Текст книги "Аутсайдери"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

19

Цього ранку Симон знову відчув, що таке натхнення.

Дивний стан збудження, неначе від великої дози кофеїну – зсередини розпирає від незрозумілих бажань, у голові вирує безліч думок, а руки аж тремтять від бажання вихлюпнути ці думки на папір. Востаннє такий злет був – якщо він не помилявся – під час написання другої книжки, чорт знає коли… Здавалося, що він прокинувся від довгої сплячки, яка тривала кілька років, а тепер знову настав час зайнятися справою, що її він вважав своїм покликанням. Яка ж причина – лісове повітря так подіяло, чи день тверезості, або зміна оточення? А дідько його знає, мабуть, усе одразу. Він іще майже нічого й не бачив навколо – а вже який разючий ефект! Потрібно було ще кілька років тому покинути остогидле місто. Якщо так піде й далі, то повість для нього перетвориться з каменя спотикання на сходинку до наступного твору. Упевненість, що саме в цьому місці справи мають покращитися, була незламною – неначе навіяною кимсь іззовні.

Руки свербіли витягнути із сумки рукопис, але Симон вирішив, що це зачекає. Спочатку краще вийти в місто. Нашвидкуруч поснідавши, він повідомив Ярині, куди йде, і вирушив на екскурсію по Ковильцю.

Як він і очікував, містечко майже не відрізнялося нічим особливим від інших селищ міського типу, кілька з яких йому колись довелося відвідати. Однотипні будівлі (з них більшість, здається, не реконструювалися року так із п’ятдесятого) та відчуття завмерлого часу, що випромінювала тут будь-яка річ. Але були й відмінності. Оточений лісом з усіх боків Ковилець не здавався уламком цивілізації, одним із тисячі зерняток післявоєнних забудов, яке проросло саме тут, в абсолютно глухій відлюдній місцевості. Він видавався цілком автономним селищем, що існує неначе саме по собі. Видавався не без підстави – тут не було ані автовокзалу, ані залізниці, а найближча магістраль бігла повз нього аж за п’ять кілометрів. Найповніша ізоляція від навколишнього світу, яку тільки можна уявити. До того ж і досі не було видко машин – деталь, на яку важко не звернути уваги. Навіть у найглибиннішій з глибинок завжди знайдеться хоча б один автомобіль… на пошті, або в продмазі – зрештою, якось же сюди завозять харчі, газети й інше? Та хоч і його книжки, які начебто всі тут читають… Але він спитав себе – чи справді так важливо знати, чому тут немає машин і як може існувати поселення без жодних зв’язків із навколишнім світом? Звісно ж – ні, чого це йому лізти у справи місцеві – спочатку він мав розібратися зі своїми власними.

Блукаючи затишними провулками, він чемно вітався з мешканцями й помічав у поглядах неприховану зацікавленість. Кілька чоловік навіть підійшли поручкатися з ним, і, незважаючи на їхній типово провінційний вигляд, здавалося, що вони чудово знають, хто він такий. Дивно, неймовірно, безглуздо – але факт. Слова Олесі в кафе ставали дедалі більше схожими на правду. Він не знав, дивуватися цьому чи ні… У будь-якому разі на запитання «як?» і «чому?» в нього не було жодної логічної відповіді. Симон знову вирішив, що це важить не більше, аніж усе інше. Це є, це насправді, а решта несуттєва.

Упродовж прогулянки він одного разу все ж почув звук автомобільного двигуна, але виявилося, що це машина того мовчазного хлопця, Даромира. Схоже, він теж вирішив ознайомитися з містом. Глянувши на його шикарну іномарку, що котилася назустріч, Симон подумав, що той, як і годиться володарям таких машин, занадто себе шанує, щоб ходити власними ногами, проте махнув йому рукою і чемно посміхнувся. Той відповів «біпом» клаксона та коротким вітанням із відчиненого вікна, після чого обидва продовжили свій ранковий моціон.

На одній із вулиць Симон натрапив на книжковий магазинчик, про який казала хазяйка кафе. Це був невеличкий металевий павільйон зі скляною вітриною й трафаретним написом над дверима: «КНИГИ». Неділя у розкладі була вихідним днем, це підтверджував і велетенський начіпний замок. Симон наблизився до дверей, глянувши на блакитну фарбу, що почала облуплюватися, та плями іржі під нею, потім подивився на аркуш паперу, приліплений до скла з іншого боку. Він гадав, що більше нічому не зможе здивуватися, проте напис усе ж примусив його засумніватися в задовільному стані власної психіки.

«Ковильці! Усі книги видатного майстра слова Симона Сича! У твердій та м’якій обкладинках!» – так було виведено на папірці червоним фломастером. Він дивився на оголошення, відчуваючи, що ноги стають неначе поролоновими, і зараз він гепнеться на цементні східці. Чудова була б картина – магазин із повним зібранням творів живого класика, прикрашений тілом непритомного автора під дверима. Восьме диво світу, туди його… Він нервово засміявся, уявивши собі це, і ще раз перечитав напис – зміст залишився тим самим.

Симон розгублено припав до шибки, затулившись долонями від сонця, і вдивився у нутрощі крамниці. У напівмороці він побачив шафу з кількома полицями, вщерть заповнену його книжками – усіма виданнями й перевиданнями, які тільки існували. На кожній полиці по одному. Інших книжок було зовсім мало – здається, якісь підручники та посібники з садівництва. Хіба таке можливо?

Як і чому? Два запитання знову нагадали про себе. Може, це божевілля, шизофренія або біла гарячка?

Тут озвався внутрішній голос, який дорікнув, що він занадто засмічує собі голову різним непотребом. Про те, що він знайшов у цьому містечку, можна тільки мріяти, чорт забирай – його люблять, читають, крамниця забита його книжками, а самопочуття просто ідеальне для продовження повісті. І йому ще щось не подобається? Невже ранкові блювання та порожні мізки кращі? Потрібно підійти до всього цього інакше… А якщо хтось чи щось там нагорі зглянулися над його ще не зовсім пропащим життям? Якщо це соломина, за яку треба вхопитися, поки дозволяють? А він стоїть тут і грається в «ромашку» – можливо, неможливо… Та на колінах треба дякувати Богові – існування якого він завжди цинічно відкидав – молитися, щоб це все не перетворилося на сон!

Гаразд. Хай там що – більше він не буде ламати голову над тим, що тут відбувається. Це подарунок, і треба прийняти його як найцінніше з того, що було в його житті. У світі не буває випадковостей, і не його клопіт – вишукувати причини. Його справа – писати книжки.

Симон ще довго блукав містом, доки не набрів на викладений камінням декоративний фонтанчик біля старої будівлі місцевої бібліотеки. Ковтнувши з нього холодної та надзвичайно смачної води, він вирішив перепочити й присів на лаву поруч, із насолодою підставляючи лице сонцю.

За мить хтось заступив йому світло і збуджено промовив:

– Ви Симон Сич?

Роздерши повіки, він побачив перед собою низенького пухкого чоловіка у білій сорочці й чорній краватці. Той вдивлявся в його обличчя з тим самим виразом, що був і в більшості інших мешканців містечка.

– Я.

Чоловік схопив його руку і радо затряс.

– Оце так! Уперше в житті вітаюся з письменником! Мені ще вчора сказали, що ви прибули до нас, та я спочатку й не повірив…

– Вибачте, але з ким…

– A-а, так-так. Олексій Степанович Метлух, ковилецький голова.

«Отакої! – подумав Симон, чекаючи, поки той відпустить його руку. – У цих краях усі міські голови тільки те й роблять, що стежать за перебігом подій на літературному фронті». Проте після магазинчика він уже не знаходив у собі ані сил, ані бажання чомусь дивуватися.

Метлух присів на лаві поруч, не зводячи з нього очей.

– А я вас скрізь шукаю, – повідомив він. – Випадково помітив – ба, думаю, оце той самий письменник!

– У вашому місті не сховаєшся, – посміхнувся Симон.

– Еге ж, це точно. Містечко у нас зовсім маленьке, як бачте, але до статусу смт дотягуємо, – він засміявся. – Тому всі все бачать і про все знають…

– Ви сказали, що шукали мене? – перервав Симон потік його слів.

– Саме так. Сьогодні у нас святковий захід, і ваша присутність обов’язкова.

– Захід? На честь чого?

– Ну як же, – здивувався Метлух. – На честь вашого прибуття до нас!

– Що?

Голова з усмішкою підморгнув йому.

– У Ковильці не кожного дня опиняються такі відомі люди як ви, і наш обов’язок – прийняти вас, як годиться. Тому ми й вирішили, так би мовити, запропонувати вам знайомство з нами, а ви, своєю чергою, розкажете нам щось про себе. Усім буде цікаво.

– Мушу зізнатися, це досить несподівано, – вимовив Симон. – Коли ви тільки встигли…

– Це було нескладно; – відказав голова. – Сьогодні неділя, робити людям нічого… До того ж усі бажають подивитися на справжнього письменника. Я подумав, що краще відразу зібрати ваших прихильників під одним дахом, ніж потім вони будуть набридати вам поодинці.

– Справедливо. І коли ж цей ваш захід?

– За годину.

– Ну, ви даєте! Але ж я не встигну підготуватися! – він занепокоєно глянув на свою куртку-джинсівку. – Та й не маю чого вдягти задля такого урочистого моменту…

– Та годі вам! – махнув рукою голова. – Яке готування, яка одежа?! Може, у вас у місті це й має таке велике значення, але нас цікавить винятково ваша особа, – він підвівся й наостанок іще раз потиснув йому руку. – Приходьте, ми всі на вас чекаємо.

– Я прийду, – кивнув той.

Метлух схвально посміхнувся й пішов геть, залишивши Симона у стані приємної розгубленості.

20

Сума, яка була в кейсі, становила сорок тисяч доларів.

Даромир гадки не мав, що тепер із ними робити. У межах Ковильця це всього лиш купа папірців, оскільки тут не те що банку, а й обмінного пункту не знайдеться. Якщо залишитися, то користі від них нуль. А їхати звідси він поки що не збирався.

Після того як хлопчик, а потім і письменник пішли в місто, Даромирові теж захотілося з’ясувати свою дислокацію. Ковтнувши на кухні зварену Яриною каву, він натягнув плаща й вийшов із будинку. У місто він чомусь вирішив виїхати на своєму BMW, хоча міг би обійти його пішки за якусь годину. І чим більше він роздивлявся з машини все навкруги, тим більше переконувався, що це місце просто створене для того, щоб від когось у ньому ховатися.

Той шматок асфальтованого шляху, що привів його сюди з шосе, був єдиною ниточкою, яка поєднувала селище з довколишнім світом. Будь-яка інша вулиця зрештою обрубувалася тупиком, і далі не було нічого, крім нескінченних міріад соснових стовбурів, які військом обступили Ковилець. Неймовірно… і це містечко досі живе? Справді унікально. У такій ізоляції міг би існувати невеличкий хутір на двадцять хатин, але це селище якимось чином тримало цілком пристойну форму і помирати, здається, не збиралося.

Мешканці, що сиділи на лавах біля будинків, крокували тротуарами або й просто стояли посеред шляху, супроводжували машину Даромира здивованими поглядами. Звісно, це ж єдиний автомобіль тут. Але де в біса інші? За час свого ознайомлювального об’їзду він усе ще не бачив жодного. Ярина щось казала про людей, які приїздили сюди й залишалися; цікаво було б поспілкуватися з кимось із них. Але вони, мабуть, уже настільки тут прижилися, що відрізнити їх від корінних жителів він навряд чи зміг би.

Зустрівся письменник, що приїхав учора в Ковилець. Все ж незрозуміло, якого дідька він тут забув. Хоча в цих адептів мистецтва завжди у голові дивні примхи… Може, фантазія скінчилася, то він і надумав підновити її в провінції, відчути себе вільною пташкою. Що ж, у кожного свої проблеми. Вони перекинулися чемними привітаннями й рушили далі, кожен своїм маршрутом.

У наступному провулку на нього очікувала несподіванка. Розслаблено споглядаючи будинки обабіч дороги, Даромир ледь не скрикнув, коли раптово щось промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Він миттєво натиснув на гальма, дивуючись власній удачі. Ну от, знову інцидент на дорозі, вже втретє. Що за чортівня?

Перед очима стрибнув веселковий гумовий м’яч, відскочив від капота й покотився по асфальту. Даромир уже виглядав у пошуках неслухняного малюка, збираючись щонайменше сказати йому кілька різких слів із метою виховання, але язик несподівано присох до піднебіння.

На шлях вийшла маленька дівчинка у рожевому ситцевому платтячку. З двох великих бантів на голові стирчали біляві хвостики волосся. Вона неквапно підійшла до м’яча, підняла його й повернулася обличчям до машини. Даромир відчув, як починає провалюватися кудись у суцільну темряву, і, щоб утримати свідомість, яка прагнула полишити його, з усіх своїх сил учепився в кермо.

Це його дочка.

– Тату? – промовила дівчинка невпевнено, крок за кроком наближаючись до машини. Даромир стежив за нею широко відкритими очима; він не наважувався навіть поворухнутися, щоб вона не випарувалась, як міраж. Але дівчинка не зникала.

– Господи, – автоматично прошепотіли губи те, що зазвичай і промовляється у випадках, коли людина зустрічає на вулиці свою померлу дочку. Потім рука штовхнула дверцята, і Даромир вийшов із машини, боячись відвести погляд від дитячої постаті. Він дивився на неї згори вниз і через якусь нескінченну мить зважився вимовити вголос:

– Настя?..

– Татку! – Її маленькі рученята обхопили його за пояс. Від несподіванки він хитнувся, й ослаблі ноги ледь не підвели. Утримавши рівновагу, Даромир обережно опустив долоні їй на плечі, і коли відчув під ними справжнє тіло, розридався від почуттів, що сповнювали його через край. Забутий м’яч пострибав геть від них.

– Татку, ти нас знайшов!

– Я… – що можна було сказати, не розуміючи, марить він чи все відбувається насправді? Тільки цей порожній звук. Він сповз на коліна і зазирнув їй у вічі. Ті самі шматочки блакиті, які неможливо забути, як і її обличчя. Ні, це вона, жодних сумнівів не було.

– Настя, – знову випало з вуст. – Господи, Настя, Господи… – він ладен був повторювати це нескінченно, аби тільки її худеньке тіло не зникало з його рук. Дівчинка теж плакала, притулившись обличчям до його неголеної щоки; Даромир міг відчувати вухом її дихання. Потім він буде шукати цьому пояснення, а зараз було важливим тільки одне – її дихання.

– Я знала, що ти нас знайдеш, – прошепотіла Настя, й тут до нього дійшло.

– Нас?..

– Даре, о Боже, це ти?! – пролунав знайомий голос.

Ні, так не буває. Але ж ось вона, його дружина, вибігає з хвіртки і наближається до них. Даромир ухопився за ручку дверцят, щоб підвестися, бо сили остаточно пішли від нього.

– Цього не може бути, – устиг промовити він невпевнено, перш ніж опинитися в обіймах Реґіни.

– Господи, ти знайшов!

І вона теж була цілковито реальною: її тіло під блакитним халатом дрібно тремтіло від плачу. Він відкинув усі нечисленні думки, вхопив її й почав гарячково цілувати рідне обличчя, вдихаючи божественний запах шкіри й волосся. Настя теж притулилася до них, і всі троє обійнялися посеред шляху, забувши про увесь світ.

Коли ж нарешті він зміг опанувати себе, то вимовив:

– Поясніть мені, як?..

– Ходімо, – прошепотіла Реґіна, вказуючи рукою у бік будинку. – Ми маємо багато тобі розповісти.

21

Яків останнім із постояльців зійшов униз. Він чув, як усі інші ще зрання вирушили в місто, й подумав, що йому теж не завадить пройтися. Коли повернеться Максим, вони разом вирішать, чи є Ковилець пристойним кандидатом на те, щоб стати їхнім новим домом. Яків подумав, що автомеханік тут навряд чи комусь потрібен, але не біда. Це не єдина професія, якою він володіє досконало.

– Доброго ранку, – привітався він до Ярини, яка поралася на кухні.

– Доброго ранку, – відказала та. – Поснідаєте?

– Так, не відмовлюся.

– Ну, хоч один гість без цих міських забаганок, – усміхнулася Ярина. Вона швиденько виставила на стіл картоплю, тарілку зі шматками оселедця і яєчню. – Ваші супутники геть погані на харчі. Сідайте.

Яків примостився за столом, згадуючи, про що ж він збирався побалакати з хазяйкою. Ага, про гроші.

– Ярино, – сказав він, – ви ж учора так і не сказали, скільки ми будемо винні за вашу гостинність. Давайте розрахуємося, бо я досить ніяково почуваюся, користуючись вашими послугами задурно.

– Та встигнете ще, – вона засміялася. – Ох уже ці міські, гадають, що все можна купити за гроші.

– Ні, я зовсім не те мав на увазі…

– Розрахуємося. Коли ви точно вирішите, подобається вам тут чи ні, й на скільки ви схочете залишитись.

– Мені особисто подобається ваше містечко, – відповів Яків, починаючи їсти.

– Хе, ви ще не бачили головного, – таємниче промовила Ярина. – У всіх вас сьогодні визначний день.

– Справді? Чому?

– Незабаром побачите. До речі, до вас гостя.

У наступну мить почувся стукіт у вхідні двері. Яків завмер із піднесеною до рота виделкою.

– До мене?!

Ярина хитрувато підморгнула йому й пішла у передпокій відчиняти. Він напружив слух, замислившись над її останніми словами. Нісенітниця якась. Хто може до нього прийти?

Двері відчинилися й знову зачинилися, впустивши когось усередину. Окрім важкої ходи Ярини, почулися ще чиїсь кроки, начебто жіночі. Потім у кухонних дверях з’явилися дві постаті – дебела хазяйчина і…

Виделка випала з його руки, голосно дзенькнувши. Пульс у скронях раптом став таким голосним, що здавався годинниковим механізмом закладеної у мозку бомби, яка за мить розірве голову на шматки. Відчуваючи тільки це ритмічне гупання, він спробував підвестися з-за столу, але ноги неначе паралізувало, і Яків знову гепнувся на стілець. Він не зводив очей з людини, яка зайшла слідом за Яриною.

– Здрастуй, Якове, – сказала жінка голосом його дружини.

– Це галюцинація, – невпевнено видушив із себе він, переводячи погляд з неї на хазяйку. Ярина з розумінням хитала головою і посміхалася.

– Не бійтеся повірити, – мовила вона. – Переконайтеся, що все насправді. Дива існують.

– Але ЯК?!

Марія виступила вперед, і сонячні промені з вікна осяяли її обличчя. Вона виглядала так, неначе недуга ніколи її не торкалася – квітучою, рум’янощокою й надзвичайно вродливою. Блискуче чорне волосся збігало по плечах звивистим потоком. Вона простягла руки до Якова.

– Я знала, що ми зустрінемося, любий, – голос цей не міг належати нікому, окрім його дружини.

Яків нарешті зміг підвестися з-за столу. Його рука також витягнулася вперед, потім він зробив крок і обережно доторкнувся до її пальців. За мить їхні долоні зімкнулися, пальці сплелися, а тоді й вони самі обійняли одне одного, міцно й жагуче.

– Я піду, – сказала Ярина. – Не буду вам заважати.

Яків її не чув. Він прагнув зрозуміти, чи не знущаються з нього органи чуттів, чи не зраджують хазяїна очі, ніс, вуха, пальці? Ні, Марія була справжньою, не привидом із книжок, не марою і не фантомом. Він не стримався й заплакав, і її рука почала заспокійливо гладити його волосся.

– Але ж як? – прохрипів він, повернувшись так, щоб бачити її обличчя. – Як, у ім’я Ісуса? Хіба це не сон?

– Ні, не сон, – ніжно відповіла вона. – Не існує ніяких пояснень, Якове, та хіба вони потрібні? Це подарунок. А те, що дарують, треба приймати без жодних питань.

– Так, так! Але ж…

– Ти боїшся, що я зникну? Ні, цього не буде. Ти сам мене знайшов, і тепер життя піде зовсім не так, як раніше. Цього разу воно буде справедливим.

– Боже, дякую Тобі, – вирвалося в Якова. – Нарешті Ти зглянувся…

– Так, Він зглянувся, – погодилася Марія. – Інколи Він дає нам змогу виправити помилки… А де наш син, Якове? Де Максим?

– Він… Треба знайти його. Він пішов на прогулянку. Я… якщо ти…

– Ну звісно ж, я буду тут, – усміхнулася вона, торкаючись устами його лоба. – Приведи його, любий. Я хочу побачити нашого сина.

– О, так! Добре! Зараз! – він заметушився по кухні, сам не розуміючи, що шукає, тоді вибіг з будинку і скочив у машину. За п’ятнадцять хвилин вони повернулися разом.

– Не може бути, – видихнув хлопчик, побачивши, як мати – живісінька – виходить із дверей і йде до нього. Він не знав, що й думати. Може, це йому сниться, може, мариться? Але примара не могла обійняти його, не могла поцілувати у скроню, як це робила Марія, не могла відкинути з його лоба пасмо волосся таким знайомим рухом.

– Хоробрий хлопчик, – сказала вона. – Тепер тебе ніхто не скривдить.

– Це справді ти? – прошепотів він їй на вухо, так, щоб більше ніхто цього не почув. І вона так само тихо відповіла, гаряче дихнувши в щоку:

– Так, рибко. Це справді я. Ти скучив?

– Дуже, – схлипнув він, ховаючи лице в неї на плечі. – Я ніяк не міг повірити, що ти…

– Ш-ш-ш… Не кажи цього. Ми знову зустрілися, і ніщо більше нас не розлучить.

Вони всі разом увійшли в будинок. Максим радісно побіг сходами нагору, тягнучи матір за руку, а Яків затримався внизу і підійшов до Ярини, яка супроводжувала хлопчика лагідним поглядом.

– Ярино, ви знали? Вибачте… але я зараз такий збуджений, що геть нічого не розумію, і навряд чи зможу зрозуміти потім. Ви можете мені пояснити, що сталося?

Вона поглянула на нього, загадково примруживши очі.

– Навряд чи якась людина у світі може це пояснити так, як вам хочеться, – відповіла вона. – Вам потрібно тільки прийняти все, як є, і не вигадувати зайвого. Усі, хто так чи інакше потрапляє сюди, врешті-решт знаходять те, що давно шукали. Можна сказати, що тут здійснюються мрії. Звісно, це звучить безглуздо, як у казці, але це єдине пояснення, яке я вам можу дати. Достатньо?

– Не знаю, – збентежено похитав головою він.

– Досить про причини, – відрізала вона. – Йдіть до своєї сім’ї. Адже саме за цим ви насправді сюди й приїхали.

– Так.

Він піднявся по східцях нагору й увійшов до кімнати. Марія сиділа на його ліжку, а Максим щось жваво їй розповідав. Замовкнувши, вони обоє повернули голови до нього.

– Усе ще не знайдеш спокою? – запитала дружина.

Яків розгублено розвів руками, тоді засміявся.

– Я ще не скоро зможу прийти до тями. Господи, Маріє… То ти живеш тут? Тобто…

– Так, – кивнула вона. – Я тут живу. Я з’явилася тут, бо ти мав сюди приїхати. Не існує нічого випадкового.

Максим відчув, як крізь радість, що сповнювала до краю його єство, прорізалася тонесенька чорна тріщинка підозрілої тривоги. Це було схоже на ще одне дежа вю. Або він десь чув щось подібне, або читав… але ніяк не міг пригадати. Він поспішив відігнати ці неспокійні думки, як набридливу комаху – зовсім не хотілося зараз псувати цю чарівну мить звичайними хвилюваннями.

– І ми зможемо розпочати все спочатку? – спитав Яків, стаючи перед нею навколішки.

– Ну звичайно. Пам’ятаєш, що я казала тобі востаннє? – від цих слів обличчя Якова спохмурніло, коли він згадав відвідини лікарні, але за мить знову просвітліло. – І ти знайшов саме те місце, як і було потрібно. Тут дається другий шанс на щастя, якщо в житті раптом трапилася якась помилка… не з нашої вини. Бог справедливіший, ніж про Нього думає більшість.

– Схоже, що так, – прошепотів він.

– І життя Максима теж зміниться, – продовжувала Марія, підвівши погляд на хлопчика. – Тут ніхто нікого не кривдить, немає слабких і сильних. Ти будеш ходити до школи разом із друзями, а не з ворогами.

– Так, – відказав Максим. Він згадав слова дітей на стадіоні і знову стривожився. Ті теж обіцяли дуже гарні речі… але водночас вони здалися йому неприємними. Та хіба мама йому бреше?

Лікарня… щось іще було в лікарні того дня.

Мати дивилася на нього дивним довгим поглядом.

– Максиме, – покликала вона. Він змигнув оком – і думки розтанули, повертаючи його у реальність.

– Підійди до мене.

Він наблизився до Марії і присів поруч на ліжко. Вона обійняла його однією рукою, пильно дивлячись в очі.

– Ти чимось стурбований… Не варто. Я ж повернулася. Хіба ти не про це мріяв?

– Так, мамо. Мені просто треба звикнути.

– Та й мені теж, – сказав Яків.

Марія обхопила їх обох руками.

– Любі мої, якби ви знали, яка я щаслива!