Текст книги "Аутсайдери"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Частина третя
У мишоловці

22

– Тут ми й живемо, – сказала Реґіна, показуючи чоловікові оселю.

Звичайнісінький одноповерховий будинок із білої цегли всередині також не вирізнявся нічим особливим – дві кімнати, менша й більша, та кухня з газовою плитою, на якій голосно висвистував чайник.

– Чаю? – запитала вона.

– Що? А… так.

Даромир сів за стіл, намагаючись заспокоїтися, але це виявилося зовсім непросто.

– Я все ще не розумію, – пробурмотів він. Десятки запитань, що не мали відповідей, кишіли в голові, як мурахи в мурашнику. Перш ніж він вимовив хоч одне з них, Реґіна нахилилася й торкнулася пальцями його вуст.

– Деякі речі краще не розуміти, – сказала вона. – Вони є, і це все, що потрібно знати. Я не шукаю пояснень, і тобі не варто.

– Я лише хочу переконатися, що не сплю, – нервово посміхнувся він.

– Вір мені – ти не спиш. І це не марення. Хіба ми з Настею схожі на привидів?

– Ні… Господи, ні, – він зазирнув у свою чашку, неначе шукаючи там пояснення.

– То ти кажеш, що це… що тут виправляються помилки життя?

– Саме так ти повинен думати. Хіба не було помилкою, що нас розлучили таким несправедливим чином?

– Так. О, так, – очі знову запекло, а в роті з’явився солонуватий присмак. – Я гадав, що цього неможливо виправити.

– Усе можливо, – лагідно заперечила Реґіна. – Бачиш? А те, що було раніше – вважай, що то був довгий страшний сон.

– Тепер ти залишишся з нами, тату? – запитала Настя. Вона сиділа поруч, жувала печиво й уважно дивилася на батька. Даромир нахилився й ніжно провів рукою по її волоссю.

– Так, доню. Тато більше нікуди не зникне. І не дасть зникнути вам.

Він підвів очі на дружину.

– Я повинен зізнатися тобі, – вимовив він із тремтінням у голосі, яке ніяк не вдавалося подолати. – Коли я залишився сам, я теж накоїв багато помилок. Страшних помилок. Я був у розпачі… Гадаєш, мені їх теж пробачать?

– Бог милосердний, – відповіла Реґіна.

– У мене є гроші… – сказав Даромир, змахнувши сльозу з ока. – Багато грошей. Ми можемо поїхати дуже далеко і розпочати все заново…

– Ні, Даре.

– Ні?.. Чому?

– Бо якщо ти залишиш це місто, все зникне, – відказала вона. – Не треба вимагати більшого, ніж є у тебе в руках. Ти не випадково потрапив сюди, і якщо хочеш, щоб ми залишилися з тобою, ти повинен бути тут. Такі правила. Ти можеш їх прийняти?

Справді, навіщо кудись їхати? Знову ризикувати, коли до нього повернулося найдорожче, що було в житті? До біса кляті гроші – за них не купиш те, що є справжньою цінністю.

Даромир підвівся на ноги й знову міцно обійняв дружину. Він не має права ще раз втратити свою сім’ю – цього разу через власну примху.

– Звісно, я можу, – тихо мовив він. – Вибач. Я залишуся. Досить постійних переживань… Я люблю тебе, люблю вас обох, і зроблю все, що завгодно, аби нас більше ніщо не розлучило.

Що завгодно.

23

Визирнувши у вікно, Максим побачив у садку Гришка. Той стояв серед дерев і, здавалося, дивився просто на нього. Його незграбна постать знову викликала почуття тривоги, приглушуючи радощі. Поява матері почала здаватися не такою вже й природною. Він замислився – чого ж хоче від нього цей товстун? Що він хотів показати?

Хіба можливо, щоб померлі поверталися?

Батько з мамою сиділи за столом і розмовляли. Яків захоплено розповідав про подробиці поїздки і нічого навкруги не помічав. Але мати раптом повернула голову і глянула у Максимові очі. У цьому погляді він помітив занепокоєність і… підозрілість?

«Я радий, що ти знову з нами, – несподівано чомусь подумав він. – Я справді радий і дуже щасливий».

Мати всміхнулася йому, і дивний вираз схвильованості зійшов з її обличчя.

Максим підійшов до ліжка й натягнув куртку.

– Ти кудись ідеш? – запитав батько.

– Пройдуся вулицею, – відповів Максим, надаючи голосу ноток безтурботності, і знову ствердно подумав: «Я всього лише вийду прогулятися».

– Синку, я хотіла, щоб ми усі разом пішли в мій дім, – промовила мати. Тоді додала, звертаючись до Якова: – Ви ж не збираєтесь і надалі жити у Ярини?

– Звісно ж ні, – кивнув батько. – Максиме, то, може, й справді…

– Я швиденько, – відказав він якомога спокійніше. – За кілька хвилин повернуся, і ми підемо. А ви поки що поговоріть.

Яків із Марією засміялися.

– Гаразд, – сказала мати. – Тільки швиденько.

Хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами. Помітивши внизу Ярину, він промчав повз неї, перш ніж та встигла до нього звернутися. Раптовий здогад був занадто фантастичним, але хто сказав, що фантастика в книжках є лише вигадкою? Може, мама Марія, якою вона повернулася, справді читає думки? Дуже схоже на те. Але Максим примусив себе викинути зі свідомості ці підозри – якщо він має рацію, то краще їй про це не знати.

А якщо це не його мати? Чи безпечно залишати її з батьком наодинці? З іншого боку, він мусить про все дізнатися. Може, слова Гришка – то лише маячня божевільного, але поки він це не з’ясує, то не зможе заспокоїтися.

Максим вискочив на двір і попрямував уздовж фасаду будинку, обережно пригинаючись під вікнами. Товстун стояв на тому ж місці, причаївшись біля стовбура яблуні. Хлопчик підійшов до нього.

– Якщо ти хотів щось сказати, – мовив він, косуючи на вікно кімнати, – то кажи швидше.

– Ти-и відчуваєш, щось неправильно, так? – пробубонів той. Він простяг руку. – Ході-імо.

– Куди?

– Недале…еко. Покажу. Ти сам… побачиш.

Що залишалося? Він мав дізнатися. Можливо, це пояснить, що ж відбувається. Максим узяв його велику долоню, і вони вийшли на тротуар. Товстун кумедно підстрибував на кожному кроці й насторожено крутив головою навсібіч. Хлопчик ледь устигав за ним.

– Усі думають, що Гришко дурни-ий, – протягнув той. – Що в нього не все гаразд отута, – він тицьнув себе у скроню пальцем. – Але ві-ін б-бачить! Ба-ачить все!

– Моя мати… – Максимові довелося ковтнути клубок у горлі, щоб продовжити.

– Моя мати, яка померла… Вона щойно повернулася. Ти знаєш, як це сталося?

– То н-не вона.

– Що?

Їм почали зустрічатися люди – виходячи з-за хвірток, зупинялися й дивилися на них. Цього разу ніяких усмішок, очі мешканців були підозрілими й ворожими.

– Куди це ви? – промовляв кожен із зустрічних. – Куди ви йдете? Хлопчику, куди ти йдеш із ним?

Максим зберігав мовчанку, позираючи на ці обличчя. Жоден із мешканців не спробував їх затримати, продовжуючи лише несхвально дивитися вслід. «Вони не знають, куди ми йдемо, – майнуло в голові. – Вони не можуть читати його думок!» Гришко похмуро поглядав на них, але не уповільнював ходи. Коли вони дісталися площі й звернули на знайомий шлях, що біг до виїзду з міста, Максим знову спитав:

– Що ти мав на увазі? То не моя мати?

– Ні. Т-тво-оєї матері тут немає.

– Але хто ж це тоді? – крижаний страх дедалі сильніше стискав груди.

– Вона… з них.

«Ми що, прямуємо до школи?» – запитав хлопчик сам у себе, коли вдруге за сьогодні побачив «Діброву». Але товстун перевів його через вулицю й потяг у якийсь провулок, що поступово перетворився на широку стежину. Максим помітив, що вона створена колесами багатьох автомобілів, які колись тут проїжджали. Стежка поступово заглиблювалася в ліс, і, озирнувшись, він побачив лише шматочок міста у просвіті між сосновими стовбурами.

– Я не розумію, – знову заговорив він до свого дивакуватого проводиря. – З кого – «з них»? Там залишився мій батько!

– Вона… заб-б-бере його. Усіх вас забе-еруть.

Слухаючи нерозбірливе бурмотіння Гришка, він поступово починав розуміти. Невже все насправді так? А якщо цей дурник вигадує?

– Не п-послухали Григорія… Ніхто н-не слухав…

– Куди ми йдемо? – почав пручатися Максим, проте пальці товстуна тримали міцно.

– М-майже п-прийшли.

Між сосен майнула збита з дошок кособока халупа. Товстун махнув рукою в її бік:

– Моя. Григорій живе.

– Ти тут живеш? Ти це хотів мені показати?

– Н-ні, інше. Сюди.

Дерева розступилися, і за кілька кроків сонце знову вдарило в очі. Гришко нарешті зупинився й відпустив Максима. Він підвів руку у вказівному жесті:

– Ось.

Хлопчик зрозумів, що це було міське звалище. Але зрозумів підсвідомо, бо всю його увагу поглинуло інше.

За кілька кроків від нього у землі була глибока яма чи котлован. Але замість звичайного сміття (одного разу під час прогулювання ненависних уроків йому довелося опинитися на київському звалищі, тому він знав, як воно виглядає і що в ньому має бути) – цей байрак був забитий автомобілями. Вони утворювали велетенську металеву купу, що здіймалася майже до країв ями. Деякі з машин були геть потрощені, деякі майже цілі, якщо не рахувати вибитого скла та зірваних бамперів. Було важко сказати, скільки їх тут. Кілька десятків… Різних кольорів і різних марок. Ті, що лежали нижче, були дірявими й проіржавілими, і схоже, що спочивали тут не перший рік. Від цього видовища Максим на мить забув про все інше, так і закляк із відкритим ротом. Потім той страх, що досі приспано кублився в душі, почав торкати його спину своїми крижаними голками. Одне жахливе припущення змінювало інше, і він безпорадно глянув на Гришка.

– Усі, що п-приїздили, – відповів дурник на його мовчазне питання. – Коли вво-н-ни потрапили у п-пастку, всі скидали сюди свої м-машини. Б-бо самі с-с…ставали іншими.

– Боже мій, – прошепотів Максим і не почув свого голосу.

– Так, так, їм с-сподобалося, вони залишилися й стали усіма… стали з ними одним…

Гришкові слова відійшли на задній план, а в голові раптом зблиснуло припущення, яке могло бути єдино правильним. Він згадав страшне оповідання, яке читав колись дуже давно. Одна з історій Рея Бредбері з «Марсіанських хронік» про космічну експедицію із Землі, яка прилітає на Марс, і кожен член команди зустрічає там усіх своїх родичів, котрі вже давно померли. Зачаровані раптовими спогадами дитинства, земляни втрачають пильність, і тієї ж ночі всі ці рідні та знайомі перетворюються на монстрів і вбивають увесь екіпаж. Тоді ця оповідка налякала його до нестями, але зараз, коли він почав порівнювати своє становище із фантастичною історією, жах ставав справжнім, а не навіяним цікаво написаною книжкою. А якщо і в Ковильці все приблизно так відбувається?.. Так, але навпаки… Ні, хоч би ким були мешканці містечка, вбивати їх вони не збиралися, інакше зробили б це ще вночі.

– Бо вони ставали іншими, – повторив він Гришкові слова. – Яка ж метаморфоза з ними сталася? Вони потрапляли сюди, і… І їх брали в полон тим, про що вони мріяли, – була власна відповідь.

Так, бо в цьому місті вміють читати думки. Зовсім як у тій книжці…

Тут він пригадав останні слова матері в лікарні, коли вважав, що вона марить… «Стережися мого обличчя, синку!» Невже вона тоді якимось чином побачила все це? Зараз її слова набували нового, моторошного змісту.

Максим залишив батька з істотою, яка прикидається його дружиною. Чи означає це, що тоді він бачив батька, справжнього батька, востаннє?

– Ні, – вирвався з грудей відчайдушний стогін. – Ні, не буває так! Не може бути, це ж реальне життя, а не книжки!

Хотілося сподіватися, що все це виявиться лише неймовірним збігом обставин, і насправді ніякої загрози немає. Але як це перевірити?

Він подивився на Гришка. Той стояв поруч, звісивши руки, і співчутливо позирав на хлопчика.

– Ти не міг нікому допомогти, так? – тихо промовив Максим. – Бо тобі все одно ніхто б не повірив…

Гришко похитав головою, насупившись.

– Але чому ти не такий, як інші? Чому вони не чіпають тебе?

Товстун повів плечима – мабуть, він і сам не знав відповіді.

Максим узяв його за руку й запитав:

– Як нам усім вибратися звідси? Ми ще можемо втекти?

– Усі не мо-жуть, – заперечно хитнув головою той. – П-пізно, їм уже т-тут подобається. Т-тікай сам. Туди, – він указав на стіну лісу на протилежному кінці ями. – Я проведу, т-тільки тут можна.

– Я повертаюся в місто, – відказав Максим.

– Ні! – Гришко вхопив його за плечі. – Ні, н-не можна у місто! Вони вже ззнають! Тікати! По-покажу с-стежку, більше д-дороги немає!

– Там тато! – закричав хлопчик у відповідь. – Я не можу сам! Куди я піду?

– Ні, не в місто! – схлипнув божевільний. – Треба т-тікати, поки ще…

Їхню суперечку раптом обірвало гарчання машини, яка поступово наближалася.

24

Ступивши на кам’яні східці будинку культури точнісінько в зазначений час, Симон мимоволі повернувся спогадами до позавчорашнього вечора. Знову вечірка… Але цього разу він на ній головний гість. Чи не дивно? «Замбіцький, сучий ти сину, – подумалося йому. – Бачив би ти мене зараз…»

На дошці перед дверима красувався намальований гуашшю плакат: «Ковильці! Запрошуємо вас на урочисту зустріч із відомим письменником Симоном Сичем! Уперше в нашому місті! Початок о 14.00». Він подумки усміхнувся. У швидкості цим хлопцям не відмовиш. Відчуття було, як у старому анекдоті: «Здається, життя налагоджується…» Куди вже краще – це ж просто вершина всіх мрій. Нарешті він отримав визнання, і байдуже, що лише в межах цього маленького містечка. Ні, недарма він сюди потрапив. Приємно після стількох років бачити, що нарешті твій труд оцінений, як треба, а ти сам ще не пішов у забуття.

Він потягнув на себе латунну ручку важких дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У цей же момент вибухнули оплески, і на мить він закляк на місці, зовсім такого не очікуючи. У просторому світлому фойє було повно народу, звичайнісіньких людей з провінції, одягнених у таку ж звичайнісіньку одежу. Звісно, це неможливо, але здавалося, що тут зібралася половина мешканців Ковильця. Декого з них він уже зустрічав, блукаючи вулицями. Також він примітив Олесю, продавщицю з «Діброви». І увесь цей люд захоплено дивився на нього й аплодував. Симон зніяковіло оглянув натовп, раптом відчувши бажання зайтися в реготі. Цей захід видавався пародійною протилежністю тому, минулому, звідки його викинули коліном під зад. А тут усі погляди спрямовані на нього, як на Нобелівського лауреата. Бракує хіба що спалахів фотокамер. Він не витримав і засміявся.

Від публіки відокремилася постать Метлуха. Напевно, той був єдиним, хто вдягнув костюма – не Версаче, звісно, але найкраще, що міг собі дозволити міський голова. Він підійшов до Симона й жестом запросив його всередину.

– Ось і він, панове! – виголосив Метлух до глядачів, геть як справжній конферансьє. Ті відповіли ще одним вибухом оплесків та окремими схвальними вигуками. – «Симон Сич власною персоною!»

Натовп розступився, коли голова повів письменника до невеликого майданчика для виступів біля протилежної стіни. У центрі фойє Симон побачив кілька зсунутих в один ряд столів, які буквально ломилися від різноманітних харчів та пляшок із вином і горілкою. Він рефлекторно ковтнув слину. Коли ж вони встигли організувати такий бенкет?

Симон піднявся на узвишшя й обвів очима глядачів. Усі як один дивилися на нього, чекаючи промови – чоловіки, жінки і навіть діти. Ці обличчя не належали професійним критикам, чи митцям, чи ще комусь із літературної когорти; дивлячись на них, узагалі не можна було припустити, що ці люди захоплюються матеріями, вищими за повсякденний сільський клопіт. Але всі вони були тут, усі знали, хто стоїть перед ними. Ось що таке справжній успіх. Він зрозумів, що досі не усвідомлював справжнього значення цього слова.

Розмірковуючи таким чином, звернувся до них, хоча й не знав точно, що ж збирається сказати. Мікрофона тут не було, але акустика працювала не гірше, не довелося навіть підвищувати голос.

– Шановні ковильці, – почав він не дуже впевнено. – Чесно кажучи, я здивований від самого початку, щойно потрапив у ваше містечко, і дивуюся досі. Але мій подив приємний, бо я взагалі не очікував подібної зустрічі. Для мене цілковита несподіванка, що ви всі знаєте моє ім’я і читали мої книжки. Я вперше бачу таке… і хочу вам за все подякувати, бо саме про це я завжди мріяв.

Його перервали оплески. Почулося:

– Молодець!

– Ласкаво просимо!

Симон розгублено глянув на Метлуха, що стояв поруч, і той підбадьорливо йому моргнув. Він продовжив упевненіше:

– Справді, я почуваюся так, неначе потрапив у рідні краї, де провів усе життя. Спершу я подорожував у пошуках містечка, де міг би оселитися на якийсь час, відпочити від великого міста й набратися нових вражень. Але виявляється, що я знайшов набагато більше. І тому я думаю, що тепер залишуся у вас на довший термін – звісно, якщо ви не проти.

Знову оплески, ще триваліші. Слово взяв голова. Він підняв руку, закликаючи до тиші.

– То як, ковильці? – голосно запитав він у глядачів. – Приймемо пана Сича до нашого гурту?!

– Так!!! – вигукнули всі.

– Дозволимо йому стати одним із нас?!

– ТАК!!!

«Схоже на коронацію, – подумав Симон приголомшено. – Нічого собі поворот сюжету. Ось тепер він почесний громадянин Ковильця, селища міського типу, яке загубилося у чортзна-якій області, з усіма належними привілеями. Цікаво, чи дадуть якусь відзнаку на згадку?»

– Отже, переважна більшість, – усміхнувся Метлух. – Чули, Симоне? Поздоровляю.

– Дякую, – пробурмотів він.

– Може, у вас є запитання до пана Сича? – звернувся голова до присутніх. – Питайте, а тоді почнемо наш бенкет.

Питань було небагато. Чи подобається йому місто, чи пише він зараз книжку та чи не написав би він і про Ковилець. Симон коротко відповів усім, пообіцявши, що поміркує щодо останньої пропозиції.

– Справді, чудова ідея, – кивнув Метлух. – Гаразд, не будемо більше втомлювати пана Сича балачками – переходимо до гастрономічної частини нашої зустрічі!

Звідкілясь залунала приємна музика, і епіцентр святкування перекинувся до столів. Симонові відвели почесне місце у центрі, всі інші розмістилися по периметру, неприховано роздивляючись гостя. Від цих поглядів йому було досить ніяково, і він перемкнув увагу на те, що було на столах. У цьому плані організатори попереднього вечора були осоромлені – таке розмаїття страв не на кожному весіллі зустрінеш. М’ясні й овочеві салати й закуски, домашні ковбаси та консервація… З рівними інтервалами були вишикувані пляшки із червоним вином і «казенкою». Він замислено подивився на блискучу півлітру, що стояла якраз перед ним. Поки він її споглядав, голова, який зайняв місце поруч із літератором, наповнив його чарку із сусідньої пляшки.

– Давайте, пане Сич, за ваш приїзд!

Симон збирався було відмовитися, але подумав, що мешканці сприймуть це за образу. Він згадав обіцянку, яку дав собі. Знову доведеться її порушити… Але цього разу хоч можна було виправдатися перед самим собою, що порушує її не з власної вини. Та й не буде ж він напиватися? Минулого разу він наробив дурниць через свій складний характер і погану компанію. Але зараз компанія була просто-таки чудова. Нікому з цих людей він не збирався трощити посуд на голові, та й узагалі, трошки випити не завадить. Усі присутні вже наповнили свої келихи, очікуючи його слова. Симон зважився й підняв чарку:

– За вас і за ваше місто.

Під схвальний гомін він проковтнув пекучу рідину і скривився, коли вона обпалила горлянку і вибухнула у шлунку хвилею тепла. Здається, всі були задоволені – письменник, котрий знає, як поводитися з чарчиною, не може бути поганим письменником. Застукотіли ложки й вилки, і бенкет увійшов у фазу закушування.

Через якийсь час публіка почала відходити від столів і кружляти навколо Симона, намагаючись доторкнутися до нього, поплескати по плечу або й перекинутися словом. До того часу його третя чарка благополучно приєдналася до двох попередніх, і він заходився виливати свою підживлену благодушність на присутніх. Насолоджуючись солодким туманом у голові, Симон безперервно сипав компліменти Ковильцю, який зараз видавався ще привабливішим, та ділився з усіма планами на майбутнє. А чому б, чорт забирай, справді не написати про це містечко у своїй повісті? На тих двадцяти восьми сторінках ще не змальоване місце дії, то хай він провалиться крізь землю, якщо не опише там цей райський куток! Це найменше, чим він може віддячити мешканцям. Його співбесідники кивали з розумінням, неначе прекрасно знали, що таке фабула й сюжетна лінія, та погоджувалися, що селище у них і справді незвичайне.

– Так, пане Сич, – казали вони. – Ви тепер станете одним із нас і побачите, наскільки це гарно…

Після кожної такої розмови в його пальці встромляли наповнену до країв чарку, і він хвацько осушував кожну. Хай бачать, що він теж мужик, а не просто якийсь там белетрист.

Згодом, вештаючись по фойє з усмішкою Мони Лізи й тарілкою недоїденого салату в руках, Симон усе ж зрозумів, що хильнув зайвого. Мелодія, що лунала у вухах, почала здаватися нескінченною, і він замислився, скільки ж часу тут провів. А ще – сміх та й годі… в очах оточуючих він більше не бачив зіниць – як казали в одному фільмі, «надо меньше пить». Тепер їхні очі були білими та виряченими, як у смажених карасів. Він подумав, чи не виправить іще одна порція горілки цей зоровий дефект, але після деяких вагань вирішив, що переборщувати не варто. Краще піти додому й лягти спати, доки не примарилося щось іще гірше. З таким наміром він розшукав у білоокому натовпі Метлуха й плеснув його по плечі, мовивши:

– Е-е… Олексію Степановичу, гадаю, що з мене вже досить. Дякую вам за прийом, дуже вдячний, але координація в мене підгальмовує, а це вірний знак, що треба…

Міський голова повернув до нього обличчя. Риб’ячі очі вже не були для Симона несподіванкою, але, окрім цього, на лиці Метлуха під шкірою жваво рухалися якісь темні плями. Його посмішка була схожа на слід, що залишає палець у густому тісті.

– Залишіться ще ненадовго, – сказав він привітно. – Ще на мить.