Текст книги "Аутсайдери"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

5

Тулін з’явився на поверсі о двадцять першій п’ятнадцять. В абсолютній тиші, що панувала в номері, Даромир почув, як у холі відкрилися двері ліфта. Потім неквапні кроки по лінолеуму. Добре, що там не килимове покриття – не проґавиш. Дешеві готелі неначе призначені для такої роботи, подумав він невесело. Та й замки тут… З його двома досвідами – колишнього криміналіста й нинішнього кілера – потрапити до номера вдалося за якісь півтори хвилини. Діяти саме таким чином – повільно й розсудливо – підказувала обережність.

На мить перед очима постала та жінка. Притуляючи до себе тремтячого від жаху сина-підлітка, вона шепотіла: «Ви ж не будете нас убивати? Ні? Ви ж не чіпатимете нас?»

Чорт забирай, викинь це з голови! Треба зробити все як годиться… Ще один раз. Востаннє.

Кроки завмерли з іншого боку дверей, а смужка світла під ними раптом поділилася надвоє. Потім клацнув замок. Повернулася ручка. Даромир продовжував стояти нерухомо, глибоко дихаючи й прислухаючись, готовий до будь-яких сюрпризів. Ось двері відчиняються, на мить наближаються до нього, впускаючи людину в номер. На підлогу лягає пляма світла з коридору, в якій вирізняється знайомий огрядний силует, та його тінь, що сягає аж до вікна. Потім двері знову почали зачинятися, і саме в цю мить Даромир рушив із місця. За ті три секунди, що суб’єкт стояв у темряві, похитуючись та видихаючи в повітря солодкуваті хвилі випитого в барі, він беззвучно прослизнув за його спину. Дуло вперлося точнісінько в потилицю саме тоді, коли клієнт намацав вимикача і клацнув ним. Звісно, світла не було.

– Ніяких питань, – тихо промовив Даромир, коли хрипкий подих товстуна обірвався коротким здивованим бульком. – Зроби п’ять повільних кроків уперед. Я буду рахувати. Один.

Тулін не ворухнувся, тому довелося посилити тиск глушника в голову. Разом вони зробили одночасний крок і зупинилися.

– Два.

Те саме, тільки лівою ногою. Даромир відчув, що дихання жертви помітно почастішало.

– Гей… Ви… Що ви робите? Я ж приніс…

– Три.

Знову правою. «Вальтер» немовби приріс до руки.

– Чотири.

– Прошу, – прошепотів Тулін. Схоже, хміль виходив із нього з блискавичною швидкістю. – Вам що, наказали?.. Благаю вас, не треба!

– Тихо. П’ять.

Схлипнувши, той зробив останній крок. Даромир за його спиною підняв вільну руку вгору, знайшов лампочку і крутонув її за годинниковою стрілкою. Спалахнуло світло. Він відступив трохи назад, продовжуючи цілитися клієнтові у потилицю, і чітко промовив:

– Повернешся до мене, коли я скажу. Якщо ойкнеш, гикнеш чи зіпсуєш повітря, твої мізки вилетять крізь вікно до швейцара внизу. Усе зрозумів?

Товстун хитнув головою, зсутуливши тремтячі плечі в позі винуватого учня. Підійшовши до дверей, Даромир крутнув ручку замка на два оберти, потім озирнувся.

– Гаразд, тепер глянь на мене.

Тулін покірно повернувся на сто вісімдесят градусів і подивився на Даромира круглими переляканими очима. На його вапняному чолі блищали великі краплі поту, а руки сіпалися, неначе в паралітика.

– Благаю вас, – знову простогнав він. – Не стріляйте! Я приніс гроші! Вас же за цим прислали?..

– Нічого не знаю про гроші, – відповів Даромир. – У тебе є ключ. Дай-но його мені.

– Так-так, звісно! Ось він.

Що ж, виходить, у кейсі гроші. Можна було здогадатися.

Товстун витягнув із піджака маленького блискучого ключика з прикріпленим до нього номером і простягнув йому.

– Беріть. Усе, як домовлялися.

Даромир узяв ключа і не дивлячись поклав у кишеню сорочки. Тепер потрібно лише натиснути на курок і забиратися звідси.

– Вам наказали мене вбити, так? – пробурмотів Тулін. – Але ж… я не розумію… я все зробив! Я повернув усі гроші, до копійки! Що не так?

– Вибач, – тихо сказав Даромир. – Не знаю.

– Ні! Зачекайте! Благаю, не робіть цього! У мене маленька дочка, як же ви можете…

Господи, тільки не це. Знову з пам’яті виплив образ жінки та її сина, вся вина яких полягала лише в тому, що їх годувальник комусь заважав. Тоді він не зміг. Зняв із запобіжника, прицілився… але не зміг вистрілити. Що він робить? В ім’я Ісуса та усіх його святих, що він робить? Відповідь надійшла від самого себе, проста й вичерпна: тепер він точнісінько такий, як і ті наркомани. Збирається так само вбити чиюсь сім’ю. Хто ж він тепер? Чи за цю людину виходила заміж його дружина?

Того разу він утік. Але Артур, як завжди, не залишав йому надії.

«Шкода, дуже шкода. Але їх усе одно знищили. Знаєш? Ти відмовився, проте робота мала бути виконана… Не картай себе, той чоловік був наволоччю, і цей урок змінить його життя».

Як вчинити зараз? Якщо Даромир не вб’є товстуна, справу довершить інший. А йому самому вдруге такий прояв милосердя вже не пробачать…

Але ж він має ключ, це головне. Потрібно ризикнути.

Він наблизився до Туліна, який продовжував щось бубоніти, і несподівано завдав йому блискавичного удару кулаком у скроню. Той миттєво обм’як і розпластався на підлозі. Напруживши м’язи, Даромир доволочив його до ліжка і кинув туди. До біса. Хай там що, але він не збирався брати на душу ще один гріх. Якщо тому й доведеться померти, то принаймні не від його руки.

Він задумливо глянув на тіло, потім нахилився й забрав у нього ключ від апартаментів. Тепер потрібно діяти швидко.

– Солодких снів, друже, – промовив він.

Погасивши світло, Даромир вийшов з номера й замкнув двері. На останньому оберті ключа переломив його навпіл, залишивши решту в замку. Ось так добре. Це дасть трохи зайвого часу. Він повісив на ручку прихоплену з номера табличку з написом «Не турбувати», попрямував до ліфта і спустився у вестибюль. Ключ від власної кімнати, куди він заселився відразу по прибутті вчора увечері, віддав портьє. Той, здається, здивувався такому швидкому від’їздові, проте з формальною ввічливістю побажав усього найкращого. Виписка зайняла не більше п’яти хвилин.

У машині дістав телефон і подзвонив Артурові. Слухавку на тому кінці зняли після першого ж сигналу.

– Так?

– Це я, – мовив Даромир. – Зроблено. Їду за кейсом.

– Чудово, чоловіче, – відказав Артур задоволено. – Молодець. Як отримаєш, зустрінешся з потрібною людиною о двадцять третій. Тридцятий кілометр. І без вибриків. Бувай.

– Ти ще не передумав? Щодо мене?

Той щиро зареготав.

– Слухай, ну ти комік… Я завжди тримаю слово, якщо ти досі цього не зрозумів. Сказав, що звільню – отже, звільню. Сподіваюся, ти поїдеш далеко-далеко і про все забудеш. Так?

– Можеш не сумніватися.

– Тоді до зв’язку. Вірніше… прощавай.

Даромир відкинув телефон убік і завів двигуна. Що ж, попереду останній етап. Йому не сподобалося, як Артур сказав «прощавай»… Але він буде обережним. Виїхавши з паркінгу, його машина розчинилася серед вогнів міста.

6

Лікар, як виявилося, мав рацію – все скінчилося швидко.

Були розчавлені квіти під ногами, і портрет у чорній рамці, і завішані дзеркала. Товста сусідка, що гладить його по голові та примовляє щось втішне. Кілька днів видалися довгим сном.

Цвинтар був велетенським піщаним плато, з усіх боків оточеним стінами гостроверхих сосен. У всі боки тягнулися ряди могил, що здавалися нескінченними; металеві оградки виблискували на сонці. Над усім цим панувала цілковита безмовність, що порушувалася лише легким подихом вітру та цвірінчанням пташок десь у вишині.

Максим разом із батьком стояв перед сріблястим хрестом, у центрі якого була прикріплена овальна фотографія матері. Мабуть, найкраща її фотографія. На ній Марія чарівно посміхалася, озираючись через плече, хвилясте волосся збігало по ньому, неначе водоспад. Люди, які вміють так усміхатися, повинні жити до ста років.

Дивно, але на кладовищі Максим почувався краще; тут було тихо, спокійно, тут він міг залишитися наодинці зі своїми думками. Батько йому не заважав. Вочевидь, відчував те саме. Тікаючи з незвично мовчазної квартири, вони за взаємною згодою щоранку приїздили сюди. Іноді розмовляли, щось згадували, але здебільшого просто стояли й думали.

Яків непокоївся за сина. Він очікував, що в глибині душі той буде звинувачувати його в смерті матері, проте, здається, хлопчик сам зміг усвідомити неминучість усього, що сталося. Узагалі, за останні кілька днів Максим неначе подорослішав, став ще серйознішим і небагатослівним. Горе наклало відбиток на його лице, однак і без цього він був мало схожий на типового одинадцятирічного хлопчака – навіть в очах був сум цілком дорослої людини. Поглинутий своєю роботою, Яків проґавив цей швидкий період раптового дорослішання, і тепер гадав, що припустився великої помилки.

У школі той був аутсайдером. Він іноді помічав, як Максим повертається додому із синцями або ґулями, проте ніколи не думав, що справи настільки погані. Вважаючи (із власного юнацького досвіду) це неприємним, але звичайним явищем, зробив іще одну помилку, не приділивши шкільним справам сина належної уваги. На запитання, що сталося, хлопець просто відказував, що «забився», і миттєво переводив розмову на іншу тему. Але надто часто намагався залишитися вдома, посилаючись на нездужання…

Що поробиш, його Максимко не був бійцем. Він не вмів постояти за себе, ніколи не мав схильності вчиняти бійку. Гени не передали йому батькової сили та міцної статури. З більшим захопленням він перечитував гори бібліотечних книжок, ніж ганяв із хлопцями м’яча. Таких зазвичай називають «ботаніками». Невже несхожість з іншими була його вадою?

Яків згадав слова дружини в лікарні: «їдьте звідси. Знайди місце, де Максимові буде добре». Так, треба їхати звідси. Не має значення, куди. Зараз він єдиний, хто залишився у хлопця. Батьки Марії померли кілька років тому, а своїх він втратив ще в дитинстві, тому розраховувати доведеться на власні сили. Він подумав, що зможе. З майстерні він уже звільнився, зароблених грошей вистачить на кілька найближчих місяців, а з його спеціальністю автомеханіка можна знайти нове місце роботи будь-де і без особливих труднощів – така професія зараз скрізь у ціні.

– Знаєш, – промовив Яків, кладучи долоню на худорляве плече хлопчика. – Я ось подумав… Ти не будеш проти, якщо ми поїдемо?

Той підвів голову – великі блискучі очі на блідому обличчі.

– Куди?

– Це ми ще вирішимо разом. Куди-небудь. Підшукаємо місце, де тобі буде добре… нам обом буде добре. А як знайдемо, оселимося там назавжди.

– А як же школа? – запитав Максим безбарвним голосом.

– Я не сказав раніше, – відповів Яків. – У той день я забрав твої документи. Більше тобі не доведеться до неї ходити.

Він очікував побачити хоч краплину полегшення на його лиці, проте марно. Лише невизначений рух плечима.

– Ми знайдемо іншу школу, Максиме. Гарну школу.

– А як же мама?

Зітхнувши, Яків повільно присів перед ним і зазирнув у вічі.

– Мама завжди залишатиметься з нами, синку. Хоч би куди ми поїхали, ти завжди будеш відчувати її присутність. Поки ти про неї пам’ятаєш… А ми ж будемо про неї пам’ятати, чи не так?

– Будемо, – прошепотів хлопчик.

– От і добре. Я справді радий, що ми з тобою все ще близькі, – сказав Яків, проте вимовляти наболіле вголос було важко. – Хочу признатися, я… досить розгублений зараз, і не знаю напевно, що і як маю робити, щоб вийшло правильно. Але мама хотіла, щоб нам із тобою було добре. Вона хотіла, щоб ти був щасливий. І я теж цього хочу. Я – це ти, а ти – це я. Усе, що я роблю, то лише з цієї причини, тому прошу тебе допомогти. Підказуй мені, якщо я щось роблю не так, і вибачай за це…

Він не знав, що ще додати до цього. Надто складно перетворювалося у слова те, що він відчував, чого прагнув і чого боявся, – не існує ще таких слів, які виказали б його внутрішній стан. Проте, глянувши на сина, Яків зрозумів, що це зайве. В очах хлопчика світилося розуміння; мабуть, той знав усі його думки краще за нього самого.

Максим нахилився до батька, обхопив руками і тихо мовив:

– Ти все правильно робиш, тату. Чесне слово. Давай поїдемо.

Засміявшись від полегшення, Яків обійняв сина у відповідь. Так вони й сиділи удвох, а палаюче око сонця продовжувало спостерігати за ними з безхмарного волошкового неба.

7

Симон Сич прийшов до тями на підлозі власної кухні, де він лежав у самих лише майці й трусах. Розліпити повіки вдалося з третьої спроби; разом із нечітким зображенням з’явилися нудота й різкий біль у скронях, неначе хтось встромив у кожну по великому шматку скла. Застогнав і обережно поворухнувся. Поперек ломило від ночівлі на холодній долівці, потилиця впиралася у щось тверде. У батарею опалення, зрозумів він. Навколо були розкидані якісь зім’яті папірці. Руки намацали один із них, розгорнули й піднесли до очей. Сфокусувавши зір, він пізнав сторінку своєї багатостраждальної повісті. Просто чудово.

Отже, не втримався. Симон зібрав усі залишки сили волі й спробував підвестися. Шлунок негативно відреагував на це намагання, повідомивши, що зараз відбудеться евакуація, і довелося докласти великих зусиль, щоб його заспокоїти. Врешті-решт удалося якось стати навколішки, і з цієї позиції він повільно озирнувся навколо.

На кухні панував розгардіяш. Скоринки хліба та порожні обгортки від розчинної китайської локшини доповнювали витончений натюрморт із кількох недоїдених шматків ковбаси. До старого запасу порожніх пляшок додалися новобранці, і було їх ніяк не менше трьох. В одній щось залишалося на денці; Симон рефлекторно простяг до неї руку, але зрозумів, що зараз не зможе примусити себе ковтнути цю гидоту. Чи надовго? Обіцянки ніколи більше не торкатися випивки своєю кількістю, напевно, перевершили найбільший наклад його книжок. Проте зараз, сидячи на підлозі, він вкотре пообіцяв собі: «Досить із мене. Фініш».

Зв’язність спогадів про вчорашнє раптово уривалася після його бенефісу на презентації. Далі йшли самі лише шматки нечітких подій та образів, неначе уламки криги на річці під час весняного льодоходу. Він пив у барі, потім із якимись підозрілими суб’єктами біля складу овочевого магазину, потім, відчувши раптове піднесення духу, купив іще й пив тут самотужки. Спаскуджений рукопис свідчив, що наприкінці пиятики власні літературні здібності були послані до біса. Він сподівався, що це був його єдиний прояв агресії після вчорашнього виступу в БК.

Нарешті Симон відчув, що може підвестися на ноги. Зробивши це, він на мить замислився, що ж йому тепер робити. Учора ввечері у голові крутилися якісь плани, але зараз їх неначе вітром видуло. Нинішній статус кво не тішив багатством вибору… У будь-якому разі спочатку було б непогано вмитися й одягтися.

Він попрямував до ванної кімнати, супроводжуючи кожен крок болісним стогоном. Десь на середині шляху в свідомість увірвався надто голосний дзвінок телефону, викликавши в очах кольоровий калейдоскоп. Зціпивши зуби, Симон змінив маршрут і кинувся в кімнату, боячись почути це ще раз. Це йому майже вдалося, другий дзвінок обірвався на половині, проте мозок усе одно добряче трусонуло, перш ніж він устиг схопити слухавку.

– Хто це? – промовив з острахом. Після пам’ятних подій минулого дня на добрі новини можна було не сподіватися. Але все ж здивувався, коли пролунав голос, якого він зовсім не чекав почути.

– Симон?

Це Вікторія, його колишня. Чорт забирай, невже він і з нею встиг учора посваритися? Зараз його пам’ять нагадувала чорну дірку.

– Так, здається, це я. Віко? Що ти хотіла?

– Взагалі-то я збиралася спитати в тебе те ж саме.

– Що?

– Ти не пам’ятаєш? Ти ж телефонував мені вчора.

– Я?

Він наморщив лоба, проте це не дало жодних результатів. Йому здалося, що Вікторія з розумінням хитає головою на іншому кінці лінії.

– Усе ще п’єш? – запитала вона.

– Так, – добре, що він зміг бути відвертим у цьому і перед нею, і перед самим собою. – Топив неприємності.

– Ти завжди так робиш. Що сталося цього разу?

– Гадаю, скоро дізнаєшся з гумористичних фейлетонів. Що… що я казав учора?

– Зовсім нічого не пам’ятаєш? – співчуття в її голосі починало його дратувати, проте Симон спробував відповісти спокійно:

– Ні. Нічого. Майже…

– Я й сама не все зрозуміла. Ти ледь ворушив язиком. Здається, казав, що ти нікому не потрібен і ніхто тебе не цінує.

– Гм… Зрозуміло. І це все?

– Ні, ти багато чого казав. Щось верз про якихось клоунів, тоді назвав мене Наталкою і довго за щось вибачався.

– От чорт, – Симон відчув сором, неначе йому повідомили, що він на п’яні очі розгулював голяка територією жіночого монастиря. Що ж, не вперше він робить із себе посміховисько.

– Що? – перепитала вона.

– Та ні, нічого. Вибач за цю маячню.

– Мені було навіть цікаво, – відповіла Вікторія весело. Звісно, їй було цікаво слухати, як колишній чоловік патякає у стані повної алкогольної прострації. Тепер у неї інша сім’я, і можна дивитися на це з іронією. Дуже добре, Віко. Як там кажуть про зів’ялі помідори?

– Ще ти казав, що збираєшся кудись поїхати, – додала вона.

– Куди?

– Уявлення не маю. Сказав тільки, що «світ за очі». Невже не пам’ятаєш?

– Так, тепер пригадую.

Справді, Симон згадав, що така думка не давала йому спокою, коли він ще залишався більш-менш тверезим. Куди ж він збирався їхати? Мабуть, усе одно. Зараз це не мало жодного значення. Після свого ганебного падіння можна було сміливо відряджатися хоч до дідька лисого.

– Симоне? Ти ще там?

– Так. Я тут. Дякую, що подзвонила.

– То ти кудись збираєшся? – спитала Вікторія зацікавлено.

– Гадаю, що так.

– І який же пункт призначення, якщо не секрет? «Світ за очі»?

– Саме він. Бувай.

Симон поклав слухавку і присів на ліжко біля телефону. В голові почало трохи розвиднюватися, і він зрозумів, що саме так і вчинить. Збере докупи свій рукопис, деякі речі, сяде в перший-ліпший автобус… а далі буде видно.

Останнім часом він сам собі здавався карикатурним персонажем із книжки якогось графомана-аматора – письменник і п’яничка в одному флаконі, й рішення про поїздку теж було досить банальним. Але плювати на це – хіба саме життя не менш банальне? І дурню зрозуміло, що інших варіантів у нього немає. А якщо він поїде, то цілком можливо, що там, куди таким чином дістанеться, можна буде розпочати все з самого початку. Завершити кляту повість, потім видати під псевдонімом – ось так і народиться нова особистість. І, звісно, від цього моменту він більше не візьме до рота жодної краплини.

Масуючи скроні пальцями, він підвівся й пішов умиватися. Потрібно було приводити себе до ладу.

8

Даромир повернув ліворуч, і вогні аеропорту в дзеркалі заднього огляду зникли за деревами. Він відчував, як закипає адреналін, проте наказав собі розслабитися. Гарячкувати зараз ні до чого. Якщо бути уважним і зосередженим, кількість помилок, яких він може припуститися, зменшиться до мінімуму, і тоді ними ніхто не скористається.

При отриманні кейса не виникло жодних проблем. Зараз той поблискував на сидінні поруч, і погляд Даромира час від часу до нього повертався. На годиннику було 22.40. У будь-якому випадку через двадцять хвилин усе повинно скінчитися, а на чию користь – поки що гадати зарано, та й нерозумно. Пістолет, яким він мав пристрелити Туліна, відтягував кишеню плаща. Це на всяк випадок. Якщо Артур збирається його прибрати, Даромир сподівався, що зможе ускладнити йому це завдання, наскільки можливо. Разом зі шлунковим соком у ньому вирувала злість; хай краще його відпустять по-доброму, бо інакше він влаштує невеличку демонстрацію можливостей людини, якій нема чого втрачати.

На трасі у цей час машин було небагато, здебільшого велетенські вантажівки, що мчали назустріч, сліплячи вогнями. На тридцятому кілометрі він збавив швидкість і повільно рушив узбіччям, пильно вдивляючись у темні хащі лісу. Його мають чекати десь тут. Чудове місце для зустрічі з бандитами… коли щось і станеться, то свідками будуть хіба що нічні птахи. Якось не хочеться йому бути закопаним у лісовому піщанику поряд із шосе…

«Цього не станеться, – заспокоїв він себе. – Не станеться».

Серед дерев тричі блимнули фари. От воно, його помітили. Тепер головне – зосередитися. Даромир уповільнив хід до п’ятнадцяти кілометрів на годину, потім до десяти. Попереду між соснових стовбурів виднілася не надто широка ґрунтова дорога, що заглиблювалася в ліс перпендикулярно до траси. Два автомобілі змогли б проїхати нею бік у бік. Він повернув туди, опустивши праву руку в кишеню плаща, де пальці миттєво обхопили рукоятку вальтера. Попереду висвітився чорний BMW із напівпригашеними фарами, розвернутий до нього передом; біля нього стояв якийсь чоловік у шкіряній куртці. Даромир напружив очі. Так… руки тримає в кишенях. Ще один сидить у машині, на місці водія. Більше нікого не видно. Отже, двоє.

Під’їхавши достатньо близько, він зупинився й вимкнув фари. Чоловік не ворухнувся. У слабкому світлі його обличчя залишалося невидимим. Водій також сидів нерухомо. Гаразд, хлопці, час розставити крапки над «і».

Даромир вийшов із машини і став за відчиненими дверцятами. Спітніла рука і далі міцно стискала пістолет у кишені, напружені м’язи були готові будь-якої миті його вихопити. Якийсь час ніхто не зронив ні слова. Потім чоловік у шкірянці промовив:

– Клієнт мертвий?

– Мертвішого не буває.

– Приніс?

– Так.

– Покажи.

– Хлопці, – сказав Даромир. – Спочатку я хочу переконатися, що ми розуміємо один одного. Я маю передати вам кейс, і після цього можу бути вільним, як вітер. Так?

– Абсолютно, – озвався чоловік.

– І ще я маю отримати свої гроші.

– Ти отримаєш свої гроші, коли віддаси нам те, що потрібно, чоловіче.

– Ні, не піде. Спочатку ви покажіть.

Можливо, правильніше було просто жбурнути їм кейс, скочити в машину та рвонути геть… але він так не вчинить. Врешті-решт, йому ж пообіцяли заплатити за роботу? То треба грати до кінця. До того ж у кейсі, напевне, набагато більша сума – ніхто не буде настільки все ускладнювати заради копійок – і він не бачив сенсу ось так просто відмовлятися від грошей. Його страждання мають бути оплачені.

Обличчя суб’єкта у куртці Даромир усе ще не бачив, проте відчував на собі його нетерплячий погляд. Нарешті той витяг із кишені товстого білого конверта.

– Тут те, що ти заробив, – сказав він. – Тепер неси наше.

Не зводячи з нього погляду, Даромир нахилився, витяг лівою рукою з машини кейс і неквапно попрямував до BMW. Чоловік також рушив у його напрямку. Вони зупинилися на відстані двох кроків, пильно дивлячись в очі один одному. Лице бандита не виявляло жодних емоцій, окрім самовпевненого спокою.

Даромир підняв кейс, суб’єкт підняв конверта. Вони обережно обмінялися й задкуючи рушили до своїх машин.

– Не поспішай їхати, поки ми не перевіримо, що всередині, – промовив чоловік у шкірянці, продовжуючи віддалятися.

– Будь ласка, – відповів Даромир. Він майже дістався до свого «Опеля». – Я не з тих, хто риється в чужих речах, моя справа була доставити. Після того, як перевірите, я можу їхати?

– Можеш, – усміхнувся той. – Тебе звільняють з посади.

Чоловік у куртці поклав кейс на капот машини, клацнув замками і відкрив його. Даромир зі свого місця побачив, що той ущерть заповнений пачками купюр. Здається, американські президенти.

– Усе нормально? – запитав він, обходячи дверцята.

– Так. Усе нормально. Ти вільний.

– Було приємно мати з вами справу, хлопці.

Даромир сів за кермо, і в цей момент в очі вдарило яскраве світло фар, на мить засліпивши його. Усе-таки це пастка, блискавично промайнуло в голові, проте він очікував чогось подібного. Інстинкт самозбереження штовхнув його вбік, геть із кабіни, і наступної миті куля зі свистом пробила лобове скло і влучила в сидіння, де щойно була його голова. Наступна продірявила залізо дверей.

Бісові покидьки. Ви самі цього захотіли.

Падаючи, Даромир устиг вихопити пістолет і перекинути його у ліву руку. Через секунду він гепнувся на землю плечем. Відчинені дверцята затуляли очі від фар, тому він чудово бачив ноги чоловіка в шкіряній куртці, і знав, що робити. Він вистрелив, нога бандита миттєво підвернулася під неприродним кутом, і той, виючи, завалився на бік. Даромир побачив його обличчя; якусь мізерну мить вони дивилися один на одного, а потім він іще раз натиснув на гачок. Бандита відкинуло геть, неначе ляльку.

– Ах ти ж б!..

Дверцята BMW відчинилися. Глянувши над землею, Даромир побачив ногу водія, що ступила з машини на ковдру хвої. Він поспіхом викотився з «Опеля» і прудко поповз навколо нього, відчуваючи несамовиту лють. Невже вони гадали, що зможуть пристрелити його, як шолудивого пса? То він їх неприємно здивує.

Гримнуло кілька пострілів, і заднє скло вилетіло геть, обсипавши його дощем гострих осколків. Водій стріляв навмання. Вочевидь, вони не чекали такого несподіваного опору. Що ж, давай, наволоч, побачимо, скільки набоїв лишається у твоєму магазині.

Даромир відкрутив глушник, потім підняв руку й стрельнув над машиною – відповіддю були ще три кулі, що просвистіли над головою і зрикошетили десь позаду від стовбурів дерев. Потім почулося очікуване клацання порожньої обойми.

Він вийшов із-за машини й рушив до BMW, навівши ствол точнісінько у груди водія, який намагався гарячково перезарядити свою зброю. Швидкість підвела – схоже, бракувало досвіду.

– Привіт, паскудо, – сказав Даромир. – Можеш не поспішати.

Зціпивши зуби, він натиснув на спусковий гачок. Потім ще… і ще раз. Водія відкинуло від машини, він захитався й позадкував, круглими очима дивлячись на дірки у власному тулубі. Остання куля примусила його закружляти дзиґою й упасти долілиць. Для впевненості Даромир вистріляв решту патронів, дивлячись, як сіпається тіло.

– Артуре, сучий сину, – прошепотів він, коли луна від пострілів змовкла. – Ти мене звільняєш? Ні… Засунь своє звільнення собі в дупу. Обійдуся без ваших послуг і сам сплачу собі гонорар. Здачі не треба.

Даромир жбурнув конверта геть, і зелені папірці закружляли навколо, вкриваючи землю й нерухомі тіла. Він підібрав кейс і закинув його у BMW, потім нахилився й підхопив пістолет водія – парабелум. Це йому ще може згодитися. Свій він обтер хустинкою з кишені й закинув подалі в кущі.

– Доведеться взяти вашу машину, – мовив він до мертвого водія. – Моя втратила презентабельний вигляд.

Ключі стирчали в замку запалювання. Даромир завів двигуна і зрушив із місця. Об’їхавши «Опеля», він виїхав на шосе, на зустрічну смугу, яка бігла геть від міста. Куди тепер? Не має значення. Якнайдалі звідси. Туди, де минуле зникне, як жахливий сон.

Він надто довго цього чекав.