Текст книги "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Автор книги: Олександр Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Олександр Денисенко
Межник, або Всесвітнє Свавілля
Частина 1
На грані світла й тіні

Почин

Усе почалося з маленького поштовху, так ніби щось зрушилося в тілі насінини, і дві-три перезрілі клітини луснули. З них засочилася крихітна цівочка живлющої рідини з присмаком радісної сили. Вона потекла малесенькою трубочкою, дрібнішою за найтонший капілярчик. І примусила ту трубочку здригатися. Спершу здригання були нечастими. Далі посилилися. Трубочка від пульсуючої цівочки вигнулася, закоцюрбилась, наросла в одному місці горбовинкою. За кілька діб у горбовинці утворилася дірочка. І рідина потекла в неї. Від цього горбовинка напружилася, опираючись, затуляючи м'якою плоттю дірочку, а потім віддалася на милість живлющої рідини та її сили. Дірочка запульсувала, затріпалася, затьохкала. Розширилася, вдавлена пульсуючою рідиною. Стала схожою на нірку, в якій вихорцем зануртувало течиво життя. Ритмічно. Удар за ударом, переливаючи тон початковий у тон наступний. І в ритмі чвалу, нестримного бігу, калатання й захвату народилося його серце. І відразу з'явилися перші звуки, перші тіні, кольори й запахи…

Глава 1,

в якій усе приходить несподівано й одразу, і того всього так багато, що невідомо, що з усим тим робити

Попервах було темно і тепло.

І він не хотів нічого міняти. Йому було добре й затишно. Хоч інколи допікала запашиста рідина й тиснява. Рідину він хапав своєю діркою, що плямкала і коли-не-коли гикала. Інколи голосно й противно. Інколи приємно і ситно, нарощуючи масний жирок у його середині. А тиснява давала йому опертя і дозволяла тицятися й буцатися, перевертатися, крутитися і не боятися застрягти в рідині. Бо ж геть усе було поряд і було цілком очевидним.

Бачити – він ще не бачив. Проте сприймав колір, тьмяність чи яскравість. А часом відчував чиюсь увагу. Вона виникала звідусюди. Хтось невидимий і рідний весь час спізнавав його і за крайньої потреби міг заступитися.

Ще він чув звуки. Іноді дуже приємні, які відлунювали в його живій темряві, бриніли і були доволі чіткими.

Йому здавалося, що їх видобуває його ж єство. Але це було не так. Бо, повторюючись, ці приємні звуки розніжували його, заколисували. І він уже хапав дрімки, а вони ще линули й занурювали його в сон. Йому снилося щось зовсім не темне. Якісь пруги і кола з іскристих червонястих ліній.

Бувало, звуки ставали неприємними. Особливо ті, що долітали здалеку, коли хтось чи щось угинало живу темінь і чавило його. Деякі з них він навіть запам'ятав: «При-бе-ри ко-пи-то, му-флон!» або: «Від-чи-ни две-рі! При-чос-ку за-жа-ло!»

Потім було світло. Світло… і страшно… і сухо. І прийшло воно все відразу. З іще більшою тиснявою і тичбою. З його несамовитим криком, який він сам почув уперше. І якого злякався й замовк. Потім гикнув. Тоді ворухнув діркою, що відповідала в нього за видобування вереску і надування слинявих пухирів. І враз краї його діри вловили щось духмяне та довге. Те духмяне негайно проскочило в дірку і хутко вдерлося йому в нутрощі. Поклекотало там, надимаючи його ізсередини. Та так сильно, що трохи нижче від того місця, яким він дивився, виріс невеличкий рожевий горбик-купинка із зеленою закарлючкою на вершечку. Нараз духмяне саме вискочило з нього через ту ж дірку для вереску й пухирів. Од несподіванки він принишк, стискаючи щодуху краї діри. Але вона йому не підкорилася і знову розчепірилася в шаленому крикові. Тієї ж миті довге й духмяне іще раз знагла вдерлося в нього.

Отут уже переляку його не було угаву. А оскільки це повторювалось і повторювалося, і духмяне влазило в нього, і вилазило з нього безліч разів, то його ляк швидко переростав у жах…

Ще страшнішим видалося світло, яке було яскравим, однак таким недосяжним, що йому захотілося його наблизити до себе. Втім, як він не намагався вхопити світло за жмутики променів, воно щораз більше віддалялося від нього. І він стомився, і зажурився за вологою пружністю і за живою темрявою. Бо тоді м'якість була силою, а ніжність відзначалася незламністю й непохитністю. І якби не присутність невидимого погляду, що так само підживлював його і в цьому, повному кольорів і протягів просторі, він би розплакався.

Хоча плакати було ніколи. Дуже скоро над ним зависли дві обрамлені білими колами коричневі плями, що кліпали і чимось нагадували йому живу темряву. Вони випромінювали тепло. І відразу потяглися до нього двома м'ясистими червоними балабухами, цілуючи його з прицмаком у те, чим він дивився.

А ще все його єство налилося ваготою, ніби щось невидиме причавлювало згори. Він пробував опиратися, безладно метляючи своїми чотирма відростками на всі боки. Пробував підняти ту свою частину, якої він не бачив, бо сам нею дивився. Але невидиме тиснуло і на неї, і на відростки, якими він навчився обхоплювати рожеву купинку із зеленою, перев'язаною ниткою, закарлючкою на вершечку. Від безпорадності він рюмсав. І, щоб заспокоїти його, коричневі плями заходилися встромляти йому в дірку для вересків і пухирів щось велетенське, рожеве, з коричневим солодким пипцем на самому кінці. З пипця сочилася смачнюча білина, яку він відразу розвозив на всі боки і через це ніяк не міг налускатися нею. Тому його почала турбувати каверзна думочка, що смачнючу білину він смокче не тією дірою.

Іще він не міг узяти втямки, чому його купинка із зеленою закарлючкою на вершечку сама почала надиматися, перетворюючись на велику рожеву гору. При цьому гора, однак, не здувалася, навіть якщо духмяне й покидало його нутрощі. І тоді в його утробі щось булькало й боліло. А потім саме із пшиком виривалося з його низу, з іще однієї дірки, яку він, як не силкувався, а побачити не міг. Хоч саме вона після чергового рекотня приносила йому відчуття неабиякої полегкості. Тому він іноді вже подумував: «А чи не краще було б смоктати солодку білину нижньою дірою?»

Спливав час. І він навчився розрізняти кругле рум'янисте тло, на якому кліпали дві коричневі плями. Нижче від них зяяв отвір із двома рядками білих зубців, які знизу і зверху прикривали червоні балабухи, що витягувалися в трубочку й любили прилипати до нього, хапаючи його за все, за що тільки могли. І тоді з отвору чулося миле, яке він почув ще в живій темряві, шепотіння: «Мар-ку-сю! Со-ло-денький мій!» А коли лунала фраза: «Не плач. Ма-ма за-раз дасть мо-ні!» – відразу ж у його дірку встромлялося велетенське м'яке й коричневе на кінці. З пипця текла солодка білина. І немислимо хотілося спати. Усе негайно вгамовувалося. Світло зникало, поступаючись темряві. Темрява – світлу. І одного дня зелена закарлючка з купинки так само кудись зникла. А як і коли це сталося, він і не помітив…

Глава 2,

в якій з'являється Матінка Люція, котра насправді не є матінкою, а також інші персони в людській подобі, які насправді не є людьми

Хлопця продавали за 10000 гривень, що за курсом Нацбанку України становило тоді близько двох тисяч американських доларів. Оборудка відбувалася на Старому ринку побіля замку Любарта, недалеко від його мурів, поміж великих «дальнобійних» машин із помідорами, кавунами й динями. Незважаючи на те, що сонце того літа було сліпучим, але напрочуд холодним, а його проміння інколи видавалося людям навіть вологим, – щедра осінь завалила комори і крамниці горами овочів і садовини. Повітря тріщало від стиглих незвичних гірко-кислих запахів і кишіло ядучими осами. І їх весь час доводилося відганяти від обличчя немовляти. Утім, чималенького Марка назвати запазушним немовлям було годі.

Бо він став таким буциком і так борсався, що його ледве можна було втримати на руках.

За вісім місяців, що минули від його появи на світ, він не лише добряче виріс, а й перестав боятися змін і самоти.

Його так часто губили й викрадали, що йому навіть самому стало цікаво бути загубленим. І він привчився у всьому знаходити шпарину, крізь яку легко можна було втекти чи навіть зникнути.

За час його маленького життя над ним промайнула не одна пара плям, які він уже навчився виокремлювати в образи й розбірливо називав, правда, поки що лише про себе, словом «очі». І, взагалі, він уже не просто розмірковував, але й знав багато. Приміром, того дня, що настав після восьми місяців його життя, він знав, що його збираються продати. Ба навіть на слух запам'ятав цифри, величини яких, звісно, не міг уявити. Але він гаразд закарбував собі в пам'яті фразу, промовлену із завмиранням високою зеленоокою дівицею: «Та це ж десять тисяч гривень!» Однак він був занадто маленьким, щоб робити якісь висновки, запобігати обставинам чи опиратись долі. І все, що він спромігся видобути із себе, було лиш кілька мало кому зрозумілих слів: «Е-е чу! Е-е є-еба!» Коли б хтось розумів його, то почув би слова: «Не хочу! Не треба!»

Матінці ж Люції, на прізвище Штриха, ніколи було розуміти його, бо вона весь час метушилася. А якби не метушилася й не сутулилася, торгуючи за базарним прилавком, то могла б мати вигляд статної панни. Її класичний профіль, горде чоло, яке хвилями обвивали золотисті коси, і вираз загубленості та неприкаяності різко контрастували між собою. І ця несполучність величавої краси та фатальності у вияві емоцій багатьох приголомшувала, збуджувала співчуття, а за ним – і несподівану довіру. І справді, коли вона залишалася сама, то можна було помітити, що її завжди стурбований погляд ставав ніжним і м'яким, кольором нагадуючи молоду траву. Риси яснішали, жести набували шляхетної артистичності, постава ставала впевненою, навіть гордівливою. Світ усміхався до неї, а вона – до світу… Та варто було їй подумати про базарну шатанину – й усю Люціїну красу і шляхетність неначе корова язиком злизувала. Очі бігали, як перелякані пташки, плечі скулювалися, чоло нахилялося вперед, наче щось уперто хотіло пробити чи проштовхнути. І тоді страх бути приниженою, що жив у кутиках Люціїних мигдалеподібних повік, видавав її вуличне виховання. З п'яти років вона була сиротою, і так сталося, що після інтернату лишень торгівля та базар допомагали їй виживати. Коли шкарпетки, леза, пінцети для патрання курей, штамповані носовики, ватяні палички для чищення вух і різний інший галантерійний дріб'язок не приносив їй доброго зиску, вона заходжувалася торгувати дітьми. І робила це, як вона вважала, тільки в дитячих сирітських інтересах. Бо перш ніж продати, підбирала порядну родину з тих, які в сиротинці проходили перевірку для дозволу на усиновлення. А потім, користуючись своїми дитбудинівськими зв'язками, діставала їм сироту-дітлаха, ще й документи на нього виправляла. І думала вона, що таким чином позбавляє маленя мук майбутнього сиротинського виживання, дарує йому родину, а сама за це отримує невеличку винагороду, не більше тисячі гривень, яку про себе називала «базаринкою». Видатки ж бо на кількатижневе утримування дитини були немалими.

А от у випадку з Рисочкою, до речі, вже третім хлопчиком, якого вона продала, запропонована подружжям Пущинських винагорода чомусь була разів у десять більшою, аніж завжди. Хоча вона такої суми й не призначала. І це був незаперечний трохи насторожливий арифметичний факт. Тому вона тричі ретельно перевірила всю інформацію з довідок, що були надані до опікунської ради дитбудинку на панство Пущинських. Вони виявилися відомими викладачами університету, хіміками і лавреатами міжнародних премій із біосинтезу живої матерії. І Люція трохи заспокоїлася. Бо незалежно від комісійних процентів, до усіх дітей, яких вона прилаштувала, встигала прихилити серце. Тим паче, що власних діток у неї не було, та й чоловіка вона ніколи не мала…

Найкраще торговиця дітлахами йшла на літо чи на зиму, коли закінчувалася мінлива весна чи осінь, і люди скуповувалися на більш стабільний за погодою сезон. Така вже, знаєте, людська психологія. І тим, хто надбував синочка чи донечку, Матінка Люція на доважку, як кажуть у мистецтві негоції, улучала спосіб втелющити ще й свого ґалантерійного краму. Можливо, саме через те, що в неї роками не переводилися дрібненькі дітки, крамарі та крамарихи, торгівці та торгівки, що орудували на Старому ринку, і прозвали її «Матінкою». Щоправда, до Марка вона торгувала дітьми, коли тим заледве минав місяць-другий. А з Рисочкою Матінка Люція зволікала до його восьми місяців і продала його тільки восени. І сталося це, можливо, тому, що вона його не купила, а випадково знайшла в кущах дерези, і через те пригорнулася до нього більше, ніж до інших. А було це так.

Якось Матінці Люції привезли з Хмельницького цілу купу нового товару, привезли ледве чи не вночі, підігнали хуру до її гамазеї і поскидали, як прийшлося, у великий шпихлір-контейнер. Тому зранечку Люція бігла повз замок Любарта на ринок, щоб поприбирати біля свого торговища, напнути дашок-запинало від дощу і снігу, порозкладати новий товар і довести до ладу своє торгове місце. І раптом рівно о 5:35, 23-го березня (Люція ще й на годинника на руці подивилася) посеред густого імлистого туману їй трапилася бабуся з возиком-«кравчучкою», що відганяла від себе двох чорних псів, які ґвалтували своїм гавканням уразливу передсвітанкову тишу.

Матінка Люція, не уповільнюючи поступу, з такою люттю гаркнула на дзяволистих псів, що ті підібгали хвости й ушилися геть, ховаючись у заростях дерези на валах Любартівського замку неподалік Стирової вежі.

– Дякую! – сказала бабуся. І сказала вона це просте слово так лагідно і так щиро, що Люція, котра мусила зарані дістатися на свій базар, раптом задляла ходу, глянула на незнайому бабусю і спинилася.

Усмішкувате лице старої було схоже на пухкенький, хоч і трохи залежалий вареничок з волошковими вічками посередині. Вони ясніли до Люції сумирним світлом у передсвітанкових сутінках, але Матінці здалося, що в глибині того погляду раз по раз спалахує якийсь болючий вогник. І взагалі, якщо добре придивитися, то вареничок бабусиного личка де-не-де вкривали рожеві цятки й подряпинки, немов вона щойно подряпалася об колючки дерези. Старенька нервово всміхнулася, швидко обтерла щічки вишневим фартухом, і Люції на якусь мить привиділося, що в пелені у старої повно розквітлих дерезових квіточок. «Може, вона знахарка?» – майнуло в голові продавчині недоречне припущення, бо в березні, відомо, дереза не цвіте. – «Зрештою, яка різниця?» – ще подумала вона і вже збиралася бігти далі, коли несподівано бабуня спитала сумирним голоском:

– Чи знаєте ви, коли цвіте дереза?

– Та наче зна… – зачудовано пролепетала Матінка Люція, заскочена о 5:36 ранку таким дивним запитанням, й останнє її слово не скінчилося і зависло на губі. Невідома сила приглушувала звук. Тиснула на барабанні перетинки. Вихоплювала з рота вже зліплені в склади літери.

І Люція, щоби спромогтися щось сказати, кахикнула, закотила очі й несподівано для самої себе уздріла на фортечних валах мрячний студений березневий туман, підсвічений потужними прожекторами. Такого вона не бачила вже давно і подумала собі, що освітлення, найімовірніше, просто забули вимкнути в Луцькмережсвітлі. Бо останніми роками комунальники, що боролися з енергетичною кризою, світло вимикали близько 23:00. Водночас на обрії, далеко за Стиром, уже заграло першими холодними променями сонце. Це трохи збентежило Люцію.

Хоча саме ця обставина дала їй нагоду помилуватися химерним і мінливим темно-сірим туманом. Хвилі світла, переломлені в його димчастих клубах, неначе змагалися з безпросвітною імлою. А людському окові все те скидалося на гру різких контрастів світлотіні на валах і підмурівках фортечних стін, які підносили замок над землею. І через це кам'яне громаддя ледь помітно поколихувалося над головою Матінки Люції. Якщо ж глянути на захід, то увесь виднокіл ще вкривала густа передсвітанкова темінь. Вона змагалася з пелехами смеркливого туману, підсвіченого знизу, і зникала чорними смугами в ще агатовому небі.

– А до чого тут дереза? – запитала отетеріла Матінка Люція.

– Бо тут, на валах замку, її повно. Повійка, так її ще звуть люди, зацвітає у травні й палахкотить фіалковими вогниками ціле літо, – ласкаво промовила бабуся, щасливо задивляючись на стрімкі земляні схили, що вивершувалися товстенними і високими мурами, а внизу були вкриті непролазними хащами дерези. – Вона віє наче сама, і вітер у її нетрях закручується. А голова пливе, туманиться.

А запах знаєш у неї який?..

– Який? – перепитала Люція, а сама подумала, що бабця несповна розуму.

– Як бадьорий аромат світанку, – відповіла, хихикаючи, старенька. – І цвіте вона загадково. Ясно-лілові квітки на довгих ніжках розкидані порізно чи поодинокими суцвіттями. Здалеку кожна квіточка схожа на грамофончика. А зблизька вона п'ятипелюсткова, з двогубою чашечкою і фіалково-червоним вінчиком. І ховається в заростях, і світиться до людей ніжно-бузковим вогником. Навіть уночі. Ти коли-небудь бачила те світло?

– Ні, – спантеличено відповіла Люція, стовбичачи біля дивакуватої старої і не розуміючи себе та свого неквапу. Там, за три квартали звідси, на Старому ринку на неї чекали жужмом скручені, привезені з Хмельницького речі, а вона стирчить тут, під замком і слухає стару дурну бабенцію, яка торочить їй про повійку і ніжні вогники. «І чого ця дурилюдка до мене причепилася?» – подумала Люція. І ніби у відповідь на її думки стара відповіла їй трохи журливо:

– Бо ти завжди кудись поспішаєш… А інколи й спинитися треба, доню.

«Доню?» – защеміло в душі Люції таке миле від її сиротливого дитинства слово, і вона пом'якшала до старої:

– Воно то й так. Але коли ж?

– А хіба ти ось тепер не спинилася? І чи не постояла зі мною?

– Та наче ж і постояла…

– Ну, як настоялася, то й відпочила і духу набралася… Біжи собі, донечко, далі.

І Люція слухняно побігла, зовсім не помічаючи того, що сірющий туман зник, ніби сам собою. Та зробивши крок-другий, вражена словом «донечко», вона знову вповільнила хід, повернулася до бабці й спитала:

– А чи не можна вам допомогти вашого візка куди відвезти?

І тут нараз їй привиділося, що у «кравчучці» старої щось заворушилося.

– Допоможеш іншим разом… Як прийдеться! – хутко промовила бабця, затуляючи довгою полою зеленястої фланелевої спідниці свого візка.

– Шкода… Мені хотілося бути корисною.

Старенька хапливо розтягла у вдячній усмішці обличчячко-вареничка й потяглася кривулястою сірою, як ранкова мряка, вуличкою зі старими хатинками…

Можливо, Люція й не згадувала б цієї історії, коли б якось, пробігаючи зранку вже у травні тією ж дорогою на той-таки ж ринок, їй не зашуміло у вухах і памороки не забив дух солодкого квіткового меду. Матінка Люція аж затрималася попід Стировою вежею й зиркнула на замкові вали, вкриті рясною гущавиною дерези. У її таємничій глибині бриніли світло-лілові вогники. Вони справді світилися до неї ніжним цвітом. На душі стало тепло і радісно. Щось щемке й веселе заповзло спочатку за комір, а потім – і в душу. І ще Люції здалося, немов кілька кущів здригаються своїми довгими колючими гілками. Вона придивилась і побачила під ними наче в сірому тумані обриси жовтого кошика, в якому ворушилось і сіпалося щось біле. І Люція несподівано для самої себе подерлася в нетрі дерези з нестримним бажанням неодмінно роздивитися, що ж воно там таке. Поки вона пхалася крізь колючки, сірий туман над кошиком закрутився у невеликий вихорець, що ледь чутно застогнав, наче вітер війнув, і розлетівся. Коли ж Люція нарешті просунулася крізь дерезу, подряпавши собі щоку, то побачила в кошику немовля, сповите в білі пелюшки. Вони були сніжно-іскристі й аж хрумкі від бездоганного прання. Таких чистюсіньких повитків на дитині Люція зроду-віку не бачила. Зверху пелени на животикові малечі витикався кутик синього обгорткового паперу. Люція смикнула за нього. Але папірець не вилазив з-поміж добре завинутих на хлопчикові пелюшок.

Тоді вона відхилила край сповиточка й під сподом уздріла, що в той папірець загорнуто щось дрібненьке. Вона розгорнула синій папір, і їй в обличчя ударив сніп дивного сріблястого світла.

– Ого! – тільки й сказала, щулячись від сліпучого блиску. А коли призвичаїлася, то розгледіла невеликий коштовний камінь, що формою нагадував насінину пшениці чи ячменю. Торгівка зраділа, проте відразу погамувала радощі. Зиркнула, чи хто інший не запримітив того сяяння, і вже думала покласти собі крем'яха до кишені червоної дутої куртки, як раптом чіпка ручка малюка вихопила в неї самоцвіт.

– Ач ти який! – збентежилася Люція. Немовля стежило за нею і вивчало прискіпливо, ніби промовляло: «Воно ж не твоє!»

Але жінка не збиралася віддавати коштовність якомусь там голопуцькові з не по літах тямущим поглядом. Вона обхопила зап'ясток малюка однією рукою, а іншою з великим зусиллям почала відгинати його малюсінькі, але сильні, як клещата, пальчики. І коли нарешті вона їх усе ж відігнула й вихопила з його долоньки незвичайну коштовність, хлопчик щось промимрив, і рука її нараз затерпла й звисла, мов батіг, а долоню охопив пекучий біль саме в тому місці, де на ній лежав сяючий камінчик. Це тривало секунду-другу, а потім вгамувалося. Біль ущух. Рука налилася кров'ю і відтерпла. Жінка глянула на неї і побачила посеред долоні опік, схожий на червону родиму пляму у формі великої зернини пшениці чи ячменю. Хлопчик якось дивно усміхнувся й примружив гострі розумні оченята.

– Ах ти ж!.. – тільки й спромоглася вигукнути крамариха і відразу ж затнулася. Бо малий якраз простягав до неї крихітну ручку з такою ж родимою плямкою у формі пшеничної зернинки на ній.

– Та хто ж ти такий, хлопчику? – майже скрикнула Люція. І яке ж було її зчудування, коли вона несподівано знайшла відповідь. На синьому обгортковому папері самі собою вималювалися якісь старовинні письмена. Матінка довго крутила цидулу в руках, тицяла собі під носа, та ніяк не могла втямити, що воно означає і якою мовою написано. І вже була хотіла викинути записку, як літери немов самі перебудувалися в три цілком сприйнятливих речення:

«Цього хлопчика звати Марко Рисочка. Йому лише чотири місяці та два дні. Збережіть його».

Більш нічого, крім цих слів, там написано не було.

– Ню-ню-ню! – муркнула з удаваною ласкою до малого Матінка Люція, і враз здригнулася від припливу теплої непідробної хвилі ніжності в грудях, якої ніколи до жодної дитини вона не учувала.

– Ня-ня-ні… фі мі! О ти ні ме не ня! – скрикнув Марко, що мало означати: «Не стругай мені фіґлі, молодице! Бо ти мені не мама!»

Але цей вигук Люція зрозуміла зовсім по-іншому. Їй здалося, що Марко зрадів, відчувши її ніжність.

Тому вона бадьоро підхопила кошика й порачкувала геть із нетрів дерези схилом замкового валу на дорогу, що окружком огинала увесь фортечний мур.

Аж раптом де не візьмись вискочило відразу два здорових чорних кудлатих, обсипаних ковтунами, пси, один із темно-синім язиком, другий – із криваво-буряковим, і накинулися на неї. Вони так погрозливо гарчали й вишкіряли зуби, що Люція, з роду-племені відчайдуха та ще й загартована в базарних розборах урвиголова, барилася недовго. Зняла з ноги сандалету з грубезною підошвою і так на них люто визвірилася, що було геть неочікувано від її спокійної класичної зовнішності, що собацюри від отетеріння аж на хвости присіли. А їй тільки того й треба було. Вона з дитиною в кошику прудко дременула з кущів дерези і незчулася, як за кілька хвилин добігла додому.

Так Люція вшосте стала «матінкою».

Зрештою, якщо б вона не осмілилася й не гарикнула на тих псів, то на неї, напевно, чекало б щось зле.

Бо більший собака так валував, вистромляючи навздогін Матінці Люції свого бурякового язика, що його гавкіт увесь вечір ще стояв їй у вухах. А собацюра, як не дивно, і не збирався за нею бігти. Він ворухнув носом, ніби антеною, і сказав – так, саме сказав:

– Далеко не забіжить! Ларьочниця проклята!.. Думає – ми не знаємо, де її шукати.

Псяюха, що мала синього язика, почухала задньою лапою за вухом і прохарчала, випускаючи з пащі довгі цівки синюватої слини:

– Ти мені краще скажи, чого тут так нашою баронесою Лікі відгонить і ще якоюсь паленою смердотою, наче шашлики пекли?

– А я тобі казав, що туалетний дезодорант на сміттярці давно прострочений!

– Я ж не прошу в тебе Шанель чи Кензо! Я порядна кобєта і вдовольняюся тим, що під носом! – прохарчала псюка і, про всяк випадок, беркицьнулася на спину, лизнула поміж передніми лапами, там де могла дістати мордою, і прислухалася до загрозливого бурчання у своєму роздутому чорному пузі.

– Освіжувач клозету із запахом лугу був для твого шлунку зайвим! – спересердя рикнув більший пес і втер лапою носа.

– Не рявкай дурню! Хазяїн почує і нас удень більш не випускатиме!

Синьоязика відгавкалася і заходилася нюшити повітря. Вловивши якусь чи то людську пахощ, чи лугову прохолодь, рвучко звелася на задні лапи, вискнула, щось помічаючи попереду, і плигнула в гущавину дерези. Більший собацюра ще раз утер лапою морду і прохрипів собі під ніс:

– І чого це вона, стара вошолупка, знову до сміттярки потрусила? Хлопця ж ларьочниця в інший бік понесла!.. Ет! Собача натура таки сильніша за чари! – скрушно ощирився й посунув спершу в протилежний від своєї подруги бік, та раптом і собі щось нанюшив, спинився. Лизнув мимохідь у траві перелякану кузьку, схожу на равлика, заляпавши її рудою слиною, гавкнув для годиться, засмикався в різні боки, тужно скиглячи, немов боровся зі своїми собачими інстинктами – й усе ж не втримався і потягнув за псюхою…

Певне, саме ці дивні обставини, за яких був знайшовся Марко, розворушили зачерствілу душу Люції. Тому вона не поспішала його позбуватися. Та й хлопчик вдався веселий. Ніколи майже не плакав, а більше сміявся. Хоч і був величенький, зовсім не схожий на чотиримісячного, хіба – на восьмимісячного. Вона навіть оформила його у відділі реєстрації актів громадського стану, піддобривши начальство хабарчиком. Виписала хлопчикові метрику, зазначивши, що народився він 19-го січня (на цю дату Матінка вийшла, відлічуючи чотири місяці й два дні назад від того дня, як була знайшла дитя). І, заповнюючи анкету, в графі «Прізвище, ім'я та по батькові» з невластивим їй зворушенням, неслухняною рукою, вивела своє наймення – Штриха, ще й дописала «Люціанович», нехтуючи прозванням «Рисочка», яке зазначалося в цидулці.

Трохи пізніше, коли дитині сягнуло вісім місяців, із твердим переконанням у добропорядності своїх дій Матінка Люція взяла в держави обіцяну соціальну допомогу в розмірі понад п'ять тисяч гривень.

Притуляючи руку до серця, треба сказати, що, як не дивно, а вона таки ці п'ять тисяч гривень була заслужила. Бо понад чотири місяці, що Марко перебував під її опікою, і з самою Люцією, і з її хатою творилося щось незбагненне. Упродовж усього цього часу у дворі її старенького будиночка цідив дощ. А коли ляпавиця й затихала на якусь годину, то в подвір'ї зависала холодна сіра хмара. Траплялося, мла навалювалась така густа, що Люції інколи доводилося брати ліхтаря, щоб дійти з ним від дверей хати до хвіртки, що виходила на вулицю. І все це неподобство з погодою тривало ціле літо. Хоча тої ж пори в Луцьку і за його межами ніякого дощу чи хмар не було.

Такі неймовірні метеорологічні фокуси, щоправда, почали бентежити Люцію не відразу. Тим паче, що природа того літа немовби збаламутилася. Сонце хоч і сліпило немилосердно, але чомусь не нагрівало повітря і було млявим. Часто видавалося людям, що воно висить і висить в одній точці на небосхилі, немов завмирає. У тіні інколи ставало спекотніше, ніж на осонні. А іскристі плями променів, здавалося, не сушили ґрунт, а наповнювали водою. По телевізії на всіх супутникових каналах і всіма мовами частенько і нервово розповідали про якийсь світло-мокрий феномен, що його відкрили фізики під час наукового експерименту в Альпах. А ще етер увесь був переповнений сповіщеннями про природні катаклізми, неодноразовий шквальний прорив ультрафіолетом озонового шару, заводнення і знесушення цілих регіонів планети, де впродовж тисячоліть такого ніколи не спостерігалося. Про це з тривогою говорили всі й скрізь – на вулицях і зупинках, у кафе й автобусах, у наукових закладах, навіть діти в дитсадках і душевнохворі в божевільнях. Із цього починалися усі балачки й теревені продавчинь і продавців на базарах. Бо ж стояти під сліпучим і холодним сонцем було нелегко. Усім людям від того робилося не те що холодно, а мулько й моторошно. Тому й Матінка Люція так само, як усі інші мешканці Землі, на собі відчула світло-мокрий феномен. Під час довгого пасталакання з кумою із овочевого ряду в неї від сонячного променя намокла голова і змився увесь лак для волосся, яким вона укладала свої бурштинові коси. Це так сприкрило Люцію, що вона зачинила свою крамничку і якнайшвидше почимчикувала додому обсохнути та зігрітися.

Удома її, як завжди, чекав безлад. Бо життя і побут самотньої жінки давно перетворилися на суцільне торговище. Хата її стояла захаращена неспроданим чи залежалим товаром, якимсь мотлохом, ганчір'ям, поламаним ґалантерійним непотребом, серед якого, крім самої Матінки, дуже добре почувалися хіба її одинадцять котів та кішок. Саме вони привернули увагу затурканої жінки до того, що в її домівці діється щось нехороше й незвичайне. І це незвичайне відгонило якимсь дуже специфічним запахом. У хаті тхнуло так, ніби хтось добряче скребнув редьки. Стривожена хазяйка пішла за тим сопухом і виявила в закутку сіней котячі тарілки із зіпсутою неторканою їжею. І вона врешті збагнула, що впродовж кількох днів узагалі не бачила жодної своєї кицьки.

– Ах ти ж!.. Де ж ви?!.. Киць-киць-киць! – занервувала жінка і заметушилася, забігала по хаті. І яке ж було її подивування, коли вона віднайшла своїх перестрашених кицьок серед мотлоху в купі драного муліне та різнокольорових клубків із вовни. Тварини збилися докупи, тремтіли, крутили хвостами, випинали спини, світили скруглілими від жаху очима, але – не нявкотіли. І саме тоді до вух Люції долинув страшний вереск, скреготіння і зойк, що лунали ось уже другий тиждень у її дворищі, а вона, забігана, того й не зауважила. Матінка кинулася до вікна, та нічого, крім чергового дощу, не уздріла й не розчула. Бо ледве-но відчинила віконницю, як увесь виск, валування і дзявкотіння вщухли.

Перед тим, правда, Люція вже щось подібне чула. Якось, коли їй не спалося і вона мріла про майбутнє свого нового синочка, щось у дворі зойкнуло та загалалайкало. Жінка схопилася і прожогом вискочила на вулицю з потужним ліхтарем у руці, який завжди тримала в сінях напохваті. Нікого на подвір'ї не було. Світлі плями ліхтаря дірявили туман наскрізь, металися по кущах і деревах, немовби примушували все живе затихнути і вклякнути. Аж раптом біля хвіртки щось шарпнулося. Матінка рвучко спрямувала сніп світла в той бік і побачила сіру постать старого чоловіка з сивим, аж білим волоссям. Воно було таким довгим і яскраво-білим, що на секунду засліпило Люцію. А коли око призвичаїлося, вона розгледіла, як те волосся наче згасло і стало чорним. А старець начебто помолодішав і дивно замахав руками, немов жестом хотів її про щось попередити.