Текст книги "Циклон"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Глава V

Така ясна ціч! Місяць уповні. Крізь віття дерев біліє клуб серед села-як. писанка, розмальований. Ніби той славетний Воронець десь у передгір'ї Сучави… Пливе то в пилюці, то по шпоришу тінь огрузькуватої постаті. Сергій-оператор, закудланий, ніби щойно з сіновалу, неквапом кружляє довкола клубу, обникув, оглядає його то з фасаду, то з причілка. Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нічний, коли гілля своїми тінями домережує, домальовує кимось із смаком покладений по білому орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тією, що звечора пішла й зачинилась. Від неї першої він і почув про цю писанку.

…Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка, пипіита мамою. Йдучи з дому, тільки і взяв її. Коли після війни повернувся, сама манишка зосталась: сорочка зотліла й розлізлась, хоч була лляна. Мами вже не було, тільки розповідь вислухав син про те, як бандитня по-звірячому замордувала її. Зосталась манишка та, що мама вишила, коли ще юнаком проводжала в Іспанію… І коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав, щоб мамин орнамент з манишки майстри перенесли на клуб. І яскравіє тепер серед садків прекрасний будинок-писанка, весь у художній оздобі. І всі кажуть:

– То сорочка нашого голови!…

“Ганяючись за Кафкою та Бергсоном, чи не прогавлюємо ми чогось важливого поблизу, – роздумував оператор. – Ось життя чиєсь перецвітає творчістю… Життя перейшло в мистецтво, а мистецтво знов проростав в життя – так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось із минулим – пе відділити… А послухай декотрих схоластів на обговореннях… Якомусь гладкому продюсеру, може, й не сподобається, що ми знов повертаємось у вчорашнє. Але ж дистильовано сучасної теми нема! Наш нинішній день наскрізь пґрстканий тим, що було… І думка, і вчинок, все життя наскрізь переткане пережитим… І тим ми й себе вимірюєм теж…”

Роса блищить на листі, па шпориші. “Росиця, – каже вуйна Домініка. – Небесна роска!”

Ще одна тінь напливає по росянім шпоришу майдану. З рушницею на плечі сторож нічний… Місячне сяйво сторожує людина… Це добре..

– Ти, певне, із тартака? До любки приходив? Чи до кіна?

– Я сам роблю кіно.

– О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батярує…

– “Батярує…” це що значить?

– Батярувати – гультяювати – волоцюжитись – то все єдно… Про що ж буде ваша картина?

– Про життя. Про дух солідарності людей перед лицем зла.

– То є добрий намір. Люди мають ближчати між собою, а не віддалятись… Кольоровий буде?

– Ні, чорно-білий. Як те життя. Я хотів би зробити його ще й німим. Дати на екрані світ знезвучений. Люди кричать, а крику не чути. Крик очима. Самим дівочим лицем… Німий мав свої переваги.

– Панові видніше. Німий – то й німий.

– А ви що – байдужі до мистецтва?

Сторож добув пачку зім'ятих сигарет. Операторова рука несамохіть потяглася за сигаретою, – обкурився за вечір.

– Прошу, прошу… У нас при лісництві в загорожі ведмідь жис… з ведмедицею, – вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, – туристи привчили…

“Старий має чуття гумору, – це вже дещо”, – всміхнувся в думці Сергій. Бо чогось особливого не ждав він від цього інтелектуала нічного. Сергій не з тих, які ганяються за народними дідами, сподіваючись в кожному неодмінно відкрити.філософа. Оператор вважає, що за плечима має різних філософій торбу і скорше сам міг би пригостити цим зіллям стрічного, хоча б і цього неквапливого на слово дідка… На екрані вже він вибурунював би, цей ходячий колодязь мудрості, сипав би прислів'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дідусь, що в наш час неможливо вже бути філософом для всіх, постарайся бути філософом хоча б для себе…

– Наташку, ви, мабуть, не любите кіно?

Старий поправив на плечі традиційну, ніби з кінобутафорії взяту берданку, що віісіла ціпкою впнл, у землю.

– Зілі мунали. Є ті картину під назвиськом: "Люди в кутях”. Бо все менше лишастгіся тях, що пороптали сісан. Що могли б розповісти всю правду…

– І ви теж… бачите оксаті?

– А то. Ураган нас мало не потопив… Тріщало все… Матері з дітиськами кричали від жаху – бо ж лячно…

“Перед тими атланлічіними ураганами – що тої урагани та смерчі мистецтва?… І що всі ті філософії перед збезумілим криком матері, що її дитину – на очах – акули рвуть, розшматовують за бортом…”

Було таке життя, коли змізерований хлоп мусив іти світ за очі. Мусиш, коли вдома мелють кору із дереві, щоб пекти а неї хліб, і люди ходять висохлі, як гаки… А по селах на розвішаних всюди плагатах – великі люксусові кораблі, які швидко доправлять тебе за океан, до заробиш торбу долярів 1 вернешся знопу під найлснішого цісаря, бо ніде краще, як під його короною, тільки що люд пухне, збирає лободу попід плотами…

І людина цілує поріг, птахом стає, жене світами за працею. Десь у Трієсті ждуть із шифкаргами кораблів, виглядають обіцяного на плакатах: будуть вам гарно уряджені каюти, “кімнати з музикою”, “салон для пань”… Потім приходять старі смердючі кораблі: на них доставляють худобу в європейські порти, а звідси беруть “людей у кожухах”…

– Замість худоби тепер туди нас?

– А то.

Обдурені агентами, на струхлій соломі, в антисанітарії, а хворими дітьми, – екзотичні, недолею гнані за океан “люди в кожухах”, конквістадори новітні… Замість меча – коса, загорнута в ганчірочку, замість бомби – зернятка пшениці, та маку, та всякого насіннячка, що десь там буде посіяне на краю світу…

“Кетл пен” – загорода для худоби в порту прибуття. Сюди людей. На лікарських екзаменаціях чужі руки вивертають тобі повіки – тукають трахому. Найбільше горе тому, в кого очі червоні… А ми ж пливли на такому холоді через океан. В неї очі червоні, бо плакала, а в мене – що на палубі стояв, під дужим вітром!

Ждуть їх ліси перозкорчовані, залізниці непрокладепі, гомстеди та вугільні шахти, що виберуть з них здоров'я до решти. Знатимуть їх біржі праці всього континенту, саме життя навчить їх чуття солідарності… Першими із-за океану вони вітатимуть Леніна, привітають червоні прапори на рідній землі…

– Зробіть про це фільм. Бо щодалі нас менше стає. Навіть ті, яких тоді малими, нелітніми дітиськами розгойдував океан, нині дідами поставали… Не можу без праці: зробив оце чотири колеса в лісництво і обкував… Кілько годен. Двох синів маю: один інженер на комбінаті, другий у лісництві. Кажу їм: “Бережіть те, що маєте здобуте… Тільки порівнявши – оціните… Вмійте дорожити…”

Похвалився, що ось небіж його має грати весілля, доведеться випити чарку.

– Багато вже не п'ю, щось ту мені в грудях бракує… – показав на груди. – Старість. О, якби то ся життя обертало, щоб зі старого знов молодий наставав…

“Наступна стрічка буде про них, про “людей у кожухах”, – під враженням почутого розпалено думав Сергій, повертаючись луками до свого бівуака. – Ярославі дамо головну роль… Сільська дівчина в постолах – на палубі серед хвиль океану… Вона ж дочка цього середовища, цього краю, ніхто краще неї не передасть почуття молодої людини, що її життєва буря, відірвавши від рідного порога, жене кудись на зарібки за океан… Ось вона у трюмі читає односельцям Франка… Ось відкидає лицяння матросів з команди… Потім погляд її на океан, на всесилля й безмежжя стихії…”

Ярослава – це те, про що йому і солодко, й боляче думати. “О лайдаку! О мой, мой!” Що означають її жарти, її розважання? Здається, вона не вважає тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справді, чи здатен? Інтелект за тобою всі визнають, маєш розум гострий, може, трохи цинічний. А який силою пристрасті, що її так цінують дівчата,? От Головний, той, безперечно, носить у собі прихований вулкан, Ярослава певна цього, її очі тануть при одній згадці про свого кумира. “Я вірю, вірю його життю, його посрібленим скроням!…” – вона здатна вигукнути це десь у студійному коридорі. Та чи не опускаєшся ти, хлопче, до ревнощів часом?

Луки парують озерцями, по-нічному куряться, невидимі серед трав. Коней силуети. В місячнім диму-паволоці віддалено їхні силуети пасуться… А далі поміж кіньми біле щось стоїть – дівчина якась? Дивиться сюди, на тебе і раптом розганяється, мчить просто навстріч операторові (якби камера – влетіла б у камеру!), і вже ось… відірвалася від землі. Лелека! Летить низько, безстрашно, за вимахом крил величезних на мить зникає місяця диск… Мабуть, видно їй з льоту кудлату задерту голову оператора і його освітлене місяцем кругле бальзакігісьне воло…

Пролетіла. Над озеречком протягла свою тінь, віддзеркп.ііілась між лілеями, що біліють, мов гусенята, на незрушині воді.

А коли наблизивсь до річки, ще здалеку помітив: двоє стоять на мосту і, схилившись, дивляться в місячну воду.

Глава VI

– Вона ж його коханка, вся студія це знає… – почув перед, від'їздом про Ярославу оператор, і його це тоді просто приголомшило.

– Наклеп! Брехні міщанські! – вигукнув, повен обурення, і потім, знервовано заїкаючись, мимрив щось неврозумливо, а та, від якої це чув, сміючись повторювала:

– Коханка, звичайна студійна коханка, і всі знають… Не знаєш тільки ти.

Вона не залишала йому місця для сумнівів, хотіла, щоб він прийняв цю звістку як факт доконаний і не такий, що мусив би дивувати.

– Коханка, ну то й що? Тільки тому, що він одружений, вона не має права закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в заміжню жінку?

І міряла зі сміхом його ведмедкувату постать в картатім довгополім костюмі грубого сукна, кудлату велику голову і чимось пригнічені плечі. Що був Сергій у неї закоханий, тяжко, до безтями, – була це правда. І саме це дико спалахнуло й беззахисне його почуття давало їй, заміжній жінці, весело-іронічну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона знала, може скористатися будь-коли і будьяким чином.

Що вона до нього була теж не байдужа, принаймні деякий час, – в цьому він певен і зараз. Навіть ініціатива знайомства належала їй. Сталося це на одному з переглядів, після якого оператор пішов проводжати її додому. Дощ, і тумак, і жовтки ліхтарів – такий був вечір.

– Що відтоді мріяла з вами познайомитись, – казала Агнсса, – як ви не захотіли до мого чоловіка в групу… – Чому ви відмовились?

– Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремісництва.

– Мій чоловік – непогана людина.

– Можливо, але йому не треба було братись за фільми. Лгнесі подобалась така різка одвертість молодого оператора.

– Боюсь, що ви маєте рацію. Навряд чи жде його золота пальмова віть… Шлюб мій із пим, власне, випадковість. Була я тоді ще студенткою, вір взяв мене на один епізод, а потім обом “щось здалося”, що було сприйняте за “ото саме”… Разом поїхали у відпустку на море, ну й тепер… з мамою живу. Він на одній студії, я на другій, часом в гості приїздить і навіть ревнує… Все, як годиться.

– До мене теж ревнуватиме? – спитав Сергій.

– О, до вас, мабуть, найбільше. Бо про вас тільки й чуєш: талант! Тут ревнощі будуть подвійні.

– Ніколи не думав, що опинюсь в такій ролі…

– Яка ж роль? Що проводжаєте шлюбну жінку? Що під одною парасолькою з нею? Але ж дощить!

І вона сама тулилась до нього пругким своїм станом, і Сергієві було любо слухати рівний перестук її каблучків по асфальту. Щось майже неймовірне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула на нього увагу і навіть побажала зазнайомитися з ним, дарма що був того вечора навіть неголений, одягнутий з видимим недбальством, прокурений міцними кубинськими сигаретами. Неймовірно було, що саме її веде він під руку серединою бульвару і хвацьковито демонструє перед нею свою похмуркувату дотепність, грубуваті богемні штучки, критикує бронзового коня, що, втиснутий між тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, – і хоч дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесі вони припадали до смаку.

– З вами весело, з вами цікаво. Хочете мати мій телефон?

І дала йому номер свого домашнього телефону. Перш ніж зникнути в парадному, рука в білій рукавичці потріпотіла в повітрі з теплотою і приворожливістю, пальчики, віддаляючись, кілька разів ворухнулись в якомусь майже інтимному жесті.

Ледве діждавшись.наступного ранку, Сергій уже телефонував пальчикам. Рівно о дев'ятій. Ніхто йому не відповів, гудки в трубці були якісь майже насмішкуваті. Може, вона ще спала, а мама була на базарі? Чи з ним просто не хотіли розмовляти, знали, що втьопався, що телефонуватиме о дев'ятій нуль-нуль. І десь там весела особа якраз, може, іронізує глумливо, що ковтюх цей зважився, що посмів…

Десь о дванадцятій йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергій почув її диханпя, швидке, схвальоване, аж ніби трохи злякане, потім був голос, інтимно-стишений:

– Цо ви?

Того дня вони обідали разом в заміській корчмі, де все було під модернізовану староізііну: важкі дубові столи й такі ж впжкі різьблені стільці, – свого вона ледве могла зрушити з місця, щоб підсунутись ближче до Сергія. Під майже заздрісними поглядами інших компаній бавилась дерев'яною ложкою, дарувала своєму кавалерові чарівні усмішки, потім, нахилившись близько, слухала, що він їй скаже. А він, щасливо-засліплений, що вона з ним, що вона біля нього, признавався, скільки мук зазнав за ті години, доки висів на телефоні, слухаючи у відповідь насмішкуваті гудки.

– Чому ви не брали трубку?

– Набридають дзвінками… Не сподівалась, що це буде від вас. Що, власне, так швидко. Ми ж перед тим ніби тільки розстались.

– А для мене то була вічність. Ну хай, думаю, но буде слів… Один би лише подих у трубку, золота секунда мовчанки, і все… І вже людина щаслива.

– Ну ось тепер ми з вами в корчмі. І я не спішу. Я буду слухати вас.

Досі соромно за те закохане белькотання, оголювання почуттів, за той відвертий стриптиз душі, що був би смішним, якби не був таким дитинно щирим.

Розповів їй навіть те, що рідко кому розповідав у житті. Як партизани підібрали його, малого, десь біля попелищ того поліського Лідіце. Мов пуцепя здичавіле, до людей но” йшов, зубами відгризався… Приручив його лікар партизанський, взяв шефство над хлопчиком. Вночі вириє дучку в сіні: лізь, ховайся від вітру… Але ж ноги хлопцеві замерзають, особливо прострілена… Якось вночі, коли дуже холодно стало, лікар закотив на собі спереду сорочку: “Клади ногу до тіла! Грій!” І так грів малого цілу ніч, а сам– у черевиках. Треба було гіпсу, а гіпсу нема. Глину! Перекип'ятив глину, щоб була стерильною, домішав спирту, і задубів “гіпс”! Але в дорозі ламається. Тоді лікар набрав на скипидарнім заводі тирси в коша, посадив туди майбутнього кінооператора і так у тирсі возив…

– Але як завелись у ній блохи!… Так довго возив. Аж я розбалувавсь. – І сльози блищали в Сергія на очах. Агнеса гріла його своїм співчуттям:

– Дивно, як із тих руйнівних туманностей війни іскоркою проблиснуло чиєсь життя… Життя, що ніби зародилось спонтанно і вже мало в србі гспи виняткової обдарованості…

– Лестощі не приймаються, – сказав Сергій. Агнсса засміялася, потім заговорила з довірливою відвертістю:

– Я не люблю свого чоловика. – І це можна було розуміти ще й так: “Отже, я вільна покохати будь-кого іншого, ну хоч би й вас…” – Та й він, знаю, не палає до мене любов'ю… Для нього я власність, просто красива власність, яку він боїться втратити…

– Що ж вас єднає?

– Мабуть, звичка. Та й не можу ж я бути одна. – Вона всміхнулась. – Актрисі бути одній якось не личить, хіба не так? З'являється одразу табун лицяльників, і кожен хитрує, як би зробити з тебе коханку…

Обоє були в доброму настрої, багато жартували того дня. На якійсь уже стадії раптом сказала Агнеса, розблискотівшись очима:

– Але все це неправда, не вірте всім оцим сповідям… Не було спокушань наївної дівчини, не було обіцянок, що станеш кінозіркою через гріх… Був несмачний роман молоденької студентки з.немолодим уже режрсером, яку він взяв спершу на епізод, а потім у жони, розірвавши свій попередній шлюб… Тепер і ми з ним далекі одне одному. Але ж хіба я перед ним винувата? Мусить бути чуття винуватості, що з вами ось тут веселюсь, розважаюсь?

– Закохані не можуть бути ні перед ким винуваті!… А ми правдиві в своїх почуттях, – аж на таких нотах він тоді говорив.

– Вам добре, вас визнано, вас називають надією нашого кінЬ, а як мені жити, майже неудачниці? Кажуть, красива, але роль поки видереш… До того ж молодші підростають, падають режисерам в обійми… Може, в мене вдача погана? Зухвала, різка і навіть небезкорислива…

– Це, певне, передалось від нього?

– Ні, це не від нього… Вірніш, не тільки від нього… Але й цьому не вірте, це все наносне, оце пір'я цинізму. Облетить, і зостанеться щось малече, беззахисне, непристосоване…

– Це я помітив.

– А я теж помітила… що я вам подобаюсь! І зараз це бачу… Скажіть, ви взяли б мене хоч на будь-яку роль, хоч статисткою… Щоб курила сигарети… На озері купалася – в освітленні виграшнім і спокусливім… Гляньте, які ноги! Правда ж, гарні? На студії небагато знайдеться таких. – І сміялася вільно, розбишакувато.

Прощаючись із ним, уже в таксі вона черкнула його летючим поцілунком, опалила, і після того він, здається, уже зовсім втратив був розум. Надто ж коли вона полетіла на деякий час до чоловіка, а повернувшись, неохоче відповидала на телефонні дзвінки: взяла звичку лише дихати в трубку – схвильовано й мовчки. Провідувати себе теж йому но дозволяла, хоч нібито нездужала.

– Я незабаром сама тобі зателефоную, – сказала якось вона, і це “тобі”, вимовлене майже змовницьким тоном грішниці, вчувалось йому потім цілісіньку ніч.

До неї після того не міг додзвонитись. Не міг дочутись, що там. А там, здається, бушували спустошливі бурі. І, здається, мама, тобою й не бачена, керувала тими стихіями, і щось віддалялось од тебе, рівноцінне життю, а ти був у тому стані, коли неприязний телефонний гудок переживається як катастрофа. Щось віддалялось, полишаючи по собі руїну й спустошення… Храм світла й радості, що його вже встигла вибудувати фантазія, розвалювався, про це кричали йому передчуття.

Кілька тижнів минуло так.

Згинув би, напевне згинув, якби не робота, до якої залучив його Колосовський. Сказав Сергієві у хвилину довірливості:

– Мистецтво потребує закоханих, приймав навіть закоханих нещасливо… Воно і горе, і біль твій перетоплює в творчість.

Ягуар Ягуарович, видно, теж догадувався про душевний стан оператора, бо час від часу підкидав йому втішні сентенції у своєму стилі:

– При найкращих устроях, при найдосконаліших конституціях людина може бути нещасна, ось у чім проблема проблем… Хіба ні?

Агнеса згодом таки сама подзвонила. Призначила побачення. На тому самому бульварі між тополями. Сергій піщов на побачення з найрішучішим наміром домогтися від неї нарешті ясного слова. Він ладен був іти на будь-які крайнощі, ладен був втратити все, аби лиш здобути те, чому й ціни нема і що зветься коханням. Якщо вона має до нього хоч якесь почуття, то це надасть їм обом відваги, і ми подолаємо все, все, тільки ж треба, щоб ніякі перепони, найтрудніші труднощі не стримали нас! “Треба жити відважно, – так він їй скаже під час побачення, – жити відважно, кохати відважно, в цьому спасіння! Не піддатись обставинам, умовностям, пересудам, інакше вони зроблять з нас напівлюдей! Тільки відважно, нарозхрист! В цьому перемога”. Весь смисл життя йому враз прояснився; студія з її пристрастями, професійні клопоти, суперечки, дискусії – все враз відступило на десятий план, стало мініатюрним порівняно з можливістю бути з коханою жінкою, порівнями з щастям, щохвіїлшш бачити її, чути голос з ласкавим отим придиханням, торкнутись рукою її високої шиї, плеча. З жахом думав, що могла б вона виїхати кудись і він міг би з нею не зустрітись, розминувся б назавжди у вирі життя, як перед тим розминався в багатолюдді студії. Благословляв той вечір, що випадково звів їх, і той дощ, що загнав їх під одну парасольку…

Ще був день, і на алеї не та була публіка, що виходить па побачення. Пенсіонери-чепуруни з розгорнутими газетами, молоді тати, що прогулюють у візочках своїх потомків, всебачачий міліціонер у будці неподалік. Сергій прийшов на побачення в стані збудження і знервованості. Стороннім неважко, звичайно, було догадатись, чого цей кудлатий дивак у замшевій куртці, з недбало кинутим круг шиї кашне нетерпляче снує по алеї туди й сюди. Бліде розповніле обличчя ніби заспане, а в очах повно неспокою… То розженеться майже бігцем униз, бо здається, що то вона з'явилась в кінці алеї, то раптом повернеться і закрокує вгору, раз у раз озираючись назад, бо не знає, звідки вона мусить з'явитись. Один силует щойно розчарував, і одразу приваблює інший: ото ж ніби хтось схожий на неї сидить край алеї па лавці – може, вона? Підійшов – зовсім незнайома дама апельсин їсть. Відщипує дольками і кидає и рот. Аж розсердився на той апельсин. А молоді тати, здасться, пересміхаються, їм розвага, кожен реагує посіюсму: той співчуває, а тому по губах повзе ледь сюмітна іронічна усмішка: що, мовляв, не вийшла? Заставила нести вахту? Нічого… буває… Нашому братові на цій стадії тільки терпи… А може, й зовсім вона не вийде. Ясно, по вийде. І серед велелюддя міста найсамотнішим себе відчув, і така туга враз огорнула душу, що й власне життя після цього, здалося, буде позбавлене сенсу, втратить будь-який смак і доцільність.

Все ж Агнеса прийшла. В плащику імпортному, в рожевій косинці, що так гарно тримала волосся. Наблизилась, бліда після недуги і від того ще гарніша, ще дорожча йому.

– Пробач, що спізнилась, – сказала м'яко, подаючи руку в рукавичці. – Мама не пускала.

– Ти в неї питалася дозволу?

– Аякже, це ж мама. В мене від неї нема таємниць. Чи я мусила б приховати?

Йому здалося, що саме в цьому причина всіх утруднень і віддаленостей, що виникають у їхніх взаєминах. Але ж тепер ти нарешті біля мене, тепер я тебе не відпущу! І, не відпускаючи її руки, сказав з невміло затамованим болем:

– Нікого не треба було посвячувати в наші почуття, бо ыааряд чи хто збагне їх у справжності, навіть мама рідна… Адже для цього, їй треба бутп б самій в стані закоханості… Горітії в оцім кострищі, що спалює… Сналює принаймні одного з нас, – глянув на неї, чекаючії доповнення, проте Агнеса відбулась мовчазною усмішкою. Тоді сказав уже з запалом, з внутрішньою певністю: – У коханні нема суддів, нема порадників, е лиш закохані. Щасливі або нещасні.

– Мабуть, це неминуче, – згодилась вона. – “Хто з любов'ю не знається, той горя не знає…” – ось вона, мудра діалектика почуттів.

Вона наче знала, чим солодко поцілити в саме серце його, закоханого в красу рідної пісні, в оті солов'їні канти, про які він якось їй говорив.

Довго блукали вулицями того дня, заходили в якісь парки, на безлюдні алеї, і Агнеса весь час тулилася до нього, ніби від холоду чи й справді-таки промерзала. Збоку вони могли б видатись цілком благополучно-щасливою парою, одначе розмова чомусь була важка, кострубата, раз у раз опинялись ніби над урвищем, здавалось Сергієві, ще крок, ще півкроку – і крах. Це тоді вона кинула на адресу Ярослави оті приголомшливі, схожі на звичайнісіньку плітку слова, які, проте, не раз останнім часом навертаються Сергієві на думку: “Не коханка? А звідки ти певен?” Саме тоді знімали проби, повинно було вирішитись: кого брати на головну?

Агнеса вже чула про їхній майбутній фільм, і кілька разів у розмові вона ніби жартома заторкувала делікатну тему: чи не взяли б вони її на головну роль? Оператор знав, що це неможливо, і пробував теж відбутися жартом, але вона все настійніше домагалася якоїсь обіцянки чи навіть гарантії:

– Ти ж можеш вплинути на свого Головного. Попросити. Чи навіть наполягти. Адже він тобою дорожить… Звичайно, цс буде нелегко, бо до мене він має чомусь неприязнь, може, тому, що я не належу до числа його поклонниць… За ним же декотрі так упадають! Якась, кажуть, психопатка, що її брали статисткою, тепер щоразу підстерігає його біля студії, полює, засипає листами, на профком подала заяву, що він чорнокнижник, ваш Колосовський. Приходить до неї вночі в образі пекельника і спокушає, бо заради успіху свого фільму нібито уклав угоду з самим дияволом, як зроби к це колись доктор Фауст.

Щось таке Сергій уже чув, це його розважало:

– Не знаю, як щодо тих спокушань, а от заради фільму… То хто з нас не пішов би на угоду навіть із самим сатаною… Щоб тільки впіймати мить… Впіймати справді геніальний кадр!

– Всі, ви такі. Одержимі. Хіба для вас щось існує, крім фільмів? І ваш отой… може, він чорнокнижник і є? Чого він такий похмурий у вас? Непідступний, суворий. Все істину шукає? Скажіть йому, що всі істини давно знайдені.

– О ні! Шукати й шукати – цього па всіх вистачить…

– Шукайте жіночих усмішок, Сергію! І йому це порадьте.

– Якби йому на вибір: усмішку Лоллобріджіди чи зблиск істини – він, мабуть би, вибрав останнє… Одоржимии – це вірно. Людина, яких у пас на студії небагато. Я почуваю просто гордість, що працюватиму з ним.

– От візьміть і мене до групи. Наполяжте. Зрештою, ви це можете поставити йому як свою неодмінну умову. Він змушений буде… Хіба я гірша за ту вашу західнячгку? Не розуміщ, чим вона всіх вас вчаровує? Що з Гуцулії, що мамалигу з дитинства їла?

– Здасться, Ярослава якраз не з гуцулів, а з бойків… Бойківна!

– Один чорт! На кожному кроці хизується, кокетує своїм походженням, вона, бачте, із роду лісорубів та різьбярів… Куди ж пак! Франко до її дідуня в хату заходив.

– Будьмо ж справедливі, Агнесо.

– От і будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили… Я ж знімалася. Подивіться мене у фільмі, хоч у тому короткому епізоді…

“Я вже дививсь, – так мусив би їй відповісти. – Бачив, як ти посилала з екрана свої роблені усмішки, весь час манірилась-під світлом юпітера, не могла не думати про те, що тобою мусять милуватись, що ти мусиш подобатись… І як мені боляче було від твоїх фальшивих жестів, від того, що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр можна полюбити і… розлюбити можна за один кадр, люба моя!…”

Але він цього їй не сказав, він не хотів ранити її самолюбство, розвіювати її самообман. Бо хоч вона й не артистка, і ніколи не буде, проте вона не переставала хвилювати його й пробуджувати в ньому жагу близькості.

Ссргієву мовчазну ухильність Агнсга витрактувала на свій лад:

– Чи ти теж віддаєш перевагу Ярославі? Теж заполоронпй, засліплений нею? Всі ви побожеволіли там…

– Проби показали: Ярослава саме та! Артистка милістю небес…

– А для чого ж тоді я тобі? – її очі примружились хііжувато і голос став холодний. – Для корчми? Для розваги? На одну ніч? Ні, вибачай…

Згадуючи пізніше цю сцену, Сергій віддавав належне Агнесі: вона таки здорово в ній зіграла! З щирим пафосом, з благородним обуренням!… Навіть оті богемні вульгаризми додавали пікантності!

– Я не з тих, що на одну ніч! Вибирай між нею і мною.

Такими були її завершальні слова.

Не прийняв її ультиматуму. Йдучи на це побачення, ладен був – і це не перебільшення – пожертвувати ради неї своїм життям, але пожертвувати мистецтвом… Ні, цього він не міг. Виявилось, що такий він у цих речах.

– То хто ж гратиме?

– Гратиме Ярослава.

– І це остаточно?

– Так.

Своєю вимогливістю, категоричністю Агнеса мовби сама зруйнувала себе в його очах, змусила протверезитись, прозріти.

Оператор був майже радий своєму тяжкому розчаруванню. При всій гіркоті, воно все ж повертало йому свободу, давало сили й можливість знову з головою пірнути у творчість, прагнучи бути тим, ким він найбільше бути хотів би– лицарем мистецтва.

Як кожен закоханий, я жив тоді в ірреальному світі, – думав він пізніше. Буря фантазій несла мене, сп'янілого й запамороченого жіночими звабами, аж поки під холодним ударом її слів чари зійшли, злетіли, і ти відчув голос її справдішній, з зарядом недоброї практичності, корисливого розрахунку, голос, що чогось вимагав, ставив якісь умови… Не так навіть ті умови були страшні, як скалки прицінювання в очах, отой холодок практицизму й душевної черствості, що враз усе зруйнував, розвіяв, оголив у неприкритості, і ти вгледів, змоторошнівши, що кохав лише витвір власної уяви, вмирав за ілюзорний ідеал жінки, що його так буйно й самозабутньо, самим лише поривом душі витворила твоя фантазія.

Пережита драма не пройшла для нього безслідно. І якщо його дух не занепав, якщо сам він не опустивсь, то, може, ще й тому, що його мовби оздоровлювала сама творча атмосфера групи і отой високий взірець двох закоханих, що їх він мав фільмувати, на плівці мав відтворити їхнє чисіе, мов яблуневий цвіт, кохання. В найтяжчі хвилини Сергій знаходив у ньому для себе моральний еталон, взірець-емоційної шляхетності.