Текст книги "Циклон"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Глава XVI

В Перемишлі їх постригли. Клубок круто скручених під хусткою Прісиних кіс звично рвонула чиясь невідворотна рука…

Кілька спроб втекти по дорозі, відлучившись ніби за кип'ятком на станцію, кінчились для Прісі лише синяками густими. Ці синяки, аж чорні, побачила в себе на тілі теж у Перемипілі, коли роздягалася в лазні пересильного табору. Постригли всіх підряд. Машинками, наголо, як тифозних. Ось там наглумились! Накричалася разом з дівчатами, коли від есесівок відбивались, від їхніх ножиць боронячи косії свої… Були такі, що з горя голки ковтали. Ніби з життям назавжди прощаючись, волали до недосяжних тепер матерів, похапцем передавали полякам останні листи, залляті сльозами: “Мамо, ми гинем! За що вони мучать нас, що ми їм зробили?”

Якщо фортуна ще здатна виявляти прихильність, то вона до Прісі хоч трохи таки скривилась: не в табірні бараки потрапила невдала втікачка, не до вахманів, не до вовчиць блокових та штубових, що уколами витатуйовують на вас безвихідні табірні номери, – придбала Прісіо за скількись там марок німкеня-аристократка для робіт у своєму маєтку;і середньовічним замком. Вперше, не в підручнику історії і не в кінофільмі, а насправжки, в реальності, дівчина побачила тут рицарський замок мурований. І чепурний корівник біля нього неподалік, з якого ти, остарбайтерка, щодня будеш вичищати гній.

Німкеня – худа, висока, сама хребетна кість ходяча – накульгує, бо замолоду об'їжджала коней, і на згадку про ті часи має пошкоджену ногу і троє срібних вставних ребер замість власних. Пані ще й зараз кохається в конях, в неї – ціла конеферма, гордість цього родовитого маєтку. Господар весь час нездужає, його возять у колясці, дівчатам велено щоранку вітатися з ним:

– Гут морген, гер Рітмайстер.

Гер Рітмайстер – тільки так, бо він знатний, рід його походить ще від середньовічних предків у кольчугах. Ні, грубим він з ними не був, цей гер, цей спаралізований нащадок власників замку, Нe бив нагаєм, не щупував дівчат, не глумився, як ті, що на пересильних пунктах з фотоапаратами вдиралися в душові, щоб на плівку вхопити голих беззахисних полонянок. Цей не дозволяв собі бути брутальним. Він просто не помічав вас, що снували мимо нього з пов'язками “ост” на рукавах, були ви для нього наче зіткані з повітря, він дивився згорда крізь вас крізь безтілесних. 1, мабуть, зовсім не чув чи не бажав чути отого вашого щоденного: “Гут морген, гер Рітмайстер”, бо ніколи не відпо'відав.

Усім розпоряджалася, пані, вона тримала маєток в руках.

– Ми не вискочки скороспілі. У нас герб, і ми залишаємось віддані кайзерові, – казала пиховито і ніяк не хотіла повірити, що німецькі вояки здатні були скородити мінні поля військовополоненими і вчительок затовкувати в пацв'яховані бочки…

– Не може цього бути, – аж сердилась пані. – Ми не варвари. Ти вигадуєш, брешеш!

Вони не хотіли бути варварами. Пані не могла уявити свого сина серед тих шмаркачів з гітлерюгенд, що гірше бандитів знущаються на Сході над мирним населенням. Чи, може, вони й справді не були з природи такими? Але ж згоджувались роками культивувати в собі жорстокість убивць і садистів, бо бутрі жорстоким, глухим до людського болю – це для них уже не ганьба, навпаки, це стало синонімом доблесті, прикметою дужої арійської вдачі. Пані не хоче цього визнати, але ж я бачила це сама, чуєте, бачила?!

– Ти, мабуть, навмисне це все вигадуєш, щоб компрометувати пас… Хто ти за фахом?

– Мала бути вчителькою… А поки що недовчена студентка.

– О! То це ти там і німецьку студіювала?

– Аякже. Ich bin… du hist… er ist! – І повторила з притиском: – Er isl! Er ist!

– Браво, Фрісьхен! Ти ще скажеш, що й нашу історію вчила?

– І вашу, і свою…

– У вас є історія? – кривилася пані поламаною усмішкою. – Тоді вже скажи, що у вас було й рицарство?

– Було. І є! Був орден лицарів Січі Запорозької… І лицарів Сиваша та Перекопу… Києво-Могилянська академія була…

– Не чула такої.

“А що ти чула, стара мегеро? Що ти знаєш про нас? Не чула наших мелодій. Не читала наших книг. Не маєш уявлення про історію нашу! Наші сині Дніпрогеси, університети, наша молодь, що розквітала таладтами й надіями, – все це для тебе не існує! Заклякла в тупому, пихатому неуцтві, так невігласкою і в землю ляжеш із своїми срібними ребрами… Пороху хтось насипле на ці хижі очі, що не хотіли помічати цілих народів з їх прагненнями, з їх життям, їх культурою… Ми нижча раса для тебе, напівдикуни. Чому? Чому ви такі? Що дала вам вся ваша німецька мудрість? Навчила будувати бараки, табори задротовані? Гори клубків колючого дроту виробляти для всієї бвропи?”

– Ви ледачі, ви хитрі, як, зрештою, всі слов'яни. Схильні до містики, царевбивств, до руйнівних революцій, авжеж? І ви дуже підступні, це правда?

– Ми люди, як і всі. І хочемо, щоб всі були людьми.

– Якщо ти така ерудована та язиката, то чому ти тут? Мені твоя освіченість, власне, ні до чого.

– Пані, але дозвольте зауважити: я й не просилася сюди. Не з власної волі тут.

Було це по-німецькому логічно, і навіть черству німкеню це мовби торкнуло, по жовтім пергаменту носатого обличчя майнула щось майже прихильне.

– Тобі нема чого нарікати. Дякуй богові, що потрапила не в Бухенвальд, не па завод, а в порядну родину, в цей рицарський замок.

– Але ж хіба не ваші ріщарі поначіплювали нам ці принизливі нарукавні пов'язки рабинь? Це ж ваші німецькі ножиці пообстригали нас, як каторжанок…

– Ти ображена, що брудну твою голову обстригли? – здивувалася пані і стала пояснювати, що нічого образливого в цьому нема, бо це гігієна, крім того, в них, у німців, людське волосся – цінна сировина: з практичною метою переробляється у промислову повсть і пряжу. Із відрізаних жіночих кіс, з волосяної пряжі у них виробляють ступні шкарпеток для команд підводних човнів, волосяна повсть вжиткується також на панчохи для імперської залізниці…

– А ти ж як, гадала? Ми, німці, вмієм усе повернути в доцільність. Це східний повільний ваш розум не знайшов би практичного застосування. А німецький геній із ваших кіс робить чудові панчохи…

– Данке шьон за пояснення. А ми, дурні східнячки, цього, бач, не розумієм… В нас коси – для краси…

На різдво, німецьке різдво, наїхало гостей. Прибув у ці дні і син Рітмайстера, фронтовий офіцер, у відпустку. Ще перед тим папі не раз хвалилася сином, який він порядний, добро вихований. А Пріся дивилася, як старанно мив руки порядний цей відпускник, і здавалося їй, що то він кров чиюсь відмивав. “Але не відмиєш! Не відмиєш довіку!” – повторювала вона в думці, дивлячись на червоні клешнюваті пальці та на брязкотельця його залізних хрестів.

Влаштували бенкет на честь синового приїзду. Перед тим гості цілою ватагою відправилися в ліс на полювання – у них кількасот гектарів фамільного лісу, де повно звіра: зайців, кабанів, козуль… І ось повертаються із здобиччю, трублять в мисливські роги за давнім рицарським звичаєм, складають здобич купами серед подвір'я, вихвастуючись – хто більше набив… “А руки ж ваші в людській крові”, – знов думала Пріся, звіддалік поглядаючії на їхніх нещасних постріляних сарн.

Гостювали в цих родовитих фонів ще и якісь новоспечені фони з Берліна, з ними німченя мале, гарненьке, що заникувало часом до корівника або на курятник, дивилося, як Иріся працює, посипає прохід, моп алею, жовтим піском. Ждало мале, доки вона звільниться від роботи, щоб могла побавитися з ним. Якось питає:

– Хто ти? Звідки? Як тебе звати?

Показала йому нашивку “ост” на рукаві;

– Фон дер Остен.

Воно зрозуміло жарт, засміялось.

Іншого разу юне арійча застало її в курятнику, коли вона нічого не робила. Сиділа, і навіть книжка німецька лежала збоку – не читалося. Нікого й бачити не хотіла зараз біля себе, крім одного – крім смаглого лицаря-красеня з далеких імеретинських гір. Он він з вилами серед тих, що вкривають радгоспний свинарник… Ті на даху, а Шаміль знизу солому подає. Його худа, пругковита постать латана-облатана, але й в ній щось горде, непіддатне. Перед тим, як виважити в повітря набряклий водою куль, Шаміль пронизує його вилами з якимось весело-войовничим погуком, аж дід Харитон не може стримати свого захвату:

– Ну й чечен! Ну й кляте ж! Все в нього ловко виходить!

Никало знудьговане арійча, зачіпало Прісю, кликало бавитися з ним:

– Фон. дер Остен, пограйся зі мною!…

А вона ні з місця. Тоді мале підкралося із-за спини і, набравши повну пригорщу піску, сипонуло їй в очі тим піском… Догнала його аж у парку і, накірчивши, добре натовкла носом у сніг, відлупцювала малого фона, як хотіла. Дарма що верещало мов недорізане. Вибила, і аж тоді бурхнули сльози образи, аж тоді спохопилась: що ж буде?

Незабаром гукнула її старша кухарка:

– Що ти там накоїла? До пані мерщій!

Пані сидить у кріслі, розпитує, чи правда, що на німецьку дитину ти, остарбайтерка, руку підняла.

– Ти розумієш, на що ти зважилась? Розумієш, як можна трактувати твій вчинок?.

– Але ж воно мені очі піском засипало!

– Ти ж могла в своєму нестямі навіть скалічити це юне створіння!

– Воно вже й так скалічене… духовно. Вважає, що йому все дозволено!

Пані трохи недолюблювала цих новоспечених фонів, вважала їх вискочками, може, це тільки й не дало розгулятися її гніву.

– По якому місцю ти його била?

– По отому самому… Дітям усіх рас і націй по одному місцю перепадає, – воно в них однакове… '

– Більш ні по чому?

– Ні.

– І такн добре набила?

– Добре.

Тінь усмішки нсремайну.іа по бляклих устах.німкені, Пастроживши, попередивши. щоб більше руку на німченя не сміла здійняти, взялася цього разу сама залагодити справу.

Може, ще й тому, що сип перебував у замку, і мати з такої нагоди не дозволяла собі крайностей щодо персоналу, не хотіла бути надто злою навіть у ставленні до клятих цих остарбайтерок. Пані робила все, щоб син якомога довше побув удома; використавши зв'язки, якось так влаштувала, що здали залізничний квиток, і вона сама придбала йому інший – на літак. А невдовзі після того, як полетів, одержала звістку й хрести: сина десь над українськими лісами збили партизани.

Пані ледве не збожеволіла.

– Це ж я… Я сама винувата, сама послала своє дитя на смерть!

Пріся, дивлячись на щире невтішне горе матері, ладна була пройнятися навіть співчуттям до старої. Єдиний син,.улюбленець і надія родини, він більше нее існував, він став жертвою власного фанатизму і завойовницької ненажеркості… Скрутком сплющеного металу врізався в землю, морозами скуту, той його останній літак… Тепер тільки фото його в чорній рамці висить у материній кімнаті, і весь замок поник у жалобі. Може, хоч тепер ви, пані, зрозумієте горе наших матерів, зрозумійте і мою, і Шамілеву матір?

Але навіть пережите горе не зробило стару німкеню добрішою. Більше того, незабаром сталась подія, яка всіх остарбайтерок приголомшила. Поміж інших працювало на панській кухні дівча одне, Маруся, Прісина землячка з сусіднього району. Іноді разом відводили душу, мріяли удвох навесні втікати. Якось пані в своєму траурі зайшла до кухні, а па плиті саме молоко збігає, сердито випінюється з каструлі. Чи нерви зрадили, чи лють за партизанські ліси перевершила все, тільки вхопила ту каструлю і кип'ячим молоком дівчині – в обличчя! Ошпарила все лице, і очі вишпарила, звірюка… Коли з'ясувалось, що Маруся зостанеться назавжди скалічена, що зір не повернути, дали після цього їй волю: можеш відправлятись назад, на свою Україну…

І відправили.

Пріся не раз ставила себе на її, на Марусине місце, і, гріх подумати, навіть щось схоже на заздрість прохоплювалось в душі… Хай хоч ошпарена, з вічною ніччю в очах, але ж додому, на Батьківщину… І вже з жахом уявляла, як, осліплена, руками на Україну дорогу намацує, з спотвореною своєю вродою постає перед братом, перед Шамілем… Та потім отямлювалась: пі, анізащо не показалась би йому такою, перед ним вона хоче бути тільки в усьому бездоганною, щоб почути ще хоч раз від нього оте вогнисте, жагуче:

– Ти красива, красива… Шені чіріме!

Угнічена горем, з каменем на душі працює на курятнику, день у день вичищає гній, а вивозять його тачками троє поляк із полонених, що їх для роботи щоранку приводять із табору, розташованого неподалік, у дюнах. В таборі там у них хвороби, звірячий режим, недоїдання, “Та невже ж – це ти їм нічим не допоможеш? Долею ж такі, як і Шаміль… Якусь би передачу їм за дріт, і буде ця передача ніби й для нього!…”

Пріся знайшла спосіб: вранці відбере щойно зібраних з-під несучок яєць, накутає сіном і зверху гноєм прикриє. А поляки вже в курсі – прийдуть, мовчки відриють сховок з-під гною і – в табір, товаришам… Вдалося одне, то вирішила з дівчатами спробувати й друге:

– Каністру молока їм передамо…

Та, видно, котрийсь із панських мисколизів підгледів, доніс, бо ось уже кличуть Прісю в покої, стоїть вона перед гером Рітмайстером. Висохлий, хворобливий спадкоємець рицарів, пихач, що ніколи й словом не озвався до остарбайтерок, зараз здобувся на мову, ладен, здається, в горло був дівчині вчепитись за цю каністру молока, перехоплену вже на півдорозі до табору…

– Та як ти сміла, крадійко!… Адже це моє!

Вона зовсім не соромилась свого вчинку, пробувала навіть і йому втлумачити, що це не крадійство, доводила з чуттям правоти:

– У вас вісімдесят корів, пане Рітмайстер, і майже всі дояться… Хіба вам із пані не вистача? А там голодують, там – хворі…

– Те мене не обходить. Молоко – моя власність, ти здатна це втямити? Моє, кожною краплиною моє! Мені належить, і тільки я можу ним розпорядитись! Це справа престижу, це наш незрушний закон!

Він горланив, трясло його, аж судомило в колясці. Запевняв, що не так навіть каністра обурює, як посягання па принципи, на самі підмурки його життя. Більшовичка, баламутниця, ти маєш нахабство зазіхати на його право господаря, зневажати їхній німецький порядок-орднунг?…

Дівчина дивилась на нього, не ховаючи зневаги й презирства. “Так, ви поневолили, знещасливили нас, – ніби казала йому у відповідь, – але ж нещасні будете й ви, раби свого бездушного орднунгу!”

– Крім закону, пане Рітмайстер, ще є почуття. Звичайне, людське. Співчувати, допомагати людині в нещасті – це, по-вашому, злочин?

– Східна непотріб, ти ще будеш мене повчати? В таборі будеш повчати! Марш звідси! В табір її!

Того ж дня всіх причетних до справи з каністрою погнали на станцію. Надвечір вони вже опинились на чорній з-під вугілля платформі, відкритій усім вітрам. Вартовий із гвинтівкою коцюрбився поблизу, потонув у своїм настовбурченім комірі, нахляпивши пілотку на вуха.

Мчить ешелон. Всевладний німецький орднунг нависає над нами непроглядною ніччю. Летять від нас, як. у безвість, чорні придорожні дерева, гримлять віадуки… Може, треба прощатись? Чи й саме життя людське – це тільки велике й пекуче прощання? В кого довге, в кого коротке… Але завжди велике, як біль, як душа, по вінця налита до когось любов'ю… Чи ще буде інакше? Повинен же бути світ, де країни й народи не знатимуть більше нашесть, де на людей не полюватимуть, мов на сарн у заповідному лісі… І що нашестя були – це сприйматиметься як дикість, як щось зовсім протиприродне людині…

В пітьму запізно гуркоче платформа, несе. Ніби в ураганному вітрі, темними силуетами пролітають голі дерева, казарми, кірхи, пакгаузи… Де ж твої осяйні, великодушні міста, Європо? Нема їх, не чути ваших теплих атлантичних вітрів, ані вашої органної музики – нічний, із сажею, огаристий вітрюга чорними хугами свище на нас із пітьми… Нічого нема. Навіть сталевих нема в нас голок, щоб можна було ковтнути. Ані папірця, щоб написати й кинути в ніч:

 
“Любий, коханий мій!
Живи і за мене.
До останнього зблиску буду твоя!…”
Без права вмерти
 

Знайшлися сапери, знайшлися мінери. Знайшлися відважні душі, готові на будь-яке завдання. Останнім часом підірвалося кілька німецьких машин па старім большаку. Якимось чином міни, що залишилися де-не-де на певискороджених мінних полях, ночами перекочовували туди, на большак. Хтось їх знаходив, хтось закладав. Щоправда, міни вибухали не па землях радгоспу, і тутешніх це ніби не стосувалося. Пауль-управитсль міг навіть сказати, де треба: в нього все гаразд, шукайте деінде.

В маєтку поки що нікого не чіпали. Одначе барак весь час був у насторозі. Безперервне ходіння по лезу ножа – таким було зараз їхнє життя. По лозу – вдень і вночі. Будь-яку хвилину можуть вдертися шуцмани, витягти тебе з барака чи з тамбура стайні, чи вхопити просто па роботі. І ти знаєш, що схоплять недаром. Що нападуть на слід чогось таки вартий. Але поки що не иападали. Хтось ніби оберігав хлопців. Працюють як і раніш – хто де. І тільки нильноокий Віхола бачить, що за робота з них. Внутрішня симуляція – послідовна, продумана день крізь день.

Од Віхоли цього не приховаєш. Але мовчить. Бо вітри фронтів – їх наперед не вгадаєш: куди ще повернуть? Погода життя нестійка. Двигіт фронтів, то дальший, то ближчий, останнім часом робив із Віхоли ніби чутливий барометр. По настрою можна було вгадати: стрілка колишеться все більше, вказує на бурю… Отже, змушений був терпіти навіть цей постійний внутрішній саботаж. Опір і опір – Віхола його почуває щодня. Начебто і є робота, але яка? Скорше це тільки видимість її: все чомусь не клеїться – там порвалось, там поламалось, раз у раз переробляй, ремонтуй… І мовчи… Може, не вміють, руки в них не туди стоять? Тепер не сказав би про них цього. Є серед них слюсарі, машиністи, механіки. Є фахівці на всяке діло. Хоча б той Решетняк: він і до вил, і до коней, і шевцює, і линтварює… Все вміють, коли захочуть: восени, йоли вкривали вдовам хати, отам уже працювали без симуляції, робили на совість! Полагодять дах, вкриють, причешуть, і ще іі стріху підстрижуть – просто задивишся. І люди стоять за них горою, радяться з ними, вірять їм, вірять, що все це тільки тимчасово. Кожен полонений, як політрук самозваний, тлумачить по-своєму різні чутки, пересуває фронт, підтримує в людях надію… Відомо це Віхолі. Але ж… мовчи. Бо стрілка барометра колишеться, стрибає… А як повернуться, то ще затанцюєш тоді…

Якось на барак таки налетіли з обшуком. Ватага шуцмапів нетутешніх – з куща, з кущової поліції. Перерили все. Найшли під нарами купу вівса – якісь бджоли його наносили. Взимку багато хто з хлопців одержував наряд на роботу в зерносховище. В напівсмерках величезного безвіконного приміщення, де повно куряви, гуркоту віялок та трієрів, з ранку й до ночі сновигають постаті в шинелях – з лантухами, з лопатами, задихаючись в холодній шорсткій куряві. Шугають десь аж під стелею по сипучих ворохах, по вівсах та ячменях, провалюючись у текучі ями по пояс. Зате ж як повертаються увечері до барака, то з-за халяв, із пазух, із-за комірів кожен витрушує по кілька пригорщ зерна, і якщо вартові присутні прії цьому, то й перед ними є виправдання: саме понабиралось, по пояс пірнаєш в тому зерні, нічого це бачиш, остюками очі пороз'їдало… Вартові дивились на це крізь пальці, бо їм з роздобутків теж перепадало чиншове, а решту хлопці збирали, зсипали в кутку під парами, і то вже був їхній спільний неподільний фонд.

Під час обшуку шуцманн, сопучи, ретельно греблись у вівсові, але за самий овес нічого не сказали, – видно, шукали чогось іншого. Погреблися й пішли ні з чим.

І тієї ж ночі з'явився в бараці Випадковий Випадок.

– Це нам пересторога, – сказав, вислухавши все. І ще сказав, що треба когось відрядити до міста. Власне, не до самого міста, а ближче трохи, в селище заводське.

Діло є.

– Мусила б наша зв'язкова піти… Але ж її нема. – Прісю, сестру свою, він мав на увазі. – Хто піде?

Шаміль зіскочив із пар:

– Я. Тільки я!

Бо все, що було з Прісею зв'язане, мав він взяти на себе, нікому цим не поступиться… Саме так його й зрозуміли.

– Гаразд, підеш ти, – сказав Байдашний, старший цієї ради, що відбувалась при блиманні каганця.

Хлопці з барака теж дали свою згоду, і Шаміль розумів, як багато їхньою згодою сказано. Що під силу тобі це ризиковане завдання. І що повністю тобі довіряємо. Довіряємо все наше потаємне, навіть паші власні життя. Адже поручимось за тебе перед вартою і перед конторою, поручимось, що ти неодмінно повернешся, бо всі ми залишимось тут за тебе заложниками. Отже, ти не маєш права навіть загинути в дорозі. Ти мусиш повернутись хоч мертвий!

Як на ці неповні часи, безмірно далеко було воно, те голодне, стероризоване місто. Доведеться йти через села, де лютує поліція, беззаконним іти по незвіданих дорогах цієї холодної, похованої в снігах окупації України. Можеш наткнутися па облаву, сто разів можуть затримати, схопити тебе, адже всюди зараз хапають таких, як ти. Озброєні, п'яні посіпаки можуть на місці десь тебе прикінчити в кучугурі і ні перед ким не будуть за це відповідати, бо немає тут зараз ні тіні того правосуддя, яке б оборонило тебе.

І все ж Шаміль був майже радий, що йти випадає йому, що товариство зупинило на ньому свій вибір.

Самі товариші наступного дня й споряджали його в дорогу: роздобули десь сіряк поруділий і заячу шапку з вухами.

Льоінка-костромець свої теплі онучі віддав. Вівса йому в шаньку насипали, Рошетняк ще й пожартупав:

– Як рисакові, вівспчка тобі ярого, сухого… Проміняєш досі, у дорозі… Може, на щось гаряченьке, іцоб не замерз.

Домовились з вартовими про міру хабара. Через агронома вициганили Шамілеві в конторі навіть довідку якусь жалюгідну, з розмазаною печаткою. Що є він, мовляв, робітник цього маєтку, відпускається провідати родичів, що й засвідчується. Агроном, який сам підписував довідку, добре знав, що родичів тих міфічних в природі тут не існує, тому й вважав за потрібне з свого боку попередити Шаміля:

– Папірець мало чого вартий… Найкраще взагалі тим людохватам на очі не попадатись.

Шаміль усміхнувся:

– Я вірю в свою зорю.

Удосвіта третього дня вийшов з барака. Ще тільки розвиднялося, як він уже минав найдальшу степову лісосмугу, що була межею маєткових земель. Вирослий у країні сонця, вигрітий теплом підсонячних скель, повитих лозами виноградними, опинявся тепер віч-на-віч з безмежжям снігів, що обіймали весь простір. Продерся крізь акацієве колюччя лісосмуги, вппужав зайця, що спав у снігу, і вдихнув волю на повні груди. Барак і життя під конвоєм збст'ались десь там позаду, за дротяно-колючим, мов табірним, валом маслин та акацій, і першим бажанням було. бажанням, зболілим до крику: ніколи більше не повертатись! Хай навіть і згинути, але десь отак, невартовапим, у полі, в снігах, під виспіви вільного вітру! Враз наче опали невидимі пута, що стільки часу оплутували його, хотілося кричати від захвату, пити цей вільний вітер. Випростатись хотілося так, щоб дістати рукавицею неба, його кудлатих хмар. Земля тут уже ніби нічия, і небо нічий, і доріг ніяких. Хоча ні: он стовци пішли вподовж большака, що лежить заметений снігом. Там он вибухали ваші міни, осмалюючи сніг, полишаючи на місці вибуху клоччя мундирів… Перейшов большак і відчув себе ще вільніше: біла безвість перед тобою, безлюдність, свобода чи бодай химерна ілюзія її. Тут тільки ти і сніги, ти і вітер! Почуваєш себе молодим, дужим звіром, що вирвався нарешті з клітки, і маєш в своїм розпорядженні цілу планету!…

Зійшов на пагорб, обернувся: уже ледь бовваніють далекі скирти, ферми тонуть радгоспні в імлі небокраю, – може, й справді востаннє кидаєш прощальний погляд на них? І крізь миттєве позасвідомне схмеління враз – тверезий внутрішній голос: “А хлопці як? Ті, що поручились за тебе і ждуть тебе хоч мертвого, що повернешся? Чи воля дорожча за них? Тобі воля, а їм? Є свобода, a є ще й таке поняття: егоїзм свободи. Може, це якраз тебе й спокушає ось тут?”

Міцніше натягнув свою заячу шапку й рушив. Безлюддя, біла безмовність, а зеленіло ж і тут, квітувало, гуло бджолами, пахло нектаром… Все позамітано, поховано під товщею снігу, лише дротяне колюччя лісосмуг потяглося темним пасмом. Хвилясте біліють поля, горбляться горбами, западають балками, і весь час крижано, тонко дзвенить поземкою цей суворий, ніби арктичний світ. Україна, земля окупована…

На зошитнім аркуші мав від руки накидану Випадковим Випадком карту з позначками сіл, які зустрічатимуться, а де знак оклику, там треба обходити стороною. І обходив. Бездоріжжя стало йому дорогою. За кілька годин ходьби трапився Шамілеві серед моря снігів один лише хутірець, знаком плюс позначений на карті як можливий притулок; наскрізь пробитий вітром,, напівзаметений, з обламаними деревцями – таким він постав. Певне, колишній польовий табір якоїсь бригади. Заіржавлений реманент, кинутий сяктак, мовби свідчив про якусь велику байдужість, що тепер скувала цей край. Плуги в груддях мерзлої необчищеної землі… Зубаті борони, недбало кинуті культиватори… Кілька сівалок з ніби назавжди умерзлими в землю, потонулими в снігу сошниками… Покинутість, забутість. Чомусь згадавсь Решетняк: з яким почуттям глянув би дін на цю безладь, на ці напівзаметені серед відкритого степу сівалки, з яких, здається, уже ніколи не потече зерно в теплу весняну землю. Підійшов до одної, відкрив ящик: порожньо. Згадав, що має овес. Розв'язав торбу, кинув у ящик, у гнізда непорушні кілька жмень “ярого, сухого”. Навіщо? Для прикмети? На весняний засівок? І скільки йшов тепер, невідступне пливла перед очима напівзаметена сівалка, пливла у завіях снігу, як знак холоднечі цього життя й смутна надія на щось весняне…

Віддалені, глухі, безжиттєві села правили за орієнтир. Час від часу звірявся по карті. І ніде пі живої душі, тільки ти полями бредеш, до моторошності самотній. Та ще десь у цих же снігах, в цих просвищених вітром просторах блукала дівчина сліпа, одна-однісінька. Та, що повернулася з Німеччини, з ошпареним лицем, з повипіканими очима, які раніш були карі, а може, сині, як небо, повні задуми й тихого сонця. Пройшла про неї в народі яса, докотились чутки й до маєтку. Одна з отих, що були відправлені до Німеччини з першим набором, десь там па торгах виставляли наших дівчат зовсім голих на огляд, щоб німкені, вибираючи, мог не пересвідчитись, що нема на них, на цих тугогрудих слов'янках, ні екземи, ні лишаїв. За скількись там марок виторгувала її німкеня для роботи на кухні, а коли було виявлено, що дівчина потаємці передає хазяйську картоплю полоненим полякам у табір, фрау забігла на кухню, несамовита від люті, і, вхопивши каструлю з плити, плеспула киплячим молоком дівчині межи очі… Так складалась легенда чийогось життя. Подруги-італійки здобулися нібито їй на квитка, посадили в поїзд, що йшов на ост, і тепер ця сліпа дівчина, розшукуючи рідних, блукає зимовими полями, дехто вочевидь нібито бачив її, люди не мають сумніву в її реальності, – розповідь про Осліплену незадовго перед цим довелося почути Шамілеві від жінок у зерносховищі. Є вона. Десь, може, якраз серед цих снігів блукає та нещасна осліплена полонянка, що образом своїм часом повторює дівчину, яка його дарувала своїми обіймами… Страшно навіть подумати про щось подібне. Але ж чому так важко подолати уяву? Чому невідступне образ дівчини, такої безмежно рідної тобі, з'являється в цій білій пустелі, де й ти, сліпнучи від стрічного вітру, бредеш із своїм костуром? Чи, може, це якраз ти і вона – обоє до незмоги кружляєте в цих текучих снігах, розминаєтесь, ие натрапивши одне па одного? Засліплений вітром, може, ти й не загледів, як вона десь тут поблизу в звихреній сніговиці перекотиполем відсіріла, може, вітер її гнав, безпорадну й невидющу, на колючі кущі, на зубаті напівзаметені борони натикалася…

Надвечір стояв на якомусь кряжі, на холодній горі своєї самоти. Вітер бринить билиною, що, пробившись крізь товщу снігу, блякло, торішньо ворушиться біля ніг. Село віддалік темніє, дими з димарів комусь пахнуть затишком, вечірнім солом'яним духом. Перед ним річка вгадувалась, здається, якраз ота степова, що її олівцем вив'юнив на карті Байдашпий. Ледве проступає, в'ючись руслом між снігами, закута у панцир криги. Текла колись, вигравала на сопці, мабуть, світилась прозорістю. Панцир міцний, ковзкий. Закуто все, тут панує диктатура льодів. Добре було вже й те, що не треба шукати містка, будь-де можеш перебратись па той бік. Чи обминути й це село з його знаком оклику? А де ж ночувати? Під перекотиполем?

Дорога до села наїжджена, прижовкла від розтертих полозками кінських кізяків. Шаміль, однак, не дозволив собі скористатись дорогою; зайшов з боку глухих огородів, звідти, де звір підкрадається до кошар в тріскучі зимові ночі. По міцному злеглому снігу наблизився до крайніх хат, до чийогось садка з старезними яблунями – покручені стовбури ї:оліііа свої старечо псвішіпали, вивернуті гілки аж по снігу лежать. Кущ калини, до пояса потонувши в заметах, де-не-де червоніє ягіддям – краплинами бубок на кетягах. Напівобдзьобана горобцями, так недоречно горить ця кали'на чиясь, розчервонівшись край садка серед синіх вечірніх снігів…

Жінка, що під повіткою рубала дрова, видно, помітила захожого, бо ще дужче повернулася спиною до нього й далі гатила сокирою. Повернутись би й піти собі геть. Ніхто тебе тут не жде. Не для тебе ці пахучі вечірні дими з димарів. Десь скрипучо зачиняються хвіртки, в іншім подвір'ї чоловік, кульгаючи, затуляє вікна знадвору солом'яними матами; вікна байдужі, вони ніби самі затуляються від тебе. Ніким ти тут не кликаний, нікому не потрібний, навіть кущеві оцієї напівобдзьобаної калини… Та все ж, долаючи власну нехіть, зайшов на подвір'я, неквапом підступив до тієї, що ганяла сокирою неподатливу ковердяку по двору. Майже недобрим голосом сказав, як годиться казати в таких випадках:

– Здрастуйте, чи не пустите переночувати?

Не одразу вона випросталась. Довго й люто вишарпувала сокиру, що застряла у вербовій корчомаці. А коли випросталась, Шаміль побачив немолоде вже обличчя, набрякле від напруги й морозу, і брови, насуплені неприязно.

– До старости ночувати, в сільуправу! Старостиха там для вас подушок наготувала!

І забубоніла, що без дозволу сільуправи тепер нікого не велено пускати на ночівлю, що людей тих.на дорогах тепер як мурашви, ходять, старцюють, щоночі добиваються в хату із своїми блохами, а вона ж не сонце – всіх не обігріє. Раніш пускала, а зараз годі, дуже це їй треба, щоб за якихось волоцюг та тягали її в управу, обкидали погрозами… Слова жінчині так і хльоскали Шаміля по обличчю, вганяли в сором. Бо хіба ж не правду вона каже? Хіба ж не жебрак, не волоцюга? Мало в людей своїх нещасть, ще й ти їм хочеш підкинути. Вона все бубоніла, виказувала, але далі можна було й не слухати, він обернувся й мовчки рушіїв із двору.

Вона догнала його край городу, аж біля калини, сердито шарпнула за сіряк:

– Це, по-вашому, вже ми й по люди? Ніч заходить, де ж ви будете? Під заячим кущем почувати?