Текст книги "В погоні за привидом"

Автор книги: Николай Томан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Майор Єршов у поганому настрої

Сьогодні у майора, незважаючи на вихідний день, настрій був поганий, як, зрештою, і всі останні дні. Ось уже другу годину лежав він на дивані, не маючи бажання ні спати, ні читати. Та й думати якось не думалося. Думки були дрібні, випадкові, стрибали, як горобці за вікном, за яким так уважно і насторожено стежив улюблений кіт майора Дімка.

Навіть телефон дратував сьогодні Єршова, і він вимкнув його.

Не дуже подобалася майору робота у відділі полковника Осипова. Не звик він до такої роботи. Нудно було вивчати чужі донесення, вести листування, давати вказівки, погоджуючи майже кожне слово з причепливим і педантичним полковником. Він пригадував час, коли служив з капітаном Астаховим у генерала Погодіна. Ось це була справжня робота, повна небезпеки і напруження всіх душевних і фізичних сил.

Спала на думку цікава операція, коли їм вдалося розплутати страшенно тонку систему шпигунства німецьких фашистів за допомогою телевізійної установки.

Астахов з того часу дуже пішов угору. Кажуть, тепер полковником десь. От би з ним знову попрацювати! Пригадалися і ще більш давні часи, коли Єршова випустили з курсів молодших лейтенантів. Він тоді ще тільки освоював командирську мову і з задоволенням прийняв під свою команду взвод молодих ненавчених солдатів. Сам займався з ними стройовою підготовкою, не передоручаючи цієї справи своєму помічникові, старому досвідченому служаці, старшому сержантові з надстроковиків.

Приємно було викрикувати гучним голосом морозного зимового ранку чіткі, різкі слова команди. А як сніг рипів під чоботами його солдатів, що дружно крокували польовими дорогами прифронтового тилу!

Єршов зітхнув і так енергійно повернувсь зі спини на бік, що на дивані навіть пружини заскрипіли. Кіт Дімка одірвався на мить від захоплюючого видовища за вікном і здивовано подивився на свого хазяїна. Кіт був великий, чорний, з лискучою шерстю. Тільки вуса і маніжка були в нього світлі та кінчики лап біліли, як рукавички у аристократа.

Коли Дімці набридло даремне спостереження за горобцями, які нахабно розгулювали по карнизу за зачиненим вікном, він зіскочив з підвіконня, лінивою ходою підійшов до дивана і, подивившись в сумні очі хазяїна, безцеремонно вибрався до нього на бік.

Єршов зрадів компанії Дімки: можна було хоч трохи розважити душу.

– Ну, чого завітали, Дімич? – мляво запитав він Дімку, до якого завжди в хвилину меланхолії звертався на «ви».

Дімка хоч і не розумів людської мови, зате чудово розбирався в інтонаціях голосу. З журливого мурликання, яким він відповів на питання хазяїна, було видно, що він цілком поділяє його похмурі думки.

– А що, коли нам, друже, подати рапорт про перевод на іншу роботу або, ще краще, в інше місто?

Здавалось, що Дімка нічого не має проти цього.

– Досить нам, чорт візьми, тут пліснявіти!.. Як ви на це дивитеся?

Думка Дімки залишилася нез'ясованою, бо хазяїн несподівано зсадив його на підлогу і, накинувши на плечі кітель, пішов відчиняти вхідні двері – зовні хтось дуже рішуче натискував кнопку електричного дзвінка.

Відчинивши двері, Єршов розгубився – перед ним стояв Саблін.

– Товариш генерал! – здивовано вигукнув Єршов, квапливо поправляючи кітель, що сповзав з одного плеча.

– Як бачите… Але що ж ви, дорогий мій, до телефону не підходите? Дзвоню вам, а ви, мабуть, спите собі? Чи телефон зіпсувався?

– Так, пустує чогось, – зніяковіло промовив Єршов, пропускаючи Сабліна вперед.

Генерал жив у цьому ж домі, що й майор – на кілька поверхів нижче. Іноді він запрошував Єршова до себе або заходив до нього поговорити про справи чи просто зіграти в шахи.

– Ви що ж, тільки вдвох з Дімкою дома? – запитав він, входячи до кімнати і сідаючи на диван поруч з котом, який кокетливо вигнув спину і привітно підняв хвіст. – Ганни Петрівни немає?

– До сестри поїхала.

– Ну що ж, тоді нам ніхто тут не заважатиме поговорити про одну дуже важливу справу. Сідайте, Андрію Миколайовичу, і слухайте уважно.

Напередодні від'їзду

Днів зо три пішло у Єршова на старанну підготовку до виконання завдання генерала Сабліна. Він вивчав секретні коди Мухтарова й Жанбаєва і тренувався швидко ними користуватися. Провів декілька практичних занять з радіотехніки з інженерами і радіомайстрами-спеціалістами по монтажу і ремонту радіоапаратури, досконало вивчив рацію Мухтарова.

На четвертий день, прийшовши до генерала Сабліна, Єршов доповів йому, що він цілком готовий до виконання завдання.

– Не буду вас екзаменувати, Андрію Миколайовичу, – сказав генерал, із задоволенням розглядаючи ставну фігуру майора. – Ви людина бувала. Повинен вас попередити однак, що противник дуже обережний, а отже, досвідчений. Ідуть про нього чутки, як про невловного. Дали і прізвисько відповідно до цього – «Привид». Ми вже зробили запит на адресу, знайдену в Мухтарова, і нам відповіли, що в Аксакальську справді тимчасово прописаний кандидат історичних наук Каниш Жанбаєв, але що його нікому з працівників МВС поки що не вдалося побачити. Щоб вони там не сполохали цього Привида, я дав вказівку: нічого поки що проти нього не вживати і не проявляти до нього надмірної цікавості. Ви приїдете – самі в усьому розберетесь. Зв'язок з нами триматимете через лейтенанта Малиновкіна, якого до вас прикомандирують. Все ясно?

– Все, товаришу генерал.

Ще раз оглянувши Єршова з усіх боків, Саблін зупинив свій погляд на вусах майора і спитав, усміхаючись:

– А чи не шкода буде з вусами розпрощатися?

– А може, й не варто з ними розставатися? – серйозно запитав Єршов, звичним рухом руки поправляючи вуса. – Підстрижу їх тільки на східний манір.

Саблін задумався.

– Ну що ж, мабуть, це непогано буде, – промовив він нарешті, уявляючи собі, який матиме вигляд Єршов у шовковій сорочці, із строкатою тюбетейкою на голові, і весело додав: – З Алімовим з цього приводу порадьтесь. Тюбетейку ще можете надіти, але більше нічого східного, а то дуже маскарадно вийде. Поїдете завтра вранці, а поки що відпочивайте і звикайте до свого нового прізвища. Із завтрашнього дня ви вже Мухтаров.

Єршов повертався від Сабліна у піднесеному настрої і був по-справжньому щасливий. Біля Кіровських воріт можна було б сісти в трамвай або автобус, але він вирішив перед подорожжю востаннє пройтись пішки по рідному місту – завтра рано-вранці поїзд з Казанського вокзалу мав завезти його далеко на Схід, у Середню Азію.

Він ішов повільно, розглядаючи прохожих, і йому здавалося, що люди, які зустрічалися по дорозі, дивляться на нього якось особливо пильно. І він не без гордощів думав про те, що, може, і життя і безпека всіх цих людей залежатиме в якійсь мірі від того, як він впорається з тим великим і важким, завданням, яке йому доручили.

Потім він подумав про дівчину, портрет якої стояв у нього на столі. Майнула на мить думка: «Може, зайти попрощатися?» Але він тут же відігнав її. Ні до чого це. Про те, що він від'їздить, вона і так дізнається від свого батька, а більше щось сказати їй він все одно не має права.

Дома Єршов ще раз оглянув давно вже приготовлені речі. Тут було тільки найнеобхідніше – в основному все те, що виявили в кишенях і в чемодані Мухтарова. Тепер треба було подумати, як би поводила себе ця людина в поїзді, як зустрілась би з Жанбаєвим. З роллю Мухтарова треба було зжитися зарані, щоб не сфальшувати в хвилину зустрічі з ворогом. Грати роль Мухтарова він повинен почати уже із завтрашнього ранку, з моменту посадки в поїзд.

Єршов згадав про прикомандированого до нього лейтенанта Малиновкіна і мимоволі відчув досаду. Навіщо йому цей юнак? Тільки заважатиме. Може, звичайно, потрібна буде його порада по ремонту радіостанції чи треба буде запросити про що-небудь генерала Сабліна по його рації, але він і сам як-небудь справився б з усім цим: адже все доведеться робити дуже скритно і обережно, хоч би не підвів його цей хлопець…

Єршов дуже мало знав Малиновкіна. Йому було відомо тільки, що він чудовий радист і радіомайстер, віртуоз по швидкісному прийому і передачі радіограм ключем радіотелеграфу. Треба було познайомитися з лейтенантом ближче.

З цим наміром майор Єршов підійшов до телефону і подзвонив начальникові відділу, в якому працював Малиновкін.

– Бажаю здоров'я, товаришу підполковник! Це Єршов вас турбує, – сказав він у трубку, впізнавши по голосу начальника відділу зв'язку. – Чи готовий Малиновкін до завдання генерала Сабліна?.. Готовий? Ну, тоді я хотів би побачитися з ним. Може, ви йому трубку передасте?

Єршов почув, як підполковник поклав трубку на стіл і крикнув комусь, щоб покликали Малиновкіна. Через декілька секунд у трубці знову зашуміло і почувся молодий, сильний голос:

– Лейтенант Малиновкін біля телефону.

– Здрастуйте, товаришу Малиновкін! – привітав його майор. – Єршов з вами розмовляє. Ну, як ви, готові? Забирайте тоді з собою все, що треба, і до мене на квартиру. Адресу вам скажуть. Ми тут і познайомимося ближче. Ну, до зустрічі!

… Малиновкін приїхав до обіду. В руках його був чемодан, через руку перекинутий легкий сірий піджак. Комірець світлої сорочки юнака розстебнувся, оголюючи загорілу шию. Обличчя лейтенанта здавалося зовсім молодим. Усміхався він ніжною, соромливою посмішкою. Єршов тільки поглянув на нього і відразу ж вирішив, що Малиновкін – хороший хлопець. Зібравшись було зустріти його холодно і суворо, він зразу ж забув про це рішення, усміхнувся і простяг Малиновкіну руку:

– Давайте познайомимось, товаришу Малиновкін! Як вас звати?

– Дмитро… Дмитро Іванович, товаришу майор, – зніяковіло промовив Малиновкін, не знаючи, куди постарити свій чемодан.

– А я – Андрій Миколайович. Це запам'ятайте, а те, що я майор, забудьте. Ім'я це теж, до речі, на сьогоднішній день тільки: завтра до іншого доведеться звикати. Чемодан ви залиште тут, мати прийде – прибере куди-небудь. Ви однак з комфортом збираєтесь подорожувати, – усміхнувся Єршов, кивнувши на чемодан. – Речей більше ніж треба взяли.

– Адже ж там… – почав був Малиновкін. Але Єршов перебив його:

– Нічого, нічого, я вас розвантажу, якщо потрібно буде. Пішли поговоримо про справу.

У кімнаті майора Малиновкін передусім звернув увагу на книжкову шафу і, коли Єршов запропонував йому стілець, сів так, щоб бачити корінці книг за скляними дверцями. Поки майор діставав щось із письмового стола, він уже пробіг очима назви деяких томів, що стояли ближче до нього. Тут виявились, головним чином, твори на військову тему. Але зате в сусідній шафі він прочитав на корінцях назви таких книг, яких ніяк не сподівався знайти в бібліотеці контррозвідника. Це відкриття викликало в лейтенанта почуття ще більшої поваги до майора, хоч він і так чув про нього багато цікавого.

– Сподіваюсь, вас уже познайомили з завданням, Дмитре… – Єршов зам'явся, пригадуючи, як по батькові Малиновкіна.

– Називайте мене просто Дмитром, – так само зніяковіло посміхаючись, запропонував Малиновкін.

– Згодний, – в свою чергу усміхнувся Єршов, уважно розглядаючи атлетичну будову тіла Малиновкіна. З усього було видно, що юнак неабиякий спортсмен. – Ну, так от, Дмитре, чи знайомі ви з нашим завданням?

– Так, в загальних рисах, товаришу майор… Пробачте – Андрію Миколайовичу.

– Так от: завтра вранці ми виїжджаємо – я на таксі, ви автобусом. Зустрічаємося в поїзді, у купірованому вагоні. Там ми «випадково» виявимося сусідами і «познайомимося». Я «виявлюсь» Мухтаровим Таїром Олександровичем, працівником Алма-Атинського історичного музею, що їде в наукове відрядження до Аксакальська. Ви відрекомендуєтесь мені молодим залізничником, що їде на будівництво залізниці. Прізвище та ім'я вам немає потреби змінювати. От яку б тільки спеціальність підібрати?

– Телеграфіста або навіть радіотелеграфіста, – підказав Малиновкін. – Спеціальність ця добре мені знайома.

– От і чудово! – погодився Єршов. – Я подзвоню пізніше, і вам пришлють відповідне посвідчення. Ну, а тепер ходімо обідати, та, до речі, й чемоданом вашим займемось: розвантажимо його трохи.

– А що ж в ньому розвантажувати, Андрію Миколайовичу? – здивувався Малиновкін. – У мене там рація. А з особистих речей тільки найнеобхідніше.

Попутники

Всю дорогу від Москви до Куйбишева Єршов і Малиновкін грали в шахи. Вони нічим не відрізнялися від решти пасажирів – людей найрізноманітніших професій і багатьох національностей. Майор був одягнений у довгу шовкову сорочку, підперезану тонким кавказьким ремінцем з багатьма срібними пластинками, на голові – тюбетейка. Лейтенант був у тому ж одязі, в якому приїхав учора до Єршова.

Сусідами їхніми по купе були дві літні пенсіонерки. Хоча жінки ці мали найбезневинніший вигляд, для Єршова і Малиновкіна вони виявилися досить небезпечними попутницями; обидві були дуже допитливі і без кінця про щось запитували. Щоб хоч частково стримати їх допитливість, Малиновкін, що відрекомендувався телеграфістом, почав віртуозно демонструвати їм свою техніку, вистукуючи з неймовірною швидкістю тут же складені тексти. Від шуму, здійнятого цим ентузіастом телеграфної справи, старенькі спочатку затуляли вуха, а потім знайшли собі в коридорі більш підхожих співбесідників.

Використовуючи цю обставину, розвідники могли розмовляти без перешкод. Єршов, правда, вважав більш розсудливим не говорити про свою роботу, але Малиновкін не міг втриматися і час від часу все запитував про яку-небудь дрібницю. А найбільше його цікавив сам Єршов.

– Заздрю я вам, Андрію Миколайовичу, – пошепки говорив він, дивлячись скоса на двері купе. – Ловко ви в Прибалтиці фашистських шпигунів накрили. У нас у військовій школі на основі вашого досвіду навіть спеціальні заняття провадилися…

Майору доводилося зупиняти захопленого лейтенанта.

– Забороняю вам зараз і надалі на ці теми розмовляти, – з докором хитав він головою. – А що стосується справи з телевізійним шпигунством, то його розплутав не я, а Астахов. От вже хто справді талант!

– Більше не буду про це, Андрію Миколайовичу, – обіцяв Малиновкін, благальними очима дивлячись на Єршова. – Але й ви допомогли Астахову цю справу розплутати. Хіба це не правда? І про вас особисто розповідають, як ви… Ну гаразд, все! Більше про це ні слова.

У Куйбишеві, на превелике задоволення Малиновкіна, старенькі, нарешті, «вивантажились». Вони тепло розпрощалися із своїми попутниками, подякували за компанію і попросили у Єршова-Мухтарова його алма-атинську адресу, щоб заїхати як-небудь до нього за фруктами, які він так розхвалював усю дорогу.

Звільнені місця зразу ж зайняли двоє молодих людей у залізничній формі. На кітелі одного з них були погони техніка-лейтенанта.

– Далеко їдете, молоді люди? – запитав їх Єршов.

– Далеко, аж до Перевальська, – відповів хлопець без погонів.

– До Перевальська? – вигукнув Малиновкін. – І нам туди ж – попутники, значить!

– А ви чого туди, якщо не секрет? – знову спитав Єршов.

– На роботу. Заробітки там добрі на будівництві залізниці, – посміхаючись, відповів той же хлопець.

Другий, з погонами техніка-лейтенанта, сердито подивився на нього.

– Гаразд, досить рвача вдавати!.. Паровозники ми, – пояснив він. – Я – машиніст, а це мій помічник. Працювали раніше на вітці Куйбишев – Гідробуд. А зараз на новій будові вже другий рік. З відпустки повертаємось.

– Ми взагалі завжди там, де найважче, – все тим же насмішкуватим тоном зауважив помічник машиніста. – Це я не від себе: я його слова повторюю! – кивнув він на машиніста. – Мене переважно заробіток приваблює.

– А ви знаєте, молодий чоловіче, як це по-науковому називається? – раптом сердито промовив Малиновкін, і обличчя його стало незвично суворим. – Цинізмом!

– Та ви що, всерйоз його слова сприйняли? – засоромлено посміхнувся машиніст. – Він просто вдає дурня. Думаєте, я його умовляв, щоб він зі мною в Середню Азію поїхав? І не думав навіть – сам причепився. А щодо заробітків – то ми на Гідробуді ще більше заробляли.

Єршов розумівся на людях і навіть по зовнішньому вигляду рідко помилявся в їх душевних якостях. Машиніст зразу ж йому сподобався. Було в ньому щось спільне з Малиновкіним, хоча зовні вони і не схожі були один на одного.

– Ну що ж, давайте тоді познайомимось, – весело промовив Єршов – і простяг машиністові руку. – Мухтаров Таїр Олександрович, науковий працівник з Алма-Ати.

– Костянтин Шатров, – відрекомендувався машиніст і кивнув на помічника: – А це Рябов Федір.

Через кілька годин, коли поїзд вже підходив до Ішинбаєва, попутники разом повечеряли і розпили принесену Рябовим півлітрівку. Розмова пішла жвавіше і відвертіше. Залізничники були так захоплені розповідями про свою роботу і свої плани, що жодного разу не запитали про наміри попутників, з чого ті були надзвичайно раді. «Це не старенькі-пенсіонерки, – подумав Малиновкін. – їм самим є що розповісти…»

Залізничники тимчасом, поговоривши трохи про роботу, непомітно перейшли на інтимні теми. Говорив, між іншим, переважно Рябов. Шатров спробував декілька разів спинити товариша, але потім тільки рукою махнув.

– Ну звичайно, – філософствував Федір, – поїхали ми в Середню Азію із-за головного нашого принципу – тільки вперед! Це, так би мовити, ідеологічна основа, але була і ще одна рушійна сила – любов. Так-так! Ви не смійтесь… І нічого мене під бік штовхати, дорогий Костю. Тут всі люди свої, і соромитися не варто. Та й потім – який вже це секрет, якщо про нього мало не вся Куйбишевська залізниця знала. На новому місці теж, здається, секрету з цього не вийшло…

Рябов говорив все це серйозним тоном, але Єршову було ясно, що він просто розігрує свого приятеля.

– Так от, – продовжував Рябов, – є тут у нас така дівчина – інженер-шляховик Ольга Василівна Бєлова. Красуня! Можете в цьому на мій смак покластися. Спочатку вона разом з нами на ділянці Куйбишев—Гідробуд працювала, а потім її на нове будівництво в Середню Азію перевели. Розумієте тепер, чому іще нас на цю нову будову потягнуло?.. – Він усміхнувся і додав: – «Нас», це я так, до слова, сказав. Потягнуло в основному Костю.

– Дурницю верзеш! – не на жарт розсердився нарешті Шатров. – Є у нас інженер Бєлова – це вірно. Подобається вона мені – цього теж приховувати не буду. Але все інше – нісенітниця!

Єршов задоволено слухав своїх попутників і мимоволі подумав про те, що, збираючись з моменту посадки в поїзд грати роль трохи нахабного, самовпевненого Мухтарова, він не виконав цього наміру: не хотілося принижувати себе в очах цих чесних радянських людей.

Жанбаєв змінює адресу

В Аксакальську у Шатрова і Рябова була пересадка – до Перевальська їм треба було їхати місцевим поїздом.

– Ну, а ви як, товаришу Малиновкін? – спитали вони Дмитра. – Теж з нами?

– Аякже! – гаряче вигукнув лейтенант.

Залізничники попрощалися з Єршовим-Мухтаровим, пішли до квиткових кас місцевих поїздів. А Єршов не поспішаючи попрямував до камери для схову ручного багажу, з тривогою думаючи про те, як удасться Малиновкіну відкараскатися від своїх супутників.

У камері для схову була довга черга. Єршов навіть зрадів з цього – може Малиновкін встигне повернутися, поки підійде черга Єршова. Правда, на всякий випадок він умовився з Дмитром, що той буде чекати його на станції, в залі транзитних пасажирів.

Понад тридцять хвилин довелося простояти Єршову в черзі, перш ніж він зміг здати свій чемодан. А коли вийшов нарешті з камери для схову, біля дверей його вже чекав, усміхаючись, Малиновкін.

– Дуже вдало все вийшло, – весело сказав він, витираючи хусточкою спітнілий лоб. – Квитків у касі для мене не вистачило. А в них командировки і залізничні проїзні документи, так що потрібно було тільки компостер поставити. Дістав би, звичайно, і я квиток, коли б дуже вже потрібно було, – усміхнувся Малиновкін. – Ну, а взагалі все вийшло цілком природно. Тут, виявляється, таке перевантаження залізниці, що квитків частенько не вистачає. Приятелів наших провів я до вагона, попрощався – і до вас. От і все. Вдало?

– Будемо вважати, що вдало, – серйозно відповів Єршов. В душі він був задоволений Малииовкіним, але вважав, що тепер, коли вони прибули на місце, треба бути з ним суворішим.

– Ну, а тепер до Жанбаєва? – запитав Малиновкін.

– Ні, – так само серйозно сказав Єршов, уважно поглядаючи на всі боки. – До речі, ми тепер не знайомі один з одним. Ідіть до залу для транзитних пасажирів і там чекайте на мене. Я буду відсутній дві-три години, а може, більше. Ясно?

– Ясно, Андрію Миколайовичу.

– Чемодан не здавайте поки що, нехай буде з вами. Коли я повернусь – пройду мимо вас. Встаньте тоді і йдіть за мною. Все зрозуміло?

– Все.

Кивнувши Малиновкіну, Єршов вийшов на привокзальну площу і запитав у літньої жінки, як пройти на вулицю Чапаєва. Жінка докладно пояснила йому, як це зробити, і він не поспішаючи пішов по привокзальній вулиці.

Сонце піднялось уже досить високо і пекло немилосердно. Низькі будинки майже не давали тіні; дерева, які росли де-не-де, були дуже миршаві, а тюбетейка на голові погано захищала Єршова від пекучого сонця. Піт струменів по обличчю майора, але він ішов так само не поспішаючи, вдаючи, ніби він звичний до південного клімату.

Та ось, нарешті, і вулиця Чапаєва. Будинки тут були ще нижчі і непоказніші, переважно одноповерхові, з маленькими подвір'ями, всередині яких через розчинені хвіртки можна було роздивитися якісь кволі, низькорослі посадки.

Будинок номер сорок сім нічим не відрізнявся від інших, тільки хвіртка його була закрита на защіпку чи клямку зсередини. Єршов посмикав за ручку, але, помітивши залізне кільце збоку, потягнув його до себе. Почувся неприємний скрип іржавого заліза і гавкіт собаки.

Чийсь голос прикрикнув на собаку, і майор почув спочатку важкі кроки, потім звук відсовуваної клямки.

Хвіртка відкрилася рівно настільки, щоб хазяїн міг просунути голову в отвір, який утворився. Обличчя в нього було старе, зморщене, очі широко розставлені, вузькі.

– Вам кого? – запитав він із сильним східним акцентом, окинувши Єршова підозрілим поглядом.

– Каниша Жанбаєва, – усміхаючись і кланяючись старику, відповів Єршов. – Я – Мухтаров.

– Мухтаров? – перепитав старий, здивовано підводячи сиві, рідкі брови і морщачись, ніби в рот йому потрапило щось дуже кисле.

– Авжеж, Мухтаров! – поквапно повторив Єршов, з тривогою думаючи, чи туди він потрапив. – Таїр Олександрович Мухтаров з історичного музею в Алма-Аті.

– Ах, Таїр Олександрович! – радісно заусміхався враз старик і широко відчинив хвіртку. – Заходь, будь ласка! Вибач, що ждати примусив. Ось тут іди, будь ласка, а то собака штани порве… Замовкни, проклятий! – замахнувся він на собаку, який рвався з ланцюга. – Ух, який злий, шайтан!.. Ось сюди, дорогий Таїре Олександровичу, голову тільки пригни, будь ласка, зачепитись можеш.

Старик ввів Єршова в досить простору кімнату, обставлену хорошими меблями. Це здивувало майора, оскільки сам старик був одягнений дуже бідно.

– Сідай, будь ласка, – підсунув він стілець Єршову і простягнув йому зморщену, жовту руку. – Я хазяїн квартири Джандербеков Габдулла.

– А де ж Каниш? – насторожено спитав Єршов. Габдулла видався майору дуже хитрим, і він побоювався, що старик не довіряє йому.

– Вибач, будь ласка, – нема Каниша, – розвів руками Габдулла, і маленькі оченята його зовсім розпливлися в удаваній усмішці. – Виїхав. Ось листа просив тобі передати. Наукову роботу Каниш провадить, матеріал різний збирає. Багато їздити доводиться.

Сказавши це, старик почав порпатися у верхньому ящику комода, не зводячи насторожених очей з майора. Нарешті він дістав запечатаний конверт і подав його Єршову з тією ж удаваною усмішкою.

Єршов розпечатав конверт і прочитав адресований Мухтарову лист:

«Дорогий Таїре Олександровичу! Пробачте, що не дочекався вас. Довелося терміново виїхати до місця археологічних розкопок. Виявлені нові цікаві відомості про історію цих стародавніх місць. Вам, звичайно, відомо, що місто Аксакальськ було розташоване на караванному шляху із Середньої Азії в Західний Сибір. Археологічні розкопки в околицях його дають нам, історикам, багато цікавого. Особливо те, що стосується кінця XVIII століття. Якщо хочете побачити мене до того, як я повернусь до Аксакальська, а це буде не раніше 26–28-го, то приїжджайте до Білого Озера. Воно недалеко, всього за тридцять-тридцять п'ять кілометрів від Аксакальська. Розшукайте там базу археологів і запитайте мене. До швидкої зустрічі, дорогий Таїре Олександровичу!

Ваш Каниш Жанбаєв».

Єршов прочитав листа ще раз і звернув увагу на те, що написаний він на сторінці, очевидно вирваній з підручника арифметики. Одна сторона її була чиста, а на другій було надруковано кілька стовпчиків з арифметичними прикладами. Зміркувавши, що все це не випадково, Єршов уважно придивився до цифр. Незабаром він помітив, що над деякими із цифр папір ледь-ледь продертий кінчиком пера. На світло ці продерті місця були добре помітні. Стало ясно, що цими ледве помітними проривами паперу були позначені цифри шифру.

Для того однак, щоб прочитати шифр, треба було мати перед собою текст «Танцю мерців» Гете. Він був у записній книжці Єршова, але користуватися ним при Габдуллі майор не міг. Довелося сховати листа в кишеню.

– Вибачте, що потурбував, – ввічливо звернувся Єршов до старика. – Жанбаєв пропонує мені приїхати до нього на Біле Озеро. Мабуть, я так і зроблю.

На цих словах він попрощався з Джандербековим і пішов. Габдулла провів його до хвіртки і попросив передати Жанбаєву привіт.

Вийшовши з дому Джандербекова, Єршов деякий час ішов до станції, але потім, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, попрямував до центра міста. Відшукавши обласне відділення МВС, він зайшов до підполковника Ібрагімова, якому вже повідомили з Москви про місію Єршова.

– Чим можу бути корисний вам, товаришу майор? – запитав він, міцно стискуючи Єршову руку.

– Що вам відомо про Жанбаєва, який оселився у Джандербекова? – у відповідь запитав Єршов, роздивляючись огрядну фігуру і добродушне обличчя Ібрагімова.

Зовнішність підполковника аж ніяк не відповідала відгукам про нього як про дуже енергійного і вольового начальника.

– Відомо нам поки що тільки те, що Жанбаєв живе за тимчасовою пропискою і значиться членом археологічної експедиції Казахської Академії наук, яка працює тут понад місяць. Ми цікавилися списками цієї експедиції. В них є і прізвище Жанбаєва. Хотіли довідатися про нього більш докладно, але одержали вказівку з Москви – поки що залишити його в спокої.

– Дайте мені, будь ласка, паперу і дозвольте розшифрувати тут у вас одну записку, – попросив Єршов, дістаючи лист Жанбаєва.

Сівши за стіл Ібрагімова, він досить швидко розкодував зашифрований запис і дістав такий текст:

«Місце явки змінюється. Нова адреса: Перевальськ, Жовтнева, п'ятдесят три. Запитайте Аскара Джандербекова – це син Габдулли».

Єршов дав прочитати Ібрагімову цей текст і поцікавився, яка відстань від Перевальська до Білого Озера.

– Така ж майже, як із Аксакальська. Там навіть є якась база цієї археологічної експедиції.

– Доведеться туди поїхати, – вирішив Єршов. – А ви установіть нагляд за будинком Джандербекова. Ворог страшенно обережний – не злякайте його.

Попрощавшись з Ібрагімовим, Єршов поспішив на станцію. У залі для відпочинку транзитних пасажирів на нього з нетерпінням чекав Малиновкін. Він сидів на своєму чемодані і, вдаючи, що зосереджено читає газету, уважно стежив за всіма, хто входив у приміщення. Помітивши майора Єршова, він позіхнув і повільно почав згортати газету. Потім підвівся і з байдужим виглядом попрямував до виходу. Майор Єршов затримався трохи в дверях і, коли Малиновкін порівнявся з ним, шепнув йому ледве чутно:

– Візьміть два квитки до Перевальська на вечірній поїзд. Буду чекати на вас у вокзальному ресторані.