Текст книги "Аутсайдери"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

13

– Не-е можна-а! Не м-можна ва-ам! По… По-овертай… теся!

– Бісова душа! – вилаявся Даромир, перевівши подих. Він помітив, що рука на кермі дрібно тремтить. Якби він вчасно не загальмував…

Вдруге за сьогодні він мало не потрапив у ту саму халепу. Товстий хлопець, якого він щойно ледь не збив, гарячково захитав головою і вперся долонями в капот, неначе збираючись виштовхати машину геть із містечка.

– Їдь-те! Їдь-те! Їдь-те!..

Тільки цього бракувало. Судячи з його поведінки та зовнішності, це був класичний місцевий дурник. Непоганий початок, нічого не скажеш. Але окрім нього Даромир не бачив тут жодної людини, і навіть коли завищали шини, ніхто не вийшов глянути, що ж відбувається.

Він відчинив дверцята й вийшов із машини. Хлопець облишив свої спроби зсунути автомобіль з місця й похапцем підскочив до нього.

– В-ви не розумієте! – пробелькотів він. Слова через хворобу давалися йому важко, але розібрати було можна. – Вам н-не треба… тут! Не треба! Їдьте назад!

Він схопив Даромира за барки і трусонув, з благанням зазирнувши йому в очі. Той м’яко, проте рішуче відсторонив хлопця, відчувши, які вологі й холодні у нього долоні.

– Слухай… – промовив він. – Іди собі. Сподіваюсь, я тебе не вдарив? Вибач, але ж ти сам вискочив перед машиною. А тепер гуляй.

– Ні, н-не залишайтесь тут! О-о…трута!

– Гуляй, хлопче! – прикрикнув Даромир, але гнів миттєво змінився на сором. Бідолаха розумово відсталий, і підвищувати на нього голос було не варто. У глибині душі він завжди поділяв твердження Ісуса про те, що якщо хтось і має право потрапити до раю, то це саме такі «великі діти». У нашому дурнуватому світі кращих претендентів не знайти.

Здригнувшись од його слів, товстун позадкував і рушив геть, час від часу озираючись. Даромир утомлено зітхнув, цитькнувши на перші прояви докорів сумління, і перемкнув увагу на місто, в якому він опинився.

Хоча «місто» – занадто сильно сказано. Звичайне дрібне смт, а це, вочевидь, була центральна площа. Від великої клумби з чорнобривцями й петуніями, біля якої він зупинив BMW, чотири вулички розбігалися хрестом у різні боки. Він бачив аптеку, будинок культури з чотирма товстими колонами, схожими на слонові ноги, невеличкий продовольчий магазинчик, пошту – і жодної людини. А ще впадало у вічі те, що в містечку зовсім не було машин, ані на тротуарах, ані біля будинків. Усе це вкупі примусило його замислитися.

«Залишайся», – пролунав у легкому подуві теплого вітру чийсь шепіт, і Даромир різко озирнувся, сподіваючись знову побачити божевільного товстуна. Але позаду, так само як і попереду, нікого не було. Чорт забирай, від цієї порожнечі в нього вже починаються галюцинації.

Звісно, у дрібних поселеннях життя ніколи не вирує через край, і комусь сторонньому такі невеличкі острівці позаміської цивілізації уявляються неначе зануреними в летаргічний сон. Однак навіть у найглухіших селах, крізь які він проїжджав, люди траплялися. Бабця коло хвіртки, напівголе замурзане дитинча на узбіччі, дідуган із люлькою на лавці… А тут, окрім навіженого хлопця, нікого. Можна було б вирішити, що це місто-привид, але він не знаходив жодних ознак занедбаності: начебто жителі раптом полишили все й кудись зникли. Дивно. Хоча сьогодні субота – можливо, тут це вихідний, і всі сидять по домівках, або на присадибних ділянках, або ще десь, непомітні оку чужинців. Он пошта… здається, відчинена. Треба піти туди й про все дізнатися.

«Не можна! – спливло в пам’яті незрозуміле бурмотіння дурника. – Повертайтеся!»

«Залишайся!» – заперечив інший голос. Знайомий…

Даромир трусонув головою. Знову виникло безглузде враження, що за ним хтось уважно стежить. Та ні… це перевтома. Його весь час, поки він гнав шляхами України, переслідувала ця думка. Боже, як хочеться спати… Провалитися в темряву й нарешті відпочити від надокучливих нервувань. Треба знайти когось і запитати, де б можна зупинитися. Зважившись, він зачинив дверцята й рішуче попростував до приземкуватої будівлі пошти.

Розклад повідомляв: щосуботи робочий день закінчується о п’ятій, отже, ще відчинено. Він штовхнув двері, і дзвоник у кутку голосно дзенькнув, але і всередині теж нікого не виявилося. Даромир пройшовся повз лакований фанерний прилавок, подивився на дошку оголошень, заглянув у віконце, потім гукнув для впевненості:

– Агов! Є хто-небудь?

У відповідь – мовчання, проте йому здалося, що за полотняною фіранкою по інший бік перегородки щось ворухнулося. Звісно ж, люди тут є. Вочевидь, працівниця занудьгувала й вирішила зробити собі технічну перерву. Що ж, буває, можна й почекати. Він наблизився до вікна, поглянув на так само безлюдну площу, і раптом його осяяла думка: якщо місто тільки видається порожнім, то це ж ідеальна схованка! Кращої годі й шукати. Затримавшись тут, можна спокійнісінько пересидіти хоч цілий рік… а можна й узагалі зостатися. Місця не найгірші, а зручності великих «сіті» ніколи не були для нього критичним фактором.

Точно, скоріше за все, він так і вчинить. Залишиться.

– Ви щось хотіли? – неначе у відповідь на його думки пролунало за спиною. Даромир від несподіванки аж сіпнувся. Позаду за віконцем стояла жінка незрозумілого віку в товстому червоному светрі і з цікавістю дивилася на нього.

– Ви мене налякали, – признався він. – Я вже почав думати, що у вашому місті взагалі немає нікого живого.

– Не дивуйтеся, – відказала жінка, махнувши рукою. – Ви ж у провінції. У нас час стоїть на місці.

– Так, – кивнув Даромир, трохи здивований її філософськими словами. – Я, власне, шукаю місце, де міг би зупинитися. Чи не підкажете, у кого тут можна винайняти куток?

– Чому ж ні? Ми гостям завжди раді. Оно, гляньте, – вона відступила вбік і показала рукою у вікно. Даромир простежив очима за її жестом. – Біля аптеки. По оцій вулиці через чотири будинки наш «готель» – великий дім із червоним дахом. Там стара Ярина живе. Вона дасть вам кімнату.

– Зрозумів. Дуже дякую.

– Та нема за що. Хочете у нас залишитися?

– Так, на якийсь час.

– То й правильно, – посміхнулася жінка. – Такого місця, як наш Ковилець, ви більше ніде не знайдете. І вас тут ніхто не знайде…

Даромир уже прямував до дверей, але, почувши останні слова, закляк на місці.

– Що ви сказали? – озирнувся.

– Кажу, що вам тут сподобається, – відповіла жінка, продовжуючи посміхатися. – Тихо, спокійно…

– Так, я помітив, – відказав він замислено. – Гаразд, іще раз дякую.

– Прошу.

Біля дверей він кинув погляд на кабінку міжміського зв’язку. Щось у ній видалося йому дивним, але ніяк не міг уторопати, що саме. Лише в машині, їдучи вказаною вулицею, Даромир зрозумів – телефону в ній не було.

14

– Гришко! Ану, йди геть! Чого людей лякаєш? Хіба не соромно?

Молода чорнява жінка у блакитному фартуху вийшла з дверей кафе і махнула рушником у бік хлопця. Той відступив від «Жигулів», кинувши на неї гнівний погляд.

– Тиии… погана!

– Йди, йди! – прикрикнула вона. – Ач, бандюга! Не бачиш, що до нас гості завітали?

Симонові все це видалося сценкою з тупої американської «жахалки» – порожнє містечко, загублене на просторах країни, та його божевільний мешканець, який з’явився, аби виголосити пророчі слова про небезпеку. Стережіться, чужинці, це пастка! Він голосно кашлянув, щоб приховати безглуздий смішок.

Товстун Гришко щось пробурмотів і побрів вулицею. Перекинувши рушник через плече, чорнява нахилилася до машини й усміхнулася до них.

– Не лякайтеся, – мовила вона. – Гришко нічого б вам не зробив. Він завжди цікавиться новими людьми. Бачте, він… трохи не сповна розуму.

– Ми це вже зрозуміли, – відповів Яків трохи спантеличено.

Жінка глянула по черзі на всіх трьох.

– Ви заблукали чи щось у нас шукаєте?

– Взагалі-то ми збиралися перекусити у вашому кафе.

– Он як? – усміхнулася вона ще ширше. – То чого ж сидите, заходьте! Нагодую гостей як годиться.

Вона розвернулася й пішла назад, кинувши з дверей іще один зацікавлений погляд. Яків, Максим і Симон вийшли з машини, перезирнулись і також рушили всередину.

Кафе було порожнім, якщо не рахувати якогось лисого стариганя, що куняв на стільці у дальньому кутку. У крихітній залі розміщувалися три круглих білих столики, на кожному – дешева пластикова ваза із штучними квітами. Під стелею тихо джумів вентилятор. Жінка обійшла прилавок і звідти вказала на прикріплений до стіни аркуш паперу.

– Оно меню, замовляйте, що хочете.

Яків з Максимом підійшли туди, а Симон зупинився коло каси, помітивши в кутку звабно підсвічені пляшки – асортимент розливних напоїв. Спокусливий блиск як магнітом притягував погляд. Якби він продовжував пити, то зараз неодмінно замовив би щось, аби промочити горло з дороги. Ех…

«Залишайтеся» – раптово неначе хтось прошепотів над вухом. Здригнувшись од несподіванки, він подивився на чорноволосу хазяйку.

– Перепрошую? Ви щось казали?

Та пильно і з цікавістю розглядала його.

– Дивно, – задумливо промовила вона, наморщивши лоба. – Мені здається, що я вас знаю.

Симон усміхнувся, почувши це. Невже трапилася його прихильниця? От уже не чекав…

– Цілком імовірно, – сказав він. – Я…

– Ні! – застережно підняла руку та. – Ні, не кажіть! Дайте-но я сама. Ви… письменник?

– Угадали, – він здивовано звів брови.

– Ви… невже ви Симон Сич?

– Знову вгадали, – від несподіванки Симон аж почервонів. Який жартівник там нагорі керує цими випадковостями? Потрапивши сюди, можна було б розраховувати на що завгодно – та тільки не на те, що його впізнають. Навіть у під’їзді будинку, де він мешкав, ніхто й гадки не мав, що він професійний літератор (зате всі як один були в курсі справи щодо його проблем із випивкою). А тут ось яке диво… Жінка тим часом радо аплодувала.

– Господи, очам своїм не вірю! Живий Симон Сич!

– Та начебто ще живий, – він помітив, що обидва Науменки підійшли до нього і з цікавістю прислухаються до розмови. – А я от теж не вірю, що зустрів когось, хто мене знає.

– Вас? – чорнява засміялася. – Та вас тут усі знають! Ми у захваті від ваших книжок!

– Що?.. Ви мене розігруєте.

– Невдовзі самі переконаєтесь. Чекайте, я зараз, – і вона зникла за дверима кухні.

– Здається, Симоне, ви потрапили, куди треба, – зауважив Яків, дружньо ляснувши його по плечі. – Маю визнати, мені соромно за своє невігластво.

– Та облиште, – махнув рукою той. – Дивина якась. Напевне, я сплю, і все це мені мариться.

Яків розсміявся.

– Можу вас вщипнути, якщо сумніваєтеся.

– Зробіть таку ласку.

Симон аж скрикнув, коли сильна рука Якова щипнула його біцепса.

– Ні, це насправді… Божевілля, але схоже, що все-таки реальне.

«Якась селянка каже мені, що любить мої книжки, – подумав, – і що мене тут усі знають. Чи не маячня? Коли це я встиг стати кумиром провінціалів?»

Чорнявка з’явилася у дверях, тримаючи в руці замацане видання «Червоного каяття» у м’якій обкладинці. За її спиною перешіптувалися дві дівчини-близнючки у білих фартухах, вочевидь, уже проінформовані про заїжджу знаменитість. Цікаво, чи багато він би втратив у їхніх очах, якби повідомив, що лише вчора розкришив порожній келих об лисину ще відомішого письменника, а потім цілу ніч спав на підлозі в кухні?

– Дозвольте попросити у вас автограф, – урочисто мовила вона, і близнята зайшлися в реготі. Симон глянув на кожного із присутніх, а потім з уклоном прийняв із її рук книжку й олівець, що викликало ще один вибух сміху. Чорнява озирнулася до дівчат і дала кожній понюхати кулака.

– Як вас звати? – запитав він.

– Олеся.

Симон розгорнув книжку і написав на титулі: «Олесі у день знайомства в „Діброві“. С. С.». Потім глянув на власне фото на останній сторінці. Там він був ще молодий і майже не зіпсований. Так ось звідки знають його обличчя.

Він повернув книжку власниці, і та взяла її, неначе безцінну реліквію. Сміх, та й годі.

– А тепер відкриєте таємницю, звідки у вас мій роман? – поцікавився Симон.

– У нас є книжковий магазин, – відповіла Олеся здивовано. – Нам завозили всі ваші книги. Не думаєте ж ви, що ми тут як оті дикуни?

– Ні, звісно ж, ні.

Чорнява озирнулася до дівчат-близнючок.

– Чого роти пороззявляли? Ану до роботи!

Обидві засміялися востаннє і зникли за дверима. Олеся знову повернулася до нього, збираючись продовжити розмову.

– То що ж вас привело у наші краї?

– Почнемо з того, що ми хотіли пообідати, – усміхнувся Симон.

Жінка відразу підхопилася, звернувши нарешті увагу і на Якова з хлопчиком, які увесь час стояли поруч.

– О, так, вибачте! Що будете замовляти?

Симон подивився на Якова.

– У меню у вас указано м’ясний суп… – почав той. Олеся захитала головою.

– Ні, таких гостей я годувати супом не збираюся. Ви краще сідайте, а я зараз сама все зроблю.

Перш ніж ті встигли щось сказати, вона вибігла на кухню. Яків знизав плечима.

– Ну що ж, послухаймося хазяйки.

Усі троє сіли за найближчий столик. Симон знову скорботно поглянув у куток із пляшками, а коли повернув голову, помітив, що обидва його супутники дивляться на нього якось дивно. Він кумедно зімітував їхні обличчя.

– Що сталося?

– Та ні, нічого, – відповів Яків, ховаючи посмішку. – Я подумав, що тепер ви, мабуть, схочете тут залишитися.

– Можливо, – погодився Симон. – Я й сам вражений. Такою увагою мене обділяли навіть у рідному місті.

– Розумію. Проте не буду лізти у ваші справи, – він озирнувся на скляну вітрину за спиною, яка виходила на вкриту сонячними плямами зелену вуличку. – Доволі приємне містечко.

– Так, – замислено вимовив Симон. – Приємне.

– Я от міркую – може, й нам варто тут зупинитися? Якщо знайдемо якесь житло, то можна затриматися на кілька днів і скласти про нього більш чітке уявлення. Синку, що ти на це скажеш?

– Чудне це місце, – промовив Максим, дивлячись у вікно. – Сам не знаю…

– Це тому, що тут замало людей порівняно з Києвом, – пояснив Яків. – Таке буває. Якщо обжитися, то можна звикнути і навіть насолоджуватися цим. До речі, тут є школа – ми якраз повз неї проїжджали. Маленька й симпатична.

– Я бачив, – сказав Максим і замовк. Може, йому тільки здається, що тут щось не так. Скоріше за все, він справді звик до галасливого міста, тому й почувався тут ніяково. Але спробувати можна – раптом йому сподобається?

– Вирішуйте самі, – сказав Симон. – Не хочу нічого радити, але я, мабуть, залишуся і трошки роздивлюся навколо.

– Мабуть, ми теж, – ствердно мовив Яків. – Згоден, Максиме?

– Згоден, – тихо відповів хлопчик.

Хазяйка кафе Олеся з’явилася перед ними за кілька хвилин разом із двома своїми помічницями. Вони несли таці, заставлені безліччю різноманітних страв. Кожен отримав миску червоного борщу з добрячою ложкою сметани, печеню, відбивні та склянку соку. Мабуть, саме в цю мить трійця зрозуміла, що містечко і справді пристойне.

– Якщо бажаєте, можу налити по п’ять крапель, – підморгнула чорнява. Симон подумав, що зараз вона схожа на Люципера, який спокушує чергову грішну душу. Він сумно похитав головою:

– Я не п’ю, – і сам здивувався, як же давно він востаннє це промовляв.

– А я за кермом, – сказав Яків, роздивляючись переповнений стравами стіл. – Давайте відразу з вами розрахуємося. Скільки з нас?

– Які розрахунки?! – скрикнула Олеся так голосно, що дід у кутку заворушився й розліпив одне око. – Ви що, з глузду з’їхали? З нашого улюбленого письменника і його друзів гроші взяв би тільки Іуда!

Побажавши їм, здивованим, смачного, вона повернулася на своє місце біля каси і приготувалася спостерігати, як буде наминати її страви справжній живий літератор. Симон подумав, що за безкоштовний обід готовий влаштувати їй таке видовище.

З’їдено все було досить швидко. Після цього вони підійшли до каси подякувати хазяйці за такий прийом, і Яків запитав:

– Чи можемо ми десь винайняти житло у вашому містечку? Квартиру чи будинок…

– Тож ви залишаєтесь? – зраділа Олеся.

– Так, на якийсь час, – відповів за нього Симон. – Готелю тут, звісно, немає, але…

– Житло є, – закивала вона. – У старої Ярини великий будинок, «пансіон», як ми його називаємо. Вона завжди всіх постояльців до себе бере. До речі, сьогодні перед вами вже хтось приїхав…

– І де нам її знайти?

– Цією вулицею прямо, а біля клумби завернете праворуч, – пояснила Олеся. – Не бійтеся, не проминете. Я її повідомлю, вона на вас чекатиме.

Ще раз подякувавши, вони вийшли з кафе і сіли в машину. Яків завів двигуна, з’їхав з узбіччя, і «Жигулі» неквапно покотилися шляхом.

– Цікаво, – промовив раптом Максим. – Вона сказала, що повідомить про нас… а телефону я там не бачив. Ви бачили?

Симон замислився. А й справді, телефону не було. Спостережливий хлопчина.

– Ні, – відказав Яків. – Можливо, він десь у підсобному приміщенні… Хоча яка різниця? У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку.

Він мав рацію.

15

Власниця гостроверхого двоповерхового будинку Ярина виявилася опасистою жінкою років лід шістдесят із приязним рум’янощоким обличчям. Вона відчинила двері, перш ніж Даромир устиг постукати, і зміряла його уважним поглядом із голови до ніг.

– Мабуть, ви до мене, – сказала вона без тіні здивування.

– Так, мабуть, до вас. Але звідки…

– Мені повідомили, що бачили машину в центрі. А зазвичай усі, хто до нас приїздить, врешті-решт шукають, де оселитися, і потрапляють до мене. От і вас направили.

– Але хто вам повідомив? – Даромир озирнувся навкруги. – Досі я жодної душі не бачив, окрім якогось дивака і телефоністки на пошті.

– Звісно, людей у нас не так багато, як у великому місті, але вони є, – відказала вона. – Та годі вже про це. Ви, напевне, стомилися з дороги, і вам потрібна кімната?

– Саме так.

– Кімнату я вам приготую. У мене якраз ніхто не живе, тож візьму вас залюбки. Проходьте, чи що… як вас звати?

– Даромир, – ну, хоч ім’я вони ще не встигли розвідати. – Даромир Люб’яцький.

– А я – Ярина, хоча ви вже в курсі.

– Дуже приємно, – кивнув він. – Тоді я лише заберу з машини речі…

– Забирайте. Я підготую вашу кімнату.

Ярина зникла в будинку. Даромир спустився до автомобіля і витяг із салону кейс. Схоже, тут справді повно очей; це в місті можна всюди вештатися, й ніхто не зверне на тебе уваги. У такій глушині все навпаки: кожен крок відстежується, а потім у вигляді пліток шириться поміж мешканців. Без сумніву, його прибуття сюди вже в усіх на вустах, і в найближчі дні буде головною темою для балачок. Ну й нехай, місцеві пересуди все одно залишаться у межах селища.

Зсередини, так само як і ззовні, будинок Ярини не був схожий на звичайні совдепівські будівлі – вочевидь, у хазяйки або її чоловіка раніше водилися чималенькі гроші, які дозволили звести оселю на власний смак. Передпокій вивів Даромира у простору світлицю зі шпалерами кольору кави з молоком; там він побачив справжній цегляний камін, що був абсолютно нетиповою річчю для українського селища. На стінах у позолочених рамах висіли репродукції пейзажів Шишкіна, у центрі завмерло крісло-гойдалка. У повітрі відчувався запах старовини, меленої кави й нафталіну. Під важкими дерев’яними сходами, що бігли на другий поверх, він помітив двері – мабуть, до хазяйчиної кімнати.

– Піднімайтеся сюди, Даромире! – пролунав згори голос Ярини – саме тоді, коли він відкрив рота, щоб гукнути її. «Мабуть, вона почула, як гупнули вхідні двері», – пояснив він це сам собі. Проте мав визнати, що за останню годину з ним трапилося забагато дивних речей. Пригода на шосе, той божевільний біля клумби, кабінка без телефону… «Дурниці», – заперечила та частина його єства, що понад усе хотіла зараз тільки впасти на ліжко й заснути. «По-перше – на шосе нічого не було, лише короткочасне видіння, породжене втомленим мозком. По-друге, божевільний узагалі не має хвилювати – на вулицях великого міста їх значно більше. А телефон… а що телефон? Напевне, він зламався, і його ремонтують. Містечко маленьке, навряд чи звідси дзвонять регулярно, тому і з ремонтом не поспішають. Елементарно, Ватсоне, раз-два-три – і все на своїх місцях». Справді… до чого легко. Час уже відкинути цю остогидлу підозрілість, інакше можна взагалі з’їхати з глузду.

Тримаючи кейс у руці, Даромир піднявся сходами нагору. Там він побачив маленький коридорчик із трьома дверима – двоє з одного боку і ще одні в кінці. Останні були відчинені. Він наблизився до них і зазирнув у кімнату.

– Проходьте, не соромтеся, – сказала Ярина. Вона вже встигла застелити ліжко білизною. – Оце тут ви й будете жити. До речі, скільки збираєтеся в нас гостювати?

– Я ще не вирішив, – відповів Даромир, оглядаючи помешкання. Нічого особливого, простенькі жовті шпалери, шафа у кутку, ліжко, письмовий стіл із лампою. Затишно і без претензій – якраз те, що йому потрібно. – Можливо, тиждень…

– Зазвичай люди, які приїздять сюди, залишаються надовго, – посміхнулася вона. Усмішка була доброю, але чомусь викликала у нього підсвідому відразу. – Вони розуміють, що в Ковильці краще, ніж там, звідки вони прибули…

– А хто сюди приїздить? – поцікавився він. Ярина розвела гладкими зморшкуватими руками.

– Різний люд. Вони щось шукають, їздять скрізь, а потім випадково натрапляють на це містечко й осідають тут…

– І чим же воно таке привабливе? – запитав Даромир, очікуючи, що вона, як корінна жителька, образиться на таку репліку. Але та лише засміялася.

– Поживете й побачите. Та ви влаштовуйтесь, почувайтеся як удома.

– Дякую. Ярино!

Вона озирнулася у дверях:

– Так?

– Скільки я вам винен за житло?

– Пізніше заплатите, – відказала вона. – Поки що відпочивайте. Вечерю я зготую години за півтори.

– Гаразд. Дякую.

Вона вийшла й зачинила за собою двері. Даромир сів на ліжко й відкинувся до стіни, відчуваючи, як солодко розслаблюються м’язи. Глянувши на кейс на підлозі, він поштовхом ноги засунув його під стіл. Хотілося сподіватися, що подорож завершено. Дивне відчуття сповнювало його – нарешті він у безпеці, більше не треба нікуди тікати і чогось боятися. Тут про нього подбають…

Він кліпнув очима й відігнав незрозумілу думку. Треба відпочити. Позіхнувши, Даромир улігся на ліжку. Довгоочікуване забуття заволоділо ним відразу, як голова опинилася на м’якій подушці. І питання, що раптово народилося у свідомості – «Де ж машини людей, які приїздили сюди?» – залишилося без відповіді, розчинившись у примарних образах пам’яті.