Текст книги "В погоні за привидом"

Автор книги: Николай Томан

Микола Томан
В ПОГОНІ ЗА ПРИВИДОМ

Малюнки А. Іткіна

Художнє оформлення Л. Склютовського

_{Переклад за виданням: Николай Томан. В погоне за Призраком. Государственное издательство детской литературы Министерства просвещения РСФСР. Москва, 1955.}

В ПОГОНІ ЗА ПРИВИДОМ

У кабінеті полковника Осипова

Було вже запівніч. Всі співробітники генерала Сабліна давно розійшлися по домівках. Один тільки полковник Осипов усе ще залишався у своєму кабінеті, чекаючи важливого донесення.

Письмовий стіл його був освітлений настільною лампою з темної пластмаси. Промені світла, падаючи на поверхню стола з-під низько опущеного ковпачка, здавалося, вбиралися зеленим сукном, і лише білий аркуш паперу відбивав і слабо розсіював їх по кабінету.

Полковник звик до напівтемряви і добре бачив усе навкруги. Він безшумно ходив по м'якому килиму, обмірковуючи численні варіанти можливих дій ворога.

Чистий аркуш паперу, що здавався на темно-зеленому фоні настільного сукна самим джерелом світла, немов гіпнотизував Осипова. Полковник час від часу підходив до нього, готовий записати так довго обмірковувану думку, але кожного разу, коли вже брався за перо, внутрішній голос переконував його, що думка ще недосить визріла, загадка далека від вирішення і висновки занадто поспішні.

Полковник Осипов, – сива, трохи сутулувата людина із втомленими очима, – знову починав ходити по кабінету, подовгу зупиняючись біля вікна, за яким все ще не хотіла засинати велика, дуже гомінка площа.

«Хоча б цей Мухтаров опритомнів! – вже багато разів у думці повторював Осипов, спостерігаючи, як внизу, за вікном, миготять яскраві вогники автомобільних фар. – Все могло б тоді з'ясуватись…»

Він вирішив подзвонити до лікарні, але тут же роздумав: коли б було що-небудь нове – йому б негайно повідомили.

«Чому однак марить Мухтаров віршами і що це за вірші: «Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьєрах, шторах»? Або, наприклад, такий рядок: «Шумно оправляя траур оперенья своего». Як розгадати за цими рядками, що спадає на думку Мухтарову? І чому він вимовляє тільки ці вірші? Жодного іншого слова, крім віршів… А томик американських поетів, який знайшли у нього? Існує, мабуть, якийсь зв'язок між книжкою і ним віршованим маренням… Але який?»

Полковник Осипов декілька разів сам перегорнув цей томик віршів, але яке він має відношення до марення Мухтарова, встановити не зміг. Вчора книжку піддали дослідженню в хімічній лабораторії, але і це не дало ніяких результатів; потім її дали підполковникові Філіну, спеціалістові по шифрах.

Філін висловив припущення, що один з віршів, мабуть, є кодом потаємного листування. Він навіть припускав думку, що саме цим кодом була зашифрована радіограма, перехоплена декілька днів тому в районі гаданого місцезнаходження знаменитого міжнародного шпигуна, відомого під кличкою «Привид». Догадка Філіна не позбавлена була підстав, бо і сам Осипов припускав, що агент іноземної розвідки Мухтаров призначався у помічники Привиду: адже його вистежили в поїзді, що ішов до Аксакальська, тобто саме в той район, де був Привид.

Все могло б обернутися інакше, коли б Мухтаров не відчув, що за ним стежать, і не спробував би втекти від переслідування, невдало вистрибнувши з вагона на ходу поїзда. А тепер він лежав непритомний у лікарні, і лікарі не ручалися за його життя.

У кишенях шпигуна виявили паспорт на ім'я Мухтарова, посвідчення і залізничний квиток до Аксакальська. У чемодані знайшли портативну радіостанцію і томик вибраних віршів американських поетів.

І ось підполковник Філін вже другий день сидів над цією збіркою, відшукуючи вірш, рядки з якого вимовляв у маренні Мухтаров.

Була вже друга година ночі, коли в кабінеті Осипова пролунав телефонний дзвінок. Полковник схопив трубку, вважаючи, що дзвонять з лікарні з приводу Мухтарова.

– Дозвольте доповісти, Панасе Максимовичу, – почув він голос Філіна. Підполковник був контужений на фронті в роки війни і трохи заїкався, коли хвилювався.

– Докопалися до чого-небудь? – нетерпляче спитав його Осипов.

– Так точно. З'ясувалося, що Мухтаров вимовляє у маренні рядки з вірша «Ворон» Едгара По…

– І це справді код? – перебив його Осипов. – Вдалося вам прочитати перехоплену шифрограму?

– Ні, не вдалося. Очевидно, вірш Едгара По не має ніякого відношення до цієї шифрограми.

– Так, так… – розчаровано сказав полковник. – Повідомлення не дуже радісне…

Тільки Осипов поклав трубку на важелі телефонного апарата, як знову пролунав дзвінок. Полковник майже не сумнівався, що цього разу дзвонять з лікарні. Передчуття справдилося.

– Це я, Круглова… – квапливо і плутано доповідала чергова медсестра.

З її голосу Осипов догадався, що в лікарні сталося щось особливе.

– Знаєте, що трапилося – Мухтаров тільки що помер…

– Помер… – повільно повторив Осипов.

Надія розгадати якось всю історію за допомогою Мухтарова тепер загинула.

– Чи приходив він принаймні перед смертю до пам'яті? – поцікавився Осипов.

– Ні, – поспішно відповіла Круглова. – Тільки як і раніше віршами марив. Може, він поет який-небудь?

– Люди такої професії не бувають поетами!:. – переконано сказав Осипов. – Які ж вірші читав Мухтаров? Ті ж самі? – поцікавився він уже без будь-якої надії почути що-небудь нове.

– Я записала. Зараз прочитаю, тільки тут теж все розрізнені рядки: «Гость какой-то запоздалый у порога моего, гость и больше ничего». Схоже, Панасе Максимовичу, що він це сам склав, – зробила висновок Круглова. – Мабуть, під «гостем» смерть мав на увазі.

– Це все, що він вимовляв?

– Ні, ще, видно, з іншого якогось вірша:

 
Согнется колено, вихляет ступня,
Осклабится челюсть в гримасе,
Скелет со скелетом столкнется, звеня,
И снова колышется в плясе.
 

– Прочитайте ще раз, трохи повільніше, – попросив Осипов і почав поквапливо записувати.

«Справді, якісь загробні рядки спали на думку Мухтарову перед смертю», подумав полковник і, подякувавши Кругловій, набрав номер телефону Філіна.

Філін відізвався зразу ж.

– Запишіть, будь ласка, ще декілька рядків віршованого марення Мухтарова! – попросив полковник і продиктував Філіну рядки, що їх повідомила медсестра.

– Перший рядок – вірніше, два рядки – це з «Ворона» Едгара По, – вислухавши Осипова, зауважив Філін. – А «скелети», мабуть, з якогось іншого вірша: розмір не той. Доведеться тепер сидіти до ранку, перечитувати поетів, які народилися пізніше за Едгара По. Всіх його попередників я вже, як кажуть, проробив, – додав він з усмішкою.

Додому Осипов пішов пішки. В голові було багато невиразних думок, неясних здогадів. Спадали на думку вірші Едгара По про шурхіт в портьєрах, про чорних птахів, які оправляють траур свого оперення… Що означало все це? Яка думка приховується в наборі таємничих слів? Адже від розгадки залежала, може, доля багатьох людей, безпечність якихось районів країни, державна або військова таємниця.

Ключі до шифрів

Хоч Осипов не спав майже всю ніч, на роботу він з'явився як завжди – о дев'ятій годині ранку.

Тільки він пройшов до свого кабінету, як до нього хтось тихо, але енергійно постукав.

«Філін, мабуть…» – подумав полковник, який знав його манеру стукати.

До кабінету, справді, поквапливо ввійшов підполковник Філін.

«Позаздриш людині, – подумав Осипов. – Теж не спав, мабуть, всю ніч, а на вигляд і не скажеш – здоров'як!»

По швидкій ході підполковника, по виразу його обличчя і радісному блиску сірих очей було видно, що він не спав недаремно.

– Розгадали? – жваво запитав його Осипов.

– Так точно, Панасе Максимовичу! – весело сказав Філін і поклав на стіл великий однотомник творів Йоганна Вольфганга Гете.

Осипов, який вважав, що розгадати таємницю шифру мала допомогти збірка американських поетів, знайдена в чемодані Мухтарова, здивовано підвів очі.

Підполковник почекав трохи, ніби втішаючись здивуванням Осипова, потім із загадковою посмішкою розкрив сімдесят другу сторінку однотомника і показав надрукований на ній вірш «Пляска мертвецов».

– Ось звідки новий рядок мухтаровського марення, товаришу полковник! Здогад цей виник внаслідок спеціальної консультації у досвідченого літературознавця. А вірш Гете в цілому виявився кодом до шифру. Чи звернули ви увагу, що цифри розбиті на групи і розташовані рядками? Кожний рядок починається двома однозначними числами. Це здалося мені не випадковим і наштовхнуло на думку, що для кодування тексту могли бути використані вірші. І я не помилився. Виходить така система: перша цифра у шифрованому рядку означає порядковий номер строфи. Друга – рядок в строфі, а всі наступні цифри – номери літер у рядках.

Відчувалося, що підполковник дуже задоволений своєю кмітливістю і з нетерпінням чекає похвали. Але Осипов не був щедрий на компліменти: він вирішив сам прочитати все шифрування. Тільки тоді, коли шифрограму Осипов розкодував самостійно, він підвівся із-за стола і міцно, з почуттям, потиснув Філіну руку.

– Спасибі, Борисе Івановичу. Спасибі! – подякував він підполковникові і, помовчавши трохи, поцікавився: – Ну, а при чому ж тут американські поети?

– Їхня «роль» в цій історії поки що не з'ясована, – розвів руками Філін.

– Однак вони безумовно мають якесь відношення до всієї цієї справи, – переконано сказав полковник і відпустив Філіна.

Генерал Саблін, начальник Осипова, весь ранок був зайнятий у заступника міністра, а полковникові ніколи ще не. кортіло так, як сьогодні, доповісти йому про результати зробленого.

«Шпигуни вправно придумали провадити свої переговори за допомогою віршів, – розмірковував Осипов. – Для такого шифру не потрібно ні кодових таблиць, ні книг, ні журналів, ні газет, до чого звичайно вдаються багато таємних агентів при шифруванні. Треба тільки добре запам'ятати який-небудь вірш і умовитися із своїми кореспондентами користуватися його текстом. І ніхто із невтаємничених ніколи не прочитає жодного зашифрованого рядка. А томик віршів? Він, очевидно, не має відношення до вже розгаданої системи шифру, але може ним збиралися користуватися в майбутньому або призначали для яких-небудь особливих передач?»

Полковник взяв папір, на якому був написаний текст розкодованої шифрограми, і знову прочитав його:

«Посилаємо вам помічника – Мухтарова Таїра Олександровича, спеціаліста з радіотехніки, і рацію. Із серпня переходьте на нову систему».

«Що ж це за «нова система»? Чи не новий вид шифру? А може, під «системою» мається на увазі який-небудь новий вірш? Цілком можливо, що Мухтаров віз Привиду томик американських поетів для того, щоб той вивчив з нього до серпня якийсь певний вірш. Найімовірніше, що цим новим віршем був «Ворон» Едгара По і Мухтаров мимоволі повторював у маренні завчені рядки».

Полковник задоволено потер руки і почав ходити по кабінету, нетерпляче чекаючи повернення генерала.

Знову пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив Філін.

– Скажіть, Панасе Максимовичу: рація Мухтарова ще у вас? – поцікавився він.

– Так. А навіщо вона вам?

– На внутрішньому боці її футляра олівцем написано кілька цифрових рядків. Подивіться, чи точно на початку першого і другого рядків стоять вісімки?

– Зачекайте хвилинку, зараз перевірю.

Полковник зняв кришку футляра рації, що стояла, в кутку його кабінету, і на матовому фоні її внутрішньої поверхні прочитав:

33 2 19 28 25 7 22 39

35 3 2 26 27 6 3 32 30 5…

Там були і ще якісь рядки, але полковник зосередив увагу тільки на цих двох. Перші цифри справді нагадували вісімки, але, придивившись до них гарненько, Осипов переконався, що це були трійки.

– Ви помилилися, Борисе Івановичу, – сказав він у телефонну трубку. – Не вісімки, а трійки.

– Трійки?.. – перепитав Філін. – Ну, тоді зовсім інша справа! Дозвольте зайти до вас хвилин через п'ятнадцять?

– Прошу!

Підполковник Філін прийшов рівно за чверть години. В руках він тримав той самий томик віршів.

– Ось, будь ласка, – збуджено сказав він і розкрив томик на тій сторінці, на якій починався «Ворон» Едгара По. – Читайте строфу третю:

 
Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьерах, шторах
Полонил, наполнил смутным ужасом меня всего,
И чтоб сердцу легче стало, встав, я повторил устало:
«Это гость лишь запоздалый у порога моего,
Гость какой-то запоздалый у порога моего,
Гость – и больше ничего».
 

Підполковник Філін був чудовим математиком, закоханим у логарифми і інтеграли, але він любив і поезію, запевняючи, що в ній багато спільного з математикою. Вірші Едгара По він прочитав з великим почуттям.

– Ловко шиплячі обіграні! – із захопленням зауважив Філін. – «Шелковый тревожный шорох в пурпурных портьерах, шторах…» Здорово, правда ж? Але зверніть увагу на третій рядок цієї строфи,

Розгорнувши перед Осиповим аркуш паперу, Філін поквапно написав на ньому текст третього рядка і пронумерував усі літери так:

– Легко можна помітити тепер, – продовжував він, – що цифри шифру:

2, 19, 28, 25, 7, 22, 39 відповідають літерам, з яких складається слово «Чапаєва».

Акуратно обвівши олівцем ці літери і цифри, Філін перевернув листок на другий бік.

– А тепер таку ж процедуру проробимо і з п'ятим рядком тієї ж строфи:

До цього рядка стосуються цифри шифру: 3, 2, 26, 27, 6, 3, 32, 30, 5. Розшифровуємо їх і дістаємо слова: «сорок сім». Треба думати, що це адреса: вулиця Чапаєва, будинок номер 47. А в двох наступних строфах повідомляється прізвище того, хто живе по цій адресі: Жанбаєв Каниш Нуртасович. Ось вам і розгадка таємниці томика американських поетів. У ньому ключ до нової системи, мабуть, майбутнього шифру шпигунів, яким так до речі поспішив скористатися Мухтаров.

Кого послати?

Повертаючись до себе від заступника міністра, генерал Саблін зайшов у кабінет полковника Осипова.

Генерал був високий, сухорлявий. Чорне волосся його чимало посивіло на скронях, але вигляд він мав молодший від Осипова, хоч були вони однолітками. Легкою ходою пройшов він через кабінет і, привітавшись, сів проти полковника верхи на стільці. Тонкі, все ще дуже чорні брови генерала були трохи підняті.

– Здається, вдалося дещо розплутати, Панасе Максимовичу? – запитав він спокійним, веселим голосом, хоча Осипов добре знав, як хвилювала генерала можливість напасти на вірний слід знаменитого Привида.

– Багато що вдалося розплутати, Ілля Ілліч.

– Ого! – посміхнувся Саблін. Він не чекав від полковника такої багатообіцяючої заяви: Осипов ніколи не кидав своїх слів на вітер, був стриманий у висловах і дуже тверезий в оцінці обстановки.

Колись давно, років тридцять тому, зовсім ще молодою людиною познайомився Саблін з Осиповим на курсах ВЧК. З того часу довгі роки вони працювали разом на найважчих фронтах таємної війни з найлютішими ворогами радянської держави, міцно подружили, пройнялися один до одного глибокою повагою. Різниця у званнях і посадах не заважала їхній дружбі і тепер.

«Цікаво, що ж вдалося йому розплутати?» – подумав Саблін і, сівши зручніше, приготувався слухати.

– Тепер майже встановлено, що Мухтаров їхав помічником до Привида! – переконано заявив Осипов, але тут же у нього самого почали виникати різні сумніви, і висловлена догадка почала здаватися не такою вже безперечною. Він мимоволі понизив тон і говорив далі вже значно стриманіше: – Легальне прізвище цього Привида, очевидно, Жанбаєв, і живе він на вулиці Чапаєва в будинку сорок сім. Така вулиця є в місті Аксакальську, тобто саме там, де ми й передбачали присутність Привида.

– Так, так! – схвально хитнув головою генерал. – А давай однак пригадаємо дещо і про самого Привида. Адже він спеціалізувався, здається, по країнах Сходу?

– Так, – відповів Осипов, перебираючи в думці все відоме йому про Привида. – Середня Азія, Близький і Середній Схід йому добре відомі.

– Значить, він цілком міг би видати себе і за спеціаліста історика – знавця Сходу? – швидко спитав Саблін, уточнюючи неясну думку, що несподівано виникла.

– Думаю, що так, – погодився Осипов, зразу ж зрозумівши значення запитання. – Працюючи свого часу в «Інтеллідженс сервіс», Привид брав участь у різних археологічних експедиціях в Ірані і Афганістані. Цікавився він, звичайно, не стільки розкопками давнини, скільки військовими укріпленнями на радянсько-іранському і радянсько-афганському кордонах. Він також вважається знавцем багатьох східних мов: тюркських і іранських. Російською володіє досконало.

– Видно, що цьому Привиду не дають спокою лаври полковника Лоуренса! – посміхнувся Саблін.

– Не без того, мабуть. Коли він працював на англійців, вони його навіть другим Лоуренсом величали. А він в один і той же час працював і на них, і на німецьких фашистів, і ще на когось.

– Легше, мабуть, сказати, на кого він не працював, ніж називати тих, на кого працював… – засміявся Саблін. – Чи відома його справжня національність?

Полковник Осипов знизав плечима:

– Якщо судити з прізвищ, які він мав у свій час, то це справжній космополіт. Прізвище Крістоф, під яким він був один час відомий, могло б свідчити про його англійське або американське походження. Але потім він змінив стільки всяких німецьких, французьких і італійських прізвищ, що й сам, мабуть, всіх не пам'ятає. Тільки шпигунська кличка Привид залишилася за ним і досі.

– У нас він був, здається, в 1943 році? – запитав Саблін і почав перебирати в думці всіх своїх співробітників, яким можна було б доручити єдиноборство з таким небезпечним противником.

– Так, під час війни, – підтвердив Осипов, пригадуючи, скільки безсонних ночей коштували йому розшуки Привида в ті роки. – Він тоді працював на АБВЕР – фашистську військову розвідку, і йому, на жаль, вдалося втекти від нас безкарно, хоч ми вже напали на його слід. Він і тоді був майже в тих самих місцях, що й тепер. Уторованою стежкою йде. Може, і знайомство де з ким завів там ще в той час…

– Все може бути, – замислено сказав Саблін. – Ну, а Мухтаров, значить, повинен був передати цьому Привиду нову рацію і залишитись в його розпорядженні?

– Так, якщо тільки Привид і Жанбаєв одна і та ж сама особа, – ухильно відповів Осипов.

– Ну, а ще що вдалося розгадати?

– Вдалося розгадати систему шифрів: старого, на якому Жанбаєв, можливо, ще веде поки що зв'язок, і нового, який Мухтаров мав передати йому під час зустрічі. Дозвольте доповісти про це трохи пізніше? Гадаю також, що Мухтаров потрібний Привиду як досвідчений радіотехнік. З'явитися до Привида Мухтаров, мабуть, повинен був під тими документами, які ми знайшли у нього під час обшуку. Ось вони.

Осипов поклав на стіл паспорт на ім'я Мухтарова Таїра Олександровича, уродженця Алма-Ати, 1920 року народження, і посвідчення особи, в якому сказано, що він – працівник Алма-Атинського історичного музею.

Генерал розглянув усе уважно і, підвівшись, повільно пройшовся по кабінету. Завдання все ще здавалося йому дуже складним і не до кінця продуманим.

– Все-таки цілковитої певності, що ми будемо мати справу саме з Привидом, у нас немає, – сказав він нарешті.

– Абсолютної, звичайно, немає, але імовірність значна, – із звичайною своєю обережністю відповів Осипов. – Поміркуй сам: з показань нещодавно викритого нами міжнародного агента відомо, що Привид засланий до нас в Середню Азію, приблизно в район Аксакальська. В цьому районі ми засікаємо нелегальний передавач і розшифровуємо радіограму з повідомленням про надіслання помічника якомусь агентові. Натрапляємо і на слід цього помічника, що їде поїздом Москва-Аксакальськ. Встановлюємо, що він везе рацію своєму шефу і нову систему шифру, тобто саме те, про що повідомлялося у перехопленій шифрограмі. Дізнаємося також, що їхав він на адресу, яка справді існує в Аксакальську.

– Але дозволь, – нетерплячим рухом руки зупинив Саблін Осипова. – Хіба вулиця Чапаєва існує тільки в Аксакальську?

– Я спеціально довідувався, – спокійно відповів Осипов. – Виявилося, що вулиця Чапаєва на всю Аксакальську область є тільки в самому Аксакальську. Але це ще не все. На околицях Аксакальська працює археологічна експедиція Казахської Академії наук. Цілком можливо, що Привид під легальним прізвищем якого-небудь сходознавця Жанбаєва перебуває саме в цій експедиції. Адже ти і сам, здається, припускаєш, що Привид може видати себе за історика-сходознавця? Пригадай, до речі, посвідчення особи Мухтарова, в якому сказано про його належність до Алма-Атинського історичного музею. Є ще одна обставина, про яку я тобі вже казав: Привид бував саме в цих місцях під час війни. Думаю, що Жанбаєв і він – одна і та ж особа. Припустити, що в одному і тому ж районі одночасно працюють два крупних шпигуни, просто неймовірно.

Доводи Осипова здавалися генералу переконливими, але він не поспішав прийняти їх. Лише через декілька хвилин генерал пильно подивився на Осипова і сказав:

– Припустімо, що це все саме так. Кому ж запропонував би ти, в такому разі, перевтілитися в Мухтарова, з тим щоб спробувати під його іменем добратися до самого Привида?

– Питання не з легких, – замислено відповів Осипов. – Треба подумати: адже цілком можливо, що Жанбаєву можуть бути відомі деякі дані про Мухтарова – про його зовнішній вигляд, наприклад.

– Що ж він може знати про його зовнішність? – запитав Саблін, беручи зі стола посвідчення особи Мухтарова. – Навряд чи Привиду могли доставити фотографію Мухтарова. Це треба сміливо відхилити. Отже, тільки коротка характеристика по радіо. Є в нього які-небудь «особливі прикмети»?

– Тобі ж добре відомо, що їх не повинні мати таємні агенти, – відповів полковник і теж подивився на фотографію Мухтарова, наклеєну на посвідченні особи. – Привиду могли повідомити хіба тільки зріст Мухтарова, колір його очей, волосся.

– Ну, і кого ж ти все-таки намітив би в його двійника? – знову запитав Саблін.

– Климова можна або капітана Гунібекова, – відповів Осипов, в думці уявляючи собі зовнішній вигляд кожного з названих ним співробітників.

– Ти виходиш тільки із зовнішніх даних, – незадоволено поморщився генерал, зупиняючись перед полковником. – Знаю я їх обох. Їм не під силу буде справитися з цим противником. Тут потрібна значно більша досвідченість. А що ти скажеш про майора Єршова?

– Про Єршова? – здивувався полковник.

– Так, так, про Єршова, – трохи підвищуючи тон, повторив генерал. – Я знаю, що ти з ним не дуже в злагоді, але в мене про нього інша думка. У Єршова великий досвід ще з часу Вітчизняної війни. Полковник Астахов про нього завжди добре відзивався. У тебе, правда, він трохи підкис, але в цьому ти сам винен: не там його використовуєш, де треба.

– Гаразд, – помовчавши трохи, погодився Осипов, – припустімо, що майор Єршов справді має всі ті якості, які необхідні для виконання цього нелегкого завдання. Але зовнішність?.. Хоча б про приблизну зовнішню схожість забувати не слід.

– Приблизна схожість, по-моєму, теж є, – настоював на своєму Саблін. – Зріст майже той самий, колір обличчя такий же – смуглявий від загару – і очі чорні…

– А вираз обличчя? – перебив Сабліна Осипов. – У нього ж справжнє обличчя актора характерних ролей, чи як це там у театральних діячів називається! Що ти, Ілля Ілліч! Єршов всім в очі впадає. Та ще й вуса до того ж.

– Ну, вуса і поголити можна, – спокійно заперечив Саблін. – А щодо акторів, то ти до речі пригадав. Хороший контррозвідник повинен актором бути і вміти перевтілюватися. А Єршова я вважаю хорошим контррозвідником. Для користі справи він зживеться і з роллю Мухтарова.

Помітивши, що Осипов знову збирається заперечити, генерал нахмурився і додав майже офіціально:

– Отже, Панасе Максимовичу, на це діло призначимо ми Єршова. Таке моє рішення, і не будемо більше повертатися до цього питання… А тепер ось що треба вирішити. – Саблін знову присів до стола. – Як бути Єршову під час зустрічі з Привидом? Я думаю, що арештувати його Єршов повинен буде тільки в тому разі, коли в його руках виявляться безперечні докази шпигунської діяльності Привида. Адже поки що в нас немає нічого такого, що ми могли б пред'явити йому як обвинувачення.

– Так, все або не дуже вагоме, або дуже застаріле, – відповів Осипов, дістаючи із стола папку, в якій були зібрані матеріали про Привида. – А таку міжнародну знаменитість потрібно, звичайно, спіймати на гарячому, щоб і кара була по заслузі. Нелегке буде завдання.

– Нелегке, – погодився Саблін і додав – Тому і пропоную доручити це завдання майору Єршову. Я вірю в цю людину.