Текст книги "Аутсайдери"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

16

Олеся не збрехала – їх справді чекали. Товста жінка, що, вочевидь, і була Яриною, спустилася до машини сходами, радо вигукнувши:

– Пане Сич, яка честь для всіх нас, що ви завітали! А для мене, старої, яка радість!

«Ні, мабуть, я й досі сплю на підлозі своєї кухні, – подумав Симон розгублено. – І все це – моя уява. Дурнуваті мрії». Але фізична реальність речей доводила протилежне.

– А хто ж ваші друзі? – запитала Ярина.

Яків відрекомендувався сам і представив Максима, тоді кинув оком на блискучу чорну іномарку, що стояла біля будинку. Це була перша і єдина машина, яку вони бачили в містечку. Помітивши, куди він дивиться, жінка похитала головою.

– Так, ви вже не єдині гості в мене. Мабуть, сьогодні мій щасливий день… Та ви заходьте! – і вона хутко побігла всередину.

– Схоже, що тут комунізм таки переміг, – пробурмотів Симон сам до себе.

Максим задер голову, оглядаючи будинок. Великий, цегляний, із гострим дахом, вкритим бордовою черепицею. Він озирнувся на батька, і той весело моргнув йому, неначе підбадьорюючи. Татові тут вочевидь подобається – та чому ж він сам ніяк не відчує полегшення? Незрозуміла туга не бажала його відпускати. Кортіло розплакатися, але не хотів засмучувати батька, до того ж, що подумає про нього цей письменник? Ні, треба перетерпіти, він уже не маленький. «Будь хоробрим хлопчиком», – казала йому мати останнього дня, і він мав виконати її прохання, хоч як було б складно. Треба бути хоробрим.

Яків витягнув із багажника сумки, і вони всі втрьох увійшли в будинок. Хазяйка відвела їх на другий поверх, де показала кімнати. Максима з батьком вона оселила в одній, Симона в іншій – поруч. В обох не було нічого незвичного – лише найнеобхідніші предмети інтер’єру. Вікна виходили на інший бік будинку, в чепурний садок із рясними яблунями й сливами, що їх надвечір’я вже вкрило золотавою засмагою. Побачивши це, Яків видихнув:

– Як у вас гарно!

– Так, – задоволено всміхнулася Ярина. – У місті, мабуть, уже взагалі чистого повітря не залишилося? Влаштовуйтесь. За двадцять хвилин будемо вечеряти.

Вона полишила їх і вийшла.

– Ну як, сину? – запитав Яків, починаючи розпаковувати речі. – Тобі подобається? Як на мене, райське містечко!

– Так, – погодився Максим, намагаючись надати голосу якомога більше ентузіазму. Він підійшов до дверей і виглянув у коридор. З останньої кімнати крізь вузьку щілину на нього дивилося чиєсь око. Хлопець насторожено відступив на крок, і двері, клацнувши, зачинилися.

Особа Симона викликала в хазяйки найбільший інтерес. Ярина довгий час змальовувала йому, як же зрадіють жителі Ковильця, коли дізнаються про присутність у їхньому містечку такої видатної особи, і як вони будуть домагатися, щоб він залишався тут якомога довше. Симон запевнив її, що не збирається їхати звідси найближчими днями, але відчепитися від балакучої жінки виявилося не так просто. Довелося відповісти на безліч запитань щодо своїх намірів, уподобань щодо їжі й так далі. Нарешті, пообіцявши, що на дозвіллі вони поспілкуються докладніше, він зачинив за нею двері й утомлено впав на ліжко. Виявляється, слава у великій кількості іноді ще гірша, ніж повна її відсутність. Хоча чого б це йому скаржитися?

Дивлячись у стелю, він міркував над останніми подіями. Ні, ну не буває так, щоб звичайний український письменник, до того ж далекий від світового рівня авторів бестселерів, став популярним у своїй країні – та й де? У якомусь забутому Богом селищі, якого навіть немає на карті! Там, де за логікою відро картоплі завжди цінується вище за будь-які опуси. Його мозок уперто відмовлявся це розуміти – скоріше він повірить, що прибульці захоплюють Землю. Але що ж тоді відбувається? Можливо, є виняток і з правила щодо пророка у своїй вітчизні? Якщо насправді його тут люблять і читають?

– Тоді я залишуся тут назавжди, – сказав він стелі. Або це великий жарт, або він опинився в якомусь Письменницькому Раю, куди підсвідомо мріє потрапити кожен, хто займається літературою. Він занадто втомлений, щоб дивуватися з цього – то чи не легше просто прийняти? Іноді це буває найкращим рішенням.

Дивно, але вперше за останні роки йому не хотілося налигатися.

17

– Чекай на мене, – шепотів уві сні знайомий голос. – Тепер усе буде гаразд…

Даромир прокинувся, коли почув за вікном звук автомобільного двигуна, що ставав дедалі голоснішим. Він згадав про те, що в Ковильці зовсім немає машин, і вирішив, що подія варта того, щоб визирнути у вікно. Підвівшись із ліжка, він притулився лобом до шибки і глянув униз.

З боку центральної площі до будинку повільно наближалися старенькі блакитні «Жигулі»; напруживши очі, він роздивився київські номери. Це вже цікаво. Коли автомобіль зупинився, з нього вийшли двоє дорослих чоловіків і хлопчик. Ярина вже прямувала до них, щось радісно вигукуючи. Даромир здивовано спостерігав за ними. Невже ще гості? Чи не забагато для одного дня у такому маленькому містечку?

Хоча його це не дуже хвилювало. Принаймні з’явився ще хтось живий. За якийсь час на поверсі почувся сміх хазяйки, рипіння сходів і чоловічі голоси. Даромир підійшов до своїх дверей, обережно прочинив їх і глянув у щілину. У коридорі він побачив хлопчика з машини, що стояв біля дверей кімнати і дивився на нього. Вигляд мав сумний і якийсь виснажений, неначе страждав від безсоння. Даромир мовчки причинив двері.

Повернувшись до ліжка, він сів і потер очі. До речі, про сни – згадалося, що до того, як почувся звук двигуна, йому щось наснилося. Або хтось… І начебто сон був пов’язаний із цим містечком. Та хоч як силкувався, нічого не зміг пригадати.

Опустивши погляд на кейс, уперше замислився: скільки ж грошей у ньому? Дивно, але досі він навіть не з’ясував, на яку ж суму нагрів поганця Артура. Без сумніву, в цій залізній коробці більше, ніж він заробив за весь час роботи опером, інакше б ті не ризикували – хоча, з другого боку, зараз убивають і за пачку цигарок. Але жодних грошей би не вистачило, щоб перетворити його пам’ять на чистий аркуш.

Він витяг з-під столу кейс і клацнув замками, та перш ніж устиг відкинути кришку, почувся слабкий стук у двері. Буркнувши прокляття, Даромир замкнув кейс і пхнув під ліжко.

– Заходьте!

Рипнули завіси, і в кімнату несміливо зазирнув той самий хлопчина. Даромир здивовано звів брови.

– Ти до мене?

– Так… Можна? – тихо спитав той.

– Чого ж не можна – заходь.

Хлопчик зробив кілька кроків до нього, тоді ніяково простягнув руку.

– Мене звуть Максим.

Даромир із посмішкою потис його маленьку долоню і назвав своє ім’я, проте хлопчик залишався серйозним і чимось стривоженим.

– Ви приїхали сюди перед нами, так?

– Начебто.

Максим вагався. Здається, він хотів щось запитати і не знав, як краще висловитися. Нарешті промовив:

– Ви часом не помітили навкруги чогось дивного? Тепер Даромир уже не міг не усміхнутися. Він жестом запросив хлопчика присісти поруч із ним.

– Ще й як помітив, – відказав він. – Замало людей, немає машин, а на небі висить велетенське НЛО.

Хлопчина ображено насупився.

– Я вас запитав серйозно…

Даромир поклав руку йому на плече і мовив:

– Вибач. Звісно, я жартую, але насправді для мене тут усе дивне. Хоча лише тому, що я зовсім з інших місць. Тебе щось непокоїть?

– Не знаю, – Максим знизав плечима й опустив погляд додолу. – Може, мені тільки здається…

– Ви приїхали з Києва?

– Так. А звідки ви знаєте?

– Усього-на-всього спостережливість, – засміявся Даромир. – До того ж, якби ти був сільським, тебе навряд чи щось здивувало б у цьому містечку. Я от теж із міста, і досить ніяково почуваюся, коли не бачу натовпу, людей – але це цілком природно.

– Ви так вважаєте? – лице Максима нарешті посвітлішало.

– Еге ж, я так вважаю. Не переймайся.

У двері знову постукали, і в кімнату зазирнув один із новоприбулих гостей – батько хлопчика, зрозумів Даромир.

– Ось ти де! – промовив він, побачивши сина. – А я тебе всюди шукаю. Тітка Ярина кличе всіх вечеряти. Здрастуйте, – привітався він до Даромира.

– Добрий вечір, – підвівся той назустріч. Вони потисли один одному руки й представилися.

– Мабуть, це ви той перший гість, про якого казала Ярина? – поцікавився Яків.

– Напевно так, бо окрім себе я тут нікого не бачив. Але ми з вами розминулися не більше, як на годину.

– Дивно, вам не здається? Прибули майже одночасно й оселилися в одному будинку… Ви ж не місцевий?

– Ні, – всміхнувся Даромир. – Якраз щодо цього ми зараз бесідували з вашим сином.

– Он як, то ви вже потоваришували? Гаразд, ходімо всі вниз – Ярина зготувала вечерю.

Вони зійшли на перший поверх. Там Даромир познайомився з іншим гостем, що прибув разом із Яковом та його сином. Виявилося, що худий суб’єкт із чорними нечесаними кучерями – письменник.

– Видатний письменник, – додала Ярина з гордістю, розсаджуючи їх за столом, на якому вже парували апетитні страви домашньої кухні. – Він наш загальний улюбленець.

– Та годі вам, Ярино, – пробурмотів Симон. – Ви перебільшуєте.

– Нічого не перебільшую! – обурилася та. – Як є, так і кажу. Талановитій людині не личить зайва скромність. Гадаю, завтра ви самі у всьому переконаєтесь.

Останні її слова чомусь не переставали обертатися в голові Симона, коли, побажавши їм смачного, хазяйка пішла з кухні й причинила двері. Чотири мандрівники заходилися вечеряти, мовчки поглядаючи один на одного.

– Ви вже були в цьому містечку раніше, Даромире? – спитав Яків, порушуючи тишу. Той заперечно хитнув головою.

– Ні, я тут уперше. Потрапив сюди цілком випадково.

– Справді? Можна поцікавитись, як саме?

– Шукав місце для тимчасової зупинки, – ухильно відповів Даромир, дивлячись на нього. – Я їду… в Полтаву. Чому ви питаєте?

– Власне, я гадав, що ви вже знаєте щось про цей Ковилець. Ми всі також приїхали сюди без жодної гадки, що воно за місце. І ми теж… е-е… підшукуємо місце для зупинки.

– Гадаю, що це воно, якщо вам потрібне усамітнення, – подав голос Симон.

– Це точно, – кивнув Даромир. – Якщо не брати до уваги вас, то з моменту приїзду мені трапилися тут лише троє людей. Причому один із них напевно був божевільним.

– Ви теж його бачили?! – раптом пожвавішав Максим.

– Якщо ви про навіженого товстого хлопця, то він був першим, хто зустрів нас тут, – мовив Яків, налягаючи на смажену картоплю. – Він вам щось казав?

– Еге ж. Вискочив перед машиною і почав верзти нісенітницю.

– …Про те, що треба забиратися з міста?

– Так, якесь безглуздя.

– Ви надто серйозно все сприймаєте, – сказав Симон упівголоса, відкинувшись на стільці. – Цей Ковилець – звичайнісінька глушина з властивими їй дивацтвами. Особисто я знайшов те, що шукав. Спокійно, затишно, до того ж чудово годують, – він потягнувся через стіл і доклав собі ще картоплі.

– Справді, – відгукнувся Яків. – Ми всі втомилися. Мабуть, завтра будемо дивитися на це зовсім іншими очима.

«Іншими очима», – повторив Максим подумки батькові слова. Вони видалися йому сповненими прихованого тривожного змісту, і відразу пригадався той м’яч на тротуарі. Хлопчик мовчки жував їжу, слухав бесіду дорослих і не міг зрозуміти, чого ж йому не вдається розділити їхньої безтурботності.

Після вечері вони ще досить довго сиділи за столом і розмовляли, ділячись незначними фактами своїх біографій, як і годиться людям, що випадково зустрілися й тепер мають якийсь час бути разом. Звісно, ці розповіді були досить обережними, і ніхто, окрім Якова, не виказав справжньої причини, через яку він опинився тут. Коли за вікнами стало зовсім темно, вони подякували хазяйці за вечерю і розійшлися по кімнатах, міркуючи кожен про своє.

День скінчився.

18

Ранок лагідно зазирнув до будинку, неначе цікавлячись, якому це ледареві постіль здається приємнішою за сонячне світло й чисте повітря. Один за одним гості почали пробуджуватися. Першим униз зійшов Симон. Потираючи заспані очі, він отримав у хазяйки чашку кави, відмовився від сніданку й повернувся до кімнати. Самопочуття було просто чудовим – він і не пригадував, коли востаннє прокидався таким бадьорим і сповненим сили, без жодних ознак похмільного синдрому, після якого йому завжди не те, що писати, а й жити не хотілося. Сьогоднішній день він збирався присвятити знайомству з містечком і його мешканцями, й на власні очі побачити те, у чому його переконували вчора Олеся з Яриною.

Поглянувши спросоння у вікно, Даромир нарешті побачив людей. Сміючись і щось вигукуючи, вулицею промчала зграйка дітлахів; потім якийсь худий чоловік проїхав на велосипеді, кинувши мимохідь погляд на вікна будинку. Помітивши Даромира, схилив голову в мовчазному вітанні. У мозку, ще сповненому залишками чудернацьких снів, раптом з’явилася кумедна думка – мешканці полишили свої схованки, уважно придивившись до прибульців і дійшовши висновку, що ті нічим їм не зашкодять. Неначе розпочався другий акт вистави й масовка висипала на сцену… Він непевно всміхнувся. Що за вигадки? Викинути це безглуздя з голови. Краще вийти на прогулянку.

Максим теж вирішив прогулятися й сказав про це батькові, який стояв біля вікна й тер щоки електробритвою, тримаючи перед очима кругле дзеркальце.

– То, може, хоч поснідаєш? – запитав Яків, вимикаючи бритву.

– Ні, щось не хочеться.

– Якщо почекаєш, то можемо піти разом.

Максим заперечно похитав головою і натягнув куртку. Він вирішив дослідити містечко самотужки і скласти щодо нього власні враження.

– Я лише трошки пройдуся, тату. Хочу подивитися на школу.

– Ну, гаразд. Тільки не заблукай. І будь обережним.

Пообіцявши, що буде, хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами вниз. З кухні долинав грюкіт посуду – Ярина готувала сніданок, і її гладке тіло на диво швидко курсувало між столом і плитою. Максимові раптом схотілося проскочити до дверей непоміченим, але погук хазяйки не залишив надії:

– А ось і маленький мандрівник! Куди це ти прямуєш зрання?

– Надвір, – покірно повернувся він до неї. – Закортіло пройтися.

– На розвідку? – промовила вона з усмішкою, взявшись руками в боки. – Зрозуміло. Але я певна, тобі тут сподобається… Ну, біжи, хлопче.

Дивлячись на неї, Максим позадкував до передпокою. Чомусь ця стара жінка дедалі більше ставала йому неприємною, але чому – він не міг пояснити.

– Біжи, – повторила вона, зберігаючи на обличчі усмішку люблячої бабусі. – І ні про що не турбуйся.

Хлопчик відчинив двері й вийшов із будинку. Може, це він з відхиленнями? Удома Максим радів, що вони з батьком їдуть із Києва, а тепер не знаходить собі місця. Можливо, його однолітки в школі мали рацію, і в нього справді бракує клепки в голові? Нікчема, слинько, що лише ускладнює батькові життя, замість того, щоб допомагати. Краще б він помер замість матері…

Люто закліпавши повіками, він загнав сльозину всередину і побрів по вулиці. Нема чого рюмсати, це не принесе полегшення. Треба дивитися навколо і радіти життю, наскільки можливо – більшого від нього і не вимагають. І досить вигадувати небилиці та вишукувати скрізь підозріле; це тільки у фантастичних книжках маленькі містечка виявляються лігвищем інопланетних прибульців або домівкою вампірів. Він достатньо дорослий, щоб розрізняти фантазії і реальне життя – а в реальному житті його батько хоче, щоб він був щасливий – саме тому вони тут. І мати теж цього хотіла. Хіба схвалила б вона його нинішню поведінку? Навряд. Отже, більше ніякої слабкодухості, інакше краще їм із батьком відразу повертатися назад.

Але досить швидко він зрозумів, що містечко більше не справляє дивного враження. Це було неначе пробудження від довгого сну. Він ішов сонячною вуличкою, крутячи головою на всі боки, вдихав свіже повітря з ароматами лісу і дивувався, чому це вчора селище здавалося таким тривожним. Батько виявився правий – на ранок усе навкруги сприймалося зовсім інакше. Неначе й не було учорашнього дня з його турботами, а вони жили тут від самого початку… Зустрічні вітали його приємними посмішками, і Максим відчув, що теж починає посміхатися у відповідь. Як дивно, все змінилося… але він був цьому тільки радий.

Хлопчик дістався до площі, покружляв навколо барвистої клумби, а потім рушив дорогою, якою вони приїхали сюди вчора. Батькові він сказав про школу автоматично, насправді зовсім не збираючись туди йти, але зараз подумав, що це непогана ідея. З машини він помітив, що школа у Ковильці зовсім маленька – двоповерховий цегляний будиночок, схожий на пансіон тітки Ярини. Не порівняти з київською, яку він про себе називав «бункером» і яка була лише потворним нагромадженням бетонних блоків. Місцева викликала приємніші враження, і Максим вирішив, що треба туди навідатися.

Він проминув знайоме кафе, яке цього дня було зачинене, потім перейшов на правий бік вулиці. Стежина між деревами вивела його до невеличкого стадіону, що складався зі спортивного майданчика, окресленого асфальтованою біговою доріжкою. Школа в оточенні яблунь із побіленими вапном стовбурами стояла на іншому боці поля. Зараз вона, звісно, була тихою й порожньою, бо заняття вже скінчилися до наступного навчального року.

Але Максим був не сам. На майданчику біля турніків він побачив трійко дітей, двох хлопчиків і дівчину. На вигляд вони були навряд чи старшими від нього. Він уже збирався тихенько піти звідси, пам’ятаючи про деякі неприємні випадки спілкування з однолітками у власній школі, але один із хлопців раптом помітив його і замахав рукою, кличучи до себе. Жест був привітним. Після роздумів Максим вирішив, що буде помилкою показати себе боягузом у першій же зустрічі з місцевими дітлахами – тим більше, якщо йому справді доведеться залишитися тут і навчатися разом із ними. Усвідомивши це, він попрямував до майданчика, на всяк випадок готуючись дати відсіч, якщо наміри в них виявляться зовсім не приятельськими. Але, підійшовши ближче, він побачив, що всі троє зовсім незлобиво до нього посміхаються. Той, що махав йому, виступив уперед, простягаючи руку:

– Привіт! Ти Максим?

Те, що хлопець знав його ім’я, знову примусило Максима стривожитися. Ще більший подив він відчув, коли помітив, що той тримає в іншій руці різнокольорового м’яча – того самого, що вчора лежав на узбіччі. Але за мить він себе заспокоїв, згадавши батькові слова: «У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку». Звісно, новини тут поширюються з блискавичною швидкістю, і про їх приїзд, напевно, вже знає все місто. А цей м’яч, скоріше за все, і належить хлопцеві, тож усе має просте пояснення.

– Так, це я, – відповів Максим, потискаючи його руку.

– А я Гліб, – відрекомендувався хлопець. Його веснянкувате обличчя зберігало дружній вираз. – Ми чули, що ти приїхав.

– Чули? Звідки? – хоча він уже знав відповідь.

– Тут ні від кого нічого не приховаєш, – засміявся Гліб, тоді вказав на своїх товаришів. – Знайомся: це Мишко, а це Ліна.

– Ти будеш ходити до нашої школи? – запитав Мишко.

Максим у відповідь невизначено знизав плечима.

– Я ще не знаю. Якщо батько схоче тут залишитися…

– Він схоче, – впевнено промовила Ліна, чорнява дівчинка у блакитному платті.

– Всі залишаються.

– Тобто? – не зрозумів він. – Чому?

– Тому що тут добре, – відказав Гліб, розкручуючи м’яча на вказівному пальці, як завзятий баскетболіст. Максим зачаровано дивився за обертанням м’яча. – Сам побачиш. Тобі теж сподобається.

«Тобі тут сподобається, – казала і Ярина. – Ні про що не турбуйся…»

– Справді? – перепитав він тихим голосом. Раптом чомусь захотілося спати.

– Так, сподобається, – кивнув Мишко. – Тебе більше не скривдять, бо в нас ніхто нікого не ображає. Якщо ти залишишся…

– Гей! – гукнув хтось позаду. Максим стрепенувся, і сонливе відчуття миттєво зникло. Озирнувшись, він побачив на стежці між деревами того божевільного хлопця, що чіплявся до них учора. Здається, той гукав саме його.

– Не ходи, – попередив Гліб і поклав долоню на Максимове плече. – Не розмовляй із ним.

– Чому це? Хто він такий?

– Він дебіл, – пхикнула Ліна, дивлячись у бік товстуна. На її гарненькому обличчі з’явився вираз презирства, змішаного з люттю. Дивно було бачити це. – Ти ж не хочеш спілкуватися з дебілом? Чи наша компанія тобі не подобається?

– Гееей! Х-хлоп…ч-че! Підійди!

«А чому він сам боїться підійти?» – подумав Максим.

Божевільний стояв на тому ж місці, нервово заламуючи пальці, на обличчі прочитувалося відчайдушне благання.

– Григо-орій х-хоче… тобі що-о-ось сказа…ати!

Нові Максимові приятелі дивилися на дурника, спопеляючи його гнівними поглядами. Максим не знав, за що вони так ненавидять бідолаху, проте всі троє раптом видалися йому огидними. Рука Гліба на плечі здалася велетенським слимаком, і він, скинувши її, відступив на крок.

– Не ходи, – знову сказав Гліб. – Хіба ти не хочеш залишитися з нами? Що тобі до цього дурня?

– Я піду додому, – відповів Максим, задкуючи. Нещодавня тривога повернулася в усій повноті – все це зовсім йому не сподобалося.

– Не балакай до нього, Максиме! – промовила Ліна, простягаючи руки. – Залишайся!

У них очі білі, чи це йому тільки здається? Мабуть, примарилося… І все ж закортіло якомога швидше чкурнути звідси. Але проскочити повз товстуна не вдасться, той заступив увесь шлях.

Коли він наблизився до божевільного, якого жінка з кафе називала Гришком, той простягнув руку і схопив його за плече. Максим відсахнувся, проте хватка була міцною.

– Чого тобі треба? – вигукнув він перелякано.

– Ні! – простогнав Гришко, затинаючись. – Н-ні, н-не бійся м-м-мене! Г-григорій не з-зробить шкоди, т-треба розказати!

– Що?

– Х-ходімо зі мною, Григорі-ій покаже!

– Та відчепися ти! – він озирнувся через плече.

Діти все ще стояли на майданчику й дивилися на них.

Що ж тут відбувається? Смикнувшись, він вирвався з рук Гришка і швиденько попрямував стежкою до вулиці, але той не відставав.

– Будь л-ласка, послу-ухай Григорія! Тут небезп-п-печно! Вам т-треба їхати!

– Ми щойно приїхали, – кинув Максим, не озираючись. – Я йду додому.

– Та п-послух-хай же мене! – Гришко раптом заплакав. Максим зупинився і здивовано повернув голову. Цей незграбний здоровань стояв перед ним, звісивши руки, як батоги, і заливався сльозами. Від цього видовища хлопчик зовсім розгубився. А може, він не божевільний? Може, справді хоче щось йому сказати? А якщо перше враження від містечка було слушним, тут справді щось негаразд, і цей Григорій знає, у чому справа?

Максим обережно наблизився до нього, готовий, утім, у будь-яку мить драпонути геть, якщо хлопець почне буянити.

– Що ж ти хотів мені сказати?

Гришко схлипнув і витер носа рукавом сорочки.

– Тут небезпеч…но, – булькнув він. – Вам усім треба… їхати геть. Поки вас не встигли… п-пол…

– Що? Я не розумію.

Товстун у розпачі трусонув головою.

– Гришко… не м-може п-п… Ходімо зі мною, покаже.

– Із тобою? Куди?

– У-у-в…

Позаду пролунав голосний звук клаксона, обірвавши його на півслові. Максим озирнувся до вулиці й побачив їхню власну машину, що зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з кабіни, похитуючись, вийшов батько.

– Синку! – покликав він. – Максиме! Мерщій сюди!

Голос Якова зривався, але Максим не розібрав – від болю чи від радощів. Він ніколи не бачив батька у такому стані.

– Ні, – промовив поруч Гришко. – Н-не ходи туди. Не слухай…

Пропустивши його слова повз вуха, Максим побіг до машини, сповнений найгірших передчуттів. Але наблизившись, збентежено побачив, що Яків сміється. Сміється й плаче одночасно, і сльози течуть по розчервонілому обличчю.

– Сідай у машину, синку, – сказав він, витираючи очі. – Мерщій сідай, поїдемо до Ярини.

– Щось сталося? – запитав Максим, пригадуючи той день, коли батько врятував його від хуліганів, і почуття дежа вю остаточно збило його з пантелику. Запитання того дня – «Щось із мамою?» – він ледь не вимовив вдруге, але вчасно стримався.

– Ні… нічого не сталося, – відповів Яків, сміючись. – Вірніше, чого це я… Сталося. Ще й як сталося! Ну ж бо, сідай швидше, на нас чекають.

– Чекають?! – але батько вже був у машині, і Максим теж поліз у салон, геть нічого не розуміючи. Востаннє кинувши погляд на Гришка, він побачив, що той стоїть на тому ж місці, дивиться на нього і повільно хитає головою з боку в бік. А потім батько натиснув на газ, різко розвертаючи машину, і товстун зник із поля зору.

– Я знав, синку, – сказав Яків тремтячим голосом. – Я відчував, що ми не випадково тут опинилися… А тепер у нас усе буде добре.

– Тату, що трапилося? – схвильовано мовив Максим. Вираз батькового обличчя його лякав, і він не міг збагнути, що ж із ним сталося.

Вони досягли площі, і Яків повернув праворуч, швиденько глянувши на сина.

– Зараз ти сам усе побачиш. Ні про що не турбуйся.

За мить «Жигулі» зупинилися біля Ярининого будинку.

Вийшовши з машини, Максим рушив за батьком, який одразу попрямував до дверей, але зупинився, коли ті раптом відчинились їм назустріч. Він побачив, і з вуст зірвалося:

– Не може бути…