Текст книги "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Автор книги: Олександр Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

– От і Хух, і його дух! Голодний вогонь чекає наказів!

Бруня вжахнулася й скулилася. Плечі її в червонім топіку здригалися. Ланці й усіляке залізяччя, навішане на ній, сумно подзенькувало.

– Перше – доправиш її до Невловної Грані! – наказала Хухові Саня.

На останньому слові Хух спалахнув і проказав без поспіху пострілами скалок і бахканням жаринок:

– Подай бодай ногу, знатнице. Останній раз ти мені її давала дві тисячі триста шість обертів Землі тому…

Саня спершу завагалась, але потім гучно клацнула язиком, і з головешки виросла одна нога, тільки чомусь нагорі, а не внизу. Хух повагом перекотився круг себе і зіп'явся на подаровану ногу. Хвостик, задоволена своєю роботою, повела далі:

– Друге – припнеш її до вічної блискавки!

Хух пересипався скалками, пирскав деінде язичками полум'я, шарудів чорно-сивими лушпайками із золи, що вкривали всю поверхню головешки, немов вулканічну магму, що вже затухала, і сумнівався. Його сумнів виразно висловлювало ґречне погойдування на одній нозі.

– Бачиш, Бруню Карлівно, він один здатен улаштувати тобі Вічне Згасання. Так, Хухику! Ти ж у нас зголоднів за дві тисячі триста і скільки там іще обертів?

– Шість… – просичав гранями Хух і додав: – Зголоднів, так… дуже… Я ж негодований дві тисячі триста…

– Бруня це вже чула, – безпристрасно перебила його Хвостик.

– Але закон, знатнице, понад усе…

– Так, це правда… Як припнеш до блискавки, стережи її! І сам приконвоюєш її на Сойм, коли її буде покликано…

Хух повагався, але сказав:

– Ще б руку і рота з очима та вухами… Та, знатнице?

– Ти, Хуху, як прохач який! На, маєш! – і Саня тричі клацнула в роті язиком. Від цієї магії в Хуха з'явилися саме біля однієї ноги, тобто внизу його кулястої фігури, два вуха й одне око.

– А писок де? – спитався, палахкотячи від замішання, Хух.

– А пощо тобі писок? Ти й так забагато говориш своїми жаринами! Ще бовкнеш десь зайвого, – розсміялася сухо, немов закашляла, знатниця і сказала, грізно косячи на принишклу хованку: – А тобі бовкати не можна, бо за неї відповідатимеш головою!

– Мені б ще й те, чим я за неї буду відповідати… га?

– Хо-хо-хо!.. Голову, Хуху, всякий дурень має. А чи вона багатьом стала у пригоді… Та й тобі ж легше – менше в неї братимеш.

Іскри заметушилися на поверхні головешки, пойняли спершу вуха, тоді спалахнули в одному-єдиному оці. І враз воно моргнуло з-під ноги, кліпнуло і немов розтяглося в усмішці.

– Ху! Ху-ху-ху! – розсипався золотистими гранями від сміху Хух. – Це був гумор?! Так, повелителько?.. Я радий! Я такий радий! Аж мене піт пройняв.

– Який піт? Ти наче здурів за цих останніх дві тисячі триста… триста…

– …шість обертів… – нагадав ввічливо Хух і, стаючи перед Хвостик одною ногою на коліно, прошелестів складками з попелу: – Ні, світносте четвертого виміру… Просто зо мною дуже давно не жартували.

– Я добра лиш тому, що завдання у тебе відповідальне, – Саня Василівна оцінила кмітливість Хуха і навіть надумувала вже пожалувати йому й голову. Але, витративши багато сил у боротьбі зі зрадливою хованкою, потроху остигала і якось марніла, тому заговорила знову важко і впівголоса: – За цією дівахою тягнеться слід Чорного Півмірря. І якщо вона спробує втекти, я тобі наказую, попри всі закони, в ім'я Останнього Засвіту, знищити її Вічним Згасанням.

– Я щось придумаю… Хоч і без голови… Ти ж мене знаєш, – і на поверхні головешки зазяяла чорно-вогненна усмішка.

– Ти не маєш права віддавати наказ на знищення світлозорих третього ступеня ясності! Таке властен зробити тільки Сойм! – непокірливо струсила головою Бруня.

– Маю. Ми існуємо в час усесвітнього згасання і людського свавілля. Про це написано у Згортках Світла. І якщо це потрібно для нашого порятунку, то всі приписи Останнього Засвіту можуть бути скасовані. Я правильно кажу, Хуху?!

– А мені бірюзово, чи згортки, чи засвіти… – шерхотів і тріщав лушпинням спалахуючого чорно-сивого попелу Хух. – Я вічно голодний виконавець із виконавців, бо найнижчий і найбридкіший з усіх світлозорих. Мій жар, особливо, коли в мене нежить чи грипа, буває, що й у слиз перетворюється. І це гірше допікає, ніж посутенілим, що ходять завжди обслизлі та підмоклі. А з нас, ви знаєте, з найнижчих світозорих, як з цапа вовни! Та й за лиходійство в усіх Засвітах відповідають не ті, хто виконують, а ті, хто наказують, – прошемрав усіма чорно-вогнистими шкоринками попелу Хух, схопив яскравий зашморг із пломеня й, розсипаючи довкіл себе дрібні іскри, потягнув Бруню до груби, перекочуючись через свою головешку й інколи відштовхуючись однією ногою.

Коли чавунна закривка за ними затулилася, знатниця Саня почекала хвилину, поки стихне шурхіт у димарі, а потім упала на коліна. Вона була геть стомлена. Її руки й обличчя знову потемнішали. Із зусиллям Саня Василівна відкрила закривку, схопила дві-три жарини, які залишив Хух, і поклала собі до рота. Її обличчя трохи посвітлішало, а на щоках розлився рум'янець. Їй треба було ще пожити серед людей. Тому вона підкинула в грубу дров і, коли вони спалахнули, встромила у вогонь руки…