Текст книги "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Автор книги: Олександр Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Несподівано в сусідній кімнаті щось пискнуло.

– Миша! – перелякався Тронь, оскільки, треба вам сказати, привиди дуже бояться мишей.

– Заспокойся, це лиш дитина, – сказав Алм і напружився. Острихій-Манюра спильна глянув у зіньки Алмові, а тоді – Млі. У відповідь – лише сумирний темно-червонястий і крижано-синій блиск очей першого та другої і тихе потріскування палахкотливих іскор довкола шкодливих мармиз. Хіба що Мла трохи роблено зітхнула. І тут Острихій-Манюра напружився і зрозумів, що настав момент істини.

– Дитина? – запитав він і додав, розмірковуючи: – Чия?

– А твоя, – лагідно відповіла Мла.

– Моя?! – ледве не закричав він. – Того мало, що мене зробили грудастою карличкою зі щербатою славою! Так на тому не край, ви мені на голову ще й дитину хочете втелющити!

І розлючений Острихій-Манюра кинувся на Алма та Млу, які з олімпійським спокоєм і чернечим смиренням дивилися на цей черговий напад скаженості й навіть не думали захищатися. Та й навіщо, якщо Острихій-Манюра не встиг і кроку ступити, як довга ворса оранжевого килима зробилась іще довшою, перетворилася на безліч великих і малих, дрібних і здоровецьких оранжевих рук, обхопила Острихія-Манюру з усіх боків, як змії Лаокоона, і поставила сердегу на місце.

На якусь хвилю в кімнаті запала тиша. Алм і Мла про щось на миґах радились. Острихій-Манюра тихо, але дуже гірко плакав. А оранжеві руки з килимового ворсу, пульсуючи від напруги, дрижали, заволодівши усім тілом Острихія-Манюри. Затим, може, за півхвилини знову заплакала дитина. Але це вже не було несподіванкою. Бо якраз тієї миті в тому місці оранжевого килима, звідки не стирчали руки, виникла велика чорна дірка, з якої разом із стовпом непроглядної чорноти пролунав хрипкий, двигтючий голос, що проникав своїми частотами глибше, аніж до печінок чи синьої глини, і був Троневі добре знайомий:

– Острихію, ти тепер Манюра!

Зачувши цей неспростовний факт, Острихій-Манюра, рюмсаючи, лишень затрусив приречено головою. Грубий двигтючий голос повільно та гнітюче вів далі:

– Усі твої перетворення будуть несанкціонованими й можуть здійснюватися лише в екстремальних випадках і за виняткових обставин, що загрожують життю дитини. І ти будеш Манюрою доти, доки не викохаєш свого хлопчика щирим і сірим пасинком Паморок.

– А як викохаю, то що?

– Спершу пройдеш, користуючись талантами цього малюка, крізь браму Шафарки. А тоді сядеш праворуч мене і керуватимеш усім Чорним Півміррям. А як не пройдеш чи…

Не второпавши першої частини та не запримітивши умовного способу закінчення обірваної фрази, Острихій-Манюра закомизився і залупився на її середню частину:

– А ти ж тоді чим керуватимеш? – запитав, зовсім нахабніючи, ошалілий від гніву і горя привид. Йому в жіночій карлуватій личині вже нічого було боятися, навіть самого Великого Смерка, тому Тронь випалив напрямець. А те що це був саме владар Чорного Півмірря не викликало ніяких сумнівів. Алм і Мла, зачувши таке нахабство з вуст Острихія-Манюри, припали в смиренстві лобами до килима і про всяк випадок з головою прикрилися своїми чорними плащами, з-під яких виривалися сірими цівками хирляві пасма диму. Екзекутори чекали на заслужене покарання Троня. А відповідною карою за такі вибрики могло бути лише розсіяння духу.

Спливали хвилини, а ніякої реакції на зухвале питання Троня не було. Дірка в килимі зяяла невиданою чорнотою, яка щосекунди углиблювалася нескінченністю безодні й пересипалася зловісними інфразвуками. Алм і Мла розтяглися і тремтіли на підлозі, як наймерзенніші плазуни. Дитина між тим не вгавала і ревла, мов сирена. А Острихій-Манюра – хоча після припису Великого Смерка його задля канцелярського порядку вартувало б уже називати просто Манюрою – стояла на колінах, обплутана мереживом з оранжевих ручок, рук та мацаків, і ридала горючими сльозами.

Раптом одна з тих рук розмахнулась, але не вдарила, а примирливо поплескала Манюру по щоці. Потім хвиснула по підборіддю, дала щиглика по носу, смикнула за капку лівого вуха, проштрикнуту здоровецькою сережкою у вигляді серця, і злетіла в повітря оранжевою ящіркою, розпускаючи позад себе синього хвоста і здіймаючи радісний щебет. Зачувши її закличне піяння, всі інші руки теж миттю перекинулися на оранжевих із синіми хвостами ящірок і, шалено посвистуючи, зашмигали зграєю вгору-вниз. Наостанок дали кружала над головами схарапуджених Алма та Мли і поринула голова за хвостом у чорну діру в оранжевому килимі. Ледве-но останній хвіст гулькнув у чорне отворище, як діра відразу ж закрилась, так ніби ковтнула все ящіркове братство гамузом разом із щебетом, пір'ям і піснями. Хіба що одна синя пір'їнка, що випала з останнього хвоста, не встигши прослизнути крізь дірку, що шпарко зачинялася, здійнялась у повітря, підлетіла й приставилась до вуха Алма, знову перетворюючись на руку, тільки вже синю і з кривавими губами посеред долоні. Ті губи щось утаємничено нашепотіли екзекуторові, потім сплюснулися, зменшилися й прослизнули разом із синьою рукою крізь вухо в довбешку лиховісного виконавця присудів Великого Смерка.

– Корюся! – глухо проказав, одержавши таємний наказ хазяїна, Алм, клонячи і матляючи головою від лопотіння, що ще гуло йому в казанку. До речі, те гудіння дерло слух рокотливою гундосістю не лише йому, але й усім присутнім.

За мент усе вщухло й зависла обтяжлива павза.

Першою отямилася Мла. Вона підповзла до Манюри, що знесилено та без будь-якої мети перекочувалась з боку на бік, дивлячись отетерілими очима вгору, і сказала:

– Що ж, Острихію…

– Що? – безтямно промимрила Манюра.

– Таке буває у людей…

– Яке?

– Коли хочеш не хочеш, а маєш стати матір'ю…

Глава 8,

в якій оповідається про того, хто живе під відбитком неба і бачить потаємне, коли малює

Йому вроювалися видіння, коли він малював. І неважливо чим – фарбами, олівцем чи навіть кульковою ручкою. А для того, щоб видіння являлися частіше, він закривав перев'язкою очі. І тоді вони самі лилися на папір, поставали в неймовірних образах, яких він перед тим не бачив ніколи. Картин із зафіксованими видіннями було так багато, і деякі з них були такі таємничі, що збагнути всіх він не міг. Але траплялися й такі, які розумів добре. Вони відкривали йому майбутнє і те, що звичайні люди не могли побачити в реальному житті.

Малювати навчив його батько, котрий був художником-реставратором. Якось він пішов до підземного храму Івана Богослова в Луцькому замку реставрувати фреску, від якої на стіні вціліла тільки частина чола та очі бога, – і пропав. Не повернувся. Кажуть, що загубився десь у підземеллі. Його тиждень шукали спелеологи й міліція, та так і не знайшли. А про п'ятирічного хлопчика, що залишився сам у напівпідвальній квартирі, забули. Родичів своїх малий не знав. Про маму колись чув від батька, ніби та живе й працює нянькою в Мілані й не хоче чи не може повернутися до Луцька. Тому й ховався він, забутий і нікому не потрібний, у своєму підвалі, допоки його не вигнала на вулицю якась тітка з мітлою. Сказала, що вона нова двірничка і що мешкатиме тепер у його квартирі разом зі своїми трьома синами. І він оселився під сходами в під'їзді свого колишнього будинку. Та за кілька днів, коли він спав під сходовим прогоном на купі поліетиленових мішків із напханим усередину листям, троє синів двірнички перенесли його сонного до сміттєвого баку і закрили лядою, а на ляду навісили замок.

У бакові від смороду він почав задихатися. І можливо б, помер, бо на всі свої оклики та плачі чув тільки лайку та сміх. До того ж за п'ять хвилин його мучителі заходилися гупати м'ячем по сміттєвому баку, так що голова від тих ударів лускала. Дихання уривалося, щораз сильніше забиваючись спертими сопухами недоїдків. І в найважчу хвилину, коли перед очима вже закрутилися жовті кола, Леопольд раптом побачив своє перше видіння. У ньому виникла дівчинка, на два роки старша від нього, яка гралася п'ятьма креймахами. Вона була сиротою так само, як і він, і Леопольд звідкілясь це знав. Її рука підкидала камінці й ловила, по двоє чи по черзі, чи три, а то й чотири відразу, а сама при цьому промовляла слова: «Сало!.. Купа!..

Гойдалка!..». І ось один крем'ях відскочив від її руки, підлетів занадто високо й упав на землю… Ні – не на землю, він упав просто до нього в бак і перетворився з червонястого кремінця на іскристий прозорий діамант. Яскраво бризнув чудесним сріблястим променем і освітив усе його смердюче притулисько. У сріблястому світлі спалаху Леопольдові вдалося намацати якусь картонку та кусень згірклого шоколаду. І цього йому вистачило, щоб із заплющеними очима намалювати своє перше видіння.

«Ба-бах!» – бухнув об бак удар м'яча, і раптом усе стихло. Лайка і сміх припинилися. І ззовні долинув веселий крик і фраза якогось дівчати, котре сказало:

– Я виграла у вас в креймахи його життя! Відчиніть бак і віддайте хлопця мені!

І бак відчинили. Леопольда витягли напівживого. Середущий син двірнички почастував його копняком у спину на прощання і накивав п'ятами разом зі своїми братами. Хлопчик залишився віч-на-віч із дівчинкою із золотими кісками та пшеничними бровами на засмаглому обличчі.

– Як ти називаєшся? – спитала тоді дівчинка, втуплюючи в чорноволосого хлопчиська з пополотнілим, як папір, лицем турботливий погляд.

І він нічого не міг відповісти. Йому від страху перехопило дух і відняло мову. Дівчинка утямила, що з малим коїться щось зле. І оскільки так само була безпритульною і неприкоханою, то мусила звернутися до дорослих по допомогу. Хоч і не хотіла. Від дорослих – самі лишень неприємності. Але вона пожаліла малого й пішла з ним до сиротинця. Там хлопцеві дали тягучого гарбузяного киселю і довго мучили запитаннями, на які він відповідав, хитаючи головою «так» або «ні». І оскільки цих відповідей було замало, щоб встановити його особу, а на всі запропоновані імена він відповідав тільки «ні», то лікар із жовтими пальцями від цигарок і завуч у махровій болотяної фарби шапці махнули на нього рукою. І тоді ім'я Леопольд дала йому сама дівчинка, бо воно їй просто подобалося. Коли ж заповнювали його особову тоненьку лінію, усміхнулася щербатим ротом і сказала:

– Хай він у нас ніяк не зветься. А як навчиться писати чи говорити, то, може, щось про себе і зліпить.

– Чому ж ніяк? – заперечила дівчинка з пшеничними бровами. – Називаймо його «Рисочка»! Ви ж у графі «Прізвище» ручкою рисочку вже провели?!

Відтоді Леопольд так і звався Леопольдом. По батькові, як усі безбатченки, традиційно – «Іванович». А під час переклику в класі вчителі називали його то «Рисочкою», то «Полосочкою», то «Пунктіром». Тільки вчитель малювання, який хвалив його бурхливу фантазію, називав Леопольда «Мазком».

Пізніше, під час оформлення паспорта, хлопець ніби згадав, як його називали тато й мама, і вписав ім'я та прізвище в ту ж графу з короткою і тонкою лінією. Однак нікому із дитбудинку так його і не повідомив. Бо, поклавши паспорта до задньої кишені, дременув із сиротинця до луцьких рекетирів, що тримали півміста під своїм дахом.

Відтоді самотність і таїна стали його найбільшими порадницями та утішницями. І спогади про важке дитбудинківське дитинство зайвий раз підтверджували йому це. У сиротинці він збагнув жорстоке правило людського життя – якщо ти не будеш знущатися з інших людей, то люди знущатимуться з тебе.

Йому ніяк не йшло з голови, як колись директор інтернату за те, що Леопольд намалював портрета його кицьки з набряклою, як чавунець, шиєю, довго бив малого по в'язах ребром долоні, а тоді поклав його біля порога свого кабінету на підлогу і примусив лежати добу. І коли заходив чи виходив, то витирав об нього ноги. (Цікаво, що директорська кицька невдовзі здохла, бо вдавилася головою копченого сома, яку вкрала з іменинного столу.) А щербата завучка, що завжди ходила в махровій болотяної фарби шапці, щовечора навідувалася до них у спальну кімнату й забирала з тумбочок книжки, які нібито суворо заборонялося виносити з бібліотеки. А як знаходила в когось у матраці заховане чтиво, то залишала дитину на день без їжі.

Чи на сніданок, обід і вечерю давала впродовж тижня гарбузяний тягучий кисіль.

І Леопольд зненавидів людей. Він почав мститися всім і просто так. Не подумайте, що він став убивцею – ні. Він не вбивав навмисне. Але кожен, хто хотів його знищити, сам падав мертвий. Бо Леопольд, користуючись видіннями, знав заздалегідь, коли, де, як на нього здійснять замах чи нападуть. Тому якщо хтось здумував натиснути на курок пістолета, труїти ціанідом, чи потрошити Рисочку ножем, той сам наражався на власну зброю. Чи куля рикошетом летіла стріляльникові в голову від завчасно підставленої металічної таці, чи бокали мінялися місцями і смертельне вино випивав отруйник, чи ніж втрапляв у розетку, замість того, щоб розчикрижити Леопольдові печінку. Бо хіба буде чекати удару той, хто знає, що за секунду ніж убивці проріже йому боки? Ні, він зарані відступить. А той, хто б'є ножем, не поцілить, хитнеться і втрапить у електричного дрота.

Тому ніхто не міг убити Леопольда. За цю особливість безмежно лихий злочинний світ Луцька став його боятися. І поза очі, вважаючи Леопольда Рисочку найбезжальнішим чоловіком у світі, всі бандюги називали його Прахом.

Хоч нещадності в собі він не відчував і ненавидів смерть, яка примушувала його, захищаючись, убивати.

Років за сім його чорна слава й авторитет стали настільки незаперечними, що він уже верховодив у бандитському Луцьку. А щоби не бачити людського бруду та мерзенності й не наражатися на лиходійників, Прах переважно усамітнювався у своїй садибі за містом, там де річка Стир випинається на півкілометра мальовничою луковиною у край соснового лісу. Він ховався у своєму кабінеті, що його були збудували на дахові його будинку-замку італійські будівничі, який називав – «милим прихилищем за відбитком неба». Бо це справді було чимале приміщення, стіни в якому він розмалював сам, з убиральнею, лазничкою та опочивальнею, але його не було видно ані з землі, ані з повітря. Тому що увесь дах і добудована на ньому конструкція кабінету були обтягнуті дзеркальною плівкою, що відбивала небо. І з рівня землі чи з висоти хмар усім здавалося, що над плескатим дзеркальним дахом стирчить лишень п'ять вежок, а між ними порожній простір, заповнений небесним ефіром, який віддзеркалювала плівка. А в сонячні вечори палахкотливе світло призахідного неба робило ці п'ять веж схожими на ракети, які злітають у пломенистих бурунах.

От і під кінець того дня, коли Острихія Троня запроторили в тіло Манюри, Леопольд стояв біля свого вікна з олівцем, альбомом для малювання і з чорною глухою маскою на обличчі. Нашорошеність і напруга, що вчувалися в нахилі Леопольдової голови, вказували на його ментальну концентрацію. Він поглинав світ тільки йому підвладними почуттями. Сліпуче безживне сонце вже було на спадні й косими променями просякало крізь мінливу плівку та скло трапецеїдальних вікон. Тремтливі хвилі посвіту огортали струнку постать Леопольда й чомусь наповнювали увесь кабінет і дім гнітючою тишею світила, що завмирало на заході.

Прах любив усе красиве і був вбраний у білу, гаптовану сріблом, шовкову сорочку з широкими рукавами і розкидистим коміром. Вузькі чорні штани завершував пояс зі срібною в смарагдах пряжкою, зроблений із чорної шкіри полоза з де-не-де помітними дрібними білими цятками. Ноги обтягували темно-зелені сап'янці з найм'якішої лайки.

Володіння Леопольда простягалися аж до обрію по той бік Стира, де бриніли широковітими верхівками могутні щоглові сосни, над якими кружляли хмарою чорні цятки птахів. Жодного даху чи димаря, жодного сліду втручання людини в життя природи з вікна його будинку видно не було. Сам дім, схожий на готичний замок зі стрільчастими вежами і перекидним мостом, своїми розмірами цілком міг конкурувати із замком Любарта.

Здавалося б, багато чого з того, що може побажати собі молодий чоловік, сповнений сил, у 26-річному віці, він уже мав. І все ж під суцільною чорною пов'язкою на обличчі Праха ховалася зажура. Вже кілька місяців до нього приходило одне й те ж видіння: сивочолий чоловік, що стежив за ним звідусюди, й обличчя якого важко було розгледіти. Він виймав з кишень свого піджака та штанів якісь сірі згустки і розкидався ними, як м'ячами, на всі боки. Від того згустки били крилами, стаючи птахами, так само невловимими у своїх подобах. Прахові ніяк не вдавалося розпізнати ані чоловіка, ані його птахів. І через те не міг і намалювати до ладу свого видіння.

Та найгірше з усього було те, що видиво приходило і приходило до нього ось уже кілька днів поспіль, немов влітало широкими і шелесткими крилами в його підсвідомість. І терзало, мучило його.

Десь із глибин будівлі долинув ледь чутний стукіт. Прах скинув маску, спустився гвинтовими потайними сходами на поверх нижче, відсунув дерев'яну панель і опинився у великій залі. Підійшовши до овального столу, що стояв біля вітражного вікна, він сягнув рукою під спід інкрустованої стільниці й натиснув на кнопку. У протилежному кінці зали важко відчинилися оббиті бронзою високі двері, полохаючи довгі тіні від низького колючого сонця. І на порозі постали два одоробала.

Одне своєю круглолицістю та білозорістю скидалося на простакуватого волиняка. Лишень закручені шпичаки брів видавали спостережливому його вроджене лукавство і затаєну жорстокість. По-вуличному одоробала звали Цурупалком. Він смикнув за металевого тонкого троса, на якому тягнув за собою свого дебелого напарника, і поволі рушив до Леопольда Праха. Підходячи ближче, парубійко спроквола крутнув кущуватою бровою, вловлюючи настрій хазяїна. Враз щось скигнуло, і він злегка ляпнув по заплічному мішку в себе на спині. Там сидів його улюблений пес Ґнорн, який був навчений у нюху вати не лише зброю, наркотики та фальшиві гроші, а й небезпеку.

Друге одоробало, що його волочив на повідці Цурупалок, було невідомо ким і мало прізвисько Той. Воно випадково прибилося до Праха. Якось, розвеселений концертом поп-музики в Любартівському замку, Леопольд забув свої страхи. Він навіть, як міг, загундосив у носа модну мелодійку разом із гомінким, переповненим щастям, натовпом. Зненацька пролунав постріл. Хтось позад нього болісно прохрипів. Він хутко обернувся, і в його обійми впав опецькуватий здоров'як в офіцерській потертій сорочці кольору хакі. На зашийку в того качка випинався опуклиною горб дикого м'яса, зарослий сірою короткою щетиною. З нього текла струменем кров. Куля, що призначалася Прахові, вочевидячки, дісталася здорованеві. Тому Леопольд діяв блискавично – підхопив чоловіка на руки, поніс до авта, розштовхуючи гамірну юрбу, і відвіз до знайомого хірурга. Одоробала вдалося врятувати. Коли здоровило очуняв, Прах записав на аркуші паперу питання: «Хто ти?»

Прочитавши запитання по складах уголос, мугиряка задумався, блимнув розширеними, як у сови, зіницями і прохрипів, безтямно осміхаючись:

– Я Той… іграшка… і люблю біль. Можеш погратися зі мною у поганого хлопця. Навчу по-справжньому вбивати.

Нічого більше з Тоя витягти не вдалось. Але Леопольд відчував перед ним якусь незбагненну провину, наче він був призвідцею Тоєвого безуму. І залишив безглуздого здорованя, що любив і вмів убивати, при собі…

Одоробали застигли перед своїм господарем, ховаючи очі й не наважуючись заговорити. Хіба що Той раз чи два схропнув убік, прочищаючи забиту горлянку.

Мовчання розляглося напружене. Першим обізвався до них на миґах Леопольд. Він повільно обвів своїх шибайголів рукою і приклав пальця до вуха. Його мовою це означало: «Я вас уважно слухаю.»

Ні з сього ні з того Цурупалка раптом заціпило. Тільки губи німо, як стулки в мушлі, відкривалися і закривалися на круглім безживнім обличчі. Аж нестямний Той здивувався своєму напарникові, що одночасно був і його доглядачем. Він смикнув у себе на поясі за кінець металевої шворки, якою за наказом Праха припинався до Цурупалка, щоб, часом, не накоїв лиха. І його наглядач очуняв, безцеремонно відсунув Тоя вбік, приступив до столу й поклав перед босом шкіряну жовту торбинку з чимось важким усередині. Насуплений Той вищирився й відійшов на всю довжину троса, як норовистий звір.

Дуже повільно Прах розв'язав ремінець торбинки і витрусив її вміст. Спочатку з розсупоненого ґудза посипалося ніби щось блискуче та зірчасте. Та коли камінчики з торохкотінням розкотилися по інкрустованому перламутром столу, то виявилися звичайними сіро-чорними кремінцями.

Леопольд кинув на них крижаний погляд і вказівним пальцем поставив у повітрі знак питання.

– Китайця, у якого ваша подруга їх купила, на базарі вже нима… Його в ментовку загребли, – нашорошено заговорив бецман.

Прах не реагував на поставлену одоробалом у звідомленні крапку. Він хотів почути більше.

– І ми, як їх у вашої подруги в трилейбусі забирали, то вуни вначалі бруліками були, а потім стало ут таке… сіре… Навєрно, вуна встигла їх підмінить, – пробелькотів Цурупалок і віддано зазирнув у прикрите крилом чорного чуба бліде обличчя хазяїна.

– Не, не могла підмінить. Я її обмацав. На ній більш нічого не було. Тільки цей цмьочок, – ощирився Той, витягнув з кишені чорних штанів пипку для немовляти й продемонстрував Прахові.

Леопольд завис думкою на пейзажі, що згасав за вікном, і наполегливо «поспитавсь» через плече, зображаючи стисканнями кулака прості камінці, малюючи пальцями промені від діамантів і насамкінець відставляючи долоню вбік, ніби питаючи – де? Це означало: «Якщо ці фальшиві, то де справжні діаманти?»

– Пувтуріть ше раз, хазяїне? – перепитав, не уторопавши, Цурупалок і плямкнув повіками, неначе ротом.

Прах повторив жест повільніше. Цурупалок знову не втямив. У залі зависло ще понуріше мовчання. Лише Ґнорн шкрьобав кігтями по дну заплічного мішка. Щоб якось заповнити павзу, переляканий парубійко замолотив усе, що знав:

– Як ви їй наумисне бруліки ті пувернули, шуб ми пудгледіли ду кого вуна з ними пиде, то ми й стижили. Но вуна усе время стирчала в сибе у свуїй пулувині хати, чи чистила в трилейбусі роззяв…

«Зі своїм бачилася?» – спитав, жестикулюючи з-за плеча Прах, тим самим примушуючи підійти Цурупалка ближче, щоб роздивитися складний порух, який спочатку зображав фігуру жінки, потім очі, а насамкінець завершувався недбайливим рухом, немов Леопольд щось бридке розтирав поміж пальців.

– Вінограна наче крузь землю провалився! – Цурупалок був радий, що уторопав з першого разу, і втер рясний піт з круглої фізіономії.

«А якщо каміння підмінила не Марія?» – знову запитав Прах, виписуючи тонкими пальцями в повітрі ім'я Марії, різко обернувся і пронозливо глянув на своїх посіпак з-під крила чорного волосся.

– Тодигов! Ми дурбаки, и жинку дурно… пришили… – тихо пролопотів Цурупалок. А Той, ковтаючи слину, прохарчав сильніше за Ґнорна в мішку.

У відповідь Прах підтвердив цей висновок зловісним кивком. Він картав себе за помилку. Посилати назирці саме цих двох різунів було нерозумно. Особливо його бісив своєю дуркуватою усмішкою провинця Той. І Леопольд добре утямлював, що в тролейбусі саме Той накинувся на Марію першим, навіть металевий шворок у руках Цурупалка його не спинив. Тому від усвідомлення свого упущення ледве стримував лють. Він таки вперше в житті хотів убити по-справжньому… Тоя. І Той наче це відчув. І ще раз облизавши слину, відвернувся від хазяїна й млосно осміхнувся, вистромляючи здоровецького жовтого зуба в порожнечу велетенської зали. Леопольд, ледве здержуючись, глухо зітхнув.

– Ми не нарошно, – бевкнув Той, іще більше завдаючи болю хазяїнові.

– Той хтів сказати… случайно, – втрутився Цурупалок, бачачи, що розмова повертає не туди.

– З переполоху! Да, Цурупалка? Не оддавала нам камушки, от… і шпиця у бока, – швидко потвердив харцизяка, обслинився й, похапливо сьорбаючи, облизнув губи зблідлим і тонким, як ганчірка, язиком.

Перед носом Тоя враз виник усе той же знак питання, миттю описаний у повітрі вказівним Праха. Той не злякався і не понурив погляду. Навпаки – він жер своїми розширеними чорними зіницями розпуку і відчай, що нуртували у стражденній душі молодого чоловіка. Його ніздрі дрижали у хворобливому передсмакові насолоди від удару, що йому зараз от-от завдасть його бос. Він чув холод залізного пера в рукаві своєї сорочки кольору хакі й тішився, що може штрикнути ним у відповідь. І те, і те було б для нього болісними й жаданими розкошами. І Леопольд заплющив очі й побачив це. Він шпарко смикнув за металевого троса. Але несподівано підтягнув до себе не Тоя, а Цурупалка. Рвучко встромив свого гострого пальця йому в кадик і з невблаганною люттю зазирнув у кругле розгублене лице.

– Ну на остановкі, де пид'їжав тролийбус… Е-ехр!.. Стуяло двойко не наших ментив із кайданиками… – прохарчав Цурупалок.

Прах різко кивнув головою, щоб продовжував.

– Ми подумали, шо Котигрошика… А-а-ехр!.. – зарипів у передостанньому подихові одоробало.

Леопольд ще глибше втиснув кадика в шию Цурупалкові й перед його судомливим лицем написав пальцем у повітрі ім'я своєї подруги: «МАРІЯ».

– Да! Марию! Марию!.. Е-ехр!… Зараз захапають менти… Разом из вашими бриллянтами… Тому То… – тут Цурупалок зі страхом глипнув на Тоя, що шкірив жовтого зуба. – …Тому м-ми її и… ех-хр… пришили… Бо вона нам в трилейбусі бриллянти просто так ни хотіла виддати… Хк-хе!

Прах забрав пальця з кадика здоровили, і Цурупалок повалився на підлогу, відхекуючись і повзаючи на колінах. У мішку за його плечима борсався Ґнорн – пес африканської породи Басенджі. Він скавулів, жалівся, але не гавкав.

Леопольд ледве стримувався. Утишуючи бій серця, він обернувся обличчям до неспокійного темного пейзажу за вікном. Далеко в похмурій височині кружляло з десяток ширококрилих птахів. Ліс хмурнішав і замовкав темними стріхами дерев.

Обличчя хазяїна робилося спокійнішим, але худа жилава рука стислася на пряжці пояса. Цей потиск Цурупалок розкумекав правильно і, не підводячись з колін, заговорив:

– Винуватий! Хазяїне!.. Даж турбинка в її руках була та сама, шо вуна її вам приносила. І брулянти у ній, ми ж їх перед тим, як закулоть, сами бачили… І ми ж од вашого кабинету її пантрували… три дни за нею назирали… не одривались. Вуна не мугла те каминьня кудась захувати, хиба вдома!..

Прах не дав одороблові виявити до кінця своє красномовство, вихопив з-за пояса щось металічне й блискуче – і пролунав сухий постріл. Той не втримався і скрутив захопливу усмішку. Такий поворот подій йому подобався. Він відчував, що буде кров і можна буде погратися. Утім, куля дивним чином не зачепила Цурупалка, а лиш пробила наскрізь його заплічний мішок. Нічого не розуміючи, громила спершу обмацав себе. А коли побачив, що Той харчить і тицяє пальцем йому за спину, скинув з плеча продірявленого мішка й сягнув у нього рукою. Із заплічника пролунав майже людський стогін. І в Цурупалка від передчуття біди навіть сльози навернулися. Та коли він витягнув із мішка неушкодженого й веселого Ґнорна, що шорстким язиком облизав усю його круглу з куцим чубчиком мармизу, то сам приклався до зморшкуватої морди пса. Ґнорн між тим хоч і виявляв свою собачу любов, але весь час косив у бік Праха, наче й від нього чекав наказу.

Леопольд, уриваючи радість Цурупалка, підніс руку до настінного годинника й крутнув пальцем два оберти вперед, вказуючи, що в одоробал є рівно доба, щоб знайти справжнє коштовне каміння. Потім хутко згорнув у жменю всі сірі камінці, висипав їх у шкіряну мошну та пожбурив капшука в охололі від страху обличчя одоробал. Йому було байдуже, що Той засопів, мов звір, і на його зашийку встала дибки сіра щетина. Прах, зажурений думкою про смерть Марії Бут, не зважав на дрібні деталі.

Хоча одну річ він помітив чітко. Коли збирав сірі камінці, то вони раптом на долю секунди пойнялись мереживом іскор. А як зсипав їх у торбинку перед одоробалами, то один із креймахів закотився під стіл і заблимав до нього тим самим сріблястим світлом, яке було ледь помітним, але яке вирізняло та підкреслювало все довкруг і яке він часто бачив у своїх видіннях. Проте при Тоєві та Цурупалкові Прах прикинувся, що не уважає його. Йому важливо було дістатися не до мізерної купки крем'яшків, а до велетенського багатства, що ховається за легендарною Брамою Шафарки. Про цю підземну Браму він уперше почув від Манюри, котра привела його, дитбудинківця, учня інтернату в гурток спелеологів. Ну, а сама Марія Бут дізналася про скарби Шафарки від керівника гуртка і свого старшого друга Станіслава Антонійовича Віногрони.

Знов хряпнули, зачиняючись, важкі двері, Леопольд залишився сам. Витягнув з-за халяви сап'янця маленького альбома для малювання і нігтями заходився нашкрябувати щось у задумі по чистому аркушеві. Його переповнювали видива, які він не міг ані збагнути, ані намалювати. Таке сталося з ним уперше. У свідомості виникала молода жінка із заплутаною копицею золотого волосся, чимось знайома йому. Вона немовби кликала його в підземелля, де на них чекав хлопчик, котрий грався світлистими крем'яхами. Хлопчик кинув одного камінчика об стіну печери, і та розпалася на нескінчену кількість дрібних часток. І щось темне і світле водночас, як хвиля, накрило їх усіх з головою…

Прах аж здригнувся. У велетенському вітражному вікні, що зображенням розчепіреної пащі ведмедя виходило до лісу, щось зарухалося. На тлі темного неба у вітражних слюдинках швидко збільшувалася, наближаючись, чорна тінь великого птаха. Вона так стрімко летіла, що за млу ока опинилася біля Прахового будинку, розсипаючись на безліч зображень у кожному кольоровому скельці. Леопольд, мимовільно захищаючись від птаха ліктем лівої руки, нігтями правиці, підкоряючись підсвідомому пориванню, витиснув на білому аркуші лик старого чоловіка, риси якого губилися між зморшками та шрамами. Птах на мить зиркнув хижо у вікно й одним помахом майнув у безвість. А Леопольд, не розглядаючи того, що тільки що сам намалював, нагнувся і дістав з-під столу палахкотливого камінчика. На долоні Леопольда він зблиснув іще сильніше. Такі, сяючі від сербленого до чорного, срібноцвіти він часто бачив у своїх видіннях. Довго не роздумуючи, він відсунув панель у стіні й піднявся у свій кабінет. Там швидко перевдягнувся в потерту куртку-шкірянку, перевзувся в обшарпані кросівки і знову зник у потаємному ході.

Коли б Прах так не поспішав, то крізь темряву ночі напевне угледів би вдалині ще одну дуже цікаву деталь у похмурому пейзажі. На самому краєчку лісу стояв чоловік з білою гривастою сивиною й накручував у руці якісь чудернацькі вузли з довгих шкіряних мотузків і поворозів. Він бубонів якусь нісенітницю і весь час мінявся на лиці, так що вираз його і навіть саму подобизну годі було упіймати оком. Напружена вертикаль усієї його постави говорила про те, що він скидає погляд угору, в напрямку невидимого кабінету Праха. Посеред нічного неба ледь помітно імліла світліша пляма. То була прихована дзеркальною плівкою пройма Прахового трапецієдального вікна.