Текст книги "Аутсайдери"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

9

Ранок привітався до них променями поки що лагідного травневого сонця, яке за кілька днів збиралося перетворитися на червневе і влаштувати навкруги справжню спеку. Максим завовтузився у ліжку, ховаючись від них, потім усе ж таки здався й розплющив очі. З кухні долинали грюкіт посуду і запах смаженої картоплі. Це примусило його миттєво скочити з ліжка й вибігти з кімнати.

«Мама?», – кольнула думка.

– Доброго ранку, синку, – промовив батько. Він порався коло газової плитки, пов’язавши навколо поясу материного фартуха у червону клітинку; на сковорідці разом із картоплею спокусливо шкварчала яєчня. – Добре спалося?

– Так, – Максим опустив очі, підійшов до стільця і вмостився на ньому.

– Візьми собі тарілку, поснідаємо.

– Я не хочу їсти, тату.

– Без розмов. Ти забув, що сьогодні за день?

Ні, не забув. Сьогодні вони вирушають у подорож. Настрій у Максима трохи покращав, коли він подумав про це. То була добра ідея. У коридорчику він уже помітив дві пузаті спортивні сумки з речами, зібрані батьком.

– Куди ми поїдемо? – запитав він.

– Гадаю, дізнаємось, коли приїдемо… Просто оберемо маршрут і будемо його дотримуватися. Гаразд?

– Гаразд.

– А тепер мусимо добряче підкріпитися.

Вони мовчки жували сніданок, розмірковуючи кожен про своє. Яків думав про майбутню поїздку, намагався зазирнути вперед, знайти щось таке, що підтвердило б – цей вихід найкращий. Та вибір був досить простим: або щось робити, або ні. Можна залишити все як є, просидіти у цій квартирі ціле літо, кожного дня роз’ятрювати рану, що не загоїться ще досить довгий час, і сина примушувати робити те саме… Ні, подорож була єдиним правильним рішенням. Нехай дорога поглине їхнє горе.

Максим відчував, що батько все ще хвилюється за нього, непокоїться, що робить щось не так. Марно. Насправді йому ніколи тут не подобалося. Навіть коли мама була ще жива… Щиро хотілося жити десь у забутому Богом відлюдному місці, де не було б жодного його однолітка – цього, втім, він ніколи не казав батькам, не бажаючи їх засмучувати. Так само, як і про справи у школі, де всі – й учні, й учителі – чомусь ненавиділи його. Він не розумів, за що. За те, що вдягає окуляри при читанні? Чи за те, що на уроці фізкультури лише один раз може підтягнутися на турніку, що зазвичай викликало загальний регіт? А може, причиною були його замкнутість і потяг до усамітнення? Невідомо, та й не має значення. Вочевидь, у ньому є щось неповноцінне, чого Максим ніяк не міг збагнути, і він має покірно нести це крізь життя.

Він не знав, чи буде в іншому місці краще, ніж тут, але так само, як і батько, прагнув зміни оточення. У цій квартирі тепер будь-яка річ викликала біль: материні книжки; іграшки, які вона купляла Максимові ще в дитинстві – вони все ще зберігатися у великій картонній коробці під його ліжком; речі у шафі; її останні листи з лікарні. Пам’ять була нещадною. Але зараз він був готовий полишити все це, і єдине, що він візьме із собою, це материну фотокартку. Ніщо більше не тримало його тут.

Після сніданку Максим швиденько зібрав речі, яких було небагацько. Лише кілька книжок, одяг, маленький радіоприймач… Він взяв у руки мамине фото, з хвилину дивився на нього, потім поцілував і поклав у нагрудну кишеню куртки.

– Ти готовий? – запитав Яків з передпокою.

Хлопчик озирнувся навколо, востаннє глянувши на знайомі речі. Так… він готовий. Давним-давно готовий.

– Тоді вирушаймо?

І вони пішли.

Частина друга
У полоні мрій

10

Симон вилаявся крізь зуби.

Його сповнювала злість. Якщо вже не щастить, то це надовго. Небесні тіла й досі розташовані несприятливо… Інакше чим пояснити його невдачу?

Сьогодні вранці він таки зважився: перекрив газ, позакручував вентилі водопроводу й рішуче замкнув квартиру, сподіваючись нескоро сюди повернутися. Бажання подзвонити Замбіцькому послав подалі, адже той висловився чітко й недвозначно: його більше не хочуть бачити. От і чудово, підемо по-англійськи.

У дорогу Симон брав тільки найголовніше: замучений рукопис повісті, дещо з одежі та електробритву з акумулятором. Цього достатньо на перший час, усе інше можна буде докупити. Без друкарської машинки він також не пропаде – якщо трапиться таке щастя, що примхлива муза вирішить повернутися до цього старого п’яниці, він згоден писати хоч на туалетному папері. Більшість класиків, зрештою, жили без жодних вигод, і це ніяк не вплинуло на якість їхніх творів.

Отже, перебуваючи в більш-менш доброму гуморі, наскільки дозволяло хворобливе самопочуття, він вирушив до автовокзалу, збираючись зіграти у щось подібне до «російської рулетки». З безлічі рейсів у розкладі він вибрав автобус, який їхав у містечко під назвою Чорнобай. Симон нічого не знав про це місце, окрім того, що воно десь у Черкаській області. Судячи з мапи на стіні, досить маленьке, щоб бути занадто людним, але й достатньо велике, щоб сподіватися на наявність хоч якогось дешевенького готелю чи квартири, де можна було б зупинитися – саме те, що треба. Відстань також влаштовувала. До того ж це був найближчий рейс, тому Симон не став довго думати й одразу придбав квиток. За десять хвилин він уже сидів у переповненому червоному «Ікарусі», ще за п’ять вони від’їхали від посадкової платформи й помчали містом.

Він давно вже нікуди не виїздив, тому отримував від подорожі справжнє задоволення, незважаючи на те, що залишки похмілля нагадували про себе на кожній вибоїні. Що далі від міста, то рідше зустрічались якісь поселення, та й ті з кожним наступним кілометром ставали дедалі дрібнішими, аж поки не почали траплятися зовсім самотні хати, розкидані по полях. Чого, питається, йому приспічило оселитися саме в Києві? Сидів би собі у якійсь халупі на відлюдних просторах батьківщини, і всім було б краще. Чудовий варіант, якщо брати до уваги його характер і потяг до саморуйнації.

Ні, навряд чи в усьому винен тільки він. Був іще зовнішній фактор. Мегаполіс, цей монстр останніх сторіч, сам по собі вбивав його не гірше алкоголю. Ось де істина – підсвідомо він прагнув вирватися звідти, але не міг, от і довів себе до краю. Шкода, що усвідомлення приходить надто пізно.

Промайнуло дві години, і від одноманітних пейзажів Симона почало хилити на сон. Здається, він таки заснув. Через якийсь час крізь дрімоту пробилося відчуття, що автобус стоїть на місці, і вже досить довго.

Він розплющив очі. Так і є, вони зупинилися на якомусь пустельному шосе. Пасажирів у салоні поменшало на дві третини – вочевидь, повиходили раніше. Решта сиділи на своїх місцях і мовчки дивилися у бік порожнього сидіння водія. Над вухом голосно дзижчала муха, що потрапила у пастку між склом і шторкою.

Симон нахилився до своєї сусідки, рум’яної тітки у квітчастій хустині.

– Вибачте, що сталося?

– Хто його зна, – тихо відповіла та, по-сільському дивакувато розтягуючи слова, і знизала плечима. – Поламалися. Або колесо спустило. Як завжди…

Під днищем щось грюкнуло, і Симон глянув у вікно. З-під автобуса виліз водій, відійшов до узбіччя і брудною ганчіркою почав стирати з рук мазут. Вираз його обличчя не обнадіював. Покінчивши з цим, він наблизився до дверей і пробасив у салон:

– Приїхали, шановні. Можете виходити.

Пасажири як один підвелися з місць, неначе тільки цього й чекали, і з несхвальним бурмотінням посунули з речами на вихід. Симон іще кілька секунд продовжував сидіти, озираючись навколо, не в змозі у це повірити. Чорт забирай, навіть доїхати куди треба він не може без пригод. Що ж воно таке? І що робити тепер?

Він зрозумів, що нічого тут не висидить, підхопив свою сумку й вийшов із салону.

Осіб із вісім чи десять невдалих мандрівників зібралися навколо автобуса, жваво обговорюючи становище. Водій попахкував цигаркою біля розкладеного на землі інструменту. Симон підійшов до нього.

– Надовго ми застрягли? – поцікавився він.

Водій кинув на нього байдужий погляд.

– Ця залізяка сама звідси вже не поїде. Зараз буду викликати допомогу та інший автобус.

– І скільки часу на це піде?

– Години зо дві, мінімум.

– От дідько…

– Можете, звісно, зачекати, якщо не поспішаєте. Але я б радив вам зупиняти машину.

– Не бачу жодної, – пробурмотів Симон у розпачі.

Водій лише повів плечем.

– Тут швидше не буде, це точно.

Він викинув недопалок і пішов до кабіни, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Симон зітхнув і озирнувся навкруги. Самі лише поля з поодинокими деревцями, безкрає синє небо і жодної ознаки хоч якогось поселення. Хотів було спитати, де ж вони зупинилися, але яка різниця? Місцеві назви нічого йому не скажуть, а до найближчого населеного пункту все одно треба якось діставатися.

Дехто з пасажирів не став чекати й вирушив уперед по дорозі пішки. Симон вирішив, що вчинить інакше. Зараз він брів узбіччям траси у протилежний бік, жуючи цигарку і дедалі більше дратуючись. У будь-якому разі він зможе першим зупинити випадкову машину, якщо така з’явиться… Роки міського життя давалися взнаки: опинитися на порожньому шосе, у місцях, де ніколи не був і звідки не видно жодної хатини, було для нього досить незвично, щоб не сказати моторошно. Від цього відразу закортіло ковтнути чогось освіжаючого – прохолодного пива, наприклад.

«Мрій, дурню», – обірвав він підступну думку.

Симон пройшов майже кілометр, коли попереду нарешті з’явився якийсь автомобіль. Блакитні «Жигулі», зрозумів він, напруживши очі. Машина їхала йому назустріч, лобове скло яскраво відсвічувало на сонці. Ну ось і порятунок. Він підняв руку, і легковик, наблизившись, уповільнив хід.

За кермом сидів дебелий чоловік у білій футболці та зсунутій на потилицю кепці. Поруч із ним – чорнявий хлопчик років десяти. Симон нахилився до дверцят.

– Вибачте, чи не могли б ви мене підкинути? Мій автобус зламався, а я в цих місцях уперше, і менш за все хочу тут застрягнути.

– Чому ж ні? Сідайте, – приязно відповів здоровань-водій. – Схоже, що це шосе не скоро закінчиться… Гадаю, утрьох буде веселіше.

Хлопчина нічого не сказав; нахиливши голову, він дивився на фотокартку якоїсь жінки у своїх руках. Симон вдячно посміхнувся.

– Ви мене добряче виручили.

Він відчинив дверцята й заліз на заднє сидіння.

«Жигулі» рушили вперед.

11

Даромир їхав трасою Е-40 майже цілу ніч і палив сигарету за сигаретою, дивлячись, як біла розподільна смуга тікає від нього в пітьму. Увесь час підмивало щосили втиснути ногою педаль газу в підлогу, щоб до сходу сонця опинитися десь на іншому кінці світу… та обережність перемагала страх. Це саме той випадок, коли надмірна швидкість може бути згубною. Тому, хоч як це було важко, він намагався не перевищувати шістдесяти, інколи роблячи вимушені п’ятихвилинні зупинки, щоб розім’яти затерплі кінцівки й витрусити з голови сон. Та коли перші промені світанку торкнулися лілового неба на обрії, спіймав себе на тому, що починає хилитися до керма, і вирішив зупинитися й перепочити більш суттєво.

«Однак зупинитися треба, – подумав про себе. – В очі хоч сірники встромляй, у шлунку – пустка, до того ж варто оглянути машину. Хто знає, що може виявитися в багажнику, наприклад. Якщо загрожують іще більші неприємності, краще дізнатися про це заздалегідь».

Врешті-решт йому трапився яскраво освітлений майданчик для водіїв, що складався з переробленого на кафетерій безколесого тролейбуса та невеличкого паркінгу, на якому вже стояли кілька вантажівок. Даромир під’їхав туди і зупинив BMW за одним з рефрижераторів – на всяк випадок. Потім вийшов із машини і рушив до кафе.

Усередині колишнього тролейбуса трійко дальнобійників за стійкою жували сніданки і жваво про щось сперечалися. Гугняво наспівувало радіо. Він замовив у втомленої офіціантки дві запечені у тісті сосиски, овочевий салат і чай. Отримавши їжу, Даромир заплатив, відніс усе це до машини і там жадібно проковтнув. Не можна сказати, що надто поживно, проте на якийсь час голод угамовано.

Від’їхавши трохи від подорожнього кафе, звернув на узбіччя й зупинився за густими кущами. Тепер можна перевірити автомобіль.

У салоні не виявилося нічого цікавого. Хоча й того, про що він знав, цілком достатньо, щоб улипнути всерйоз і надовго. Залишалося молитися, аби вдалося якомога довше уникати надмірно цікавих даїшників. На краденій іномарці, з парабелумом і напханим грошима металевим кейсом він був би чудовим подарунком для якогось лейтенанта-кар’єриста. Досі його жодного разу не зупинили, але при світлі дня інспектори заворушаться. Треба при першій нагоді з’їхати з автостради й просуватися далі безіменними сільськими шляхами. Тряско, проте безпечно.

Підійшов до багажника, озирнувшись навколо. Хоча що він очікує там знайти? Чиєсь бездиханне тіло чи кілограм героїну? Сумнівно. Ті двоє були більше схожі на кур’єрів, хоча й доволі універсальних – «отримати й убити». Такі ніколи не беруть із собою нічого зайвого.

Замок клацнув і відчинився. Даромир напружився, проте, звісно, там нічого не було, окрім запаски та якогось ганчір’я. Тим краще.

Він замислено глянув на номерні знаки. Не годиться залишати їх у такому стані, це все одно що написати на машині: «Ось він я, хапайте, якщо зможете». Знайшов неподалік калюжу, вимісив грязюку і, зачерпнувши добрячу жменю, ретельно заляпав номери з обох боків.

Потім витер руки об траву, повернувся за кермо і дозволив собі нарешті розслабитися. Дві-три години сну зараз не завадять. Утомлено склепивши повіки, він миттєво пірнув у глибоке забуття, поки ранкове сонце продовжувало неухильно здійматися вгору, насичуючи бліді фарби ночі рожевим.

Даромир знову розплющив очі, коли ранок почав перетворюватися на день. За годинником Морфей недовго тримав його в обіймах, але сон зробив свою справу і підживив напівспустошені ресурси організму. Він трусонув головою, приводячи думки до ладу, потім увімкнув запалювання. Час забиратися звідси. Відстані, яку він подолав, недостатньо, щоб почуватися в безпеці – проте скільки ще треба проїхати, щоб перестати постійно озиратися через плече?

«Спробую дізнатися», – подумав Даромир і виїхав із майданчика.

Він усвідомлював, що єдине прийнятне рішення у цьому випадку: виїхати з країни. Лише тоді можна буде зітхнути з полегшенням. Усе правильно, але це згодом. Зараз він має знайти собі гарну схованку – якесь село у глушині, де можна буде залягти на дно і причаїтися. Невідомо, скільки доведеться чекати – кілька днів, тиждень, місяць – але це необхідно. І чим раніше він його знайде, тим краще.

Через якийсь час зустрічні автомобілі почали присвічувати фарами, за старою водійською традицією попереджаючи про засідку даїшників за наступним поворотом. Дуже доречно. Даромир звернув увагу на вузенький шлях, що відгалужувався від шосе, і без вагань спрямував машину туди. Ця дорога бігла крізь якесь мізерне селище, відповідно – асфальтована ділянка скінчилася метрів за триста, а далі була мішанка з гравію та засохлої багнюки. Незважаючи на якісні німецькі ресори, автомобіль почало несамовито трусити. Дрібниці, подумав він, дивлячись на ряди кумедних присадкуватих хатин, що пропливали повз нього. Зате подібним чином можна просунутися якнайдалі вглиб країни, уникаючи зайвої уваги – навряд чи комусь спаде на думку вистежувати його в таких нетрищах.

Ось так він і їхав іще години зо дві… іноді повертався на велику магістраль, а потім знову пірнав у глушину. Увесь час намагався прямувати на схід, іноді беручи південніше, проте не мав жодного уявлення, куди ж це він заїхав. Можливо, все ще перебував у Київській області, а може, у Черкаській… Мапи не було, і жодної з місцевих назв він не знав, бо рідко виїздив навіть за передмістя Львова. Ще рік тому він узагалі не міг припустити, що одного разу примха долі перекине його на інший бік закону, зробить утікачем із нізвідки в нікуди. Але тепер не час шкодувати за минулим – він мав довести справу до кінця.

Чергову порцію зубодробарної тряски він отримав у селищі Липневому, про що повідомляв іржавий щит, який стирчав при в’їзді. Коли його не менш заржавілий побратим на іншому кінці перекреслив назву червоним, Даромир полегшено видихнув і вирішив для себе, що наступне село, яке він відвідає, буде кінцевою зупинкою. Сонце вже з півтори години як перевалило за полудень і впевнено крокувало назустріч вечору, не забуваючи, проте, розжарювати все навкруги до появи рум’яної скоринки. Від спеки й напруження починала боліти голова, хотілося їсти, пити і взагалі забутися довгим і глибоким сном. Звісно, він мав би продовжувати їхати, доки вистачало сил… але їх якраз і бракувало. Та чи й насправді його безпека залежала від подоланої відстані? Такі примарні наздоганялки можуть затягуватися до нескінченності – аж поки він таки не припуститься якоїсь фатальної помилки. Ні, він не міг собі цього дозволити.

Даромир рішуче виїхав на шосе і помчав по ньому, тримаючи швидкість на межі встановленої. Місця тут були глухі, зустрічні машини траплялися напрочуд рідко, і він сподівався, що на цьому останньому відрізку шляху зможе уникнути незапланованої зустрічі з автоінспекцією. Треба тільки дістатися до найближчого селища.

Однак і через півгодини жодного селища не було. Машини зникли взагалі, немовби за помахом чарівної палички. Лише автострада і далі бігла вперед смоляною гадюкою, іноді ліниво звиваючись зеленими схилами. Такої порожнечі він ніколи не зустрічав, і взагалі раніше вважав, що в Україні більше не залишилося жодного клаптика землі, який іще не встигли забудувати або спаскудити. Схоже, він помилявся… Навкруги простяглися неосяжні поля салатового кольору, і лише вдалині, де безхмарне небо межувало із твердю, проступила темна смужка лісу.

Борючись із дрімотою, він увімкнув приймача, але не зловив нічого, окрім статики та якоїсь іншомовної тарабарщини. Усе навколо неначе повимирало. Згадавши чорта, Даромир кілька разів ляснув себе долонею по обличчю, щоб збадьоритися. Це не дуже допомогло. Сонячне марево продовжувало зрадницьки його присипляти, і він спробував зосередитися на стіні чорнолісу, що поставала ліворуч від траси. Та невдовзі ліс почав пливти перед очима, а повіки м’яко зімкнулися, тягнучи Даромира за червону завісу непам’яті.

Потім щось сталося. Він надто пізно розплющив очі, щоб помітити причину – скоріше відчув, як щось швидке й незрозуміле промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Нога зреагувала блискавично і втиснула педаль гальма до краю, від чого колеса відчайдушно заскавчали у чотири голоси. Даромира жбурнуло на кермо. Автомобіль розвернувся впоперек шляху, і покришки залишили на асфальті чорні паруючі півкола; лівий його бік відірвався від землі, й кілька секунд здавалося, що інерція переможе. Потім земне тяжіння все ж узяло своє, і BMW тяжко гепнувся у свою природну позицію.

Увесь сон злетів, неначе його й не було. Якийсь час на обличчі Даромира рухалися тільки очі; вони зачаровано стежили за похитуванням маленького скелетика під дзеркальцем у кабіні. Потім, ковтнувши застряглий у горлі клубок, він озирнувся назад і глянув туди, де ледь не сталося зіткнення. Побачив тільки порожнє шосе і ні душі.

А якщо зіткнення все ж сталося? Тоді з чим?

Він виліз із кабіни й озирнувся навколо. Окрім слідів на дорозі, більше ніщо не нагадувало про те, що трапилося хвилину тому. На узбіччі також не було тіла, хоча Даромир боявся, що воно там неминуче опиниться. Можливо, все це йому здалося? Цілком імовірно. День за кермом на порожній шлунок – що завгодно примариться.

Але дещо таки здивувало. Метрів за сто від того місця, куди занесло автомобіль, від шосе відгалужувався однорядний асфальтований шлях і під прямим кутом біг до лісу. Біля повороту на узбіччі стирчав дороговказ. Даромир закліпав очима. Він міг присягнутися, що хвилину тому тут нічого не було. Звісно, впевненість не стовідсоткова… але ж він заплющив очі всього лише на мить і в будь-якому разі мав бачити шлях здалеку.

Усе ще сумніваючись, він перетнув шосе і підійшов до повороту. Дороговказ був цілком реальний. Білі літери на синьому фоні повідомляли, що за п’ять кілометрів ліворуч розміщується селище Ковилець. Даромир обережно торкнувся напису рукою. Пальці відчули звичайний метал, нагрітий сонячними променями й укритий дорожнім пилом. Він його прогледів, тільки й усього. Що ж, тепер хоч відомо, куди їхати. Ось він, кінцевий пункт одіссеї, принаймні на сьогодні.

Він повернувся в машину, з’їхав із головної траси і рушив на Ковилець.

12

– Це і був ваш автобус? – запитав водій. Симон на задньому сидінні хитнув головою, спостерігаючи, як нещасний «Ікарус» зникає вдалині.

– Так. Він самий.

– Добре, що натрапили на нас, – сказав чоловік, підморгнувши дзеркальцю. – Інакше сидіти б вам на цій дорозі… Мене звуть Яків Науменко, а це мій син, Максим.

– Симон. Симон Сич. Я письменник.

Він і сам не знав, навіщо це сказав. Звісно ж не для того, щоб помітити в очах водія раптове пізнавання і «дайте автографа». Цього й не сталося – Яків лише здивовано перепитав:

– Письменник? Ви з Києва?

– Так.

Хлопчик нарешті озирнувся й поглянув на нього з певною часткою зацікавлення, проте нічого не сказав і за мить повернувся до споглядання фотографії в руці.

– Вибачте, пане Сич… – почав Яків.

– Симон. Просто Симон.

– …Симоне. Маю признатися, що ніколи не чув про вас і не читав ваших книжок…

– То нічого, – посміхнувся Симон. – Гадаю, ви небагато втратили.

– Але що ви робите тут, у цих Богом забутих місцях? Шукаєте натхнення?

– Не зовсім, – відповів Симон. – Насправді я просто вирішив трохи поїздити по країні. Так би мовити, втекти від суспільства.

– Розумію. Інколи всім нам потрібно усамітнитися. І куди ж ви прямуєте?

– Спочатку я збирався у Чорнобай… проте зараз уже й не знаю, чи справді хочу потрапити саме туди. Тому, якщо ви не проти, поїду з вами, а коли набридну, висадіть мене в першому-ліпшому містечку.

– Що ж, не заперечую, – промовив Яків. – Власне кажучи, мета подорожі в нас із вами майже однакова. Ми з сином вирішили підшукати місце для переїзду, після того як… – він на мить завагався, – …моя дружина померла.

– Співчуваю, – відказав Симон. Він помітив, що хлопчик відвернувся до вікна і підпер голову рукою, ховаючи свої очі. Схоже, не лише він один збирався таким чином утекти від своїх проблем.

– Дякую. Тому ми й самі ще не впевнені, куди прямуємо.

Симон зніяковіло почухав скроню.

– Слухайте… Якщо я вам заважатиму, то краще вийду зараз…

– Та ні, що ви! – запротестував водій. – Навпаки, ми зовсім не проти компанії!

– Ну, коли так…

– У мене пропозиція. Може, зупинимось у найближчому містечку і пообідаємо? – Яків глянув на хлопчика, потім озирнувся до свого пасажира. – Особисто я вмираю з голоду. Ви як, Симоне?

– Не відмовився б перекусити, – озвався той, згадавши, що із самого ранку не мав у роті ані крихти. Зараз самопочуття майже стабілізувалося, зате шлунок голосно нагадував про себе.

– Зазирни у мапу, синку. Що у нас там на маршруті?

Максим розгорнув на колінах карту і провів пальцем уздовж одного зі шляхів. Здається, він добре в ній орієнтувався.

– Найближче село – Бур-сів-ка – аж за п’ятнадцять кілометрів попереду.

– Дивні тут місця, – замислено прокоментував Симон. – Ніколи не бачив, щоб на такій велетенській відстані не було жодної хатини. Більше нагадує якісь прерії…

– І не кажіть, – погодився Яків. – Таке пустище вже кілометрів із тридцять тягнеться, якщо не помиляюсь. Я взагалі-то рідко коли виїздив так далеко, але й мені це здається дивним. З нинішніми темпами забудов та вартістю землі… Стривайте, а це що? Попереду раптом невідомо звідки виринув дороговказ із написом «КОВИЛЕЦЬ 5 КМ». Намальована стрілка вказувала у бік лісу, куди бігла вузька асфальтована дорога, що відокремлювалася від головної траси.

– Ковилець? – здивовано промовив Яків, пригальмовуючи.

– Тату, але на мапі в цьому місці немає жодного селища, – сказав Максим. – Поглянь сам.

– Може, ще не занесли, – припустив Симон. – Або карта стара…

– Новісінька, – заперечив хлопчик.

– …або селище щойно закладене, – закінчив він.

– Судячи з вигляду дороговказу, він стоїть тут досить давно, – сказав Яків. – Утім, яка різниця? Картографи теж помиляються. Гадаю, нам варто туди завітати. Згодні?

Заперечень не було. Він звернув на шлях і «Жигулі» покотилися в напрямку лісу.

Поїздка діяла на Якова цілюще. Упродовж кількох годин подорожі він відчував, як скорбота послаблює свої міцні обійми з кожним кілометром, що віддаляв їх від дому. Він не забував – ні, але болючі спогади, усвідомлення того, що Марії більше немає з ними, перетворювалися на прозорий, світлий сум, який уже не гнітив душу, а м’яко осів десь у серці. Там він міг нести це почуття решту свого життя. Але Максимові було важче, він це бачив. Мальовничі пейзажі за вікном не справляли на нього особливого враження; здається, він їх узагалі не помічав. Лише час від часу витягав із кишені материне фото й мовчки вдивлявся в її обличчя, не кажучи ані слова. Яків гадав, що це минеться. Якщо цей Ковилець виявиться непоганим місцем, вони зможуть зупинитися там на якийсь час. Кілька днів – і хлопчику полегшає, він був упевнений.

Дорога пірнула в рясний підлісок, і сонце весело застрибало у розкішних зелених чупринах дубів та осик. Спека, що панувала на шосе, змінилася прохолодою, у відчинене вікно дихнула типово лісова свіжість, і всі троє сприйняли це з полегшенням. Навіть Максим на мить відірвався від фото і витягнув шию, роздивляючись верхівки дерев. Якову ці місця нагадали часи, коли він, тоді ще молодий студент-петеушник, приїздив до своєї майбутньої дружини в село Івківці, що в Чернігівській області. Сідав у машину («Москвич», зібраний власними руками із залишків придбаної за безцінь розтрощеної колимаги) і прямував до неї такими ж лісами та полями, щоб знову побачити її кохані усміхнені очі, почути дзвінкий голос, а пізніше – зробити пропозицію. Як давно це було… а нібито вчора…

Ліс потроху рідшав і поступово перетворився на парк. Серед кущів промайнув пофарбований сріблом пам’ятник жертвам Великої Вітчизняної з рядками прізвищ, висіченими на мармуровій дошці, потім з’явилася стара школа. Ковилець був не селом, а скоріше гібридом хутора із селищем міського типу, одним із тих, що міріадами розпорошені на пострадянському просторі. Найвищі будинки були двоповерховими, з білої цегли, розрахованими на кілька сімей, і саме вони додавали селищу рис сучасного міста, проте ключовим словом усе одно залишалося не «міського», а «селище». Можна було здогадатися, які ще об’єкти входять до його складу… продовольчий магазин (один), побита негодою будівля адміністрації чи сільради (одна), будинок культури або, на крайній випадок, клуб (один), пошта (також одна). Може, ще трапиться імпровізований музей чогось, із укритими пилом експонатами. Дивлячись навкруги, Симон подумав, що містечко досить привабливе, і варто придивитися до нього пильніше. А яка тут тиша…

– Яка тут тиша, – промовив Яків, неначе читаючи його думки. – Відчуваєте?

Симон кивнув, хоча це його турбувало найменше. Після щоденного гарчання бульдозерів, гавкоту ротвейлерів та мелодійних рулад п’яниць під вікном починаєш насолоджуватися кожною миттю безмовності як дорогоцінним нектаром. Але мав визнати, що тут аж занадто тихо.

– І людей не видко, – замислено додав він, позираючи у вікно.

«Максиме!»

Хлопчик здригнувся й підвів голову, вишукуючи очима того, хто його гукав, але нікого не побачив – вулиця була такою ж порожньою. Він помітив тільки різнобарвного гумового м’яча, що лежав під пошарпаним дощаним парканом, нікому не потрібний. Максим дивився на нього, поки той не зостався позаду. Думав було сказати про це батькові, але вирішив, що це не варто уваги. Хтось забув м’яча на вулиці, нічого особливого.

– А ось і кафе, – повідомив Яків, указуючи в бік невеликого будиночка на розі вулиці, над його дверима звивисті червоні букви сплітались у назву «ДІБРОВА». Під’їхавши туди, він зупинив «Жигулі» на узбіччі й заглушив двигуна. – Завітаємо і про все дізнаємось.

– Люди тут є, – сказав раптом Максим, дивлячись уперед. – Принаймні один. Гляньте.

Справді, на шляху з’явилася чоловіча постать. Вона повільно наблизилася до них, і всі троє побачили, що це молодий хлопець, років приблизно двадцяти п’яти. Пухкий, навіть товстий, із нечесаною копицею чорного волосся на голові, вдягнутий у мішкуваті світлі штани та довгу білу сорочку в клітинку. Симон глянув на його ноги й зауважив, що той босий. На брезклому обличчі хлопця застиг вираз подиву, змішаного з тривогою.

– Тату! – трохи занепокоєно покликав Максим. – Хто це?

Яків лише знизав плечами. Хлопець неквапно підійшов до машини, оглянув її з усіх боків, як зазвичай діти роздивляються великого хижого звіра в зоопарку, а потім несподівано захитав головою з боку в бік. З його відкопилених губ зірвався якийсь незрозумілий вигук.

– Господи, та він божевільний, – пробурмотів Симон.

– Схоже на те, – озвався Яків, не відводячи очей від незвичайного зустрічного.

– І ви т-теж? Н-ні-і-і! Н-нее можнна-а! – протяжливо вимовив хлопець. Тепер сумнівів у його розумових здібностях не залишилося. Наблизившись до дверцят «Жигулів» з боку Якова, він нахилився, припав долонями до скла і через силу вимовив: