Текст книги "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Автор книги: Олександр Денисенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Глава 6

в якій зринає срібноцвітний сон і стає зрозуміло, як з одного камінчика утворюється безліч

Якби хтось міг уловити ту межу, ту лінію, де закінчується ніч і починається день, то він би напевне потрапив у вічність… Цілком зрозуміло, що та межа не до порівняння з гранню поміж залитим сонцем степом і тінню хмарини, що пливе небом і несе в собі грозу. Таку лінію між світлом і тінню легко можна узріти, а ще легше можна уявити. Хто бачив картину «Перед грозою» українського художника Миколи Пимоненка, той одразу здогадається, про яку чорнющу тінь, що наступає на край осоння, іде мова. Звісно, тінь та страшна. Вона котиться разом із буревієм, що, навалюючись, зриває на своєму шляху сухі трави, плоди і гілки дерев, хустки і шапки з людей, збиває з ніг, волочить по землі. Люди сприймають ту чорноту в зіставленні зі світлою частиною степу особливо уразливо. Тим паче, що вона блискавично насовується на них. І через це вони інстинктивно бояться її.

А от Маркові чи світле, чи темне, чи різнокольорове – все видавалося однаково цікавим. Бо якось, коли він ще від самого початку жив, повитий піклуванням, у милих і рідних коричневих плям, до нього були прителіпались і дві рухливі зелені плями. Вони принесли йому сяючого сріблом камінчика, з велику пшеничину завбільшки. Той камінчик був такий іскристий і грайливий, що Рисочка захотів його покуштувати. Але коли поклав його собі за губу, то він виявився пекучим, і малий його від страху проковтнув.

Коли ж зелені плями повернулися і побачили, що сяючої пшеничини в хлопчика, у його ліжку і поряд із ліжком, і у всій кімнаті, одне слово – ніде немає, то вони вчинили коричневим плямам страшенний скандал. Той скандал хоч і був дуже гучний, але, врешті-решт, зводився до двох фраз, які викришувалися найбільшу кількість разів:

– Я ж казав не давати малому самоцвіту Шафарки! – репетували зелені плями. На що коричневі зіпали удвічі бучніше:

– Ти, Винька, прицуцуватий якийсь! Хто ж дитині дає дрібничками гратися?!

Пошуки коштовності та істерики довкола її зникнення тривали доти, доки коричневі плями не вдержалися й не гаркнули на Марка:

– Де камінець?! Кажи, пуцьвірінку!

Малий задоволено плямкнув ротом і чесно облизнувся.

– Він його проковтнув! – здогадалися і від того перелякались та залементували коричневі плями.

Вони заметалися по хаті, заревіли в телефон і вже ледве не ридали, поглядаючи на своє кохане дитинча. Аж невдовзі увалилась іще одна пара плям, тільки вже карих і з бережком білої шапочки, що була майже на них насунута. Вони оглянули Рисочку якоюсь трубочкою і на запитання:

– Чи робити операцію, щоб витягти камінчика? – а зелені плями попередили коричневі, щоб для чужих плям коштовність називали простим звичайнісіньким камінчиком.

Карі плями відповіли:

– Давайте хлопчику вівсяного киселю, і якщо той камінчик був не гострим і не великим, то він скоро вилізе сам у нього із дупки.

На останніх словах малого вхопили й поплескали по нижній дірці.

«Нарешті! Нарешті я почув, як називається моя нижня дірка!» – зрадів подумки малий і увесь вечір безперестанку повторював два склади: «дю… ка…», що й мусило означати слово «дупка». До цього слова весь час дослухалися зелені плями, які, немов мимохідь, щоп'ять хвилин нахилялися над Марком, піднімали його догори й задивлялися на його нижню дірку. Хлопчик навіть подумав: «Ат, яка важлива в мене нижня дірка!» – ну, а сам знову повторив: «дю… ка…»

– «Дю… ка»? Це що значить? Це він що, у нас вже заговорив?! – скрикнули істерично метушливі зелені плями.

– Я думаю, – розважливо прорекли коричневі плями, – хлопець дивиться на тебе, цуцуватого, як ти щохвилини заглядаєш йому в гепу, і пробує сказати тобі своє перше слово – «ду… рка!»

– Не смішно, – занервували у відповідь зелені.

Марко зичливо усміхнувся їм і з іще більшою повагою до своєї нижньої дірки заснув.

У сні він опинився посеред вогкої, але теплої печери. Посередині підземної зали горів вогонь. Вхід до печери хоч і яснів, але відразу за ним падала стіна води. Спершу Рисочка подумав, що то не вода, а повітря чи марево, бо була вона надзвичайно прозорою. Така чиста, що за нею і над нею виднілися сонце, місяць і зірки. Вода падала немовби з неба. Куди саме вниз летіла та вода, Марко не розумів. Бо навіть звуку її падіння не чув, а тим паче, удару бризок об камінне дно чи ложище.

Тому Марко, який ще не навчився ходити, підповз до входу в печеру. Майданчик перед входом був крихітним, лише для двох-трьох людей, і за якихось півтора метра відразу обривався у безодню стрімким урвищем. Хлопчик подивився вниз в обсипану безліччю гострих, як ікла, скель, гранчастих виступів і серпантинів, що тяглися крутим схилом прірви. Об них із гуркотом розбивалася водяна нескінчена лавина. Стіна води була суцільною, і куди падала вона чи де було те дно, в якому закінчувалося її спадання, хлопчик так і не побачив. Але він розгледів інше в тій товщі води, що пролітала перед входом до його печери. Згори разом із кришталевими шарами водяного плину спадав, летів до нього хлопчик, геть білий, немовби з нього витікла вся кров, у такій само білій довгій сорочці. Волосся його, як сметана, очі під високим чолом заплющені, а вуста скривлені чи то від усмішки, чи то від болю. І був він місяці на два старший за нього, тоді ще чотиримісячного.

Підлітаючи ближче, тіло хлопчика раптом розвернулось у водоспаді до Марка обличчям і безживна ручка самовільно скинулася та простяглась у бік Рисочки. З блідої долоньки раптом випорснуло коштовне зернятко, впало на край скелястого входу до печери, зблиснуло боками, засвітилося сріблястим вогнем, заграло проникливими всюди сполохами. Воно було чимось значнішим, ніж антикварна рідкість. Воно було дорожчим, ніж найкоштовніший діамант. Воно було сповнене сили жертвувати собою заради нового життя. І після смерті воно, сріблясте і сяйливе, втілитися у цвітінні й рясноті стебел, у тугім колоссі з сотнею зернин кожне.

– Віддай, – почув Рисочка спокійний чоловічий голос поруч. Це говорив той, кого він добре знав і хто ще до народження вберігав його. Той чоловік був настільки йому рідним, що Маркові неважливо було бачити його обличчя. Та й обличчя у звичайному розумінні його напутник не мав. І для чого йому лице, якщо хлопчик бачив його своїм внутрішнім зором. Він відчував його доброту, теплі дужі руки і шорсткі, але лагідні пір'їни крила за плечима. Може, це тому, що він не приходив до нього у прямому значенні, а тільки прилітав і ввижався малому в його свідомості. А тут, сьогодні він раптом прийшов, сів на краєчок прірви біля входу до печери і занурив свої ноги в білих, добре вичинених ялових сап'янцях у прозорий водоспад. Вода обмивала білизну його чобіт, чіпляючись за сиром'ятну шкіру тисячами дрібнесеньких бульбашок повітря. І чоловікові, вочевидь, було байдуже, чи замочить він собі ноги, чи ні. Та й взагалі, скидалося на те, що той напутник і був і не був поруч із Рисочкою тієї хвилини.

– Не віддам, – відповів подумки йому Марко.

– Ти ж не відаєш, що із зернятком робити, – м'яко заперечив йому чоловік і всміхнувся. Усмішки видно не було, але хлопчик знав, що напутник усміхається.

– Це моя цяцька, я її знайшов, – заперечив малий.

– Ти знайшов, бо я її загубив, – відказав сумно наставник. – І якщо не віддаси, будеш сам із нею мучитись. Я вже немічний, щоб допомогти тобі…

Рисочка подивився на сяйливе зернятко і зрозумів, що не віддасть. І не тому, що був жадібний, а тому, що так було потрібно. Чоловік був уже дуже старий. І він би не здужав довго тримати при собі те зернятко, хоч як і не просив віддати його.

І, немовби на підтвердження тих слів, зернятко зненацька ще сильніше спалахнуло, зблиснуло сріблястим усепрозирущим сяйвом і обпекло Маркові долоньку. Хлоп'я від болю спохопилося і, не знаючи куди сховати від наставника зерня, заклало його собі за щоку. Це була помилка. Пшеничина виявилася неймовірно гарячою і відразу обпекла і рота, і горло, і трахею. Хвиля пекучого повітря вповзла знагла в Марка. Потім жар одразу змінився на нестерпний холод. Хлопчик виплюнув зернину, і вона полетіла в потоках водоспаду вниз, у прірву…

Малий прокинувся і заплакав. Заридав гірко-гірко, зовсім як дорослий. А потім затих, пригадуючи свій сон.

І, придивляючись до родимої плями у вигляді зерна пшениці в себе на правій долонці, став швидше приходити до себе німотного, беззахисного і ніжного. Він повертався у світ людей, де на нього чекала велика несподіванка…

Несподіванка прийшла зранку, як завжди буває після вечірнього булькання в животі. Її піднесла Маркові нижня дірка, яку дорослі називали «дупкою». Разом із жовтавим випорожненням з неї вивалився і яскравий ігристий камінець.

Рухливі зелені плями зраділи. А коричневі плями заметушилися, чи, бува, не порізав щось собі Марко в животику, і потягли Рисочку знову до лікаря, який робив УЗД черевної порожнини, себто «ультразвукове дослідження cavitas abdominalis»[2]2
  Cavitas abdominalis – черевна порожнина (пер. з лат.).


[Закрыть] чи, як ще кажуть у медицині – дослідження середóвини нутряної. Лікар довго крутив ультразвукового датчика довкола Маркового животика, нічого не розуміючи з того, що бачив на екрані комп'ютера, а потім приголомшливо сказав:

– Я не хочу вас денервувати, мамашо… Але у вашого сина уся cavitas abdominalis… так сказать, черевна порожнина… е-е… повна-повнісінька якогось дрібного каміння.

Вам треба негайно звернутися до хірурга.

Коричневі плями не відповіли. Вони тільки зойкнули. Заплющилися. І рухнули на підлогу.

Глава 7,

в якій Острихій Тронь так само, як і Марко, хоч і повертається до тями, але вже не зовсім до своєї

От і Острихій, який був висмикнув у себе з долоні волосину, спершу зомлів у світлому тунелеві з чорним виходом десь далеко у його завершенні. А коли прийшов до духу і фантомної сутності, то уздрів довкола себе пітьму. Невже він справді пройшов світлим тунелем і втрапив у чорний отвір виходу, про який ходили леґенди серед привидів? За тією чорнотою в кінці світлого тунелю для кожного привида нібито починалося справжнє людське життя.

Він спробував ворухнути своїм посутенілим миготінням і своєю смерекливою сутністю, та не зміг. Захотів піднестися в небо, та ще більше укляк на місці. Рухи його привидової субстанції немовби заціпеніли. А ще йому щось міцно затуляло безтілесного… ні!.. Ні! Саме тілесного рота. І на додачу смерділо так, як колись, коли його бідного спалили були за лікування старої луцької суддевої, пані Кпихи. Він був приписав їй від полисіння суміш із шерсті рудих котів, мокриць і волохатих кліщів, що смокчуть кров пацюків. Усе це треба було добу варити на малесенькому вогні з залізистою сіллю в горщику з провірченою крихітною дірочкою, добре помішуючи, щоб вариво з тієї дірочки стекло у скляний слоїк. Насамкінець додати глек молодого меду, зібраного з косматого пахучого моху. Потім тою мазюкою пані Кпиха мала цілий місяць натирати свою плішину.

Та коли місяць минув і в суддевої волосся на голові стало ще менше, ніж на її коліні, а на підборідді виросла здорова руда борода, то молодого балвера[3]3
  Балвер – цирульник (запозичення з нім.).


[Закрыть] Острихія Стефановича Троня було оголошено в розшук. Метка магістратська варта знайшла його за якусь там годину в корчмі, що стояла при дорозі від Луцька до Володимира, і доправила на катування в маршалків маєток. Далі події розвивалися блискавично. За день-другий зголосилося шестеро свідків, переважно жінки, які заприсяглися в тому, що цирульник Тронь давав їм якогось смачного олейку мастити тіло. І від того медвяного мастила їм усю ніч пашіла шкіра, їх солодко судомило, трясло й тягло на небо так, що вони голі самі дерлися по деревах і димарях до сліпучого місяця. А чоловіки їхні їх скажених звідти знімали, в'язали й кидали до льоху, немов мішки з ріпою.

У такі зізнання важко було не повірити. І користаючись із предковічного звичаєвого права, Острихія Троня було звинувачено у відьмацтві. А рано-вранці 14 ауґуста року Божого 1658-го невдалік Луцька, на пагорбі, що височів посеред луковини ріки Стир, бідолаху було страчено. Тоді його закопали по шию в землю, забили горлянку камінням, рота перетягли сиром'ятним паском, обмазали голову дьогтем, а зверху наклали гору сухого хмизу. Отоді йому смерділо! І смерділо так, що аж до неба здійнявся здоровецький стовп чорного, тхнучого печеним, диму. Хіба що він вже його не бачив і не чув. Та й взагалі він не відчув ніякого болю. Бо саме тоді без вини звинувачений людьми у відьмацтві балвер Острихій Тронь був помилуваний Великим Смерком. Його душу разом із аспідним димом витягнуто посутенілою силою в Чорне Півмірря і поставлено на службу темному світові привидом…

… – Ах ти ж дідькова баба! – почулося грізне та гнівливе звертання згори.

Безпросвітне й затхле зарухалося над ним. І Острихій, чомусь нижчий, аніж був упродовж трьохсот п'ятдесяти років, раптом вдихнув чисте повітря і побачив промінчик світла. Ох, як воно, те світло, ріже всю сутність привида! Як не підготуєш себе загодя, то від раптового променя, що лізе в очі, ледве чи не кричиш. І сіра фантомна сутність Острихія від усвідомлення того, що в його привидовій природі нічого не змінилося, аж пополотніла. Він не став людиною, і світлий тунель із чорною діркою привидівся йому просто так. А Смерк таки бавився з ним, із його безмірною привидовою самотинністю і журбою за справжнім людським життям…

Світло знову полоснуло по очах, і першої миті перед Острихієм постала дебела спина з грубезним, як два сальтисони, попереком у жіночому чорному оксамитовому жакеті. Він якраз впирався носом їй у тілисті крижі. А згори тим часом на нього посипалася добірна лайка. Відома на весь Луцьк перекупка честила Острихія найпослідущими словами.

– Манюра?! Ти?! Щипачиха проклята! А я думаю, яка зміюка мене в поперека гризе?! – скрикнула баба й обернулася до Острихія разом зі своїм кошиком, у якому сполошена біла гуска забила крильми і заґеґотала, немов її ріжуть.

Від пекучого світла і від лайки бісової перепрóдухи чомусь геть знесилений Тронь хотів був спершу скрикнути, але раптом побачив простісінько в себе перед носом своїх два великих виступи. Він обмацав їх липкими та мокрими від якоїсь рідини руками і відчув, що ті виступи м'які й теплі. «Невже?!» – ледве не скрикнув Тронь і ще раз ущипнув себе за виступи. Боляче ще не було. Але те, що вони належали йому і міняли всю його моторику та психофізику, було цілком очевидним фактом. Себто, за якусь мить, поки його з його ж таки квартири в луцький тролейбус, ущент забитий пасажирами, переносив Великий Смерк, в Острихія Стефановича Троня виросли великі жіночі груди. І коли він відчув це, то замість того, щоб загорлати, дико й несамовито задихав і знеможено захарчав, як риба на березі, плямкаючи і хапаючи повітря.

– Ти ба – вона ще й кричить!.. Чого ти мені крижі лижеш?! А щоб тебе помийні пацюки їли! Торбохватка ти проклята! – ще сильніше заверещала дика баба з гускою.

– Не казіться, шановна! Тримайтеся гідно, – дуже ввічливо промовив Тронь не своїм, а жіночим, щоправда низьким, як у діжу, голосом, і аж сам себе злякався.

– Це шо, я тобі лізла носом у крижі?! Це я шукала, де в мене в кишені останніх п'ять гривень залежалось?!.. Люди добрі! Хапайте, Манюру! Вона злодіяка!

І Манюру Бут в один мент підхопило чотири цупких, як кліщі, руки. Вони хватонули її чи його, оскільки всередині цього нового тіла Острихій Тронь ще відчував себе чоловіком – і понесли, потягли, поволочили бідного з тролейбуса просто на зупинку.

Острихій Стефанович не встиг отямитись, як побачив себе у відображенні однієї з дзеркальних панелей, з яких був збудований тролейбусний кіоск для продажу талонів і проїзних карток. У тому відображенні він і справді був жінкою куцого зросту, з багряною плямою на білому гольфі в районі печінки, з великими грудьми зі слідами кривавих п'ястуків і чималими вилупленими лукавими очима, що безнастанно, цілком рефлекторно силкувалися прибрати виразу абсолютної чесності. У нього на голові красувався великий чорний бант зі стразами, чи люрексом, чи ще з якоюсь невідомою професорові дешевою пацьоркою. Волосся посічене, фарбоване в колір їдучого баклажану, було закручене в круглу волосяну куделю «а ля Бабета». Вочевидячки, та куделя була більшою, ніж у французької кінозірки Брижіт Бардо з відомого класичного фільму «Бабета йде на війну». Складалося враження, що в Манюри на її круглій голові виросла ще одна не менша й ще кругліша голова. Хоч, за задумом, та ґуля з волосся, картону і вати повинна була робити карлувату Манюру Бут трохи вищою, бодай про людське око.

Спочатку нещасний Острихій занімів. Потім ворухнув фарбованими фіалковими губами, скручуючи іронічну посмішку. І пересвідчившись, що вони у відображенні так само рухаються в знущальному осміхові, з останніх сил, як міг, заволав: – Це не я, гадость ти прокля-ята-а-а!!!

Утім, ліпше б він не кричав. Бо з його горлянки вирвався і загримотів такий, схожий на пожежну сирену, низький бас Манюри, що він мало не впав. Правда, впасти йому не дали ті ж чотири, як кліщі, цупких руки. Вони увіп'ялися в його тепер уже жіночу плоть. І якщо кинути вздовж тих маслаків очима, то можна було помітити, що належали ті руки двом міліціянтам: одному довготелесому, а другому – присадкуватому. А якщо ще точніше, то – одному міліціянтові та одній міліціянтці. Обидвоє були мовчазні, непохитні й суворі. А до того ж у чорних таємничих окулярах, що мало відповідало образові щиросердого захисника громадського порядку.

– Ми знаємо, що це не ти! – шикнув на нього той, що був чоловіком.

– І ми знаємо, хто ти! – зашавкотіла міліціянтка, кривлячи тонкі сині губи.

– І саме через ці дві обставини, ти, старий і трухлявий пеньок, якому вже давно час скніти в безвісті Паморок, підеш зараз тихо з нами й не будеш завдавати клопотів і приваблювати своїм криком людей! – прохарчав театральним шепотом просто у вухо Острихію-Манюрі довготелесий.

– А-а… – тільки спромігся промимрити переляканий Острихій, як його (чи її) куцоноге тіло підняли в повітря, пронесли кілька кроків і кинули у візок триколісного мотоцикла, припаркованого невдалік зупинки. На голову Манюрі-Острихію настовбурчили мотоциклетного шолома безпеки. На очі опустили чорне захисне скло, перед тим добре забивши професорського рота якоюсь брудною ганчіркою, що відгонила запахом машинного мастила. З ніг до голови укрили брезентовою покривкою, перед тим передбачливо сплутавши руки пластиковими наручниками. І Манюра-Острихій не встигла й оком змигнути, як каторжна чортопхайка рикнула, урухомлена педаллю стартера і, набираючи швидкості, понеслася з гуркотом вуличками Луцька, полишаючи за собою хмари смердючого диму. Щоправда, з останніх сил Тронь спробував був рипнутися і навіть щось прогудів, пробуючи заволати, однак негайно одержав удар по мотоциклетному шолому, і то такий важучий, що здавалося, наче його влупили не рукою, а молотом.

Спам'ятався нещасний професор у темній кімнаті одноповерхового непримітного приватного будиночку зі щільно зачиненими віконницями. Він лежав на м'якому ворсистому оранжевому килимі, і йому та сама цупка, як кліщі, рука витягала з рота просякнуту машинним мастилом ганчірку.

– Вставай, Острихію, – почув він знайомий голос, схожий на зміїне сичання.

– Вставай і почувайсь, як удома, – докинув іронічно інший, так само йому знайомий грубий голосина.

Тронь поволі підвівся. Перед ним стовбичили дві фігури: одна цибата, довгонога з відвислим добрячим кендюхом, а друга присадкувата і сухоребра, й обидві – загорнуті в чорні до підлоги плащі. Чорних окулярів на цих двох персонах уже не було. І поставами своїми вони дуже нагадували не лише двох міліціянтів, але й двох старих Пущинських: Маттея з Глокією. А ще в їхніх обличчях було щось невловиме, чи то тінь, що вічно падала їм на очі, чи вираз, сповнений страшного передчуття. Їхні холодні взори часто ставали напруженими, так наче вони їм не належали.

– Алм і Мла? – поспитавсь Острихій дуже сторожко, ніби хотів остаточно переконатися, що перед ним стоять саме вони – таємні екзекутори й виконавці всіх нещадних присудів Великого Смерка. А тоді додав упевненіше: – Це ви!

– Ми, – в один голос відповіли двоє, при цьому той, хто був Алмом, трохи повищав, а та, що була Млою, понижчала. І якщо в обличчі Алма, замість осклянілих і каправих очей міліціянта чи того ж Маттея, запалали темно-багрянисті, як жарини під шаром попелу, очі, то у Мли з'явилась в очах крижана блакить, яка людям взагалі невластива.

Остаточно пересвідчившись, що перед ним немилосердні розпинателі й душогуби Чорного Півмірря Алм і Мла, Острихій Тронь у подобі щипачихи Манюри Бут знову бахнувся на оранжевий ворсистий килим і заволав так, як ніколи в житті ще не лементував:

– За віщо, скажіть мені на милість, мене так покарано?! Чому мене повернуто на світ у подобі цієї дрібної, брутальної, бридкої особи?!! І чому вибір Великого Смерка впав саме на цю жінку?! Я ж завжди підкорявся законові Паморок! Невже я – з віку у вік мужчина – заслужив бути цією незугарною дівахою, карликового зросту, з грудьми, як два гарбузи, і з таким противним голосом, що мені рота відкривати соромітно?!

– Згасни і слухай, о згордований і плюгавий рабе Паморок! – проговорив Алм, піднімаючи в театральній позі одну полу чорного плаща. Як не дивно, під плащем, окрім чорної тіні, геть нічого не було видно. Тобто там не було ні живота, ні крижів, ні стегон чи грудей. Усе всуціль було чорною різкою тінню, у якій де-не-де спалахували багряно-фіалкові іскри. Вони красиво розліталися й кружляли довкіл Алма чи, якщо точніше сказати, того, що повинно було б називатися його фігурою, і врешті-решт згасали, не долітаючи до довгої ворси оранжевого килима.

– Тобі наказано повернутися у світ людей! Але це не означає, що ти знову станеш людиною! – крижаним тоном, але так само театрально врекла Мла і враз осіклася, немовби забула текст.

– Що це створіння не можна назвати людиною, я вже й без вас побачив! – занервував Острихій, вказуючи на своє нове тіло. – Я вас, тричі чорні потолочі чорноти, питаю, чому в цій подобі?! І якого дідька рота забивати гнилою ганчіркою?!

– Слухай, Острихію, не годиться поважній людині згадувати те, чого вже давно не існує, – кинув уже примирливо Алм.

– Ти про ганчірку?

– Я про дідька… Вони ж у нас тепер гемони машинерії і телекомунікації… А пекло тепер – лишень такий собі ізолятор для невиправно грішних душ… Бо його площа попросту замала, щоб усіх задовольнити…

– І тобі добре відомо, що ми виконуємо тільки те, що наказав Великий Смерк, а не свої забаганки, – промуркотіла Мла, витягаючи з-під плаща ридикюль, з якого манірним рухом дістала пудреницю зі срібною пудрою. Нею вона присипала свої сірі висунуті вилиці, схожі на дві обгризені кістки.

– Я б з тобою з більшим задоволенням випив би пива, чоловіче! – проказав, криво всміхаючись, Алм і шморгнув великим у червонястих капілярах носом.

– Заради Бога, прошу, не клич мене чоловіком! Це схоже на поглум! – Острихій так розхвилювався, поглядаючи то на своїх несподіваних і давніх знайомих, то на грудасте й низькоросле тіло, яке йому дісталося від Манюри, що вже ледве не плакав.

– Що ти таке говориш? Ти в цьому тілі такий пупсик, що так і хочеться заспівати тобі Опівнічну амурну! – пророкотів Алм і всміхнувся, так широко у бажанні розчепірюючи рота, що за його язиком можна було вгледіти чорну порожнечу замість горла.

– Я розумію, ви не волите мені говорити… Мене покарано? Скажіть чесно! – дивлячись у похмуро жевріючі жарини очей Алма, із притиском спитав Острихій.

– Ти ж знаєш, що ні, – замість Алма чомусь раптом відповіла Мла. – Хоч ти і завинив Смерку своїм потойбічним життям… – тут вона зробила ніякову павзу й повела далі, переводячи репліку на оптимістичний тон. – Але ти його і відробив століттями своєї пильної та сумлінної служби.

– Навпаки, тобі запропоновано спецзавдання, – сказав Алм.

– Хоч ти і повернувся до світу людей, але ти ще маєш деякі переваги і здібності привида, – заторочила солодким голоском Мла.

– Ти ще потихесеньку можеш проходити крізь стіни… Щоправда, тільки в безвихідних ситуаціях.

– Іноді по святах ти здатен будеш розривати своє тіло на шматки і розкидати його на дорозі, як робив колись.

– А ще ти спроможний перекидатись у будь-що і, якщо хочеш, можеш навіть знову стати Острихієм Тронем!

– Стоп! Що ти торочиш? – зашикала на Алма Мла. – Ці речі йому робити небажано, Алме!.. І ти, Острихію, чуєш?! Тобі заборонено без крайньої потреби вертатись у подобу Троня!

Але було вже пізно. Злодюжка Манюра Бут просто на очах блискавично перетворювалася на Острихія Стефановича, який від цього зловтішно й дуже капосно сміявся, переконуючись у своїй ще не втраченій чарівній силі.

Алм і Мла, побачивши таке незугарство, миттю скинули з себе чорні плащі, під якими нічого, крім чорнющої чорноти, не було, і кинулись, чи радше сказати, полетіли на Троня, огортаючи його з усіх боків імлистою хмарою безпросвітності. З тієї хмарини пролунав невпевнений горловий згук, ніби когось душили, і коли чорні клуби розсіялися, то на оранжевому килимі знову стояла похнюплена злодюжка Манюра, тільки вже з червоним синцем під лівим оком.

– Даруй, Острихію, що довелося застосувати гамівний туман, – проказав вдоволений Алм. – Хоч і стара, але перевірена зброя.

– Ти ж сам примусив нас вдатися до такого, – протуркотіла Мла, поправляючи свою синювату, добре налаковану зі звивистими локонами фризуру.

– Дивно, але ці твої можливості повинні були повернутися до тебе рівно за рік твого земного існування, – задумливо й анітрохи не вибачаючись, пробелькотів Алм, закручуючись у чорний плащ. Потім вдоволено кевкнув, випускаючи з пащі сизий дим із запахом сірки, вочевидячки, зовсім не терзаючись сумлінням, що за мить перед тим брехав. Десь там у його чорнющій середині ніби лунко хлюпнуло налите в барило пиво, як спогад чи післясмак гарного обіду.

– Отже, людиною я таки не стану, – сумно мовив Тронь.

Мла з докором зиркнула на Алма, а потім ще довірливішим тоном мовила:

– Очевидячки, що втрутився Великий Смерк… І оскільки Алм твій друг, із яким ви кілька місяців зависали над космічним телескопом Хаббл, імітуючи Доп-доп… п'ятсот… п'ятсот…

– Допплерівське дрижання зірки Ґліз 581 у сузір'ї Терезів, – підказав Алм.

– … Для того, щоб астрономи відкрили планету, схожу на Землю… – додала срібноволоса екзекуторка.

– …І щоб люди якнайшвидше вийшли в космос і покинули цю великостраждальну Земельку, – перебив Алм.

– Інакше земній колисці всіх див і чуд скоро настане амінь! – докинула Мла.

– Ти ж знаєш сам, Острихію! – додав своєї Алм.

– Тому він тобі!.. – перебила Мла.

– Тому я тобі цього не мав права говорити!.. – вставив своїх останніх п'ять копійок Алм.

– Все, досить! Замовкніть! Затихніть! Онімійте!!! – знову загорлопанив на всю Манюрину пащеку Острихій.

Алм і Мла не чекали такого спротиву і враз замовкли, поглядаючи здивовано на професора в образі розлюченої коротухи Манюри.

– Кажіть негайно, діти глупих Паморок, інакше я стану вічною тінню і чекатиму на справедливий Суд Ночі – чому мене Великий Смерк перекинув саме в це капосне тільце? Це що – покара?! І якщо покара, то за які гріхи?! Де вирок, який ви виконуєте? За законом Півмірря ви мусите мені його пред'явити! – визвірився на них Острихій так, що чорний бант Манюри заметлявся і сповз із тімені на потилицю, а волосяна куделя «а ля Бабета» розсипалася, і з неї викотилася біла тенісна кулька, яку Манюра використовувала, щоб побільшити сферичність зачіски.

– Вироку немає! – відрізав Алм.

– Ти виконуєш спецзавдання! І тебе переселили в Манюру саме тієї миті, коли її прокололи, чи, як там кажуть людці, пришили в тролейбусі довгою спицею для в'язання светрів, – пробелькотіла перелякана Мла. А Алм додав:

– Що поробиш, Смеркові й усьому Чорному Півміррю потрібна ця молода жінка, що живе в Луцьку. От її тілу й було повернуто життя.

– А тебе перенесено в її тіло…

Острихій Тронь тільки тепер відчув, що йому в правому боці щось наче коле. Він сягнув рукою і витягнув зі своєї утроби довгу й чистісіньку, позбавлену будь-яких слідів крові, спицю. При цьому нахабне личечко Манюри з коричневими круглими плямами очей і її маленький, як наґеґляний заяложений вузол у старому черевикові, фіалкового кольору ротик морщились від огиди.

– Майже ідеальна операція, хоч і варварське вбивство! – трохи запафосно, враховуючи огидність події, мовила привидеса.

– Так, чиста робота! – із захопленням оглядаючи блискучу довгу спицю, докинув Алм. – Що не кажи, а в Україні вже чого-чого, а вбивати-таки навчилися добре!

– Стерильно – на відміну від дарування життя, – з обережним єхидством сказала Мла і на крок підступила до Острихія ближче зі словами: – Як почуваєшся у новому тілі після його смерті?

– Якось шкулько, я б сказав… Та мене більше непокоять інші відчуття, хай їм всячина! Усі ці прибамбаси дамського тіла, хе-хе, такі виразисті!.. Мені голова облазить, як я буду їх декорувати, – проказав, зовсім по-жіночому бідкаючись, Тронь і з осторогою сам прислухався до своїх жіночих інтонацій.

Алм відкинув поли чорного плаща, здіймаючи круг себе снопи багряно-кривавих іскор і залежалого місяцями пилу, й сказав, показно плескаючи в долоні:

– Браво! Ти вже вростаєш у цю крадюку! Який талант! Чи неправда, Мло?

– Мені Тронь завжди подобався. З усіх привидів України він був… ой, вибач, Острихію, не був… ти і був і, дай Смерку, будеш найбільш елеґанцьким.

Утім, професор не дослухавсь до дурних загравань, і крутячи пальцями спицю так, що вона, обертаючись, стала подібна спершу на біле коло, потім на коло залите усіма кольорами веселки, сказав:

– Я, друзі мої, не граюся. Раз на 350 років… Чи ні, додаючи ще моїх біологічних 26, отже: раз на 376 людських років змінити стать – це теж, вибачте, непросто. І ви врахуйте, що я не сучасний казнокрад, який за великі гроші й від нудьги може це робити раз на рік задля моди чергового сезону.

– Але ж ти сам, як привид, здатний був прибирати будь-яку личину! – розізлилася Мла.

– Ваша правда! Одначе за всі ці 376 років я перекидався лише в чоловічі подоби. І ніяких суттєвих змін у психофізиці я не відчував, окрім деяких відмінностей у спрямованні напрямків руху усіх члеників тіла. От ти, Мло, хоч раз була у шкірі чоловіка?

Екзекуторка з легким замішанням скосила погляд на Алма, а тоді сказала, маніжно копилячи тонкі губи:

– Думала не раз спробувати, та Алм такого не любить.

– От! Бо інша стать – інші почуття! Годування груддю, фізіологічні випорожнення, та й навіть струми в тілі, рефлекси, усе, геть усе – інакше! Одне слово: таких придибенцій із такими причандалами в мене ще не було!