Текст книги "Циклон"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

Глава IX

Рефлектор сонця змінився нічним світильником Ягуара Ягуаровича, горішні села, Золотий Тік і дитячі табори понад річкою давно вже поринули в сон, а вони все знімали й знімали. Ніхто не скарживсь на втому, не посилавсь на трудове законодавство, тут праці віддавались не згірше, ніж десь у гарячім цеху, – для цих людей характерна була самовіддача. Радісно й дружно починався їхній перший ужинок, а це була добра прикмета (тут у прикмети вірять, без розбитої яа щастя тарілки не розпочнеться робота над фільмом). Всі – від тих, які священнодійствували біля апаратів, і до тих, котрі, зробившії своє, стояли напоготові осторонь, – почували, що ця робота не піде намарне. Ягуар Ягуарович був просто щасливий, що освітлювачі витрачають сьогодні електроенергію на щось справді вартісне, значне і хвилююче, і якщо виникнуть потім труднощі, то хіба що при монтажі, коли вибиратимуть, який із дублів буде найкращий. В останній момент вирішено було дещо змістити події; знімали сцену побачення Прісі та Шаміля. Видно було, що Шаміль-молдаванип впевнено входить у свою роль: рославий, білозубий, бравий у своїй полатаній гімнастьорці, він знаходив вірні інтонації, тримався з природною гідністю, зовсім натурально (як той Шаміль) блискав симпатичною широкою усмішкою, а що ж до Ярослави, то вона, здається, не грала – жила. Коли ввійшла у світло, очі, й до того великі, тепер стали як вінки. Два сині вінки не блідизні схудлого, змученого обличчя. Вся група завмерла в хвилюванні, слухаючи, як вона всією правдивістю почуття питала свого коханого: “З яких ти гір? Як тебе звати насправді? Яких пісень тобі мама співала в дитинстві?” Здається, ця воскресла Пріся зовсім не почувала на собі світла юпітерів, не чула стрекоту апаратів, вона жила в тій недосяжній для інших сфері свого кохання, яке робило її, перволюбку, і щасливою й нещасливою водночас, бо зародилось в неволі, де сувора, неприязна ніч могла в будь-яку мить задушити його. Ні, на таку актрису не треба було накладати багато гриму, не треба було зупиняти процес і поправляти, щось підказувати їй, саме почуття, юне й всесильне, вело Ярославу до тієї простої й глибокої мистецької істини, що важливо не вдавати образ, важливо – бути ним!

– Надбання! Справжнє надбання для студії! – шепотів Пищик на вухо Ягуару Ягуаровичу, – Ось коли вона нарешті розкривається.

– Зірка! Зірка, і все! – аж захлинавсь від бурхливостей Ягуар Ягуарович.

І якщо навіть були тут перебільшення, то їх не обривали, вони не вважались гріхом в цій атмосфері творчого піднесення, де знахідки з'являлись не раз при емоційній підтримці всіх і загальновизнаним було, що праця має'вестись па отих самих позитивних імпульсах.

Головного не покидала серйозність, брижі напруги не сходили із зрошеного потом смаглявого чола, іскрився росою тій на скронях. Почувалось, однак, що й Головний у душі віддає належне артистці, яка в своїй грі, уже в початкових кадрах, зуміла взяти вірний тон, з проникненням увійти у внутрішній світ першообразу, воскрешаючи безоглядну в своїм почутті Шамілеву кохану.

Коли ж нарешті юпітери погасли і можна було дати волю своєму збудженню, то навіть Сергій-оператор, людина зовсім не схильна роздавати похвали тим, кого він знімає, не втримався, глянув на Ярославу здивовано:

– Ти знаєш, що ти сьогодні робила?

– Ярославе, це було надзвичайно! – вигукнув редактор.

– В тім-то й річ, що це було звичайно, – заперечив Сергій, – звичайно до геніальності.

– О мой, мой! – втомлено мовила Ярослава і торкнулась своєю ще загримованою щокою колючої операторської щоки. – Ти добре затямив, що актори найкраще працюють на позитивних емоціях… Дякую за всі перебільшення!

Однак оператор цього разу, видно, був певен своєї об'єктивності, бо, звертаючись до асистента, що саме вкладав добутий кінонектар у коробки, застеріг:

– Ти ж пильнуй цю скарбівню! Нічого подібного ще не було в наших касетах… Я ж казав: будуть геніальні кадри! Вже вони є.

– Я за стриману діловитість, – відповів асистент. – Не будем дочасно засліплюватись.

– А я засліплений! І вітаю своє засліплення. З цих негативів з'являться речі – дай бог… Там є один кадр, що його іґе соромно було б винести на суд худради в епоху майстрів Високого Відродження…

Постановник не осипав Ярославу 'компліментами, він іііс.тя роботи тільки потиснув їй руку, але цей мовчазний потиск руки був для неї дорожчий за слова. Вловила в ньому почуття ндячності, і віри, й підбадьорення на майбутнє. Отже, віп схвалює її ілгпровізації перед камерою! Він не боронив їх, навпаки, ще заохочував, бо це була її творчість, її зоряні часи!… Поїлося добро, що під ціого тобі не повинна наморочитись голова, мусиш сприймати це скоріш як і стимул для себе й для колективу, перед яким ще така величезна робота… Попереду ще буде всього, не один, може, ро| лик полетить достобіса в корзину, але сьогодні ти таки маєш р право пережити бодай хвилинне відчуття перемоги, творчої радості.

Ярослава була втомлена до краю, здавалось, тільки добреде до школи, впаде й засне одразу як убита. Але нервове збудження давалося взнаки, від світлових опіків очі різало, ніби в них попало піску, і хоч завтра мав бути день не менш напружений, ніж сьогодні, Ярославі не клалось до сну. Голова горіла, кожен нерв трепетав, – актриса ще не могла отямитись від пережитого перед кінокамерою. Розбурхана уява шукала й знаходила все нові й нові відтінки інтонацій, жести, якими слід було б скористатись, відтворюючи на знімальнім майданчику чиєсь почуття, що віднині стало твоїм.

“Здається, Сергій мав рацію там, па луках, – думала, влаштувавшись на своїй розкладайці в учительській. – Своїм запитанням, може, трохи навіть ревнивим, він, здається, допоміг тобі зрозуміти саму себе, розібратися в своїх почуттях… Невже я таки закохалась? – думала півжартома і всміхалась у темряву. – Ще цього мені бракувало – закохатись на зйомках! Спалахнути почуттям до того, хто навряд чи дозволить собі відповісти на твоє почуття взаємністю”.

Вікно відчинене, високий місяць пливе у хмарах, – де вони взялися, ті хмари? На ґанку чути гомін, хлопці не сплять, курять, там ще точаться жваві розм.ови, там ще – наїзд камери!… Веду панораму за нею… вона в кадрі в мене крупно… у візирі бачу її справді натхненне обличчя… там ще – касети та дублі, перший та другий плани, а їй це вже далеко, насторожилась тільки, коли Ягуар Ягуаровнч назвав ім'я претендентки, – виявляється, вона знов атакувала їх перед виїздом, зачула звідкись нібито, що Ярослава збирається відмовитись від ролі, “забоялася, що не потягне”…

“Тепер не забоюсь! Тепер почуваю, що зможу, все зможу!” Дугпа Ярославі аж сміялась від щастя, що переповнювало зараз її, бо що, коли і в тебе хто-пебудь закохався сьогодні? За те, що сяйпула талантом, що не підвела їх усіх… Ні робітників-освітлювачів, ні того смішного Ягуара Ягуаровича… Що була правдива. Що знайшлися в тобі якісь незнані поклади, родовища емоцій, раніше не відомі й тобі самій. Не манекен ти була під світлом юпітерів, не лялька, що її мусять навчати, як ступнути, як видавити з ока штучну кіносльозу… Була ти справжня, була ти артистка, А хіба ж за це не варто в тебе й закохатись?!

Ось так приходить до людини почуття щастя, ні з чим ие зрівияпиа насолода творчості й самовизнання. “Те, що раніше було, то скорше забавки театральні, період студійпості, – дозволяла вона собі думати й так. – З цим покіичеио. Від сьогодні починається артистка, і з екрана вам таки буде що подивитись, дідько б вас не взяв! А могло ж і не статись. Могли б тебе й не відкритії, як цей відкрив? Отак би й жила, і звикла б до всього, призвичаїлась би до штампів, перебігала б із фільму до фільму, так і не відчувши лету натхнення, щодалі зменшуючись у відведених тобі ролях, а жорна буднів спокійно й байдуже перемелювали б твоє життя… Ніколи б і нe знала, що кущі жасмину за вікном можуть бути такі прекрасні під місяцем і що холодний вітерець, дмухнувши з лугів, зовсім не холодний, він просто цілує тебе в розпашіле лице…

– О мой, мой!… – В солодкій знемозі самі шепотіли уста. Мамі б хотіла дякувати за те, що вона тобі дала, що в душу вклала тобі, ще маленькій. З дитинства в хаті жила повага до мистецтва як до чогось серйозного, значного в людському житті. Карб естетичний лежав на всьому, що оточувало тебе, все несло на собі знаки творчості: і колиска, в якій тебе колисали, і піч кахляна, і різьблена ложка з дерев'яним кілечком, і мамині писанки, підвішені на ниточках попід мисником… Весь рід мовби зійшовся в тобі своєю творчою снагою, своїми піснями-співанками, дідуневим умінням вирізьблювати в шматку дерева свої фантазії і маминим вишиванням на всі способи – то хрестиком, то низинкою, а надто ж отією красивою гладдю: по білому тлу ніжним плавким музикальним контуром… Писанчарка, вишивальниця, мамця сама вишила портрети Шевченка й Франка, і скільки Ярослава себе пам'ятає, висять вони в хаті під рушником… Ял була малою, щоліта забирав її дідуньо до себе в гори, на полонину, учив її варити в казані кукурудзяну мамалиґу – улюблену їжу гірських пастухів та лісорубів, що вони її називають: пулента… Неквапливий, роздумливий, сяде й подовгу дивиться кудись. “Нанашку, що робите?” – “Нине роблю, лем позирам…” І діівиться на гори. Годинами. І пони все інші для нього. Вже й студенткою бувши, любила слухати його: “Якби не ми стримали моголів, нікого з вас, нинішніх, не було б! Пішли би вони десь аж до Португалії… Люд їх пашту перепинив”.

Скільки чула що змалку родинних переказів про поневіряння людей свого краю, ігро шифкарти оті, про агентів обманників, що правили кудись у скотячих невольничих кораблях твоїх тіток та дядьків, “людей у кожухах”… Покотом у трюмах задушних, на трухлій соломі… Хвороби, згасання дітей, що їх потім акули розтерзують за бортом серед хвиль океану… Дядько Яцько, що, з горя напившись, у вивернутім кожусі буйнує на палубі, поривається до штурвального: “Дай колесо! Я поведу! В мене чіфкарта! Поведу вас в таку країну, де щастя є, а не доляри ваші…” Потім манітоби та саскачевани, біржі праці, батракування та непривіття прерій, де чоловік і жінка, нещасні гомстедівці, впрягшись у борону, волочать свої акри, щоб посіяти на них зернятка пшениці з домашніх вузликів… А коли народжується дитина, то й там їй, у преріях, кажуть: “В тебе далеко є рідний край. З садками вишневими, з солов'ями, з хатинками білими…” Доля народу – хіба ж не відбилась вона в тобі самій, у новій твоїй судьбі? І хіба ж те все, що було, не допомагало тобі сьогодні відтворювати перед об'єктивом гіркоту і смуток неволі? З усіх тих джерел ти пила, вся трагічна поезія народу тебе напувала, і це теж тобі дало силу сьогодні розкритись у творчості…

Тільки заплющила очі – бачила сонцем залитий луг, луг квітчастий, повен життя, в багатющій гамі кольорів – білих, васильково-сині.х, бузкових, лілових, що з дивним художнім смаком переткались, переплелись на тлі соковитозеленого (природа має такий гарний смак!), і дзвіночки, і навіть кінський квасець, піднявшись над повінню трав стрункістю своїх стебел-суцвіть з їх ніби припаленою, теракотовою смагою, – ніщо не порушувало гармонію барв. “Творчість-це любов, найперше любов!-думала вона пристрасно. – Головне – треба бути здатним любити! І відтоді, як я це відчула, як я полюбила, – я стада артисткою! Мені тепер під силу творити справжнє, може, навіть довговічне!… Але яка ти сьогодні! Як багато на себе береш! Для тебе зараз нема недосяжного…”

Над лугом сонце, синій метелик по небу, як лайнер, а в квітчастих травах, заплутавшись у них, немов у горосі, двійко дошкільнят з числа Ярославиних друзів – Півтрик і Наталя з сусіднього табору. Він злякався якогось там жучка чи оси, ще трохи – й запхиче, а дівченя соромить його:

“Який же з тебе буде вояк? Там скажуть: бери гвер, лізь попід дротом, припадай до землі, а там всюди оси, гусінь… Що тоді скажеш: лячно?”

Засміялася в напівсні Ярослава. Спалахнула враз, як образ самого сонця, велика рожева квітка з золотими обрійками. Де вона бачила таку? В пелюстковій чаші, вся в пилку трудиться бджілка. Всюди радість розлита, нектарний дух творення, дух життя… “Перед сіюм щоразу віікліікатиму в уяві цей сонячний луг квітчастий і двійко маленьких людей, що заплутались по плечі у квітах…”

І сама вже брела в ту сонячну повінь лугів, тонула у квітах, у щебеті жайворонковім, в гудінні бджолят, і хтось, схожий на вітер-легіт, пестив її, обіймав, обціловував, і навіть уві сні почувала, як все тіло тане їй, ніби спіг під сонцем, тане вся, стає безтілесна… “З яких ти гір? Хто ти є? І яке твоє ім'я насправді?”

Глава Х

Латунний місяць летить поміж хмарами в небі, газик брезентовий летить по землі. Бруковицею поміж вербами коренястими, що їм тисяча літ. В газику Ярослава, бліда, розполохана зі сну, поруч неї Ягуар Ягуарович, він сам викликавсь супроводити її. На пошту женуть. Тільки була поринула у сон в тім щасливім екстазі після знімань, як її розбудили. Бронек-дев'ятикласник, син директора школи, стояв з папірцем у руці, нереальний, як прибулець зі сну:

– Вам телеграма.

– Від батьків. Терміново викликали на переговори. І не з дому, з обласного міста чомусь. Що там сталось? Раптові такі телеграми найчастіше віщують недобре. Що там статись могло?

Пролітає ніч тінями верб, мерехтінням води, вогнями поїздів далеких. Не спить планета, газ горить над комбінатом, світяться цехи. Поезія неба, що вабила її з дитинства, зараз насторожувала своєю опівнічною величчю. Майже з тривогою прислухалась, як десь у надрах неба глухо погуркує грім. Чи, може, реактивний десь там, за хмарами, долає звуковий бар'єр? Ні, таки грім: блискавка змигнула в небеснім просторі – сторчова, прострумилась по далекому обрію до землі.

– Підморгує небо, не подобається це мені, – каже Ягуар Ягуарович. – Боюсь, якби не вибило воно нас із графіка… Вчора цілий день напруженої роботи, колектив людей працює до рясного поту, і маємо плівки всього на півтори хвилини екранного часу.

Ягуар Ягуарович і зараз почуває на собі тягар відповідальності. Ніколи б не згодився визнати себе звичайним виконавцем, в усе, що робиться, душу вкладає, і це дає йому відчуття своєї необхідності в групі. Не відпустив би Ярославу в нічну поїздку саму, після вчорашніх знімань почуває ще гострішу потребу берегти тендітний цей скарб, їхньої групи крихкий самоцвіт. Справді, чого її викликають? Може, змушена буде кинути все, і тоді – стоп, робота! – до дідька полетять усі твої графіки. Такою артисткою варто дорожити, її мусиш оберігати, плекати, пантрувати, навіть прислужитися їй не гріх. І хай вибір залежав не від нього, але він певен, що й па його думку було зважено також. А з якою принциповістю відтрутив він ту нахабну претендентку на– її роль! Агнеса в своїх домаганнях не зупинялась ні перед чим, пустила в хід які тільки могла зв'язки… Ягуар Ягуарович тут не визнає ніяких компромісів. Мистецтво – понад усе! Бачив Агнесу, коли вона дебютувала в іншій кіногрупі під протекцією свого чоловіка. Яка вона жалюгідна ставала в оточенні кінокамер! Око об'єктива, здавалось, паралізувало її. Перед тим вузли в'язала із свого законного, командувала ним, як хотіла, а на знімальнім майданчику було її не впізнати, ролі їхні рішуче мінялись: тут уже чоловік над нею владика, принижує, останніми словами взиває публічно, а вона тільки щулиться і сміється якось нерозумно. Не по-своєму. Боязким, ненатуральним сміхом. Брутальнощі його зносить покірно, вони її мовби зовсім не ображають. Отака вона, магія мистецтва: не маючи таланту, жінка тут згодна стати рабинею, аби лише потрапити на екран! Мабуть, тільки талант дає відвагу, впевненість у собі. Всі сумніви, здається, покидають Ярославу, як тільки вона вступає на майданчик. Тут її не побачать розгубленою. Вміти так, як вона, відсторонитися від усього, не чути ревіння ліхтвагенів, 'зосередитись, прислухаючись тільки до свого внутрішнього голосу… Чимраз інша з'являється перед актрисою хлопушка з номером кадра… Ярославу це не обходить, вона живе у своєму. Це ніжне створіння, все зіткане з дівочої ласки й доброти, воно справді володіє силою перевтілення, вже нема сучасних манер, образ набуває настрою, наповнюється пристрастю, сценарний натяк підхоплено, він уже топко, розмаїте й сміливо розвивається в її щедрих імпровізаціях…

Звичайно, Головний веде, для нього важливо не випустити з рук штурвал цього мистецького корабля, кожну мить має стежити за всіма елементами, відраховує метри, хвилини, тримає на оці кожного, контакт його з оператором часом доходить рівня взаємного розгадування думок на відстані. Колектив злагоджешій, люди знають техніку, світло, можливості кадра, і вся ця битва за успіх, вся ця каторжна праця з її несподіванками, імпровізаціями, доробками на ходу мусить потім вкластися в корисні метри, в які-небудь сто десять хвилин ще однієї людської історії… Все можна підрахувати, убгати в ліміти, не піддається обліку тільки те, від чого, власне, й залежить екранне життя фільму. Творчість, – за нею тут перше слово, їй, примхливій часом, невловній, як видиво, тут підпорядковане все. Бо тільки вона й здатна сягнути з екрана в глибини душ, щось людям відкрити, виправдати затрачені на неї зусилля.

Ягуар Ягуарович не з тих, хто применшує свою роль с усіх цих колективних зусиллях. Знає ціпу іншим, але знає ціну й собі. Його девіз: “Нe належу до тих, що круглі колоди носять, а квадратні беруться котити… У нас поширено не, але я сторінник іншого стилю: кругле коти – на те воно й кругле… Мізкуй і мізкуй – на те й маєш у лобі півкулі…” Як приймуть фільм, яку дадуть йому категорію, який манімо припат, – нее це дія нього було зараз не байдужо, і все, власне, започатковується звідси, залежить від пайтонших порухів настрою актриси. Хай нона зараз далека від цих речей, але ж ти й про це думати мусиш!… Всяко буває в їхньому середовищі: перед відповідальними зйомками чиясь заздрість навмисне може розбудити актрису анонімним дзвінком, щоб не виспалась, рознервувалась, втратила творчу форму… Може, й ця телеграма такого гатунку, голос чиїхось підступностей, заздрощів абощо? Має оберігати Ярославу, вартовим її спокою трясеться в газику при ній по бруківці ще цісарських часів.

– Картаю себе: треба було таки заїхати додому… Обіцяла ж…

– Не хвилюйтесь, це головне… Повірте моему досвіду: нічні телеграми, як правило, приносять радісні несподіванки.

На пошті не довелось їм довго чекати. Телефоністка одразу з'єднала Ярославу з її обласним містом. Мамин гблос у трубці.

– Що сталося, мамцю? Як ти в області опинилась?

– Гість у нас із Канади… З готелю телефонуємо… Вся рідня зібралася тут па проводи, тільки тебе нема.

Дядько Яцько гостить у них. Той самий, якого знає Ярослава тільки з листів, що бачив її тільки з екрана, першу артистку в їхнім роду… На схилі віку зібрався провідати рідні місця, витратив, може, на це останні свої заощадження, “так шкодує, що не побачив тебе, хотів твій голос почути…”.

– Як у тебе там, доню?

– Знімаюсь, мамцю! Все добре, чудесно!

– В тебе ж ангіна була… Не пий холодної води, Славцю…

– П'ю, мамо! – сміялася Ярослава. – Все п'ю! І холодне! Й таке, як вогонь!…

– Йой!

– Нині щаслива я, мамо! Знайшла нарешті себе. Ми вам потім привеземо наш фільм, п клубі влаштуємо перегляд, ає? – І одразу ж: – Здрастуй, татунцю! – Чула батьків розважний, лагідний голос… І веселий, захмелілий голос старшої сестри Рузі, і братової Танасі… Чула родаків ближчих і дальших, – скільки їх там зібралось сільською родинною купою в люксусових покоях обласного готелю!… Один по одному підходили до телефону, вигукували щось веселе, котрийсь навіть приспівав: “Ой дрібуча коломийка, дрібуча, дрібуча!…” І нарешті дядько Яцько, той легендарний для неї мореплавець, що буйнував юнаком па палубі серед океану, вирипав стерно та бився з агентами, – екзотична “людина в кожусі”… Було б вчинено розправу над ним на кораблі, якби не стали італійці та серби тоді на його захист, такі ж збідовапі, як і він, шукачі заробітків… Старечо хлипа у трубку:

– Славцю, дитино! Так хтів тебе видіти… Вранці ав'йон, відлітаті маю… Побачитись приїздив… Рідній землі вклонитись… Може, й не доведеться більш…

Ковтав слова, розхвильовано белькотав, як про найбільшу подію:

– Колодязь віідін… І біля нього грушка та сама!… Говорив про се, про те, про родичів кревних, як їх багато та як файно вітали його, і – знои:

– Та сама грушка біля колодязя, та самісінька… А стільки літ зійшло!

Сльози здушували Ярославу. Рідна людино! Кровний голос, ііриліїнулпй з чужини!… Не знаходила сліп, якими б пихлюпнула йому свої почуття… Кинути б зараз все і майпутії? Весь рід численний зібракся, крім гебс. Майнути? Вдатись би до Головного; але чи відпустить? Нізащо. За якісь години знову зйомки, оті самі наймісткіші хвилини екранною часу, наймісткіші, може, з усього твого життя. Та чи й сама згодилась біі пері^іватн потік натхнення, якого так довго ждала і якому нема і не буде нічого рівного! Так, це понад усе! Бо це – для всіх!…

В кінці тільки й спромоглася спитати гостя іздалока:

– Які ж ваші враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову щось схбжс на схлип, потім відповів:

– Бережіть це життя. Іншого нн не знали, того, що гнало нас із торбами по світу… Тож – бережіть!

Ще і в машині довго іге могла заспокоїтись, погамувати свою розбсіїтеженість. “Бережіть… Бережіть”, – все чулось крізь схлипи старечі і проймало до болю, як підсумок чийогось життя, як заповіт.

Займалось уже па світ, хмари копичились по крайнебу, наче продовження гір. Зачинався новий день праці, напруги, розпалених пристрастей, знахідок і невдач, безкінечних дублів, день тугих екранних хвилип.