Текст книги "Глибинка"

Автор книги: Олександр Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Село і Люди: історія (5)

«Їхали колись собі козак Безродний і ще одинадцять його людей; всі хлопці огрядні, в січі загартовані – дай Боже козаки! Їхали вони до Києва, та не просто – з бою поверталися, з головами ляхівськими та золотом відвойованим. Їдуть вони, а як зупиняться – гуляють день, і другий, і цілий тиждень, що аж земля гуде. І ось в'їхали вони у Ніжинські ліси; два дні їдуть, а селища ніякого і немає.

– Е-е, – каже Безродний. – Негоже, що не живуть люди у цьому краї.

І порішили вони розбити табір на цьому самому місці, щоб і інші люди оселялися тут. Злізли козаки з коней, дерева повирубували де яке росло, розвели вогнище біля кручі – і знову п'ють, гуляють. Аж ось бачать – йде до них дівчина. Сама брудна, волосся до п’ят, а очі так і блищать. Йде – руки перед собою виставила, пальці як пазурі скрутила… Але ж козаки під Богом ходять – перехрестилися, то вона й стала, як укопана. Стала та й каже:

– Не ви хазяї у цьому місці будете. Прийде пізніше справжній хазяїн, оселиться тут і буде серед людей жити, але сам не як людина. Для нього це місце готую.

Сказала і пішла собі.

– Еге, – кажуть одні козаки. – Марить дівка.

– Е ні, – кажуть інші. – Щось тут нечисте.

Порадилися вони між собою, і питає їх Безродний:

– А що, хлопці, хіба ми не козаки, що будемо нечисті підкорятися? Ні, хай по нашому все буде. Хай прийдуть сюди люди і оселяться тут, а ворожа сила хай іде до біса!

На тому й порішили. Назвали це місце Маредівкою, щоб познущатися з нечистого, а вже як прийшли люди, то стало воно Маренівкою. Згодом рушив Безродний з козаками далі, а на цьому місці, як вони і казали, збудувалося село.

Різний люд селився тут – і гончарі, і ковалі, й старі запорожці, що пішли з Січі. Селище розрослося, побільшало, даючи притулок всякому народу, і згодом перетворилося на справжній хутір.

Жила собі у Маренівці Христя, дружина сотника Коржа. Недобрі історії ходили в селі про її чоловіка – казали, що той превеликий є химородник, і має за побратимство нечисту силу, за що його й вигнали з козацтва. І ось став сотник помирати – а люди знають, що чаклун не один раз може померти, а тоді знову живий – і наказав він жінці своїй, як помре, щоб вона цілу ніч просиділа з ним. Дуже злякалася вона такого прохання, бо ще й при житті був сотник страшною людиною, але відмовити не змогла… От помер Корж, а Христя й пішла до людей за порадою, бо дуже боялася, що повернеться чоловік з того світу та й забере її з собою.

Їй і порадили – як вечір прийде, прив'язати мерця до лави і читати молитви за спасіння душі. Подякувала вона та й пішла собі.

Не хотілося Христі йти у хату, де мертвий чоловік лежить, от вона сіла на лаві і замислилася. Аж бачить – летить шляхом вершник, за ним курява так і в'ється. Знатний чоловік, у широких червоних шароварах, що лопочуть на вітрі, в розшитому золотом жупані і шапці-кабардинці; і кінь під ним теж у золоті, скаче, нібито й землі не торкається. Ось порівнявся вершник з нею, та й зупинився, зіскочив з коня та й до неї вже йде.

– Доброго дня, господарочко, – привітався, скидаючи шапку. Його очі пильно дивилися на неї, немов би читаючи всі її думки. Не сподобався Христі цей погляд – наче льодяний він був – проте вона радо привітала подорожнього.

– Дай Боже здоров’я, путнику. Куди прямуєте?

– Та от шукаю місце на світі, де б мені можна було голову прихилити, – відповідав той. – А що, дівчино, приймеш гостя з дороги? З учорашнього дня хлібної скоринки в руках не тримав.

– Була б рада, пане, – відказує йому Христя. – та тільки негоже мені зараз гостей приймати. Помер опівдні мій чоловік, і ось чекаю, чи прийме Бог його грішну душу.

Подорожній анітрохи не збентежився і каже:

– Вовк цуценяти не боїться, а як приймеш мене та нагодуєш, то, може, і скажу тобі, як далі бути.

Замислилася Христя над словами незнайомця та й пустила його до хати. Сама швиденько на стіл зібрала, що в хаті було – м’яса, галушок, слив’янки… А подорожній увійшов, став на порозі і дивиться на померлого. Очі в нього блиснули, посміхнувся та й каже про себе:

– Не ходити вже тобі, Грицю, та й на вечорниці!

Жінка почула це і ще більш стривожилась. Дивним був цей чоловік – з довгими вусами, що вже сивіти почали, лоб наморщений, а на пальцях нігті довгі, що твої пазурі. Але як вже запросила в хату, то треба прийняти як годиться. Каже вона:

– Прошу до столу, пане подорожній!

Той сів на лаву, шапку поруч поклав і ну наминати, неначе й немає поруч покійника. Христя сіла біля вікна й розпитує його:

– А чи здалека приїхали ви?

– Та далеченько буде: як звідси до бусурманської Туреччини, і отак ще три рази.

– Немало ж ви їхали. А як же звуть вас?

– Запорожці кликали Данилом Чорним, – відказав чоловік, і більше ані пари з вуст, аж поки все не виїв. А як закінчив, то повернувся до господині й питає:

– То чого зажурилася, жінко? Розповідай, може, чим і допоможу.

– Боюся я, – каже вона, – що мій чоловік, сотник, який ще за життя вважався родичем чорту, повстане з пекла і мене до себе забере.

– Твоє лихо – не біда, – відповів Данило. – Доводилося мені за життя й самому чорту чортів виписувати. От як вийдеш за мене, то й піде твій чоловік спочивати на віки вічні.

Здригнулася Христя, коли почула таке, бо дуже страшним видався їй подорожній. Не інакше, як чаклун. Відповідає вона йому:

– Гріх це великий, добродію. Чоловіка свого ще не поховала, а вже знову заміж… Не по-божеськи це.

– Дивись, як би тобі жалкувати не довелося, – каже Данило насуплено. Видно, розгнівався він.

– Хай буде, як Бог схоче, – відказала Христя. Чоловік пирхнув і піднявся з-за столу.

– За обід спасибі, – каже. – А про інше гарно подумай. Як надумаєш, то тільки поклич мене. – Шапку в руки й вийшов з хати.

От спустився вечір, і на душі у Христі моторошно стало. Запалила вона свічки перед образами, тоді знайшла довгу мотузку і міцно прив’язала мерця до лави, як казали люди. Сама сіла і все згадує, що їй Данило Чорний сказав. „Нічого, думає, як Бог захоче, то й захистить від нечистої сили“.

Десь опівночі заворушився її мертвий чоловік. Сіпається, хоче підвестися, але мотузка міцно тримає. Христя злякалася і ну читати молитви за спасіння душі, аж тут він голову повернув і очі відкрив. Дивиться на неї і питає глухим голосом:

– А що, вийдеш за мене, Христино?

Вона зрозуміла, що це подорожній до неї балакає, і перехрестилася тричі.

– Ні, – відповідає. – Не піду! Бог мене вбереже.

– Дивись, – каже труп. – Мало в тебе часу залишилося.

Та й затих.

Довго думала жінка про те, що побачила. Стало їй ясно, що не треба було пускати до хати того лихого чоловіка, проте нічого вже не вдієш. І почала знову молитися, щоб врятував її Бог від нечистої сили.

Через дві години покійник знову відкрив мертві білі очі. Позвивався на лаві та й питає голосом Данила:

– То чи вийдеш за мене, Христино?

– Ні, – відказує. – Бог мене вбереже.

Чує – за вікнами щось вовтузиться, сміється і у шибки стукає. Превеликий страх стиснув її серце.

– Як знаєш, – він у відповідь. – Тільки ще менше у тебе часу залишилося.

Раз – і затихло все, і під вікнами більше нікого не чуть. Христя ледь жива від жаху, молиться без упину і поклони образам б'є. „Тільки б до півнів протриматися, думає, а там кілка йому у груди та й поховаємо“.

І ось пройшло ще дві години, і в третій раз розплющив очі мертв'як. Подивився на неї і питає:

– То як, жінко, підеш за мене?

– Ні! – скрикнула вона. – Ні, не піду!

– Як собі знаєш, – каже. – Сама собі долю обрала.

Розірвав труп мотузки, як павутину, і сів на лаві, а синє його обличчя страшно розтягнулося, немов би у посмішці, і язик з рота випав. Закричала вона від жаху і тільки хотіла хреста на себе накласти, як тут порозліталися всі шибки і полізла у хату всіляка нечисть. Накинулися вони на неї, схопили – і розірвали на шматки.

А тут якраз півень вдалині проспівав. Мертвий сотник впав на лаву, як бревно, а вся та гидота розлилася юшкою по всій підлозі. Так їх і знайшли люди.

Зрозуміли всі, що діло тут дуже нечисте, якщо чаклун і Божого імені не злякався. І тут з'явився серед них Данило. Зазирнув у хату через розбиту шибку і каже громаді:  „Я такий і такий, якщо оселюся тут, то зроблю так, що ніяка нечисть вас більше не чіпатиме“. Люди погодилися, хоча й не дуже їм сподобався незнайомець. Проте добре, коли є в селі людина, що може бісову силу подолати. Данило виніс з хати труп сотника, люди забили йому кола у груди і поховали на неосвяченій землі. А вже те, що від хазяйки залишилося, ховали по-християнськи, оскільки вирішили, що не винна жінка і постраждала через лиху людину…»

* * *

Стефан здригнувся і прислухався – йому раптом здалося, що там, за вікном, відбуваються якісь рухи. Він довго вдивлявся у темряву, проте побачив лише гілля сливи, що меланхолійно хиталося у місячному світлі. З вуст зірвався подих полегшення.

«Господи», подумалося йому, «після таких оповідок починаєш жахатися власної тіні».

Він пробіг очима те, що надрукував на екрані. Досить сирувато і нагадує напівфабрикат, проте все ж йому здалося, що Семенова історія набула більш-меньш привабливої літературної форми. Зміст він залишив майже без змін, лише видалив з неї всі матюки і застосував той архаїчний, давно вибулий з ужитку стиль, що так чарує нас у творах українських класиків минулих сторіч. Здається, буде цікаво, якщо використати деякі подібні елементи, щоб створити щось абсолютно нове.

«Це може бути вступом до мого твору», подумав. Саме так, стилізована під давні перекази історія відкриє перед читачем двері у світ безупинного страху, де зло не зникає з часом, а лише змінює форму. І цей світ зовсім поруч, можливо, на наступній зупинці міжміського автобуса, прихований за іржавим дороговказом, а жах, що причаївся там, такий же прадавній, як сама історія.

«І ти справді віриш в це?»

Питання, яке він адресував сьогодні Семенові, бумерангом повернулося до нього, і Стефан невдоволено насупився. Насправді не має значення, чи вірить він у всі ці старі легенди, головне для нього – примусити інших повірити у них. Сам він хотів залишатися лише Оповідачем, таким собі таємничим інкогніто, що тримає свої погляди при собі. Але якщо вже бути абсолютно відвертим, Стефан, як і годиться людині, що заробляє гроші на власній фантазії, із скептицизмом відносився до таких історій. Так, вони цікаві як етнографічний матеріал, елемент фольклору, і він не збрехав Віктору, коли казав, що в них криється потужний фундамент для літературної творчості. Але не більше. Якщо Семен розраховував, що заїзжий письменник після його розповіді скочить у електричку й чимдуж помчить додому, то він помилявся. Справді, кого здивуєш зараз байками про якогось упира, коли по телевізору можна досхочу наковтатися фільмів на кшталт «Жахів на вулиці В’язів»?

Це був ще один момент, чому його привабила саме ця ідея. Звичайна дитина знає набагато більше про Страшного Фредді чи Чужого, аніж про Басаврюка або Вія, з якими, якщо пощастить, можна познайомитися з мізерної шкільної програми. Складалося враження, що вся нечисть дружньо імігрувала в розвинені капіталістичні країни, де й оселилася, лише іноді з’являючись у «Нічному кінозалі» і примушуючи тремтіти жадібного до адреналіну глядача. Але якщо вже так хочеться отримати чергову порцію дрижаків, то хіба не можна досягнути цього власними зусиллями? Матеріалу для цього більш ніж достатньо, у цьому він вже зміг переконатися. І хай він не перший, хто робить таку спробу, але сподівався, що не стане й останнім.

Що ж далі? Він вже знав це. Далі історія робить стрибок уперед, і читач буде з завмираючим серцем спостерігати, як той проміжок часу, що відмежовує його від описаних подій, стає все меншим і меншим, аж поки це Зло, що здавалося таким далеким і незначним, не опиниться зовсім поруч, у жахливо реальній дійсності…

Надворі вже була глибока ніч, а він все писав, забувши про час і відпочинок. Літери складалися в слова, слова – в речення, а він продовжував зосереджено заглиблюватися у той магічний край, де не було місця логіці й здоровому глузду, а реальне й потойбічне зливалися у дивне сплетіння, яке не віщувало нічого доброго.

Село і Люди: продовження (6)

Стефан гадав, що його приїзд у село пройшов непоміченим, але це було не так. У Маренівці порожнеча, яка так дивувала раптових зайд, була лише маскою, своєрідною мімікрією, що повідомляла мандрівнику: «Ти не знайдеш тут нічого цікавого, тож забирайся геть». Насправді пильні очі завжди стежили за будь-якими змінами, що відбувалися у неквапному житті села, і раптова поява городянина у цьому лабіринті вулиць була миттєво зафіксована, а новина швидко розійшлася поміж мешканців.

Всі знали, що незнайомець зупинився у Семена Стеценка. Також вони знали, що Семен і цей несподіваний гість про щось довго розмовляли, сидячи на лаві увечері; і це їх непокоїло, оскільки їм була невідома тема цієї розмови. Якби жителі дізналися, що той на п’яні очі виказав городянинові найбільшу таємницю села, йому було б непереливки. На це були свої причини.

Можливо, справу врятувало те, що Стефан не сприйняв серйозно всі ці давні легенди, і на його обличчі нічого не відбилося. Якби мешканці села знали, що він не повірив жодному слову, їм би стало набагато легше, – хоча невідомо, як би вони сприйняли те, що городянин зібрався написати про все це у своїй книзі.

Данило Чорний був нерозривно пов’язаний з історією Маренівки, і спогади про нього збереглися навіть у найстаріших з жителів, проте він був не з тих, чиє ім’я продовжують згадувати. В очах селян він і був тим чистим Злом, яке так старанно вишукують у повсякденному житті дослідники філософії і метафізики. Стефан зрозумів це, але вважав, що тут мають місце звичайні забобони, характерні для мешканців глибинки. Людина, чий стиль життя відрізняється від інших, завжди має у таких селах певний ореол таємничості, що межує з дурною славою.

Проте…

Семен сказав правду – все почалося дуже давно.

Задовго до тієї історії, яку Стефан вирішив зробити вступом до своєї книги. Але події, які так суттєво вплинули на долю села, відбулися не в іншому часовому вимірі, а зовсім нещодавно, якихось шістдесят років тому. Дрібниці, якщо вимірювати час космічним годинником.

* * *

…Отже, вони сиділи на лаві, огорнені вечірніми тінями і сигаретним димом. Семен якраз скінчив розповідь про те, як завершила свій життєвий шлях дружина сотника, і Стефан ризикнув виказати те, що вертілося в нього на язиці майже від самого початку.

– Цікава історія, – зауважив. – Проте як ти знаєш, що все саме так і було? Що це не просто красива казка?

Семен довго дивився на нього, примруживши очі. Вже майже протверезів, проте бажання вибалакатись, схоже, не полишало його.

– Гаразд, розумнику, – сказав нарешті. – Тоді я розповім тобі те, що було вже не так давно. Все це бачили і мій батько, і дід Матвій. А дещо бачив навіть я.

Після невеличкої паузи почав:

– Данило встиг прижитися в цих місцях. Спочатку все начебто було добре – люди іноді ходили до нього по якесь зілля або за порадою, і він усім допомагав. Проте це тривало недовго. З часом старий зовсім усамітнився і припинив приймати гостей.

Почалося все якраз перед війною. Році в сороковому зникла маленька дитина, дочка Степана і Олени Заміховських. Пішла з дівчатами до лісу, але там вони розділилися, і назад вона так і не повернулася. Тоді півсела прочісувало ці ліси, але нікого не знайшли. Звичайно, ніхто й не думав пов’язувати це з Данилом – всі вирішили, що дівчинку вовк загриз, а їх тоді до чорта тут було, й іноді вони аж до межі села виходили.

У тому ж році у старого з’явилася гостя – молоденька дівчина, років, може з двадцять. Гарна така, чорненька, обличчя рум’яне… Хтось до неї тоді забалакав, здається, Григір Мірошник, а вона йому й каже, що вона онука Данилова і приїхала до дідуся в гості. Не дуже люди цьому повірили, бо не той чоловік був Данило, щоб дітей заводити – скоріше, взяв він її, щоб передати всю свою науку. Сам він тепер з хати майже не виходив, тільки ця дівчина – Оксаною її звали – всюди ходила. Люди придивлялися до них, але втручатися не наважувалися…

А тоді почалася війна. З нашого села на фронт пішло тридцять чоловік. У ті роки ні Данила, ні його онуку ніхто не бачив, та й не до них тоді було – йшли бої, гинули люди, похоронні листи приходили один за одним. Лише після війни занепокоїлися – Німеччина капітулювала, і всі святкували перемогу, проте двоє наших хлопців зникли безвісти. Не було звістки про смерть, але й серед тих, хто повернувся, їх не було.

Люди вже зовсім впевнилися, що ті загинули, коли одного разу Ганна Дяченко розповіла, що бачила вночі свого Олексія. «Стоїть, каже, під вікном зі своєю скатаною шинеллю, блідий як смерть, і все проситься: „Мамо, я змерз, пустіть мене, пустіть, будь ласка!“ Вона перехрестилася з переляку – і на двір, кричить: „Синку! Синочку!“ Ач – а його вже немає…»

– І що ж далі? – запитав Стефан, коли Семен зупинився, щоб перевести подих. Що ж, історія була те що треба.

– Спочатку їй ніхто не повірив. Але через кілька днів свого чоловіка побачила Марія Горобець. Той теж стояв під вікном і просився до хати. «Очі, казала вона, у нього були якісь дивні – чорні й блискучі, немов дьогтем намазані». Вона зняла з шиї хрестик і притулила до шибки, і тоді він зашипів, як зміюка якась, і зник. Ну, тут вже село занепокоїлося, бо зрозуміли всі, що не обійшлося без нечистого.

Тут якраз і Данило з’явився зі своєю онукою. Хоча, може, нікуди вони не зникали, а нишпорили собі по лісах у пошуках крові. Можливо, ті двоє натрапили на них, коли поверталися з фронту вечірнім поїздом. Раніше ж шосе сюди не доходило, і доводилося від останнього містечка йти через ліси кілометрів п’ять. Хто його знає… Як би там не було, але громада вирішила, що треба до старого навідатися і розпитати, що до чого. От зібралися п’ятеро з тих, що посміливіше були, і пішли; але не встигли вони дійти до його хати, як здійнявся такий вітер, що ледь з землі їх не поздував: гілля летіло, як снаряди, курява забивала очі. Так нічого у них тоді й не вийшло – не інакше, як Данило бурю наслав, бо не хотів правду казати.

Я не знаю, чи приходили ще до когось ті двоє солдат, але помітили люди, що худоба почала зникати: то курки недорахуються, то кроля… Одного разу хтось навіть собаці горлянку перегриз. А тоді ще одне лихо сталося – зник хлопчик Кітовських, Андрійко. Не повернувся увечері з пасовиська. Тут у людей терпець увірвався. Ні, до Данила тоді ніхто не пішов, а зібралися кілька дебелих чоловіків (серед них був і мій батько), і вирушили вони до лісу. Ось там вони їх і знайшли, тих двох. Під колодою вони були, як дві гадюки в кублі, звилися разом і ще й гіллям себе засипали – мабуть, сонце їм заважало. Витягли їх на світло й загнали кожному по кілку, а тоді ще й голови сокирою повідрубували, щоб вірніше було. А ось Андрійка не знайшли – чи то сховався десь, чи, може, ці двоє його зовсім на шматки розірвали.

А за старим чаклуном і його дівкою з того часу почали уважно слідкувати. Чи були вони справжніми упирами, не знаю, бо й удень на вулицю виходили, але те, що це вони цю кашу заварили – як пити дати. І ось одного разу Василь Німенко, мій одноліток, що тоді ще зовсім малим був, прибіг до батька й каже, що бачив, як ця Оксана вела до лісу одного з дітей Припіяла, здається, Сашка. Ну, той відразу за рушницю і побіг за ними, а по дорозі ще двох чоловіків зустрів, і помчали вони до кручі. І якраз вчасно – прибігли й бачать, що хлопчак лежить на землі, а ця дівчина над ним схилилася і щось бурмоче. Помітила вона їх, та як кинеться! Тут батько Василя рушницю свою скинув, і не довго думаючи, вліпив їй заряд дробу у самі груди. Вона й впала. Набої-то в нього були на ведмедя, і людину могли на дві частини розірвати, але як підійшли вони ближче, то побачили, що ніякої рани на ній немає, тільки в сорочці дірка величезна. Один з них і каже: «Знаєте, хлопці, треба справу довершити». Збігав він до хати й приніс кийка осикового і лопату. Тут якраз Оксана заворушилася – очі відкрила, хоче підвестися… Батько Василя перехрестився і встромив кілка у бісову упириху. Що тут почалося! Так верещала, що й у селі, мабуть, почули. Хвилин з п’ять сіпалася, а тоді завмерла. «Треба їй ще голову відрубати», каже той, що по лопату бігав. Німенків батько подивився на неї, плюнув та й відповідає: «Досить з неї й цього. Зараз поховаємо так, що й чорти не знайдуть. Треба скоріше все закінчити, бо в мене вже ноги трусяться.» Вирили вони могилу, поклали її туди разом з колом і знову засипали, а зверху ще й травою закидали. Сашка забрали (він, видно, просто знепритомнів від переляку, але удома отямився), і пішли назад. Йдуть – наче з війни повертаються, і кажуть: «Тепер як Данило дізнається, то буде лихо.» Так воно і сталося.

Семен знову замовк. Можливо, вперше він пошкодував, що почав цю історію, але не закінчити вже не міг. Зітхнувши, витяг з пачки останню сигарету й запалив.

– Данило, схоже, відразу дізнався про все, – продовжив. – На те він і був чаклун. Під вечір на вулиці почалося щось страшне: налетів буревій, та такий, що дерева почали з землі вивертатися, грім гуркотів, і блискавки всюди блимали. Жах що коїлося! Я все це добре пам’ятаю, бо якраз сидів з батьком у діда Матвія і у вікно видивлявся. Здавалося, ще трохи, і хати позлітають. Люди хрестилися і ховалися всередині, діти кричали… І тоді я помітив старого. Він повільно йшов по вулиці, неначе й не було навколо сильного вітру, і довге пальто його лопотіло, немов крила в летючої миші. Йде, а на обличчі така злість, що дивитися не можна. І ось зупинився він, руки вгору підняв і як крикне:

– Будьте ви всі прокляті!

Дехто вийшов подивитися, що відбувається, і ми з батьком теж. Це було страшно. Данило стояв, як сам сатана, і, здається, навіть очі в нього світилися зеленим. Він все кричав:

– Проклинаю цю землю і весь рід ваший! Не будете знати спокою до самої смерті, а тоді вже я про вас подбаю! Всі через мої руки пройдете…

Зі своєї хати вийшов батюшка і став як укопаний. Так, тоді він, мабуть, як і всі ми, побачив, як виглядає диявол.

І останнє вигукнув Данило:

– Я ще повернуся! Хочете здихатися мене? Я прийду до ваших дітей і перетворю це місце на цвинтар! Я…

І тоді щось сталося. Спочатку я не зрозумів, що саме, лише замружився, коли щось яскраво спалахнуло. А через секунду, коли все знову прокрутилося перед моїми очима, збагнув. Звідкилясь з неба вдарила блискавка, вона влучила прямо в нього, миттєво перетворивши на попіл, і коли перед очима зникли яскраві плями, ми всі побачили на тому місці, де стояв Данило, лише гірку чорної золи.

– Все, – сказав тоді дід Матвій. – 3 вогню та в полум’я. Буде тепер чортяка в пеклі горіти.

Батько щось пробурмотів про те, що це ще невідомо.

Із зникненням чаклуна миттєво припинився і вітер з блискавками. Тепер з неба пішов рясний дощ, і вимісив з того, що залишилось від Данила, звичайну грязюку. Люди постояли ще трохи і почали розходитися, жваво обговорюючи те, що сталося. Пішли в хату й ми.

– Ось так все було, – сказав Семен, і, здається, на його обличчі відбилося полегшення. – Хочеш – вір, хочеш – ні. Але я не хотів би, щоб ти ще з кимось балакав про це. Люди тут підозрілі, і їм не сподобається, якщо ти почнеш лізти в їхні справи.

– Я розумію, – промовив Стефан. Що й казати, історія була просто надзвичайною; варто було вирушити у цю подорож, щоб почути її. Господи, може вийти неймовірна книга! Якщо тільки він зможе перенести все це на папір, виписавши окремі характери і окресливши сюжетну лінію… тоді можна бути впевненим, що договір з видавництвом у нього в кишені.

Занурений в свої думки, він пропустив повз вуха те, що сказав йому Семен, і з запізненням перепитав:

– Пробач?

– Я кажу, що розуміти мало. Пообіцяй, що ти ні з ким з цього села не заведеш розмову про це.

Стефан кивнув.

– Обіцяю.

– Це справді серйозно, – промовив той, дивлячись йому в очі. – Ця історія ніколи не полишала Маренівки, і я сподіваюся, що так воно й залишиться. Ти ж не збираєшся писати про все це, га? – по його інтонаціях можна було зрозуміти, що він зовсім випустив з уваги існування такої загрози.

– Власне… – Стефан не знайшов, що відповісти.

– Якщо ти хочеш написати про все це книжку, тоді забирайся з мого будинку, – Семенові очі казали, що він не збирається сперечатись. Той зітхнув.

– Гаразд, – промовив він після паузи. Зараз міг пообіцяти все, що завгодно. – Я не буду писати про це.

Що ж, якусь частину обіцянки міг виконати – Стефан і справді не збирався ні з ким балакати про те, що почув сьогодні. А щодо книги… врешті решт, міг змінити назву селища та імена людей, переробити все так, щоб ніхто не здогадався, що ця ідея прийшла до нього звідкілясь ззовні. Просто забути все він не погодився б і під загрозою ядерної катастрофи.

– Сподіваюся, що ти не брешеш, – сказав Семен… проте він знав, що письменник все ж таки зробить усе по-своєму. Чи не для того він розповів, щоб те, що так довго тримало людей у постійному страсі, нарешті перетворилося на звичайну легенду?

– Пішли до хати, – сказав він Стефанові. – Час вечеряти.

Підвелися і пішли всередину, залишивши позаду кривавий шматок сонця, що повільно зникав за горизонтом.