Текст книги "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Автор книги: Олександр Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

– Хто ви? Що вам тут треба?! – гукнула до нього перелякана жінка.

Але чоловік нічого не відповів. І Люція раптом відчула його біль і муку, хоч і розгледіти його до ладу їй ніяк не вдавалося. І вона вже була метнулася до нього. Та він ураз відвернув мінливе, позбавлене чітких рис лице, що більше нагадувало жовту пляму, зробив один невеликий крок і майнув зі світляного кола. Коли ж вона спробувала розшукати його постать ліхтарним променем, то нікого поряд із хвірткою чи поза нею на вулиці вже не знайшла…

Насправді всі ці страхіття і чудноти особливо не дошкуляли загартованій злигоднями Матінці Люції. Позаяк саме в той час, коли вони відбувалися, її серце уласкавлювалося новим незвіданим почуттям ніжності до дитини, яке, щоправда, не раз її приголомшувало. Іноді їй здавалося, що прихильність до маленяти їй немовби нав'язана. У сновидіннях до неї нерідко являлася стара, котра була перестріла її ще в березні біля замку Любарта. Бабця приходила до її хати і показувала, як треба біля дитини ходити, як сповивати та купати. І Матінка слухалася її. А іноді після важкого дня, коли вона, вертаючись додому, ніг під собою не чула й падала в ліжко, у її сні виринав білоголовий старий чоловік без лиця, з великими білими крилами за спиною. Він стягував новоспечену мамуню за ногу з ліжка і припроваджував до малого. А якщо Марко розкривався чи наловлював у ліжку риби, то чоловік із мінливим обличчям ставав грізним, сварив пальцем і мало не бив її у сні.

Та все хороше чи погане у нашому житті рано чи пізно закінчується. От і для Люції настали непрості часи. Спершу в снах перестала показуватися бабуся з обличчячком-вареничком, за нею припинив погрожувати і старий без лиця. І це, на думку Люції, було добре. А невдовзі цілком несподівано в її приватному будиночкові на чотири кімнати почало самовільно гаснути світло. І це вже було погано. Цієї миті пригадалося Люції, як одразу після того, як вона закінчила інтернат, неждано-негадано якимсь дивом дістався їй у спадок від луцької тітки-небіжчиці цей будиночок. І коли Люція, котра про існування своєї щедрої та ще й рідної дядини ні сном ні духом не відала, запитувала в її сусідів, хто вона і що – ті перелякано замовкали. Тільки одна циганка-волоцюжка в синіх спортивних штанях, що крала рано-вранці у квітнику Люції квіти і провалилася по пояс у підмоклий від сонячного проміння ґрунт, сказала їй злосливо:

– Всьо цево з сонцем діється через таких відьминих небог, як ти!

Люція чемно допомогла злодюжці вилізти з багнюки і сказала:

– Ви вже немолода, а дурниці плещете…

Отож, коли світло почало мерхнути то в одній кімнаті, то в іншій і відразу ніби щось падало на спину холодним міхом, Люції Порфиріївні Штрисі несподівано зробилося по-справжньому моторошно. І як вона не намагалася увімкнути електрику, вкручуючи нові запобіжники і лампочки, нічого з того не виходило. Вона вже й електромонтерів викликала, і дроти в одній із кімнат міняла, і розетки з вимикачами переставила всі, а самовільне згасання не минало.

Наприкінці місяця таких електричних лих у кімнаті, де спав Рисочка, знову погасло світло й зненацька щось двигнуло і гуркнуло. Матінка вбігла до покою і задубіла, перелякана тим, що побачила. Частину стіни разом із вікном, під яким стояло ліжко Марка, немовби хтось рівненько по колу вирізав пилкою. Цегляна кладка бехнулася на вулицю, утворюючи круглястий пролом. Люція кинулася до дитини й, не розуміючи, що діється, почала вимахувати руками і кричати. У ліжку клубочилися й увивалися, немов змії, два пасма чи то туману, чи диму, чи пилюки. Одне пасмо – червонясте, інше – фіалково-синє.

– Згинь! Пропади! Нечиста сило! – закричала, йойкаючи, перестрашена не на жарт продавниця.

На її оклик за парканом посеред вулиці вигулькнув усе той же старець із білим-білим волоссям без лиця. Він вихопив з кишені довгий мотузок, виплів мигцем із нього сильце, і клуби диму неохоче сповзли з постелі на підлогу й вислизнули, звиваючись, крізь пролом у стіні. Старий посірішав на виду, знову змінився. Став схожим на сушений опеньок. Щось у тому місці, де в нього повинні були бути вуста, наче заворушилося, наче скривилося від зойку. І враз у повітрі залишився тільки слід від його білого довгого волосся, немов полиски від спалаху.

– І ти йди за димом геть! Аспид проклятий! – знову зазіпала не своїм голосом Люція, проганяючи тепер уже старця, і замахала руками. Хоча насправді за штахетником уже стовбичив астенічний високий молодик, із рудуватими пелехами й довгою косичкою, закладеною за вухо. Його занадто дрібні риси обличчя так само годі було упіймати. Матінка аж рота відкрила. А чоловік знову змінився на виду: руді кошлаті коси враз ніби самі уляглися й причесалися та ще й розділилися на дві рівні частини проділлю. Він навіть привітно кивнув їй. А тоді, так само несподівано, як і прийшов, зник, роблячи один невеликий крок. Лишень відчуття його присутності, турботливої і пронизливої, зосталося повсюди. Люція аж здригнулася, відчувши, наче хтось підтримує її під лікоть.

Дякувати Богу, із Марком під час падіння стіни нічого не сталося. Він, як був веселий і потішний, таким і залишився. Белькотів щось, тільки собі зрозуміле. Кувікав, радів, говорячи сам до себе. І вже кілька разів після цієї історії Матінка заставала його за нехитрим, хоч і небезпечним ділом – Марко невідомо як залазив животиком на дерев'яні поруччя ліжка і висів там, пускаючи пухирі й безпорадно метляючи у повітрі ногами з одного боку бильця, а головою – з іншого.

Ремонт стіни забрав у Матінки більшу частину накопичених коштів. А на додачу (бо, як відомо, біда сама не ходить) у Матінки Люції помінявся податковий інспектор. Це була вибілена перекисом водню молодичка з гострими, як у смерті, вилицями і синіми покрученими губами. Нічого шляхетного в Люції вона не розгледіла й відразу їй не повірила. І після перших відвідин базару занадилася до її ятки майже чи не щодня. Вона вже тричі підходила до Люціїної галантереї і не питаючись дозволу брала, який хотіла, товар. І що більше брала, то більше в неї синіли губи. А це могло означати тільки одне – що хабар новому інспекторові повинен був зрости неабияк. Про розміри хабара Люції й думати було страшно. Але минав день за днем, а інспекторка приходила й приходила. І настав момент, коли вона привела з собою двох бецманів із сумками. Бецмани понакидали до сумок усю галантерею з прилавка і мовчки забралися разом із інспекторкою, в якої губи попухли від злості й стали схожі на синющі сливи.

Ну і що вже тут удієш. Щоб вийти зі скрухи і поквитатися з податковою, Люція змушена була вдатися до надзвичайних заходів. І як вона того не хотіла, але податкове ненажерство приневолило її попрощатися з Марком.

Для цього продавчиня, мало не плачучи, виробила знову ж таки за хабара у знайомої чиновниці районного відділу реєстрації актів громадського стану довідку, що Марко помер, і заходилася його продавати. Покупці знайшлися швидко.

Глава 3,

в якій Люція продає чужу дитину і втрачає свою любов

А покупців звали Пущинськими. Він і вона, немолоді, у чорних плащах. Вона – присадкувата коротуха. Він – довший, цибатий, із барилкуватим черевцем. Очі в обох осклянілі, у нього трохи червонясті, у неї крижані й холодні, немов барвінок із примороззю. Обидвоє були з дуже дивними іменами: Глокія і Маттей. Окрім чудних імен, впадала у вічі їхня схожість. І коли на Матінку дивилася Глокія, то їй чомусь здавалось, що на неї дивиться Маттей, котрий стояв трохи збоку. А коли ж Маттей заводив мову, то Матінці видавалося, що то до неї промовляє Глокія затисненими смужками землистих губ.

«Чи не цигани?» – подумала Люція. Але надзвичайно біла шкіра обличчя без найменшого знаку засмаги переконувала її у протилежному. І все ж попри тому саме ця надмірна білястість чомусь непокоїла її більше, ніж відсутність засмаги.

– Ну, то що? Будете продавати? Де ваш товар? – запитала пані Глокія, проникливо вдивляючись у розгубленість продавчині, ніби читаючи її сумніви.

«Та й добре ж підтоптані. Куди я раніше дивилася?..

Це ж як Марко виросте, їм буде…» – промайнув здогад у знервованої Люції.

– Мабуть, пані крамарисі не треба добрих грошей! – недбало промовив пан Пущинський і додав: – Як надумаєте – потелефонуйте нам. Хоча тепер безбатченків повно… Бери якого хоч…

– Цілковита правда. Замовимо ліпше на міській сміттярці. Там викинутих дітвисьок щомісяця кілька штук. І ніяких тобі опікунських рад, – якось недобре всміхнулася Пущинська.

– Почекайте! Ось там якийсь дід у натовпі. Сивий. Весь час сюди позирає. Ви б стали щільніше. Або в ятку мою зайшли б, щоб не бачив, – прошепотіла геть пополотніла й змучена боріннями з власним сумлінням Люція.

Пущинські швиденько зайшли досередини галантерейної гамазеї і стали до базарної вулички спинами.

– Ну, то де? – знову поспиталася пані Глокія.

– Ось, – промовила Люція і вказала на величенького, як на вісім місяців, хлопчика, котрий, переповитий блакитними пелюшками, лежав у кошелі під прилавком і тихенько спостерігав за тим, що довкола нього відбувається.

– Ви казали, що за десять тисяч, – заговорила молода жінка, поки Пущинські розглядали дитину і щипали за щічку. Їй дуже не хотілося продавати Марка, і вона спробувала поторгуватися: – А чи це не за…?

– …Не замало? – пан Пущинський відразу ж закінчив питання замість неї, хоч вона збиралася сказати «не забагато».

А пані Пущинська додала:

– Так. Ми казали десять тисяч. Це якщо ваш хлопчик важить, бодай, кілограмів з десять, – і торгівля повернулася зовсім в інший бік.

– Кілограмів?! – ледве не скрикнула від подиву Люція.

– Ну, а як ви його збираєтеся продавати? За красиві очі? – і собі немов зчудувалася пані Пущинська, миттю витягла з кишені кантора, підчепила гачком за блакитний сповиток Марка й висмикнула з кошика.

– Що ви робите? – скрикнула молода жінка, намагаючись підхопити свого хлопчика, що гойдався в повітрі, підчеплений гачком за пелюшку. Проте їй це не вдалося, бо Марко вислизнув у неї з рук і вагою свого тіла дотягнув пружину кантора мало не до землі.

– Ого! – аж розкрив рота пан Маттей.

– П'ятнадцять з половиною! Маттею Івліоквивовичу, я думаю, він коштує дорожче! – з незрозумілим азартом промовила пані Пущинська і визирнула з ятки кудись вгору, де холодне бліде сонце затуляла єдина на все небо сіра, як купа пилюки, хмара.

– Дорожче? – зовсім збентежилася Матінка Люція, у душі котрої боролися два суперечливих почуття – жаль за дитиною і бажання залатати свій дірявий бюджет.

– Це все, що ви продаєте разом з ним? – раптом поміняла тему розмови Глокія, немов дала крамарці іншу установку, і рукою відігнала осу від обличчя дитини.

– Себто, як?.. Як ви кажете?.. Він же не кіт… Щоб ще й генерала йому на додачу… – занервувала Люція від такого дивного питання й озирнулась на Маттея.

– Генерала? – перепитав підозріливо усміхнений старигань.

– Ну, це так у моєму селі нічний горщик називається, – намагалася вона віджартуватися.

– Гарно-гарно… – шкірився Маттей, заходячи до неї іззаду і зирячи їй у поперек, наче мацаючи поглядом. У Матінки забігали по спині мурашки, ніби він свердлив її, прошивав наскрізь, копирсався в її нирках чи в глибоких кишенях її червоної дутої синтетичної куртки. Хоча чого тільки в тих кишенях у неї не було: і хустка для церкви, і мамине дзеркальце, яке передав їй після смерті дядько Семирій з Нобеля, і коричневий олівець, яким вона підводила губи, якщо бачила в базарному натовпі симпатичного чоловіка, і записка від сусідки, в якій Люцію названо «Базарною вішалкою» і багато чого іншого. Але, звісно ж, срібноцвіта там не було. І відсутність його піддавала продавчині духу.

– А більше нічого з хлопчиком не продаєте… може, якусь пам'ятну для нього річ? – Маттей оскалився недобре, витягнув з кишені ультрамаринове скельце, чимось схоже на лорнет або на якийсь астрономічний старовинний прилад із прицілом посередині у формі дванадцятикінчастої зірки. І Люція роблено осміхнулася йому у відповідь, а потім іще й відступила крок убік, неначе відчула, що зараз їй можуть дати доброго джосу.

Але джосу їй не дали. Натомість Пущинський навів оком через ультрамаринове скельце на живіт хлопчика і сказав своїй подрузі геть нісенітну фразу:

– У неї нічого немає, все в нього, у його нутрі.

– А я вже думала, доведеться нам знову гріх на душу брати.

– Пусте, без гріха, як без лиха, не проживеш, – прогундосив Маттей байдуже, кинув угору руку з яскраво-синім скельцем і зиркнув крізь нього на сіру хмару, що закривала холодне осіннє сонце. Здавалося, ніби з хмари соталося сіро-синє проміння і крізь скло чудернацького лорнету потрапляло дитині в очі. Марко, рефлекторно прикриваючись від того сіро-синього променя, поставив на його шляху мізинця. І, чи то привиділося Люції, чи насправді було так, але промінчик не відбивався від пальчика, а закрутився довкіл нігтика, роздвоюючись, немов обтікав його з обох боків двома потічками. Обігнувши пальчика, сіро-синій промінець знову об'єднався і приснув хлопчикові в очі.

– Тобі не здається, що його здібності заслабкі? – притишено і хрипливо запитала Маттея Глокія.

– Здається… Але в ньому повно крем'яхів… – пробулькотів басом Маттей, уважно роздивляючись пристрій, на якому спалахували індигові смуги та закрутні.

– Ти хотів сказати… тельбухів, – перебила його старушенція, роздратовано косячи на Люцію.

– Що? – перепитав Маттей, не розуміючи жестів своєї половини, а коли нарешті зрозумів, то завернув ніби жартома: – A-а!.. Хіба? Хи-хи! Я хотів сказати: тельбухи, а вийшло пиндюхи…

– Пиндюхи?.. Це по-якому?!.. Бо я вас не розумію! – перелякалася Люція і притиснула малого Марка до грудей. Їй так захотілося не продавати своєї дитини, що вона шукала найменшої причини, щоби цього не робити.

– А що тут розуміти. Беріть гроші. Десять, ні, двадцять, ні, тридцять тисяч. Скоро ж знову впаде гривня, чи там, як у вас кажуть… е-е, у торговців – обвалиться. Давайте нам хлопця і плодіть… чи то, пардон, – крадіть… Тьху ти!.. Я хотіла сказати – ідіть!.. собі спокійно домів, – промовила пані Глокія. Хоча Матінці Люції приверзлося знову, що то сказав пан Маттей у неї за спиною. Вона обернулася в його бік, але Маттей не говорив нічого. Він порпався у великому гамані зі старовинним замком, схожим на морську мушлю, витягаючи звідти целофанові мішечки з грішми. Правда, на тих мішечках були реклами різних крамниць: косметичної, аптеки, супермаркету, якоїсь фірми з постачання та налагодження сантехніки. Але крізь прозорий целофан добре видно було, що в мішечках гроші, і до того ж великі. Переклеєні навхрест смужками паперу пачки стирчали в різні боки, напинали пружно целофан і шурхотіли. Та паперовий шелест і товщина пачок чомусь зовсім не переконували Матінку Люцію.

– Ми ж з вами не домовлялися про таку велику суму, – сказала стривожено вона, і серце її йокнуло, турбуючись про малу дитину. Недарма вона повсякчас сварила себе, що брала за добре діло гроші.

– Бо ми не знали, що ваш хлопчик такий цінний, – спокійно сказала пані Глокія, мелькнула студеними очицями, схожими на дві бездонні каламутні вирви, і поклала Матінці руку на плече.

Рука виявилася несподівано важкою і холодною. І від її ваготи Люція й думати забула про маленького Рисочку і його майбуття. Натомість страх перед голодом, що в'ївся в її підсвідомість у сирітському дитинстві, заволодів нею з неймовірною силою. Він плодив жадібність і ненажерливість, яких направду вона ніколи не знала. І жінка сама дивувалася, звідки у ній виросли ці жахливі бажання, а водночас збентежено кумекала, чи ж не продешевила, продаючи Рисочку. У її жилах прискорилась теча крові, по тілу розлилася палка й жадлива хвиля, і Люція, сама того не хотячи, аж роззявила рота, щоб сказати: «Давайте грошей ще!»

І пані Глокія, котра немов читала її думки, вихопила зі своєї кишені здоровенну пачку зелених американських доларів і запхнула її до Люціїного рота.

– Швидше, голдобонько, бо зараз нашу хмарку відженуть від сонця, – сказав пан Маттей, зиркаючи крізь чудернацький дванадцятикінчастий прилад на небо. Потім він повернув свій астрономічний пристрій на Матінку Люцію. І її очі обпекло чимось несамовито синюшним і їдким. У неї бризнули сльози. Вона похитнулась, заточилася і ледве не впала.

Маттей, холоднокровно очікуючи, дивився, як продавчиня ґалантерійного краму хилитається, немов китайський бовванець, і, вочевидячки, й не думав її підтримувати. Дочекавшись моменту, коли та відновила рівновагу, він простяг до неї руку з довгими покрученими нігтями. На кожному загнутому пазурчикові висів мішечок з великими паками паперових гривень. Люція, ледве тримаючись на ногах, схопила їх усі, мимоволі випускаючи з рук малого. І той був би впав на тротуар, якби його миттю не підхопила пані Глокія. Вона відразу блискавичним рухом завинула чималу дитину в довгу чорну полу свого плаща. Так що першому-ліпшому невтаємниченому перехожому все мало видатися дуже простим: ось був собі хлопчик – гульк – і зник!

– Встигли, – сказала Глокія, глянула на хмарку, що ще закривала сонце, а потім, зазираючи в обличчя Матінці Люції, прошепотіла, свистячи язиком і блимаючи крижаними очима: – Краще вам про Марка забути. Якщо згадаєте, то полисієте. А як захочете комусь про Марка сказати, то вас заціпить довіку.

– І язик волоссям поросте! – якось недобре сміючись чи булькаючи, ніби термосячи напівпорожнім барилом з пивом, пророкотів Маттей.

Перестрашена Люція з пачкою доларів у роті тільки безмовно похитала головою. І це більше нагадувало бездумне матляння головою чи то кози, чи корови. Матуся таки насправжки заніміла. А коли глянула на пані Глокію і пана Маттея Пущинських, котрі повільно ступали поміж базарної юрми у своїх чорних довгополих плащах, то не побачила ніякого немовляти в їхніх руках… Власне, про малого вона і думати забула. Плащі щільно облипали фігури обох стареньких, і жодна душа на луцькому ринку й гадки не мала, що перестаркувата пані, котру притримує під лікоть ветхий дідок, ховає в себе за пазухою щойно куплене величеньке дитинча.

Матінка Люція витягла спроквола доларову пачку. І не розуміючи, що з нею відбувається, заводила очима по ній і родимій плямі у вигляді зерна пшениці на своїй долоні. У її голові луною шугала і незліченну кількість разів повторювалася одна думка: «Як добре, що я нічого не сказала Пущинським про…» Але вона забула, про що збиралася сказати цим двом дивним, трохи страхітливим стариганям. А коли б згадала, то, певне, сама б злякалася, бо перш ніж продати Марка, вона думала назвати Пущинським його справжнє прізвище «Рисочка».

Щоправда, це ім'я було і так добре тим панам відоме.

Як, зрештою, і багато чого іншого з коротенької біографії хлопчика, котрий від народження вже змінив три родини і тепер потрапив аж у четверті руки. Але ані загадковим Пущинським, ані багатьом іншим, у кого опинявся Рисочка, не була відома його справжня таємниця.

Хоча, в немовлячому розумінні Марка, таємниць для нього взагалі ніяких не існувало. Він би з радістю поділився з будь-ким абиякими своїми секретами, якщо б умів говорити чи розумів, що таке насправді є таїною у людському розумінні. Тому, корячись своїй невинній природі, він майстрував нерозбірливі вигуки. І крізь запазушний отвір плаща пані Глокії щиро всміхався небові.

Там, угорі, він бачив чотирьох довготелесих дівчат у червонястих колготах з люрексом, у різнокольорових ясних спідницях із пацьорками і в блискучих золотих та срібних топіках. Вони товклися по краях сірої хмари, що затуляла від людського світу сонце, і репіжили її довгими ляпачками, немов вибивали від пилюки та комашні, чи турлили її з небосхилу геть.

«Бодай один дужий сонячний промінчик! Я б його накрутив на пальця і пожбурив у них. А потім узяв би ще одного за хвостика і поліз би до тих дівчаток на небо. Ото було б смішно!» – думав собі Рисочка досить складними, як на немовлячий розум, словами. Втім дужого сонячного промінчика йому не траплялося. Були самі хирляві та зблідлі. А якби бодай один такий ярий йому зловився в руку, то Маттей і Глокія напевняка б Марка згубили, як це сталося з його справжньою мамою. І Марко заплакав. А зиркнувши на розгублену Люцію, знову повеселішав. Малий раптово згадав, як не так давно, коли він ще жив у милих коричневих плям і шукав нижньої дірки, на нього крізь шпарки поміж вертикальними бильцями ліжка глянула велетенська промениста пляма з сяючим жовтим колом посередині. Вона мала дві лінії з боків і по одній – зверху й знизу. Власне, цими лініями її хтось уже окреслив. І то – давно. Пляма та була неймовірно глибока і промениста. І ясною святочністю надила до себе, обіцяючи втіху і піднесеність. Усе в ній світилося радістю й веселощами. І пізніше Марко, почавши говорити, називатиме її «вікном», а коло, що світилося в ньому, – «місяцем». А тоді, наприкінці перших восьми тижнів свого життя, коли він призвичаївся до світлотіней і яскравості світу, йому здавалося, що там, у тій плямі, окресленій лініями, – живе сяйливе, бездонне блаженство. Хоча і слова «блаженство» він, як уперше розгледів вікно, достеменно ще не знав. Але ця притичина не заважала йому подумки розділити блаженство на темнисті й світлясті лінії і потягнути за них, як за віжки. Між світлом і тінню щось смикнулося, сіпнулось, зашипіло сухо з кольким тріском і затрепетало згустками посвіту й мороку. Хлопчик недовірливо прищулився, хмикнув невдоволено, з силою розвів променисту пасмугу та чорну тінь біля неї в різні боки і… І поки дві милі коричневі плями на рум'янистому тлі, що сиділи поруч із ліжком, сонно кліпали і мугикали крізь дрімоту «ко… ті… ку сі… рень… кий…», Марко взяв і проліз рачки у щось таке, що не мало виміру…

– Ачь ьака утька! – заверещав від захвату Рисочка, видобуваючи фразу, що мовою дорослих людей мала б означати: «Ач яка шутка!»

І справді: там, куди він втрапив, усе скидалося радше на жарт. Бо будь-яка річ – і коричневі плями, і вікно з місяцем, і сам місяць, і зірки, і електричні сяйва нічного Луцька, і його памперс, і булька, яку він видобув від зчудування зі своєї дірки, – усе було поряд і без будь-яких, навіть найменших контрастів. І колір був наче один, чи то біло-сірий, чи перламутрово-попелястий. Глибокий і водночас ніби плескатий, мілкий. Але за ним вгадувалася безліч вальорів і відтінків, вилисків і сутіней. А ще, в тому світі варто було ворухнутися – і відразу тебе переносило крізь незліч часу, безмір речей і відбиття простору. Бо все: і велике і мале, і кінцеве і недосяжне було поряд. Та Рисочка про це ще не знав. Не знав, що все, що було ним, раптом стало всім, що довкола. Як воно так було, Марко, навіть коли б виріс і міг говорити словами, – не змислив би нікому пояснити. А тоді й поготів він і гадки не мав, що воно таке. Він шукав верху і низу – а їх не існувало. І хлопчик настрашився, як колись, коли був вигулькнув на світ із живої темряви. Кевкнув. І похапцем позадкував у шпарку між світлом і темрявою. І знову вигулькнув у світі людей і незмірних контрастів. Тільки от опинився не там, де був, коли розводив світло й тінь руками. Милих коричневих плям поруч не було. Вони сиділи і куняли всередині хати, а він чипів на підвіконні ззовні, за тим же вікном, яке так було йому сподобалося.

Якась невідома сила, чийсь погляд знову неначе прошивав малого. Але нікого поряд, крім гілок старого в'яза, не було. І Марко враз здогадався, що тієї миті з ним мусило щось трапитися. І що цього ніяк не уникнути. Тому, коли з'явилися пухкенькі старечі руки, що стягли його з підвіконня, завинули в зелену вовняну хустку, посадовили у візок-«кравчучку» і потягли кудись у темінь ночі, він не здивувався і не опирався…

Отож, вертаючись зі спогаду про подію, котра відбувалася понад шість місяців тому, треба сказати, що та сама чи, далебі, й більш неймовірна пригода могла б повторитися і тепер, на осінньому стародавньому луцькому ринку, коли б до рук Марка потрапив бодай один дужий промінчик. А так у спохмурений кепською хмарою полудень, бавлячись у повитій сутінню пазусі плаща пані Глокії, він лишень спромігся злапати кволого пароса,[1]1
  Пáрус чи пáрос – промінь сонця, що пробивається, наприклад, крізь хмари. [«У скісному парусі сонця грає роєм мушва» (Коцюбинський). «Як легенькі блискавочки, забігали по землі пароси» (Мирний)]


[Закрыть] що ледь пробився крізь сірі хмари. Вправно накрутивши собі того тьмяного промінчика на пальця, хлопчик зліпив з нього сріблясту кульку і щиглем шпурнув її у бік Матінки Люції. Кулька була таки добряче важенькою, бо вмить долетіла до Матінки і дряпнула її по верхній губі.

Від того доторку отетеріла Люція немов спам'яталася й обернулась, задивляючись туди, куди панство Пущинських допіру понесли Рисочку. А ще на верхній губі від торкання сріблястої кульки продавчині причувся смак гладенької, як шовк, Маркової п'яточки. І вона ніяк не могла збагнути, що ж таке приємне й добре знайоме торкається її єства і затерплої душі. Вона притьмом забула, що так торкається материнської щоки любов.

Отак іноді людина забуває те дороге і хороше, заради чого варто було б жити. Губиться й відходить разом зі спомином. І лишає по собі лише мулькі, невловимі підсвідомі почуття. Більше схожі на пам'ять доторку.

Тому Матінка Люція хоч і вдивлялася, довго суплячись від дошкульного учування, немовби вона щось хороше згубила навіки, але так і не згадала хлопчика, якого щойно продала за велику купу грошей, набагато більшу, аніж десять тисяч гривень. А ще менше їй було зрозуміло, чому в неї очі на мокрому місці. Вона дражливо витерла дрібну сльозу і пішла собі геть, здива позираючи на напхані різнокольоровими гривнями поліетиленові мішечки і грубезну пачку американських доларів у руках. Звідки ті гроші, Люція вже забула.