали, а ми заблудили. Там же той аеропорт – як пів нашого міста, а ще ж з конячою дозою в голові… «Бундес» і поляки – це вже для мене якась карма, начеб і справді повторення історій, і щоразу з поганим кінцем.

А ще я деколи думаю, що Анжелка рано чи пізно, а таки мала знайтися. Що це також було наперед визначене – повернення до витоків, до Африки… Я міг ще тоді у Сьєрра–Леоне знайти собі якусь чорненьку. І може б, так і зробив, якби спершу Джон, а потім льотчики менше лякали СНІДом та іншою заразою.