Текст книги "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Автор книги: Олександр Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

– Ух-уг! – видобув із себе грубий горловий звук німий Леопольд. І могутня луна загуляла безліччю сутеринів, підземних залів і коридорів. Леопольд крутнувся з камінчиком на місці. І куди не кидав погляд, скрізь чорніли отвори печерних коридорів, розташованих високо, метрів п'ять над дном підземелля, аж під склепінням зали, у якій він перебував. І що найцікавіше, він у тих отворах помічав якийсь беззвучний рух, але як не скидав оком, та не встигав помітити, хто ж там рухається чи ховається від нього. Постоявши хвилю в роздумах, він вирішив діяти по-іншому. Знову поклав камінця на свою долоню і, не зважаючи на його пекучість, покрутив рукою в різні боки. Найбільше кремінець розгорявся, коли долоня заносилася над темною водою. Туди, у нестримний плин підземної ріки кликав його, сяючий тремким срібним відсвітом, маленький камінчик.

І Леопольд, не роздумуючи, плигнув. Бризки розлетілися на всі боки. Залили сталактити і сталагміти, вапнякові завіси і брижі. Все замигтіло і залилося скрізь проникаючим світлом, яке палахкотіло в його руці. І він із крем'яхом, що яснів, як маленька зірка, немов поплив у темнім, але прозорім небі підземної ріки. І в шумовинні бризок та луни Леопольдові раптом причулося чиєсь зітхання і стомлені слова, які проказав до нього чоловічий голос:

«Знати таємницю – означає з нею померти!»

«Так», – погодився подумки Прах, занурючись у воду і втрачаючи тяму…

Глава 14,

в якій Люція, рятуючи чуже життя, рятує й своє

Насамкінець того ж дня, коли Прах пішов за світлим камінчиком, наштовхавшись в озлілому людському натовпі, мокра від вологих променів сонця Люція нарешті натрапила у приватному секторі на знайому їй зашмигану «кравчучку». Візок, обплетений павутиною, стояв на ґанку біленької хатки з жерстяним поіржавілим дахом, з сірими віконницями у вигляді двох баранців, які на вершку вікна «били» одне одного дерев'яними рогами. Матінка обережно відчинила хвіртку і рушила до хатки стежкою, що майже заросла поруділою травою. Щось загадкове вчувалося у пронизаному холодними променями старому саду. Покручені захаращені віти були майже голі, й біле листя кучугурами, немов заметами, встеляло землю. Дзюба обачливо вирішив перечекати і сів на похилений паркан. Одинадцятеро стомлених кішок поскручувались у найрізноманітніших позах і в найнесподіваніших місцях. Найбільше їх умостилося біля стежини і хвіртки. Лише трійко псів побігло за своєю господинею.

І жінка інтуїтивно підійшла не до ґанку, а до затуленої віконниці. Обережно прочинивши одну половинку з баранячими рогами на вершечку, вона побачила посеред великої кімнати на кріслі-гойдалці бабусю, саме ту з волошковими очима. Гойдалка стояла, як укопана, і бабця сиділа на ній незрушно, із заплющеними очима і, схоже, взагалі не дихала. Її лице вже не нагадувало пухкого біленького вареничка, а було майже чорне й подібне до дротяного каркасу для глиняної маски. Люція від розгубленості закалатала щосили по оцинкованому підвіконню. Ніякої реакції, старенька навіть не ворухнулася. Тоді жінка скрикнула і торохнула по склу. Знову нічого. Не на жарт перелякана Матінка Люція скочила на ґанок і забила ногою у двері.

Від її грюкання та криків залементували пси і занявкали істерично коти. Клапті білого листя, що ще висіли на деревах, зірвалися з гілок і полетіли вихором по саду. Мереживо сторожких променів призахідного сонця зненацька прорізала чорна блискавка. Пролунав хльосткий вибух, від якого заклало вуха. Чорні тіні загуляли по саду. І Люцію обліпило підняте вихором біле фосфоресцентне листя. У тих місцях, де на нього падало сонячне світло, листя із шурхотом пересипалося темрявою й перетворювалося на тінь. А там, де воно ховалося в тіні, несподівано спалахувало ліниве полум'я і синім тягучим пасмом стікало на землю. Нажахана смертю бабусі, Люція не помічала того, що діється довкола. І навіть, коли один побілілий стручок акації, піднятий вітром, заплутався в її волоссі й зайнявся в'язким, як кисіль, полум'ям, звисаючи їй на губи пломенистим синім язиком, вона того не завважила. Цієї хвилини вона згадала слова старої, котра просила її при першій зустрічі допомогти, як прийдеться. І тому її турбувало одне: як це тепер зробити. Перше, що вроїлося їй у голову, було викликати по мобільному «швидку».

– Пост невідкладної… бр-бр… одинадцять… бр-бр…..дцять слухає… Ваша адреса! – зарипіло в телефоні, пробиваючись крізь ефірні перешкоди. Щоб назвати диспетчерці невідкладної допомоги номер хатинки, Люція кинулася вздовж стіни. А коли не знайшла таблички з адресою, побігла на вулицю, аж за хвіртку, до якої була прибита бляха з написом: «вул. Світла, 7».

– А-ха! Світла… аха… сім, – важко видихла в телефон забігана жінка.

– Якщо вам погано, то чого ви говорите? – долинуло зі слухавки дивне запитання.

– Мені добре… Я жива… А от вона померла…

– Хто?

І Люція не знала, що відповісти. Тому сказала:

– Бабця в хаті… своїй… сама…

– А ви що в тій хаті робите? І хто ви?

І Люція раптом ще більше перелякалася. Швидко відповіла, що ніякого стосунку до померлої немає, що просто сусідка. Тоді глухий голос диспетчерки попросив її назватися і продиктувати свої контактні дані.

– Для чого? – запитала Люція.

– Це невідкладна допомога! – суворо відказали на зворотньому кінці зв'язку. – А з допомогою не жартують! Інакше – вона відразу стає відкладною!

І Люція натисла кнопку закінчення виклику.

– Хм! – почулося з трубки, хоч телефон вже був у Люції вимкнений.

Переполохана жінка не знала, що їй чинити. Вона заметалася по вулиці, як підстрелена птаха, не знаючи, куди бігти. Її так настрашила потворна смерть невідомої бабці, що здогади, щодалі жахливіші, переповнювали уяву. Несподівано вона помітила, що по її шиї тече в'язкий язик синього полум'я. І вона заходилася гасити, приплескуючи його на плечах і грудях. Дивно, але вогонь виявився негарячим й притухав від її рухів, залишаючи лише припалені чорні смуги на аквамариновій тканині її довгого плаття. І тоді перестрашена Люція схаменулася, знайшла поглядом крука і, суворо на нього позираючи, підійшла впритул.

– Я знаю – ти від мого дядька Семирія Риза. У мене нікого, крім нього, немає. Він знає, що діється, і лише він мене захистить. Якщо дядько в Нобелі, то я поїду зараз до нього сама. А якщо він тут, то веди мене до нього.

– Тґут, не тґут, – прокаркав Дзюба і відлетів від Люції на кілька метрів у глиб закрутистої, вузької вулички. Матінка зрозуміла ворона і поспішила за ним.

– У-у! У! – загойдався всім тулубом птах, підтверджуючи правильність дій жінки і знову відлетів на десяток-другий метрів, указуючи їй дорогу. Коти і пси потрусили за ними слідом…

Глава 15,

в якій до справи беруться світлі сили, хоча від цього мало що прояснюється

Насправді ж Люції не варто було так нервувати. Бо потривожена стукотінням у вікно, гамселенням у двері та криками на вулиці Саня Василівна Хвостик (так за паспортом називалася бабуся з обличчячком-вареничком) невдовзі, як Люція пішла, відкрила одне око. І в її голові відразу щось забелемкало.

Саня була заслабка, щоб одразу зрозуміти, що ж то калатає. А то допіру тріщав і шварґотів усіма своїми коліщатками, ланцюжками й шестернями напільний годинник.

Бронзовий маятник хилитався з неймовірною швидкістю. А годинна і хвилинна стрілки так скажено вертілися, немовби наздоганяли час.

Старенька зосередилася, і кімната перестала перед нею пливти в різні боки, стрілки стишили свій біг і маятник рівномірно й акуратно загойдався, інколи для годиться полискуючи круглими боками. Хвостик глянула на годинника. Була сьома вечора, і холодне сонце вже присідало на схилку. Але Саня Василівна уміла по-своєму числити час поміж стрілок старого циферблата. Старенька примружила очі, й годинна та хвилинна стрілки знову закрутилися із шаленою швидкістю, тільки вже на кілька десятків обертів назад. Важкий маятниковий язик, повискуючи, знову засіпався, а сам годинник і його дерев'яний корпус загув, як паротяг.

Усередині Сані Василівни ще сновигав лютий холод, що здавався їй особливо недобрим. Вона згадала, що сама відв'язала свій вогняний вузлик, бо хотіла померти. Але чомусь цього не сталося. Знемагаючи від безсилля, вона зняла з колін картатого, зробленого з миколаївської тонкорунної вівці, пледа, який у кількох місцях уже світив дірками. Опустила ноги на підлогу. Навпомацки пошукала барвінкового кольору капці. Одного знайшла. А другий валявся далеко від крісла, біля порогу. Стара ледь дійшла до нього, взула і, зиркнувши на циферблат годинника, зненацька вклякла. Годинна і хвилинна стрілки так швидко крутилися назад, що в їхньому ряхтінні виникли рухомі образи. І баба побачила в них саму себе, якою була кілька тижнів тому. Вона знову примружилася, роздивляючись події, що відбувались у зворотньому, проти годинникової стрілки, спрямуванні. Ось вона, знеможена холодом смерті, темна на виду, з синцями під заплющеними очима, щораз сильніше розхитується в гойдалці. Стрілка крутнулася назад кілька обертів – і враз затремтіли її губи. Засіпалися пальці. Знову кілька обертів назад – і пальці з темно-сірих стали рожевими. Затим повільно підлетів з підлоги і влігся на колінах баби Хвостик край дірявого пледу, який, вочевидячки, у реальній події, що відбувалася за годинниковою стрілкою, злетів був з її колін. Потім один ясно-синій пантофель підскочив і встромився бабі на носок правої ноги, інший – продовжував теліпатися на лівій. І нарешті скрючена баба Саня випросталася в кріслі, долоня, притиснута до серця, відірвалася від грудей, очі розплющилися, і з вуст вирвався крик болю.

– Фу, бридко як! – пробурмотіла сама до себе Хвостик, відвернулася і плюнула на підлогу. І на тому місці, де вона плюнула, знову виникло зображення. У ньому було добре видно, як старенька, скрадаючись, підійшла до хати Марії Бут. На підвіконні з боку вулиці сидів, звісивши ноги, Марко в повзунках, на сідничці роздутих від начепленого памперса. На вигляд хлопчик мав десь із півроку, не більше, вже був доволі спритний і кмітливий. Принаймні, складалося враження, що він усе розумів і діяв свідомо. Маленя щось чи когось розглядало в глибині хати, а в долоньках тримало віжки: одну зіткану зі світла, іншу – з темряви. Ті віжки тяглися до вікна і зникали у склі, немов у поверхні води. Саня Василівна схопила хлопчика на руки. Він лиш зачудовано зиркнув на неї, але змовчав, підкорився, немовби щось таке, тільки йому відоме, укумекав. Однак віжок своїх не відпускав, а тягнув їх за собою з вікна на вулицю.

– Світь-тінь!.. – гукнув задерикувато до бабусі малий.

Бабуся цей вигук зрозуміла по-своєму і сказала в тон дитині:

– Не грайся словами. Це небезпечно!

Потім спритно перекусила зубами темну віжку. І хлопчик ураз зарюмсав. Тоді Саня змайструвала зі світлої, променистої віжки соску і встромила її йому в ротика. Марко замовк і, підозріливо косячи на стару, заходився із задоволенням смоктати іскристу соску, скручену з променя. Тим часом Саня Василівна, не гаючись, закутала дитину в ясно-зелену шерстяну хустку, розкрила «кравчучку», яку завжди тягала з собою, і посадовила туди маленького незнайомця. Потім, так само скрадаючись, вийшла через хвіртку з двору, наддала ходу і зникла разом із візком у тумані нічної вулиці…

– Ет! – тільки й промовила від побаченого Саня Василівна і витерла з чола холодний піт. Їй було трохи соромно, що вона краде дітей. Але це почуття виникло так само швидко, як і зникло.

Одначе далі її видимі спогади не скінчилися. Зібравшись на силі, стара почовгала до спальні й раптом на порозі спинилася. Дитячий манежик у спочивальні був порожнім. Бабі Хвостик аж дух перехопило від жаху. На її лиці блимнули зловісні лихавиці, вона знову плюнула, тільки вже куди прийшлося, так що нове зображення виникло однією своєю частиною на порозі, іншою – на одвірку. Але її це не обходило, вона квапилася, як могла. Їй конче треба було бачити те, що відбувалось, коли її свідомість майже згасла. Тому вона на швидкості ще раз прокрутила вже переглянутий епізод від початку до кінця і заходилася дивитися те, що відбувалося до її завмирання.

Отож, усе виглядало так.

Двері до спальні відкрилися, ніби самі собою. І з дитячого манежика, який було видно крізь пройму дверей, вистромилася білява голівка Марка Рисочки. Він довго дивився на стареньку Саню, що потихеньку нерухоміла на кріслі-гойдалці. І вираз його обличчя був не менш прискіпливий, ніж у дорослого. А в очах блимав неспокій.

«Так не поводяться людські діти в чотири місяці», – зміркувала Саня Василівна, розглядаючи зображення, яке то уповільнювала носаком капця, то пришвидшувала. Рисочка в зображенні, що однією частиною залазило на одвірок, мигцем заповз на округлене бильце ліжечка і зіп'явся на рівні ніжки.

– Ах! – аж зітхнула світла знатниця Саня Хвостик.

А Рисочка вже тягнувся уперед, балансуючи на бильці, нахилявся тулубом з бажанням дістатися старенької і допомогти чимось їй. Він навіть щось говорив до неї. Але звук раптово щез. Поодинокі шуми ледь-ледь проривалися з минулого крізь рокотання радіохвиль, голоси природи, шамотіння вітру, писк кажанів і поклики замерзлих у холодній безодні космосу зірок.

Давня світлозора знатниця Хвостик крутила і крутила носаком зображення, що повзало по порогові й одвірку, але дарма. Крім слів: «тінь», «бринь», «кинь» і «сунь», вона нічого більше не почула. Але й ці невинні, на перший погляд, слова здалися їй чимось загрозливими.

Потім Марко запримітив промінь, що крізь прочинені двері тягнувся з вітальні, де завмирала стара, до його спальні, і вдарив по ньому рукою. Долонька відскочила чи то від променя, чи від чогось іншого, і малий скривився від болю.

У цьому місці реакції Сані Василівни на побачене були достеменно такими, як і у десятків тисяч звичайних наших бабусь і дідусів, коли вони, приневолені самотністю, дивляться по телевізору фільм чи серіал і починають його коментувати. Так трапилось і з бабою Хвостик. Вона заговорила. І це вже був не вигук «Ах!» чи «Ой!», а ціла репліка, і звучала вона так:

– Так от який ти, Рисочко?!

– А так, чи не так

Неси свій знак, лайдаку!

Тінь і світло покинь!

Тільки сам не загинь! – ніби навмисно дражнячись, відповів старій у зображенні минулого Марко і ступив з бильця лівою ніжкою в повітря простісінько перед собою.

– Їй-Яскре! – скрикнула баба Саня і сплеснула від здивування й остраху руками. Не знати, чого вона злякалася більше: чи того, що малий заговорив надто рано, всього лиш в чотири місяці, ще й склав хитру пісеньку, чи того, що Рисочка зараз може впасти.

Але він не падав. Він ішов по межі між світлом від променя й чорною смугою затіння, що падала від лутки вікна в кімнату саме в напрямку крісла-гойдалки. І там, де його ніжка ступала в повітрі, пасма світла змішувалися з тінню і ніби тяглися за його ногою.

– Невже він посланець Безмов…?! – прохопилося у старої, але вона схаменулася і затулила на півслові рота.

Знатниця над знатницями Саня Василівна Хвостик, що вже проіснувала понад мільйон обертів Землі довкруж Сонця, була приголомшена. Вона чула від Велительки Скалки, що таке може трапитися з людською дитиною наприкінці світу, але не думала, що доснує свій, хай і безмірно довгий вік, щоб таке побачити. Хлопець, бавлячись, ішов по грані між світлом і тінню. Себто, він розрізняв ту межу. А це означало, що він учував те, що не підвладне ані світлозорим, ані посутенілим. І від цього Сані Василівні, яка вже згасала, Яскр лиш один знає скільки останніх обертів Землі, знову стало студенно, як у холодильній камері. Вона навіть останній верхній ґудзичок халату застебнула. І захукала в долоні, щоб їх зігріти.

А хлопець у зображенні подій чотиримісячної давнини, далі намацував обніжок між світлом і тінню, і йшов, йшов, підступав усе ближче й ближче до неї, тієї іншої Сані, що завмирала. Здавалось, іще кілька кроків, і він таки дістанеться до її крісла-гойдалки. Та раптом гульк – і малий зник. Хвостик відмотала ногою спогад назад і, уповільнюючи його, знову крутнула уперед. Хлопчик справді немов щез за невловиму навіть для неї, нелюді, долю секунди. Стара тільки встигла розгледіти за коротку мить дуже-дуже вузьку, як павутинка, щілинку між світлом і тінню.

– Ні! Ні! Ні! Це неможливо! Цього не може бути! Таке було Яскр-зна скільки обертів Землі довкруг Сонця тому! І один лиш раз! Коли нас вигнано було із Світіні! – вигукнула вже зовсім розгублена Саня Василівна й заметушилася по хаті, забуваючи ще раз плюнути, щоб вимкнути зображення свого минулого. Вона враз спинилася і промовила, широко розкриваючи очі, схожі на блакитні осердя вогню: – А може, він правду каже, мій… Риз?..

А між тим, у площині зображення знову, немов із повітря, вигулькнув Рисочка, реготнув, став навкарачки і поповз у напрямку до завмираючої у своєму минулому баби Сані. Старенька знову прикипіла до рухливого зображення і забула, що вона споглядає не реальність, а лише відтворений нею самою відбиток її ж минулого. Від неймовірного збурення учувань, яке майже ніколи не трапляється зі світлозорою нелюддю, вона замахала в бік хлопця рукою, немов відганяла його, як ґедзя чи оскаженілого чмелика. Найцікавіше, що та Саня, яка перебувала у відтворенні давніших подій і спостерігала за Рисочкою, котрий повз до неї, точнісінько так само завихала руками в повітрі, хіба що підводилася з останніх сил, завмираючи у своєму кріслі. Але їй забракло сил, вона схопилася за серце, де в неї вже згасав вогняний вузол, зігнулася в дугу і завмерла. Плед сповз з її колін і упав на підлогу. Права нога старої задерлась, як у футболістки, і ясно-барвінковий капець відлетів у куток кімнати під грубу. Інший лишився теліпатися в Сані на носку. Надмірний шквал почуттів забрав останні сили у Хвостик, і вона, здавалось, відійшла насправжки. Обличчя-вареничок зробилося чорним, немов пшеничне борошно перетворилося на гречане, пальці видовжилися і стали схожими на обвуглені гілочки. Баба ще раз зітхнула і завмерла…

«Минуле, щоб його зрозуміти, треба переглядати повністю, а не фрагментами. Тільки жаль, що це неможливо, бо для цього потрібне ще одне життя», – чомусь подумалось Сані Василівні, і вона стомлено зітхнула.

Тривалий час у зображенні нічого не мінялося. Хіба що Марко, що сидів навкарачках на смузі зі світла й тіні, запхинькав і закопилив із жалем губки.

Потім несподівано з'явився сяючий відбиток чиєїсь худої фігури. Він відрізнявся від тіні людини тим, що не був сірим чи темним, а увесь яснів білим полиском і за яскравістю був сильнішим, аніж уся тональність картинки.

Саня Василівна Хвостик іще більше напружилася, намагаючись вивернути зображення так, щоб було видно того, хто зайшов до її хати. Але як вона не крутила носаком капця, а того, хто увійшов, видно не було.

Невдовзі у простір кадру встромилися дві довжезні, обцяцьковані перснями і браслетками, жіночі руки з вузлуватими пальцями. Вони підняли миколаївський дірявий плед у коричнево-білий великий крат, зібгали його кілька разів, потім шарпнули в різні боки і вкрили ним бабусині коліна. Старенька навіть не ворухнулась, її потемнілі риси поступово набиралися різкості та ще більшої мерхлості. Вона робилася страшною, схожою на дротяну каркасну основу людського обличчя.

Зачекавши хвилю, ті ж руки ще більше видовжилися і підхопили з поверхні світла й темряви хлопчика на ім'я Рисочка. Поклали у плетеного кошика і винесли з хати. Зображення на підлозі посірішало і згасло…

Сердита й розгублена Саня Василівна, яка ще не розуміла, як пережила власну смерть, нервово підтискала губи та квапливо думала. Потім, ураз щось зметикувавши, витягла мобільного телефона з нагрудної кишені жовтого фартуха. Мобільний давно згас. Хвостик надула від хвилювання і старечої забудькуватості щоки. Потім, як завжди буває в таких випадках, довго і не там, де треба, шукала зарядний пристрій. А як знайшла, лайнулась, згадуючи гнилого Смерка, і швиденько встромила штепсель у розетку.

– Хвалити Яскра, що електрику ще не вимкнули за несплату рахунків!.. Ой леле, вже осінь! То я більш ніж чотири місяці була у відключці! – сказала вона сама до себе, коли побачила, як спалахнув синім сяйвом екран мобільного і вималювалося число та місяць. У старому зарядному пристрої щось тихо клацало, а це значить, як давно була завважила старенька, що телефон заряджається. Саня зацокотіла джойстиком і набрала потрібний номер з телефонної книги.

– Алло! – слабким голосом ледь проказала вона в телефон, на екрані якого з'явився напис: «Розмова найвищої секретності».

– Це ти, Саню? А я вже й не думала, що ти прокинешся! – трохи здивовано відповів їй дзвінкий голос, схожий на дівочий, але з ледь уловимими рипучими інтонаціями немолодої людини. – Ти ж сказала мені, що завмираєш…

– А де Рисочка? – спитала, відразу переходячи до діла, Саня Василівна.

– A-а!.. Я його віднесла… до замку Любарта в кущі дерези… Як ти й наказувала… – почулось замішання на іншому кінці зв'язку.

– Я наказувала?.. Не пам'ятаю такого.

– Ти мені подзвонила і сказала, що завмираєш і щоб я забрала малого і віднесла в кущі дерези, де перехід між Півміррям і Засвітом, – уже наполегливіше заговорила невідома.

– Я?! – здивувалася Саня Василівна, і від того здивування аж похитнулась. – Я тобі дзвонила зі свого мобільного?

– Ні. Ти подзвонила мені з телефону, який висвічувався у мене на мобільнику, як «Невідомий номер». І ти сказала, щоб я віднесла Рисочку в кущі дерези, де перехід між світами і…!

– Досить, Бруню! Ти багато зайвого говориш телефоном, хоч він і обслуговується світлозорими! Як ти могла послухатися «Невідомого номера»?! Всі таємні накази у нас віддаються блискавичною поштою! – розсердилася стара.

– Ти казала, що не маєш більше світлозорих сил на розсилання наказів блискавкою… тому дзвониш по мобільному… – забелькотіло в телефоні.

– Майже, правда, – стомлено провела рукою по ще жовтому чолу Саня Василівна, підійшла до дзеркала у ванній кімнаті, поклала на нього долоню, і воно враз задвигтіло й пойнялося слабким полум'ям.

У тім блідо-рожевім вогні, просто посеред площини люстра, щось закахикало і засмикалось. І незабаром, розігнавши язики спалахів, з'явилася особа в карміновій із золотими пацьорками міні-спідничці, схожа на перезрілу, зморену дієтами і фітнесом, діваху. Вона недовірливо повела блискучими защіпками, встромленими за допомогою пірсінґу на краєчках обох звивистих рудих брів. Двоє кілечок, просилених під шкіру над носом, сховалися в її глибоких борозенках на насупленому переніссі. У кожному вусі зяяло по здоровецькому тунелю. А коротко стрижена, з довгим блакитним чубом на лівий бік, голова загалом була пофарбована в золотисто-оранжевий колір. Усе виказувало в цій особі перестаркувату, ображену на увесь світ «емо». Однак задерикуваті, іскристі, як кришталеві цвяшки, очі, жваві та спритні рухи і запопадливо прихоплена із собою бляшанка з чудернацьким малюнком палахкотливого вогню у грудях нелюді – свідчили про те, що це світлозора. Особа простягнула бляшанку Сані Василівні, і її рука в перснях і браслетах задзеленькотіла, видовжилася до неймовірних розмірів і вистромилася із дзеркала.

– Ось, Саню, «Вогонь життя»! Це тобі. Останній з моїх запасів. Тому, може, трохи заслабкий. Десь градусів 300… – Бруня підмащувалася, задобрюючи знатницю Хвостик. – Я розумію, що ця плазма захолодна для тебе. Але, принаймні, це вже щось. Ти підживишся трохи і не так гніватимешся на мене.

– Набираєшся розуму, дівко, просто на очах, – з притиском сказала високородна знатниця, але бляшанку з намальованим вогнем у грудях нелюді все ж узяла.

– Даруй мені, Саню, – проказала тихо Бруня, у провині опускаючи очі. – Ти ж тоді була така схвильована. Казала, що відходиш… Я не могла тебе не послухатися, тим паче, що все збігалося з дійсністю! – зацокотіла не менш розтривожена Бруня. – І ти ще казала, що там, у кущах дерези, Рисочку перехопить світлозорий наставник. Тому треба написати записку з його даними.

– І що ж ти написала? – стривожено спитала Саня.

– Написала, що знала.

– Що?! – поставила питання, немов відрубала, знатниця.

– Я написала: «Цього хлопчика звати Марко Рисочка… Йому лише чотири місяці і два дні… Бережіть…» Е-е!.. Ні!.. «…Збережіть його.»

– Збережіть?.. Ти, Бруню, здуріла! – коли б могла, то знеможена кількамісячним згасанням стара була б закричала. – Я завмирала. І мені на думку не спадало тобі дзвонити. Ти ж знаєш, що після згасання знатниці чи знатника їхніх вихованців бере до себе світлозорий наставник. Так, приміром, я колись узяла в помираючої італійської Бефани тебе, бо ти моя онука в других, і нарекла українським прізвищем. Навіщо ти його віднесла в кущі дерези? Та?!

– От горе! Санечко! То що – його вкрали? – і собі розхвилювалася Бруня, ніби лише зараз збагнувши, що ж трапилось.

– А ти як гадаєш?!

– Та я ж була переконана, що це телефонувала ти! – виправдовувалася Бруня, дріботячи від страху всім тілом і всіма своїми проколотими пірсинґами. – Голос точнісінько твій! І хвиля світності твоя, четвертого ступеня! Все збігалося! Бігме Яскре!.. І ти ж казала, що вмираєш… по телефону! А воно так тоді й було… А коли б я справді була з посутенілими поплутана, то чи ж я б після такого до тебе прийшла? Та й ти ж не згасла. То задля чогось тебе ж і не відпущено в Останній Засвіт…

– Вíдай, не час мені згасати з такими помічницями, як ти… Ах ти, Бруню! Я ж тебе лишень просила припильнувати за хатою і не заходити до неї. Я думаю, ти це зробила через те, що знала, що після згасання вся моя сила перейде до цього хлопця, а не до тебе. Так? Чи ні? – хоч і крушилася, але все погідливіше і супокійніше заторочила стара, відкрила бляшанку, перехилила її до рота і потягла звідти світло-оранжевий язик вогню. Від того її лице, схоже на пожовклий, залежалий у морозильнику вареник, зашарілось, як у молодої дівчини, і зробилося пухкеньким і ясним.

Бруня мовчала й уважно спостерігала із дзеркала за знатницею. Здавалося, стара хоч і перейшла на примирливий тон, але так само непомітно, спроквола підзирала за висушеною дієтами і зниділою від швендяння блискучими поверхнями і світляними потоками хованкою.

– Але я думаю, Бруню, що ти зробила це з недбалості й нехлюйства. Ти досі у свої майже шість тисяч людських років бавишся в підліткові забавки. Не личить хованці та ясності третього ступеня таке самовільство! Ти ж уже стара баба! Тому я, згасаючи, і не передам тобі своєї сили…

Якийсь час Саня Василівна з приємністю облизувала, вкриті залишками вогню губи, світлішаючи на виду, а тоді раптом піднеслася в повітря, схопила Бруню за пірсинґ біля краю лівої брови і витягла її за нього всю з дзеркала разом і з її високими штиблетами на товстій підошві, які на молодіжному сленгові називалися «стілами». Заскочена несподіваним нападом, хованка застогнала, відбиваючись, як могла, але знатниця піднімала її за кульчик пірсинга щораз вище й вище.

– Якого Смерка ти потягла хлопця в дерезу на Любартів вал, там, де Брама Шафарки?! Тобі наказав Клятий! Ти що, не знаєш, що цим підставляєш мене?! Ти забула, якого я роду?!

– Я робила так, як ти мене виховувала! Усе за сумлінням! – кричала в палаючих сльозах Бруня і просто на очах темнішала й спадала з лиця. Вона робилася старою і зморшкуватою, немов з неї висмоктували енергію.

– Не задурюй мені мізків сумлінням! Кажи, кому передала дитину? – із неймовірним шаленством скрикувала знатниця. З її очей, носа і вух посипалися дрібні вогнисті скалки. Вони обпалювали хованку, яка була геть неготова до такого повороту.

– Ти сказилася! Мені боляче! І я згасаю! – лепетала Бруня, намагаючись відштовхнути руку Сані Василівни.

– Що ти знаєш про цього хлопця?!

– Нічого, крім того, що ти мені сказала! – брова Бруні, відтягнута знатницею, видовжилась, як пасок, і почервоніла, мов розплавлений метал. Риси і пруги її обличчя налилися густочервоною, майже чорною, барвою. Здавалося, ще трохи такої борні – й вона спалахне та вмить згорить.

– Якщо ти мені брешеш, я виклопотаю для тебе на Соймі Вічне Згасання. Повір – це страшно.

– Я не брешу. Присягаюся безмежністю Яскра! – сказала Бруня і склала на грудях руки хрестом, повністю упокорюючись, непомітно для знатниці схрестила мізинець із безіменним пальцем на лівій руці.

Саня Василівна не чекала знаку впокорення. Бо тим знаком Бруня Карлівна Василенко цілковито віддавала себе під владу Сойма українських світлозорих. І тепер, за звичаєм Засвіту, судити її мав право тільки Сойм. А присуд його міг бути страшнішим, аніж те, що могла з нею зробити баба Саня.

– Хай буде так. Але присягу твою я лишу на тобі! – знатниця скрикнула і вдарила хованку відкритою долонею. Від удару в різні боки полилися вогнисті промені. Здійнялася хмара білого диму, що поступово ставав світлішим і яскравішим. Світло від диму різало очі. Це тривало якусь мить. Потім світло згасло.

Знічена і зламана Бруня стояла на колінах посеред кімнати. На шиї у неї зашморгом звивався яскраво-білий промінь, який не давав їй ворухнутися, бо прип'яв бідну до всіх видимих потоків світла.

– Тепер ти мусиш казати тільки правду або мовчати, – байдуже мовила Саня. – Інакше неправда тебе вб'є. Ти бачила, на що здатен цей хлопець?

– Бачила… Але все, що бачиш, треба ще довести, – протяжливо, зважуючи кожне слово, відповіла Бруня.

– Ти комусь із людей чи посутенілих про нього казала?

– Саню, ти вдалася до насильства, а це в нас без особливих підстав заборонено ще від часів Яскра та його сестри Яси… Тому… – з непереборним страхом перед світлозорою знатницею четвертого виміру світності відповіла Бруня.

– Тому, що? – Саня Василівна розглядала плед, яким її було вкрито, коли вона згасала. Плед явно їй чимось не подобався.

– Тому моя присяга була зроблена з відворотом. І я не казатиму тобі всієї правди… Бо ти сама брешеш собі.

– Я не брешу. Ти позбавила мене вибору. І я ніколи не вчила тебе іти проти сили світла. Бо все ще вірю в нього, хоча… – з мукою в голосі сказала стара. – Я змушена поставити тебе перед Соймом. Бо ти зрадила мене… Бо навіть у цьому пледі, яким ти була мене вкрила, коли я згасала, є нитка з мороку. Звідки вона взялася? Та? Хованко третього ступеня ясності Бруню Карлівно Василенко?!

Хованка схилила голову, втупилася в підлогу і напружено мовчала. Вона боялася подивитись в очі знатниці. Бо знала, що зараз погляд баби її уб'є. Саня рішуче відкрила чавунну заслону груби, нахилилася над охололим отвором із купою сірого попелу всередині, хукнула і промовила:

– І Хуху, і духу!

У глибинах димоходу щось зашкреблося. Шерехтіння зростало все дужче й дужче. А на скутому обличчі Бруні від очікування налилися жили. І вона, і Саня добре знали, що означає цей шурхіт. Яскравий зашморг із пломеня на шиї у хованки напнувся, гублячись своїм кінцем в останніх посвітах сонця, що лилися з вікна, і раз по раз стріпувався нервовим посмиком. Несподівано в чорній проймі груби зашваркотів вогонь, і звідти викотилася чимала попеляста кругла жарина. Вона дзиґою закрутилася на підлозі, обростаючи сірими лушпинами попелу. За мить по її поверхні пробігла іскра, і жарина, що стала вже великою круглою головешкою, трохи меншою від Бруні чи Сані Василівни, заговорила, користуючись спалахами іскор, що пробігали по її сіро-сивій поверхні: