Текст книги "Аутсайдери"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

З

– Гей, падло! – гримнув над вухом посилений відлунням різкий голос, а сильна рука вхопила за комір. – А ну стій! Куди це ти зібрався?

Максим уже шкодував, що вирішив пройти до сходів саме цим коридором. Такий героїзм тепер здавався ідіотством, якщо не самогубством. Зараз, по обіді останнього дня навчання, школа майже порожня, а на цьому поверсі тим паче. Хоч кричи, хоч верещи, а якщо тут щось станеться, ніхто не прийде на допомогу. У будь-якому разі вчасно не прийде. Кому цікаво, як лупцюють п’ятикласника? Але він знав, що кричати не буде – ніколи не кричав, і зараз не міг собі цього дозволити. Це б означало покірно визнати свою поразку.

Який дідько штовхнув його пройти повз цих хлопців? Не міг розвернутися й піти іншим шляхом? От зараз він своє от…

Щось велике й важке, як бетонна паля, вдарило його по шиї, примусивши свідомість заколиватися. Максим розтягнувся на змащеному мастикою паркеті, встигши подумати, що тепер цю одежу не відпереш, і відчув образу, яка підкотила до горла. Він же лише хотів пройти до сходів, нікого не чіпав… У вухах залунав несамовитий сміх, який повідомив, що розвага тільки починається. Йому треба підвестися й тікати звідси, подалі від цих темних постатей у коридорі, схожому на горлечко пляшки, поки ще не пізно.

Чиїсь руки рвучко підхопили його й відкинули до стіни. У полі зору з’явилося видовжене прищаве обличчя Чмиря, одного з місцевих хуліганів. Решта, звісно, теж тут. Як завжди, він опинився не в тому місці і не в той час… Максимові вдалося повернути голову праворуч, і він побачив, як з напівмороку виходять іще троє чи четверо підлітків. Перспективи відкривалися невтішні.

– Ах ти чмо, – просичав Чмир, дихнувши йому в обличчя смородом тютюну та гнилих зубів. – Ти куди йшов, козел? Га? Хто тобі дозволив тут ходити?

– Я йшов додому, – відповів Максим, але сам себе не почув. Один із хлопців вирвав рюкзака з його рук, інший різким ударом ноги, позиченим із якогось бойовика, влучив хлопчака у груди, і Максим знову опинився на підлозі. Навколишнє раптом почало здаватися жахливим сном. Чому стільки неприємностей на його голову? Ні, це все не насправді. Зараз він прокинеться у своїй кімнаті, надворі вже будуть канікули, і більше не доведеться йти в цю пекельну школу. І, звісно, мати теж буде з ним, а не в лікарні…

– Гляньте, пацани! – проревів один з нападників, заходячись у реготі. Почувся звук тканини, що рветься, шарудіння паперу. Яблуко, не з’їдене протягом дня, прокотилося повз його очі. Максим схлипнув, не в змозі більше терпіти. Чому вони це роблять?

– Віль-ям Гол-дінг! Ги-ги, Голдінг! Шо за фігня?!

Книжку класика, яку він саме збирався здавати у шкільну бібліотеку, жбурнули йому в обличчя роздерту навпіл. І знову руки – він уже не міг розрізнити вологими очима їх власника – вхопили його за барки.

– То ти книжки читаєш, педик?! Тільки педики таке читають! Ти що, малий, розумніший за всіх?!

«Вони порвали маминого рюкзака», – з’явилася болісна думка. Невідомо, чи для того, щоб іще більше додати жалю, чи це був заклик до дій… Але, перш ніж зміг зрозуміти, що робить, Максим із відчайдушним криком змахнув ногою прямо перед собою і влучив у щось м’яке. Хтось голосно зойкнув; користуючись цією миттю, він вирвався з рук своїх мучителів і побіг геть. Проте хулігани отямились досить швидко. Наступної секунди його знову схопили, повалили долі й почали щосили молотити носаками.

– Ах ти ж суко!

– Він мене вдарив! Падло, він мене вдарив!

– Ну, педик, зараз ми тебе обробимо!

Він не пам’ятав, скільки ударів отримав – десять, двадцять… Поступово його почала огортати темрява. Та раптом почувся знайомий голос:

– Гей, ви!

Батько? Невже він?

Стусани відразу припинилися, і Максим із тремтінням підвів голову догори. Він побачив, що нападники теж усі як один повернулися до міцної постаті чоловіка, яка раптом виросла поза ними. А той чекати не став: могутньою рукою згріб Чмиря, як миршаве щеня, і без зайвих сумнівів запустив його через увесь поверх. Максимові ще не доводилося бачити таких кидків. Його кривдник із голосним лементом пролетів кілька метрів у повітрі, розмахуючи кінцівками, а тоді покотився по підлозі, як лантух ганчір’я, жовтіючи від тієї ж мастики. Інші кинулися врозсип, встигнувши проте отримати у вухо кожен. А тоді батько нахилився до нього і в одну мить підняв на ноги.

– Ти як, синку, йти можеш? – запитав він схвильовано. – Дуже болить?

– Усе гаразд, тату.

– Негідники, – пробурмотів батько у розпачі. І раптом вигукнув на весь голос:

– Негідники!!!

Клацнув замок одного з класів, і в коридор висунулася молоденька вчителька з куснем торта в руці.

– Що тут коїться? – промовила вона невдоволено. – Що за галас?

– ЗАКРИЙ ДВЕРІ, ІДІОТКО! – проревів батько. Хлопчик аж підскочив. Учителька зойкнула і зникла в класі, немов перелякана миша.

Щось у його обличчі було не так, і навіть у своєму стані Максим помітив це. Раптом зрозумів: батькові очі були червоними, неначе він плакав.

– Що… що сталося? – прошепотів, миттю забувши про свої синці та кров із носа. – Чому ти тут?

Батько похитав головою, міцно стиснувши вуста.

– Ні, – промовив він нарешті. – Не зараз. Ходімо звідси, синку.

– Щось із мамою? Так? З нею?

– Їй дуже погано, – цього разу сльози стримати не вдалося, і вони тонесенькими цівками побігли по мужньому обличчю. – Дзвонили з лікарні… Кажуть, що скоро все скінчиться.

Реальність остаточно захиталася, перетворюючись на марево, все навколо стало зовсім чужим, неначе з іншої планети: порожній шкільний коридор, золотаве світло весняного сонця за вікном, навіть рідне таткове лице. Як уві сні Максим підійшов до свого розірваного рюкзака, повільно склав у нього розкидані навколо речі й пошкутильгав до сходів. Батько йшов слідом; здається, він казав про те, що зараз вони поїдуть у лікарню, але спочатку треба зайти додому перевдягнутися, бо мати не повинна бачити його таким… Максим не чув. Слова не доходили до нього, лише самотня думка билася в мізках, заступаючи увесь світ: «Скоро все скінчиться».

Здається, він був удома, змивав засохлу кров із верхньої губи, тоді довго плакав, схилившись над умивальником. Перевдягнувся у щось чисте; після цього вони якийсь час їхали містом у машині. За всю поїздку ніхто з них не вимовив ані слова. Далі була лікарня. Люди в білому навколо та запах медикаментів у повітрі. Напис «Онкологія» над дверима викликав майже містичний страх. Там Максима вдягли у такий самий білий халат, що був трохи завеликий, і повели довгим освітленим коридором. Лише в палаті, де лежала його мати, він знову прийшов до тями.

Пізнати її було важко, хоча він бачив її востаннє лише місяць тому. Пожовкла, неначе слонова кістка, шкіра, запалі очі та чахле тіло у зім’ятих простирадлах. Але, безумовно, то була його мама, бо цей погляд не міг належати нікому більше.

– Максиме… – прохрипіла вона з кволою посмішкою, і він узяв її худу руку, намагаючись не розревітися. Це було складним завданням.

– Я тут, мамо.

– Тебе… знову ображали? – запитала мати, пильно вдивляючись у його обличчя.

– Хтось… знову… чіпав тебе?

– Ні, – прошепотів Максим. – Ні, не ображали. Я просто забився.

– Будь хоробрим хлопчиком, – промовила вона слабким голосом. – Не дозволяй нікому ображати тебе.

– Добре, мамо.

Яків стояв поруч, спостерігаючи, як дружина розмовляє із сином. Він розумів, що це, скоріше за все, їхнє останнє побачення. Лікар сказав, що залишається кілька днів. Якби справа стосувалася лише його, то він провів би ці останні дні тут, поруч із Марією, але треба було думати про хлопчика. Максимові й без того надто сильно діставалося від життя. Тепер попереду чекали жахливі часи. Він не мав усамітнюватися з бідою – з цього часу батьківство лягало тільки на його плечі. Яків не знав, чи вийде у нього виконати свої обов’язки так, як належить, але він буде намагатися. З усіх своїх сил.

– Якове, – покликала дружина.

Він схилився над ліжком, із нестримним сумом вдивляючись у її обличчя. Як могло статися, що вона помирає? Чому? Чому залишає їх саме зараз? Стався безглуздий збій у Вселенській Справедливості, якщо тепер їхнє життя мало складатися таким чином.

– Подбай про сина, – прошепотіла Марія. – Зроби все, що зможеш, щоб він був щасливий.

– Звісно, я зроблю, – він міцніше стиснув її тонесеньку долоню. – Відпочивай, тобі не можна зараз…

– Ні. Слухай мене. Їдьте звідси… Знайди місце, де Максимові буде добре. Ти маєш…

Вона глибоко зітхнула й розтиснула руку. Яків одійшов від ліжка, обійняв сина за плечі. Обидва вони почувалися такими самотніми, як ніколи у житті.

Двері відчинилися, і лікар зазирнув у палату.

– Час прийому закінчується, – байдуже повідомив. – Ми розпочинаємо процедури…

– Так, звісно.

Вони обидва рушили до дверей, коли з ліжка почулося тонесеньке:

– Стережися… мого обличчя… Стережися облич, синку!

Не обертаючись, Максим до болю замружив очі й заплакав. Мама починала марити. Він не хотів запам’ятати її такою, як зараз. Хай вона назавжди лишається тією усміхненою жінкою, яка полюбляла співати сонячним ранком і готувала найсмачніший пиріг на кожен його день народження. Хай саме цей образ супроводжує його решту життя…

Яків ішов коридором поруч із ним, залишаючи палату позаду. Вони не розмовляли, бо жодні слова не мали сенсу.

4

Симона не полишала думка, що в усьому винні клони. Він навіть згадав фільм на цю тему – «Атака клонів» чи як там його. Так і тут. Подібні літературні посиденьки були схожі одна на одну, як сусідні серії якогось нескінченного мексиканського теледопінгу для домогосподарок. Чи так він уявляв богему, коли писав першу книжку? Він відчував себе тут зайвим, вештаючись поміж столів, як те гидке каченя, а в поглядах читаючи лише поблажливий інтерес – а, це той самий, «колишній». Легка усмішка, яку Симон начепив перш ніж увійти сюди, вже звела м’язи обличчя судомою. Приблизно через тридцять хвилин свого перебування тут він відчув перші прояви клаустрофобії, проте все ще намагався стримувати бажання поліпшити настрій гранчаком, і досі це йому вдавалося.

Місцем проведення заходу виявилося фойє старезного будинку культури сталеливарного заводу, де тріщини у стінах вдало маскувалися паперовими гірляндами та портретами літературних класиків. Сцену символізувало дощане узвишшя в одному кутку, по якому вже розгулював конферансьє з аркушами тексту в руці. Наскільки можна було зрозуміти, вечір присвячувався виданню першої збірки віршів якоїсь молоденької поетеси. Симон уже давно примітив винуватицю – біляве дівча років двадцяти сором’язливо стояло біля стіни, ніяково озираючись навколо. Схоже, вона й досі не усвідомлювала, що увесь галас саме через неї. Так, він міг її зрозуміти. Згадувався власний перший вихід у люди, коли він так само перелякано готувався до визнання. До речі, набрався він тоді, як чіп…

Хтось торкнув його за лікоть, і Симон здригнувся, розплескавши мінералку, яку тримав у руці. Поруч стояв Замбіцький, хитрувато посміхаючись – мабуть, насолоджувався його стражданнями.

– Сорок хвилин. Політ нормальний?

– Я мав би звикнути, що ніщо ніколи не розпочинається вчасно, – пробурмотів Симон, допиваючи воду. – До речі, ти знаєш, що клони серед нас?

– Здається, ти вже підкріпився? – Замбіцький втягнув носом повітря.

– На жаль, ні. Оно, – Симон витягнув руку зі склянкою в напрямку рудої круглобокої дами в окулярах-«хамелеонах», яка замислено жувала грінку неподалік від них. – Таїсія Савицька, дамський роман. Чотири роки тому вона брала в мене автограф. Сьогодні вдає, що мене не існує.

– І що?

– Мій висновок: вона – клон. Хтось зробив із Таї точну копію й випустив у люди, попередньо стерши з її пам’яті всі згадки про мене. Що скажеш?

– Коли ти не п’єш, то кажеш розумні речі, – вишкірився той.

– А оно – Анатолій Лебідь, який колись збирався писати свою нову книжку в співавторстві зі мною, – продовжував Симон. – Та сама історія.

– Ти маєш рацію. Вибач, мушу ще зустрітися з пресою, – Замбіцький ляснув його по плечу. – Хай клони, але не пий сьогодні нічого міцнішого від шампанського. Побачимось…

– Єретик, – пробубонів Симон, дивлячись, як той зникає в натовпі. Він підійшов до столу і взяв бутерброд із сиром, потай кидаючи погляди у дальній куток, де хлопець у білій сорочці вишикував на стійці ескадрон пляшок із паливом. Виглядали вони набагато привабливіше, ніж дешеве шампанське та кока-кола на столах. Не настільки ще в нас цінують літературу, щоб дозволити письменнику безкоштовно промочити горло…

Початок дійства ознаменувався гучною фонограмою «Польоту валькірій», і Симон зміг нарешті зітхнути з полегшенням. Голови присутніх повернулися до імпровізованої сцени, де конферансьє добре поставленим голосом мовив у мікрофон:

– Пані й панове! Леді та джентльмени! Любі гості! Наш вечір, присвячений сходженню на небосхилі української поезії нової яскравої зірки, оголошується відкритим!

Пролунали оплески. Дівчина-поетеса, червоніючи, вийшла до ведучого і стала поруч, але він не поспішав надавати їй слово. Зазирнувши в папірець, продовжив:

– …Та спершу дозвольте мені репрезентувати наших спонсорів, завдяки яким ми сьогодні тут зібралися!

Почалося стандартне представлення кожного з меценатів, що перемежовувалося вибухами оплесків. Симон знову звернув увагу на столи. Нічого суттєвішого, ніж шампанське, не помітив, та й на тому спасибі. Він знайшов відкорковану пляшку, націдив повного келиха й повернувся в куток спостерігати за святом. Внутрішній голос ненав’язливо нагадав, що краще б йому сьогодні втриматися від градуса, проте Симон швидко заткнув йому пельку.

Зрештою, потрібний же хоч якийсь стимул, щоб і надалі слухати все це?

Вино подіяло цілюще, поступово навіть презентація почала здаватися не такою вже й нудною. Він устиг наповнити келиха ще двічі до того моменту, як ведучий нарешті вирішив представити поетесу:

– Пані та панове, ось вона, наша почесна гостя! Вітайте – Наталія Білич!

Знову оплески. Дівчина ніяково ступила до мікрофона:

– Дякую, – промовила вона схвильовано. – Дуже рада, що мене запросили сюди… Приємно, що комусь сподобалися мої твори.

Симон зітхнув. Помилковий початок. Надмірна скромність тут не зробить їй честі – багато хто це запам’ятає. Конкуренція, люба, жорстока річ. Але дівчина йому імпонувала – своєю природністю, відкритістю та простотою. Якщо їй удасться втриматися у бурхливому літературному океані, то скоріше за все правила гри її зіпсують, зроблять цинічною. Такі наслідки еволюції, нічого не вдієш. Проте він побажав би їй успіхів.

– Здається, я бачив її у переході на Майдані, – сказав хтось поруч. – Ти диви, як швидко вилізла…

Симон озирнувся у пошуках власника голосу. Ним виявився сухорлявий лисий чоловік у темно-синьому костюмі. Тримаючи в руці коктейль із бару, він говорив до своєї супутниці – товстої напівсивої тітки з обличчям суворої вчительки. Та лише хитала головою на його репліки, косуючи оком у бік естради. Ці двоє видалися йому знайомими, і через мить він пригадав. Сухорлявий – то Федір Ляшко, а його дама – Ганна Добренко. Обоє – відомі письменники, із тих непотоплюваних, що можуть відвідувати будь-які подібні заходи, маючи за перепустку власне ім’я. Зараз вони дивилися на дівчину, вочевидь, не схвалюючи такої юнацької зухвалості, як видання першої книжки. Симон відчув обурення. Він ненавидів принцип народженого повзати, за яким ти ще повинен комусь доводити, що маєш право займатися тією ж справою – і боронь Боже тобі досягти в ній ще більших успіхів! Такого не пробачають. Він сам відчув це свого часу… та, власне, відчував і досі. Бісові клони.

Випити закортіло до нестями. Симон кинув оком над натовпом, вишукуючи Замбіцького, і помітив його в іншому кінці фойє. Той давав інтерв’ю якійсь пишногрудій молодиці. От і добре, ніхто не заважатиме. «До дідька все, – подумалось йому. – Я ж „колишній“, скандаліст, що полюбляє закладати за комір. Мені можна». Треба підтримувати епатажний імідж, який йому нав’язали – неначе котові прикрутили до хвоста порожні бляшанки.

Симон витяг із кишені гроші, підійшов до бару й замовив порцію горілки. Холодна склянка в руці неначе сама по собі вплинула на нього позитивно, свідомість ставала прозорою, як скло. Він зробив великий ковток, скривився від звичного смаку й знову повернувся на своє місце біля «солодкої парочки». Чомусь ці двоє не давали йому спокою.

Внутрішнє «я» завбачливо порадило йому не робити нічого, про що потім він буде шкодувати. Ні, звісно ж, ніяких дурниць. Минулого разу він хлюпнув водою в обличчя репортера, який мав нещастя розреготатися, проходячи повз нього, але тоді Симон був добряче напідпитку. Зараз усе в нормі, усе під контролем.

Після музичного номера конферансьє запросив поетесу прочитати щось зі своєї книжки. Та взяла мікрофон тремтячою рукою і почала виразно декламувати свою поезію. Голос у неї виявився приємним, дзвінким і соковитим. Симон навіть забув про склянку у своїй руці, вслухаючись у нього.

 
…Коли ж полину я у хмари,
закрию очі від жалю…
Зустріну доленьку мою,
яку ножем ти в груди вдарив…
 

Вона читала, закривши очі, неначе забула про натовп навколо. Симон подумав, що попередня година нудьги була варта того, щоб почути це. Чорт забирай, це дівчисько – геній. Її рядки приємно його вразили, чого не бувало вже досить давно. Він продовжував зачаровано слухати, коли біля вуха почулося:

– Ба, який пафос… Мистецтво з калюжі набирає обертів.

Цю репліку знову видав Ляшко, тягнучи свій коктейль через соломинку. Його протеже Ганна засміялася, прикривши вуста рукою. Симон глянув навколо – або ніхто цього не чув, або всі вдавали, що не чули. Дивлячись на метра, він відчув роздратування. Слова, які той виголошував, неначе самозваний Цар Гори та істина в останній інстанції, йому зовсім не сподобались, і, проковтнувши залишок своєї горілки, Симон нахилився до нього.

– Ви щось сказали?

Ляшко повернув обличчя до нього і зміряв поглядом із голови до ніг. Тоді всміхнувся, імітуючи раптове впізнавання.

– A-а, пане Сич! Ви теж тут? Не знав, що ви досі виходите в люди…

– Я поставив вам запитання, – промовив Симон, ігноруючи останню загонисту фразу. Ганна Добренко дивилася на нього з холодною іронією цариці Савської.

– Якщо ви любите підслуховувати чужі розмови, то поясню, що ми з Ганною дискутуємо щодо віршів шановної пані Наталі, – сказав Ляшко з тим же виразним сарказмом. Він опустив погляд на порожню склянку в руці Симона. – Давайте я вас пригощу.

– Обійдуся, – відповідь пролунала занадто голосно. Дехто з цікавістю озирнувся, але він продовжував дивитися тільки на Ляшка. Посмішка повільно зійшла з обличчя сухорлявого.

– Якщо вам щось не подобається у цих віршах, то тримайте свою думку при собі, – спокійно зауважив Симон, відставляючи склянку. Він розумів, що знову починає гарячкувати, проте нічого не міг із собою вдіяти. – Не всі мають її поділяти.

– Чого це ви втручаєтеся? – нервово почала Ганна, але замовкла під його холодним поглядом.

– Я не до вас звертаюся, вельможна пані.

– Слухайте, ви, – тихо, але грізно промовив Ляшко. – Я не дозволю вам так розмовляти з жінкою! Де ваша повага?

Симон презирливо посміхнувся.

– Повага, кажете? Ви обоє стоїте тут і нахабно відпускаєте коментарі на адресу талановитої дівчини, яка вперше у житті виступає перед людьми. Де ваша повага, шановні? Навчилися б цінувати ще чийсь талант, окрім свого!

Тепер майже всі довкола звернули увагу на них, забувши про сцену, на якій Наталя продовжувала натхненно читати вірші. Звісно, видовище під назвою «Літератор напідпитку» обіцяло бути набагато цікавішим. Симон та Ляшко дивились один на одного, як розлючені березневі коти. Десь поблизу блимнув спалах фотокамери. «От іще один цвях у труну моєї кар’єри», – подумалося йому.

Поруч опинився Замбіцький. Він став між ними, примирливо піднявши долоні.

– Шановні, спокійніше. Ви ж не самі. У чому справа?

– Пан Сич продовжує сичати, – єхидно промовив Ляшко. – Здається, він сьогодні не допив.

– Закрий свою геніальну пельку, Хемінгуею, – прошипів Симон.

Натовпом пробіг збуджений гомін. Замбіцький стиснув його плечі.

– Симоне, ти забуваєшся. Припини негайно.

– Так, він перший почав! – викрикнула пані Ганна за його спиною. – Він!

– Я в нормі, Петре, – спокійно відповів Симон, і далі дивлячись над його плечем.

– Хотів тільки сказати панові Ляшку, що він у дечому неправий.

– Гадаю, тобі краще піти звідси, – дуже тихо мовив Замбіцький, підштовхуючи його до дверей.

– Без проблем. Із превеликим задоволенням.

Він уже почав розвертатися, коли Ляшко промовив:

– Не дивно, що дружина його послала.

Далі все відбулося зі швидкістю світла. Червона лють перед очима примусила Симона діяти, перш ніж мозок усвідомив це. Він схопив зі столу перше, що трапилося під руку – келих з-під шампанського – підскочив до письменника і луснув його ним по лобі. Від удару скло розлетілося на безліч гострих бризок, із розсіченої шкіри потекла кров. Сухорлявий зойкнув і захитався. Симон випустив із руки відколоте денце, підхопив того за краватку і від душі зацідив кулаком у щелепу, вигукнувши в розпачі:

– Ще раз повториш це, і я тебе вб’ю, наволоч!

Ці слова подіяли як вибух гранати. Натовп завирував, приміщення освітилося від канонади спалахів. Хтось іззаду схопив його за руки, відтягуючи геть. Ляшко на підлозі повз у інший бік, залишаючи за собою краплини крові та відчайдушно волаючи:

– Божевільний! Заберіть його! Заберіть ідіота!

Хтось засміявся, хтось закричав. Почалася цілковита катавасія. Сильні руки протягли Симона через хол, і за мить він опинився на вулиці. Озирнувшись, глянув у холодне обличчя Замбіцького. В погляді товариша більше не було ніякого співчуття.

– Забирайся, – сказав він різко. – Все.

– Петре, я…

– Я сказав – усе. Ти щойно вчинив напад на людину. Я був про тебе кращої думки… А тепер їдь додому.

– Ти з ними, так? – прохрипів Симон. – Я гадав, що ти підтримуєш мене… Невже ти не чув, як той тхір шкірив зуби з дівчиська?

– Не має значення. Ти що, записався в Робін Гуди? Їдь додому. У найближчі місяці не хочу тебе бачити.

Він розвернувся й пішов до дверей.

– Ну й чорт із тобою! – вигукнув Симон навздогін. – Переживу! Рано мене ховаєте! Ви… – слова раптом закінчилися.

Алілуя! Ось і фінал. Багаторічна агонія щойно скінчилася повним фіаско. Він не лише остаточно зруйнував усе, чого досяг, а ще й примудрився зіпсувати вечір тій дівчині, Наталії Білич. Залишалося тільки дивуватися, як майстерно йому вдається будь-яку добру справу перетворити на лайно… Схоже, що це й було його справжнім покликанням.

Симон востаннє озирнувся й поплентався геть, відчуваючи гіркоту й сором.