Текст книги "Дерева на дахах"

Автор книги: Олександр Вільчинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

пересуньки. київське безсоння

І все ж Джон хоч час від часу, а таки шукає мені заробіток. Одного разу навіть пропонував стати заготівельником букового шпону у бережанських лісах. Як у тому анекдоті: спочатку була справа, потім – кримінальна справа. «Це проект на сто штук баксів», – не вгавав тоді Джон. «Їм буде дешевше мене вбити, ніж заплатити», – як міг, угамовував його тоді, я знаю, що кажу. Йому там, у Києві, тільки й залишається, що дурня клеїти, і за це ще й башляють. Хоча, з іншого боку – все та ж боротьба за виживання. Він тоді сам ледь викрутився: довелося продавати якусь там пилораму, ще щось.

Краще вже виставки. Це йому набагато краще вдається, а про ту пересувну, що він нам пробив через Укрзалізницю, то взагалі варто розповісти окремо. Можливо, це найкраще за весь час, що йому для усіх нас вдалося придумати. Йому, Джонові–Катонові, або Іванові Полотнюку, або ж просто Джонові, моєму другові, і братові, і кумові, і першому чоловікові моєї сестри Інки, батькові Джона–молодшого…

Спочатку був Харків, потім – Київ. З наших приїхали майже всі. А сам я як заліг на верхню полицю купе, то майже всю дорогу і проспав. Лише коли зліз випити чаю, то познайомився із сусідом, якимсь росіянином. Його, до речі, ледь серце не схопило, коли я одноразовий пакетик із склянки витягав.

– Зачєм? Крєпчє будєт! – замахав він руками.

А свій чай він так і сьорбав із пакетиком, і навіть з ложечкою у склянці, наче у тому анекдоті.

У Харкові був готель, а у Києві ми всі ночували у Джона в однокімнатній квартирі на Оболоні.

– Джоне, ти – як джин, той, що з пляшки, – сказав Йосип.

– Тільки без пляшки! – робив серйозне лице Джон…

А десь зовсім поряд, на Сошенка, була моя просто Марія. Я навіть набрався сміливості та нахабства й зателефонував. Слухавку взяла її донька – і перший раз я не відповів. Потім я набрався сміливості й нахабства ще раз, але відповіла знову мала, і я запитав: «Свєта, як здоров’я?». – «Спасіба, харашо!» – «Поклич, будь–ласка, маму…» – «А мами нєт», – була відповідь…

– Ти мені тепер, відколи посивів, усе більше нагадуєш нашого Петровича, – сказав мені Джон, коли у якийсь момент ми удвох залишилися на кухні. – І хвіст, і борідка!

– Ну, у Петровича аж ніяк не борідка.

– Ага! Є посмішка – нема обличчя. Нема посмішки – є обличчя… – сказав Джон. – Я й досі пам’ятаю його науку. Таких портретистів зараз і нема вже. А він там як, ще трясе бородою?

– Та нормально, в Англії, вже десь із півроку там… Мав там персоналу, в Лондоні, а тепер гостює.

– А як там його музей?

– Та нічого.

– Побачиш – передавай вітання. До речі, нещодавно заходив на його сайт, там він виставив купу нового!

– Обов’язково, – пообіцяв я. – Петрович – це глиба!

Потім ми ще раз згадали Петровича, коли мова зайшла про жіночий портрет, все–таки він був першим, хто починав ще за Союзу. Тепер таких портретистів і нема. Хіба он Ростик Кортеліс (наш Карлсон) з Франківська не дає згаснути традиції. Але це, звичайно, вже більше бізнес, ніж мистецтво.

Тоді, на Оболоні у Джона, Ростику як найхудішому дісталася розкладачка, а два товстуни – Йосип та Паша – (Павло Бондарчук, що приїхав з Кам’янця, як завжди, не сам, а з дівкою) – мусили вкладатися на двоспальному дивані втрьох, ну, а я (мене вони називають Довгим, вочевидь, від прізвища Довгань) – на розкладному кріслі. Бо якщо вже Довгий, то ясно, що на кріслі! Мав ще бути Вершенко з Одеси, ще одна душа компанії. Ми його чекали до останнього, але так і не приїхав. За припущенням Йосипа, не інакше десь завис, бо ж усі плітки, як завжди, збираються у Львові. Але Джон спростував, виявляється, саме у ті дні Вершенко захищав кандидатську з ботаніки.

– З ботаніки? Як з ботаніки?.. А чого саме з ботаніки? – нависав Карлсон.

– Може, просто подобається чувакові ботаніка, от і все? – розводив руками Джон.

Він завів нас до себе на хату, а сам невдовзі кудись зник. Але й із нас не всі спали, принаймні не цілу ніч. Лише Карлсон одразу ж усамітнився з розкладачкою на заскленому балконі. А Паша з дівкою, та Йосип з ними, як пропали перед дванадцятою, пішли по горілку, то припленталися вже десь аж під ранок без грошей і без горілки. Кажуть, на автоматах зависли, і Паша ледь не зірвав джек–пот, а потім усе спустив. А мені ж просто не спалося.

Згадував і Прагу, і найближчі гори, і свої місця на Горині, і свої дуби по всіх містах, і обох дружин – Анну–Марію Кі і просто Марію, і Джона з Інкою. Думав і про їхнє життя, і про своє життя, і про Анжелку, й про маму та її городи, і про тітку Мартоху, й про Орка з Сашунею, що проводжали мене у Тернополі. Сашуні я взяв пиріжка з лівером, а Оркові й собі по каві у пластикових стаканчиках. Якраз тоді, перед відходом поїзда, вже вдруге за день телефонував Джон, і я розмовляв з ним, носячись із тією кавою по перону. Він запитав, чи нема коло мене малого, і я відповів, що нема. Від безсоння я пригадав майже дослівно усю цю нашу розмову. І вечірню, і ранкову також.

Бо того дня він вже один раз телефонував мені зранку. Я сказав, що ще вдома, на дивані (як величаю свій надувний матрац на підлозі), і ми трохи поговорили, а тоді він попросив передати слухавку Джонові–молодшому, але… Тоді якраз була вдома Інка, і коли зрозуміла, що це Джон і що він хоче до телефону малого, вихопила у мене мобілу й відвалила йому кілька «незлих, тихих».

– Шкода, – почув я у слухавку, коли вона кинула мені її назад, на «диван».

– Шкода, – погодився я. – А ти подзвони пізніше.

– Добре, – пообіцяв він, але, як завжди, забув.

Згадав от, коли я вже стояв на пероні. Може, проспав? Бо тоді, зранку, перед тим, як Інка вихопила у мене мобілу, він уже був у настрої, й Інка це не могла не почути.

– Для початку нах Харків! – хрипів він тоді у слухавку, і це його одразу видало. – Посполите рушенє! Секс і філософія як провокація, розумієш… Балансування на грані! – Останнім часом Джон взагалі рідко телефонував мені тверезим. – До нас приєднається Анька Потапенко, то її серія «Відображення», чув?

– Так, чув про неї, – сказав я.

– «Самоусвідомлення тіла», «Обрис чекання», «Обрис сновидіння» – то її роботи, – продовжував нагнітати Джон.

По «National geographic» якраз ішов документальний серіал про змій Амазонії, який я стараюсь не пропускати, а він своїми понтами лише відволікав мене. Може, через це я й запам’ятав, що злився.

– Є бабки, є все… Ну, то я чекаю! – наполягав Джон.

– Добре, я ж сказав – буду. Ввечері поїзд…

– До речі, тут ще один генерал хоче до Тернополя, зробиш екскурсію?

– Що, Почаїв – Зарваниця?.. Чи Бучач – печери?

– Та ні, він на весілля приїде. Він брат одного… Ну, тобі це не треба.

– Ну та добре, генерал, то й генерал, хіба я колись казав «ні»? – відповів я йому, здається, тоді вперше і почув про того генерала.

– Тільки давай, старий, без жартів, – перескакував з одного на друге Джон. – Твоє фамілійо вже на афіші. До речі, квиток не забудь, гроші за проїзд, плюс добові. Як–не–як, але… Галерея «4–й блок», концепція – «Емоційність і інтимність…». Костя Кисельов (Костик–хвостик), Леся Сальська зі своїм Далай Ламою, і Марина Карпій із чорно–білими портретами. Машаренко, Мерзляков, Наташа Мельникова, землячка, знаєш? І навіть сам Милосєрдов! Це якщо брати за списком тільки на «м», і всі інші також… Наприклад, Русанов з Криму начебто також буде. Так що збирайся і вали на Харків. Потусуємось, а потім – Київ, «Узвіз». Оля Герасим’юк обіцяла бути, Паша Кудімов – само собою, Костя Родик із пані Галиною також.

– Я ж сказав, що буду.

– Думаю, просто тьма позитивних вражень… Крім того, приїдуть же всі наші.

– А хіба у мене є вибір?..

– Що?

– Сказав – буду! – я вже ледь стримувався, аби не кинути слухавку, а Інці, що чула ту нашу розмову, звичайно, неважко було здогадатися і про те, що це Джон, і про те, у якому він стані.

Але Джон вже гугонів і гугонів:

– А крім того, ти ж знаєш, Свєтка Жатко, щось знов про втілення свободи, вирвані сторінки… Якусь вузькооку знову на унітазі посадить, наживо, – реготав у слухавку Джон. – Треш, старий! Стьоб над ґламуром, коротше: наречена у фаті і в ґумаках, – говорив він, а я чув вищання гальм десь поряд із ним на київській вулиці.

І ще у мене інколи виникало враження, начеб він одночасно розмовляв і зі мною, й ще з кимсь. Втім, хоч сто порцій! Хіба мені не однаково? Тим більше, що ми сиділи на «Лайфі», і це задоволення було для нас безкоштовним.

– Бережи себе, Джоні! – кидав я у мобілу.

– Як у Юргена Теллера, дівки в кольорових панчохах і тому подібне, – тиснув інтелектом, просто входив у екстаз Джон, і я, звичайно, одразу ж пригадав його сольник у берлінському «Апексі», і все інше також. – Символ свободи – там, де ідея, а як нема ідеї?.. – начеб продовжував якусь невідому мені суперечку мій найкращий друг, братан і колишній шваґер.

Він же тепер, як ніхто інший, нахапався усіх цих алегорій.

Ніхто з нас фотосправі не вчився, хіба Йосип на львівському журфаці, всі ж інші з нашого кола – самоучки. У кожного до цієї справи був свій шлях, і це нормально, бо ж фото – це завжди щось персональне. Це мистецтво знімання масок! Бо ж переважно всі ховаються за масками. А треба залізти в душу і вкрасти, зачекати, поки людина стане собою, і бодай на мить зняти з неї маску, і при цьому упіймати хоч якийсь сюжет, принаймні ми називаємо це саме так.

– А після Києва нас чекає пересувна виставка. Фастів – Жмеринка – Козятин… – наче дитячу лічилку, бубнів Джон, але збився і почав спочатку. – Точніше: Фастів – Козятин – Вінниця – Жмеринка – Деражня – Хмельницький.

– І все? А далі?..

– А далі ні. На Тернопіль і Львів грошей не вистачило… Не хвилюйся, може, ще буде щось пізніше. На Тернопіль у нас на осінь щось заплановано, до Юліуша Словацького – це точно… Здається, пленер у «Саду скульптур» у Смика у Кременці, а звідти й до Тернополя… А поки що й так забагато. Ми й так уже як ті «передвіжнікі», блін!

– Слухай, «передвіжнікі» – це точно…

– А до речі, як то перекласти українською «передвіжнікі»? Пересуньки? – сам же й відповів собі Джон. – Слуха–ай! Я найголовніше забув! – Його того ранку важко було зупинити. – Наш спонсор – Зьома – обіцяє ще й кіно, і то вже майже домовлено, – тоді я, здається, вперше й почув про кіно, яке начебто мало зніматися у нашому місті.

Пам’ятаю, коли я у своїх нічних спогадах дійшов до кіно, то з балкона виповз сонний Карлсон і протупотів у туалет, потім – гуркіт спущеної води, потім він протупотів назад на балкон, а поки він ще тупотів, я згадав, що відповів тоді Джонові словами тітки Мартохи… Мовляв, як каже наша тітка Мартоха, добре всього потрохи.

– Тітка Мартоха? – здивувався Джон.

– Ага… Каже тітка Мартоха: добре всього потрохи, – повторив я ще раз, для нього. – Наша з Інкою тітка, чи ти вже забув? У мене з’явився її феноменальний портрет. З кавуном, котами і куркою… Привезу.

– Привозь, привозь, – сказав Джон, і нас роз’єднало.

– Ну ти й лепетун! – зайшла в кімнату Інка. – Я все чула! Прошу мого імені у розмові з цим суб’єктом більше ніколи не згадувати, – сказала вона тихо, але з болем у голосі.

І я їй пообіцяв, що більше не буду, а коли, після закінчення серіалу про змій, сам спробував набрати колишнього шваґера, він уже був поза зоною. Інколи з ним таке трапляється. Спихає на глибокоземне київське метро.

Я лежав у темряві його квартири, слухав, як шипить спущений Карлсоном бачок у туалеті, й пробував усю цю розмову, слово за словом, прокручувати назад. І дивно, але у мене це знову виходило.

Мабуть, це також наслідок травми: то не можу пригадати, що було годину тому, а то пам’ятаю кожне слово і навіть інтонацію безкінечної п’яної балаканини. Стає моторошно від такої пам’яті. А може, це все просто від безсоння? Може, у Києві я своє вже відіспав ще тоді у підземеллі метро, коли розлучався з просто Марією й півдня катався від «Героїв Дніпра» до «Либідської»?

дружна сім’я

А ще я тоді у Джоновій квартирі, поки не заснув, спочатку дивився по телеку фільм за участю Де Ніро, а потім думав про нашу родину, просто навіялося… Про те, що колись нас усіх розкидало, а тепер ось знову зібрало докупи. Маю на увазі мене із сестрою та маму з тіткою. А коли вже заснув, то так міцно, що навіть не чув, як вернулися Йосип з Пашею і з тією дівкою…

…У тітки своїх дітей не було, її дядько Ігор давно помер, і вона довго жила в одній хаті з його матір’ю, бабою Теклею. Але потім і баба померла, й тітка жила сама, аж поки перестала ходити. Тепер Інка перевезла її доживати віку у маминій хаті. Колись вона була і ланковою, й депутаткою, і досі любить покерувати. Вони з мамою обидві це люблять. Тепер вона намовляє Інку проти мене, найбільше їй не подобаються мій хвіст і мої кульчики.

– Дивися, дідуган!.. Стидався б! – це тітка мене називає дідуганом.

– Він у нас не дідуган, він у нас ще парубок, – захищає мене сестра, а її намагання мене одружити – то вже окрема тема.

Половину пенсії тітка начебто віддає мамі, але її потім все одно забирає Інка. Я також віддаю їй половину зарплати за те, що їм у неї і сплю. У мене найкраща у світі сестра: вона виділила мені окрему кімнату на мансарді, без ремонту (на мансарду їй уже забракло італійських заощаджень), зате з телевізором, двомісним надувним матрацом замість дивана та двома скошеними вікнами, по яких дуже мальовничо стікають краплі дощу.

Звідси, із шостого поверху, із північного вікна, у ясну погоду добре проглядається гребінь наших найближчих гір, а з іншого, західного, – парк ім. Шевченка й озеро, і навіть зелене Топільче за греблею, не кажучи вже про саму греблю, яка щовечора розцяцьковується вогнями ліхтарів та проїжджих авто. Все як на долоні: від Надставної церкви на лівому березі й до готелю «Галичина» на правому й телевежі на Кутковецькій горі – безперервний потік вогнів. Будинок без ліфта, зате з чудовим краєвидом – це я одразу оцінив, і якщо подумати, то хоч і без ліфта, але кращого помешкання у мене ще й не було.

Інколи до мене заходить Джон–молодший, і ми граємо з ним у морський бій. Йому лише одинадцять, і шахи, й карти йому поки що не такі цікаві, як наші баталії на вирваних з учнівського зошита аркушах у клітинку.

– «А» три! – підперши підборіддя кінчиком олівця й зробивши серйозні очі, вигукує Джон–молодший.

Він більше схожий на Інку, ніж на Івана, принаймні поки що наша порода домінує, й у малого вимальовується таке ж, як і в його діда, а мого тата, широке і в той же час дещо витончене (видовжене) підборіддя. Роберт Де Ніро у дитинстві, мабуть, також був схожий на нього.

– Поранив, – відповідаю.

– «А» чотири! – радісно вигукує хлопчик.

– Поранив, – повторюю я.

– «А» п’ять!.. – його радість на межі з тріумфом.

– Потопив! – так само радісно відповідаю я Джонові–молодшому.

– Ого! Аж трипалубного! – його тріумфу немає меж, і це приємно.

Хлопчик росте хворобливим (негаразди з нирками і ще там щось), й Інка каже, що найкраще для нього – це позитивні емоції. А якщо врахувати і мої проблеми, то це найкраще для нас обох. От ми і стараємося, хоч нам і старатися не треба. Або лупимося у морський бій, або дивимося у мене фільм з Робертом Де Ніро, і Джон–молодший вже знає, що я знову казатиму про схожість між цим дядьком на екрані та його дідусем у кращі свої роки, й намагається мене випередити. І я бачу, що йому це приємно і весело.

До того ж Джон–молодший виховується вже в іншому середовищі, ніж ми колись. Наприклад, він щонеділі ходить до церкви. Його однокласники ходять, і він, щоб не виділятися. Все–таки у Галичині живемо. На дванадцяту годину на дитячу службу Божу, вона недовга, всього годину–годину десять. Часом і я з ним ходжу. Мені це й самому подобається. Позитивні емоції.

Але найкраще з нашої дружньої родини створювати позитивні емоції вдається тітці. То їсть, то не їсть, то оголошує голодування, то вимагає до всього добавки… Все це – на мамині руки, бо вся штука якраз у тому, що тітка сама вже не ходить – щось таке, що не може на обидві ноги стати, лише на коліна. Відтак мама їй навіть ніякої роботи на городі придумати не може, хіба що під хатою сісти на рядні й цибулю перебирати. Цибулі мама завжди багато і сіє, і садить.

Коли я востаннє був у селі, тітка також сиділа на рядні, але без цибулі, бо було якесь свято. Посеред подвір’я у сонячний день на зеленій травичці, а поряд мама в кріслі – просто ідилія.

– О, наш прокурор приїхав, – сказала тітка.

Чи зопалу щось не те подумала, а чи просто так пожартувала, бо ж у минулий приїзд називала мене батюшкою.

– Дивися, то мій син іде, а я чомусь машини одразу не впізнала, – поправила її мама. – Як там твоя голова? Так налякав мене того разу.

– Нічого, нормально.

– Не болить?

– Ні, вже не болить.

– То добре. І добре, що приїхав: на городі якраз халабуду тра поправити. Ту, де я кукурудзиння на зиму складаю. – Мені було б навіть нецікаво, якби мама ось так з перших слів і не згадала про город.

– Ти диви, добре, що приїхав, – підсумувала тітка, поки я діставав з багажника кавуна. – Дивися, він нам ще й кавуна несе, – продовжувала коментувати й аж підвелася на коліна на своєму рядні. – О, а я думала, що то в тебе пістолєт! – показуючи на футляр з побілкою, сама себе дивувала тітка.

– А де тут іменинниця? З днем народження, мамо!..

– Та й що, гарбузою? – кинула на кавун мама.

– А то до гарбузи, – нишком поклав я їй у долоню гроші.

Мама зітхнула:

– А то нам ч’ось пенсії не несуть.

– Знов будеш котів докупи збирати? – кивнула на футляр з фотиком у мене на шиї тітка.

– Можу й вас, давайте з кавуном?

– Чекай–но, хоч витруся… А то диньки лускала, вся об’їлася.

– А я другу хустину візьму, – і собі заметушилася мама, встала, пішла до хати.

– Та будь у цій, яка різниця, і ця гарна, – кинула тітка.

– О, а я тим часом води нап’юся.

– Слухай, принеси–но й мені, давно хочу води.

– Нема кращої води, як з нашої криниці…

– А щобись знав! То ще я криницю ту копала…

– Не ти, а ми! – вже від ґанку подала голос мама. – Від тебе ми тоді тільки круги возили…

Суперечка хвилин на п’ять, аж поки спільне фотографування їх таки примирило. У кадр попала навіть ряба курка, що якраз стрибнула з льоху на тітчине рядно, і, звичайно, Мурка з Томиком, які, зачувши мій приїзд, одразу ж з’явилися.

естетика жахливого. котячі історії

Коли тітка Мартоха сказала, що я знову фотографуватиму котів, то вона сказала те, що думала. Вона це знає вже тридцять років, і мама знає, і всі знають, що відколи у шостому класі я вперше взяв у руки «Чайку–2М» на 72 кадрики, то наші коти стали моїми першими фотогероями. Тато ще бурчав, що я витрачаю плівку на дурниці.

Тоді у нас була стара кицька, здається, також Мурка, мабуть, пра–пра–пра… теперішньої Мурки. Бо всі наші кицьки мають бути обов’язково Мурки, а вже з котами – то таке, як діти придумають… Ми й придумували, яких тільки імен не придумували! І та наша стара кицька Мурка була моя перша фотомодель: не стрибала, не йорзала, а терпляче сиділа, де посадять, і дивилася в об’єктив. Чи ба, навіть не в об’єктив, а, як справжня фотомодель, вбік і вгору, переважно на мене… А коли з’явився її син, маленький котик Бодасько, я сам його так назвав і фотографував, пам’ятаю, навіть без плівки, просто бавився.

Але Бодаськова доля була сумна: обпікся окропом і здох, до того ж усе це на моїх очах.

Я якраз збирався до школи, сидів у літній кухні за столиком і снідав. То було ще у нашій старій літній кухні, де тепер хлів, а котик там спав собі на печі. І раптом на моїх очах почав міритися стрибати і стрибнув на бляшану накривку казана, у якому кип’ятилася вода… Накривка перевернулася і накрила його у тому окропі з головою. Це все було на моїх очах: і те, як він лише мірився стрибати, і сам стрибок, і те, як крутнулася замала як для такого казана накривка й бідолашний Бодасько опинився під нею.

Не думаючи про наслідки, я кинувся до котла, запхав руку під кришку й викинув улюбленого котика на розжарену плиту. Він заверещав, як вісім котів укупі, і я збив його звідти однією лівою. Як він потім жалібно нявкав на траві під хатою, я йому там і підстелив стару куфайку, і їсти наклав, але поки прийшов зі школи, Бодаська не стало. І ми з Інкою, пам’ятаю, влаштували йому тоді щось схоже на похорон. Я навіть хрест зв’язав із двох патичків, хоч над котячими могилками зазвичай хрестів і не ставлять.

І досі, хоч більше двадцяти років минуло, без здригання не можу згадувати, і як необачно кинув його тоді на плиту, і того котячого похорону. Те, що руку собі обпік, забулося, а це – ні… Мама водила мене в амбулаторію, і навіть тітка приходила дивитися на мою обпечену руку.

Тітка Мартоха – то було моє перше кохання. Коли мені було років п’ять–шість і вона тоді була ще молода і незаміжня, мені здавалося, що немає красивішої тітки на світі, а сусідка Валя, що у першому стирила у мене пластилін, – то було вже друге… Коли тітка до нас приходила, я завжди йшов її проводжати аж за хвіртку на сошу й дивився їй услід, аж поки не зникала за поворотом вулиці. А тоді ще спирався на сусідський штахетник напроти, аби ще хоч раз упівока побачити тітчин силует. Навряд чи після того я ще мав до когось настільки ж щирі почуття.

І я також добре пам’ятаю, як тітка виходила заміж, і її чоловік, дядько Ігор, пригощав нас із Інкою великими пахучими і дуже солодкими яблуками. А потім повіз тітку у свою хату на іншому кінці села. І вона сиділа на возі разом з великим вазоном фікуса і старою кицькою, яку також забрала із собою. Правда, кицька невдовзі вернулася, а тітка – ні, аж тепер, на старість.

У першої моєї дружини, Анни–Марії Кі, також була кицька, Кшися, а у другої, просто Марії, – кіт Мотя. Перша залишилася у Польщі, друга – у Києві… Я тоді багато їздив, і, звичайно, траплялися й інші жінки. Я пробував жити ще з двома. І це було у ще двох країнах: у Чехії, під Прагою, ще одна Маріа (може, через те, що це ім’я – серед найпоширеніших у світі) – баскетболістка, у якої був добрий десяток і котів, і кицьок різної масті, а в Берліні – вже просто Катя, чи то пак – Каті, перестаріла німфоманка, але ця вже без котів… До речі, особливо останнім часом, після Праги, все це у моїй голові настільки переплітається, що виглядає як одне ціле, точніше – одна особа жіночої статі, тільки у різних втіленнях. Часом ця думка мене лякає, а часом, навпаки, заспокоює.

Німка називалася Каті, стара прокурена профура, хоч і, як каже Джон, з претензіями, але вже без кота, і баскетболістка Маріа, своячка мого господаря, старого пана Іржі, що приїхала до нього в гості з Нового Ічина й заходилася лікувати мене від застуди. Вона тримала там у себе, у Новому Ічині, цілу котячу ферму й лякала тим дядька Іржі, що, мовляв, ще тими котами може і з ним поділитися. А ще казала, що до мене півтора року не була з чоловіком (воно й не дивно такій шпалі), і ми їздили нічним експресом до того її Ічина провідувати усіх цих ненормальних котів… Словом, у кожній країні – по кобіті, а кожній кобіті – по котові! Окрім Каті, звичайно. Ця любила молодих хлопців, і вони цим нерідко користувалися, жили у неї замість котів.

Щоправда, у перервах між Берліном і Прагою ще була Москва, куди В’ячеслав Петрович, добра душа, затягнув мене на дві виставки поспіль, і там у мене була Альбіна, москвичка, хоч і з Чернігова, але також без кота. Зате знову на «а» – Альбіна. Тепер от Анжелка, і знову з котами. Хоч це відкриття і з приємних, але пора б уже зупинитися… І з котами, і з жінками. Тим паче, що Інка завела Шона вже ото тепер, відколи я у неї. Але така котяча мама, як Інка, і так довго без кота трималася. Каже, дорогий подарунок, чотириста баксів коштує… Могла й не брехати, сама ж і купила, бо хіба я не знаю?!

Коли я розповів про Шона Анжелці, вона поцікавилася, чи він бува не глухуватий, бо від когось чула, що висловухі шотландці недочувають. Але я їй відповів, що то все вигадки і що у Шона зі слухом усе гаразд. А своїй другій дружині, київській просто Марії, я й досі час від часу пишу листи, у яких передаю вітання старичку Моті. Проте лише в електронному варіанті – есемески або через Інтернет. Правда, відповідей потім доводиться чекати дуже довго, а найчастіше їх просто не буває. Але минає якийсь час, і я знову пишу, і знов майже те саме. Принаймні початок завжди стандартний: «Привіт! Це я. Проїздом у Києві. Може б, десь випили кави? Хоч би на нашому місці, на Головпошті… До речі, вітання Моті!». Наприклад, коли у Києві, то завжди пишу і призначаю зустріч, але після того, як ми розійшлися, вона так жодного разу і не прийшла.

Тексти деяких есемесок – то також з того, що я добре запам’ятовую. Може, ще й тому, що, перш ніж їх написати, буває, довго виношую, або навпаки – на одному подиху пишу, а потім той текст уже повторюю про себе надцять разів, так мимохідь і вивчаю напам’ять.

Але це було б дуже неделікатно й не по–чоловічому, якби я враз почав ті листи комусь переповідати. Тим більше, згадувати їх тепер не приносить великого задоволення. Єдине приємно, що я ніколи не забував поцікавитися здоров’ячком Свєтки, її доньки від першого заміжжя. Бо ж я у просто Марії, як і вона у мене, також був другим, і спільних дітей у нас не було. А ще я ніколи не забував про кота Мотю і його небайдужість до рибки у всіх її видах. І на початках, коли запрошував просто Марію на каву, то завжди дописував, що не проти передати рибки для Моті. Хоча ні разу так і не передав.

З її відповідей запам’ятав лише одну, і, вочевидь, я її вже ніколи не забуду. «Вибач, прийти не можу. Я, здається, вийшла заміж, і у мене все добре, чого й тобі бажаю. У Свєтки також усе добре, дякує тобі за подарунок від Миколая. Мотю відвезли у село». Нез’ясованим залишилося лише оте «здається»…

Сам усе заплутав і ускладнив, і сам у всьому винен. Начебто і не дурень, і не слабак, а зумів так облажатися. Спохабив навіть риболовлю. Начебто дитяча пристрасть, а як усе вийшло… Моя фотомодель була вже згодна, щоб я ходив на Дніпро, на гнилі озера, куди завгодно, але щоб на рибалку на вихідні пертися з Києва аж у рідне село за чотириста кілометрів (далеко й дорого!) – вона цього так і не могла зрозуміти. Втім, це не причина і не пояснення. Це лиш привід, щоб одного разу поїхати начебто на риболовлю у рідне село, поїхати і не повернутися… Правда, я лиш лякав її цим, але вона не стала чекати. І про це взагалі можна було б і не згадувати, якби не моє тодішнє пияцтво – запійне, зухвале.

Я написав їй з Харкова, вже після того її: «…здається, вийшла заміж» – мене просто прорвало на спогади, як ми єдиний раз у житті їздили разом на риболовлю, і несподівано одразу ж отримав швидку відповідь: «Мій зайчик любить фантазувати». Як це розуміти, невже аби ще більше мені допекти? Щоб я розслабився, купився на щирість і відвертість, а тоді знову вкусити?.. Щоб потім: «Що ж, пролітаєш, однозначно!..» – щось уже зовсім неврастенічне.

Пам’ятаю, тоді у тому втоптаному харківському парку, біля оперного, я вийшов із задушливого інтернет–вагончика, вдихнув на повні груди літнього харківського повітря й поплівся назад у «Кулемет», де тоді якраз засідали всі наші. І того ж вечора, вже після відкриття виставки, ще цілувався з якоюсь п’яною білявкою з місцевих. Сама приклеїлась, і де вони тільки мене знаходять? Часом здається, що весь світ – лише із колишніх дружин з котами та бльондинистих дівок, обов’язково п’яних. Таких дівок ніколи не бракує на всіх наших збіговиськах. І порівняно з ними темношкіра Анжелка – просто промінчик світла у темному царстві хтивості і пороку.

Старію, моралізую… Зате у Харкові у мене не боліла голова. Лікар каже, що час і позитивні емоції – найкращі ліки. Мабуть, і до Харкова я тоді поперся також за позитивними емоціями. Ну, не за трьомастами ж гривнями гонорару. Хоч Джон напередодні обіцяв по п’ятсот з гаком, не рахуючи проїзду й добових.

А на Миколая я посилаю подарунки обом своїм дочкам: і Свєтці у Київ, і моїй єдиній рідній дочці Аґнєшці – у Варшаву. Правда, вона тепер уже не у Варшаві, а також у Лондоні, вчиться на ботаніка, також на ботаніка, й одночасно працює, але я про це довідався зовсім недавно. Вона мені тепер пише листи почасти польською, почасти англійською, а «добрий день» і «до побачення, татусю!» – українською, як я її ще встиг навчити.

З Аґнєшчиних листів я також дізнався, що її мама, а моя перша дружина Анна–Марія Кі, також недавно нарешті вийшла заміж у тій–таки Венеції, куди вона мене усі ці роки запрошувала, але я так ні разу й не поїхав, а кицька Кшися здохла від старості. Ще одна дивна закономірність: як тільки мої колишні жінки ще раз виходять заміж, їхні котячі вихованці також або десь діваються, або здихають. А може, це просто такий збіг обставин? Два випадки – ще не закономірність. Треба ще буде якось поцікавитися, як там у Марії з Нового Ічина з «метромоніальним» станом і чи всі її коти здорові? Бо у німецької Каті котів не було.