Текст книги "Глибинка"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Будні (7)

«15 травня, вівторок.

Люба Маринко!

Як ти вже, мабуть, здогадалася, мені вдалося-таки дістатися кінцевого пункту моєї подорожі, про що й поспішаю повідомити. Як це не дивно, але стара Маренівка майже не змінилася за увесь цей час – все навкруги таке саме, як і в моїх дитячих спогадах. Уявляєш, мені навіть вдалося відшукати свого далекого родича, про якого я раніше ніколи не чув. Його звуть Семеном, і він типовий селянин з характерними звичками та поглядами. Саме з його вуст я почув одну дивну й цікаву історію, яку тепер збираюся зробити стрижнем свого майбутнього твору. Я засидівся над нею до глибокої ночі, але сьогодні прокинувся рано, і, як виявилося, вчасно – Семен якраз збирався їхати за покупками у сусіднє село, і я вирішив скласти йому компанію. Заразом трошки роздивлюся навколо, побачу, які ж люди живуть у цих місцях і з чого складаються їх будні…»

– Про що ти пишеш? – голос Семена вирвав його з задумів. Стефан відклав ручку.

– Листа дружині. Розповім, як доїхав.

– Я не про це. Які книжки ти пишеш у Києві?

Він почухав підборіддя. Чи варто розкривати свій задум щодо цього селища? Згадалася учорашня Семенова погроза, і він вирішив, що цього робити не слід.

– Різне, – відповів нарешті. – Взагалі-то я пишу про життєві речі: любов, смерть і таке інше. Але іноді, бува, тягне і до фантастики.

– Ясно, – Семен так само дивився на дорогу, в одній руці тримаючи віжки, а іншою збиваючи попіл з цигарки. – Я це от до чого: ти краще забудь про те, що я вчора розповів. Я просто бовкнув зайвого, от і все. Тобі не варто писати про все це, бо це наші особисті справи, і не треба, щоб ще хтось про них дізнався. Згода?

Стефан хитнув головою, маючи на гадці зовсім інше. Він не бачив ніякої загрози для спокою жителів Маренівки у тому, що в його книзі з’являться деякі елементи почутих ним історій. Йдучи їм назустріч, він змінить місце дії і все, що має зв’язок з реальними подіями. Хоча які «реальні події» він має на увазі? Скоріше за все, насправді було щось інше, а колективна свідомість селян перетворила це у якусь диявольську змову. Можливо, йому пощастило побачити той цікавий процес, коли на побутовому грунті утворюється справжній елемент фольклору. «До того ж, подумав, немає ніяких гарантій, що цю книгу надрукують.» Отже, жодних причин для хвилювання, і його сумління нічим не заплямоване.

Візок неквапно котився шляхом, похитуючись і підстрибуючи на камінцях, і повітря поступово насичувалося пилюкою, що вже встигла просохнути після учорашнього дощу. Досі ще було прохолодно, але сонце вже підіймалося над землею, все більше розпалюючись, і було схоже на те, що опівдні знову запанує спека. Стефан насолоджувався цими миттєвостями єднання з природою. Після надмірного міського прогресу рипіння коліс незвичного Семенового транспорту видавалося йому райською музикою. «Хоча незвичний він тільки для мене», подумалося. «Для нього це обов’язковий елемент господарства.» Глянувши на худорляву, як і її хазяїн, кобилу, що шкутильгала попереду, посміхнувся. Як же іноді хочеться втекти від звичного, усталеного способу життя і оселитися у такій от Маренівці; годинами про щось патякати з сусідом, сидячи на лаві, готувати на обід те, що власними руками виростив на городі, і, нарешті, раз у тиждень виїжджати до сусіднього села ось на такому возі. От де справжня, природня романтика! Просто диво, що десь ще залишилися місця, у яких виразно відчуваєш свій зв’язок з навколишнім світом, зі своїм корінням, з землею…

Вони досить швидко перетнули межу села й тепер їхали вузькою дорогою, обабіч якої височіли ряди величних сосен. Семен, на обличчі якого не було ніякого романтизму, розповідав про рутинне сільське життя, про остогидле господарство та інші невід’ємні елементи існування в глибинці. Стефан слухав з неприхованим інтересом. На його думку, у всіх цих побутових дрібничках крилася якась своєрідна чарівність, що так вабила людей, які опинялися далеко від міста, і вивченню цього феномену він збирався приділити особливу увагу.

Хвилин через сорок ліс почав рідіти, а шлях вивів їх до скупчення побілених хатин. Це й було село Червоний Хуторець. Контраст з Маренівкою він вловив відразу – асфальтовані вулиці, гарчання автомобілів, та й людей тут було побільше. Семен смикнув за віжки, й коняка покірно побігла узбіччям широкого шосе, можливо, пригадавши знайомий маршрут.

– Ну, як тобі це? – запитав він весело. – Цивілізація, нічого не скажеш…

– Еге ж, – кивнув Стефан, проте особливого враження селище на нього не справило. Занадто галасливо, занадто людно. Таких поселень було повно і під Києвом.

«Цікаво», подумалося. «Тільки вчора з міста, а вже розмірковую як справжній абориген». Посміхнувся.

Зупинилися на майдані, і першою кинулася в очі бронзова фігура Ілліча з привітно простягнутою рукою.

Тут же був і невеличкий магазинчик – вочевидь, мета їхньої поїздки. Кілька літер з його назви зникло невідомо куди, і невизначений напис«…ТОВАРИ» не давав жодного уявлення про те, якими ж товарами тут торгують.

– Хліб завезли, – сказав Семен, сплигуючи з воза. – Почекай, я ненадовго.

– Семене!

– Га?

– Тут є пошта? – Йому зовсім не хотілося стирчати на цьому візку, ловлячи на собі сторонні погляди. А якщо ця кобила захоче рушити з місця? Що він тоді буде робити?

– Так. Оно, – той махнув рукою у бік невеличкої цегляної будови на протилежному боці вулиці.

– Я збігаю відправити листа.

– Ну, давай.

Стефан зістрибнув на землю і попростував через шлях, тримаючи листа в руці. Стільки різноманітних вражень він не отримував вже хтозна як давно, і відчував, як нові слова буквально вирують у голові. Що ж, з цього можна тільки радіти – відчув, що знову готовий впрягтися у роботу.

На пошті було майже порожньо – лише під дошкою з оголошеннями нерухомо сиділи двоє сонних дідуганів. Підійшов до прилавку, купив конверт і присів за кособокий стіл. Написавши адресу, розгорнув свого листа і продовжив:

«… Відчуваю, що мій приїзд сюди не був марним. Того, що я почув, цілком вистачить для книги… Гадаю, я пробуду тут ще близько тижня, звісно, якщо мої хазяї будуть не проти. Тутешня атмосфера надзвичайно позитивно впливає на розумові процеси, і варто скористатися цим, поки є така можливість. Обіцяю все тобі докладно розповісти, коли повернуся.

Не сумуй!

Стефан.»

На підвіконні задзижчала муха, виводячи його з роздумів. Заклеїв конверт, вкинув у поштовий ящик і вийшов надвір.

Зійшовши зі східців, попрямував було до воза, коли раптом його хтось гукнув. Стефан повернув голову. Відокремившись від натовпу, що скупчився навколо бочки з пивом неподалік, до нього йшов якийсь чолов’яга. Його обличчя видалося йому знайомим, а через мить згадав. Микола Грицик. Той водій, що підвозив його вчора. Судячи з напівпорожнього кухля в руці, сьогодні в нього був вихідний.

– Здоров, письменнику! – вигукнув Грицик, до хрусту стискаючи Стефанові руку. – Що, невже передумав?

– Та ні. Ось приїхали з родичем по хліб.

– Ага. Знайшов-таки своїх?

– Можна й так сказати, – відповів з посмішкою.

– А я оце з хлопцями заправляюся, – добродушно відказав водій, збовтуючи рештки пива. – Пішли, пригощу.

– Я б залюбки, але…

– Гей!

Озирнувся. Семен вже сидів на візку, попахкуючи цигаркою, і дивився в їхній бік. Стефан знизав плечима.

– Час рушати.

– Гаразд, коли так, – промовив водій. – Але ти ще подумай про те, що я казав. Жінка дуже з тобою познайомитися хоче.

– Неодмінно подумаю, – пообіцяв і відчув полегшення, коли повернувся до Грицика спиною. Непоганий чоловік, ось тільки трішки нав’язливий – хоча, можливо, ця риса притаманна усім мешканцям цих місць.

– Що, вже й друга собі знайшов? – запитав Семен з іронією. Стефан видерся на воза і сів на лаві поруч з ним.

– Той водій, що віз мене, – коротко пояснив.

– Угу. Ясно. – Семен потягнув за віжки й крикнув: – Н-но, здохляко!

* * *

Повернувшись додому, Стефан хотів було засісти за свої записи, але у хазяїна знайшлась для нього робота – треба було спиляти верхівку горіха, що кидав велику тінь на подвір’я. Отримавши величезну ножівку, він покірно поліз на дерево, у той час як сам Семен заходився майструвати якусь подобу собачої буди.

– Сусід пообіцяв гарне цуценя, – пояснив. – А жити йому нема де. Як наш старий пес здох узимку, я його халабуду на дрова пустив – думав, що більше не знадобиться.

Стефан у відповідь лише трусонув гіллякою. Що ж, можна було очікувати, що у Семена неодмінно знайдеться якась робота для гостя з міста. Справді, чого б і не поексплуатувати письменника, поки той не втік від важкої селянської долі назад у місто? Але якщо Семен думав, що у того руки ростуть з іншого місця, то тут він помилився – робота не лякала. Через хвилину верхівка дерева, тріснувши, полетіла на землю, і Стефан повільно зліз, вважаючи, що впорався з усим не гірше справжнього селянина. Семен став на ноги й схвально хитнув головою.

– Непогано… як для міського. Ну, тоді ходімо в сарай – допоможеш мені плуг полагодити.

– А як же буда? – запитав без особливої надії.

– Та нікуди вона не дінеться. А як захочеш, то потім і з будою попрацюємо.

Коли Уляна вийшла у двір і повідомила, що обід готовий, Стефан відчув, що трошки погарячкував, коли мріяв оселитися тут назавжди. Звичайна, як для місцевого, норма роботи, для нього видавалася надмірною, і він потай від Семена роздивлявся мозолі, які раптово повискакували на його долонях. Проте, сівши за стіл, він не міг не визнати, що після таких от навантажень апетит прокидається просто звірячий. Навернувши дві добрячі миски червоного борщу, він помітив хитруватий погляд хазяїна, який прекрасно все зрозумів. Що ж, хай дивиться і не думає, що його гість вміє працювати тільки на папері.

Після обіду вирішив прогулятися, бо відчував, що на переповнений шлунок нічого путнього не напише. Запаливши цигарку, вийшов на шлях і побрів вулицею, мимохідь кинувши погляд на Данилову хату. В селі було так само тихо – лише звідкилясь доносилися жваві голоси дітей, та у сусідньому дворі ритмічно гупала сокира. Він ішов, вдихаючи на повні груди чисте повітря, у якому виразно відчувався аромат хвої, і з цікавістю роздивлявся навколо. Схоже, тут і справді ніколи нічого не відбувається; навіть час іде зовсім по іншому – мляво і неквапно. Того й гляди, зовсім зупиниться. Мабуть, тут можна, особливо не напружуючись, спокійно дожити до ста років – у всякому разі, така можливість його б зовсім не здивувала.

Неначе в підтвердження цієї думки помітив старезного діда, який незворушно сидів на лаві з таким виглядом, немовби це заняття є найприємнішим у світі. Пам’ятаючи, що селяни люблять, коли з ними вітаються навіть незнайомі люди, Стефан схилив голову і приязно промовив:

– Доброго дня, діду!

Старий розплющив свої маленькі очі й глянув на раптового перехожого, тоді підняв руку і поманив його до себе вузлуватим пальцем.

– А йди-но сюди, синку.

Коли той наблизився, хитнув головою на лаву:

– Присідай.

Стефан покірно опустився поруч. Дідуган примружено дивився на нього.

– То хто ж ти такий, га? – запитав він скрипучим голосом. – Начебто ніколи тебе тут не бачив…

– Стефан Хошкевич. Я тільки вчора…

– A-а, то ти і є той городянин, що у Семена оселився?

– Так, – Стефан здивувався, наскільки швидко тут розходяться новини. Він-то вважав, що його ніхто не бачив.

– А хто ж ти йому будеш? – продовжував розпитувати старий.

– Матвій Стеценко був моїм дідом, – відказав він просто. Той хитнув головою.

– Ага, ясно. А чого ж ти тепер сюди приїхав? Хіба не знав, що Матвій помер давно?

Стефан зітхнув. Чого всі намагаються влізти в його справи? У нього не було ніякого бажання знову торкатися мети свого приїзду.

– Давно не був у селі, – відповів він. – Захотілося трохи розвіятися.

– Еге. Мабуть вдома вже їсти нема чого? – стариган хрипло розсміявся. – Розумію. Та тільки треба було тобі в якесь інше місце їхати.

«Ось, знову», подумав Стефан. Але тепер він хоча б знав причину, через яку його хочуть відправити з Маренівки. Згадалося попередження Семена про те, щоб він ні з ким більше не балакав на цю тему… Але, може, цей старий щось додасть до того, що йому вже відомо?

Він обережно запитав:

– Але чому?

– Не треба тобі це знати, – сказав той. – До нас давно вже ніхто не приїзджав – забулися про це село, то хай би воно так і залишалося. Ти б теж їхав звідси.

– Дякую за попередження, але я збираюся пробути тут ще кілька днів.

– Як собі знаєш, – дід повільно підвівся на ноги й подивився на нього. – Ось тільки як би тобі потім жалкувати не довелося.

Він пішов геть, спираючись на свою палицю. Стефан дивився йому вслід і розмірковував. Жалкувати? Він буде жаліти лише в тому випадку, якщо прислухається до їх порад і втратить таке потужне джерело натхнення.

Повернувшись додому, відразу сів за ноутбука і продовжив писати. Тепер можна було починати розробку сюжету. За цією справою він просидів до вечора, аж поки Семен не покликав його вечеряти.

Так пройшов перший день його перебування в Маренівці. Далі був другий, третій, і з кожним цим днем відчував, як справа потроху зсувається з мертвого місця, і сподівався, що зможе довести її до кінця.

Стефан писав.

Чого не знав Стефан (8)

Яке з людських відчуттів найсильніше? Любов? Може, страх? Так, вони відіграють значну роль у житті, проте все ж найголовнішим для людини є відчуття реальності. Якщо воно зникає, разом з ним йдуть у небуття і всі життєві орієнтири, перетворюючи особистість на корабель без капітана й команди, що його все далі несуть в океанську безодню потужні хвилі. Необхідно відчувати землю під ногами, щоб і надалі без перешкод рухатися прокладеними життям рейками.

У більшості людей це почуття нагадує стрижень, міцний і непохитний, що гострим списом проходить крізь все їх існування. До таких людей належав і Стефан. Маючи надзвичайно багату уяву, він все ж ніколи не ставив під сумнів закони природи та свої власні уявлення щодо них, і тому все його життя було чітким і зрозумілим. Так, його цікавило реальне й нереальне, але лише як стороннього дослідника, з тих, що годинами роздивляються під збільшувальним склом цікавий різновид метелика «мертва голова». Припустити, що таке може статися насправді?

Це жарт?

Він не сприйняв серйозно те, що розповів йому Семен.

Все це було лише забобонами, доведеними до фанатизму, гадав. Щось на зразок спалення відьом у часи середньовіччя. Так, він очікував, що зіткнеться з чимось подібним, проте в цьому селищі все зайшло надто далеко.

Ні, Стефан зовсім не збирався нікого засуджувати – що було, те було – але не треба вимагати від нього такої ж сліпої віри в усе це. Власна думка завжди залишалася для нього останньою.

І все ж таки істина була жорстокою. З певної точки зору, Семенова розповідь була лише верхівкою айсбергу.

Всієї правди не знав ні він сам, ні його несподіваний гість.

Ні той, ні інший не знали, що дівчинка, яка безслідно зникла в сороковому році, закінчила своє коротке життя в руках людини, старішої за саме селище і всіх його мешканців разом узятих. Це сталося на невеличкому місцевому цвинтарі, під пильним оком повного місяця, що похмуро дивився на все це з чорних небес. В ту ніч несамовитий вітер шумів у верхівках дерев і гнав по небі аморфні уривки хмар, що складалися у якісь примарні постаті, і очі таємничої постаті уважно стежили за цими метаморфозами. Він прагнув отримати відповідь.

– Отче, – казав він у вируючу пітьму. – Батьку темряви і царю смерті! З покорою приношу тобі цю жертву, незаймане тіло і чисту кров. Прийми її і дай мені свій знак!

Його руки забарвилися темною кров’ю, і, підвівши погляд догори, він побачив, як місяць на якусь мить набув кольору протухлого жовтка. Десь в глибині лісів вовки затягнули свою протяжливу пісню, а земля під ним здригнулася, неначе всі мерці раптом прокинулися од вічного сну. Це й був початок.

З розповіді свого родича Стефан вже знав і про дівчину, з якою колись звела доля козаків на чолі з Безродним, і про Оксану, «онуку» старого чаклуна, але він і не здогадувався (втім, як і сам Семен), що це була одна й та ж людина.

Хоча насправді ця дівка, що здавалася такою молодою, перестала бути людиною у справжньому розумінні цього слова відтоді, як вперше зустрілася з чорнявим козаком на ім’я Данило Чорний. Пристрасть примусила її покинути свою родину і рушити за ним; несамовита жага, яку розпалювали його очі, відвернула її від обличчя Бога. Він не відповів взаємністю, але замість цього подарував їй владу над життям та смертю, зробивши володаркою Невмирущих, і кілька краплин його крові навіки пов’язали їх. Так Оксана через прокляття здобула безсмертя.

Данило полишив її, рушивши у нові незвідані країни, але увесь цей час вона терпляче очікувала на його повернення, зберігаючи всередині якусь деформовану подобу кохання. Багато селищ постраждало від її набігів, багато людей перейшло межу, яка відділяла людське від диявольського, поки ця дівчина рухалася у напрямку, що його вказував їй безтілесний голос Господаря. І ось нарешті вона опинилася на землі, яка мала стати наступним притулком її хазяїна. Тут він мав здійснити, те що задумав, звідси повинна була початися експансія нового, сутінкового життя, істот, що потребували людської крові. Як і казав голос, на цьому місці звелося селище, сюди прийшли люди, але Оксана трималася осторонь, аж поки Данило не повернувся і не оселився тут, покликавши її, коли прийшов час.

Стефан не знав, що Андрійко, якого майже всі вважали загиблим, насправді залишився останнім з Невмирущих, і місячними ночами він іноді з’являвся в селищі, заглядаючи у темні вікна хатин. Ні, він не шукав чергової жертви – джерелом свіжої крові йому досі слугував увесь тваринний світ, що мешкав у цих краях. Він знав, що ще занадто рано; як і безтілесний дух старого Данила, що одного разу повстав перед маленьким хлопчиком на ім’я Стефан Хошкевич, він вичікував. Так само, як і королева вампірів, що лежала на околиці древнього лісу, вкрита двома метрами сирої землі. Всі вони чекали сприятливих умов, неначе зародки комахи-паразита. І ось час настав.

Стефан і не здогадувався, що тепер його ставлення до історії Маренівки (вірю-не вірю) вже не мало значення. Колесо заоберталося, звір почув здобич, а те, що він завжди вважав породженням хворої уяви, почало пробивати собі шлях у реальний світ. Не знав він і того, що його роль у цьому була досить значною…

Вночі (9)

Щось розбудило його серед ночі. Спочатку Стефанові здалося, що цей звук належить примарній країні його турботних сновидінь – таке почуєш, коли постукаєш нігтями по склу. Не відкриваючи очей прислухався, і в абсолютній тиші, що панувала в будинку, знову почув його. Стук пальців у шибку.

Тихий, дитячий голос:

– Дядьку Стефане…

Знову кляті сни, спокійно подумав крізь дрімоту. Не можна так довго жити в полоні власних божевільних фантазій. Ти перепрацювався, і це твоя літературна «біла гарячка».

Той, хто стояв під вікном, нікуди не зникав. Пальці ковзали по склу, видаючи неприємне скавчання, а хлопчачий голос невпинно кликав:

– Дядьку Стефане, пустіть мене! Це я, Андрійко, я маю дещо вам сказати!

Інтонації нічного гостя нагадали малих циганчат, що зазвичай нишпорять по вагонах метро: «Па-ма-ги-те-ра-ди-бо-га-па-дай-те…». Стефан ледве не розсміявся. Але ім’я «Андрійко» запустило в його мізках блискавичну ланцюгову реакцію, і через мить він зрозумів, що воно значить – неначе книжка розкрилася на потрібній йому сторінці.

«Ось так, Семене. Ти ж казав, що їх знищено… Один, виявляється, вцілів і прийшов по мою душу. І що тепер накажеш робити? Хреститися?»

«Пусти його.»

Це забалакав власний внутрішній голос, до порад якого Стефан останнім часом мав звичку прислухатися. Справді, пусти цього хлопця – адже це лише сон, і нічого більше. Кажуть, геніальні ідеї народжуються саме уві сні… може, це мозок, старий трудівник, вирішив зробити такий сюрприз? Тоді головне – не забути вранці занотувати все це в своїх записах.

Стефан сів і спустив ноги з ліжка. Дивно, до чого матеріальним здається все навколо – людина зі слабкою уявою могла б вирішити, що все це насправді.

«Проте ми з тобою знаємо, що все це марево. Ти згоден?»

О, безумовно. Він хоробро підвів погляд на вікно. Так, у рясному місячному сяйві виразно виднівся худорлявий дитячий силует, – але ж на підлозі, де вилягся деформований прямокутник світла, він не побачив жодної тіні. Ну звичайно, все йде точнісінько за легендою. Тепер варто лише запросити упиря у свій будинок, і ось він – тут як тут.

Стефанові губи ворухнулися. Одне-єдине слово, вирвавшись з полону голосових зв’язок, злетіло з вуст:

– Заходь…

Не встиг і помітити, як це сталося. Примарна фігура хлопчика маячила за вікном – і ось вона вже тут, у кімнаті, його довга сорочка біліє в напівмороці, неначе стара кістка. Таким самим білим було і його обличчя; Стефана вразила злість, що відбилася на ньому, ламаючи дитячі риси.

Хлопець простягнув руку:

– Ходімо, Стефане.

– Ти прийшов убити мене? – запитав він, відчуваючи, як випливає з підсвідомості нечітке почуття страху. Цей сон його непокоїв. Може, варто заволати на весь голос, щоб розбудити Семена, розбудити Уляну, і, нарешті, прокинутись самому? Але ж тоді він не дізнається, чим все закінчиться.

– Ні, – відповів Андрійко, зловісно посміхаючись. – Ні, письменнику. Мене послали по тебе.

– Хто послав?

– Сам побачиш. Ходімо.

Після недовгих роздумів Стефан відштовхнувся від ліжка і став на хиткі ноги. Подивився на простягнуту руку.

«Хто ти насправді?», хотів спитати, але вголос промовив:

– І ми пройдемо крізь вікно?

Навіть уві сні він зрозумів, що ляпнув дурницю. Малий засміявся, чи це йому тільки здалося?

– Ні, ми вийдемо через двері, як і всі нормальні люди.

«Люди?… Ха-ха, насмішив… Невже він досі вважає себе людиною?»

Голова йшла обертом – Стефан неначе потрапив до своєї власної книги, де божевілля замінює здоровий глузд.

Але чому він дивується? Уві сні й не таке примариться.

– Жартую, – протягнув хлопцеві свою руку. – Ходімо, коли так.

Маленька долоня дитини обпекла могильним холодом. Вийшовши з дверей, Стефан скосив очі туди, де була кімната Семена й Уляни. Невже він справді робить це?

– Не турбуйся, – прошепотіла істота поруч. – Вони тебе не почують.

Далі, у заповнений мороком передпокій. Відчув, як шарудять під ногами старі газети, що вкривали підлогу.

Рука, неначе за бажанням невидимого ляльковода, потягнулася до гвіздка, на якому висів ключ.

– Не туди, – підказав Андрійко. Стефан уникав дивитися йому в очі, що палали зеленим, як у найбільшої в світі кішки. – Правіше.

«Ні… щось тут не те. Все занадто логічно. Коли ж я нарешті прокинуся?»

Ключ опинився в долоні, і він не вагаючись вставив його в щілину замка. Той глухо клацнув. З відчинених дверей ніч дихнула на нього пахощами яблуневого цвіту.

Маленька рука нічного гостя наполегливо потягнула його за собою, і Стефан безвільно пішов за ним, відчуваючи, як його охоплює цілковита байдужість до всього, що відбувається. Хай буде те, що буде. Переступивши поріг хати, вони зробили кілька кроків і повільно розчинилися у темряві.

* * *

«Прогулянка з вампіром», майнула чітка думка. «Наступна глава моєї книги».

Він не міг пригадати всі подробиці цієї подорожі.

Стефан не пам’ятав, як залишив позаду темні заспані хати і опинився серед німих дерев-велетнів. Відчуття було таке, начебто він якимось чином забрів у «Лісову пісню» Лесі Українки – навколо височіли апатичні сосни і звідусіль лунали таємничі звуки. Ліс неначе перетворився на величезну живу істоту, що уважно роздивлялася несподіваних гостей, можливо, розмірковуючи – проковтнути їх чи залишити живими? Під ногами тріщала суха глиця, і Стефан зрадів, що встиг натягнути капці. Проте всередині все ж причаїлася тривога, вона росла й розтікалася по жилах – все навколо було дуже вже реальним. Аж занадто.

Його супутник, породження людського страху і власної темної фантазії, за весь цей час не вимовив ні слова. Стефан все ще тримав його долоню, схожу на грудку сирої землі, проте очам іноді здавалося, що довга біла сорочка хлопчика маячить десь попереду, зникаючи за деревами. Хоча, що тут дивного? У теперішніх обставинах це було більш природнім, аніж відчуття холодного вітру на оголеній шкірі чи твердого ґрунту під ногами.

Вони все далі заглиблювалися у лісові хащі, і Стефан раптом здогадався: вони йдуть до кручі, туди, де, за Семеновими словами, люди поховали Оксану, зловісну посібницю старого чаклуна. «Мене послали по тебе», сказав йому малий. Тепер вже можна було здогадатися, що відбудеться далі, але йому й на думку не спало повертатися назад. Навряд чи він зміг би це зробити, навіть якби й захотів. Він казав собі, що це просто цікавість, як тоді, у далекому дитинстві, але це було щось інше. Якась химерна, безтілесна сила захопила його, і Стефанові нічого не залишалося, як лише продовжувати грати за чужими правилами. Він перетворився на спостерігача, пішака у чиїхось невидимих руках, і усвідомлення того, що це лише сон, не дуже допомагало.

Невідомо, скільки часу пройшло, поки вони дісталися до місця. Вийшовши з поміж частоколу товстих стовбурів, він нарешті побачив, як вкрита місячним пилом земля раптово обривається у глибокий, сповнений густої темряви яр. У Стефана з’явилося відчуття, що він досяг краю світу, і там, за осяяною межею – сама лише порожня пітьма. Десять швидких кроків, і він полетить у темну нескінченність, щоб дізнатися, що ж криється за гранню реальності…

Щось стирчало з землі, темне і довге, як зламаний хрест на могилі. Лопата, здогадався він.

Андрійко підвів свої яскраві порожні очі, і на його обличчі заграла ікласта посмішка.

– Ти знаєш, що треба робити, чи не так? – промовив він. – Тільки тебе чекали.

Стефан не відразу зрушив з місця. Він спитав себе, чи не надто далеко зайшло все це, і почув у відповідь:

«Ні, я не сплю. І здається… о, Господи… я знаю, що треба робити.»

Він підійшов і поклав долоню на держак лопати. Тверда, цілком матеріальна ручка. Озирнувся, шукаючи очима хлопчика, і нікого не побачив. Стефан був сам у цьому похмурому місці, і, скоріше за все, так було і з самого початку.

«Якщо я не сплю, то значить, я збожеволів. Прийшов сюди посеред ночі, щоб знайти могилу дівчини-вампіра. Як ще це назвати?»

Ні, не сам він сюди прийшов – щось привело його. Може, й не було того хлопця, але почуття, що ним керують, нікуди не зникло. Воно було схоже на компас, прихований усередині. Стефан підняв лопату і задумливо на неї подивився. Звичайно, вони обрали його, тому що він єдиний у цьому місці, хто підвладний цій силі, і захопити його було простіше простого. Усвідомивши це, він знову відчув ту саму байдужість, і тільки міцніше стиснув держак.

«Тільки тебе чекали».

Він вже знав, куди треба вдарити, і з силою увігнав лезо лопати у кам’янистий ґрунт. Що ж, хай буде, як вони хочуть. Йому нема чого їм протиставити.

Свідомість знову блимнула і заколивалася, неначе слабіючий телевізійний сигнал, а його обличчя стало жорстким і зосередженим, коли він з чіткістю механізму почав заглиблюватися в землю.

* * *

«Обережніше, не пошкодь її»

Раптова думка привела його до тями. Він випростався і побачив, що краї ями вже досягли рівня його живота. Неймовірно, а йому здавалося, що він лише почав… Присівши навколішки, почав розгрібати землю руками, немов азартний скарбошукач у пошуках золота. Холодний вітер студив його майже голе тіло, але він цього не помічав. Пальці, байдужі до болю, вивертали з землі грудки та великі камінці, і врешті решт наштовхнулися на щось, що нагадувало кінець ломаки. Він спробував розхитати його, але безрезультатно.

Ось воно, прошепотіли губи. Стефан знав, що це: кінець осикового кілка. Він подвоїв зусилля, жбурляючи жмені землі через плече. Раптово з’явилося нестримне бажання побачити її на власні очі, зрозуміти нарешті, де правда, а де лише його вигадка. Він мусить з’ясувати це, бо інакше просто збожеволіє.

Руки торкнулися чогось м’якого і на мить завмерли в повітрі, зачаровані. Його очі розрізнили обриси засипаного землею людського тіла. Жіночого тіла. Кілок стирчав точнісінько з її грудей.

Стефан нахилився вперед, але не відчув запаху розкладу – лише сморід сирого грунту. Він обережно зтер землю з її обличчя і здригнувся, коли пальці ковзнули по ніжній шкірі. Перед ним лежала дівчина, що видавалася йому сплячою царівною, без жодних ознак гниття.

«Вони не відрубали їй голову, подумав він. І її душа все ще дрімає в цьому тілі.»

Перш ніж встиг зрозуміти, що робить, обхопив кола руками і висмикнув його з грудей покійниці. Він не знав, чи було це його бажанням, чи це знову діяла та невідома сила, що привела його сюди. Це вже не мало значення. А зробивши це, він притулився спиною до вогкої землі і подивився на свої брудні руки. Якщо ним щось і керувало, то воно вже пішло. Замість нього з’явилося усвідомлення своїх вчинків, і Стефан тихо застогнав, зрозумівши, що дійшов до крайньої межі. Це божевілля. Нічого правильного тут не було, його просто використали, як хлопця на побігеньках, зіграли на його твердому почутті реальності.

Треба забиратися звідси, хапати речі й тікати, поки не пізно.

Але він ще довго не міг примусити себе зрушити з місця. В його голові роїлися думки, одні уявлення змінювали інші, і він не відразу побачив, що сталися зміни.

А коли помітив, то зовсім не здивувався. Очі дівчини тепер були відкриті і блищали в місячному світлі, а погляд був спрямований на нього.

Стефан випростався, і капці видали неприємний чавкаючий звук. Її погляд рушив за ним, морозячи тіло зсередини і відбиваючи бажання рухатись. Біла рука покійниці повільно піднялася і торкнулася його голого стегна, і він відчув, як забігали по шкірі мурашки.

– Вже йдеш? – янгольським голосом запитала дівчина.

Він стояв і тупо дивився, як вона неквапно підіймається зі своєї сорокарічноі постілі. Обережно, похитуючись, як людина, що відвикла стояти на ногах – і ось нарешті їхні очі порівнялися. Стефан побачив, які вони глибокі і диявольськи живі. Духм’яний запах її волосся забивав навіть сморід могили, і йому раптом захотілося схопити це розкішне тіло й заволодіти ним прямо тут.

Оксана неначе прочитала його думки.

– Хіба ти не хочеш мене, Стефане? – спитала вона насуваючись. Знову – вкотре за цю ніч! – він відчув, що втрачає себе. Поглинутий цими очами, він не помітив, що рана від кілка безслідно зникла – як і те, що цей погляд і цей вираз знайомі йому. Такі ж голодні очі були у Данила, коли він посміхаючись підвівся з труни, щоб провчити малого бешкетника.

Їхні губи злилися, а руки безсоромно заковзали по напружених тілах. Якась внутрішня його частка смикалась і кричала, відчуваючи смерть у дотиках льодяної красуні, проте інша, темна половина його свідомості палала жагою і просила ще й ще. У всьому цьому було щось прекрасне і чаруюче, і під покровом ночі вони злилися у відкритій земляній пащі.