Текст книги "Циклон"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

Глава III

Мокрі кущі блищать під місяцем. Річка внизу жебонить по камінню, смирна, довірлива. З марева лугів випливає постать чиясь. Волосся розсипане, болонья, накинута на плечі, блищить…

– Досі не спите, Славцю?

– Не спиться чогось… Деркач дирчить…

– Той цілу ніч буде на посту. Далеко ходили?

– Росяно дуже в лугах… Там коні пасуться, закортіло глянути, який вони вигляд мають вночі. Мої ж партнери по фільму. – І гіркий усміх торкнув уста, обличчя бліде.

– А я теж приглядавсь… Чи таке освітлення? Чи не помилилися ми, обравши саме цю натуру?… Часом здається, що і місяць, і тиша – все там було інакше.

– Ішла оце й думала: піду завтра до вас і відмовлюсь. Не зможу Я. Нездара я. І нічого інститут мене не навчив, та й взагалі хіба Можна навчити мистецтву? Хто вчив Довженка? Заньковецьку? Замість учити жити, глибоко почувати, нас упродовж п'яти років учать імітувати почуття… І тоді дивуються, що, нічого ще самі не створивши, ми вже ходимо по студії невизнаними геніями, все відкидаємо, на все кривимось…

– Ви сьогодні надто сувора, Славо, впадаєте в крайнощі. Не всі ж такі: і вчителі не однакові і вихованці – теж.

– Звичайно, є справжиі. Але справжні більшу частину життя витрачають на те, щоб переборювати тупість, примітивні смаки, набридлі штампи… Ви ж знаєте, скільки і в нашому середовищі безнадійно дрімучих, заскорузлих, а то ще й гірш – брехливих, кон'юнктурних до безсоромності…

– І на кому те бідне мистецтво тримається… Та ще й на світовий екран іде!

– Хай, може, й згустила я трохи… Ясна річ, що про таких, як народний, не йдеться. І про присутніх теж. Але я вважаю, що в храмі мистецтва не місце жодному цинікові, який здатен при актрисі розповісти пошлий анекдот… І після цього ще він мене на проби запрошує!

– Ваша відмова для багатьох була несподіванкою.

– Іти виображувати йому оту декоративну Ксеню? Серед квіточок на полонині? Дикий Захід, екзотика… Ні, не для мене роль. Ходить довкола тебе, мружиться, як бегемот, оглядає тебе прицінливим оком… Та хіба його цікавить моя душа, мій ідеал, мій погляд на світ? Я ж бачу: найперше цікавиться, чи достатньо я довгонога, чи зуміє це кіностворіяня видавлювати з ока сльозу крупним планом… Фальшивий сам, і на екран жене фальш. А тоді ще й домагатиметься за неї першої категорії… І такому – в храмі мистецтва? Де корифеїв ще вчуваються голоси?

– Люблю вас слухати, Славцю, коли ви отак розбурхаєтесь… Не хотів би потрапити під стріли ваших сарказмів.

– Не думаю, що ждете компліменту, адже вам це не потрібно. У вас і в Сергія я повірила з перших кадрів, ще тоді, на перегляді. Буває таке… Іноді за один кадр можна в людину закохатися…

– Жаль, що Сергій цього не чує.

– Прошу не жартувати. Є і в житті, і в мистецтві такі речі, що жарти до них не кладуться.

– Згоден.

– Заздрю сам деколи. У вас є певність, визначеність, мета. Почувається, прийшли ви в мистецтво з наміром серйозним і маєте що сказати. За спиною такий досвід життя… А я? Що я знаю? Я навіть кохати по-справжньому не встигла – не можна я; вважати коханням п'ятихвилинні романи студентських вечірок або яке-небудь студійне захоплення… – І все ви повинні будете грати закохану. Натуру глибокого почуття…

– Оце мене й тривожить. Грати закохану, творити нашу українську Офелію з тих не знаних мені окупаційних ночей… Оце чисте юне кохання, що так трагічно розквітло в неволі…

– Не встигло й розквітнути.

– Так. Тільки змигнуло… Читаю, намагаюся вжитись, заглибитись… Для мене ця роль справді затяжка. Може, мені бракує фантазії, уяви?

– Не наговорюйте на себе. І не розкисайте: вам це не личить.

– Ходила оце по лугах, і відчай мене терзав… Гіркого доходжу висновку: не під силу мені ця роль. Щось я не вловлюю істотне… поверхова я, неглибока.

– Оце сюрприз кіногрупі.

– Так, неглибока я і просто ненавиджу себе таку!… Чомусь іншому треба було присвятити життя. В інститут ішла з наміром віддатись науці… Цікавила мене історія мистецтва, зокрема народні вироби: писанки, різьба по дереву… Так би й було, якби одного дня – ще тоді першокурсницею – не спокусили в інститутському коридорі отим магічним запитанням ваші кіномефістофелі: “Хочете зніматись?” Ще б пак! Яка дівчина встоїть перед можливістю покрасуватись з екрана… Але чи артистка я?

– І це говорити вам, відзначеній на міжнародному фестивалі? За першу ж роль?

– Боюсь, що й то випадкове – за волоокість, мабуть…

– Ваша іронія, самоіроиія, Славо, свідчить, що не все втрачено і артистка жива. Просто хвилинне зневір'я. А такі збурення не дають крові застоюватись. Для митця невдоволення собою – скоріш норма, ніж відхилення від неї. Хто заспокоївся, тому нема чого робити в мистецтві. Серед стихії творчості затишкі'в не шукай, паруси напинай крутобокі… Така вже сама природа, мистецтва. Тут белсбепь, вічний пошук, жага… Тут – хто більший, хто менший – але вісі невтоленні, усі як фаусти…

– Але ж як боляче буває!

– А іншим не боляче?

В голосі його вчулась суворість, схожа на докир. Ярослава здивовано глянула на нього. Зійшли на місточок. Схилившись на бильце, дивились униз, де кожен камінчик виставив свою тінь і вода в прудкій текучості місячно переблискувалась.

– Ох, знаю цей настрій, Славо… Коли отак непевність бере. Коли б'єшся, шукаєш-шукаєш і не знаходиш. Повно клекоту в грудях, а не здатен висловити його: без'язикий, німотою скуті вуста. А потім таки ж надходить ота мить всемогутності, коли почуваєш, що все можеш, все підвладне тобі, на верхи ясновидства зносить тебе якась сила… Щоб кинути знов у провалля сумнівів, у лабіринти шукань, до навпомацки далі йтимеш… Такий уже наш хліб.

– Іванну б сюди. От вона зіграла б. Це ніби для неї роль…

Так, але ж Іванни псма. За третім, чи п'ятим, чи яким там дублем кинулась в охоплені полум'ям декорації мосту умовного, що пашіли зовсім не умовним вогнем… Що її погнало туди? Чи тільки бездушність пиката, жорстокість націлених камер? Чи власна ота невтоленна жага досконалості, її артистичне бажаніш, хай навіть життям ризикуючи, добути ще один дубль, ще один, може, нечуваний, найрідкісніший, в якому вона таки сягне недосяжного, перевершить саму себе? Такі, як Іванна, знають творчості шал… Актриса виняткового обдаровання, і Ярослава близька їй чимось – він певоп цього. Дві зірки сходиля одночасно…

– Чомусь сьогодні вона мені весь вечір з'являється… Перед очима стоїть, сміється… Під час останніх зимових канікул ми з нею поїхали в гори. Все-їй давалось, вона й на лижах ходила чудово – літала з трамплінів, як'птиця… Пригадую, зайшли після хуртовини в ліс, зупинилися під смереками… Ви бували серед смерек узимку, в день сонячний?

– Ні.

– Все фантастичне. Справді казковим стає ліс, прибравшись у снігові шати… Дятел постукує, якась пташина зимова цівкає, ще більш відтінюючи глибоку первісну тишу навкруги. Сніг облітає з дерев тихо, лагідно. “Який зодчий, Славцю, годен зрівнятися з природою, – казала тоді вона, – які хороми, палаци з танучого мармуру невідтворне вибудувала за ніч хуртовина…” Образи птахів якихось, звірів, чудиськ химерних оточували нас. Ніби тільки там стало зрозуміло, як народжувались в народі казки, з чого витворювалась паша народна міфологія… “З оцього білого, хуртовинного, Славцю, що хоч і тане, але красою споріднене з мармурами Мікеланджело…” І потім, сміючись, вдарила палицею по гілці, струснула цілу шапку снігу – сонячна холодна курява окутала нас…-Ярослава помовчала, ніби й ці місячні серпанки за річкою ще курилися, мерехтіли їй тим сонячним снігом, струшеним десь у горах подругою.

Після того, як Іванну обвуглену видобули з-під уламків нодотлілих декорацій, Ярослава більше тиж'ня прохворіла вдома у рідних. Мати благала: “Кинь те кіно, бо й тебе спалять!” Але саме тоді Ярослава сповнена була рішучості, більшої ніж будь-коли… “Не кину. Нe відступлюсь”. Батько теж схвалював її вибір: “Доросла, їй вільно робити, що вибрала… Лишилася без подруги, то нині за двох най до прані стає…”

Пішов, погув у небі літак нічним своїм рейсом. Прислухались до нього обоє. Прислухались і до далекого шосе по підгір'ю – чи но чути звідти колони студійських машин? Десь уже рухаються, не дасть і вночі їм спати Ягуар Ягуарович, “генеральний обозний”.

– “Горить-тремтить ріка – як музика…” – Обоє задивилися у місячну воду, у її струмування мерехтливе.-Скрябін пробував нотними знаками світло передати… Цікаво, що він закодував у те своє тайнописне, загадкове Люче?

“А оця ріка, що біжить попід нами, в ній, мабуть, теж щось закодоване? Ріка невгасного текучого світла, що, примхливо в'ючись, – то між гір, то долинами, – світить пілотам в отакі ночі, місячним сяйвом та зоряним всесвітом галактик поблискує штурма'нам знизу, з планети… Дочка гір, струмлива невтомниця, де бере вона початки свої і аж де перестане бути собою? Зафільмувати б коли-небудь в образі ріки саме людське життя – від його витоків до гирла…”

– Як гарно співає хтось на заріччі…

– Тут ще співають. Ще пісню транзистор не з'їв. Ярослава помітила, як він, вслухаючись, ніби аж здригнувсь. Та сама пісня звідкись виринала… Решетнякова, госпітальна:

Над річкою над бистрою Там журавка купалася…

Тут, у цих краях, служив колись Решетняк на кордоні, звідси й пісню, як із вогню, виніс…

Співало наче на острові десь чи ще нижче, на околиці комбінату… Десь там купалась журавка…

– І яка ясна ніч!

Глава IV

Замуровані снігом шибки, виття зав'юги сибірської…

Густе оранжерейне тепло палати.

Дуже отут Довгі ночі. Стогнуть вві сні товариші, скрикують, горять у нічному жару, і сам тупо гориш на вогні власного болю. Ллє дивне створіння людина! Навіть і крізь ці стогони й скрики, крізь скошмарену маячню та зав тогу нічи та й з'явиться Решетнякові з сонячпих далей якась тиха доріжка польова, заблищить соломинка, розплескана колесом, попливе стернями гребка з тихим своїм передзвоном… Дівча на гребці сидить, карий зблиск ока дівочого бачиш і повний колосок, що застряв між сталевими зубцями гребки… Крізь хурдельну ніч, крізь біль золотіє тобі смагляво той колосок далекий, і тим золотим снить уже до ранку душа!…

А вранці з'являються “вутки” та “гусаки”, пройдуть юрмиськом лікарі, почаклують біля тебе, котрийсь обмацає, придавить у найболючішім місці, а старший кине на прощання свою неодмінну примовку:

– До весілля заживе.

Коли підуть, закінчивши свій обхід, “білі ведмеді” (так їх називає палата), лежаче воїнство переходить цілковито під владу Капи. Є таке білолице створіння Капа, юна, як цвіт, сибірячка, – це якраз вона найчастіше приносить ягід їм із тайги. Може, що вміє вже хмуритись і пухкеньке підборіддячко виставляв вперед якось по-школярському вперто, а очі, повні синього, при цьому проймаються твердістю, владу Капи визнають навіть найкаверзніші, навіть обидва горлодери-танкісти, що їм і ліки не такі, і в боки завжди мулько.

Капа частенько забігає до їхньої палати, іноді навіть так, без видимого діла. Особливо ж відтоді, як у них на додатковому ліжку біля самих дверей з'явився ще один, що його привезли просто з операційної: чорний, як циган, худий, довгий, ледве на ліжку вміщався. Він ще видихав наркоз, марив, стогнав, кудись поривався, згадував Харків, – завжди певний час мучишся, коли видихаєш наркоз. Капа-сестра була при ньому невідлучно, цілу ніч слухала його маячню, нерозбірливу белькотню про Харків, з сумною терплячістю вислуховувала все і лише час від часу легенько, кінчиками пальців, вимокувала йому чистою марлиною краплистий піт із чола. Що тільки вимокає, і знову на лобі, крутому, смаглявому, блищить рясна, крапелиста роса. Решетпякові з його ліжка добре видно, як світяться росинки на юнацькому лобі, як голубливо торкається їх сестра клаптиками марлі, і, диво, навіть та нещасна росинка здатна вишпурнути Рошетняка з цього затишного палатного раю і перенести в іншу реальність – в сатанинські ночі війни, в її чорні кошмарища…

А коли той, харківський, став одужувати іі треба було йому міняти книжки в бібліотеці, то це теж взяла на себе Капа. Міняла акуратно, діставала для нього потрібну літературу десь аж в міській бібліотеці, що виявилась досить багатою, і все він поглинав жадібно, розлучався з книжками лише після відбою, коли в палаті вимикали світло.

Вранці Капа з'являється в палаті я градусниками в руці, усміхнена, ще свіжа з морозу, в росинках розтанулого інею на волоссі, легко йде по палаті, і вологі, ще росяні кілечка в'ються біля маленького гарного вуха, як сережки, – цо личить їй. Колії підходить до харків'янина, то не може приховати сяйва очей, а, присівши біля нього й ждучи, доки він поверне градусник, дивиться на свого пацієнта так пильно, вивчально, ніби хоче проникнути в душу. Чула часом голосні жарти палатників, що вона, єй же єй, не байдужа до цього Колосовського, зведе він таки сестру з ума, чула і не звертала уваги, було таке враження, що зараз вона вирішує щось надто важливе для себе, здавалось, зріє у ній якийсь незвичайний намір.

– Хочеться мені вас про щось запитати, Колосовський…

– Питайте.

– Ні, мабуть, пізніше.

– Чому не зараз?

– Та так… Хай пізніше.

Одного разу він ділився з нею думками про прочитане, показував їй із старого фоліанта, нею ж і принесеного, чудові ілюстрації під цигарковим папером.

– Гляньте, Капо, які вони, ці хеттські рельєфи по базальту… Чудо ж, правда?

– Та гарно.

– А хіба не чудо, що ми з вами ось дивимось на цих хеттських жінок, смаглявих молбдих азіаток, і зовсім реально чуємо, як вони сміються… їхній живий сріблястий сміх чуємо, що дзвенів десь там, під хеттськимії скелями, за багато сторіч до нашої ери!…

Нічого не відповіла на це Капа, сиділа ніби ж трохи ображена. І в книжку не стала більше дивитись. Встала, пішла з якоюсь тінню сухості на.обличчі. Того дня, заходячи в палату, була підкреслено стримана, мовби демонструючи, що вона тут лише на службі, лише з обов'язку. Скупе слово, чіткі рухи, по-діловому випнуте ображене підборіддячко, – знайте, мовляв, ви їй пацієнти, вона вам – медична сестра, і не більш. А щодо сміху хеттських красунь, то він їй тут просто ні до чого.

Колосовський, звичайно, помітив зміну в її настрої, але не міг навіть збагнути, якої він припустився безтактності, чому образилась Капа, адже наче ж не було для цього ніяких підстав. Був певен, що незлагода скоро мине, та й не надавав цьому значення, Суло йому про інше що думати після відбою, коли особливо чутіго ставало, як виє, шаленіє за вікном пурга. Відвіває в'юга в минувшину цей страшний сорок перший, що в його, Богданових, думах суцільно живе як рік пожеж, боїв, оточень, подвигів німих і смертей безвісних, відомих тільки небу й вітрам… Ще й тут не міг до кінця вийти з тих напруг, небезпек, з кошмару ночей оточенських, із болю втрат, коли зникало здмухнуте з планети чиєсь, може, геніальне життя.

Перед Новим роком в госпіталі вирішено було влаштувати концерт, і тих, котрі вже починали ходити, Капа опитувала: хто який має талант. Спитала й Решетняка, чи в ньому не криється щось. Спитала ніби жартома, з півусмішкою, і він, звичайно, відповів відмовою – який там у нього талант, а коли зостався сам, мимоволі замисливсь: талант? Звідки в людині береться? Згадав, що співав колись, казали, що має гарний до співу голос, чули його коні ночами на пасовищі, і Катря чула, і з хлопцями на кордоні під настрій виказував цей материн вроджений дар… Коли то було! Востаннє з батарейцями на кордоні співав, а потім уже було не до того, тепер, може, й голосу нема, розгубив, може, і цей скупий скарб, коли, розпалений боем, гинучи від спраги, пив грязюку з калюж, із боліт.

З їхньої палати викликався на виступ лише один кавалерист, що володів нібито мистецтвом художнього свисту та вмів показувати фокуси з гривеником у хусточці. Готувалися ж до концерту всі, заздалегідь добували дозволи в лікарів, приміряли милиці, – в палатах, ясно було, зостануться лише ті, що лежать у важкому гіпсі.

Зажадав милиць і той чорний, довгов'язий Колосовський, що йому книжки в бібліотеці міняє Капа. Решетняк просто дивувався, скільки може поглинати книжок людина – цілими днями читає, до палатних анекдотів йому байдуже. Цікаво було Решетнякові спостерігати також і те, як Капа біля нього в'ється. Навіть будучи в іншім кутку, часом не втерпить, озирнеться до нього, черкне миттєвою усмішкою. Коли принесе книжки, чи з градусником прийде, чи й просто так, то неодмінно пристоїть коло студента, і видно, що їй не хочеться звідси йти. В самій атмосфері з'являється іцось невловиме хвилююче. Жваво розмовляють, буває, навіть сперечаються, і весь час вона то шаріється, то блідне, схвильовано ходять груди під білим халатом, і па обличчі нема суворості, службової. застиглості – блукає усміщка щаслива. “Яке це диво – людська усмішка, – спостерігаючи за ними, думає Решетняк. – з усього живого тільки людині природа дала цей дар – сміятись, сяяти, промовляти очима… Людині – і більше нікому!”

Цього дня Капа була особливо збуджена, вона з дівчатами прикрашала ялинку в залі і щоразу й до палати забігала розшаріла, ніби щойно від вогню, ялиновими гіллячками оклечала й вікна в палаті, щоб і лежачим було чути зелений дух тайги, було видно, що наближається Новий рік. Найбільше її хвилював концерт. Вона й свого підопічного енергійно умовляла виступити:

– Колосовський, ну, прочитайте хоча б оте: “О, верю, верю, счастье есть!…” Це ж у вас виходить чудесно.

Колосовський не піддавався на умовляння, весело казав, що лірику можна читати тільки пошепки, з кимось наодинці… І хоч і самій Капі ясно було, що його не вмовити, але вона, присівши край ліжка, все-таки жартівливо-вимогливо просила дати згоду, зазирала у вічі, один раз рука її навіть на його руці опинилась і, торкнувшись ласкаво, затрималась довше звичайного, – Решетняк і це помітив своїм зірким оком артилериста.

Чим ближче до вечора, пожвавлення наростало, чепуруни підстригалися, неголені голилися, в палатах і в коридорі гуркотіли милиці – вчилися ходити, хто не вмів.

На концерт потяглися всі, хто тільки спроможний був ледь-як пересуватись. Худі, знекровлені, з обережно піднятими “аеропланами” наглухо загіпсованих рук, інші натужно кульгаючи, гуркочучи милицями, ще хтось з забинтованою, мов у чалмі, головою, – всі туди, від нудоти ліків, від своєї безпомічності – в життя, в обійми свята.

На сцені – знизу й кудись аж під стелю – вишикувався рядами хор, – добровільні трударі мистецтва все там були, люди з персоналу, знайомі сестри, лікарі, санітарки, але їх ледве впізнавали, такі вони були святково-небуденні цього вечора, і Капа була серед них розсяяна, грала своїми променисто-синіми, її, видно, переповнювала радість щасливого якогось передчуття – все прикушувала губу, щоб не розсміятись. Гімнастьорка на ній нова, гарно перехоплена поясочком, кіски по-піонерському стирчать на боки, і це їй також личить, і ніяк не вдається їй бути серйозною, ніяк не може стримати, внутрішню усмішку радості: тремкі губенята кусає весь час.

Блиском, сонцем, красою завихрилося те, що всіх разом заполонило: пісня зродилась, почався концерт.

Колосовський сидів поруч з Решетняком у першім ряду і, спираючись на милицю, не зводив очей зі сцени. Так, це була поезія співу. Може, як па інші виміри, цо й по було щось видатне, співали, певне, далеко не на рівні капел професійних, а хірурги грали па балалайках, мабуть, кахливо. В університеті на студентських вечорах Богдан, мабуть, поіронізував би з такого виконання, а тут цей простуджений, невідшліфований, тільки й того, що дружний спів, оте зворушливе старання виконавців і їхнє простодушне натхнення – все діходило до самих глибин зголоднілих вояцьких душ, збурювало, хвилювало, відроджувало до життя. Ні, то все були таланти на сцепі, чисті, високі. Колосовський чув поруч себе напружене дихання Решетнякове, за ним жадібно впивалися поглядами в сцену ще чиїсь обличчя, до невпізнання змінені хвилюванням, в напливі почуттів вони то їжились, як від холоду, то поривчасто витягувались вперед, – таке побачиш тільки в бою. Очі затуманювались – тут можна було дати собі волю, можна було не соромитись своїх сліз. Виходив потім ще жартун-конферансьє з дотепами на госпітальні теми, висміював якогось каверзупа, якому все “вутка” не така. Виходили солісти, з-поміж них і Капа, яку оголосили Капітоліною, і це вразило, викликало подив у Решетняка:

– О! Так би й не знав, що наша Капа – Капітоліна…

Під супровід балалайки Капа співала тоненьким, майже дитячим голоском, якого, видно, й сама трохи соромилася… Соромилась, шарілася, проте співала, виявилась у ній до співу відвага.

Апофеозом концерту став виступ комісара госпіталю, який несподівано з'явився па сцені з своїм заткнутим за ремінь порожнім рукавом і оголосив щойно одержану вість про Калугу, очищену від противника.

– Оце пісня! – не стримавшись, гукнув хтось із задніх рядів, і це розвеселило весь зал.

Того вечора ніякий режим не міг позаганяти людей до палат.

Схвильовані, ще довго юрмились після концерту по коридорах, гомоніли, співали, і навіть -коли на деякий час погасло світло, то й це сприйняли як святкову розвагу, бо тут це не страшно було, до того не раз таке вже траплялось – бураном десь обривало дроти.

Гомін не вщухав, пісня зринала то в однім, то в другім кінці коридора – тепер з-поміж поранених повно виявилось талантів. Решетняк, стоячи проти вікна неподалік своєї палати, мовби пробуючи голос, стиха теж загув давньої, прикордонної, яка й тут його, над Єнісеєм, знайшла:

Над річкою над бистром

Там журавка купалася…

Ось так, стоячи в коридорі госпіталю біля замурованого снігом вікна, стиха, мовби в забутті, озвався піснею до того, що зосталося десь за зимами, за фронтами… За співом і не чув, як підійшла Капа з свічкою в руці, нахилилась з-за плеча:

– Що ж ви приховували свій талант, Решетняк! Тепер неодмінно запишемо вас у самодіяльність.

– Та що ви… Та куди мені, – ніяково відмагався Решетняк, і приємно було йому дивитися на сестру, що вся ще світилася збудженням.

– Решетняк! У вас така мова гарна… Скажіть, коли у вас дівчина, наприклад, обере кого-небудь… Вперше, розумієте? То як назвати по-вашому того, до кого вона має таке… ну, перше своє почуття?

Решетняк аж лоба наморщив, думав:

– Та як… Перволюб по-нашому буде.

– Перволюб… Перволюб… – тихо повторила вона, аж ніби трохи сумовито.

І відійшла, шукаючи місця, де б примостити свічку.

Невдовзі бачив її Решетняк уже в товаристві Колосовського: за фікусом стояли в кутку, він на милицях, а вона, стрункенька, випроставшись перед ним, задерши підборіддячко, дивилася вгору на свого пацієнта, і обличчя її було вже знову веселим.

За вікном буран гуркотів. Вслухаючись у грізні концерти хурделиці сибірської, думав Решетняк: “Нам гарно, у нас співи, а як тим, що на фронті? Не один там чийсь перволюб в таку ніч розпрощається з світом…”

Капа-сестра все ще стояла з Колосовським у кутку за фікусом. І хоч людно було в коридорі, поводилась так, наче були вони тут одні, стояла одверто щаслива, обдавала Богдана своєю сяючою відданістю. А коли на мить погасло світло і хтось жартома подав по коридору команду: “Цілуйтесь!” – Капа в якомусь хвилинному засліпленні враз пригорнулась до нього, і вже й самі незчулися, як злилися диханням, як стався той пекучий гріх поцілунку… Милиця одна з грюкотом впала на діжку, Капі довелося її й піднімати в темряві, та в цей час світло з'явилося знов і вже не гасло, і хоч обом було соромно, Капа, ніби випробовуючи свою волю, силу свого почуття, все не зводила з Колосовського паморочного погляду, пила його тим поглядом, і що там було їй зараз, що хтось побачить, що це не дозволено…

“Хіба я не маю права на це?” – наче питали її хмелем кидиати довгопони очі.

Власне, він мав цього ждати. Хіба ж можна було не помітити по її розсяяних очах, усмішках, навіть по спалахах наївних скороминучих образ, до чого воно йдеться, не помітити, як день відо дня визріває в пій вже не тільки сестринське почуття. Знав, що нічим це не могло закінчитись, хіба тільки болем марно враженої душі, і все ж був би нещирим з собою, якби сказав, що її хвилювання були йому неприємні, що не зігрівала і його сердечність її, довіра, чистота. Якось, правда, пробував дати їй дещо зрозуміти, щоб стримати, припинити розвиток її почуття, та все ж, мабуть, невдало чи й неохоче це робив…

– Скажіть мені, Богдане… Що то за Таня, що ви все марили нею? – спитала з смутлпвим неспокоєм в очах.

Не було ревнощів в її голосі, – по могла ж вона собі цього дозволити, та й па якій підставі? – і все-таки це не була й просто цікавість.

Найінтимніше, найдорожче було те, про що вона питала. Колосовський почував, що давно мав би їй про це розповісти, почував, як солодко йому було зараз про це розповідати…

– Нікому не розповідав, а вам розкажу, Капо… Поглинутий розповіддю, і не помічав, як дівчина, слухаючи, міниться з лиця, кусає губи, все нижче опускає голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потім сказала:

– Щасливий ви. – І відсторонившись, сухо додала: – Ідіть у палату.

Наступного дня замість Капи чергувала інша сестра. Ще два дні пе з'являлася Капа, і вже в палаті стали турбуватися, чи пе захворіла, а коли запитували санітарок, то не могли почути у відповідь нічого певного. З'явилася Капа аж на третій день, по обіді забігла до них без халата, в гімнастьорці новенькій, в спідничці, в чобітках. З дивним якимось усміхнено-гіркуватим виразом на обличчі наблизилась до ліжка Колосовського, подала йому книжку-томик Єсеніна.

Тільки Колосовський взяв книжку, з неї випала записка. Записка була з одним тільки словом: “Люблю”.

Капа, зашарівшіїсь, стежила, як він читає то слово, потім квапливо стала прощатися, побажала всім одужувати ні видше…

– Що з вами, Капо? – запитав хтось, і почули у відповідь:

– Виїжджаю на фронт.

Зблідла, постояла мить і, ще раз глянувши на Колосовського, з очима повними сліз ппбігла в коридор. Палатники мовчали, ошелешені.

Мніте час, і не один із них, опинившись знову на фронті, в кожній постаті дівчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься ¹вона і на Дніпрі, і на Віслі, і десь за Дунаєм, в угорських туманах…