Текст книги "Циклон"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Глава XIV

– Тільки б не збитися на пригодництво, – сказав Сергій -оператор, дійшовшії до цього місця. – Розумію, що для вас кожен факт з пережитого дорогий, кожна листівка, вами від руки переписана, здається подією – куди якою значною…

– Тоді не було незначного. За листівку розплачувались життям.

– А якою буде музика? Чому б не взяти на супровід щось із музики старовинної? Не знаю, як кому, а мені… Буваю в тривозі, знаю хвилини розпачу. Але коли я сиджу на концерті і бачу, як студентка політехнічного в глибокій задумі, в якомусь майже неземному натхненні слухав Баха, грізну зливу органної музики, я стаю спокійним за майбутнє людини.

– Це вже немало.

– Про Шаміля й Прісю більше б хотілось. На них зосередитись. В них є ота трагічна поезія, що її завжди шукало мистецтво.

– Шаміль і Пріся на екрані… Не можу до цього звикнути ніяк.

– Шаміля я, скажімо, радив би дати стилізовано, під нашого найзагадковішого. з лицарів – Мамая. Ось він сидить серед степу в своїй класичній позі, зафіксованій на всіх отих потемнілих парсунах. Бандура в руках… Поряд кінь, повід накинуто на ввіткнутий в землю спис… Ні, не спис, а рожен – рожен, високий до неба!… І так на весь екран… Випуклі очі, що поглядом віщуна-характерника вдираються тобі просто в нутро підсвідомості. І та містика підпису, старовинною в'яззю: “Ось ти дивишся на мене, а не знаєш, хто я і звідки я родом…”

Мамаї – це Сергієве хоббі. Но всіх базарах та комісійних вишукує ті старі потріскані парсуни. Вважає їх найбільшим дивом давнього народного малярства. Міг би бути фахівцем-реставратором, якби зрадила йому кінокамера. Годинами ладен вистоювати в музеї, на самоті слухати того загадкового співрозмовника, що, владно розсівшись серед степу, мовби лукаво підморгує тобі, насміхається, або скаржиться, або запитує з своєю чаклунською таємничістю:

“Ось ти дивишся на мене, Сергію, а не знаєш, хто я і звідки…”

– Ні, краще Шаміля залишимо, яким він був насправді… У гімнастьорці ношеній-переношеній, що її Пріся латала… В постолах-шкуряках Решетняйової роботи. Якщо Шаміля й варто зобразити лицарем, то тільки сучасним… Він же катюшник, який тут спис?…

– Творчу дискусію про це ми ще продовжимо, а зараз – в дорогу. Сьогодні в нас культпохід.

Крем'яниста мокра стежка, в'ючись, веде нас у гори. Йдемо в обсерваторію. З давніх, з т и х літ знайомий там у мене астроном, з яким і Сергій хоче познайомитись.

Серед каміння біблійного, серед горіхових могутніх дерев та окультурених кущів глоду (і тут глід!) височать сріблясті півкулі обсерваторних бань-верхів.

– Аж куди забрався маврітанський стиль, – зауважує мій колега.-В цих оііуклостях. таки щось є. Вражають… Немов неземні дивовижні храми якісь…

Оце тут вона, дозорна вишка планети. Звідси людина намагається проникнути в глибини світобудови, звідціль чутливі антени ловлять таємничу, нерозшифровану мову пульсарів. У лобатих півкулях цих храмів зароджуються гіпотези. Деколи – зовсім не часто – з'являються відкриття… Об'єктом досліджень тут – ті самі зоряні безвісті, лише клаптик яких вам видно було в неволі крізь душник печери-цегельні. Паленою сажею досі вона тобі смердить. Вранці вискакували з печери схожі на сажотрусів, чорні, як сатана, страхітні подоби людей… Але й звідти ночами ви прагнули зірок, вели мову до неба, до світу, в якому ще стільки нерозгадапостей…

Сергій уважним операторським оком розглядає куполи обсерваторії. Тихо, ніде нікого, тільки оці сріблясті сторожкі півкулі.

– Дивний світ! Світ загадковостей… Тут би знімати натуру чогось фантастичного, якоїсь інопланетної цивілізації…

Обсерваторний люд, певне, ще спить: ніякого руху. Люди нічних вахт, вдень вони мають право на відпочинок. Нікому не дозволено їх турбувати. Та все ж, поблукавши трохи, на одній із алей зустріли якраз його, сивого астронома. Чолов'яга кремезної статури і, незважаючи на вік, підтягнутий, свіжолиций. Очі з живим блиском, дивно юні. Поздоровкавшись без церемоній, окинув прицінливим оком Сергієву дещо розвалькувату постать, що, занедбана господарем, вже почала набирати “тлустості”.

– Спортом, спортом треба займатись, – одразу ж зауважив професор. – Передчасно втрачаєтє форму, ще дівчата подумають, що лінтюх, а ви ж трудяга, я певен… У вас професія не для ледачих…

– Футболом займусь, – пообіцяв Сергій поблажливо. – Сьогодні ж записуюсь у дубль до нашої готельної команди. Центральним форвардом, не інакше!

– От і добре, – професор посміхнувсь. – Ходімте покажу вам свіжі знімки Марса, щойно одержав.

Під пахвою вони в нього, в товстій папці, ті марсіанські ландшафти. Пішли за ним. Сам відімкнув двері обсерваторії. Ввімкнув рубильник, дав світло. Угору по сходах. Кругле, просторо приміщення оперізує, голуба панель. Внутрішність високого купола в гарнім обличкуванні з темного дерева. Телескоп нагадує гармату. Сріблясте тіло його масивне. Але астроном одним натиском кнопки ввімкнув, заставив рухатись увесь пристрій, і телескоп поплив по колу, обертаючись легко, розумно якось. Рухається він, і астроном разом із сидінням робить розворот, і вже в горіти їй бані з'являється щілина неба… Сергій у захваті: весь цей рух, плавкий, шукаючий, по невидимій градусній сітці, створює настрій урочистості, священнодійства. Для астронома ж це будень.

– Ставимо координати, і телескоп, як бачите, наводиться автоматично… На потрібну нам ділянку неба.

– Він у вас як живий, – каже оператор. – Повертається так осмислено… І та щілина неба! Звідси його якось інакше сприймаєш… Все це доконче потрібне людині? Як по-вашому: дослідження галактик – це справді не менш важливо, ніж, скажімо, дослідження людського болю?

Професор подивився на нього вникливо, помовчав аж ніби ображено. Нічого не відповів.

– Тоді дозвольте невігласу ще одне запитання з тих, які вже, мабуть, вам набридли…

– Чи життя є на інших планетах? – догадався професор.

– Так, життя. Не аміачне яке-небудь, а життя в нашому розумінні?

– Я теж хотів би знати, – професор замислився, поклавши руку на тіло телескопа.

Розглядали потім знімки Марса, добуті одним із космічних кораблів.

– Бачите, пустеля, – діловим тоном казав професор. – Де ті канали? Воронки, кратери, суцільні Каракуми, розбомблені метеоритами…

– То що ж – Земля тільки оазис у світовому безмежжі? – нахмурився Сергій.

– Не знаю, не знаю… Певен тільки, що рідкість вона і, як рідкість божественну, геніальну, маємо берегти її.

І ще доказував спектри, па яких вони мало розумілись, численні знімки неба: все темпе, в білих цяточках…

– Космос…

– Холодом віє від нього…

Сергій, ожвавінши, в подробицях розпитував про техніку фотографування, – це його зацікавило в погляду фахового.

– Як, скажімо, фотографувати Венеру, завжди окутану суцільними хмарами?

– Її важко фотографувати. Надто ж, коли проходить побіля Сонця: в цей момент вона “тоне” в яскравості сонячного ореолу. І тільки в таких ось місцях, в гірських умовах, де сонячний ореол ослаблений, вдається спостерігати ту загадкову красуню, бачити вузький її серп…

– Вдуматись тільки: людина, як весільну пару, фотографує планети у їх сонячнім вбранні, – заговорив оператор. – День у день досліджує й саме світило, розгадує його, батька фотосинтезу й самого життя… Магія, чудо часу і разом з тим… – Він помовчав, покудлав п'ятірною голову кудлату, потім знов, запалившись, звернувся до професора: – А сонячні бурі, як вп вважаєте, справді впливають па наші земні діла? Сонячний вітер, вибухи, оті самі “збурення…” Дуже вони позначаються па пашім житті в цілому й па самопочутті та поведінці окремих людей? І на якості наших фільмів, скажімо?

– Переживаємо рік Спокійного Сонця, – усміхнувся професор.

– А я й по помітив, – зізнався оператор. – Скоріш подумав би, що маємо рік Сонця Бурхливого…,

– Спокійне чи Бурхливе – різницю помітить не кожен. До того ж із Землі дедалі гірша видимість: багато куряви розвели.

– Так ось що заганяє вас сюди! -пожартував Сергій. – Від бур земних, від тайфунів та торнадо втікаєте на ці верхогір'я?

– Від пилюги цементної, від сажі ТЕЦів,-уточнив астроном. – Бo господарник, він утилітарист, часом далі свого носа не бачить… Дехто поводиться так, ніби на ньому кінчається життєвий цикл, і після нього життя припинить спін рух, і майбутнє не виставить ніяких оцінок. А воно я; буде, прийде. Людство не бездітне! Нащадки прийдуть і скажуть своє слово про нас: як ми жили? Що думали, що і як – головне: як! – робили…

Була пауза роздуму. Після того професор знов повернувся до своїх спектрів, галактик, спалахів та вибухів, і незвично було їм слухати людину, що оперує міріадами зірок, відстанями в мільйони світлових років… До того ж ті спектри, які він досліджує, вибухи, які бачить сьогодні, стались безліч мільйонів років тому, коли ще, може, й сама планета ііе народилась.

– А вам не сумно? – запитав оператор.

Професор не зрозумів:

– Чого?

– Що видимий світ, вами досліджуваний, – це, власне, відлетілий, давноминулий світ? Відгорілий у далях, у таких часових правічностях, що їх навіть багатій уяві нелегко збагнутії?

– Сумно буває від іншого, – довірливо мовив професор. – Що на людину, хай навіть могутнього інтелекту, навіть коли стане вона найближча до якихось важливих істин, неминуче насувається зима старості.

Сергій глянув на професора запитливо:

– Старість – це трагедія?

– Якщо є трагедія старості, то, гадаю, не в тому вона, що старіється тіло…

– А в чому?

– В тому, що молодою лишається душа.

– Афоризм! Це варто б десь подати з екрана, – вхопився за почуте Сергій.

Колосовський тим часом розглядав професора. Диво людини… Її можливостей, її витривалості. Справді ж, людина – це не тільки сукупність білків, жирів, вуглеводів! Навіть мінеральну воду й ту ще як слід не дослідили, не розгадали, завдяки чому набуває вона своїх рідкісних власти востей, проходячи невидимі шляхи десь там, у земних недpax… Колись, у найтяжчій життєвій ситуації, доля випадково звела Богдана з цим професором Ізюмським. Біля куреня, в кінськім коростявім лазареті… Був сіряк рудий тоді на оцих плечах, були слова великого смутку: “Нема неба. Нема зірок, в чорних ураганах цей вік, що, може, останній з відведених роду людському…”

Відродилась людина, повернула собі людську свою сутність, знову спрямувала погляд у всесвіт…

– А ви, Колосовський, – обернувся до нього астроном,-• щось фільмуєте зараз?

– Збираємось. В туманах пошуків поки що.

– Шукати – це, мабуть, найсолодше з усього… Чи не в наукову фантастику вдарились?

– Ні.

– Там чомусь найбільше трапляється курйозів. По-моєму, ваше мистецтво, як, до речі, і всяке, має не лише емоційно дати відчути молодому поколінню наш час, а ще й допомогти його зрозуміти. Нам, старшим, здається, що молодь має той досвід, що й ми, бачила те, що й ми. А це ж не так. І тут, звісно, річ не стільки в сюжетах, тут хочеться бачити оті самі спектри художньої мислі, широкої, вільної. Щоб заполонювала тебе. Магія екрана, вона ж таки справді існує. Я, дарма що клопотів маю доволі, намагаюсь не пропускати фільмів, охоче дивлюсь і їхні, й наші. Надто ж про любов, – посміхнувся професор і по хвильці став знову серйозний. – Але хотілось би на екрані бачити любов не полегшену, а як життєву і активну, – я це підкреслюю, – активну силу, здатну, можливо, навіть впливати на самий рух історії… Любов – поняття широке, коли хочете, філософське. Ось і ця обсерваторія, хіба ж не з любові вона виросла? Часом думаю вночі: це ж полеглі, це вони, ніби вставшії, на своїх плечах підняли твою лабораторію зоряну!… Або ось він, головний герой паш… Телескоп. Метр у діаметрі! Сама чиясь любов з надюволіргюю точністю його шліфувала, перш ніж нам передати…

Пригощав потім їх рідкісною “Ізабеллою”. А коли вийшли па подвір'я, щоб повертатися до готелю, Сергій знову задивився на сріблясті, сонцем облиті півкулі обсерваторних верхів.

– Ну, а циклон, що оце внизу лютував, до вас, на Олімп, не добравсь?

– Перепадає й нам. Коли розгуляється, понесе грунти – тоді прощайся з небом, зірками, принаймні на деякий час.

– Жаль, що я не приборкувач циклонів, – пожартував Сергій.

Професор заклав руки за спину і, світячії сивиною, ніби роздумував уголос:

– На людину війни, на неї хвороби, проти неї стихія… А людина, всупереч всьому, таки має всюди залишатись людиною…

Котрийсь із молодих працівників обсерваторії, перебігаючи алеєю, звіддалік гукнув, доповів професорові:

– Пишу Сонце!

Коли, розпрощавшись, спускалися з гори, Сергій знову згадав про цю випадкову репліку:

– Заздрю людині, що може отак по-робочому, буденно сказати: “Пишу Сонце!” Цьому б нашу стрічку присвятити. На це б навести кінокамери: “Сонце Любові пишу! Сонце людського цвітіння…”

Глава XV

А я поки що змушений писати тьму. Глухі, беззоряні ночі осінні. Барак, обшнугований негодою. І нічне засідання трибуналу в кутку, на нижніх нарах…

Пат і Паташон не дуже перепружують себе службою. Вдень їх дедалі частіше залучають виганяти по сусідніх селах людей на трудловинність та виловлювати тих, що уникають відправки до Німеччини. І не велика радість після такого дня, промоклому, промерзлому, місити грязюку до барака. До того ж сама робота полонених вимагала трохи попустити режим: хто на конюшні, хто поїхав на станцію за вугіллям, ще когось на цілу ніч послано дерть молоти… Вартові навідаються звечора до барака, покрутяться, з'ясують, хто де, і подались після цього, один – додому, а другий до конторських у карти грати. Бо, зрештою, куди ці втечуть? Сюди вже й яроплапи їхні не долітають. Засади скрізь, на всіх дорогах хапають, по містах облави, – частіше тепер, навпаки, сюди, в маєток, тікають, де хоч від голоду не пропадеш…

Увечері, як тільки зникнуть Пат і Паташон, барак оживає, пости з самих полонених стають понадвір'ю на чатах. Стоять, вистежують темряву, доки в бараці засідає суворий безнаперний їхній трибунал. Судять.

Прибігала перед цим Катря до Івана. Час від часу вона тепер його провідує, всі вже позвикали до неї, іноді й ночувати залишається – веде її тоді Іван в тамбурний закапелок на стайні, де густе, надихало кіньми тепло і кінських попон вистачає, щоб укрити їхню любов. Там, у тамбурній світлиці, на розгорнутих збоїнах чути їм цілу ніч, як коні біля ясел тяжко зітхають, думаючи щось коняче, своє, може, вільне й далеке, як літо на луках.

Щось тут і Решетнякові снується з квітучих казок итинства. Прадід його чи, може, прапрадід в турецькій неволі був. І теж старшим кінничим, – так розповідала бабуся. І все приглядався: котрий же із тих румаків найбистріший, щоб погоня його не догнала? Султанова то була таємниця. А потім якось дав їм сіна, а те сіно виявилось чарзіллям, і коні султанські, попробувавши, одразу на мову здобулися, по-людському заговорили до кіншічого. Так дізнався, котрий найбистріншії, котрому погоня не страшна. І на ньому й вимчавсь із султанських стаєнь вночі, з ним переплив Дунай… В дитинстві немає легенд, для Івана то все було справдішнє. “Наче сам бачив, як він, вхопившись за гриву, перепливає Дунай”. А Катря, зіщулившись під попоною, слухає Іванові спогади-сни, і голос її невеселий:

– Жаль, коні тепер не розмовляють по-людському, чарзілля не найти… А горя цілі дунаї розлилось…

В останній прихід розповіла Катря пожильцям барака: нахабніє, розоряється той вислужник Йона, життя вже від нього нема. Кривдить людей, а якось, напившись, добивався в хату до неї. Не пустила, то він стрілянину зчинив у дворі, вікна побив… Розповідаючи, Катря очікувально дивилася на Йвана, ждала, що скаже, а він хмурився й мовчав. Аж здивувалась. І сама ж намагалась виправдати його мовчанку: невільник життя, руки зв'язані… І хіба в одному Хмариному зараз панує свавілля?

З Катриних новин для пожильців барака інша виявилась найголовнішою: днями наших парашутистів Йона зловив і сам відігнав у гебіт. Хто вони, ті двоє парашутистів, і з якою метою були скинуті – про це в бараці могли тільки догадуватись. Нещасливим виявився їхній нічний стрибок: один на дереві завис, заплутався, а товаришка його, зовсім молода дівчина, руку зашкодила падаючи, – Йона, проте, і їй скрутив руки за спиною дротом, того ж ранку й погнав обох до новіту-гебіту. Вислужився, іуда, ще нібито й винагороду отримав за них… П'яний як чіп повернувся додому, прилюдно похвалявся на толоці своєю хоробрістю. Одного лише не знав Йона: що не в такій уже й далечі від Хмариного, за полями та балками, закутими першим морозом, помста чиясь не спить, готує, за тих невідомих парашутистів розплату.

Після того як Катря пішла, зібрався увечері трибунал. І хоч Решетняк промовчав тоді, слухаючи про побиті вікна, але зараз, коли йшлося про зовсім не знайомих йому людей, про невідомих отих погублених Йоиою парашутистів, він перший подав голос:

– Таке не прощають.

Хай не знайомі нікому вони з вас, не знає піхто, які вони були, що за люди… Наші парашутисти! – і цим сказано все.

Винесли вирок.

Товариші подумали й про таке: в селі не можна чіпати Йону, бо на Катрю впаде підозра, життям поплатиться їхня спільниця… Вирішили, що братимуть його на хуторі, де Йона має гуляти у свого приятеля иа хрестиках.

Операцію очолював Колосовський. Ніхто й це помітив, як наступної іючі вислизнуло троє коней із крайньої стайні, швидко зникнувши в темряві, розкидаючи свій глухий тупіт у степу. Ніч була довга й невідома попереду, їдучи, Решетняк уявляв, як беруть вони Йону, як поведуть його на те давно запустіле дворище у степу, батьківщину Йонину, де старий Архипепко яму собі копав. Поклав собі Решетняк, що неодмінно все там відбудеться, на тому ж місці, де Йона вчинив над сільським активістом розправу. Приведе й скаже:

– Копай… Твоє до тебе й повертається.

Проситиметься Йона, на коліна падатиме:

– Змилуйтесь,хлопці!

– А коли стара Архипенчиха тебе благала, ти змилувавсь? Копай же сам собі яму, як він копав: вічними сусідами будете.

Схопили Йону там, де й задумано було його схопити: біля старого вітряка, коли п'яний повертався з хрестин. Здасться, спершу він і не дотямив, що за напад на нього, в думці, видно, не покладав, що він кимось уже заочно засуджений.

– Запроданець, – сказав Колосовський, відбираючи зброю. – Найманець підлий.

– Хай і найманець… Найнявсь! – обурено випручувавсь Йона. – І до чорта наймусь! Бо розорили! Всю душу ви мені випотрошили! Хто із землі зірвав? Хто нас, як цуценят, у сани?

– Зрадник. Вислужпик,-згрізна падало на нього з темряви.

– Пустіть! Відійдіть! – пручався всіма м'язами. – Нікому я не служу! Ні свастиці, ні тризубцю!… І до лампочки ця мені ваша Україна! Весь світ пройду! Картопля всюди однакова – мерзла та сушена!

Заткнули рот, скрутили руки, між кіньми погнали у відкритий степ. Про те, щоб вести його кудись на батькове дворище, до страченого ним Архипенка “у вічні сусіди”, Колосовський не захотів і слухати:

– Нема коли з ним воловодитись… Тут.

…Як непоміченими виїхали з маєтку, так непоміченими й повернулись троє вершників удосвіта до стайні. Мовчазні, з суворими лицями, задубілими на вітрі. А перенатужені коні – з інеєм на змокрілих, ще повних нутряного клекоту грудях.

Но стало зрадника Йони в Решетняковім селі. Зник загадково. Розпився до того, що людей не впізнавав, – хіба ж довго такому вночі в яму вшелепатись? В який-небудь напівобвалений на старім хуторищі колодязь, – позоставалось ще їх у степу після того, як хутори порозбивали…

Аж у першу косовицю, коли староста вигнав збідоване хмаринське жіноцтво з косами в поле і коли ці, безмужні, вишикувавшись тужливим ключем, рушили по тім самім лану, де колись ходили комбайни з їхніми комбайнерами біля штурвалів, – одна з передніх, кладучи покіс, зненацька в ячменях наткнулась косою на щось перетліле. Без обличчя, без очей кістяк, переточений мурашнею… Лише по чорній зотлілій шинелі, по вискалених металевих зубах і впізнало жіноцтво свого лютого односельця. Переточена мурашнею зотлілість – то було все, що зосталось від Йони.

Одначе ще далеко той день, коли його у хлібах викосять хмаринські косарі в спідницях.

А поки що Решетнлк ревно. порав коней, розгарячілих після нічної гіньби. Того погладить, того неболяче торкне шкребницею і ще раз огляне: треба, щоб на ранок були, як всі, зоднаковілі. Інші конюхи ні про що не розпитували – коло нього все тут люди свої, надійні. Мовчки, як після тяжкої роботи, закурював з ними в розчинених дверях тамбура. І хоч очі червоні були від нічниць, на сон не тягло. Розвиднялось уже. По-зимовому важкі, недобрі хмари над степом піднялись. Гнало вітром, і сніг пролітав, косий, трасуючий. І, дивлячись на той сніг, думав Решетняк: “Це якраз добре. Все примете…”