Текст книги "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Автор книги: Олександр Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

– Стасю Антонійовичу, ми з вами перебуваємо в офіційному розлученні, так? – якомога коректніше констатувала Манюра-Острихій.

– Ти наче, прости мене, блекоти нализалася! Яке розлучення?! Це ж для людей – офіціально! А між нами ж усе в пожонтку!

– Я таких слів не розчолопаю! – збрехав Тронь, щоб припинити дошкульну розмову. Насправді ж він знав польську, німецьку, латину, стару грецьку, арамейську та багато інших мертвих і живих мов.

– Бо прохолола до мене… А я ж тебе умовляв не ходити до Праха! От цей паскуда тебе чимось і впоїв! – скрикнув Віногрона в розпачі й долонями обхопив циліндричну макотерю, так що долоні впер у підборіддя, а пальці обхопили потилицю і кінчиками схрестилися на носі.

– Ти дивися, що із цим паплюжником гулящим робиться! Його аж трусить при виді порядошної женщини! – загорлопанила коротуха.

– Так! А що? Мене трусить од нестримного кохання до тебе! – заволав не своїм голосом Віногрона й пішов на жінку, знову розкриваючи обійми.

– Одчепись од мене і… моєї дитини! – рикнула на Віногрону Манюра і відскочила від нього вбік, так що Стась Антонійович не зміг загальмувати і пролетів добрих метрів три вперед, з гуркотом буцаючись захисною каскою у двері з плакатом гурту «АББА». Такого обходження він не чекав, тому й сказати щось путнє не зміг. А тільки й видобув із себе, усе ще тицяючись каскою у дверну шалівку:

– Не любиш. А я ж тобі всі камінці Шафарки віддав! Я ж тобі віддав найкоштовніше, що здобув за двадцять років безперестанного длубання в печерах! Я ж тобі віддав найбільший секрет, який будь-хто в усі часи тримав коли в Луцьку у своїх руках!

– Подумаєш, секрет? – сказала Манюра-Острихій, лякаючись, що ляпнула щось не те, і вперше вдалася до маніри, якій її, чи тим паче його, Острихія Троня, ніхто і ніколи не вчив. Вона закотила свої круглясті, як місяць у повні, очі й пустила звабливого бісика. Цей маневр Стась Антонійович сприйняв, як добрий знак, і знову зачав простягати брудні ручиська до дами свого серця.

– А чом не секрет?!.. Я ці камінці біля брами Шафарки знайшов у підземеллі під церквою Богослова. Ще й труп чоловіка, обплетеного якоюсь сіткою з вузлами, довелося прибрати.

– Та ти шо! – вихопилося в Манюри від великого зчудування. Віногрона вперше не зрозумів її реакції і прискіпливо придивився до понадміру враженої жінки. І Острихій, що ніяк не почувався в тілі Манюри комфортно, відразу скумекав, що видав себе своїм незвичайним здивуванням. Тому змушений був перевести все на грайливість і вдавати, що то він так кокетує зі Стасем Антонійовичем. Для більшої переконливості Манюра-Острихій відставила вбік куцу ніжку, вигнула спину і простягнула Віногроні свої коротенькі, як сосисочки, з облущеним фіолетовим манікюром, пальці.

Копачеві печер тільки цього і треба було. Чоловік вхопив ті сосисочки й обцілував, стаючи перед Манюрою на коліна.

Як не дивно, Острихій не заперечував. Навпаки, це спричинило неабияку приємність. І Манюра-Острихій навіть відважився пожартувати у відповідь, щоправда, не до ладу:

– А що ти сказав Ша… Шафарці, коли забирав у неї те каміння? Може, і їй ти руки цілував?

– Ти смієшся? Шафарка ж… це залишки фрески на камінній арці… Якби я каменеві зачав говорити: «Дрога пані!», то мені краще з тамтої печери вже було б і не вертатися… Та й каміння те, зрештою, і не її, а того, хто в сітці лежить, що череп у нього без лицьових кісток. То так само загадка: сітка з вузлами, перетягнуте горло, а на ногах личаки з вусатої пшениці з колоссям… щось на зразок торочок… а сам у піджаку і краватці… Хвалити Бога, що його одного довелося прибирати, бо в тій печері мертв'яків, крім нього, доста.

– І що ж ти з ним… з тим, що без лицьового відділу черепа, зробив? – поспиталася Манюра-Острихій і від остороги, чи не помилилася зі своїм запитанням, непримітно зиркнула на мобільний. На екрані не спливло жодної літери.

– Ти комусь дзвониш?

– Та це я… мобілкою граюся.

– Ти геть сама не своя… все забула. Я ж закопав його при вході до печери. Щоб за мною у сні не ганявся.

– А інших тих?

– Залишив лежати… Я ж не в них самоцвіти позичив…

– Самоцвіти?

– Ну так, самоцвіти… У нас же їх повно після того, як Марко одного проковтнув і вони із нього хе-хе… стали виходити…

– Ну, ти ж сам сказав про коштовне каміння в печері Ша-фа-рки?

– Так, я перші три знайшов під тим трупом біля Брами Шафарки. А всі решта – це заслуга твого синочка.

– Заслуга синочка..? То які ж ти віддавав Прахові: мого синочка, чи ті, що взяв у того в сітці? – геть розгублена Манюра Бут зиркнула на мобільний і натисла кнопку. Екран на мить спалахнув червоним і на ньому виникло зображення Алма, який, не знаючи що сказати, розвів у боки руками.

– Ти таки здуріла, якщо забула найдивовижнішу річ у світі?! – занадто педалюючи, Віногрона не відповів на запитання Манюри і вів далі тему свого надзвичайного археологічного відкриття.

– Я?.. Це ти здурів, цуцуватий!

– Ото справи! Я ще й цуцуватий! Коли б не моє каміння, то як би ти викупила свого… цебто, нашого хлопчика?! – вдав ображеного Стась і заметушився по хаті, складаючи речі жінки і слоїки з дитячим харчуванням до валізи на коліщатках.

Манюра-Острихій стояла, як укопана, глипала на Віногрону і напружено думала.

– Давай, ворушись! Тобі з малим давно пора сидіти в нашій підземній квартирі! Чи ти хочеш дочекатися, щоб тебе порішили?! – шикнув на остовпілу жінку Стась.

Приголомшена тим, що дізналася, Манюра-Острихій, стояла, як укопана, і не могла зрушити з місця. Логіка вкінець покинула Троня.

– Невже ти забула, купонько моя? Ти ж ці крем'яшки, під виглядом невідомого походження корундів, продала була китайцеві на базарі. Пам'ятаєш? Коли нам з тобою потрібні були гроші на придбання кумулятивної землепрохідної машини… Невже ти це забула?!

– A-а! У мене щось з головою! – проревіла заскочена на забутливості, а насправді на брехні Манюра. І Остри-хій у тілі кишенярки пожалкував, що так по-дурному пробрехався. Він навіть глянув на свого чоловіка по-іншому.

Не сказати, щоб з любов'ю, але з певною повагою до його вчинку. «Віддати коштовності, чи то й ба – найдивовижніші речі у світі за пасинка – це вчинок, подиву гідний в усі часи. Хоча ні, – засумнівався далі Острихій, – з його слів ясно, що Марко якось дивовижно ці камінчики примножує…»

Тим часом Стась, користуючись замішанням дружини, шмигнув у темряву отвору і незабаром вигулькнув звідти з потужним ліхтарем, який повісив над лазом, щоб освітлювати спуск у підземелля.

– Ти точно здуріла, Миню!.. Може, ти забула, як ми всю цю комедію із розлученням удавали? А ти мені ще й хату батьківську на дві половини судом переділила для більшої переконливості, що ми розведені. Щоб Прах повірив, що ти ці самоцвіти в китайця поцупила! А не в мене взяла!

– У китайця?!

– Ну так, ти ж йому була їх і продала. А Прахові понесла ті, що з Марка вийшли. І повинна була сказати, що в китайця їх повно і що ти в нього ніби їх і поцупила!.. Ти ж Прахові так сказала? – запитав Віногрона і стурбовано зиркнув на Манюру.

– Сказала, – невпевнено відповіла жінка.

– Молодець! Хіба не гарно придумано?! До того ж камінці спалахують тільки тоді, коли вони в тебе чи у Марка в руках!

– Як ти сказав?! – скрикнула Манюра.

– А так! – промовив Віногрона і пожбурив своїй дружині сірого камінчика. Натренована рука кишенярки сіпнулася, щоб зловити крем'яшка. Але Тронь вчасно змислив собі, що справжня Манюра мертва, тому навряд чи від його доторку дивовижний самоцвіт засвітиться, і відсмикнув руку.

– Чого кидаєшся?! Ти краще подумай, що станеться, як Прах до китайця добереться? – зухвало дорікаючи, промовила Манюра-Острихій.

– Він у буцегарні. Ти ж сама на нього, як на нелеґала, в ментівку наклепала.

– Я?

– Що з тобою? Тебе Прах чи не підмінив часом? Ти Манюра?

– Я?! – скрикнув Тронь, аж підскочив, а потім додав: Я – я!

– Ну, не я ж… Хоча так капризувати і крутити інтриги здатна тільки ти.

– Он воно як! То це я, виходить, ще та сухота! – розкотисто реготнув професор у тілі Бут і, загинаючи куцу ніжку, грайливо додав: – І як ти мене такую іще терпиш?

– Люблю, – коротко і слухняно відказав Віногрона і, знімаючи каску, підставив своє лисе циліндричне тім'ячко, щоб Манюра його погладила. Острихію-Манюрі нічого не залишалось, як зробити це, тобто, виказати хоч у такий відчіпливий спосіб свою симпатію до насправді зовсім незнайомого чоловіка. Але й такий елементарний вияв подружніх почуттів сильно бентежив Острихія Стефановича. Уявити, навіть примарливо, що він, нехай хоч і в подобі Манюри, а все ж змушений буде рано чи пізно виконувати свій шлюбний обов'язок, було для нього нестерпною мукою. Тому він волів прискорити розвиток подій і хотів примусити Віногрону привести його якнайшвидше до печери Шафарки. А далі хай там що, а він пройде через ту кляту браму, як наказав йому Великий Смерк! Але тепер, поруч із палким і пристрасним Стасем, чи то від страху, чи від залишків чоловічої гідності, якої направду було таки немало серед чоловіків XVII сторіччя, Острихій був ладен утрапити хоч у безпросвітне курище вічних паморок чи всім чортам на їхні роги, чи накласти на себе руки, аби тільки Віногрона не чіплявсь до нього, як до жінки…

«Накласти на себе руки!» – аж у скронях загуло від такої думки, і блискавично виник наступний здогад: «Заподіяти собі смерть можуть лише люди. І якщо він починає так думати про смерть, то…» – і плоть Манюри Бут аж пересмикнуло.

Одне слово, у професора від божевільного роздвоєння, парадоксально, але почала прокльовуватися совість. Якась ніби вістка чи голос забриніли біля його вуха… Наче хтось невидимий нашіптував йому слова істини… І спостерігав за ним…

І дух професора Троня затремтів у тілі відомої луцької кишенькової майстрині, пройнявшись студеним потом сумління, немов у пропасниці. «Смерк із нею! Із Манюрою!.. Щоб вискочити сухим із цієї каламутної історії, мені треба навчитися… любити… Ну, якщо не цього Воньку, схожого на циліндр у підшипнику, то, бодай, отого маленького дивного хлопчика… Тоді є шанс стати людиною. І раптом що, я зможу сам припинити свою роль у цій небезпечній грі… Та як? Як навчитися милосердя і любові?!» – шугали болючі питання професора в голові Бут. І все ж добрий вишкіл, що він його здобув у Києво-Могилянському колегіумі в середині XVII століття, взяв гору. Острихій запанував над собою і враз збагнув, що він хвилюється і непокоїться, як людина. І це настільки вразило його, що старий привид ледве не розм'як від зворушення.

«Чому я хвилююся без видимої загрози моєму привидовому існуванню?.. І що хвилюється в мені?.. Невже це вже тренька душа?» – аж скрикнув подумки професор. І лише від одного слова «душа» у Троня знову затіпалась його фантомна сутність. А на обличчі Манюри виникла міна глибокого подивування, очі зволожилися й смиренно кліпнули від очікування чуда…

Такий вираз емоції Віногрона сприйняв як знак. І з бажанням заспокоїти і приголубити Манюру, Стась ніжно обійняв її за плечі.

– Я такий щасливий, що Прах не заподіяв тобі нічого лихого, і що повернув тобі Марка, – голублячи її шию і тягнучись до кулі-куделі, протуркотів Віногрона. – Бог із ним, з цим коштовним камінням! Головне, що дитина в те… у нас. І ми вже можемо переселятися до нашої підземної квартири. Там тебе ніхто не знайде. І це треба робити негайно, бо як тільки Прах побачить, що самоцвіти несправжні…

– Прах?.. Самоцвіти несправжні?!.. Не заподіяв мені лихого?! – зойкнув Острихій, остаточно здогадуючись, за що Манюру могли були вбити одоробала батька її дитини, і похапливо задер край своєї кофтини, що закривав його правий бік.

– Що з тобою? – не на жарт перелякався Стась.

– Вибач мені, Воню… Винючко. У мене щось з головою. Крутиться і болить, – спам'ятався Тронь.

– Винючка?! Ти мене ще так не називала… Трохи схоже на «вонючка», але загалом, якщо до тебе можна бодай доторкнутися, а ще краще – поцілувати, то може бичь! – зрадів Віногрона, підійшов до Манюри, схопив під руки, підняв її на рівень своїх грудей і пригорнув до себе. Його любов була палка і щира. Вочевидячки, що вона переповнювала його, бо спершу він зазирнув ув обведені коричневими тінями витрішкуваті очі своєї дружини, а тоді взяв і поцілував її у кінчик носа, потім – у брівку, і нарешті – у вузеньке чоло, саме під кулею-куделею.

Його ніжний поцілунок був би нестримно довгим і, може б, і привів би Троня до чергового запаморочення, коли б не п'явка-контролер, яку зворухобила вся ця лірична сцена вже від самого початку і яка тільки й чекала нагоди, щоб утяти романтичне пестування. І саме солодку павзу цілунку слизява контролерка сприйняла як найбільш підходящу. Вона притьмом вистромила з око-рота криві гострі сисальця й завдала по верхній губі Стася нищівного удару. Віногрона спершу закричав, а потім відштовхнув від себе Манюру так, що та полетіла на підлогу, телепнувшись головою об поруччя Рисочкового манежу. Цього разу професора Троня в тілі Манюри так струсило, що він втратив тяму.

Насправді ж, жоден привид ні за яких обставин не може знепритомніти. Бо він – всього лиш дух. Тому, коли Острихій-Манюра отямився, то подиву його не було меж.

Він збагнув, що щось чи хтось робить його людиною, попри всілякі заборони Смерка.

І саме перебуваючи в знетямленні, Манюра-Острихій пропустила захопливу картину, як Стась Антонійович боровся з п'явкою-контролером, скидаючи її зі своєї задертої розпухлої губи. Коли ж кишенярка отямилася, то побачила роздуту від крові Віногрони, подібну на чорного кендюха п'явку із затуманеним від вдоволення пурпуровим оком.

Живоїдка відліпилася від прокушеної верхньої варги нещасного й посовгалася підлогою до Манюри та її кулі-куделі, важко розгойдуючись з боку в бік одутлими тельбухами.

– Ох, – тільки й сказав Віногрона. Він уже давно сидів знеможений на підлозі під зсунутою грубою, впираючись потилицею в кахлину з синім зображенням рогатого оленя. Його язик мимохіть облизував велетенський синій набряк, що утворився на місці укусу проклятої п'явки. Той опух закривав бідоласі носа, й Віногрона сопів і свистів ним, як спущена струна розладнаної гітари. – Ох, ох! – пролопотів, ледве ворушачи вустами, Стась Антонійович і, болісно дивлячись на Манюру, насилу проказав: – Шьчьо цье? – він дивився у бік своєї дружини, але косив трохи вгору. Можливо тому, що набряк заважав дивитися йому просто перед собою.

– Це… контролер, милий Вонь-вонь… Винька… Ти мене пардонь, – Острихій й сам незчувсь звідки в нього з'явилася незнайома йому досі жіноча жалість. Водночас він з бридкістю, але наполегливо намагався схопити ковзку, угинисту, вертку пухиряку чорної п'явки, яка, користуючись своїми лженіжками-щупальцями, вже повзла плечем Манюри нагору, до її круглої зачіски.

– Ди-ви… – белькотів своєї Віногрона, вказуючи пальцем кудись угору.

Манюра-Острихій задерла голову й побачила над собою маленького Марка, котрий сидів зверху поруччя манежу, підгинаючи під себе одну ніжку, і не падав. Обличчя йому геть зблідло і прибрало потойбічного виразу. Очі невідривно дивилися у бік вікна. Туди ж, до вікна, хлопчик наставив ліву долоньку і дрібно перебирав пальчиками, ніби щось розгладжував у повітрі. Рожеві вуста його хоч і були розтулені, але здавалося, що він не дихає.

– Ой, Виню?! Давно з… синочком таке? – спитала перелякана матір і схопила свою дитину. Насправді ж вражений до краю Острихій у тілі Манюри, послуговуючись деякими залишеними йому Смерком надлюдськими здібностями, побачив, як Марко натягує на вікно завісу з тіні. І стан, у якому перебував малий хлопчик, старому привидові зовсім не сподобався.

– Я тільки тебер бобачиу, – проварнякав набряклими варгами Стась, і собі підступаючи ближче до манежу.

– Чи він дихає?! – зойкнула в нестямі Манюра.

Віногрона приклав вухо до грудей хлопчика й почув легенький стукіт чи шурхіт. Щось трепетало, наче серце Рисочки, чи якесь пуделко з ґудзиками.

– Слаува Богу. Ууін жиувий, кубонько моя, – зрадів Стась Антонійович, і гримаса щастя впереміж із болем застигла на його обличчі.

Манюра і собі приклала вухо до грудей маляти, почула удари, схожі на шерехи гальки від прибережної хвилі, і трохи заспокоїлася.

– Слава Богу! Правду ти кажеш! Хоч і завмер, але ще тепленький! – затарабанила далі Манюра, похапцем роздягаючи Рисочку і розтираючи його маленьке тільце долонями. Не знаючи навіщо, Острихій непомітно від Віногрони продовжив недороблену справу малого і напнув незриму завісу з тіні на все вікно.

– Не знау, кубонько. Може, йому шось тебленьке до ротика улити? Якесь молочко?

І професор Тронь, остаточно забуваючи, що він мужчина, і не вагаючись ані хвилини, витягнув з бюстоноші грудину мами Манюри і приклав її до ротика свого синочка.

Марко відразу відчув теплоту живого. Хоч цієї миті він ще перебував у потойбіччі й дослухався до загрозливих для нього і його мами жорстких голосів. Один хрипливий, замішаний на рештках фраз, другий басистий, як вихлип газу з болота. Третій взагалі мовчав. Хоч саме той, кому належав третій голос, знав про Рисочку і його маму більше, ніж власники перших двох голосів.

Утім, хлопчик дуже швидко перестав хвилюватися і віддав перевагу звичайному материнському молоку. Бо варто було Маркові зробити перший слабенький ковток, як за ним пішов другий і третій. А тоді хлопчик засмоктав з усієї сили, рожевіючи на виду, оживляючись, виходячи із заціпеніння і тривоги.

– От тепер – слава Богу! – зраділа серцем Манюра-Острихій, відчуваючи млость, неймовірне полегшення і радість від годування у всьому організмі. Лишень після цього вона звернула увагу на Стася, лице якого з циліндра перетворилося на циліндр із капшуком. Набряк на його верхній губі від смоктання крові контролером геть посинів і висів козирком, як грибний наріст на круглому стовбурі дерева.

І Острихій сам не спам'ятався, як сказав поблажливо, із почуттям милування до чолов'яги з губою-вареником і замурзаними щоками: – Який ти в мене, Винька, з біса розумний!

– А гиба ні? – трохи образився Віногрона, підозрюючи, що дружина з нього кепкує.

– Я й кажу, – усміхнулась ще прихильніше Манюра. Однак цю прихильність Стась зрозумів по-своєму.

– Ти дуремно мене уббражаєш, – сказав він, цідячи слова крізь синюшний набряк. – Я не готів, шоб ти до Браха ішла. Бач яку він б'явку тобі в голоуву босадиув…

Глава 13,

в якій той, хто відкриває таємницю, стає від неї залежним

До хати Манюри переднічної пори підкралися двоє: Цурупалок і Той. А з ними прискочив і пес Ґнорн. Світло у вікні Манюри немовби завмерло. Воно не струменилося і не падало снопом променів у двір, а наче зависало за великим прямокутним більмом у самому склі.

– Полуда яка-то! – прохопилося в Цурупалка від того, що побачив.

Одоробала застигли на місці, не знаючи, що його робити. Дивовижні й незчисленні кольори та відтінки, нюанси зафарблень, цвітасті переливи нуртували за більмом вікна, сірішали, тьмяніли, ставали геть чорними, як бездонні провалля, а потім знову стобарвно вибухали в його глибині.

– Хатній кінотеатр, чи що?.. Оце і є те, що красиво? – запитав, напружуючи всі свої мозкові борозенки, Той.

– Красиво, коли можеш щось розгледіти… У мине таке-во було, коли я пуганок наперся, – чухаючи довбешку, промимрив Цурупалок.

Тільки Ґнорн не пискнув, хоч і міг проникати поглядом крізь світло. Бо походив зі східноафриканських світлозорих першого ступеня ясності. Його пра-пра-пра… пращури були тими псами, що допомагали охороняти світлозорим жрецям таємниці єгипетських пірамід. Бо саме їх марно будували в давні віки світлозорі, як ворота-колóвороти до вищого світу, що в легендах нелюді звався Світінню. Вони сподівалися, що прийде час, і через ті коловороти можна буде пройти. Тому ще кілька тисячоліть тому предків Ґнорна навчили бачити носом те, чого не помічають люди очима. Приміром, він умів вітрити, тобто винюхувати долю свою і чужу. І точно передвіщав за запахом сущого, що трапиться в найближчі два-три дні з будь-ким. Але цього разу пес ніяк не міг спрогнозувати того, що унюхав у вікні Манюриної половини хати. Він оббігав решту вікон її половини, але вони були точнісінько такі ж, немовби закриті мигтливими більмами. І пес розсердився. Він запряв вухами, немов локаторами. Зашморгав носом. Заплигав біля вікон, наче механічна іграшка. І коли б міг загавкати, то залився б надривно в рявкоті. Але природа походження, яка полягала у вічному приховуванні таємниці, позбавила його гавкоту. Хоч і дала мову таїни мовчання. Тому все, що зміг видобути з себе Ґнорн біля вікна Манюри, було подібним на нервовий перелив тірольського йодлю.

– Тсс! Чуго йойкаєш? Сказився, чи шо? – зашикав на нього Цурупалок.

Ґнорн поблажливо глянув на свого хазяїна. В його житті це вже був сто шістдесят дев'ятий господар. І з усіх він був найдобріший, хоч і найменш розумний. До нього його приставив Прах. І світлозорий пес найбільше боявся і поважав Леопольда, бо не розумів, як головний авторитет Луцька розумівся на його собачій мові. Варто було Прахові вдягти свою чорну маску, як він одразу знав усе, що діється з Ґнорном, а відтак і з Цурупалком. Тривоги Ґнорнові додавала ще й думка про те, чому хазяїн вистрелив саме в нього. «Навіщо він це зробив? Він же знає, що Той – вбивця, і що його не спинити навіть мені!» – думав похапцем Ґнорн. Взагалі, у його собачій голові все перемішалося: і світлозорі, і мафія, і провина за смерть Манюри перед Прахом. Він, відводячи морду, скалився іклами на Тоя і потихеньку ненавидів його.

– Не багатий на розум твій пес. Я людина. Я кращий. Ти б тягався ліпше зі мною. А його залишив би вдома. Бо я колись його вб'ю, – озлився Той.

– Це тибе, дурака приблудного, треба було оставити, – буркнув стиха під носа громило.

– Як сказав? – запитав, не розібравши, Той.

– Сказав – давай обуйдем дом і заглянем у вікна Винугрони! – запропонував Цурупалок, який насправді не довіряв Тою, хоч і волочив його за собою з півроку.

– Як скажеш, – погодився Той, майже безшумно підкинув махину свого м'язистого тіла і переплигнув через паркан, що розділяв подвір'я хати на дві частини.

На відміну від Манюриної половини, у половині Віногрони всі вікна були відчинені навстіж. З них на все дворище тхнуло мастилами і розлитими електролітами. Дві кімнати були настільки захаращені будівельницьким мотлохом, що зрозуміти спальня це, кухня чи вітальня, було марно. Кайла, відбійний молоток, міні-компресор, рискалі, ліхтарі, лебідки і решта незрозумілої техніки купами згруджувалися посередині, валялися на ліжкові, столах, стояли в кутках, лежали на тумбочці та холодильнику.

Цурупалок тихо свиснув і проліз крізь відчинену віконницю досередини. За ним заплигнув Ґнорн. У дворі на сторожі залишився Той. Він терся своїм горбом на зашийку об дерево, у тіні якого ховався від пекучого світла місяця, що за два дні мав вбитися у повню і, висолоплюючи широкого блідого язика, дрібно, з харчанням, дихав. За хвилину-другу з хати долинув лункий гуркіт падіння і брязкання металічних інструментів. Щось хряснуло, дзенькнуло, і металічний тонкий трос, яким був припнутий до манжети на руці Цурупалка Той, увірвався і, як тятива, що лопнула, упав одним вільним кінцем під ноги зарізяки. Той не загаявся. Завив, як вовк, метнувся кілька разів по двору, раптом спинився біля паркану і вгамселив по ньому лабою. Штахетник тріснув і розлетівся на шматки. Той облизнув слину від радості й кинувся крізь пролом на вулицю.

Цієї миті з вікна хати вистромився Цурупалок. У руці він тримав великий газовий балон, який, вочевидячки, був упав на нього і вдарив одоробала по голові.

– Тут никого… Пусто, як писля бомбьожки… – важко рухав губами Цурупалок. А як помітив, що у дворі нікого немає, смикнув за тонкого металічного троса. Обірваний кінець змією заповз на підвіконня просто до рук Цурупалка.

– Ей, Тою! Де ти?! – занепокоївся одоробало і тричі закричав совою в темряву двору. До нього вихором прискочив Ґнорн і став на задні лапи.

– За ним! Дожени пруклятого! – наказав Цурупалок і поліз із вікна у двір.

…Позашляховика Прах припаркував неподалік від замку Любарта в приватному секторі району Черчиця. Далі пішов крадькома крізь ніч. Ліхтарі вже не горіли. У хатах так само майже не світилося. Тільки на розі однієї вулиці біля колонки з водою він завважив зграю псів і котів, над якою ширяв і каркав чорний крук. «За їжу б'ються», – подумав він і попростував далі.

Уже біля валів замку, недалеко від Стирової вежі, Леопольд роззирнувся. Нікого, крім пекучого місяця на чорному небі та переляканих кажанів, що висіли мінливою смоляною хмарою, немовби втратили здатність до орієнтації і шелестіли ледь чутними зойками. Близько другої мало розлягтися на небокраї сяйво з холодних променів, і тоді до замку збіжиться повно людей. Треба було поспішати.

У кущах дерези, що росли на схилі, було темно, хоч в око стрель, і ніхто його там не запримітить. Він вирішив шукати саме тут і подерся крізь зарослі догори. Як проліз у гущавині метрів з десять, спинився і витягнув з кишені камінця. Крем'ях тьмяно поблискував. Леопольд поклав його на долоню і покрутився разом із ним на місці, спрямовуючи в різні боки. Ближче до сходу камінчик раптом видобув із себе більше сріблистого світла, що проникало в найменші закапелки. Тоді Прах накарачках поліз крізь нетрі в тому керунку, куди йому вказувало щораз активніше світіння крем'яха. У вухах зашуміло, потім перед очима пішли тремкі перламутрові кола, і, нарешті, у променях камінчика Леопольд побачив дверну ручку, замасковану дерном, що стирчала з-під дерезяного куща.

«Невже поталанило!» – зрадів Прах подумки і потягнув ручку на себе. Ляда важко відкрилася. За нею у схилі двигтіла луною і вогкістю темрява підземелля. Понад півтора року тому його в цю печеру приводила Марія Бут.

Але тоді вона не показала цього ходу. А провела якимсь іншим шляхом через церкву Івана Богослова, що в подвір'ї самого замку. Марія тоді підійшла до викладеної цеглою ніші для світильника, натисла якусь цеглину, і просто під нішею від'їхала плита й відкрився прохід на нижчий рівень печери. Пізніше, як він не шукав того шляху, а віднайти не міг. І цього разу Марія не сказала йому, як дістатися печери, тільки каміння давала йому за вкраденого в неї хлопця, якого він і не крав. Та й для чого йому Рисочка, якщо він не його син? І якщо б не камінчик, що зблиснув у нього під столом, то йому б ніколи і не дістатися сюди, до цієї печери. «Може, десь у цих лабіринтах колись загинув мій батько?» – не відступала від Леопольда нав'язлива думка.

Коли Марія вперше привела його сюди, то сказала, що таємниця підземелля може його згубити. І Прах волів не розпитувати її чому. Щось було в тій жінці особливе, роковане. І вирячкуваті очі, і кругловидість, і низький зріст відразу кудись зникали, коли вона переконливо промовляла до нього свої слова. У ній вчувалася якась химерна проникливість, наче вона бачила тебе наскрізь. І через те мало хто наважувався їй брехати. Тому він Марії остерігався. І не лише за її нав'язливу до нього любов. Ще в інтернаті, коли проходив практику на шпалозаводі, вона на нього накинула оком. І після того весь час доймала своєю увагою і розповідями про себе та про нього. Вона весь час розповідала йому, який він особливий. Розумний і рішучий. Що йому уготована рідкісна доля…

Льопа Рисочка був завше готовий до звірянь таємниць знайомих і незнайомих людей. Він знав, що їм відповісти, але не міг і слова вимовити. Його весь час переповнював несамовитий біль і гнів на все, що коїться довкіл. Він жив у світі мук і знущання, і волів знущатися першим, тоді й з нього ніхто б не наважився позбиткуватись. І найбільшим його бажанням було стати таким багатим і могутнім, щоб примусити всіх і кожного у світі жити без заподіяння мук одне одному. І цього він волів досягти будь-якою ціною, навіть ціною вбивства.

Печера, якою він повз, виявилася довгою і вузькою. Піднятися на повний зріст змоги не було. Та його це особливо не хвилювало. Він забув, що поклав камінця до кишені, бо в темряві чувся, як у безпеці. Перед ним виникали картини минулого. Він бачив Марію Бут, котра розповідала йому про своє бридке життя з батьками-пияками. Згадував, як вона приводила його до себе додому й годувала, хоч і поганеньким, але обідом. Як і багато інших його однолітків, вона довіряла йому свої таємниці, бо знала, що Льопа німий і нікому нічого про неї не розповість. Скільки кривди та болю пройшло в дитинстві крізь його вуха, затерпло в його змученій і не по літах дорослій душі. І від того, що йому звірялися найпотаємнішим і найболіснішим, він ставав ще ненависнішим до світу людей.

Тоді, коли вона вперше привела його сюди, в печеру під замком Любарта, тут горіли великі чаші, повні китового тлущу, з уцілілого шматка фрески на темній стіні на них дивилися очі якогось святого чи Бога, крізь сонмище сталактитів і вапнякових завіс протікала підземна ріка. Куди вона пливла? Цього годі було тоді збагнути. Він пам'ятав лиш, що Марія ластилася до нього і навіть спробувала поцілувати. А коли він її відштовхнув, то вона ледь не впала в темну воду ріки. Леопольд кинувся і схопив її останньої миті за руку, щоб утримати. І вона не впала, стрімко обвила руками його шию і зі словами: «Любий мій! Дорогий!» таки поцілувала. Леопольд не опирався і не відштовхував її. Бо якщо б відштовхнув, то вони б обоє впали в ту річку. Але він і не відповідав поцілунком на поцілунок. І тоді Марія сама плигнула в темну ріку і потягла його за собою… Що було далі, він не пам'ятав. Пам'ятав лиш, що темна вода виявилася прозорою. Спам'ятався лиш на березі Стира, геть за Луцьком. І Марії вже з ним не було. Після цього дивного випадку рівно за дев'ять місяців на світ з'явився її син Марко.

Леопольд від болю скривився. Щось обпекло його крізь матерію кишені штанів. Він засунув руку і витягнув камінчика, який був гарячим і таким сяйливим, що освітив усю печеру.

На високій стіні печери виднівся чималий уцілілий шматок фрески, тільки очі більше не дивилися з неї. Вони були заплющені. Прах не міг у це повірити. Він точно бачив тоді ці очі. Вони були такі глибокі та прозорливі, хоч і намальовані. І коли дивишся у них, то тобі здається, що ти проникаєш, летиш у їхнє бездоння, і лише камінь, на якому вони намальовані, годен тебе спинити… І Леопольд з подивом роззирнувся. Чаші, що колись світилися від палаючого китового тлущу, були холодними й порожніми. Сталактити і вапнякові завіси зблискували слабенькими відбитками іскор, які розпускав довкола себе його камінчик. Лускали, розсипаючись шелесткою луною, краплі, що падали зі стелі. Смерділо кислими екскрементами кажанів і могильною вогкістю мокрого вапняку.