Текст книги "Циклон"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

Золотий Тік… Бувало. Вирувало, шуміло, а зараз тиша, смарагдова тиша, і чути, як ростуть картоплі і як роса капле, перекаплюючись між листям на могутній розложистій черешні,.що стоїть якраз серед Золотого Току, царює над ним, оздоблена живими рубінами дрібоньких своїх угідок, що ранньо вже де-ис-до жевріють угорі.

– Ви обіцяли нам щось показати? – звернулась Ярослава до Головного, коли вони рушили далі. – Дб ті розкопки?

– На розкопках поки що нічого цікавого, – відповів Колосовський. – І зовсім не для того прийшли ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього повітря. Перш ніж стати під юпітери, перш Сергій ось візьме вас у кадр з вашими нереалістично довгими віями. Спробуйте ввібрати в себе цей досі відчутний дух давнини… Осмомисл і дружинники його, вони мусять постати для вас живі… В усій реальності, з ясністю галюцинацій ви чуєте хропіння їхніх коней, брязкіт зброї, сама ви, вжахнена, сповнена спротиву до неволі, метаєтесь в тривожній веремії Золотого Току, бачите, як уже переправляється з того боку монгольська кіннота, – он там, уплав через річку! – і напружений слух ваш ранить перший посвист монгольської стріли… Ви вся – в контексті тієї тривоги, вся у вировищі страшного народного лиха. Втікаєте отим ярком, за спиною наближається кінський тупіт, над вами.вже перегнувся з сідла переслідувач, бачите обличчя в хижому прижмурі косих очей, чуєте смердючий дух його поту…

– Вона гратиме не ті часи, – нагадує оператор.

– Але їй все це треба, – наполягає Колос. – Вона особа не позаісторична. Коли її ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до ешелону, колії вона опиниться в райху – не на становищі остарбайтсрки у Рітмайстера, а займе місце на нарах барака серед в'язнів, серед своїх подруг чорногорок та француженок, – по ній і там має бути видно: хто вона? Звідки? Яка історія за її спиною? Який народ? В найтоншим виразі її обличчя, в її задумі, у відкритім погляді очей мусить світитись, що вона не тупа, безрідна рабшія, що за нею – віки звитяжного й трудного життя її народу.

– Мені здасться, я це зможу відчути, – тихо мовила Ярослава.

Сергій-оператор цього разу теж підтримав Головного, став розвивати його думку:

– Золотий Тік, і хори Бортнянського, і поеми Одержимої, які ти, гадаю, сумлінно штудіювала в дев'ятому класі, – все це не забудь, стаючи під юпітер. Бо мені не лялька потрібна перед об'єктивом…

– І як батько твій там чи дядько поневірявся у Манітобі та на бельгійських шахтах, – напружено роздумував Головний, – як село ваше зустрічало червоний вересень тридцять дев'ятого – вересень визволення. Все, все не забудь. Тоді глибше ввійдеш у світ героїні, дочки народу…

– Мені не потрібна лялька перед об'єктивом, хай навіть вродлива, як чорт, – ще раз попередив Сергій-оператор. – Вимагатиму людину з природним почуттям гідності, людину правдивого жесту, одухотвореного обличчя, на якому я прочитав би справді щось значно… глибоке, глибинне… profundis…

– Браво, маестро! – засміялася Ярослава. – Це щось із латинян?

– Авжеж, звідтіля – се і означає глибинний, – скромно пояснив Сергій.

– Браво, браво! Такий лінтюх – і завчив!

– Боюсь, що на цьому й вичерпується його золотий запас, – повеселіло сказав Колосовський, з симпатією глянувши на оператора.'

Зійшли на вал, що ледь помітно вигорблювався своїм контуром: всуціль зарослий травою, корови на самім валу і в ровах пасуться. За ровом ще один вал, і теж майже зниклий, розмитий часом, і тільки уява режисера-історика здатна будувати там густий частокіл, ставити вежі з бійницями, люд розставляти по валах, до яких уже пришельці повзуть он звідти, ізнизу, в гостроверхих своїх монгольських шапках… Сумно щипають соковиту траву корови, пастушата визиркують із-за валу, чути їхні перемовин:

– Ото вона, кінозірка… Файна яка! А той високий, він старший у них… А тлустому постригтись би не вадило – віхті з-поза вух стирчать…

На долину, мимо княжої криниці, збігає стежечка. Якийсь подорожній – бородатий дідуган – нахилився, ловить губами джерельцо-чуркало, що вибиває просто зі схилу, з-поміж трави. Неподалік подорожнього лежить його ноша – вовняна тайстра, повна різьблених дерев'яних орлів: мабуть, несе кудись наївним туристам на продаж.

– Не люблю цих орлів, – сказала Ярослава, взявши Головного під руку. – Примітивне, грубе мистецтво. Затрачати вміння, щоб різьбити стандартних хижаків отаких… Просто несмак. Дідуньо мій ніколи їх не різьбив. Академій не кінчав, проте він мовби інтуїтивно почував, де безкриле кустарництво, а де можна видобути з бука справжні художні речі…

Подорожній довго смакував водою, а вони зацікавлено за ним стежили. Сергій, наблизившись, безцеремонне розглядав старого, мов чудернацьку річ яку-небудь. Поруч з тайстрою лежить костур і чорна хламида, схожа на рясу… Розстрига-чернець із скиту? Чи який-небудь новітній Сковорода?

Втершись ребром долоні, мандрівник сів біля джерела, широколиций, зарослий дрімучою сивиною:

– З таких джерелець ріки народжуються… – і, дивлячись на Ярославу, на мі'ні-спідничку її, наказливо звернувся: – Діво нага, нахились, напийся звідси…

– Ми вже пили.

– Ту, що з пляшок? Що піною б'є? А ви ось цієї, земної, що з самих недровищ… що аж зуби ломить!

Але який сердитий, пронизливий в нього погляд! Погляд віщуна, що вміє читати чужі думки, на телепатії знається… “Якби не оця лютість у погляді, можна було б спробувати на астронома, – подумав Богдан. – Щось небуденне, щось від дервіша в ньому є, хоча й недобре…” Операторові блукала на губах майже глузлива усмішка: “Оце він, твій Мамай придорожній – без коня, без бандури… Повна тайстра незугарних дзьобатих орлів, що не годні літати!…”

Щоб оборонитись від його пронизливої суворості, від цих холодних блакитнавих очей, Ярослава подарувала старому одну з найчарівніших своїх усмішок, але це її невинне професійне кокетство не справило на діда ніякого враження. Рушаючи за товаришами далі, Ярослава минула подорожнього ніяково, з непояснимою розтривоженістю і водночас із полегкістю. Але він знов – суворо й вимогливо – окликнув їх, змусивши всіх озирнутись:

– А вас небо чує?

Ніби під владою гіпнозу, Ярослава прикипіло дивилась в ті юродиво безстрашні врубелівські очі. Старий жестом руки вказав угору:

– А мене воно чує…

Глава ІІ

Вечірня кава була знов за тим самим столом, що його спорудили з парт під черешнею на подвір ї. Ярослава скаржилась вуйні Домініці:

– Якийсь там, на жебрака схожий, здибався нам біля княжого чуркала. Питав, чи небо нас чує. А погляд – неначе гіпнозом обдав… Так осудливо на моє міці дививсь… Хоч би не зурочив перед роллю.

– Не бійся, Славцю, – заспокоїла вуйна. – То ж той юродивий, що з орлами тут всюди мандрує… Син його, кажуті”, був командиром у військах у Совітів, викинувся над горами з парашутом, і його на батькових очах розтерзали хортисти… Ото відтоді старий помутився розумом і став “небо чути”…

“Чи не розправа над сином, – подумалось Ярославі, – стала причиною, що орли його так хнжо з тайстри виглядають, огидні та кровожерні? Здасться, ладні людину живцем розтерзати!…”

Якісь дівчатка, певне старшокласниці, вишастували, снували поза садком, прозиркували крізь живопліт до кіношників. Вуйна Домініка пояснила з поблажливим усміхом:

– Школярки наші, з гуртка самодіяльності… З села прийшли, хочуть тебе, Славцю, зблизька побачити. Ми ж, кажуть, знаємо її з фільму…

Та Ярослава не кинулась роздавати юним шанувальницям автографи. Одразу після вечері пішла до себе, ввімкнула світло, зачинилась. Розкрила валізу: у валізі її інтимні дівочі речі, зібрані при виїзді похапцем, внакид… Видобула з-під одежі аркуші машинопису, сіла до столу: хотіла ще раз вчитатися в роль…

По якомусь часі під вікном почулось шелестіння в кущах, перемайнуло щось біле. Поклавши рукопис, Ярослава прислухалась в сутінь: чути шепіт, дівчачий, схвильований… Мабуть, ті, з шкільної самодіяльності, що, не менш за тебе хвилюючись, мручи від дебютного страху, виходять на клубну сцену в барвистих народних строях. І почула, цілком виразно, чиєсь до шепоту причаене, палке:

– Це вона! Жива! Така артистка!… Я би хтіла, аби вона ніколи не вмирала!…

– Любі мої! – приливом ніжності відгукнулася їм Ярослава. – Не знаєте ви, що вмирають і не такі, як я. Кінозірки усіх студій світу з часом відцвітають… Не старіють вони лише на колекціях ваших листівок, однакові зостаються там у своїх юних усміхнених позах… Відцвітають і зникають, як рсі… Хіба липі деколи воскресають юними на екранах із своїх напівзабутих юних стрічок…

Мов стрічка, рвучись, безладно летить па екрані, прискорюючись, мигтючо до хаосу, – так щодалі швидше, – в міру того,-як входиш в літа, – відлітають дні, місяці, роки… Змигують прискорені весни, прискорені золоті осені… І чим швидше вони летять, тим щемливіше дорожиш усім, що бачиш, кожним зійденим сонцем, найменшою росинкою життя… Кожну усмішку спиваєш спраглим поглядом, кожній травинці хотів би сказати: “Ти мудра, прекрасна. Тобі нема ціни”.

В пору юності зовсім інша діє теорія відносності: там довгі дні, там інше відчуття часу. Юність певна себе, в блаженному невіданні їй здається, що життя людське безкінечне, дорога життєва стелитиметься попереду рівна, гладенька, а вона тобі судилась – на довгі перегони – вся в бакаях, у вирвищах… А то й зовсім мусив пробиватись по бездоріжжю, тільки почуваючи, що десь там, за смертями, за димом фронтів, повияно ж бути хоч абияке сонце!…

Війну Богдан закінчив у Берліні; продимлений, теж розписавсь в числі інших на колоні рейхстагу, залишив Європі свій гвардійський автограф… Хміль перемоги, колона машин з репараційним устаткуванням, потім той страшний випадок, коли хлопці-водії потай від тебе, від супроводжувача, добули каністру спирту в якогось поганця. Цілу ніч до рапку мали їхати, а вже десь опівночі з'явились перші симптоми нещастя: декотрі з водіїв почали сліпнути. І не признавались. І не могли збагнути, в чім річ. Згодом з'ясується, що пили з тієї каністри отруту, яку ворог навмисне підсунув їм, але поки що кожен утаював свій стан: навіть сліпнучи, водій не випускав керма із рук – попереду ж була Батьківщина… Один з найкошмарніших епізодів твого фронтового життя, досі він час від часу зри.нає напливом: довжелезна колона з репараційним вантажем розтинає ніч, і ніхто збоку й не догадується, що один по одному втрачають зір у ній водії, що ведуть уже ової ваговози наосліп, невідомо як орієнтуючись, невідомо завдяки якій силі тримаються, – може, тільки сила любові, сила інтуїції веде їх, як птахів пічних, крізь темряву до рідних гніздовйщ. У Львові всі опинилися в госпіталі, декому лікарі ще встигли врятувати зір, а команда супроводу ледве не поплатилась тяжко за вояцьку свою безтурботність, якої, правда, немало хто допускався в ті хмільні дні перемоги…

Хотів зняти про це фільм, написав навіть чорновий варіант сценарію. Забракували. Та, може, й слід було?

Пекуча, як рана, зустріч із рідним містом, робота на відбудові, і, нарешті, з руїн Дніпрогесу, зовсім неждано – в робітники-освітлювачі, в товариство документалістів, у цей химерний артистичний світ. Таїна кінотворення, вона вже тоді вабила його.

Таким непередбаченим руслом повернуло життя. Спершу доручали різний дріб'язок: знімав археологічні розкопки, заповідники з птахами та звірами, спуски кораблів на воду… Помітили його після стрічки “Обеліски”, яка задумана була як фільм-реквієм загиблим. Потім на одному з фестивалів відзначили його двочастинного “Овідія”. Сам він “Овідіем” не зовсім був задоволений, хоча там справді щось таки було – добре передано простір, силует нічної фортеці над лиманом, схоплено поезію місячної доріжки, по якій уява поетова мовби веде його із заслання знову на південь, до білих статуй та оливкових гаїв… Успіх постановника заслужено розділив і Сергій, тоді ще випускник: його талановита операторська робота багато що вирішила. Задум фільму належав, звичайно, колишньому студентові істфаку, студбатівцеві, не зовсім, мабуть, критично закоханому в античність, але Сергій цілком пройнявся тоді Богдановим настроєм, цілими днями декламував рядки крамольного поета, що його погнала на Північ Цезарева неласка: Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким, Зрештою нас привітав після набридлих блукань…

Самого Овідія в картині, власне, й не було, була крига Дністровського лиману, що дивувала поета своєю міцністю і здавалась йому мармуром каррарським, та був ще сучасний Овідіополь з золотими коронами соняшників, та замріяна комсомолка з томиком римського поета в руці… Проте хоч сам поет-вигнанець залишився за кадром, але присутність його вдалось передати, образ його існував у фільмі незримо – в самих руїнах римської фортеці, в повільному леті птаха, в гронах виноградних, в силуеті закоханої парочки на'фортечному мурі, над спокійним у місячнім світлі лиманом. Хай не було на екрані самого Овідія, але у фільмі таки жила відчутно його поезія, що крізь товщу віків духовним відблиском пробилась, дійшла до людей іншого часу.

Авторам фільму дехто дорікав тоді за естетство. І першою – після перегляду стрічки в головній проекції – поздоровила їх Ярослава, з якою тоді Колосовський тільки познайомивсь. Гололобі кінозубри солідно хмурились та поки що резервували за собою свої дорогоцінні, невідомо які думки, соломонові рішення, а вона, Славця, з властивою їй безпосередністю допилась, вігала (може, аж надто екзальтоване), – була їй тоді аргументом більше власна схвильованість:

– Сарматський степ, лиман, оту атмосферу античної Колими – вам здорово це все вдалось передати! І мерехтлива місячна доріжка від фортеці кудись у море – в ній стільки підтексту! І дівчата медучилища на мурах, на тих самих, де римські легіонери колись у вовчих шкурах па хуртовині стояли… Надто ж оте самотнє нічне дерево над фортецею у фіналі, що тане, видплива, аж не розбереш: дерево чи сам Овідій зникає в степу…

– Мало дії, – буркнув хтось.

– Але у фільмі є ритм! – вигукнула Ярослава ще запальніш. – У ритмі їхнього фільму щось в від розлогості античних поем! Він плавкий, неквапний, але й не млявий… Невже ви не вловили його внутрішню музикальність, підспудну, приховану енергію?…

Піддавшись настрою, вона, звичайно, перебільшувала, багата уява її домальовувала, находила підтексти, яких, може, й не було в їхній картині. Але це була підтримка, дорога для Колосовського, надто ж у тій ситуації, коли все іце коливалось на терезах невисловлених оцінок. Прямодушне дівча, воно й не підозрювало, як бракувало тоді ще віри в себе цьому похмурому документалістові, навряд чи думала, що смішнуватим своїм дівочим захватом вона додасть йому певності, міцно заронить у душу якісь нові сподівання… Ярослава ніби навіщувала тоді: вийшов на простір, має можливість робити зараз те, що потай давно в собі виношував. Це, власне, буде перша його повнометражна художня річ. “Ставитимеш фільм про війну”. Подолав власні сумніви, переборов Сергієві дикі вибрики, коли знуджений оператор лютився в тому приморському готельчику, шпурляв чиїсь сценарії в куток:

– До дідька вашу війну! Не хочу! Не буду! Краще бджолу, дитину, краплю води на квітці…

Аж поки там, в тім таки ж готельчику, з'явилось тобі зненацька вночі – як осяяння, як одкровення! – просте и наиприродпіше: робити фільм пережитого. Бо чого ж іншого шукати? Нащо вигадувати? Ти ж бачив людей у їхніх зльотах і в занепаді, у величі й ницості, в передсмертних муках і в щасливих сльозах переможців. Правда, надто велике все то було – в жоден фільм не вмістити…

– Відсіяти треба, відібрати тільки найударніше! – гарячкував, захотівшись задумом, Сергій. – Неволя, короста, ешелон – оце передусім! Обіцяю вам геніальні кадри. Юна дівчина-українка, що покохала того військовополоненого кавказця, повінь їхнього кохання, поема, що розквітла в неволі!… Конячий острів, місячні ночі, астроном, дівчата, що з горя обіймають коней коростявих… Та цс ж про них має бути фільм! А на завершення: отой ваш напад на ешелон, напакований невольницями. Бій з вартою. Кулемет, що аж плигає в руках у Байдашного…

– Цього в сценарії ще нема. Це було пізніше.

– Гаразд. Тоді махнем без цього. Все він вирішуй легко, те, що й досі ранить тебе, для нього кіноепізоди, які можна вставляти, викидати, міняти…

– І Холодну гору дознімемо потім, бо де набрати нам стільки дистрофіків!… Сцену з божевільним можна зняти і в павільйоні… А зараз конячий лазарет, острів на річці, полонянок!

І ось ви тут. Шукаєш сну на підлозі сільської школи, де місяць світить у вікна, і кінокамера тьмаво блищить у кутку, і ролики біля неї лежать, схожі на автоматні диски… За відчиненим вікном десь у мокрих лугах невтомно деркоче деркач. Кажуть, екран світить в душу людині без посередників. Але ж спершу треба його засвітити! Нелегку ношу звалив ти собі на плечі. Не просто ж відтворити! Ще один епізод, ще одне екранне видовище… Не для цього взявся. Голосом їхнім має стати ця ваша стрічка… Болем і гнівом воскреслих, свідченням і засторогою… Творення, як завжди, починається з хаосу. Треба всьому дати лад. Дати, але й не стративши при цьому отого найціннішого – вольності вияву, пам'ятаючи, що екранові потрібен не лад “риги замерзлої, а скоріше звихреність буйноцвіття весняного…

Вчора місцеві школярки приходили. Долаючи власну со-, ром'язливість, розпитували про майбутній фільм, а потаємці, мабуть, надіялись: чи не візьмуть і їх хоча б для масових сцен? Що ж, можливо, декотрих відбере. Десятикласниць – “полонянками”. До набору, до ешелонів! Аж дико думати про це. Ще можна взяти їх на роль дівчат із ферми, для сцен, де треба тобі втікачок нічних, що шукали притулку на острові… А ще днем раніш завітав один із райцентру, з Будинку культури – модерняга хлопець, з виду спортсменрозрядник…

– Візьміть мене на роль анонімника, – запропонував свої послуги. – Мені легко ввійти в образ, я вже грав це у нашій драмсекції.

– В мене пема такої ролі.

– То введіть!

– Нема й не буде.

– Гляньті як я його зображу… Ось він, зігнувшись, строчить свої чорні послання. Акуратно знімає з них копії, ще й нумерує… Виходить на вулицю, перестрічас знайомих, але всі сахаються, обминають його. Він нещасний! Серед людей, а самотній. Нема з ким словом перемовитись, цураються всі. Став на майдані перед райрадою, задер голову в небо, але й небо до нього глухе!… Дагледів міліціонера, кинувся навперейми: “Товаришу міліціонер! Та поговоріть бодай ви зі мною! Всі, наче змовились, ігнорують… Хоч про що-небудь поговоріть. Будьте ж людиною!”

І він, той місцевий лицедій, досить-таки виразно передав цю, мабуть, із житія вихоплену сценку.

– Як для проби, ніби нічого, – сказав йому Сергій. – Але ви не Бучма.

– Перепрошую! А навіщо мені бути Бучмою? – розсердився прийшлий. – Він артист, але я теж… Всі ми артисти в житті. Кожен грає свою роль. На кону дійсності!…

Ні, там люди пе грали. Там дожеп був самим собою… “Вистояти. Вистояти! В цьому тепер все. Бо інакше не варто, щоб і серце билось!” Пригадуєш ці слова? Вояи ж були сказані. Вони були твоєю правдою, правдою твоїх товаришів. А чи має твоє мистецтво достатньо сил, щоб її передати? Як багато береш ти на себе, готуючись винести пережито на вселюдський еиран! Чи, може, справді досить цього? Вибухів, крові, смертей… Дехто каже: не сприймається вже… Дайте чогось веселішого, легшого… Я прийшов па сеанс відпочити після втомливого дня праці, після всього, що й так вимордовус мене в цьому прискореному темпі життя, в скаженому алюрі буднів… Але ж і я не прийшов у мистецтво екрана, щоб тільки розважати! Для цього пішов би на циркове коло на руках там ходити (не ображайсь на мене, клоуне, брате мій по мистецтву). Тільки ж я іншу творчу мету собі ставлю: маю обов'язок перед тими, що вже не скажуть про себе. Маю певність таку, що існує в житті естафета людського, яку передано вам і яку маєте іншим передати. Згадай отой весняний ліс війни, ліс нищення, гілля зелене, що падає під шквалом чорного вогню. Все довкола горить, тріщить, ви знову й знову йдете штурмувати дзоти. Свище метал, бійці поприростали животами до землі, тіло не може відірватись від неї, а ви.все ж таки відриваєтесь і кидаєте себе вперед, і все менше стає вас, уже вас надвечір – жменька… А коли настав перепадок тиші, то вона була тишею стогону, наповнених димом воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах. Перерита, просякнута чадом земля, обчухрані голі кістяки дере:в стирчать над тобою, – якийсь мертвий, скам'янілий праліс… Ти йшов кудись, як у трансі. Поміж окопами. Поміж дзизкотом куль, які ще пролітали зрідка… Курилися вирви, людські нутрощі позависали на кущах, в місиві землі, бруду і крові знівечено лежали всюди рештки тих, що недавно були що людьми, твоїми товаришами. З голосами були, з живими очима. Ти йшов поміж тіл, біліли плями облич серед чорноти розвернутої землі, і враз зупинився: дівчина лежала якась, медсестра. Маслаччя колінних суглобів стирчало з кривавого м'яса біле, аж голубувате. Голова скручена, спідничка закотилась, молоде тіло білів страшною святою білістю. Взяв плащ-палатки закривавлений шмат, що валявся поблизу, накрив ним біле й голубе.

Вперше тоді за війну Колосовському захотілося бути вбитим. Стати нічим, зникнути, перейти в небуття. Так, як ці перейшли, ставши землею. Та невже ж – нічогість? Гумус, добриво, і все? І якщо якісь сили втримали тебе у житті, то однією із них була, може, й оця, що не дає тобі зараз заонути. Сила бажання, тоді ще, мабуть, не зовсім визрілого, майже підсвідомого: пройти, подолати, все перебути. Щоб розповісти з екрана комусь, щоб посвідчити перед кимось, хоч би й перед самою вічністю: ні, не гумус… Вогонь, пречистий вогонь горіння людського, що живе, ні на яких не гасне вітрах, не зникає з життя безслідно.