Текст книги "Глибинка"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

– Цілуй мене, чоловіче, – зашепотіла Оксана йому на вухо. Її рука ковзнула по відкритих грудях, і гострий ніготь залишив на шкірі глибоку подряпину. З неї виповзла крапля густої чорної крові. – Ну ж бо, зроби це…

«Зроби це, зроби це…» Слова лунали й лунали у розпечених мізках, немовби єдина вціліла програма зламаного робота. Зникло все навколо, зник страх і почуття реальності, коли Стефан відчув на язиці смак її темної сутності. Остання слабенька думка закрутилася, наче пір’їна, підхвачена вітром, і полетіла геть, бо вже не могла нічого змінити. Це було:

«Тепер я проклятий навіки».

Взявшись за руки, вони підвелися й стрімко побігли у мовчазну і байдужу до всього ніч.

Пробудження (10)

Ранок

Семен прокинувся пізно, набагато пізніше, ніж звичайно – внутрішній годинник повідомив йому про це ще до того, як він відкрив очі. Сонячні промені вже хазяйновито лізли в хату через запилені шибки, а радіоточка на кухні щось нерозбірливо бурмотіла. Дивно.

Він побачив, що Уляна також досі спить. Хотів було штурхонути її у бік, але передумав. Замість цього Семен підвівся, вдів капці і пішов на кухню ковтнути води. Мабуть, тиск підвищився, майнуло в думках. Зазвичай він прокидався за годину до того, як починав лунати гімн. Хто рано встає, тому Бог дає, любив казати батько.

У кімнаті письменника було порожньо. Він зупинився на порозі і розгублено почухав живіт. Постіль заслана, сумки немає, на тумбочці височать якісь консерви і лежить аркуш паперу. Він підійшов поближче.

«Семене!

Я вирішив поїхати. Вибач, що не попередив, бо ще й сам не думав, що зберуся. Гадаю, я вже й так засидівся тут і встиг вам надокучити. Ці гроші – плата за житло. Передавай привіт Уляні і вибачся за мене. Бувай!

Стефан»

На записці лежало дві зім’яті десятки.

Отже, письменник поїхав. Він не знав, радіти цьому чи ні. Цей Стефан, здається, непоганий хлопець, і з ним було приємно випити чарчину. Користі в господарстві з нього, звісно, ніякої, проте, у всякому разі, було з ким потеревенити. Але, з іншого боку, він надто вже цікавився місцевими справами. Семен знав, що поки він жив тут, всі були як на голках, недовірливі й насторожені. Може й добре, що поїхав, поки нічого не сталося.

А може, щось все-таки трапилось? Інакше чому він утік так несподівано? Ні, щось тут не те.

Занурившись у задуму, він узяв цигарку та вийшов на подвір’я. Ясний день зустрів його буянням духм’яноі зелені, засліпив яскравим світлом, а десь згори полинуло відчайдушне цвірінчання пташок. Все було чудово, і його острахи скоріше за все безпідставні. Та й що могло трапитися? Те, що було, давно вже в минулому, а письменник просто захотів додому, от і все. Всі вони дивні люди, і ніколи напевне не скажеш, чого від них чекати в наступну мить. Так, можливо, було помилкою розповідати йому старі історії – але ж він все одно не повірив, та й годі було очікувати чогось іншого. Скоріше за все, напише про все це у своїй книжці й загребе ще трохи грошенят…

Він зтрусив попіл на витертий гумовий коврик біля дверей і раптом закляк на місці. Глина. Засохлі шматки глини на ньому, наче хтось зчистив її зі своїх підошов. Дивно… вже три дні на вулиці було сухо і спекотно, і набрати у взуття такої грязюки можна було лише в лісі, та й то при бажанні. Борючись з недобрими передчуттями, він зазирнув у хату і коло дверей побачив Стефанові капці. Брудні.

Але ж вчора, після звичайних вечірніх посиденьок, коли вони вже йшли у хату, на Степанових ногах не було ніякого бруду. А тоді Семен запер двері, вони розійшлися по кімнатах, і більше той нікуди не виходив. Чи він помиляється?

На газеті залишилося два брудні відбитки його ступнів. Тут він перевзувся, коли повернувся… звідки? Де він міг вештатися вночі, щоб вляпатись у таку багнюку?

Щось всередині підказало Семену, що скоро він про це дізнається.

На кухні Уляна загуркотіла посудом, і він здригнувся, приходячи до тями. Руки автоматично закинули капці під стару шафу з одежею, немовби прагнучи зняти з себе відповідальність за те, що могло статися…

«Нічого не сталося», заспокоїв себе. І сам у це не повірив.

Викинувши недопалок, пішов сказати дружині, щоб готувала сніданок.

* * *

День

Німенків хлопець першим довідався про все. Він пронісся вулицею, підстрибуючи на старому кособокому велосипеді, і ледь не налетів на стару Параску, що вела корову на пасовисько. Та ойкнула і прудко відскочила вбік, посилаючи прокльони навздогін розбишаці, а хлопчак помчав далі, щосили накручуючи педалі. Він поспішав донести новину батькові.

Семен провів день на городі. Налягав на лопату, вивертаючи з землі грудки більші, ніж цього потребувала садівля картоплі. Уляна кілька разів робила йому зауваження, але навряд чи він їх чув. Просякнута потом майка липла до тіла, а в голові роїлися зловісні думки, і він з усіх сил прагнув їх позбутися, хоча й знав, що це марно. І коли хтось коло хвіртки вигукнув його ім’я, то просто встромив лопату в ґрунт і пішов до хати, бо вже знав, що це прийшли погані новини.

Василь Німенко чекав його коло лави, навалившись на паркан всією вагою свого дебелого тіла. Відразу ж запитав:

– Де він?

– Хто?

– Твій квартирант, чорти б його забрали. Де він?

– Поїхав, – спокійно відповів Семен. – Сьогодні вранці.

– Бісова душа! – гримнув Василь. – Ти хоч знаєш, що він накоїв?

– І що ж?

– Сунув свого носа куди не слід, ось що. Мишко сказав, що бачив біля кручі свіжовикопану яму. На тому самому місці, де…

– Ясно, – Семен роздивлявся свої брудні нігті. Він уникав зустрічатися з Василем поглядом.

– Ясно? – той аж затрусився. – І це все? Ти хоч уявляєш, що це значить?

– Може й нічого. А з чого ти взяв, що це зробив письменник?

– А хто ж іще? Я його тільки побачив, а вже знав, що ненадійна людина – ходив усе, на всі боки озирався, наче винюхував щось… Ось тільки звідки він дізнався про те місце? – очі Василя підозріло звузилися: – 3 усього села про нього знають чоловік десять. Може, це ти бовкнув зайвого?

Семен важко зітхнув. Ну ось, тепер його вважають винним в усьому.

– Може, я й розповів йому дещо… але нічого такого.

Він знав про кручу, але ніколи б не знайшов її могилу. Він навіть ніколи там не був!

– Але хтось все ж таки випустив її звідти. Тіла там немає.

Вони не відрубали їй голову тоді, і якщо хтось висмикнув кілка…

– Гадаєш, це можливо? – знову у всій своїй красі з’явилися погані думки. «Ні, не міг він цього зробити. Не така це людина… А якщо щось примусило його? Так само, як штовхнуло мене розтулити пельку і розповісти йому все?»

Ні, це неможливо. Всі вони давно мертві. Якщо тільки…

Андрійко?

– Здається, у нас знову неприємності, – сказав йому Василь. – І здається, треба щось робити.

– І що ти пропонуєш?

– Піти в ліс, знайти її і закінчити те, чого не доробив мій батько. Якщо вона справді ожила, то повинна бути десь неподалік.

– Це ризиковано, – Семен ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді. Напевне, він і сам почав ставитися до цього, як до старих байок. – Вона не боїться денного світла і може напасти першою.

– Є якийсь інший вихід?

Стефан знизав плечима.

– Кому ти казав про це?

– Поки що нікому, та малий же розпатякає всім своїм друзям. Хай він і не знає, що було насправді… Але рано чи пізно ще хтось може піти до кручі й усе побачити.

– І нехай, – промовив Семен. – Я думаю, поки що не треба нічого нікому розповідати, хоча б до завтра. Може, нічого й не станеться. А якщо всі дізнаються, то дехто може наробити дурниць.

– Куди вже більше, – сказав Василь, але сперечатися не став. Примружившись, лише спитав наостанок:

– Ти впевнений, що так буде краще?

– Так, – спокійно відповів той. Але чи справді він був впевнений? Спершу Стефан, а тепер, можливо, вони взялися за нього? Ні, так просто він не здасться.

Розжарене сонце повільно хилилося до заходу.

Вечір, 18.45

Над Маренівкою розтікалися сутінки. Стоячи на подвір’ї, Семен бачив, як одне за одним запалюються в хатах вікна, і все більше непокоївся.

Він помітив, що увесь час поглядає на годинник. З кожним обертом хвилинної стрілки в ньому ріс страх, подібного якому він не відчував ще з дитинства. Тривожні передчуття не давали спокою. Невже старе прокляття покійного Данила мало під собою якесь підґрунтя, і все може розпочатися знову? І що в такому разі вони мають робити? Відповідей на ці питання не було.

Йому здавалося, що він відчуває щось – якусь мовчазну, проте могутню силу, що розливалася в повітрі. Вона була схожа на стогін високовольтної лінії, на дзижчання комарів спекотним днем, на гаряче дихання незнайомця за спиною. Так, щось відбувалося, тепер це не викликало сумнівів, проте пояснити, що це, він не міг. Замовкли цвіркуни, не співали вечірні птахи – все навколо завмерло в очікуванні, і Семенові залишалося тільки робити те саме. Проте він все ж мав дещо на той випадок, якщо небажані гості завітають до нього.

Рука міцніше стиснула два осикові кілки, що їх він потай від дружини вистругав сьогодні. Це на всяк випадок. Можливо, він тільки дарма непокоїться… але потрібно бути готовим до всього, і зненацька його не застануть. Розмірковуючи так, Семен довго дивився на них, а тоді сховав їх під сорочкою і увійшов до хати, ретельно заперши за собою двері. Схоже, сьогодні буде безсонна ніч.

21.15

Вони вечеряли у повній тиші – навіть радіо не видавало ні звуку. Уляна також була якоюсь мовчазною, і він подумав, що дружина теж відчуває щось. Сьогодні все йшло не так. Йому самому їжа нав’язливо видавалася останньою вечерею засудженого на смерть, і Семен дозволив собі зайві сто грам задля того, щоб позбутися цієї думки. Проковтнувши останній шматок, він дістав газету і відгородився нею від усього світу, проте навряд чи вчитувався у те, що там надруковано. Він вирішив не спати якомога довше, і лише похитав головою, коли Уляна запитала його, чи збирається він лягати.

– Посиджу ще трохи, – сказав. – Ти йди.

Скільки він збирався так протриматися? Не дивлячись ні на що, важчали, і Семен здивовано глянув на годинник. Лише десята. Сумнівно, щоб він досидів хоча б до опівночі, але спробувати варто. Коли Уляна зникла в кімнаті, залишивши його наодинці з пресою двотижневоі давнини, він з півгодини читав, тоді пішов на кухню випити води і знову засів за газету. Якийсь час було добре, а потім почало хилити на сон.

Так минула година, потім друга. Годинник на стіні ритмічно стукотів, зливаючись з гупанням пульсу в скронях. Семен сидів, підперши голову рукою, і гадав, на скільки ще його вистачить. Надруковані рядки пливли перед очима, і ніяк не міг второпати, про що ж ідеться у статті. Врешті решт відкинув газету й схилився на спинку лави. Навіть якщо я і засну, подумалося, то почую, як вони будуть стукати у вікно, бо іншого способу потрапити до хати в них немає. Принаймні, залишалося сподіватися, що це так…

Поступово думки ставали менш чіткими й розмитими; всі острахи і хвилювання відійшли на задній план, втративши свою гостроту. Голова впала на груди, а очі повільно закрилися. У цій штучній темряві, що відбивала червоним через зімкнені повіки, Семен деякий час продовжував про щось мляво розмірковувати, але все слабше й слабше, аж поки остання квола думка не зникла з пам’яті. Він заснув.

Коли ж очі знову відкрилися, навколо була та сама пітьма. Він сонно озирнувся навколо, прагнучи зрозуміти, спить чи вже прокинувся. А коли виявив, що не спить, то спробував з’ясувати, де ж він знаходиться.

Коліно гулко стукнуло об ніжку столу, і, скривившись од болю, відразу все пригадав. Ну звісно, заснув, стоячи на варті. Читав газету й заснув… Чекайте хвилинку. Але ж він не міг читати в темряві. Як не намагався, так і не зміг пригадати, щоб він виключав світло. Хоча це могла зробити й Уляна… але тоді вона обов’язково б його розбудила.

Коли він співставив усі ці факти, увесь сон злетів з нього. Спина повільно вкрилася холодним липким потом, а груди стиснув страх. «Лампочка», сказав він собі. «Заспокойся, це, мабуть, лампочка перегоріла». Але це було не так, і він це знав… Далекий годинник продовжував чітко рахувати секунди, і разом з ним зацокотіли його зуби, бо це були останні секунди його життя. З’явилася рятівна думка:

«Куди я подів ті кляті кілки?»

Ага, на кухні. Згадав, що залишив їх на кухні – поклав біля дерев’яного ящика з дровами. Біля дверей у кухню знаходиться вимикач. Коли він буде проходити повз нього, то зможе перевірити, чи дійсно справа у жарівці. Залишається тільки підвестися і в п’ять швидких кроків подолати цю відстань.

Повільно виліз з-за столу, пошепки проклинаючи себе за те, що не передбачив усього відразу. Чи зможе дістатися до дверей перш, ніж щось накинеться на нього? Запитання не з легких. Крок за кроком ноги повели його вперед, а руки витягнулися, як у сліпого. Цей короткий проміжок часу розтягнувся на ціле життя, і коли до дверей залишалося лише два кроки, перед ним з’явилися очі.

Семен закляк на місці, відчуваючи тільки надзвичайно голосний стук свого серця. Очі, яскраві зелені очі нерухомо дивилися крізь пітьму прямо на нього, перетворюючи на безвільну ляльку. А тоді пролунав веселий дитячий голос:

– Привіт, Семене. Вибач, я не можу дістати до вимикача.

Власник голосу дзвінко засміявся.

– Це ти, мале стерво? – видавив Семен, коли зрозумів, що досі може говорити. – Ось я тебе зараз провчу. Тільки дай мені пройти.

– Е ні, – відповів Андрійко, не перестаючи сміятись. – Так не піде. Такий великий дядько хоче образити маленького хлопчика. Чи не за цим ти сюди так рвешся?

У темряві гучно тріснуло дерево, а тоді під ноги Семену щось жбурнули. Його кілки. Очі між тим почали наближатися, і він завбачливо зробив крок назад. Якщо він не потрапить на кухню, то сподіватись більше нема на що. Борючись із тремтінням у голосі, він спитав:

– Як ти увійшов до моєї хати? Я тебе не запрошував.

– Це люб’язно зробив за тебе наш спільний друг, – відповів хлопчак. Схоже, ця гра приносила йому задоволення. – Надзвичайно цікава людина. Освічена, начитана…

– Ось як? Тоді я відміняю запрошення!

– На жаль, це міг би зробити тільки він. Але не варто шкодувати, – Андрійкові інтонації стали майже панібратськими. – Гадаю, твоя дружина, коли прокинеться, оцінить це.

– Що ти зробив з нею?! – заволав Семен несамовито.

Ні, це все не насправді, скоріше за все, він продовжує спати за тим столом, і йому сниться жах. Не може бути, щоб все це відбувалося тут, у його хаті, яка кілька хвилин тому здавалася такою безпечною.

– Я? – хлопчик зробив ще крок, і в слабкому світлі місяця, що лився через вікно, вималювалася його худорлява постать.

– Нічого я не робив. Я лише запросив свою володарку на вечерю. Ти ж не проти? Я можу вас познайомити.

У пітьмі позаду нього з’явилася ще одна пара очей, і той, кому вони належали, був набагато вищим від свого маленького супутника. Семен зовсім не здивувався, коли почув дзвінкий дівочий голос.

– Вітаю, хазяїне, – мовила Оксана. – Не хотілося тебе будити, тому ми вирішили зробити тобі сюрприз.

До болю замруживши очі, він обхопив свою голову руками й застогнав. Ні, ні, це все сон, жахливий сон. Ось зараз він прокинеться. Проте нічого не змінилося, і два жорстокі погляди були так само спрямовані на нього. Примарні білі постаті почали повільно наближатися.

– Твоїй дружині пощастило, – сказала дівчина усміхаючись. – Вона навіть не встигла прокинутись. Це станеться пізніше, і коли вона відкриє очі, то найперше відчує гордість від того, що саме їй випало стати моєю першою жертвою. Але ти ще можеш все надолужити. Звісно, якщо хочеш…

Семен відчув, що уперся в стіл. Далі відходити не було куди. Він зрозумів, що програє у будь-якому випадку, і все, що йому залишалося – це гідно померти. Склавши руки на грудях, він почав чітко декламувати:

– Отче наш, що єси на небесах! Да святиться ім’я твоє, да прийде…

В очі раптово вдарило світло, і він скрикнув від болю. За якісь долі секунди Семен встиг роздивитися їх, ці білі неживі обличчя, червоні губи й обведені чорним очі. А тоді, засичавши як ошпарена кішка, Андрійко плигнув на нього і встромив ікла прямо в шию. Він не відчув цього, тільки зрадів, коли, нарешті, прийшла темрява і накрила його своїм чорним простирадлом. Все зникло.

Над селом панувала ніч.

Частина II

В забутті (11)

Стефан прокинувся о шостій вечора. Кілька хвилин він просто лежав і дивився у стелю спальні, спочатку не усвідомлюючи ані існування самого себе, ані свого місцезнаходження, і відчуваючи тільки приємне розслаблення. Потім почали з’являтися слабкі думки – щось про запах смерекового лісу і місячне світло. Він спробував підвестися і застогнав від болю у м’язах. А тоді над ним схилилося обличчя дружини.

– Нарешті ти отямився, – сказала вона. – Може, все ж таки розповіси, що сталося?

Сталося? Стефан довго не міг зрозуміти, що вона має на увазі. Лише пробурмотів те, що вертілося на язиці:

– Де я?

– Удома, де ж ще. Хіба забув? Ти ж повернувся сьогодні опівдні.

Повернувся… Так, тепер він згадав. Здається, він їздив у якесь село… чи тільки збирався? Чи, може, це йому наснилося?

– Ти дуже мене налякав, – промовила Марина, не зводячи з нього очей. – У тебе був такий вигляд, наче тебе довго били. Стефе, що трапилось?

Він не відповів. Зібравши останні сили, підвівся з ліжка й побрів до ванної, де з дзеркала на нього глянули власні припухші очі. Господи, ну й вигляд. Треба прийняти ванну й поголитися, і не завадило б добряче пообідати… чи повечеряти?

– Котра година? – гукнув з дверей.

– Шість вечора.

– І коли я прийшов?

– Опівдні, я ж казала. То ти поясниш мені, що відбувається?

Він повернувся в кімнату, сів на ліжко. В голові пульсувало.

– Я сам хотів би це знати. Що я тобі казав, коли повернувся?

– Нічого, – дружина звела плечима. – Ти кинув свою сумку на порозі, роздягнувся, а тоді пішов і ліг спати. Мені не вдалося витягнути з тебе жодного слова.

– Дивно, – мовив Стефан, обережно масуючи скроні.

– Ти нічого не пам’ятаєш?

Він замислився. Спогади поверталися, але були якимись нечіткими, неначе все це відбувалося уві сні. Згадався приїзд у село… воно мало назву Маренівка… і обличчя людей, у яких він жив. Як же їх звали?

– Я отримала твого листа, – сказала Марина. – Учора. Не сподівалася, що ти повернешся так швидко.

– Можеш його показати?

Вона принесла йому складений вчетверо аркуш паперу. Він пробіг очима те, що там було написано, і наморщив лоба. Ну звичайно, Семен. Він жив у Семена Стеценка. А його дружину звали Уляна, тепер він це пригадав.

«Саме з його вуст я почув дивну й цікаву історію…»

Раптовий здогад промайнув у голові. Стефан приніс з коридора сумку й витяг з неї свого ноутбука. Можливо, тут знайде те, що шукав?

– Що ти робиш? – поцікавилась дружина. Він лише непевно знизав плечима, дивлячись, як на екрані вибудовуються рядки тексту. Так, ось воно – те, що він написав за останній час.

Поглинутий читанням, зовсім забув про Марину, і здригнувся, коли вона роздратовано вигукнула:

– Чорт забирай, ти поясниш мені, що відбувається, чи ні?! Що з тобою діється?

Стефан відкинув ноутбука і торкнувся її плечей.

Відчуття нереальності ставало дедалі сильнішим.

– Гаразд, – сказав він. – Слухай. Вибач, що я так поводжуся, просто я сам ще нічого не розумію.

– Чого саме ти не розумієш?

– Того, що сталося вчора. Я пам’ятаю, як приїхав у село, пам’ятаю, як жив там. Я писав книгу, і, здається, у мене непогано виходило. Ось тут всі мої записи, і якщо хочеш, можеш їх передивитися. Одним словом, я пам’ятаю все аж до вчорашнього вечора. Я ліг спати, а далі – як відрізало. Що було тоді, не знаю.

– І не пам’ятаєш, як їхав додому?

– Кажу тобі, нічого. Схоже, я був на повному автопілоті, хоча і не знаю, як таке можливо.

– Це схоже на якийсь шок, – припустила Марина. – Але я навіть не уявляю, що могло його викликати…

«Хіба ти не хочеш мене, Стефане?»

– Стефе? Ти мене чуєш?

Він кліпнув очима.

– Так. Чую. Слухай, я голодний, як вовк. Може, ти…

– Ой, звичайно, – підхопилася з місця. – Пішли на кухню, все вже готове.

Сидячи за столом, що його неначе скатертиною вкривав прямокутник сонячного світла, він одну за одною ковтав рибні котлети й ворушив свою пам’ять. Ніяк не вдавалося потрапити за той бар’єр, що повстав між учорашнім вечором у селі та його поверненням додому.

А якщо це була якась дивна форма лунатизму, і він, як сновида, поїхав з Маренівки, перебуваючи у своєрідному трансі? Можливо навіть, це сталося під впливом тих самих страшних історій, які переповів йому Семен, і було наслідком мозкового перенапруження, коли він намагався витиснути з них усе можливе для своєї книги? Оце вже було схоже на правду. Таке пояснення цілком його задовольнило, і він поділився ним з Мариною.

– Гадаєш, це і є причиною? – запитала вона, і він помітив полегшення на її обличчі. Очевидно, дружина готувалася почути щось гірше.

– У всякому разі, це природне явище, – відповів. – Хоча зі мною таке вперше.

Його м’язи… Руки й спина боліли так, неначе він цілу ніч розвантажував вагони товарного потягу. Цього не зміг пояснити… хоча, хто зна, що він робив у своєму сні? Може й справді довелося нести щось важке. Нічого не пам’ятав.

Після вечері з пів години просидів у ванні з гарячою водою, поступово приходячи до тями. Йому майже вдалося знову взяти реальність під контроль, і його забуття перестало здаватися таким лякаючим. Так, це було дуже дивним, але воно вже минулося. Хоча, звісно, йому дуже пощастило, що він без пригод дістався додому – міг би заїхати кудись у Чернівці, а потім ламати голову, як він туди потрапив. З грудей вирвався сміх, у якому звучало полегшення від того, що все закінчилося добре.

Коли вийшов з ванної, застібаючи халат, Марина вже була в ліжку і з цікавістю продивлялася те, що він надрукував у своєму ноутбуку. Світло від екрана робило її обличчя до смішного серйозним. Стефан підійшов і сів поруч.

– Ну, і що ти думаєш про все це?

Вона підвела на нього очі.

– Це і є та історія, яку ти чув?

– Так. Власне, це лише окремі елементи, і тепер моїм завданням є звести їх докупи і розробити пристойний сюжет.

– Невже все це було насправді? – запитала Марина вражено. Він посміхнувся.

– Семен намагався переконати мене у цьому, проте в нього нічого не вийшло. Я вважаю, що це лише їхня версія того, що відбувалося, й не більше.

– А тобі не здається дивним, що у своєму видінні ти побачив людину, яка померла ще до твого народження, і про яку ти ніколи не чув?

Так, він вже думав над цим раніше, і тому питання не застало його зненацька. Він відповів:

– Анітрохи. В дитячій уяві завжди все спрощене. Мені здалося, що я побачив якогось старигана, але це ще не значить, що це був саме Данило. Я бачив лише образ, своє уявлення про ту людину, яка жила там до цього, от і все. А от мій дідусь виніс з цього свої висновки.

– Мені все ж здається, що тут щось не те, – сказала Марина. – Я розумію, це звучить смішно, але…

– Не переймайся цим, – промовив Стефан обіймаючи її (при цьому біль у спині знову нагадала про себе). – У кожному селі є свої страшні історії. Я ж був там, і нічого не сталося.

– Нічого?! Ти повернувся звідти, схожий на якогось зомбі, з провалами в пам’яті, і ти кажеш, що нічого не сталося?

– Це лише наслідок перенапруги, тільки й усього. Я вже в нормі.

– Не впевнена, – з сумнівом відповіла вона. – У мене відчуття, що ти все ж якось змінився, але не знаю, як це пояснити.

– Дурниці, – сказав Стефан. – Зі мною все гаразд.

Пізніше, лежачи у цілковитій темряві, продовжував розмірковувати над тим, що сталося сьогодні. Цей його приступ, чи що воно таке, стався саме тоді, коли йому здавалося, що все йде чудово, а скоро стане ще краще.

Може, це якийсь психічний розлад? Але з чого це раптом?

Не може бути, щоб робота так сильно вплинула на нього.

Але це було єдиним прийнятним поясненням, і Стефан вчепився в нього, відкинувши всі інші. Все минулося, і можна сміливо про це забути. Проблем і так вистачає. Можливо, завтра він зустрінеться з Віктором і покаже йому свій матеріал, і хай той тільки спробує знову завести свою пісню про те, що в українській літературі жахам не місце. Колись в СРСР сексу також не було…

Дружина спала поруч з ним, поклавши голову на згин ліктя. Він провів пальцем по її оголеному плечі й посміхнувся, згадавши, яке стурбоване обличчя було в неї, коли, розплющивши очі, він ніяк не міг збагнути, де ж знаходиться. Що й казати, надивилася на його дивацтва за увесь час письменницької кар’єри. Обов’язок домашнього критика став для неї таким же звичним, як і поранина на кухні, а до того ж доводилося терпіти його постійні скарги на відсутність потрібного настрою для занять літературою.

Ну нічого. Здається, тепер безцільний простій нарешті завершився, і можна подумати про…

– …вбивство, – пробурмотів Стефан у пітьму.

Рука твердо лягла на її ніжну шию, пальці почали стискатися, як у якогось божевільного робота з фільму. В його голові раптом чітко пролунало:«Ну, давай, чого чекати. Раніше вона допомагала тобі, але тепер ти сам собі хазяїн, і знаєш, що робити. Вона буде тільки заважати, ось побачиш. Ну ж бо, дві хвилини – і забудемо про це.»

Він відчув, як Марина, не просинаючись, почала хапати ротом повітря, і перелякано відсмикнув свою руку. Господи, що він робить? Зовсім збожеволів? Спина вкрилася холодним потом, і він прислухався до її дихання. Знову рівне.

Стефан довго сидів, дивлячись у нікуди пустими очима. Вона мала рацію – з ним щось відбувається. Щось там, у селі, змінило його, і, схоже, не в кращій бік. Він спробував вловити той сторонній голос в голові, але нічого не почув. Не було ніякого голосу – були тільки його власні думки.

Намацавши капці, підвівся з ліжка й пішов на кухню. Божевілля. Здається, це так називається? Запаливши цигарку, стояв і вдивлявся у вікно, де ніч знову заволоділа світом. Тільки непроглядний морок, без жодного промінчику світла. «А земля була пуста та порожня, й темрява була над безоднею…»