Текст книги "В погоні за привидом"

Автор книги: Николай Томан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Що ж робити далі?

На станцію Абайську майор Єршов прибув з резервним паровозом, що повертався з Великого Кургана в Перевальськ. Лейтенант Малиновкін, трохи одужавши до того часу, зустрів Єршова на станційній платформі. Голова його була так старанно забинтована, що кашкет не налазив і його доводилося тримати в руці.

– От як мене розмалював цей мерзотник! – зніяковіло промовив Малиновкін, простягаючи майорові руку.

– Нічого, нічого, Митю, – по-дружньому поплескав його по плечу Єршов. – Усяке буває. Доповідайте однак, що тут у вас трапилося? І давайте зайдемо куди-небудь.

– До начальника станції можна.

Показуючи дорогу, Малиновкін пішов попереду, злегка шкутильгаючи на ліву ногу.

– Ну, яких заходів ви вжили, щоб спіймати Темірбека? – запитав Єршов, як тільки вони зайшли в приміщення начальника станції.

– Та я, власне кажучи, майже нічого і не вживав, – зніяковів Малиновкін. – Близько півгодини довелося пролежати під укосом залізниці, поки зміг рухатися. А залізничники тим часом обшукали всі околиці навколо Абайської. У чагарнику вони чули стрекотання якогось мотоцикла, кричали, щоб водій зупинився, але він тільки збільшив швидкість. Тоді стрілець залізничної охорони із гвинтівки, а начальник станції із своєї мисливської рушниці вистрілили декілька разів по кущах, але, мабуть, промахнулися.

– Скільки там було чоловік? – нетерпляче спитав

Єршов.

– Тут за станцією такий чагарник, Андрію Миколайовичу, – справжній ліс, – відповів Малиновкін. – Роздивитися нічогісінько не можна. Так і залишилось невідомо – чи Темірбек був там сам, чи і Жанбаєв теж.

Майор мовчав. Він обдумував становище, яке склалося. Картина була маловтішна.

– Мабуть, все доведеться тепер починати спочатку… – замислено промовив він.

– Чому, Андрію Миколайовичу? – здивувався Малиновкін.

– Я багато думав сьогодні про Темірбека, – тим же самим тоном, ніби розмірковуючи вголос, продовжував Єршов, – і мені почало здаватися, що він і Жанбаєв – одна і та ж особа.

– Та що ви, Андрію Миколайовичу! – вигукнув Малиновкін і навіть трохи підвівся із стільця. – Адже Жанбаєв – міжнародна знаменитість. А від Темірбека дикістю і фанатизмом так і тхне.

– До того ж він здавався неповоротким і вайлуватим, – посміхнувся Єршов. – А проте, як спритно він вас з дрезини скинув… Ні, Митю, не така вже проста ця людина, і від неї всього можна чекати. Він під Лоуренса працює. Той теж то в бедуїна, то в дервіша перевтілювався.

– Ну, гаразд! Припустімо навіть, що й так… – промовив нарешті Малиновкін. – Хай Темірбек і Жанбаєв – одна і та ж особа, але ми неодмінно заженемо його тепер у пастку.

– Як же це так, цікаво знати? – усміхнувся Єршов. Обличчя Малиновкіна пожвавішало, очі заблищали.

Говорив він поспішно, схвильовано:

– А куди ж йому подітись? Його тепер, як дикого звіра, увесь народ оточить. Залізничники його в обличчя знають і вже не проґавлять. Значить, на залізничному транспорті йому не сховатися. Сюди він носа свого не насмілиться сунути. Його спільники: Габдулла і Аскар – арештовані. Куди ж йому дітися? Один хід, значить, залишається – на квартиру до Арбузова в Аксакальськ. Він же сам вам його адресу назвав. От ми туди й поїдемо і будемо там на нього чекати.

– Так, цікаву ви картину змалювали, – розсміявся Єршов. – На зразок шахової задачі: ходять білі і за другим ходом дають мат. Непогано було б, звичайно. Тільки ви знову, голубе мій, забули, що противник у нас не такий уже простачок і сам у пастку не полізе. Він тепер навіть ще обережнішим буде.

– Ну, а що ж все-таки робити йому тепер? – здивовано знизавши плечима, спитав Малиновкін. – Куди податися? Де перечекати тривожний час?

– Поки у нього є мотоцикл і рація, він ще може маневрувати, – відповів Єршов.

– Хіба він наважиться тепер роз'їжджати на своєму мотоциклі та ще з нелегальною радіостанцією? його ж відразу схоплять.

– А він не такий дурний, щоб у великих населених пунктах показуватись. Проскочить де-небудь стороною. Ні, Дмитре Івановичу, не так усе це просто. Завзятий ворог ніколи сам не піде в пастку, – його ще треба туди загнати.

– Ми туди його й заженемо! – переконано сказав Малиновкін, хоч і не уявляв собі ясно, як це можна зробити.

Остання радіограма

До Аксакальська Єршов добрався тільки о четвертій годині дня. Розшукавши Джамбульську вулицю, він постукав у двері будинку номер двадцять один і спитав Арбузова.

– Я і е Арбузов, – відповів йому рудоволосий чоловік середніх років у гімнастьорці військового покрою.

– Дуже приємно! – люб'язно поздоровкався Єршов. – А я Мухтаров Таїр Олександрович. Привіт вам привіз од Жанбаєва.

Ніщо не змінилося на сухорлявому, невиразному обличчі Арбузова. Трохи припухлі, наче заспані очі його дивилися, як і раніше, байдуже. Єршов навіть подумав, що він не туди потрапив, але хазяїн, так і не змінивши виразу обличчя, раптом промовив:

– Прошу вас, Таїре Олександровичу, заходьте, будь ласка!

Відчинивши перед Єршовим двері, він провів його в невелику кімнату з єдиним вікном, що виходило у двір. У кімнаті біля вікна стояв маленький столик, біля стіни – диван і два стільці. Ніякої іншої мебелі не було.

– Влаштовуйтесь тут, – тим же самим байдужим голосом промовив Арбузов. – Я сьогодні вихідний і весь день буду дома. Коли що потрібно буде – покличете.

Єршов поставив на стіл свій чемодан з рацією і подивився на годинник. Було пів на п'яту, а о п'ятій у нього мала відбутися розмова з Малиновкіним. Лейтенанта він залишив у Перевальську, домовившись зв'язуватися з ним по радіо через кожну годину.

Було без п'яти хвилин п'ять. Єршов зачинив двері своєї кімнати на защіпку і розкрив рацію. Рівно о п'ятій годині Малиновкін подав свої позивні. Єршов відповів йому і незабаром прийняв таке шифроване донесення.

«Шофер вантажної колгоспної машини Шаріпов повідомив начальника Абайського відділення МВС, що о восьмій годині ранку його машину зупинив на дорозі підозрілий чоловік із слідами крові на одязі і почав просити бензину. Шаріпов відмовив йому. Тоді невідомий вихопив пістолет і вистрілив у шофера. Пораненому Шаріпову вдалося однак ввімкнути швидкість і втекти. Начальник Абайського відділення МВС одразу ж вислав на місце події загін мотоциклістів. Вони прочесали весь район, але нічого підозрілого не знайшли. На всякий випадок в районі події чергують тепер два мотоциклісти. Випадок цей стався за двадцять п'ять кілометрів від станції Абайської. Вважаю, що напад на Шаріпова зробив Темірбек».

«Так, може, це й справді Темірбек або навіть сам Жанбаєв, – розмірковував майор Єршов, замислено походжаючи по кімнаті. – Але навіщо йому бензин потрібний? Не могло ж таке трапитися, щоб бак його машини випадково був незаправлений? Хіба могла така обережна і досвідчена людина, як Жанбаєв, припуститися такої необачності? Але в чому ж тоді справа?»

О шостій годині Малиновкін знову зв'язався з Єршовим по радіо, але нічого нового не повідомив.

Нові відомості надійшли тільки о восьмій годині вечора. Малиновкін доповідав, що радистам Перевальського відділення МВС удалося підслухати радіопередачу, зашифровану текстом вірша Едгара По. Мабуть, це було донесення Жанбаєва своєму резидентові:

«Мене обстріляли залізничники. Пошкоджено бак з пальним. Сам легко поранений в руку. Добрався тільки до Абайська. Дістати там бензину не вдалося. Мотоцикл тепер непотрібний. Доведеться кинути через це і рацію. Залишатися в районі Абайська рисковано. Скрізь нишпорять мотоциклісти. Чекаю ваших вказівок».

Що відповів Жанбаєву резидент, прийняти не вдалося. Перешкодив гуркіт грози, що почалася. Проте начальник Перевальського відділення МВС одразу ж розпорядився – ретельно прочесати лісисту місцевість в районі Абайська. В результаті вдалося знайти пошкоджений мотоцикл і, видно, навмисне виведену з ладу рацію.

Як і раніше, лишалося невідомим – чи зовсім він зник, чи зв'яжеться ще з Єршовим-Мухтаровим?

Єршов розумів, що треба негайно вживати щось, але що? Зараз усе вирішувала винахідливість. Адже Жанбаєв може зникнути безслідно. Все залежало від того, який наказ одержав він од свого резидента.

Єршов ось уже чверть години ходив по кімнаті, не знаючи, що робити. Зустріч з начальником Аксакальського відділення МВС може привернути увагу Арбузова, а Єршов не хотів поки що насторожувати його. Про те, що сам Арбузов зможе зробити що-небудь, він не турбувався: начальник Аксакальського відділення МВС доручив своїм співробітникам стежити за його будинком. Досить було Єршову подати умовний сигнал, і Арбузов буде арештований під час найменшої спроби втекти.

Головне тепер полягало в тому, щоб спіймати самого Жанбаєва. Шукали його зараз не тільки контррозвідники, але й залізничники і колгоспники. Всі були тепер на сторожі, всі готові були вжити рішучих заходів.

О дев'ятій годині вечора Малиновкін передав нові відомості. Виявилося, що перевальський радіолюбитель-короткохвильовик Касимов прийняв своїм радіоапаратом усю секретну розмову Жанбаєва з його резидентом. Касимов багато років працював над удосконаленням короткохвильових радіостанцій і сконструював такий апарат, який міг вести прийом і передачу за будь-якої погоди. Вирішивши, що перехоплена ним передача має секретний характер, Касимов відразу ж повідомив усі записані ним радіотелеграфні сигнали в органи МВС.

Ці відомості, по-перше, підтвердили текст, розшифрований Малиновкіиим, по-друге, містили відповідь резидента Жанбаєву. Відповідь ця була така: «Погано чую вас. Повторіть донесення». Але і Жанбаєв, очевидно, нічого не міг розібрати з відповіді резидента.

«Гроза перешкоджає передачі…» – радирував він. Розмову цю провадили вже відкритим текстом англійською мовою. Закінчилась вона тим, що резидент наказав Жанбаєву настроїтись на приймання о першій годині ночі, як звичайно. Прийняв це розпорядження Жанбаєв чи не прийняв – залишалось невідомим. Але на цьому радіосеанс таємних агентів закінчився. А останні слова резидента: «як звичайно» – свідчили про те, що радіосеанс о першій годині ночі був у них щодня. Отже, Жанбаєв знає про це і, очевидно, намагатиметься будь-що зв'язатися вночі із своїм резидентом. А оскільки він змушений був покинути свою рацію – значить, з'явиться сюди, до Арбузова, щоб скористатися радіостанцією Єршова-Мухтарова. Зробивши такий висновок, майор Єршов наказав Малиновкіну терміново прибути в Аксакальськ і, зв'язавшись з органами МВС, посилити засідку навколо будинку Арбузова.

Прибути Малиновкін мав не раніше як за годину. За цей час треба було убезпечити себе з боку Арбузова, щоб він не зіпсував всієї справи і не подав якого-небудь сигналу Жанбаєву. На вулиці було вже зовсім темно, але Єршов усе ще не запалював світла. В темряві він намацав рацію і, увімкнувши її, зв'язався з підполковником Ібрагімовим з місцевого відділення МВС, радист якого, на прохання Єршова, був тепер на п'ятихвилинному прийомі кожну чверть години.

«Як тільки Арбузов вийде з дому – візьміть його», – радирував Єршов підполковнику Ібрагімову.

Вимкнувши рацію, Єршов вийшов із своєї кімнати і покликав Арбузова.

– Я тільки що зв'язався по радіо з Жанбаєвим, – сказав йому майор. – Вам потрібно зустріти його на вокзалі. Знаєте ви його в обличчя?

– Не знаю, – байдуже відповів Арбузов.

– А втім, це не має значення. Ви візьмете таксі і точно об одинадцятій чекатимете його на розі Залізничної і Радянської. Він підійде до машини і спитає: «Чи ви не з промартілі «Зоря Сходу»?» Скажете у відповідь йому: «А чи ви не товариш Каниш?» І якщо все буде саме так – везіть його сюди.

– Слухаюсь, – коротко відповів Арбузов і не кваплячись почав одягатися.

Коли він вийшов, Єршов запалив світло в своїй кімнаті. Це був сигнал оперативним працівникам МВС. Вони мали дати Арбузову можливість відійти далі від будинку і там арештувати, не привертаючи до цього нічиєї уваги.

Томливо минав час. Певно, Малиновкін прибув уже в Аксакальськ і був тепер де-небудь поблизу будинку Арбузова (лейтенанта мали доставити в Аксакальськ літаком). Входити йому в будинок Єршов не дозволяв: Жанбаєв міг бродити десь тут поблизу, розглядаючи, наскільки безпечно буде увійти в дім свого спільника.

Рівно опівночі Єршов увімкнув рацію і настроївся на хвилю, на якій він звичайно підтримував зв'язок з Жанбаєвим. Хоч було очевидно, що Жанбаєв сьогодні не зв'яжеться з ним по радіо, він все-таки пробув на прийомі біля п'ятнадцяти хвилин. А стрілка годинника все рухалася вперед, і до години ночі лишалося менше і менше часу.

Коли годинник показував без десяти хвилин першу годину, Єршов подумав був, що Жанбаєв або не наважився сьогодні зайти до Арбузова, або йому не вдалося добратися до Аксакальська. В цей час тихо, але досить рішуче хтось постукав у найближче до дверей вікно. Єршов підійшов до дверей і, не відчиняючи їх, спитав:

– Хто там?

– Товариш Арбузов тут живе? – почув він голос, схожий на той, яким розмовляв з ним Жанбаєв у кущах по дорозі до Чорної річки.

– Тут, – відповів Єршов, інстинктивним рухом намацуючи пістолет у задній кишені штанів.

– Я від Жанбаєва, – говорив далі той же голос. – Мені доручено передати вам листа і привіт від нього.

– Заходьте, будь ласка, – промовив Єршов і квапливо відчинив двері.

На вулиці і в коридорі було так темно, що майор не міг роздивитись, хто стояв перед ним. А посланець від Жанбаєва (або, може, сам Жанбаєв) поспішно ввійшов у коридор і тихо спитав:

– Ви – Мухтаров?

– Так точно, – відповів Єршов, відчуваючи, як прискорено стало колотитися його серце.

– Погасіть світло в усьому домі і проведіть мене швидше до радіостанції.

Єршов увійшов в дім перший і погасив світло в усіх кімнатах. Потім він провів Жанбаєва (тепер майор уже не мав ніякого сумніву, що це був Жанбаєв) у кімнату, де стояла рація, і причинив за ним двері. Зачекавши трохи за дверима, він незабаром почув, як Жанбаєв включив рацію. Через якийсь час почувся глухий, квапливий стукіт ключа радіотелеграфу. Єршов поспішив до вхідних дверей, які він залишив відчиненими. Освітивши кишеньковим ліхтарем коридор, майор побачив Малиновкіна.

– Весь будинок надійно оточений, Андрію Миколайовичу, – надірваним шепотом доповів лейтенант.

– Поставте людей біля всіх вікон, – наказав Єршов. – Самі йдіть у двір і станьте біля середнього вікна. Два чоловіки нехай обережно ввійдуть зі мною в дім.

Коли Єршов повернувся до дверей, за якими був Жанбаєв, він знову почув виразний стукіт радіотелеграфного ключа. Через десять хвилин почулося, як Жанбаєв вимкнув рацію.

– Мухтаров,  тихо покликав він Єршова.

Майор швидко увійшов до кімнати і став біля вимикача.

– Я зараз повинен піти, Мухтаров… – говорив далі Жанбаєв.

Але Єршов, не давши йому договорити, миттю повернув вимикач.

– Ні, нікуди ви не підете, пане Привид! – промовив він голосно.

В яскравому світлі електрики Єршов побачив перед собою чоловіка середніх років, одягненого в казахський національний костюм, і зразу ж впізнав у ньому Темірбека. Тепер, правда, він уже не сутулився так, як раніше, і вигляд його не був непоказним, але не могло бути ніякого сумніву, що він і Жанбаєв – та ж сама особа.

Жанбаєв, здавалось, на якусь мить розгубився, побачивши не тільки Мухтарова з пістолетом в руці, а ще й двох солдатів з автоматами, що стояли поруч з ним. Але в наступну мить якимсь невловно швидким рухом він скочив на підвіконня і, прикривши обличчя полою халата, висадив плечима віконну раму. З брязкотом посипались у двір осколки шибок, і одразу ж пролунав гучний голос Малиновкіна:

– Стій, мерзотнику! Тепер ти нікуди вже більше не втечеш!

…Того ж дня майор Єршов послав на ім'я генерала Сабліна останню шифровану радіограму:

«Знаменитий Привид з усіма своїми спільниками в наших руках. На попередньому допиті він зізнався, що справжнє його прізвище Семюель Крістоф. Габдулла Джандербеков запевняє, між іншим, що правильніше називати його Семеном Христофоровим, за прізвищем батька, білогвардійського офіцера, отамана козачої сотні, який по-звірячому приборкував у 1918 році казахські села і аули, що повстали проти Колчака».

ЗАГАДКА КРЕСЛЕНЬ ІНЖЕНЕРА ГУРОВА

Невдале викрадення

Машину за інженером Гуровим прислали в заміську лабораторію науково-дослідного інституту рівно о першій годині дня. Гуров уже приготувався і, як тільки машина підійшла до головного під'їзду, зразу ж вийшов з дверей лабораторії разом із співробітником Комітету державної безпеки Євсєєвим, який супроводжував його у тих випадках, коли він возив з собою секретні креслення свого винаходу. Винахід цей був тепер остаточно закінчений, і Гуров мав сьогодні о другій годині дня доповісти про це директорові свого інституту.

Шофер не раз уже возив інженера з лабораторії в інститут, і в Гурова не було ніяких підстав побоюватись, що він запізниться на призначений директором час. Хоча дорога від лабораторії до шосе, що йшло до Москви, була грейдерна, машина по ній їхала майже з такою ж швидкістю, як і по асфальту. Та й шосе було недалеко – два кілометри до лісу та кілометрів півтора лісом, а там пряма, широка магістраль до самої Москви.

Інженер Гуров відхилився на спинку сидіння, заплющив очі і розслабив м'язи тіла. Тільки тепер відчув він, як стомився за ці останні дні напруженої роботи. Ніколи ще, здається, не мріяв він так про відпустку. Чи дасть її нарешті директор, чи знову зажадає поправок і доробок креслень винаходу? Та ні, зараз він уже все передбачив, і директор ні до чого не причепиться.

Гуров опустив ще нижче бокове скло. В обличчя йому повіяло ароматом лугу і свіжістю тепер уже близького лісу. В зеленому масиві його, що здавався віддалеки суцільною стіною, розрізнялися вже і окремі дерева. Ще яких-небудь сто метрів, і машина в'їде в його прохолодну тінь. І раптом з лісу назустріч машині Гурова вискочив навантажений камінням тритонний самоскид з такою швидкістю, що шофер «Победы» не встиг навіть і оком змигнути, як обидві машини вже зіткнулися, і легкова, перекинувшись декілька разів, одлетіла вбік.

В ту ж мить з лісу вискочила висока, худорлява людина в сірому костюмі. Вона підбігла до «Победы», що лежала догори колесами, і заглянула всередину машини. Шофер і обидва пасажири були, мабуть, мертві або втратили свідомість. Переконавшись у цьому, людина рвонула на себе ручку дверок, але машина покоробилася при зіткненні із самоскидом, і дверки її не відчинялися. Тоді людина в сірому просунула руку в машину крізь розбите скло. Намацавши під тілом інженера Гурова портфель, вона поспішно витягла його з машини, відстебнула застібки, подивилася, що є в портфелі, і знову побігла в ліс, пригинаючись до землі, наче перебігала під вогнем противника.

Полковник Нікітін відчув, як рука його, що стискувала телефонну трубку, несподівано почала пітніти.

– Погано чую вас, Євсєєв, – швидко промовив він, намагаючись зберегти спокій. – Голосніше, будь ласка. Поранені? А Гуров? І досі непритомний? Так, так, зрозуміло. А портфель зник?.. Думаєте, що це зробив «Щасливчик»? Так, так, ясно. Негайно висилаємо машину з лікарем.

– Майора Кірєєва! – наказав полковник черговому, кладучи трубку на важелі телефонного апарата.

Майор Кірєєв прибув через кілька хвилин. Нікітін коротко розповів йому про замах на Гурова і викрадення портфеля з секретними кресленнями.

– Це зробив Іглицький, товаришу полковник, – переконано заявив Кірєєв.

– Цілком можливо, – погодився Нікітін. – Євсєєв теж так думає. Виходить, він втече тепер від нас? Він досяг своєї мети, і робити йому тут більше нічого.

– Не думаю, товаришу полковник, щоб він зник одразу, – зауважив Кірєєв, трохи примружившись. – Адже він знає, що ми тепер піднімемо на ноги всіх наших працівників, і постарається, мабуть, день-два переждати в затишному місці. Тим більше, що місце таке в нього є.

– А чи певний він сам, що є в нього таке місце? – спитав полковник.

– В усякому разі в нього нема поки що підстав сумніватись у цьому. Думаю, що він ним скористується.

– І цим затишним місцем ви вважаєте дачу Лопухова?

– Так точно.

– Ну, а якщо він все-таки ним не скористується?

– Вживемо й інших заходів. Дозвольте вислати капітана Кречетова з його оперативною групою на місце події?

– Не заперечую. Дайте також вказівки Акулову, Клюєву і Ямщикову.

Через півгодини майор Кірєєв знову прибув^до полковника Нікітіна. Вигляд у нього був збуджений.

– Справдилося наше припущення, товаришу полковник, – жваво промовив він. – Тільки що доповіли мені, що Іглицький появився на дачі Лопухова.

Нікітін рвучко схопив телефонну трубку, попросив номер телефону генерала Сомова і коротко доповів:

– «Щасливчик» у Лопухова.

Генерал, видно, йому щось наказав, бо Нікітін ту ж мить поклав трубку, сказавши:

– Слухаюсь, товаришу генерал.

_ Чи надійні там люди, товаришу Кірєєв? – спитав він майора.

– Там старший лейтенант Адамов із своєю групою, товаришу полковник. Дозвольте виїхати туди і мені особисто?

– Наказую виїхати вам особисто! – усміхнувшись, промовив полковник і простягнув Кірєєву руку.

Через півгодини машина майора Кірєєва уже під'їжджала до дачі Лопухова. Старший лейтенант Адамов доповів майору, що Іглицький ще перебуває на дачі.

Кірєєв, наказавши людям Адамова оточити дачу, сам із старшим лейтенантом вирушив до її веранди. На стук його ніхто не відізвався, потім раптом пролунав постріл. Куля, пробивши дошку дверей, просвистіла біля самого вуха майора.

– Здавайтеся, Іглицький! – крикнув Кірєєв. – Ви оточені. Опиратися безглуздо.

У відповідь пролунав ще один постріл, але майор і старший лейтенант притулилися тепер до стіни будинку по обидва боки дверей. За знаком Кірєєва вони одночасно вдарили в двері ногами, неміцні дошки їх заскрипіли…

І знову пролунав постріл. Але двері тепер уже тріщали під ударами ніг офіцерів. А коли двері впали на підлогу, зсередини пролунав хриплуватий голос Іглицького:

– Гаразд, здаюсь…

До ніг офіцерів полетів його напіврозрядженйй пістолет, а потім з'явився і сам Іглицький з портфелем Гурова в руках.

– Ось, будь ласка, – промовив він досить спокійно і, піднявши руки вгору, почав повільно повертатися перед контррозвідниками, щоб вони могли обшукати його.